Правові основи екологічної політики Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦIОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМIЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Спеціальність 12.00.06 - земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право

ПРАВОВI ОСНОВИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛIТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

ЛОЗО Вячеслав Іванович

Харків - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена, насамперед, тим, що глобальна екологічна проблема ставить під питання виживання людини і як антропогенна передбачає повну відповідальність нашої цивілізації. Навколишнє середовище планети вже виведено людиною за низку критичних меж. Міжнародний вимір і масштаб цієї світової проблеми зріс в результаті потроєння населення земної кулі в ХХ ст., стрімкої індустріалізації і виснаження невідновлюваних ресурсів. Чотири п'ятих цього зростання припадає на другу половину ХХ - початок ХХІ ст. і значною мірою це несталий зріст. Різке збільшення впливу людини на земне життя означає, що довкілля не може більше розглядатися як сталий фундаментальний чинник. Взаємодія між економічним розвитком і комплексом екосистем, від яких цей розвиток залежить, стала міжнародною політико-правовою проблемою.

Лідером в рішенні екологічної проблеми стає Європейський Союз - інтеграційне утворення розвинених держав Європи. До теперішнього часу в ЄС прийнято понад 300 нормативних актів, спрямованих на розв'язання екологічних проблем на рівні усього Співтовариства. Екологія є справою Союзу і держав-членів, економічних операторів і громадян. Європейський підхід до формування правових основ екологічної політики має превентивний характер і орієнтований не тільки на розв'язання вже існуючих екологічних проблем, але, перш за все, на запобігання новим. Екологічні пріоритети закладено практично в усі компоненти і напрями діяльності ЄС; крім правових заходів екологічної політики, законодавчі приписи по збереженню довкілля реалізуються в регіональній, науково-технічній, аграрній, транспортній і торговій політиці ЄС. В екологічних програмах Співтовариства в 1990-ті роки почала простежуватися орієнтація на спільне рішення комплексних і перспективних завдань взаємодії людини і навколишнього середовища. Тому правові основи екологічної стратегії ЄС можуть служити для інших країн орієнтиром і інструментом розв'язання глобальних проблем.

Цей державно-правовий досвід особливо актуальний для України. Розробка концепції правового регулювання охорони довкілля має надзвичайну значущість для країни, природа якої глибоко деформована промисловою революцією XIX ст., радянською індустріалізацією і Чорнобильською катастрофою. З одного боку, в Україні існує давній досвід екологічної активності і законодавства про охорону природи (заповідник Асканія-Нова, заповідні території в Криму і Карпатах), а з другого - нинішній стан економіки і екології країни змушує починати багато циклів з нуля, і було б бажаним, аби правові основи ресурсно-сировинної і енергетичної системи, дбайливого ставлення населення до природи будувалися з урахуванням досвіду екологічної стратегії Європейського Союзу.

Незважаючи на актуальність проблеми, рівень її вивчення в Україні залишається украй низьким, бо переклади політичних документів і правових актів ЄС у цій сфері якщо і є, то вони мають вибірковий, безсистемний характер. В українській та російській науковій юридичній літературі розглядалися лише окремі аспекти зазначеної проблеми. Але нема жодної монографії, в якій би достатньо повно і глибоко розглядалися ретроспективні та перспективні проблеми розвитку екологічного законодавства Євросоюзу. Ця дисертація є спробою заповнити цю прогалину и сприяти дослідженням динамічного права ЄС.

У цьому сенсі вивчення проблем правового забезпечення екологічної безпеки, аналіз стратегічних напрямків законодавства про охорону довкілля органічно пов'язано з розвитком України в напрямі європейської інтеграції. У Концептуальних основах стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 рр. «Європейський вибір» основний акцент зроблено на забезпеченні умов для інтеграції України в євроструктури. Спільні кордони України і ЄС додатково стимулюють розробку нової Угоди про партнерство і співпрацю між ЄС і Україною. З 2004 р. взаємодія з Європою розвивається на базі Плану дій Україна - ЄС «Європейська політика сусідства», у рамках якої пропонуються привілейовані відносини на засадах верховенства права та сталого розвитку. А з 2009 р. ввійшла у силу політика Східного партнерства. Рівень прагнень ЄС у його відносинах з країнами-партнерами залежатиме від міри, до якої вони виконують пріоритетні екологічно-правові завдання для наближення їх до Європейського Союзу. Тому без чіткого розуміння, що являє собою правова охорона довкілля і як вона здійснюється у Європі, унеможливлюється розв'язання основних завдань Національної програми «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної української держави».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до комплексної цільової програми кафедри екологічного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Проблеми вдосконалення правового регулювання екологічних відносин» (номер державної реєстрації 0106u002290). Тема дослідження затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 5 от 17.12.2004 р.)

Мета і завдання дослідження. Виходячи з науково-теоретичної і практичної значущості теми, автор ставить за мету виявити правові основи екологічної стратегії Європейського Союзу, головні концепції та принципи природоохоронної політики, закономірності і моделі формування правової бази охорони довкілля ЄС, а також можливості запозичення позитивного досвіду в Україні. Ставиться завдання дослідити специфіку правового регулювання екологічної політики та її взаємозв'язок з іншими напрямами розвитку Євросоюзу на протязі півстоліття, що дозволить скласти цілісне розуміння генезису та сучасного стану екологічної політики цього об'єднання.

