Становлення та розвиток античних держав і права у Північному Причорномор’ї

У підрозділі 3.2 «Формування основ інституту зобов'язального права» звернено увагу на те, що у кожному суспільстві зобов'язання можуть виконувати різноманітні функції. Але головною сферою їхньої дії є майновий обіг, адже зобов'язання належать до числа основних правових засобів, які опосередковують торговельний обіг ринкового суспільства.

Вказується, що за часів античності правом розрізнялися зобов'язання, що виникли з договорів та зобов'язання з заподіяння шкоди - «вільні» та «невільні». Підставою виникнення договорів вважалася угода сторін. Найважливіші договори укладалися, як правило, у письмовій формі. Деякі з них, як наприклад херсонеський договір про купівлю-продаж та оренду державних земель (60-70-ті рр. ІІІ ст. до н.е.), фіксувалися лапідарно. Залежно від характеру договору відповідний документ підписувався чи обома сторонами (договір купівлі-продажу, позики, оренди), чи однією зобов'язаною стороною (договір позики). Окремо наголошується на особливій ролі, яку відігравала у стародавньому договірному праві релігія. Обов'язковою частиною процедури укладення будь-якого важливого договору булла інвокація обох сторін до богів, які закликалися у свідки договору і мали виступати «гарантами» дотримання його умов. Виконання договору зазвичай забезпечувалося завдатком, поручительством третіх осіб або заставою.

Зазначено, що система договорів у північнопричорноморських державах була досить нескладною. Найпоширенішими були договір обміну (міни), купівлі-продажу, дарування. Часто укладалися й договори особистого найму, підряду, майнового найму. Так, у листі березанця (або ольвіополіта) Артикона, видряпаному на свинцевій пластинці, йдеться про сім'ю негромадян, що не мала власного житла та змушена була винаймати його у інших осіб - власників нерухомості (громадян). У випадку укладення договору про винайм приміщень житлового та нежитлового призначення в грецьких полісах наймач повинен був сплачувати наймодавцеві стеганомію - плату за винайм будинку, або енойкію - плату за приміщення. З листа видно, що у певних випадках стеганомія могла сплачуватися не лише в грошовій, але й у натуральній формі.

Поширеними були й договори фрахту, товариства, позики. Позика у трапезитів бралася під значні відсотки. В античних державах Північного Причорномор'я, як і в метрополіях, достатньо широко практикувалося укладання боргових документів - синграф та хірографів. Свідчення про укладення договору позики під заставу містить лист Ахіллодора, що походить з Березані. У ньому йдеться про суперечку між автором листа та якимось Анаксагором, якому було передано як заставу під позику майно Ахіллодора, що складалося із будинків та рабів. Останній же вважав, що він і після цього має право користуватися принаймні частиною цього майна.

З античних держав Північного Причорномор'я відомо й про факти скасування боргових зобов'язань, як приватних, так і державних. Йдеться про так звану сисахфію («струшування тягаря»), яка вперше була здійснена видатним афінським законодавцем Солоном. В Ольвії цей захід було вжито під час облоги міста військом полководця Олександра Македонського - Зопіріона у 331 р. до н.е. З декрету на честь Протогена відомо, що вдавалися до нього й пізніше, коли цей заможний ольвіополіт, перебуваючи на посаді ойконома (управителя громадського господарства) і державного скарбника, одним пробачив борги, іншим дав відстрочки на стільки часу, скільки вони бажали, і відмовився від стягнення з них будь-яких відсотків.

У підрозділі 3.3 «Нормативне регулювання сімейних відносин» наголошується, що сімейні відносини регулювалися, насамперед, нормами звичаєвого права. У стародавню добу в державах Північного Причорномор'я від самого початку їх існування склався патріархальний лад, в основі якого була моногамна сім'я. Вона являла собою тип проміжної патріархальної сім'ї, що об'єднувала під владою глави сім'ї дружину, дітей, інших родичів, а також рабів.

Сім'я утворювалася за допомогою шлюбу, який за часів античності, зазвичай, не був ані добровільним, ані рівноправним. Головна мета шлюбу полягала у забезпеченні безперервності роду. Безшлюбність громадянина мала наслідком обмеження у його правовому статусі. Законний шлюб випливав з еггіесії - формальної приватної угоди між главою родини нареченої та нареченим чи його батьком, або ж з епідікасії - передачі за рішенням суду дочки-спадкоємиці найближчому родичу за чоловічою лінією, який мав на це право, і шляхом урочистого введення нареченої до фратрії чоловіка шлюб набував легітимності з погляду норм релігії та сімейного права. Входячи до дому чоловіка, дружина приносила придане (у більшості випадків грошима та рухомим майном, як виняток - нерухомістю), якісні та кількісні параметри якого зазвичай визначалися при укладені попередньої угоди щодо майбутнього шлюбу. Для юридичного закріплення угоди щодо приданого було достатньо простої заяви перед свідками. Не заборонялося й додавати до цього певний письмовий акт, але це не було обов'язковим. Коли громадянин полісу видавав свою дочку заміж, то, передаючи придане зятеві, він міг брати від нього заставну на його земельну власність. Такого роду угода оформлялася за допомогою особливого напису у лапідарній формі.

Зауважено, що розлучення, майже невідоме в античних державах Північного Причорномор'я в архаїчний період, стало досить частим явищем у класичну епоху. Існувало дві правових форми розірвання шлюбу: «відсилання» - розлучення на вимогу чоловіка, та «залишення», яке відбувалося за ініціативою дружини. Зроблено висновок, що розлучення для чоловіка було вільним, а для жінки достатньо утрудненим. У певних випадках розірвання шлюбу могло відбутися й на вимогу третьої особи (батька чи опікуна дружини). Наслідком розлучення було повернення приданого, за винятком тих випадків, коли шлюб розривався внаслідок моіхеї - подружньої зради дружини. У випадку зволікання з поверненням приданого колишній чоловік за рішенням суду міг бути зобов'язаним сплатити штраф.

