Проблема політичної злочинності в зарубіжній кримінології

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

МАЛЯР Ганна Василівна

УДК 343.97

ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

В ЗАРУБІЖНІЙ КРИМІНОЛОГІЇ

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ -2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор

Музика Анатолій Ананійович,

Державний науково-дослідний інститут митної справи, заступник директора з наукової роботи.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Навроцький Вячеслав Олександрович,

Львівський державний університет внутрішніх справ, декан юридичного факультету;

доктор юридичних наук, професор

Туляков В'ячеслав Олексійович,

Одеська національна юридична академія, віце-президент, проректор з міжнародних зв'язків.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук О. О. Кваша

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Злочинність у сфері політики супроводжує історію людства здавна - від часів зародження держави. Бажання прийти до влади, утримати та використати державну владу на національному або міжнародному рівні не раз ставало мотивом вчинення певних злочинів. Незважаючи на демократизацію політичних процесів у світі, політичні злочини, як і сотні років тому, залишаються і донині однією з протиправних форм боротьби за владу в багатьох зарубіжних країнах.

Минуле століття «насичене» політичними злочинами, більшість з яких вчинялася за безпосередньої чи опосередкованої участі представників державної влади. Численні тоталітарні режими брутально порушували права людини. Це - режими Гітлера в Німеччині, Сталіна в СРСР, Муссоліні в Італії, Франко в Іспанії, Мао в Китаї, «червоних кхмерів» у Кампучії, Хомейні в Ірані, талібів у Афганістані, Кім Ір Сена в Північній Кореї, Піночета в Чилі, Сомоси в Нікарагуа, Хорті в Угорщині.

Постійні війни, що супроводжують історію людства, зазвичай розв'язуються задля досягнення політичної мети, здебільшого - встановлення влади однієї держави над іншою. Вчинення агресії лідерами таких держав слід вважати політичним злочином.

Вчинення політичних злочинів неабияк загрожує верховенству права, демократії і правам людини, підриває довіру громадян до влади, спотворює реальну політичну конкуренцію. Як наслідок - демократія втрачає ефективність, а держава - престиж на міжнародній арені. Отже, аналізований вид злочинності становить надзвичайну небезпеку не лише для окремих держав, а й світового співтовариства у цілому.

Термін «політичний злочин» (або відповідні його синоніми) міститься у національному законодавстві багатьох держав. Він вживається, наприклад у: конституціях Греції (п. 3 ст. 7) та Ірану (ст. 54); кримінальному законодавстві Вірменії (ст. 143), Македонії ( ст. 403-а), Німеччини (ст. 234а, 241а), Туреччини (ст.77-(1), 304-(1), 33-(1)), Угорщини (секція 6), Франції (ст. 212-1), США (титул 22, р. 2656 (d)); нормах міжнародного права щодо екстрадиції, надання притулку, а також у доктринальних джерелах кримінального права Великобританії, Німеччини, Росії, США, Франції.

Реагуючи на трагічні події радянської доби, український законодавець свого часу роз'яснив, що слід розуміти, зокрема, під політичним мотивом репресій та політичним (контрреволюційним) злочином (див. постанову Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій» від 24 грудня 1993 р.).

Високий ступінь суспільної небезпеки політичних злочинів обумовлює потребу їх наукового дослідження. Вагомий внесок у дослідження політичної злочинності зробили зарубіжні вчені - Б. Вассоні, С. Вібер, Ч. Ломброзо, А. Мерген, М. Реннер, Дж. Роєбак, С. Шафер, Г.Й. Шнайдер, Т.Р. Янг та інші.

Серед російських кримінологів - дослідників політичної злочинності, варто назвати таких науковців, як Ю.М. Антонян, І.М. Вакула, І.Ю. Гловацький, Г.М. Горшенков, А.С. Грачов, А.П. Груздєва, А.І. Гушер, А.І. Долгова, С.В. Дьякова, О.А. Ігнатьєв, С.М. Іншаков, М.П. Карпушин, В.В. Лунєєв, С.Г. Москаленко, А.Л. Сморгунова, М.С. Таганцев, Д.А. Шестаков. Окрім того, з цієї проблематики були захищені кандидатські дисертації - А.Ф. Кулаковим (2002 р.), В.О. Чірікіним (2003 р.) і докторська дисертація - П.О. Кабановим (2008 р.).

Проблема політичної злочинності дедалі активніше досліджується і вітчизняними вченими. Цій проблемі присвячені, зокрема, дослідження І.Ю. Гловацького, В.М. Дрьоміна, О.М. Костенка, О.М. Литвака, О.С. Сотули, В.І. Шакуна. Різні аспекти феномена політичної злочинності висвітлені у працях І.В. Діордіци, А.П. Закалюка, В.А. Ліпкана, М.І. Мельника, М.П. Свистуленко. На окрему увагу заслуговує фундаментальна праця Н.А. Зелінської «Політична злочинність у системі міжнародної злочинності» (російською мовою). політичний злочин кримінологія карний

У паспорті спеціальності 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право (затверджений постановою президії ВАК України від 21 травня 2008 р. № 38-06/6) політична злочинність та порівняльна кримінологія віднесені до напрямів досліджень у галузі кримінології.

Незважаючи на це, явище політичної злочинності у вітчизняній кримінології наразі залишається малодослідженим. Натомість зарубіжна кримінологія містить певні результати теоретичних розробок, а також інформацію стосовно практичної діяльності у сфері запобігання політичній злочинності. Голова Координаційного бюро з проблем кримінології НАПрН України А.П. Закалюк, уточнюючи у своїх працях Концепцію розвитку кримінологічної науки в Україні на початку ХХІ ст., зауважив: велике значення для розвитку української кримінологічної науки на загальносвітових засадах має імплементація в українську кримінологію розробок зарубіжної кримінології. Вітчизняний кримінолог В.О. Туляков, висвітлюючи теперішній стан кримінологічної науки, наголошує на тому, що сучасний світ потребує уніфікації кримінологічного знання. У цьому контексті актуальними є, зокрема, визначення поняття «політичний злочин» та його відмежування від інших посягань, дослідження проблеми детермінації політичної злочинності. Окремої уваги потребує міжнародно-правовий аспект аналізованої проблеми - зокрема, положення Європейської конвенції про видачу правопорушників (1957), Європейської конвенції про припинення тероризму (1977) стосовно поняття «політичний злочин».