Відповідно до поставленої мети в дисертації передбачено вирішити такі наукові задачі:

1) виявити природу та суть екологічної стратегії, соціально-економічні та ідеологічні умови складання правових основ екологічної політики ЄС, розкрити її структурні та функціональні особливості, що складалися в процесі інтенсивного розвитку європейських країн у другий половині ХХ ст. і глобалізації світової економіки для поглиблення євроінтеграційних процесів у законодавстві України;

2) визначити історичні етапи розвитку правової охорони довкілля в ЄС у контексті інтеграційного процесу в Європі, розкрити специфіку природоохоронної діяльності на різних ступенях еволюції Співтовариств; дослідити розвиток концептуальної моделі правового регулювання охорони довкілля і правові засоби практичного забезпечення її базових принципів;

3) з'ясувати, як Європейські співтовариства і створений на їх основі Європейський Союз у якості інтеграційних утворень самостійно здійснюють владні повноваження в сфері охорони навколишнього середовища в межах власної юрисдикції для вдосконалення природоохоронної діяльності в Україні;

4) здійснити аналіз галузевого законодавства ЄС з притаманними йому напрямками правового регулювання в рамках загальної екологічної політики, вираженої в комплексних Програмах дій в сфері навколишнього середовища з метою впровадження аналогічних програм у екологічну політику України;

5) на законодавчому матеріали встановити ґенезу головних понять і категорій екологічної політики ЄС, визначити порядок її формування і застосування, а також синхронізації діяльності Євросоюзу з національними зусиллями держав-членів і відповідними інститутами міжнародного права;

6) узагальнити правові засоби запобігання екологічної катастрофи, органічного включення людського прогресу в природне навколишнє середовище для прискорення науково-технічного прогресу України;

7) окреслити сучасні проблеми нормативного забезпечення сталого розвитку та охорони довкілля в Європі і визначити пріоритетні напрями нормативного й організаційно-правового сприяння процесам формування високої правової культури та підвищення ефективності законотворчої діяльності в Україні.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, пов'язані зі становленням функції Євросоюзу по охороні довкілля.

Предметом дослідження є правова база екологічної політики Євросоюзу.

Методи дослідження. Вибір теми і концептуальна установка цього дослідження визначили також і його методологічні засади. Відповідно до структурної побудови роботи, всі методи дослідження розподілено на загальні та спеціальні. До першої групи належать системний та компаративний методи, які дозволили в руслі кожного з підходів до аналізу екологічного законодавства ЄС виділити спільне ядро, та продемонструвати конкретні відмінності у різних секторах охорони природи. Системний метод реалізовано в дисертації через підбор компонентів предмета дослідження и функціональну навантаженість підрозділів, що дають цілісну уяву про комплексну природу екологічної проблеми та державно-правових засобах узгодження прогресу людства з природним довкіллям. Загальнонауковий діалектичний метод дозволив співвіднести підходи логічний та історичний, абстрактний і конкретний, емпіричний й теоретичний, представити екологічну стратегію як синтетичний феномен і розглянути її у процесі розвитку комплексу станів і взаємозв'язків у системі «природа - суспільство - людина».

Враховуючи, що природа та історія - це два складових елемента того середовища, в якому ми живемо, одним з домінуючих став історико-правовий метод, який дозволив адекватно представити ґенезу й діапазон виявів природоохоронної діяльності Євросоюзу. Активно використовуються також методи сінергетичний (розгляд співіснування складних систем) й порівняльно-правового моделювання, які дали змогу послідовно збудувати цілісне уявлення про багаторівневий феномен екологічної стратегії з притаманними діапазонами правової охорони довкілля та виявити структуру, основні властивості, закони розвитку й взаємодії екологічного права ЄС. Емпіричний метод активно використано при дослідженні еволюції різних галузей законодавства ЄС про охорону довкілля. Монографічний метод дозволив всебічно, повно та детально описати характер екологічної проблеми і діапазон шляхів її правового вирішення. Еволюційний метод дав змогу дослідити розвиток даного наукового напрямку на базі його ретроспективи й перспективи, а виявлення історичних закономірностей та результативні узагальнення склалися в концепцію екологічного права ЄС. При цьому один з векторів відношення європейського законодавця к відновлюваним ресурсам виявився аналогом «созидательному природопользованию», режим якого раніш було сформульовано автором в його кандидатській дисертації «Основные этапы развития лесного законодательства УССР».

Діапазон використаних джерел у руслі системності за допомогою міждисциплінарного синтезу забезпечує комунікацію роботи з даними юридичного, екологічного та економічного характеру. При узагальненні законодавчого матеріалу у виді опису генеральної політики и галузевого регулювання охорони навколишнього середовища з'явився конвергентний характер дисертації. При використанні методів й інструментів сінергетики, екології та інших наук в екологічному праві для отримання евристичних і емпіричних результатів проявився дивергентний тип дослідження. А враховуючи, що у даній роботі розроблюються нові наукові проблеми, що виникають у виді конфліктних ситуацій (як у відношеннях суспільства й навколишнього середовища, так і в міждержавних відношеннях) на рубежі наукового знання (перш за все правового і екологічного) при гострій практичній потребі у рішенні проблеми, дисертація носить інноваційний характер. Втім, досліднику прийшлось зустрітися з питаннями, відповіді на які відсутні у літературних джерелах, а практика поки що не набула досвіду.

Стосовно джерельної бази, всі джерела розподілені на нормативні та теоретичні. До першої групи належать: Засновницькі договори, регламенти та директиви Ради ЄС і Єврокомісії, рішення та постанови Європейської Ради і Європарламенту, акти інших органів ЄС, політичні матеріали і міжнародні угоди, опубліковані в Офіційному журналі Євросоюзу (Official Journal of the EU: Luxembourg). Другу групу джерел складають праці, що дають ідеологію правової охорони природи в Європі. Методичною і методологічною базою дисертації стали також наукові праці Г. І. Балюк, В. Д. Басая, А. Г. Бобкової, С. А. Боголюбова, М. М. Бринчука, М. І. Васильєвої, О. Є. Висоцької, А. К. Голіченкова, О. Л. Дубовик, І. О. Іконицької, І. І. Каракаш, Т. Г. Ковальчук, М. В. Краснової, В. В. Носіка, В. В. Петрова та Т. В. Петрової, О. О. Погрібного, Б. Г. Розовського, В. І. Семчика, Н. І. Титової.