У деяких випадках дружина після смерті чоловіка могла вийти заміж вдруге. Так, наприкінці І ст. до н.е. вдова боспорського царя Полемона І Піфодоріда вийшла заміж за каппадокійського царя Архелая.

Поширення в античних державах Північного Причорномор'я християнства, ймовірно, мало наслідком запровадження відповідних змін до норм, якими регулювалися сімейні відносини частини місцевого населення.

У розділі 4 «Становлення основ фінансового права в античних державах Північного Причорномор'я» у першому підрозділі «Зародження та розвиток підвалин бюджетного права і бюджетний устрій північнопричорноморських держав античного часу» розкрито значення правового регулювання такого роду відносин. Вже в античний час держави мали свої бюджетні системи. У полісах Північного Причорномор'я, як і в інших державах грецького світу, формального бюджету, який би ґрунтувався на попередньому розписі доходів та видатків, не існувало, хоча для деяких звичайних видатків постійно відраховувалися певні прибутки. Окрім того, народні збори також зазвичай створювали спеціальний фонд з якого бралися кошти на публікацію прийнятих рішень, на почесні вінки тощо.

Бюджетну систему північнопонтійських держав охарактеризовано як дворівневу: загальнодержавний бюджет та бюджети окремих міст та поселень, інших адміністративно-територіальних одиниць. Бюджети складалися з двох основних частин: прибуткової та видаткової. Прибутки скарбниці поділялись на звичайні (постійні) і надзвичайні (непостійні, одноразові).

Визначено, що звичайні прибутки були частково прямими, частково непрямими. До прямих прибутків належали: літургії; надходження від державних маєтків, земель; податки, що сплачували метки, вільновідпущеники та інші особисто вільні, але неповноправні категорії населення; мита за ввіз і вивіз товару а також ринкові та портові мита. До непрямих прибутків можна віднести судові мита, штрафи, грошові кошти, що надходили від конфіскації майна тощо. Надзвичайні прибутки складалися з добровільних внесків і пожертв; майнового податку, який стягувався у надзвичайних умовах з заможних громадян; воєнних трофеїв та контрибуцій.

Витрати держави також поділялися на звичайні та надзвичайні. До звичайних (постійних) належали: оплата нижчих урядовців (писарів, глашатаїв, наглядачів); одноразові або регулярні виплати і допомоги громадянам; витрати на військові потреби; витрати на спорудження громадських будівель та оборонних споруд; витрати на ви карбування на кам'яних плитах народних постанов та інших державних документів; витрати на культові урочистості, ігри з нагоди свят тощо. Північнопричорноморські поліси, які у другій половині V ст. до н.е. входили до складу Афінського морського союзу, сплачували союзний податок (форос), що засвідчується унікальними документальними свідченнями афінської експансії на Боспорі, які збереглися до нашого часу - списками афінського форосу. У списку за 425/424 рр., окрім Німфею, у ньому значилися також Гермонасса, Патрей, Кіммерій та інші міста Північного Причорномор'я. У римський період деякі поліси, як, наприклад, Херсонес, несли значні витрати на утримання імперських військових гарнізонів, що також відбилося у відповідних джерелах права, зокрема у розпорядженнях намісника Нижньої Мьозії, адресованих посадовим особам Херсонесу та начальникам розташованої тут римської векцилляції (кін. ІІ ст.).

Звернено увагу й на певну специфіку бюджетної системи Боспорського царства. Визначити її, зокрема, за часів правління династії Спартокідів надають можливість, насамперед, нарративні джерела, а також деякі опубліковані епіграфічні матеріали.

У підрозділі 4.2 «Правове регулювання стягнення податків та неподаткових платежів» звертається увага на те, що податки, податкове право є необхідною ланкою економічних відносин у суспільстві з моменту виникнення держави. Розвиток та зміна форм державного ладу завжди супроводжуються перетвореннями податкової системи. В античних державах Північного Причорномор'я архаїчного та класичного періоду громадяни зазвичай не сплачували прямих податей на користь держави. Їхнє майно, виключаючи рабів, також не обкладалося постійними податками (за виключенням надзвичайних випадків). Обов'язок сплачувати податки як правило замінявся для громадян літургіями, які поділялися на періодичні та надзвичайні. До першої групи відносилися хорегія, гімнасіархія, іппотрофія та ін.; до другої - трієрархія, проейсфора та архіфеорія. Чим більше майна мав у власності громадянин, тим фінансово обтяжливішими були літургії, які покладалися на нього. Водночас, негромадяни, які постійно мешкали на території античних держав Північного Причорномор'я були зобов'язані сплачувати невелику пряму подать - метойкон. У другій половині І тис. до н.е. херсонеська громадянська община, яка була верховним власником землі, отримувала, принаймні з частини населення, ренту-податок, ймовірно, зерном, що не лише привласнювалася її соціальною верхівкою, а й ішла на розвиток Херсонесу, зумовлюючи розквіт міста. Відомо також, що після утворення Боспорського царства експлуатація його населення та сусідніх територій, населених варварами, здійснювалася головним чином шляхом оподаткування. Вже наприкінці V - на початку IV ст. до н.е. у Боспорському царстві правлячою династією було встановлено натуральну (хлібну) ренту-податок або данину з союзників - форос, який стягувався із залежного населення, а, можливо, збирався й з грецького населення підвладних міст. У перших століттях нашої ери важливим джерелом поповнення державної скарбниці стає прямий податок, що стягувався з покупця та продавця при здійсненні купівлі-продажу певних товарів.