Наведені обставини й зумовили вибір автором теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації виконана згідно з планом науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України «Протидія порушенням прав людини засобами кримінальної юстиції» (реєстраційний № PK 0108U004335, 2008 р.), «Протидія корупції засобами кримінальної юстиції (концептуальні питання)» (реєстраційний № PK 0108U010353, 2009 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є систематизація знань про політичну злочинність, накопичених у зарубіжній кримінології, що має значення для розробки теоретичної моделі заходів запобігання в Україні можливому вчиненню певних кримінально караних діянь з політичного мотиву.

Основні завдання дослідження:

- здійснити комплексний аналіз зарубіжних наукових джерел з питань протидії політичній злочинності, а також відповідної нормативно-правової бази;

- розкрити і визначити поняття та сутність політичного злочину;

- вивчити особу політичного злочинця та жертви політичного злочину;

- виявити структурні особливості політичної злочинності, проаналізувати окремі її види;

- дослідити проблему детермінації політичної злочинності, що висвітлена в зарубіжних наукових джерелах;

- проаналізувати зарубіжний міжнародно-правовий досвід запобігання політичній злочинності;

- вивчити питання про доцільність нормативного закріплення окремих суспільно небезпечних діянь як політичних злочинів.

Об'єкт дослідження - політичні відносини як кримінологічна проблема.

Предметом дослідження є проблема політичної злочинності у контексті її пізнання зарубіжними кримінологами - спеціалістами Білорусі, Бразилії, Великобританії, Нідерландів, Ізраїлю, Італії, Іспанії, Ірану, Нігерії, Німеччини, Росії, Саудівської Аравії, США.

Методи дослідження. У процесі дослідження використані загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ. Так, застосування історичного методу сприяло дослідженню еволюції наукової думки, відповідного законодавства та обґрунтуванню необхідності подальшого наукового пошуку; формально-логічний метод слугував виявленню суперечностей у понятійному апараті та використовувався при дослідженні національних та міжнародних правових актів; порівняльний метод застосувався при вивченні відповідного законодавства різних держав; системно-структурний - слугував пізнанню політичної кримінології як напряму кримінології.

Теоретичною основою дослідження є праці з кримінології, кримінального права, теорії права і держави, політології, соціології, історії, клінічної психології.

Нормативну базу становлять відповідні міжнародно-правові акти, законодавство окремих зарубіжних держав, вітчизняні нормативно-правові акти.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняній кримінологічній науці комплексним дослідженням здобутків зарубіжної кримінології у сфері пізнання проблеми політичної злочинності.

У праці сформульовано й обґрунтовано або додатково аргументовано, чи уточнено низку висновків, теоретичних положень і пропозицій, що містять ознаки наукової новизни. Зокрема,

уперше:

- на основі ґрунтовного аналізу історії виникнення та еволюції поняття політичного злочину зроблено висновок про те, що з ІІІ по ХІХ століття під політичним злочином розуміли злочин особи проти держави. Масові виступи народу проти державної влади в європейських країнах і, як наслідок, численні революції у ХІХ ст., національно-визвольна боротьба народів світу кінця ХІХ ст. - початку ХХ ст., дві світові війни у ХХ ст. докорінно вплинули на тлумачення аналізованого поняття - політичними стали вважати ще й злочини держави проти особи та злочини однієї держави проти іншої;

- виокремлено низку суперечностей у сприйнятті явища політичної злочинності: протилежними за змістом постають норми про політичні злочини - в національному законодавстві різних держав і міжнародних нормативно-правових актах відповідно; кардинально різними є підходи до розуміння поняття політичного злочину в демократичній і тоталітарній державах; відмінні погляди на сутність політичного злочину також сповідують державна влада (в особі представників останньої) та її політичні опоненти;

– встановлено неефективність та застарілість норм міжнародного права стосовно екстрадиції: наразі у міжнародно-правових актах налічується більше десяти видів злочинів, які de-jure не можна вважати політичними, хоча de-facto вони такими можуть бути (наприклад, замах на життя глави держави, уряду або членів їх сімей, терористичні акти; воєнні злочини та злочини проти миру і безпеки людства та ін.);

– обґрунтовано недосконалість норм про невидачу осіб, які вчинили злочин політичного характеру: запитувана сторона, через відсутність єдиного міжнародного поняття політичного злочину, сама визначає, чи є правопорушення особи політичним; як наслідок - держави нерідко відмовляють у видачі особливо небезпечних злочинців під приводом того, що їх діяння запитувана сторона відносить до політичних;

– сформульовано визначення поняття політичного злочину - це умисне суспільно небезпечне діяння, передбачене відповідними міжнародно-правовими актами, та/або криміналізоване національним законодавством, що вчиняється з політичного мотиву і є однією з протиправних форм боротьби за владу в державі чи на міжнародному рівні;

– обґрунтовано висновок про те, що політичний злочин може вчинятися не лише з політичною метою (наприклад, встановлення тоталітарного режиму), а й з іншою метою (зокрема, отримати доступ до природних ресурсів іншої держави);

– розроблена класифікація політичних злочинів: злочини держави проти особи; злочини особи проти держави; злочини правлячої влади проти представників парламентської опозиції, і навпаки («злочини влади проти влади»); злочини однієї держави проти іншої;

– на підставі аналізу досягнень юридичної та політичної конфліктології доведено, що основною причиною політичного злочину у сфері внутрішньої політики є конфлікт політичних інтересів - зіткнення потреб правлячої меншості (чинної державної влади) та інтересів її політичних опонентів;