Серед західних видань слід виділити книги німецького дослідника L. Kramer та британських вчених Ph. Sands і Patricia Birnie, в яких розглядаються правова та інституціональна структура, принципи й стандарти екологічної політики. Широкий спектр питань з охорони довкілля розглядається у двохтомнику Marie Cornu та Jerome Fromageau “Genese du droit de l'environnement”. James Kameron, Jacob Werkgman та Peter Poderic розроблюють теорію Глобальної системи екологічного узгодження. Doroty Gillies пропонує Путівник до екологічного законодавства ЄС, в якому роз'яснює джерела та вплив екологічного права на майбутнє. Британський вчений та правник Paul Stooks поєднує теорію екологічного законодавства з практикою його застосування, а W. Friedmann у цьому контексті простежує еволюцію від «міжнародного права співіснування» до «міжнародного права співробітництва.

Вивчення різноманітних нормативно-правових актів, програм розвитку законодавства, проектів законів, судових рішень дозволило вийти на дослідження актуальних питань еволюції законодавчої системи ЄС із залученням його досвіду для вдосконалення і трансформації правової охорони природи в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження. Дисертація є першим у вітчизняній науці комплексним дослідженням розвитку екологічного законодавства Європейського Союзу. Системний і всебічний аналіз природоохоронної діяльності цього інтегрального об'єднання розвинених держав континенту дозволив автору розглянути змістовний спектр правових основ екологічної політики у контексті сучасних проблем, що знайшло вираження в таких новаціях.

Вперше:

- предмет екологічно-правового пізнання інтерпретовано як комплексний, інтегральний, структурно-диференційований, багаторівневий й сінергетичний феномен, який треба розглядати за допомогою міждисциплінарного синтезу;

- у науковий обіг введено новий підхід до розв'язання екологічної проблеми з відмовою від парадигми «людської виключності» і виходом на рівень конструктивного розв'язання суперечностей між людиною і середовищем;

- з'ясовано основні концепції і принципи, закономірності і моделі формування правової бази екологічної політики ЄС та можливості запозичення Україною цього передового досвіду;

- встановлено системність положень Засновницьких договорів і Екологічних програм ЄС, законодавчих і інформаційних актів, що регулюють різні аспекти природоохоронної діяльності, а також процес становлення особливої функції Євросоюзу з охорони довкілля з метою корегування правової охорони довкілля в Україні;

- висунуто й обґрунтовано положення про те, що державна природоохоронна діяльність повинна спиратися на сінергетичний аналіз і прогнози розвитку природи та суспільства, а інструментарій розробки екологічної стратегії не повинен вичерпуватися традиційними правовими науковими дисциплінами;

- шляхом змістовного аналізу різних моделей гармонізації розвитку суспільства й навколишнього середовища обґрунтовано концепцію інтеграції індивідуального, місцевого, регіонального та глобального підходу до охорони довкілля.

- спрогнозовано тенденції розвитку екологічної ситуації та простежується орієнтація Євросоюзу на спільне вирішення комплексних і перспективних завдань взаємодії людини і навколишнього середовища, завдяки чому екологічна стратегія ЄС може служити для України та інших країн орієнтиром і інструментом розв'язання глобальних проблем;

- встановлено шляхи інтеграції екологічних пріоритетів в усі компоненти і напрями діяльності ЄС, поряд з суто природоохоронною діяльністю, завдання збереження довкілля реалізуються в регіональній і енергетичній, науково-технічній і аграрній, транспортній і торговій політиці;

- розкриті особливості нормативного моделювання екологічної стратегії Євросоюзу та її правового програмного забезпечення; запропоновані критерії ефективності інструментів екологічної політики та оцінки ступеня й обсягів реалізації визначених орієнтирів; окреслено інструментальне призначення конструкції екологічних стандартів і правового забезпечення їх дотримання, засобів контролю та мір відповідальності;

- обґрунтовано висновок про нерозривність збереження успадкованого генофонду з накопиченою людством культурою яка народжувалася через свій генетичний потенціал і об'єктивну потребу вижити і зберегти свою стабільність. На цій базі багатоманітність політико-правового інструментарію поєднується з побудовою екологічного менталітету усіх верств населення;

Удосконалено:

- класифікацію галузей природоохоронного законодавства та принципів і закономірностей розвитку екологічної політики ЄС. Iсторична методика дослідження дозволяє виділити різні стадії розвитку екологічної стратегії, що полегшує можливість запозичення опиту Співтовариства країнами с притаманним рівнем зрілості природоохоронної системи;

- доктринальні характеристики стратегії сталого розвитку; з'ясована специфіка конфліктів інтересів суверенних держав і створення інститутів координації їх екологічної діяльності; визначено межі міжнародних екологічних угод і проблема згоди; здійснено аналіз механізму формування правових екологічних режимів в ЄС;

- аргументацію щодо зміни політико-правових орієнтирів розвитку сучасної цивілізації для запобігання поглибленню кризового стану довкілля шляхом поєднання ініціатив знизу і владних прагматичних зусиль зверху. Виявлені закономірності та підсумкові узагальнення складаються у концепцію екологічного права ЄС. Визначені основні проблеми, які повинні бути розв'язані в процесі правотворчої діяльності в сучасній Україні.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Комплексний розгляд поставленої проблеми дозволив виявити прогалини у цілісному пізнанні права ЄС і особисто в екологічному праві. Концепція системного сінергетичного освоєння та моделювання екологічної стратегії регіональних державних об'єднань, запропонована у дисертації, має істотне значення для методологічного переозброєння вітчизняної юридичної науки: вона формує нові орієнтири розвитку екологічного права та його викладання; ініціює поглиблені розробки теоретичних проблем охорони довкілля. Міждисциплінарний характер ряду положень даного дослідження сприяє діалогу юристів, екологів, філософів, економістів, біологів і вчених інших галузей з актуальних питань правової охорони природи.