Зазначено, що вже здавна у виключних випадках державними органами північнопричорноморських полісів запроваджувалися й надзвичайні податки, як, наприклад, ольвійський податок на жертвоприношення другої половини ІІІ ст. до н.е. або ейсфора - прямий податок з майна, який стягувався з усіх категорій постійного особисто вільного та напівзалежного населення античних держав Північного Причорномор'я під час війни та спрямовувалася на фінансування оборонних заходів. З часом тут поширилася й практика виплати проейсфори (наприклад, ольвіополітом Протогеном у 30-х рр. ІV ст. до н.е.), що являла собою першу історичну форму податкового відкупу.

Окрім податків, до казни полісів Північного Причорномор'я надходили також неподаткові платежі, зокрема, митні. Мито стягувалося спеціальними його збирачами з числа громадян, що викуповували собі таке право, або ж державними чиновниками. Із 182 р. н.е. функції збору мита на користь Риму на територіях які входили і подекуди навіть межували з провінціями Римської імперії, перейшли до чиновників митного округу Іллірік, куди входила не лише територія провінції Мьозії, але й Тіра, а дещо пізніше, можливо, й Херсонес.

У підрозділі 4.3 «Правове регулювання грошового обігу, розрахунків та валютних відносин» зауважено, що вже здавна в північнопричорноморських полісах розпочинається карбування власної монети та закладаються правові основи грошового обігу та розрахунків. Характерною рисою правової системи античних держав Північного Причорномор'я у перших століттях н.е. була розвиненість фінансово-правових відносин, їх урегульованість нормативно-правовими актами, які видавалися уповноваженими на те посадовими особами та їх колегіями. Значний рівень досконалості опрацювання нормативно-правових актів, які збереглися у вигляді лапідарних пам'яток свідчать про достатньо високий рівень юридичної техніки їх написання.

Відзначено, що в північнопричорноморських полісах у другій половині І тис. до н.е. відбувається рецепція грецького податкового права, а також норм античного міжнародного права з урахуванням місцевих особливостей державно-правового розвитку. Водночас з початку нашої ери у повсякденній юридичній практиці можна констатувати факти використання також і фінансово-правових норм, запозичених з Римської імперії.

Як самостійні держави Ольвія, Херсонес, Тіра здійснювали зовнішньоторговельні та інші економічні зв'язки із зарубіжними країнами. З цією метою екклесією визначалися режим здійснення валютних операцій на території держави, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів та окремих магістратів в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин. Такий режим встановлювався за допомогою валютно-правових норм. Вже у стародавній час вони допускали певну диспозитивність для суб'єктів цих правовідносин. Водночас ці норми мали характерні для всіх фінансово-правових норм ознаки: державно-владний характер, імперативність і категоричність приписів.

Наголошено, що вже на початку ІV ст. до н.е. відповідно чинного в Ольвії законодавства на території держави усі суб'єкти зобов'язувалися використовувати в процесі торгівлі лише місцеву монету. З тексту Закону Каноба (поч. ІV ст. до н.е.) можна створити уявлення про основні елементи грошового обігу, розрахунків та валютного регулювання: встановлення порядку їх здійснення, ввезення до держави та вивезення за її межі валютних цінностей, використання дорогоцінних металів як засобу платежу у внутрішньому та міжнародному обігу, валютний контроль.

Розділ 5 має назву «Злочини та покарання у праві північнопричорноморських держав». У підрозділі 5.1 «Підстави кваліфікації злочинів та їх види» вказано, що вже починаючи з кінця VІІ - VІ ст. до н.е. в античних державних утвореннях, що постали на території Північного Причорномор'я, поступово складаються окремі елементи кримінального права, які прийшли до Херсонесу, Ольвії, Пантікапею та інших полісів переважно з правової системи афінської держави через метрополії - Гераклею Понтійську та Мілет. Насамперед оформилося поняття злочину, під яким розуміли діяння, що завдавало фізичної, моральної чи матеріальної шкоди державі, громаді або конкретній приватній особі. Отже в античний період ще не проводилася чітка межа між поняттями „злочин” та „правопорушення”.

Суб'єктами злочину могли бути вільні громадяни чи особи прирівняні до них (проксени), негромадяни полісів, а також раби. За злочин, вчинений рабом, майнову відповідальність ніс його господар. Але за скоєння найтяжчих злочинів раби могли відповідати й перед судом. Нарративні джерела та віднайдені лапідарні пам'ятки права містять згадки про державні, посадові та військові злочини, у сфері економіки, злочинні діяння, спрямовані проти особи, проти власності, проти релігії, проти сім'ї та моральності.

Злочинами проти держави вважалися, насамперед, державна зрада - продосія, спроби повалення демократії, встановлення тиранії, посягання на територіальну цілісність, що знайшло відображення у присязі херсонеситів. Нормами права античних міст-держав Північного Причорномор'я передбачалася також відповідальність за розголошення державної таємниці. Злочинним діянням визнавалася ксенія - самовільне присвоєння негромадянином прав громадянства; параномон - внесення на розгляд народних зборів (екклесії) законопроекту, що суперечив звичаям.

Наголошено, що тяжким посадовим злочином вважалася парапресбея - несумлінне виконання послом своїх обов'язків. Суворо каралися громадяни за хабарництво (декасмо, дорон). Про факти скоєння таких злочинів, зокрема свідчить ольвійський анонімний лист до магістрата (бл. ІІІ ст. до н.е.). Здавна відомою в античних державах була контрабанда. Законом Каноба, встановлювалася й відповідальність за порушення правил здійснення грошових операцій.

Серед злочинів проти особи найтяжчим вважалося вбивство. Розрізнялося вбивство зумисне та випадкове. До цієї ж категорії злочинів варто віднести й заподіяння тілесних ушкоджень, насамперед, умисне. Широко розповсюдженими були злочини проти честі особи: аікія - образа дією; ібрея - образа словом.