– за результатами дослідження наукових джерел стосовно переважної більшості війн ХХ століття, що були розв'язані з політичного мотиву - встановити владу над іншою державою задля використання її природних ресурсів, висунуто й обґрунтовано наукову гіпотезу у контексті прогнозування періоду максимальної небезпеки вчинення агресії однієї держави щодо іншої; визначено часовий проміжок, у межах якого існує максимальна небезпека вчинення агресії як політичного злочину;

– спростовано поширену в кримінологічній літературі думку про те, що держава може бути злочинною; наведено аргументи на користь того, що злочинним може бути політичний режим, а не держава;

– на противагу позиції багатьох кримінологів, які досліджують проблему політичної злочинності, стосовно доцільності встановлення кримінальної відповідальності за політичні злочини, обґрунтовано авторське застереження: такий підхід є непродуктивним і потенційно небезпечним, особливо для держав з «молодою» демократією;

– в аспекті предмета дослідження виявлено характерну відмінність російської кримінології, порівняно із західною кримінологією, що полягає у більш глибокому дослідженні політичної корупції і тоталітарних злочинів;

набули подальшого розвитку:

- наукові погляди щодо можливості розробки у межах кримінологічної науки самостійного напряму - політичної кримінології, до предмета якої, на думку дисертанта, належать: взаємозв'язок і взаємозалежність політики та злочинності, сукупність злочинів у сфері політики, їх детермінація та політичні аспекти породження злочинності, особа політичного злочинця, запобігання поширенню політичної злочинності;

– висновки стосовно недоречності виокремлення з політичної кримінології електоральної кримінології у самостійний напрям кримінологічної науки, оскільки надмірне акцентування фрагменту порушує цілісність і систему цілого, а винесення вчень, закономірностей, загальних та окремих теорій на рівень з науковою галуззю чи напрямом суперечить основам наукознавства;

- положення про взаємозв'язок характеру злочинної поведінки та відповідних психологічних рис особи злочинця (поєднуючи знання в галузі кримінології та психології, при вивченні конкретної особи допустимо прогнозувати види політичних злочинів, які вона, ймовірно, здатна вчинити);

удосконалено:

- визначення політичного мотиву, під яким слід розуміти бажання особи у протиправний спосіб прийти до влади, утримати, використати або вплинути на державну владу на національному та/або міжнародному рівні.

- аргументацію щодо необхідності розробки питання про колективну кримінальну відповідальність, міжнародну кримінальну відповідальність не лише фізичних, а й юридичних осіб, спираючись на історичний досвід і результати наукових досліджень такого явища, як масове порушення прав особи та масове вчинення злочинів проти населення своєї країни представниками органів вищої державної влади;

– пропозицію окремих зарубіжних науковців стосовно доцільності застосування до політичних злочинців такого виду покарання, як позбавлення деяких політичних прав на певний строк (наприклад, права займатися політичною діяльністю).

Практичне значення одержаних результатів. У Київському міжнародному університеті автором розроблено та започатковано викладання спецкурсу «Політична злочинність» (акт про впровадження від 28 січня 2010 р., № 073).

Матеріали дисертації використані у процесі розробки науково-дослідної теми 0104U003159 «Захист прав людини: міжнародні та національні аспекти» (затверджена в УкрІНТЕІ і виконується з січня 2004 по грудень 2010 р., акт про впровадження від 28 січня 2010 р., № 264/01-10).

Викладені у дисертації положення можуть бути використані для подальших наукових досліджень аналізованої проблеми та слугуватимуть розвитку вітчизняної кримінологічної науки в цілому. Теоретичні положення праці можуть бути корисними для підготовки відповідних розділів підручників, навчальних посібників, а також у процесі викладання навчальної дисципліни «Кримінологія» та спецкурсів «Зарубіжна кримінологія» і «Політична кримінологія».

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дослідження оприлюднені на 4-х міжнародних науково-практичних конференціях: «Актуальні проблеми вдосконалення національного законодавства України» (м. Київ, квітень 2001р.); «Шляхи євроінтеграції України» (м. Київ, 17-18 квітня 2004 р.); «Україна на шляху до європейської спільноти в умовах Помаранчевої революції» (м. Київ, 19-20 квітня 2005 р.) та «Проблеми державного будівництва в Україні» (м. Київ, 20-21 лютого 2010 р.).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 10 праць, 4 із них - статті, що надруковані у наукових фахових виданнях України, 2 - статті в інших виданнях, 4 - тези виступів на зазначених конференціях.

Структура дисертації. Праця складається із вступу, чотирьох розділів, що включають одинадцять підрозділів, а також висновків, списку використаних джерел (234 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 216 сторінок, з них використаних джерел - 22 сторінки, додатки - 2 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації висвітлені положення, що наведені вище - у структурній частині автореферату «Загальна характеристика роботи».

Розділ 1 «Політична злочинність як предмет дослідження в зарубіжній кримінології: історичний екскурс і сучасне сприйняття проблеми» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Еволюція підходів до визначення поняття політичного злочину» йдеться про те, що аналізоване поняття постійно зазнає змін, наповнюється новим змістом, який залежить від конкретно-історичних умов. Так, у римському праві державні (політичні) злочини охоплювались поняттям «perduellio», що означало злочини проти інтересів триби (адміністративно-територіальна одиниця Стародавнього Риму), пізніше стали застосовувати словосполучення crimеn majestatis, яким позначалися і злочини проти порядку управління, опір владі, посягання на владу.

У німецькому праві поняття crimеn majestatis набуло своєрідного забарвлення через вплив феодального ладу. Порушення державної безпеки, зовнішньої і внутрішньої, прирівнювалось до порушення інтересів короля чи феодала.

За часів царювання Івана Грозного і Бориса Годунова політичними злочинами вважали злочини проти государя. Аналогічний підхід до розуміння політичного злочину зберігався і за часів Петра І, коли найтяжчим політичним злочином був виступ проти життя, здоров'я, честі государя. За вчинення політичних злочинів, як правило, встановлювалась смертна кара.