Проведені дослідження надають Україні приклад державно-правового підходу до вирішення екологічної проблеми, що має важливе економічне, соціально-культурне та політичне значення. Уперше введено в науковий обіг значний політико-правовий матеріал, на базі якого розроблені теоретичні положення, що складають нове досягнення в розвитку такого перспективного напрямку юридичної науки, як екологічне право ЄС. Запропоновано науково обґрунтовані правові рішення й засоби їх модернізації, впровадження яких вносить значний вклад в прискорення науково-технічного прогресу.

Конкретні висновки дослідження було запроваджено автором у навчальний процес в НЮАУ ім. Ярослава Мудрого як складова частина курсу екологічного права. На підставі матеріалів дисертації у співробітництві з університетом Гертфордшира (Велика Британія) підготовлено учбовий курс «Європейське та міжнародне екологічне право» для магістратури в НЮАУ.

Таким чином, звернення до широкої джерельної бази та сформульовані у дисертації положення дають змогу використовувати поданий автором матеріал у: а) спільній роботі вітчизняних та закордонних правознавців для вдосконалення екологічного законодавства держав пострадянського простору; б) підготовці законопроектів, що забезпечують реалізацію принципів сталого розвитку, наданні консультативно-експертних висновків по запитах державних органів стосовно режиму експлуатації природних ресурсів; в) навчальному процесі при складанні учбових та методичних тем екологічного права; г) правовиховній роботі для ознайомлення громадян з основами європейської інтеграції та вимогами екологічної безпеки, підготовці державних службовців, підвищенні правової культури громадян.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки роботи пройшли апробацію на міжнародних та українських теоретичних та науково-практичних конференціях, «круглих столах» та інших наукових форумах: «Питання екологічної освіти в програмах Європейського Союзу з охорони навколишнього середовища» (м. Рівне, 2003 р.); «Экологическая политика Европейского Союза: проблема согласования союзных и национальных интересов» (м. Севастополь, 2003 р.); «Становлення правових основ екологічної політики Європейського Союзу» (м. Харків, 2005 р.); «Глобальная экологическая проблема и концепция правового регулирования охраны окружающей среды» (м. Харків, 2007 р.); «Україна у вимірі європейської безпеки» (м. Харків, 2007 р.); «Формирование экологической стратегии ЕС и ее отражение в правовой системе Украины» (м. Ялта, 2007 р.); «Опыт формирования экологического правосознания в Европейском Союзе» (м. Харків, 2008 р.); «Глобальна екологічна проблема і європейська інтеграція» (м. Харків, 2008 р.); «Проблеми державного суверенітету в умовах глобальної екологічної кризи (м. Харків, 2009); Проблемы развития государственности Украины в условиях экологического кризиса (м. Харків, 2009)

Результати дослідження обговорювались і були схвалені на засіданнях кафедри екологічного права НЮАУ. Подані матеріали використовуються в процесі викладання теми «Міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля. Міжнародне екологічне право» - в межах навчального курсу «Екологічне право України».

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації, відображені у двох монографіях (загальним обсягом 38 друк. арк.) і 22 наукових статтях (обсягом 12 друк. арк.) за темою дисертації, опублікованих у наукових фахових виданнях, включених до переліку, затвердженого ВАК України, та тезах 8 доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують 13 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 379 сторінок. Список використаних джерел займає 89 сторінок і містить 981 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМIСТ ДИСЕРТАЦІЇ

екологічний законодавство правовий європейський

У вступі подається загальна характеристика роботи: обґрунтовується актуальність теми дисертації, виявляється стан її розробки, визначається предмет, об'єкт, мета та завдання дослідження, його методологічна і теоретична основа, розкривається наукова новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист; підкреслюється практичне значення роботи й напрямки впровадження з метою подальшого вдосконалення законодавства України, подаються відомості про апробацію результатів та публікації з теми дисертаційного дослідження. Дається характеристика таких джерел роботи, як Засновницькі договори Співтовариств, Програми дій, а також законодавчі і інформаційні акти ЄС, що регулюють різні аспекти природоохоронної діяльності. З'ясовуються основні концепції і принципи, закономірності і моделі формування правової бази екологічної стратегії ЄС, а також можливості запозичення Україною цього передового досвіду.

Розділ 1 «Концептуальна модель правового регулювання глобальної екологічної проблеми» складається з трьох підрозділів і присвячується розгляду екологічної проблеми та загальним засобам її правового вирішення в міжнародному контексті і в руслі європейської інтеграції. Виявляється специфіка узгодження компетенції Співтовариств та національної юрисдикції держав-членів, докладно розкривається сутність наукової проблеми розробки концепції правового регулювання оптимальної екології, пропонуються деякі термінологічні уточнення щодо головних понять і процедур узгодження суверенних прерогатив у сфері охорони довкілля, обґрунтовується вибір напрямку дослідження.

У підрозділі 1.1. виявлено «антропогенний характер екологічної проблеми та шляхи міжнародної, регіональної і національної оптимізації взаємодії суспільства і довкілля» на базі всебічного аналізу причин екологічної кризи та синтетичних підсумків розроблення концепції правового регулювання охорони навколишнього середовища країн ЄС з відмовою від парадигми «людської виключності» і виходом на рівень конструктивного розв'язання протиріч між людиною и середовищем.

У дисертації наголошується, що при формуванні правових основ переходу цивілізації від біологічної еволюції до управління процесом розвитку суспільство бере на себе відповідальність за збереження життя на землі і повинно відтворювати навколишнє середовище згідно з його власними законами, позбавляючись обмеженого уявлення про природу як нескінченний набір засобів людського прогресу. Концепцію правового регулювання охорони довкілля слід розробляти на основі сінергетичних моделей оптимальної екології, які дозволяють оптимізувати систему людина-природа державно-правовими засобами з узгодженням еволюції країн з різними темпами розвитку, як це відбувається в ЄС. А узгодження допустимого і прогнозованого навантажень послужить правовою основою переходу від необмеженого використання обмежених ресурсів до обмеженого споживання навіть необмежених ресурсів. Для визначення правових параметрів оптимальної екології необхідний весь цілісний досвід, успадкований (генофонд) або накопичений людством (культура), бо культура народжувалася через свій генетичний потенціал і об'єктивну потребу вижити і зберегти свою стабільність. Завважується, що в умовах глобалізації породжений бездіяльністю хід подій, який може обернутися катастрофою.