Найбільш розповсюдженими майновими злочинами були крадіжка та зумисне пошкодження чи знищення чужого майна. Між злочинами проти релігії найтяжчими вважалися асебея (неприхований вияв невіри у богів); відступ від здавна встановлених форм та обрядів культу; спаплюження місць, присвячених богам; ієросілія (викрадення, знищення чи пошкодження предметів, присвячених богам). Серед злочинів проти сім'ї та моральності, виокремлювалися подружня зрада (моіхея), агамія - безшлюбність чоловіків, аргія - неробство, ситой - відмова утримувати батьків, що досягли похилого віку.

Підрозділ 5.2 «Покарання, їх мета та види» розкриває правові засади здійснення покарань. Основною метою покарання було залякування, прагнення наперед виключити скоєння небажаних для громадян та держави вчинків, а також відшкодування збитків від заподіяної шкоди. Смертній карі (через отруєння, забивання камінням, палками тощо) за вироком суду зазвичай піддавалися громадяни, які здійснили зумисне і недозволене вбивство. Хоча так само, як і за афінським законодавством, вони мали можливість врятуватися, добровільно виїхавши у вічне вигнання до закінчення судового процесу. У певних випадках особливо в V-IV ст. до н.е. смертна кара за скоєння державних злочинів могла бути замінена не лише на вигнання, але й, як додаткове покарання, на конфіскацію майна. Зокрема, як на приклад, можна послатися на описану Ісократом справу боспорського громадянина Сопеїда (IV ст. до н.е.), який переслідувався в Афінах з ініціативи царя Боспорської держави Сатира.

Як найтяжча міра покарання за різноманітні політичні, релігійні злочини та найважчі злочини проти особи у всіх грецьких містах достатньо широко практикувалося вигнання з країни. Але в переважній більшості випадків цей захід використовували у політичній боротьбі між олігархами та демократами, а також при встановленні тиранічної влади. Відомо й про застосування вигнання як превентивного заходу (остракізм). Порівняльний аналіз херсонеських та афінських остраконів дає змогу твердо констатувати, що у таврійській апойкії - Херсонесі принаймні з самого початку V ст. до н.е. і як мінімум до кінця цього століття регулярно застосовувався цей один з найрадикальніших заходів охорони грецької демократії. При цьому херсонеський остракізм з'явився не як копія афінського, але як спадок метрополій, де він вживався.

Тяжким покаранням була атимія - позбавлення всіх або деяких громадянських прав. Ця кара, як правило, призначалася судом за здійснення підкупу посадових осіб, нечестиве поводження з батьками, в деяких випадках за заняття проституцією тощо. Відновлення втрачених прав могло здійснюватися лише внаслідок рішення народних зборів.

Одним з найчастіше застосовуваних видів покарання була конфіскація. Цю санкцію передбачено, наприклад, ст. 3 ольвійського закону про грошовий обіг (поч. ІV ст. до н.е.). Конфісковане майно надходило на користь держави, і це було одним із звичайних джерел поповнення державної казни. Широко використовувалися штрафи. Їх розміри визначалися судовим органом у залежності від тяжкості скоєного злочину.

Усі перелічені покарання застосовувалися тільки до вільних людей, як громадян, так і негромадян. Що ж стосується рабів, то вони могли бути покарані за вироком суду, але переважно з волі самого господаря.

Розділ 6 «Суд та юрисдикційний процес в античних державах Північного Причорномор'я» відкривається підрозділом 6.1 «Судові органи північнопонтійських держав», де висвітлюються процеси становлення суду, який з ІV ст. до н.е. будувався за афінською моделлю. Це яскраво проявляється, насамперед, у тих полісах, які раніше входили до Морського союзу (Феодосія, Гермонасса, Німфей, Ольвія). Доведено, що головною судовою установою в демократичних античних державах Північного Причорномор'я був своєрідний суд присяжних (в Афінській державі він називався геліеєю). державний влада правосуддя античний

Судді обиралися Народними зборами з числа громадян, які досягли 30-річного віку, не були обтяжені боргами та не піддавалися атимії. Зокрема, про жеребкування дікастів перед судом непрямо свідчить анонімний лист із пропозицією хабара, що походить з Ольвії. Окрім того, важливі відомості для розуміння процедури обрання дікастів та їхньої діяльності надали розкопки ольвійської будівлі суду - дікастерію. У кількох його приміщеннях та у дворі було знайдено велику кількість графіті та діпінті на звичайних амфорних черепках з чоловічими іменами - поодинокими або списками з п'яти імен, визначені дослідниками як попередні начерки складу колегій магістратів. Вступаючи на посаду обрані судді (дікасти) урочисто присягали вершити суд згідно з законами та постановами народу, а у випадку їх відсутності справедливо вирішувати справи, однаково уважно вислуховуючи промови позивача та обвинуваченого. Після присяги кожен з дікастів одержував пінакіон - бронзову або мідну табличку, де викарбовувалося його ім'я та літеру грецької абетки, якою позначалося відділення суду.

У випадках зізнання злочинця або очевидності й беззаперечності доказів, а також у маловажливих справах, судочинство мали право здійснювати й особисто архонти, агораноми, стратеги та деякі інші магістрати. Допоміжні функції у судах (як і в інших громадських місцях) могли виконувати державні раби.

Існували в античний час і міжнародні третейські суди. Вже з VІ ст. до н.е. відомі випадки, коли держави у випадках виникнення між ними територіальних суперечок передавали третейське рішення незацікавленій третій державі. Окрім того, сторони могли звертатися з проханням вирішити суперечку до жерців дельфійського або іншого авторитетного святилища.

Підрозділ 6.2 «Форми та стадії юрисдикційного процесу» розкриває основні риси та стадії процесуальної діяльності судових органів в античних державах Північного Причорномор'я. Процес тут був загалом подібним до того, що здійснювався в інших еллінських полісах. Виступати в якості позивача могли лише повнолітні й не піддані атимії громадяни. Вони могли здійснювати позов не лише від власного імені, але й від імені осіб, що не мали на це права. Процес мав обвинувально-змагальний характер. Усі судові справи за формою процесу підрозділялися на два різновиди - графе та діке - державні та приватні.