Революційні рухи, масові виступи народу проти державної влади в європейських країнах у ХІХ столітті актуалізували проблему політичної злочинності і загострили увагу міжнародної спільноти на відсутності уніфікованого та нормативно закріпленого визначення поняття політичного злочину.

У сучасній зарубіжній кримінології існує декілька підходів до визначення поняття політичного злочину. В російській кримінології окремі спеціалісти ототожнюють політичний злочин з тоталітарним злочином (зокрема, А.І. Бойцов, В.В. Лунєєв, В. Устінов) і визначають його як «некриміналізований злочин» вищих посадових осіб Радянської держави, що виражався у масових політичних репресіях. Натомість західні фахівці та прибічники широкого підходу (щодо аналізованого явища) з пострадянських країн (М. Реннер, Дж. Роєбак, С. Шафер, Г.Й. Шнайдер, Т.Р. Янг та А.П. Груздєва, П.А. Кабанов, А.Л. Моргунова відповідно) до політичних відносять весь спектр злочинів у сфері політики. Також можна виокремити, на думку здобувача, мотиваційний підхід В.М. Кудрявцева, який вважає, що основним критерієм відмежування політичного злочину від інших злочинів є політичний мотив.

На думку дисертанта, політичний злочин - це певне суспільно-небезпечне діяння, передбачене відповідними міжнародно-правовими актами, та/або криміналізоване національним законодавством, що вчиняється з політичного мотиву та є однією з протиправних форм боротьби за владу в державі чи на міжнародному рівні.

У кримінальному законодавстві України не використовується термін «політичний злочин», однак це поняття є прийнятним для вітчизняного права у зв'язку з приєднанням України до Європейської конвенції про видачу правопорушників (1957), Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом (1977), Міжнародної конвенції про боротьбу з бомбовим тероризмом (1997) та ін.

У підрозділі 1.2. «Поняття політичної злочинності в зарубіжній кримінології» наголошується на тому, що у зарубіжній кримінології феномен політичної злочинності досліджується переважно представниками соціологічної школи.

Існує чимало підходів до визначення поняття злочинності. Зокрема, злочинність - це соціальне явище, що складається з усієї сукупності злочинів, вчинених на певній території за певний проміжок часу (це визначення запропоноване Н.Ф. Кузнєцовою, знайшло підтримку у працях І.І. Карпеця, О.М. Яковлєва, М.О. Стручкова, П.І. Гришаєва, А.І. Дольової); як різновид соціальної поведінки злочинність визначали Л.І Спиридонов, І.Б. Михайловьска, Я.І. Гілінський; злочинність є сформованим і усвідомленим у процесі історичного розвитку шкідливим різновидом людської поведінки, що заборонений кримінальним законом та який виражається у пролонгованій множинності злочинів і пов'язаних з нею інших негативних наслідків (В.В. Голіна); злочинність - це масовий прояв деструктивності у поведінці людей, що виражається в системі передбачених кримінальним законом діянь, вчинених на певній території або в середовищі певних соціальних груп протягом року чи якоїсь його частини (А.Ф. Зелінський); злочинність є феноменом суспільного життя у виді неприйнятної та небезпечної для суспільства масової, відносно стійкої, різнообумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства (А.П. Закалюк).

Всі наведенні визначення поняття злочинності не є тотожними, однак слугують пізнанню цього явища у різних площинах.

Аналогічну складність становить проблема визначення поняття політичної злочинності. Зміст та обсяг визначення поняття політичної злочинності зумовлений історичним досвідом і суспільно-політичним устроєм відповідної держави. Американські науковці (Б. Вассоні, Дж. Роєбак, Т. Янг) під політичною злочинністю розуміють протиправне використання влади задля просування інтересів однієї групи, в межах суспільства, за рахунок іншої. Європейські дослідники (зокрема, Ф. Гольцендорф, Ф. Ліст) схиляються до думки, що політична злочинність - це сукупність злочинів проти політичних інтересів держави, проти політичних прав громадян та загальнокримінальні злочини, які вчинені з політичного мотиву.

До 1917 р. в Російській імперії до політичної злочинності відносили злочини проти держави (словник Ф.А. Брокгауза і І.А. Ефрона, праці М.С. Таганцева). У Радянському Союзі до 1958 р. політичними називали контрреволюційні злочини, а після прийняття нового кримінального законодавства - деякі державні злочини, вчинені з антирадянських мотивів і відповідною метою.

Дисертантом досліджені підходи до визначення поняття політичної злочинності, серед яких можна виділити: кримінально-правовий (А.Ф. Кулаков), мотиваційний або суб'єктивний (В.М. Кудрявцев, Ф. Сальваж, Л. Роберт), комплексний (А.П. Кабанов, Дж. Роєбак, Т. Янг), об'єктивний (С.М. Іншаков, Н.А. Зелінська, А.Л. Сморгунова), політологічний (Ю.М. Клімова). На думку автора, лише об'єднавши кримінологічні та політологічні ознаки, можна розкрити сутність феномена політичної злочинності. За такої умови політичною злочинністю слід вважати властивість суспільства відтворювати злочинність у сфері політики.

Протягом останніх років у кримінологічній науці країн Східної Європи з'явились окремі кримінологічні теорії, які вивчають різні види злочинності у політичній сфері, а саме: електоральну, бунтівну, міжнародну, тоталітарну злочинність, політичний рекет, політичний вандалізм, політичну корупцію, політичний тероризм, зловживання владою з політичною метою; крім того, у Західній Європі, США, Ізраїлі - інформаційну політичну злочинність. Завдяки цьому було значно розширено предмет дослідження політичної кримінології. Окремими вченими здійснено поділ політичної злочинності на форми і види, визначені ознаки політичних злочинів та їх детермінанти, розроблена характеристика особи політичного злочинця (С. Вібер, С.М. Іншаков, П.А. Кабанов, С. Крег, А.Ф. Кулаков, В.В. Лунєєв, Дж. Опара, Дж. Роєбак, Д. Серао, Б. Фрідман, Д.А. Шестаков та ін.). Загалом накопичені знання про політичну злочинність дозволили окремим дослідникам (П.А. Кабанов, О.М. Костенко, Д.А. Шестаков) виділити політичну кримінологію як напрям кримінологічної науки, у межах якого вивчається взаємозв'язок і взаємозалежність політики та злочинності, політичні аспекти породження злочинності і політичні засоби протидії їй.