З переходом до підрозділу 1.2. «Проблема узгодження зусиль суверенних держав щодо розв'язання екологічної кризи» предметом наукового розгляду стає правове врегулювання їх природоохоронної співпраці. Здійснено аналіз механізму формування правових екологічних режимів, окреслюються межі міжнародних екологічних угод і проблема згоди. Пояснюється специфіка конфліктів інтересів і створення інститутів координації природоохоронної діяльності; окреслено конструкцію екологічних стандартів, засобів контролю за їх дотриманням та засобів відповідальності. Розглянуто можливості зближення права України з екологічним законодавством ЄС и питання його імплементації.

У цьому підрозділі зазначається, що правове регулювання сталого розвитку відбувається на двох рівнях: правового устрою національних екологічних систем і на рівні міжнародної співпраці. На цієї основі будується міжнародне співробітництво з урахуванням особливостей екологічної ситуації у кожному регіоні. Таким чином, у держав і в системі міжнародних відносин з'явилася нова, природоохоронна функція, що вимагає розробки правових основ екологічної стратегії і припускає створення інститутів згоди. Колективні рішення крім власних повинні мати на увазі загальні цілі, бути максимально вигідні усім, а за невиконання прийнятих зобов'язань - передбачати санкції.

Загострення екологічної проблеми викликає розширення інтегральної життєдіяльності світової спільноти, в який відсутній єдиний центр керівництва поведінкою його суверенних суб'єктів. Тому Україні важливо виявити процеси, за допомогою яких розроблюються міжнародні угоди про охорону довкілля; правила и режими забезпечення екологічної співпраці; міжнародні інститути, необхідні для імплементації цих правил; взаємодіючи політичні сили, від рішення яких залежить успіх регіональних або глобальних ініціатив. Автор зіставляє традиційний й альтернативний підходи до колективного вирішення екологічної проблеми, та на відміну від ЮНЕП указує унікальний ступень наддержавної влади в ЄС, що робить його найважливішою в світі дійовою особою в охороні навколишнього середовища як через його внутрішню, так і зовнішню компетенцію.

У підрозділі 1.3. «Європейська інтеграція і екологічна політика ЄС» виявляються основні історичні етапи становлення і розвитку правових основ охорони довкілля в ЄС у контексті інтеграційного процесу в Європі; розкрита специфіка природоохоронної діяльності Європейського Союзу на різних етапах її еволюції та її структурні і функціональні особливості, що складалися в процесі інтенсивного розвитку європейських країн у другий половині ХХ ст. і глобалізації світової економіки, а також процес становлення особливої функції Євросоюзу з охорони довкілля. При цьому розвиток національних правових екологічних систем на основі визначення їх масштабу робить можливим підйом до рівня бачення глобальних проблем і виявлення шляхів їх розв'язання зусиллями окремих держав, зацікавлених сторін і за допомогою координації дій світової спільноти в цілому.

На базі цих установ дисертант виявляє природу, генезис і структурні рівні правових основ екологічної стратегії ЄС. Стверджується, що на першому етапі (1951-1957) особлива компетенція у галузі охорони довкілля в Європейських співтовариств була відсутня, а одиничні норми не мали системного характеру. Проте вже в Паризькому договорі 1951 р. як основне завдання європейської інтеграції закріплювався економічний розвиток на основі раціонального використання природних ресурсів. Римський договір 1957 р., що позначив другий етап розвитку (1957-1973), встановив цілі екологічної політики: збереження, захист і поліпшення стану навколишнього середовища; охорона здоров'я людей; досягнення раціонального використання природних ресурсів; сприяння міжнародним заходам з розв'язання регіональних і загальносвітових екологічних проблем. На третьому етапі (1973-1986) відбувся перехід багатосторонньої екологічної співпраці на постійну міждержавну основу. Одночасно глави держав і урядів ЄС доручили Європейській комісії розробити план природоохоронних дій. На базі пропозицій Комісії з 1973 р. почали розроблятися Екологічні програми, які належать до категорії найбільш значущих політико-правових рішень і обумовлюють загальний напрям розвитку, основні аспекти діяльності, та інспірують законодавчі акти, за допомогою яких політична програма набуває форми нормативно-правових розпоряджень. Четвертий етап (1986-1992) ознаменувався закріпленням компетенції Співтовариств у галузі охорони довкілля в Єдиному Європейському Акті 1987 р. і легітимацією екологічної діяльності. На п'ятому етапі (1992-2001) на базі Маастрихтського договору 1993 р. про утворення ЄС було істотно змінено формулювання економічних цілей Євросоюзу: досягнення сталого і екологічно прийнятного зростання. Охорона довкілля підносилася в ранг самостійного напряму політики ЄС. Новий крок у зміцненні юридичної бази екологічної стратегії ЄС був зроблений в Амстердамському договорі. Новий договір у Ніцці 2001 р. започаткував шостий етап, пов'язаний із значним розширенням Європейського Союзу. Через п'ятдесят років після свого народження Союз наблизився до переходу в сьомий етап існування. У червні 2004 р. Європейською Радою було прийнято Конституцію ЄС, яка у Лісабонській редакції 2007 р. близька до ратифікації державами-членами. Конституція закріплює охорону навколишнього середовища серед основних завдань і цілей ЄС для забезпечення захисту цінностей Союзу і сприяння їх реалізації у відносинах з навколишнім світом. Таким чином дисертант підтверджує тезис, що Європа покликана очолити світовий розвиток і підпорядкувати глобалізацію солідарності і сталому розвитку, с залученням цього досвіду для вдосконалення і трансформації правової охорони природи в Україні.