Зазначено, що юрисдикційний процес складався з кількох стадій. Перша - порушення справи - відбувалася за письмовою скаргою до відповідного магістрату. При поданні скарги та порушенні приватної справи стягувалася пританея - судове мито, що сплачувалося обома сторонами (позивачем та відповідачем). У державних процесах символічне судове мито, яке називалося парастасією, сплачувалося лише позивачем. Друга стадія - просклесія - являла собою заклик відповідача з'явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого знаходився розгляд справи. Він здійснювався у публічному місці в присутності клетерів. Інколи до обвинуваченого міг бути застосований попередній арешт. При цьому у певних випадках його могли звільнити під грошову заставу, яка вносилася поручителями. Третя стадія - анакрісія - попереднє слідство. На початку позивач оголошував своє бажання передати справу на розгляд суду магістрата, або ж безпосередньо до дікастерію. В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою (діомосією). Сторони повинні були надати докази своєї правоти: документи, показання свідків, свідчення лікарів тощо. В окремих випадках для визначення винного могла застосовуватися аксиномантія. По завершенні попереднього слідства усі докази складалися до окремих для кожної сторони ехін та одразу ж опечатувалися, після чого сторони вже не могли додавати докази і під час судового розгляду посилатися на документи, які не містилися у їхніх ехінах. Четверта стадія - судочинство. Секретар зачитував скаргу позивача та виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови. По закінченні судоговоріння відбувалося таємне голосування суддів без попередньої наради їх між собою шляхом закритої подачі голосів (псефами). Відповідно до результату голосування головою суду оголошувалося рішення. При рівній кількості голосів відповідач вважався виправданим. Юрисдикційний процес завершувався стадією виконання судового рішення (вироку), яке здебільшого покладалося на магістратів.

Сьомий розділ «Генеза міжнародного права у контексті міжнародно-правових відносин держав північнопонтійського регіону» розкриває особливості становлення системи норм, якими регулювалися міжнародні взаємини. У підрозділі 7.1 «Правові засади регулювання міжнародних відносин у Північному Причорномор'ї в стародавній період» автор доводить, що історично виникнення міжнародного права тісно пов'язане з процесами становлення державності. Скрізь, де люди проживали у більш або менш близькому сусідстві, між їхніми громадами підтримувалися різноманітні відносини, з яких поступово складається система правил, що мали зовнішньообов'язкове юридичне значення. Це й були норми міжнародного права. Наголошується на його регіональному характері у стародавній час.

Основними джерелами міжнародного права цієї доби були звичай, договір, загальні принципи права, а також нетипові джерела міжнародного права (релігійні акти, дипломатичне листування, односторонні акти держав чи правителів, міжнародна правосвідомість тощо).

Протягом усього періоду античності північнопричорноморськими державами укладалися численні договори, які здебільшого були строковими, двосторонніми та усними, але інколи укладалися й безстрокові, багатосторонні чи письмові договори. У деяких випадках вони фіксувалися лапідарно. Найчастіше вони мали оборонний характер (епімахії). Подібний договір, спрямований проти скіфської загрози, наприклад, було укладено у 179 р. до н.е. між херсонеською громадянською общиною та понтійським царем Фарнаком І. Договори скріплювалися клятвою відповідних посадових осіб союзних держав. Рідше укладалися торговельні договори. Так, у договорі між Боспором та Афінами цар Левкон ІІ давав згоду на звільнення афінських купців від вивізних мит, а також надавав їм інші пільги. Для міжнародної торгівлі особливу вагу мали ті угоди, які регулювали порядок судочинства з приводу суперечок, що виникали у ході ділових контактів (сюмболи). Подекуди більш тісний зв'язок між двома або кількома державами ґрунтувався на міжнародно-правових договорах, які наділяли усіх громадян двох держав ісополітією - однаковими публічними та приватними правами. Прикладом такого договору є мілето-ольвійська угода (бл. 331 р. до н.е.).

Відзначено, що в античний період поступово опрацьовуються й норми, які регулювали міждержавні відносини у періоди воєн. Перед початком бойових дій країні-противнику зазвичай формально оголошувалася війна. Якщо поліс здавався переможцеві, то доля його населення залежала від умов капітуляції. Міста, захоплені штурмом, разом із усіма жителями та усім майном ставали повною власністю переможців. Це цілком пояснює чому під час облоги Ольвії військом Олександра Македонського під командуванням його полководця Зопіріона у 331 р. до н.е. ольвіополіти, здійснили цілу низку найрадикальніших заходів для мобілізації усіх категорій населення на оборону полісу.

Підрозділ 7.2 «Правове становище іноземців у північнопонтійських полісах» присвячено особливостям, які існували за часів античності у правовому становищі іноземців. За свідченням епіграфічних, нарративних та археологічних джерел, у державах Північного Причорномор'я постійно перебувала певна кількість іноземців, що приїздили сюди переважно у торговельних справах. Вони зазвичай були позбавлені будь-яких політичних прав та низки особистих, зокрема, майнових. Закони, за розумінням давніх еллінів, захищали лише тих, хто зобов'язаний був їх дотримуватися, тобто лише громадян своєї держави. Водночас, не варто беззастережно говорити про цілковиту безправність іноземців. Останні перебували під заступництвом так званого «божественного» права. За дотриманням цих норм, зокрема, слідкували храмові жерці. В Ольвії у другій половині ІІІ - на початку ІІ ст. до н.е. скарги про порушення прав та свобод ксенів розглядалися у храмі Аполлона Дельфінія.