Політика, як сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу завоювання, утримання та використання державної влади, в якій вчиняються злочини, повинна стати предметом кримінологічного дослідження. Адже суспільно небезпечні діяння, які вчиняються у сфері політичних відносин, можна виділити в окрему групу - вони мають спільні, характерні лише для них, ознаки.

Розділ 2 «Класифікація політичних злочинів: аналіз наукової спадщини та авторський підхід» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. «Політичні злочини у сфері внутрішньої політики» містить аналіз різних класифікацій політичних злочинів, запропонованих зарубіжними науковцями (серед них - Б. Вассоні, С. Вібер, А.Є. Емінов, П.А. Кабанов, Д.А. Квон, В.М. Кудрявцев, А.Ф. Кулаков, В.В. Лунєєв, Дж. Роєбак, Д.А. Шестаков, С. Шафер, Г.І. Шнайдер, Т. Янг). Більшість класифікацій зводиться до трьох основних видів політичних злочинів: злочини держави проти особи; злочини особи проти держави; злочини однієї держави проти іншої. Однак така класифікація не охоплює всі види політичних злочинів (наприклад, злочини правлячої влади проти представників парламентської опозиції), у зв'язку з чим дисертантом запропоновано поділ аналізованих посягань на політичні злочини у сфері внутрішньої політики та політичні злочини у сфері зовнішньої політики. Де в чому схожий у термінологічному аспекті (зовнішньополітичні злочини та внутрішньополітичні злочини), але інший за змістом поділ пропонують вітчизняний науковець Н.А. Зелінська та російський - С.М. Іншаков.

До політичних злочинів у сфері внутрішньої політики, на думку здобувача, належать злочини: особи проти держави, громадянином якої він є, або на території якої постійно проживає; представників вищої державної влади проти особи (групи осіб), яка є громадянином цієї держави, або постійно проживає на її території; правлячої влади проти представників парламентської опозиції, і навпаки («злочини влади проти влади»).

В дисертації, як приклади політичних злочинів у сфері внутрішньої політики, розглянуто електоральні і тоталітарні злочини.

Термін «електоральні злочини» запозичений російськими спеціалістами у зарубіжній кримінології. Під ним розуміють злочини проти виборчих прав. Це передусім злочини, пов'язані зі спотворенням волевиявлення населення у процесі проведення виборів та перешкоджанням реалізації пасивного виборчого права. В американській кримінологічній науці електоральними вважають взагалі всі злочини, що вчиняються у зв'язку з передвиборчими перегонами та виборами.

Російські вчені (О.А. Вєшняков, П.А. Кабанов, А.Л. Сморгунова) пропонують виділити електоральну кримінологію в самостійний науковий напрям у межах політичної кримінології. Дисертантом обґрунтована недоречність такого виокремлення, оскільки надмірне акцентування фрагменту порушує цілісність і систему цілого, а винесення вчень, закономірностей, загальних та окремих теорій на рівень з науковою галуззю чи напрямом суперечить основам наукознавства.

У праці запропоновано називати сукупність злочинів, які вчиняються представниками вищої державної влади проти населення своєї держави, - антинародною злочинністю. Її різновидом можна вважати тоталітарну злочинність. В.С. Устінов першим на пострадянському просторі визначив тоталітарну злочинність як злочинну діяльність держави проти населення, яка визнається такою нормами міжнародного права.

Характерними ознаками тоталітарної злочинності є те, що офіційними органами державної влади здійснюється організоване насильство щодо багаточисельних груп населення, політичних опонентів, при цьому правоохоронні органи та суди є складовою репресивного апарату (системи державних органів, які здійснюють масові політичні репресії). У Законі України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» репресії Радянської держави в період з 1917 по 1991роки визнані протизаконними і такими, що вчинялися з політичного мотиву. На сьогоднішній день політичні переслідування громадян із застосуванням вбивств, тортур, ув'язнень без відповідної процедури мають місце в таких державах, як Гватемала, Ель Сальвадор, Аргентина, Уругвай, Чилі, Індонезія, Тайвань, Уганда та в окремих країнах Південної Африки.

Незважаючи на трагічний досвід тоталітаризму, сьогодні у світі залишаються країни з: авторитарним режимом (Бруней, Бутан, Бахрейн, Катар, ОАЕ, Оман, Свазіленд, Камбоджа), тоталітарним режимом (Саудівська Аравія), військовою диктатурою (М'янма), де застосовуються політичні репресії щодо політичних опонентів.

Результатом дослідження тоталітарної злочинності став висновок про те, що політичний режим може бути злочинним.

У підрозділі 2.2. «Політичні злочини у сфері зовнішньої політики» розглянуто злочини однієї держави проти іншої, злочини громадян однієї держави проти влади іншої держави, злочини однієї держави проти громадян іншої держави.

Як приклади політичних злочинів у сфері міжнародної політики, розкриваються політичний тероризм (вчиняється представниками однієї держави проти іншої), агресія та посягання на територіальну цілісність іншої держави.

Терористичні спецоперації все частіше стають інструментом міждержавної боротьби та міжнародної політики. Мотивом політичного тероризму є захоплення, утримання влади, вплив на владу у державі чи на міжнародному рівні. Залякування населення використовується як спосіб чинити вплив на владу, спонукати її представників до дій, необхідних терористам.

Останнім часом науковці поділяють тероризм на: політичний, кримінальний, релігійний тощо. Натомість у доктрині США та кримінальному законі (титул 22, р. 2656 (d)) тероризм визначається як політично мотивоване насильство і розглядається виключно як політичний злочин.