Розділ 2 «Розвиток ключових принципів екологічної політики у Програмах ЄС з охорони навколишнього середовища» за своєю структурою складається з трьох підрозділів та висновків. Автор послідовно досліджує 1) початок програмного забезпечення екологічної політики ЄС; 2) входження екологічної стратегії в число центральних задач ЄС та 3) екологічну політику ЄС в параметрах концепції сталого розвитку.

У підрозділі 2.1. «Початок програмного забезпечення правових основ екологічної стратегії ЄС» дисертант виявляє, як на початку 1970-х років розвиток економіки Співтовариства і підвищення життєвого рівня його населення стали немислимі без боротьби із забрудненням навколишнього середовища. В результаті були прийняті Перша (ЕП 1) і Друга (ЕП 2) екологічні програми (відповідно на 1973-1977 і на 1978-1982 роки), які констатували, що досягнення безперервного і збалансованого розвитку ЄС, намічене в Установчому договорі, неможливе без ефективної екологічної стратегії з метою поліпшення якості довкілля і умов життя народів Співтовариства.

Відзначалося шість основних завдань: 1) зменшення і запобігання забрудненню; 2) підтримка екологічного балансу біосфери; 3) недопущення шкоди природі при експлуатації її ресурсів; 4) поліпшення умов праці за допомогою нормалізації довкілля; 5) посилення екологічних аспектів у містобудуванні і землекористуванні; 6) пошук шляхів розв'язання проблем навколишнього середовища спільно з державами в рамках і поза Співтовариством.

У світлі цих завдань було закріплено принципи екологічної стратегії ЄС: 1) орієнтація на профілактику забруднення на початковій стадії, а не на протидію його наслідкам; 2) навколишнє середовище - не перешкода, а чинник розвитку, тому вплив на нього слід враховувати якомога раніше; 3) відмова від природокористування, яке порушує екологічний баланс, адже можливість природи нейтралізувати забруднення обмежена; 4) підвищення рівня знань для поліпшення якості довкілля; 5) запобігання і усунення шкоди навколишньому середовищу за рахунок забруднювача («забруднювач платить»); 6) дії однієї держави не повинні піддавати деградації довкілля іншої держави; 7) урахування в екологічній політиці ЄС інтересів країн, що розвиваються; 8) участь у планетарній державній екологічній політиці на основі глобальних досліджень і міжнародної співпраці з кореляцією взаємозалежності світових економічних систем; 9) поліпшення навколишнього середовища за участю всіх категорій населення і соціальних сил і безперервною освітою на всіх рівнях і для всіх поколінь (екологія - справа кожного); 10) природоохоронні дії на відповідному рівні (місцевому, регіональному, національному, комунітарному, міжнародному) з урахуванням пріоритетів, категорій забруднення, характеру необхідних заходів і географічних зон, що підлягають охороні (принцип «субсидіарності»); 11) координація національних програм на основі довгострокової концепції Співтовариства з загальною метою поліпшення якості життя.

Однак, принцип превентивної дії став домінантою лише в Четвертій (ЕП 4) і П'ятій (ЕП 5) екологічних програмах, а суть цих принципів концептуально була перенесена в Договір про створення ЄЕС (статті 100 «а», 130«r», 130 «t») Єдиним Європейським Актом (ЄЄА). Цілі і принципи ЕП 1 залишалися в силі, деякі положення - незмінними, але підхід Співтовариства до захисту довкілля постійно коригувався і розвивався. Координація і гармонізація екологічної політики на основі процедури інформування про стан навколишнього середовища забезпечували ефективність діяльності на різних рівнях, беручи до уваги регіональні відмінності і вимоги Спільного ринку. Правова охорона природи здійснювалася як у рамках екологічної політики, так і в контексті інших галузей (соціальної, аграрної, регіональної, індустріальної, енергетичної і т.д.).

Таким чином, перші три екологічні програми поклали правовий початок цілеспрямованій політиці ЄС, яка постає як логічний етап у становленні сучасної держави, а регулювання оптимальної екології - як мета політико-правового розвитку.

У підрозділі 2.2. «Входження екологічної стратегії в число центральних задач ЄС» визначається, що з ухваленням ЕП 4 на 1987-1992 роки охорона природи перетворилась на фундаментальний чинник прийняття державних і економічних рішень, а встановлення суворих стандартів захисту навколишнього середовища стало не просто вибором, але імперативом. ЕП 4 була розроблена з урахуванням ЄЄА, який інтегрував систему права Співтовариств, що склалася. Виділявся особливий розділ VII «Навколишнє середовище», який закріплював цілі екологічної політики Співтовариства: 1) збереження, захист і поліпшення якості довкілля; 2) захист людського здоров'я; 3) забезпечення розсудливого і раціонального використання природних ресурсів. Реалізація цих цілей почалася в 1987 р., проголошеному Європейським роком довкілля.

Головною метою правових основ екологічної стратегії стало поліпшення якості і умов життя народів Співтовариств, забезпечення людини якнайкращим довкіллям і затвердження імперативу збереження природного середовища проживання. На основі досвіду реалізації попередніх трьох програм і у світлі нових знань ЕП 4 коригувала принципи екологічної стратегії: розвиток суспільства з найменшими витратами слід направляти відповідно до вимог навколишнього середовища і поліпшення якості життя; природа є активом, який можна використовувати найкращим чином, але не зловживати; вимоги охорони довкілля повинні бути компонентом інших напрямів політики; довгострокова екологічна концепція ЄС і ініціативність держав-членів повинні підвищити ефективність глобальних зусиль щодо розв'язання вузлових проблем з урахуванням екологічної цілісності і взаємозалежності світової економіки; захист довкілля - справа кожного, тому всі групи населення і соціальні сили мають зрозуміти свої екологічні права і обов'язки по відношенню до майбутніх поколінь.