Зроблено висновок про застосування в античних полісах Північного Причорномор'я спеціального правового режиму іноземців, при якому останні були обмежені у правах порівняно зі своїми громадянами, хоча інколи могли, навпаки, мати більше прав порівняно з ними. Така ситуація склалася, наприклад, у деяких містах Північного Причорномор'я в римський період, коли найбільшим обсягом прав користувалися їх громадяни, які водночас мали римське громадянство.

Особливий статус мали іноземці, наділені правом проксенії, у силу якої вони могли користуватися різноманітними привілеями, серед яких найчастіше зустрічалися ателія, епігамія, енктісіс тощо. Не завжди відносини проксенії носили взаємний характер, але, зазвичай, держави Північного Причорномор'я, одержавши це право від метрополії або іншого полісу, з свого боку надавали їх громадянам такого ж статусу.

У підрозділі 7.3 «Регіональна специфіка міжнародно-правових відносин античних держав Північного Причорномор'я» звертається увага на те, що міжнародно-правові відносини як об'єкт і сфера, в якій функціонувало міжнародне право, були визначальним фактором його походження та сутності. Саме вони зумовлювали і особливості тогочасного міжнародного права. У той час, як загалом міжнародне право та міжнародно-правові стосунки античної доби вже протягом тривалого часу є об'єктом пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-істориків та правників, питання щодо відносин античних держав Північного Причорномор'я з Римом, а також «варварами» - скіфами, таврами, лісостеповими союзами племен, сарматами та їхніх взаємних впливів досі не знайшли належного відображення в історико-правових дослідженнях.

Зазначено, що грекам, які складали переважну частину населення північнопричорноморських полісів, вже від самого початку колонізації північного узбережжя Понту Евксинського доводилося входити у певні зносини з місцевими племенами - таврами, скіфами, а з часом і з більш віддаленими племінними союзами - гелонами, будинами, неврами та ін. Взаємні стосунки між еллінами-колоністами та автохтонним населенням північного узбережжя Чорного моря були різноманітними за характером, як було неоднозначним і загальне ставлення греків до «варварів». Зазначено, що елліно-скіфські відносини, та стосунки з племенами, що населяли Лісостеп, незважаючи на відносно невисокий рівень державно-правового розвитку названих племінних союзів, цілком можна вважати міжнародно-правовими. Адже для виникнення міжнародного права достатньо існування певної кількості звичаєвих соціальних норм поведінки незалежних спільнот, які їх визнають та дотримуються.

Друга половина І ст. до н.е. - третя чверть ІІІ ст. н.е. - час активних міжнародно-правових контактів античних держав Північного Причорномор'я з Римською імперією. Римське право до певної міри позначається на розвитку правових інститутів цих держав. Кожна з них мала особливий правовий статус, наданий Римом та закріплений відповідними міжнародно-правовими угодами. Херсонес неодноразово діставав від Римської держави права елевтерії, а Тіра та Ольвія наприкінці II ст. н.е. набули статусу автономії. Згодом Тіру було включено до складу Римської імперії та віднесено до провінційних міст Мьозії.

Усе сказане виразно показує, що вже за часів античності у чорноморському регіоні чітко виявилася тенденція до становлення основ міжнародного права.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення і подано нове вирішення важливої наукової проблеми у вітчизняній історії держави та права, що полягає у системному дослідженні історичного досвіду становлення і подальшого розвитку античних держав та права у Північному Причорномор'ї з кінця VІІ ст. до н.е. до першої половини VІ ст. н.е. Це обумовило обґрунтування на підставі положень і висновків дисертації концептуальних узагальнень автора щодо основних тенденцій і закономірностей розвитку Ольвії, Херсонесу, Тіри, Боспорської держави та їхнього права.

1. Концептуальне значення має визначена на підставі аналізу особливостей правової регламентації, організаційної будови та правозастосовної практики періодизація розвитку античних держав та права у північнопричорноморському регіоні Визначено п'ять періодів (архаїчний, класичний; елліністичний, римський та пізньоантичний), які характеризувалися специфікою організації та діяльності органів державної влади та особливостями правового розвитку.

2. Джерелознавчий аналіз еволюції права північнопричорноморських держав надає можливість стверджувати, що сучасна історико-правова наука має у своєму розпорядженні достатньо широке коло джерел, які дозволяють реконструювати, бодай частково, суттєві елементи системи права полісів Північного Причорномор'я. Наголошено, що науковий доробок археологічної науки не повинен ігноруватися вченими-юристами і може стати надзвичайно корисним для більш ґрунтовного опрацювання питань історії права України найдавнішого періоду.

3. У державах Північного Причорномор'я близько середини першого тисячоліття до н.е. склався античний тип взаємовідносин суспільства та держави (полісу як громадянської общини), права та закону. Він є першим в історії політико-правової думки, який характеризується протиставленням писаного закону «законам природи»: писані закони, як такі, що штучно винайдені людьми, можуть і не відповідати велінням природи. Головною цінністю давньогрецького полісу, у тому числі й північнопричорноморського, була не індивідуальна свобода особи, а колективна свобода - свобода людини у якості громадянина полісу, яка була основою полісного законопорядку. Класична антична концепція демократії, яка базувалася на ідеї полісу, заснованого на законі, містила також уявлення про правове виховання громадян у дусі законослухняності, про відповідну правокультурну громадянську орієнтацію.

4. Характерною рисою полісної організації протягом тривалого часу було збереження общинного характеру держави. Попри певну примітивність правових відносин, рівень розвитку державних органів, на які покладалися функції правового регулювання різних сфер життя та діяльності населення, цілком відповідав рівню економіко-правового розвитку античного суспільства. Структура органів влади та управління Херсонесу, Ольвії, Тіри, Боспорської держави в своїй основі була подібною до тієї, що сформувалася в інших грецьких полісах того часу. Тенденції еволюції державних органів також були схожими і зумовлювалися тими процесами соціально-економічного розвитку, які мали місце наприкінці VІІ ст. до н.е. - у першій половині VІ ст. н.е. Розглянувши систему магістратур в античних полісах Північного Причорномор'я можемо дійти висновку: ці держави є першими на території сучасної України, які мали виборний, напівпрофесійний та спеціалізований за галузями управління державний апарат.