Політичний тероризм, як явище, постійно видозмінюється, але не зникає. Дисертантом виділяються такі його тенденції: глобалізація та інтернаціоналізація; перехід від організованих груп, що підтримувались державами-спонсорами, до вільно структурованих міжнародних терористичних мереж; приховування справжньої політичної мотивації за релігійними та ідеологічними мотивами.

Такий міжнародний злочин, як розв'язання та ведення агресивної війни автор відносить до політичних злочинів. В сучасному світі агресія вчиняється найчастіше з метою встановлення фактичного панування однієї держави над іншою державою (чи групою держав). Таке панування не закріплюється юридично, але фактично дає можливість пануючій державі впливати на будь-які процеси в підкореній державі.

У підрозділі обстоюється теорія політичного реалізму, яка лежить в основі детермінації агресивності держав у міжнародних відносинах. Увага зосереджена, зокрема, на таких аспектах зазначеної теорії: обумовленість агресивності суспільства через психологічне прагнення до влади (Р. Штраус-Хюппе); природне домінування силового фактору у міжнародних відносинах (засновник теорії - американець Г. Моргентау, його послідовники - З. Бжезинський, Дж. Болл, С. Браун, Ч. Йост, Дж. Кєннан, Г. Кісінджер, У. Ростоу, Ю. Ростоу, К. Томпcон, С. Хантінгтон). Війна, за зазначеною теорією, є природним явищем застосування максимального ступеня агресивної сили у політиковладній сфері. Війна - один з інструментів зовнішньої політики, організоване збройне насильство, метою якого є примушення виконувати волю агресора.

Автором спростовується думка (яка підтримується у світовому інформаційному просторі та наукових джерелах) щодо суперечливості принципів «права народів на самовизначення» і «територіальної цілісності» - подібне трактування надає можливість сепаратистським рухам у різних державах виправдовувати свої злочинні дії нормами міжнародного права.

Аналізована суперечність усувається, якщо розглядати ці принципи у контексті конкретно-історичних умов - від часу їх закріплення у Статуті ООН, а пізніше - і в інших міжнародно-правових актах. Право народів на самовизначення, як принцип, було покликане покінчити з колоніалізмом і на сьогодні не може слугувати розчленуванню незалежних держав. Поневолені держави уже скористались цим правом, тому дію принципу варто обмежити випадками колоніального гніту.

Неправильне розуміння зазначеного принципу призводить до його використання як гасла «За самовизначення!» у внутрішніх конфліктах, зрештою - до вчинення злочинів та до численних жертв. Розпалювання такого роду конфліктів слід вважати політичним злочином - посягання на територіальну цілісність держави.

Розділ 3 «Проблеми детермінації політичної злочинності в зарубіжній кримінології» складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. «Загальна характеристика причин та умов політичної злочинності» присвячений дослідженню відповідних здобутків зарубіжних науковців (згаданих у структурній частині автореферату «Загальна характеристика роботи»). Для відтворення причинного комплексу злочинності наукою сформовано чимало підходів: діалектичний (В.М. Кудрявцев, А.І. Долгова, П.С. Дагель), психологічний школа (Ю.М. Антонян, Є.Г. Самовічев), соціологічний (Д.А. Шестаков, Г.М. Горшенков, П.А. Кабанов, Я.І. Гілінський).

До системи кримінологічної детермінації включаються причини, умови та корелянти (А.П. Закалюк, Н.Ф. Кузнєцова). Причини політичної злочинності багатоаспектні, як і сама політична злочинність, що не дозволяє їх розкрити в межах одного підходу. Тому в дисертації використано схему дослідження причин злочинності, запропоновану Ю.М. Антоняном та удосконалену Д.А. Шестаковим, за якою одночасно виділяється декілька рівнів дослідження (зокрема: суспільство, окремі регіони держави, соціальні групи та особа злочинця, світовий рівень).

До умов політичної злочинності можна віднести: ступінь впливу громадян на формування органів влади, особливості національної ментальності, рівень розвитку політико-правової свідомості, стан відповідності політичних ідеалів історичним традиціям, міжнародна ситуація, ставлення світової громадськості до відповідної держави і, навіть, географічне положення держави.

Дисертантом проведено власний аналіз причинності деяких сучасних політичних конфліктів, у процесі яких були вчинені політичні злочини (вбивство родини Чаушеску; громадянська війна в Непалі; політичний конфлікт між Північною Кореєю і Південною Кореєю; війни в багатьох країнах Африки - в Нігерії, Чаді, Сенегалі, Ліберії, Сьєра-Леоне, Ефіопії, Еритреї). В результаті аналізу зроблено висновок про існування таких видів причин політичних злочинів (вчинених у процесі сучасних політичних конфліктів): економічні, політичні, ідеологічні (різновид політичних).

Кількісні та якісні показники політичної злочинності, в окремо взятій державі, будуть залежати від політичного режиму, від реального співвідношення повноважень гілок влади та від історичного досвіду країни.

Причини політичної злочинності дисертантом поділяються на дві основні групи. Так, причинами політичних злочинів, які вчиняються у межах держави (злочини особи (групи осіб) проти влади та злочини представників влади проти особи (або населення), злочини проти політичних опонентів, можуть бути: ослаблення державної влади; корумпованість; криміналізація влади; іноді - підтримка іноземних держав для ослаблення політичного конкурента; економічний спад, криза, падіння виробництва, зростання безробіття, зубожіння та люмпенізація значної частини населення в державі; прийняття органами влади політичних рішень, які шкодять інтересам населення держави та викликають його активний супротив; криза влади (втрата довіри до влади з боку населення, її неспроможність забезпечити реалізацію прав і інтересів громадян в законному порядку).

Мотивом вчинення злочинів однієї держави проти іншої (групи держав) є не лише прагнення до влади та панування на певній території (у геополітичному регіоні), а й дефіцит природних ресурсів, невідповідність політичних та етнічних кордонів (як наслідок колоніалізму та інших історичних подій).