Поставлені цілі Співтовариству належало здійснювати на основі зазначених принципів з урахуванням: 1) соціально-економічного розвитку Співтовариства і збалансованого стану навколишнього середовища його регіонів; 2) доступних науково-технічних даних; 3) можливих вигод і витрат у разі дії або бездіяльності. Згідно з ЄЄА, правові акти з реалізації екологічної стратегії Рада ЄС могла приймати вже не консенсусом, а кваліфікованою більшістю. Ефективне виконання екологічного законодавства ЄС державами-членами набувало першорядного значення. Таким чином, дисертант підкреслює, що із заміною Римського договору Єдиним Європейським Актом, Співтовариство набуло нового статусу для докорінної зміни ставлення суспільства до навколишнього середовища і перейшло від реакції на виниклі екологічні проблеми до загального профілактичного підходу.

У підрозділі 2.3. «Правові основи екологічної політики ЄС в параметрах концепції сталого розвитку» особливу увагу автор приділяє П'ятій екологічній програмі ЄС 1993 р. (ЕП 5) та її втіленню в законодавстві. На відміну попередніх, ця Програма була розрахована на тривалішу перспективу (частково до 2010 р.), будувалася на основі концепції сталого розвитку, відповідала масштабу планетарних наслідків її реалізації і враховувала вплив «корекції курсів розвитку» в країнах ЦСЄ на зміну підходів до розв'язання екологічних проблем у Європі.

Оновлена стратегія стосувалася не тільки компетентних державних структур, але й усіх дійових осіб економіки, а також громадян, які були покликані розділити відповідальність за стан навколишнього середовища. Послідовного розвитку набули принцип превентивної охорони довкілля, а також проголошена Маастріхтськім договором 1992 р. про Європейський Союз концепція «розділення відповідальності». На базі попереднього досвіду Програма розширила діапазон «інструментів» правової охорони довкілля: одні «економічні і податкові інструменти» були звернені до ринкових законів і покликані перекласти тягар природоохоронних витрат на тих, кому призначалися плоди реалізації товару і послуг («інтерналізація витрат»); інші - були «добровільними зобов'язаннями» забруднювача; треті зводилися до цивільної відповідальності забруднювача за заподіяну шкоду.

Базові акти (Засновницькі договори та екологічні програми) орієнтували будувати екологічну стратегію на основі принципів сталого розвитку (без шкоди для довкілля і природних ресурсів, від якості яких залежала довготривала людська діяльність), субсидіарності (з ухваленням рішень якомога ближче до інтересів громадян), профілактики. Вказувалось, що вся людська діяльність впливає на біофізичний світ і, у свою чергу, знаходиться під його впливом. Здатність контролювати умови цього взаємозв'язку визначала сталість і потенціал соціально-економічного розвитку.

Для забезпечення дієвості екологічної політики поряд з попереднім законодавчим підходом («зверху вниз») передбачається залучення усіх економічних і соціальних партнерів («знизу вверх») з забезпеченням партнерського діалогу між Генеральним консультативним форумом, (що представляє підприємців, споживачів, професіональних організацій, НУО, місцевих і регіональних влад), Виконавчою мережею національних органів та Групою огляду екологічної політики (з представників Комісії та держав-членів). В п'яти цільових секторах комунітарного значення (промисловість, енергетика, транспорт, сільське господарство, туризм) заміст попередніх заборонних мір з підходом «ви не повинні», нова стратегія схиляється к підходу «давайте працювати разом» в силу признання, що економіка - не тільки частина екологічної проблеми, але й фактор її рішення.

Правові основи екологічної політики, таким чином, покликані забезпечити повну інтеграцію екологічної та інших напрямків політики шляхом активної участі головних акторів (адміністрації, підприємців, широкої публіки) засобами розширення й поглиблення інструментів контролю і зміни поведінки, включаючи більше використання ринкових сил.

Цей контекст сприяв визначенню актуальних цілей і пріоритетів Шостої екологічної програми 2002 р. (ЕП 6), яка стала підсумком півстолітньої цілеспрямованої політики щодо створення всебічної системи екологічного управління. За ці роки була зупинена нестримна деградація природи, створена правова база для екологічної стратегії Євросоюзу і його держав-членів, вироблена нова система цінностей у взаємовідносинах людини і довкілля і упроваджені нові підходи до його захисту і поліпшення якості. У контексті глобальної співпраці ЄС став лідером екологічного руху в Європі.

Закріплюючи правові параметри екологічної стратегії, ЕП 6 виходить з того, що дбайливе використання природних ресурсів і охорона глобальних екосистем як умови сталого розвитку повинні бути нерозривні з економічним процвітанням і збалансованим соціальним розвитком. Інтегрований підхід пов'язує нові екологічні методи з ринком за участю громадян, підприємств і інших посередників, стимулює зміни у виробництві і структурі суспільного і приватного споживання з метою запобігання негативному впливу на стан і тенденції в навколишньому середовищі.

Особливу увагу приділено чотирьом пріоритетним сферам дії: боротьба із зміною клімату; захист природи і біологічної різноманітності, охорона життя і здоров'я, стале використання природних ресурсів і організація поводження з відходами. Зазначені положення складають програму дій для України, реалізації якої з 2009 р. сприяє політика «Східне партнерство».

Розділ 3 «Основні напрями правового регулювання охорони довкілля», що складається з семи підрозділів і висновків, висвітлює питання галузевого розподілу фундаментальних принципів і концепцій охорони навколишнього середовища, а також способи розв'язання проблем в контексті реалізації Екологічних програм і законодавства, що їх забезпечує. Особлива увага приділяється аналізу діючої в Євросоюзі системи областей правового регулювання охорони навколишнього середовища: 1) ядерна безпека и радіоактивні відходи; 2) охорона ресурсів питної води, морів і річок; 3) правове регулювання якості повітря і контроль атмосферного забруднення; 4) зниження шумового забруднення; 5) регулювання використання хімікатів, контроль і запобігання екологічному ризику, регламентація застосування біотехнології; 6) охорона біосфери; 7) організація управління поводженням з відходами и правове забезпечення чистої технології. Уперше під цим кутом зору розглянуті можливості й варіанти адаптації екологічного законодавства України до норм ЄС.