5. Специфічні риси щодо форми держави мав Боспор, устрій якого можливо визначити як гегемоністську симмахію на чолі з найпотужнішим у військово-економічному відношенні полісом. Саме таке об'єднання дало можливість упорядкувати між полісні відносини та координувати політику міст-держав, які увійшли до його складу. У подальшому державний устрій еволюціонував у напрямку формування унітарної держави. Форма державного правління Боспору також розвивалася від тиранії до монархії.

6. Нарративні, епіграфічні та археологічні джерела надійно засвідчують наявність в античних державах Північного Причорномор'я достатньо розвиненої, складної та розгалуженої системи правового регулювання суспільних відносин. Вже починаючи з кінця VІІ - VІ ст. до н.е. тут поступово складаються окремі елементи базових галузей права, які прийшли до Херсонесу, Ольвії, Пантікапею та інших полісів переважно з правової системи афінської держави через метрополії - Гераклею Понтійську та Мілет. Незважаючи на певні місцеві особливості, основні інститути права (цивільного, сімейного, фінансового, кримінального, процесуального), північнопонтійських держав у своїй основі були подібними до правових основ регулювання суспільних відносин в інших грецьких полісах того часу.

7. Становлення і зміцнення стародавнього права супроводжувалося паралельним розвитком його філософсько-світоглядного обґрунтування, яке пройшло кілька етапів: опрацювання у міфології певних моделей суспільних взаємин; формування ідеології суспільних відносин; етап появи й становлення власне правових ідей. Вбачається необхідним наголосити на розвиненості системи давньоеллінського права. Системний аналіз права власності та зобов'язального права північнопричорноморських полісів надає нові докази його генетичної пов'язаності з римським цивільним правом. Водночас, можна припустити і наявність зворотного впливу римського права наприкінці І тис. до н.е. - у перших сторіччях нашої ери на правові системи давньоеллінських держав.

8. Серед розмаїття правових норм античних держав Північного Причорномор'я в перебігу процесів майнового розшарування суспільства усе більшого значення набувають забезпечені державним примусом норми звичаєвого права, які регулювали широке коло відносин, пов'язаних із власністю. Характерною відмінністю права власності, особливо на нерухоме майно, була обмеженість цивільно-правової дієздатності власника громадянською общиною, а в Боспорській державі - царем. Протягом усього античного періоду держава більшою або меншою мірою здійснює втручання у майнові відносини. Загальною тенденцією цих процесів, що прослідковується від найдавніших часів і до сьогодні, є посилення нормативного визначення обмежень права власності, що дає підстави вважати її магістральним шляхом еволюції цивільно-правового регулювання.

9. Вже за доби античності у державах Північного Причорномор'я поступово формувалися основні інститути сімейного права - укладення та розірвання шлюбу, усиновлення, опіки й піклування тощо. Основним його джерелом виступали релігійні норми та приписи, а також правові звичаї. Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні відносини значною мірою перебували під контролем громадянської общини.

10. У північнопричорноморських державах протягом усього досліджуваного періоду тією або іншою мірою проявилися наступні закономірності розвитку правового регулювання фінансових відносин: посилення ролі правових приписів в управлінні державними (громадськими) фінансами; здійснення фінансово-управлінських функцій не спеціалізованим державним апаратом, а цілою низкою органів держави, місцевого самоврядування, фізичних осіб; водночас, із часом відбувається певне організаційно-функціональне відокремлення деяких фінансових органів від адміністрації загальної компетенції; перехід від натуральної до змішаної (натуральної та фінансової) форми стягнення податків; удосконалення податкової системи, зростання питомої ваги прямих податків з повноправних громадян порівняно з літургіями, що поступово призвело до зникнення останніх; підвищення міри залежності розміру оподаткування від доходів та майна платника.

11. Вже у другій половині І тис. до н.е. у державах Північного Причорномор'я існувала достатньо складна та розгалужена система поглядів на злочини і покарання. Саме розуміння злочину, перелік злочинів та покарань тут значною мірою збігалися із тими, що існували в інших еллінських державах, хоча малися й розбіжності, зумовлені місцевою специфікою. Розвиток сукупності правових норм, що регулювали відносини у сфері кримінального права в античних полісах Північного Причорномор'я протягом періоду, що вивчається, не відзначався системністю й послідовністю.

12. Під покаранням у північнопричорноморських державах зазвичай розумілися заходи державного примусу проти злочинця, які були наслідком скоєного правопорушення. Не варто відкидати й погляд еллінів на покарання як на кару - відповідну негативну реакцію богів, держави, суспільства, громадського об'єднання або певних осіб на неправильну поведінку суб'єкта, порушення ним тієї чи іншої соціальної (а не лише кримінально-правової) норми (моралі, релігії, корпоративної, правової). Метою покарання було залякування, прагнення наперед виключити скоєння небажаних для громадян та держави вчинків. У низці випадків на меті малося також відшкодування збитків від заподіяної шкоди.

13. Судові органи та процесуальне право в Україні мають багатовікову історію, яка сягає корінням принаймні середини першого тисячоліття до н.е. В античних державах Північного Причорномор'я склалася система судових органів, подібна до судових систем більшості держав еллінської ойкумени з урахуванням місцевих особливостей державно-правового розвитку. Наявність суттєвих лакун у законодавстві та схильність громадян до судового вирішення різноманітних життєвих колізій, надавали народному суду дікастів, колегії архонтів, іншим магістратам, що, окрім іншого, здійснювали й судові функції, широке поле для діяльності. У подальшому традиції античної культури, зокрема й правової, не були знищені. Беручи до уваги наступність у праві України, маємо підстави з упевненістю говорити про те, що пізніші судові інституції формувалися на підвалинах, які закладалися ще за часів античності.