У підрозділі 3.2. «Соціальні конфлікти та їх роль у детермінації політичної злочинності» йдеться про те, що серед усіх сфер суспільства максимально насиченою різними видами конфліктів є політична сфера, в якій функціонують владні відносини - відносини панування і підпорядкування.

Д.А. Шестаковим, засновником напряму політичної кримінології в Росії, слушно обстоюється така позиція: властивістю самого суспільства є відтворення небезпечних для його членів форм боротьби за встановлення, перерозподіл, підтримання та утримання державної та наддержавної (світовий порядок) влади, спонукав дисертанта до пошуків причин політичної злочинності не лише у структурі та закономірностях розвитку суспільства, а й у природі останнього.

Питання щодо соціального конфлікту, як головної причини вчинення злочинів у сфері політики, досліджувалися російським кримінологом В.М. Кудрявцевим у монографії «Юридична конфліктологія», В.В. Касьяновим і В.М. Нечипуренко - у навчальному посібнику «Соціологія права», американським фахівцем Т.Р. Янгом - у підручнику «Злочин і соціальне правосуддя: теорія та політика ХХІ століття». Їх спільна позиція полягає у тому, що політичний злочин, з одного боку, є соціальною дисфункцією і наслідком загального конфлікту, закладеного у природі влади та структурі суспільства, з іншого - має у своїй основі безпосередній конфлікт.

Конфлікт, що зумовлює політичні злочини у сфері внутрішньої політики, закладено у двох площинах: між групою осіб, які наділені державною владою і рештою суспільства; між політичними опонентами. Суспільство завжди поділялось (і поділяється) на зазначені групи, а боротьба за владу буде точитися доти, доки існує феномен влади. На цій підставі автором обґрунтована позиція про закономірність та перманентний характер зазначених конфліктів.

Підрозділ 3.3. «Характеристика особи політичного злочинця» містить акцент на такому: особа, винувата у вчиненні певного політичного злочину, - його базова складова, оскільки значна частина політичних злочинів зумовлена, власне, особистістю самого злочинця. Вагомий внесок у вивчення особи політичного злочинця зроблено послідовникам європейської антропологічної школи (Ч. Беккаріа, Ч. Ломброзо, Е. Феррі).

Класифікацію політичних злочинців здійснили свого часу кримінологи Є.М. Анучін, С. Вібер, М.М. Гернет, С.М. Іншаков, П.А. Кабанов, А.Ф. Кулаков, В.В. Лунєєв, А. Мерген, В.М. Нєклюдов, Д. Роєбак, Ю.В. Соколов, Н.А. Тарнавський, Г.Й. Шнайдер, Т. Янг. Ними запропоновано такі, зокрема, критерії поділу політичних злочинців на групи: стать, вік, соціальний статус, освіта, об'єкт посягання.

В узагальненому вигляді особу політичного злочинця визначають як сукупність соціальних, соціально-психологічних, моральних властивостей індивіда, що обумовлюють вчинення ним політичного злочину.

Незважаючи на те, що політичні злочини вчиняються з прямим умислом, окремі політичні злочинці усвідомлюють свої дії як суспільно корисні. Деякі політичні злочинці щиро вірять у власну «місію порятунку» суспільства чи взагалі людства і «високою метою» виправдовують людські жертви. Більшість осіб, що закликають до сепаратизму та вчиняють дії, спрямовані на відокремлення певних територій, переконані, що захищають інтереси свого народу.

Автором висунута гіпотеза про зв'язок між домінуючим психотипом особи та характером і видом протиправних діянь у політиці, до яких вона має схильність, або які, ймовірно, здатна вчинити. Проаналізовано п'ять основних психотипів: паранояльний, епілептоїд, істероїд, гіпертім, шизоїд - у контексті їх обумовлюючої ролі при вчиненні політичного злочину (Б. Бруно, П.Б. Ганнушкін, К. Лєонгард, А.Є. Лічко, А.П. Єгідес).

Можливість вивчення особи політичного злочинця, на жаль, доволі обмежена вибором методів дослідження. Використання традиційних методів - опитування, тестування і т.п. для вивчення в реальності особи політичного злочинця знаходиться за межами практичного досвіду. Тому будь-який дослідник змушений використовувати «вторинний», наповнений суб'єктивізмом, матеріал: аналіз спогадів, біографій, автобіографій. Крім того, політичними злочинцями часто є люди, які знаходяться при владі, що унеможливлює повноцінний пошук дослідника. Все це, без сумніву, ускладнює вивчення особи політичного злочинця, а надто - політичного діяча. У підсумку виявляється, що така особа в політиці є феноменом, за яким найбільше спостерігають і водночас - найменше розуміють.

Розділ 4 «Зарубіжний міжнародно-правовий досвід запобігання політичній злочинності» містить два підрозділи.

У підрозділі 4.1. «Проблема загальносоціального запобігання політичній злочинності» зосереджена увага на тому, що система запобігання будь-якому виду злочинності в країнах Західної Європи та Америці містить два напрями: соціальні перетворення та виправлення злочинця. Дослідження у цій сфері належать представникам соціологічної школи (І. Анденес, Г. Беккер, Е. Берджес, Е. Дюркгейм, А. Кетлє, Р. Мертон, Т. Селінг, Г. Тард, Ф. Таненбаум, К. Шоу) та клінічної кримінології (Р. Гарофало, Ф. Граматік, Д. Колєман, Д. Мітз, Д. Морено, Ж. Пінатель, У. Реклес, Г. Сайкс, Б. Скінер, Є Феррі).

На думку дисертанта, підхід представників соціологічної школи нав'язує відповідну модель системи заходів запобігання, що звужує межі дослідження цієї проблеми. Тому у дисертації використано вітчизняний підхід до інституту запобігання, що відображено у структурі четвертого розділу праці.