У підрозділі 3.1. «Ядерна безпека і радіоактивні відходи» дисертант констатує, що в умовах дефіциту енергоносіїв ядерна енергетика ЄС є суттєвим джерелом електроенергії. Але для забезпечення ядерної безпеки і підтримки захисного балансу Євросоюзу необхідні особлива ретельність експлуатації реакторів, компетентне поводження з ядерними матеріалами, боротьба з нелегальною торгівлею ядерним паливом і пов'язаною з цим екологічною злочинністю.

Тому, зауважує автор, законодавець перш за все закріплює порядок дозволу діяльності, пов'язаної з радіацією, відповідальність за дотримання правил поводження з радіоактивними матеріалами, комплекс заходів радіологічного захисту, в тому числі у разі інцидентів, порядок збору і утилізації радіоактивних відходів, при якому забезпечувалася б безпека населення і охорона навколишнього середовища. Дезінтеграція СРСР історично збіглася з утворенням Європейського Союзу, і на його плечі частково лягла відповідальність за ядерну безпеку в цьому регіоні Європи. Для захисту населення від наслідків Чорнобильської аварії і створення ринкового партнерства між ядерним сектором індустрії ЄС і країн ЦСЄ Євросоюз провів профілактичну експертизу атомних станцій на території держав-членів. Право сприяє повному використанню потенціалу ядерних процесів, доведенню до мінімуму радіоактивності джерел випромінювання, розробці реакторів з підвищеним строком експлуатації, культурі безпеки й прозорості в управлінні. З допомогою ЄС Україна готовиться до реалізації стратегії поводження з ядерними відходами і підвищення рівня безпеки та захисту радіоактивних джерел.

У підрозділі 3.2. «Законодавство ЄС про охорону ресурсів питної води, морів і річок» для системного уявлення про правову охорону вод в ЄС разом із проблемою забезпечення населення питною водою розглянуто досвід регламентації охорони морів і річок, очищення сільськогосподарських і каналізаційних стоків, запобігання забрудненню вод особливо небезпечними речовинами, збереження якості води в туристичних центрах і зонах особливо уразливої екології, захисту прибережної флори і фауни, впровадження ресурсозберігаючих технологій, режиму транскордонних водних ресурсів і міжнародної екологічної співпраці в масштабах водних басейнів.

Початкові водні ресурси поділяються правом на три категорії, для перетворення яких у питну воду визначаються стандартні методи обробки. Враховуючи комплексні вимоги екології і охорони здоров'я затверджено якісні стандарти води для споживання людьми. Враховуючи, що Світовий океан створює умови нашої життєдіяльності і зберігає величезні ресурси майбутньої еволюції, ЄС приділяє особливу увагу правовому регулюванню безпеки морських перевозок, технічної інспекції нафтоналивних судів, гарантуванню прозорості при їх експлуатації, попередженню забруднення прибережних областей от аварій в екстериторіальних водах і забезпеченню екологічного балансу морських вод.

Правову охорону річок у ЄС було започатковано з впровадження процедури обміну інформацією між Мережами контролю для визначення рівня водного забруднення. Крім того, вода була признана унікальним активом, незамінним ніякою іншою природною чи штучною речовиною. Рейн, Ельба и Одер стали першими річками в ЕС, для яких були розроблені програми очищення, для чого створені спеціальні Агентства. Політична узгодженість країн-учасниць Євросоюзу дозволяє розглядати його як полігон трансграничного регулювання охорони річок на рівні водних басейнів, а не держав.

Підрозділ 3.3. «Правове регулювання якості повітря і контроль атмосферного забруднення» виходить з того, що атмосферне повітря разом із землею, водою і біосферою є одним з основних об'єктів екологічного права Європейського Союзу. Автор виявляє, що законодавство ЄС про охорону атмосферного повітря включає декілька напрямів правового регулювання: 1) боротьба із забруднюючими повітря транспортними емісіями; 2) сприяння виробництву «екологічних» двигунів і зниженню токсичності споживаного ними пального; 3) охорона озонового шару і подолання парникового ефекту; 4) скорочення транскордонного забруднення; 5) зниження емісії промислових і енергетичних об'єктів; 6) охорона лісів від атмосферних забруднень. Запобігання повітряного забруднення передбачає досягнення цілей і стандартів якості повітря, яке виключає ризик для людського здоров'я та навколишнього середовища.

Для охорони повітря від забруднення автотранспортом на ринок і в експлуатацію допускається тільки транспорт, що пройшов Європейську випробну процедуру обмеження викиду шкідливих речовин, особливо, що викликають парниковий ефект. Податкова система стимулює покупку нових автомобілів замість старого транспорту. Розвиваються альтернативні системи пересування, транспортні концепції, а також системи двигунів і види палива, більш сумісні з довкіллям. Удосконалюється регулювання руху, нарощується громадський транспорт.

Розвиток законодавства ЄС про захист озонового шару відбувається згідно з Монреальським протоколом і вимагає виявлення несприятливих ефектів його модифікації з шкідливим впливом на людське здоров'я й продуктивність природних і штучних екосистем. Боротьба з трансграничним повітряним забрудненням відбувається в рамках Європейської програми контролю й оцінки трансмісії повітряних забруднень на далекі відстані (EMEP), яка забезпечує законодавця інформацією про їх можливе перенесення через національні кордони. Рентабельним вважається регіональний підхід, при якому витрати різних країн пропорційні наслідкам емісії забруднювачів. Забезпечується співробітництво в установленні критичних навантажень і рівнів концентрації забруднювачів з сумарним урахуванням різних впливів на довкілля та людське здоров'я. Налагоджено моніторинг додержання законодавства. Кіотський протокол, Енергетична хартія і Протокол про ефективність енергетики сприяє інтеграції вимог охорони повітря в глобальну енергетичну політику й досягненню трьох її ключових цілей: безпека енергопостачання, конкурентоспроможність и захист довкілля.