14. Юрисдикційний процес мав яскраво виражений змагальний характер і складався з кількох стадій: порушення справи, просклесії, анакрісії, стадії судочинства та стадії виконання судового рішення. З античних полісів Північного Причорномор'я відомі випадки спроб впливу на свідків за допомогою магії, що було проявом марновірства, притаманного правосвідомості населення, яке знаходило свій вияв на побутовому рівні. Хоча загалом можна дійти висновку, що норми процесуального характеру в Ольвії, Херсонесі, Тірі та Боспорі набули достатньо значного рівня розвитку.

15. В античний час у міжнародній сфері взаємодіяли різноманітні суб'єкти: поліси та територіальні держави, союзи племен, етнічні спільноти тощо. Існувала також низка нетипових суб'єктів міжнародного права таких як храми, релігійні об'єднання тощо. Усе це спричинило появу складної сукупності регулятивних норм, які досить часто були взаємно неузгодженими, суперечливими, що об'єктивно підштовхувало державу до ролі правового стабілізатора відносин між різними політичними структурами. Особливістю стародавніх міжнародних відносин був їх регіональний характер.

16. Стосунки між скіфськими та еллінськими державними утвореннями, розташованими на північному узбережжі Понту Евксинського, а у другій пол. І ст. до н.е. - третій чверті ІІІ ст. н.е. - тісні відносини між античними державами Північного Причорномор'я та Римом слід вважати міжнародно-правовими. Вони мали офіційний характер та зачіпали воєнну, торгівельну, адміністративну, обрядову, протокольну, релігійну й інші сфери життя обох сторін. Саме вони зумовлювали особливості міжнародного права, що склалися у північнопричорноморському регіоні за часів античності.

На підставі висновків дисертації сформульовано пропозиції щодо подальшого розвитку історико-правових досліджень, а також удосконалення організаційно-правових засад функціонування сучасних органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Гавриленко О. А. Античні держави Північного Причорномор'я: біля витоків вітчизняного права (кінець VІІ ст. до н.е. - перша половина VІ ст. н.е.). Монографія / О. А. Гавриленко. - Харків : Парус, 2006. - 352 с.

Рецензія: Греченко В. А. Від права античності до права сучасності. Гавриленко О. А. Античні держави Північного Причорномор'я: біля витоків вітчизняного права (кінець VІІ ст. до н.е. - перша половина VІ ст. н.е.). Монографія. - Харків : Парус, 2006. - 352 с. / В. А. Греченко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - № 34. - С. 355-356.

Статті у фахових з юридичних наук виданнях:

2. Гавриленко О. А. Правові основи валютного регулювання в Ольвійській державі на початку ІV ст. до н.е. / О. А. Гавриленко // Держава і право. Зб. наук. праць (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України). - 2002. - № 17. - С. 26-31.

3. Гавриленко О. А. Правове регулювання стягнення податків та неподаткових платежів в античних державах Північного Причорномор'я / О. А. Гавриленко // Вісник Національного університету внутрішніх справ. - 2003. - № 22. - С. 252-261.

4. Гавриленко О. А. Дослідження лапідарних пам'яток міжнародного права античних держав Північного Причорномор'я у вітчизняній та зарубіжній історіографії / О. А. Гавриленко // Право і безпека. - 2004. - №1. - Т. 3. - С. 10-13.

5. Гавриленко О. А. Судові органи античних полісів Північного Причорномор'я / О. А. Гавриленко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - № 32. - С. 157-162.

6. Гавриленко О. А. Особливості правосвідомості громадян північнопричорноморських держав античної доби / О. А. Гавриленко // Часопис Київського університету права. - 2006. - № 1. - С. 30-35.

7. Гавриленко О. А. Органи влади та управління античних держав Північного Причорномор'я з республіканською формою правління / О. А. Гавриленко // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006. - № 4. - С. 26-34.

8. Гавриленко О. А. Основні риси міжнародного права та міжнародно-правові відносини держав північнопонтійського регіону античного часу / О. А. Гавриленко // Право і безпека. - 2006. - № 1. - С. 147-151.

9. Гавриленко О. А. Поняття, мета та види покарань в античних державах Північного Причорномор'я: історико-правове дослідження / О. А. Гавриленко // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. - 2006. - Вип. 9. - Сімферополь : Таврія, 2006. - С. 195-201.

10. Гавриленко О. А. Міжнародно-правові стосунки еллінів та скіфів у північнопонтійському регіоні / О. А. Гавриленко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - № 33. - С. 89-97.

11. Гавриленко О. А. Стадії процесу в античних державах Північного Причорномор'я / О. А. Гавриленко // Південноукраїнський правничий часопис. - 2006. - № 1. - С. 192-195.

12. Гавриленко О. А. Боспоро-римські взаємини у другій половині І ст. до н.е. - третій чверті ІІІ ст. н.е.: історико-правове дослідження / О. А. Гавриленко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - № 34. - С. 46-53.

13. Гавриленко О. А. Правова регламентація договору позики в античних державах Північного Причорномор'я / О. А. Гавриленко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - № 35. - С. 79-85.

14. Гавриленко О. А. Поняття і норми права власності в античних державах Північного Причорномор'я (кінець VІІ ст. до н.е. - перша половина VІ ст. н.е.) / О. А. Гавриленко // Вчені записки Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. - 2006. - Серія «Юридичні науки». - Т. 19 (58). - № 2. - С. 59-64.

15. Гавриленко О. А. Правовий статус рабів в античних державах Північного Причорномор'я / О. А. Гавриленко // Держава і право. Зб. наук. праць (Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України). - 2007. - № 34. - С. 122-127.