Запобігання злочинності у сфері політики - це сукупність різноманітних видів діяльності і заходів держави, групи держав, спрямованих на вдосконалення національних суспільних відносин, міжнародних відносин у сфері політичної діяльності з метою усунення негативних явищ і процесів, що породжують політичну злочинність або сприяють її проявам, а також недопущення вчинення політичних злочинів на різних стадіях злочинної поведінки, яка здійснюється на загальносоціальному та спеціальному рівнях.

Нормативним підґрунтям запобігання політичним злочинам у сфері зовнішньої політики є низка конвенцій, зокрема: Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989), Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму (1999), Європейська конвенція про видачу правопорушників (1957), Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (1977), Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950); окремі декларації, наприклад: Загальна декларація прав людини (1948), Декларація про виховання народів в дусі миру (1978), Декларація про територіальний притулок (1967), Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою (1985), Декларація по апартеїду та його руйнівним наслідкам на півдні Африки (1989), Декларація про заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму (1994); укладені міжнародні угоди про правову допомогу певних країн, наприклад: Угода між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах (2009), Угода між Україною та Гонконгом, Спеціальним Адміністративним Районом Китайської Народної Республіки, про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (2004); створення колективних систем безпеки; діяльність міжнародних організацій.

Основними заходами загальносоціального запобігання політичній злочинності повинні стати: відповідна економічна політика держави, яка б забезпечувала мінімальні потреби людини у житлі та продуктах харчування (адже саме зубожіння народу було причиною вчинення численних політичних злочинів - таких, як насильницьке повалення конституційного ладу, вбивство глави держави, масові заворушення); підвищення рівня загальної, правової та політичної культури суспільства, укорінення традиційних цінностей - таких, як сім'я, повага до старших. Взірцями можуть бути Японія, де в системі антикриміногенних факторів важливе місце посідають національна культура та традиційний спосіб життя, або Швейцарія, в якій рівень політичної культури дозволяє населенню брати активну участь у прийнятті рішень органами державної влади шляхом місцевих референдумів (це, по суті, зменшує ймовірність вчинення політичних злочинів).

Для запобігання політичній злочинності необхідно враховувати потенційно конфліктогенні зони, історичні часові проміжки і т.п. Так, держави, в яких проживають національні меншини, що прагнуть до самовизначення, є потенційно небезпечними з точки зору вчинення політичних злочинів. Крім того, в результаті численних війн та різного роду переділів землі, у світі залишається чимало спірних територій, конфлікти з приводу яких також слід вважати потенційно небезпечними. Влада зазначених держав повинна брати до уваги конфліктогенний потенціал і реалізовувати ефективну в цьому напрямі політику. Історія людства свідчить, що багатонаціональні держави та держави, в яких об'єднані нації з різними релігійними традиціями, перебувають у стані перманентного конфлікту, змінюється лише фаза конфлікту - з активної на пасивну, та навпаки. Отже, виважена національна політика, що враховує корінні інтереси всіх націй та етнічних груп, релігійні особливості, своєчасне вирішення протиріч, що виникають на цьому ґрунті, є важливою умовою гармонійного розвитку будь-якої багатонаціональної держави. З іншого боку, політика замовчування та заперечення таких суперечностей безповоротно веде до загострення міжнаціональних відносин, розхитуванню державних устоїв, вчиненню на цьому ґрунті політичних злочинів і навіть - до розвалу держави.

Необхідною умовою запобігання політичним дисфункціям, у тому числі і політичним злочинам, є розвиток професійного політичного менеджменту - на рівні теоретичних досліджень і в практичній площині надавати відповідну освіту вищим керівним кадрам держави. Фахове володіння основами політичного менеджменту, як системою управління політичними процесами, дозволить державним посадовцям методично підходити до організації політичних подій, до вирішення політичних суперечностей та конфліктів.

У підрозділі 4.2. «Особливості спеціального запобігання окремим видам політичних злочинів» висвітлюється досвід протидії політичній злочинності у зарубіжних країнах - на державному та міжнародному рівнях. Збалансований розвиток економіки, укріплення державних і міжнародних інститутів влади, вирішення глобальних та внутрішньодержавних соціальних проблем, увага до проблем молоді - основний напрям запобігання політичній злочинності в зарубіжних країнах.

У підрозділі заходи запобігання політичній злочинності поділяються залежно від сфери, в якій вчиняються політичні злочини. Запобігання політичним злочинам у сфері внутрішньої політики, зокрема тоталітарним злочинам, слід розпочинати з відкритості державних процесів, громадського контролю, вільних ЗМІ, формування політичної та правової культури у суб'єктів політики і населення в цілому. Запобігання посяганню на територіальну цілісність (сепаратизм) держави залежить від грамотної та методичної політики влади поліетнічних та полірелігійних країн. Влада повинна всебічно забезпечувати (юридично і практично) можливість розвивати свою самоідентичність кожному народу чи релігійній громаді, що проживають на її території.

Цікавим є досвід Данії, де з метою залагодження міжетнічних конфліктів створені спеціальні міжетнічні підрозділи поліції, а також досвід США, які фінансують наукові дослідження етносів, що проживають на території держави, з метою вироблення ефективної внутрішньої політики та уникнення етнічних, релігійних, територіальних конфліктів.

Запобігти проявам агресії можливо шляхом цивілізованих перемовин, вчасному прогнозуванню та упередженню можливого її прояву, створенню сучасних систем колективного захисту. Основним, але поки що малоефективним, заходом запобігання агресії є скорочення зброї масового знищення та заборона розробок нових видів зброї. На жаль, у сучасному світі метою міжнародної політики залишається не рівновага, а певна перевага сил, домінування однієї держави над іншою.

В умовах збільшення кількості актів тероризму в усьому світі необхідно вжити заходів щодо об'єднання зусиль всіх держав для боротьби з цим небезпечним явищем. Для ефективної протидії необхідна співпраця держав на регіональному рівні, зокрема підписання багатосторонніх та двосторонніх актів про правову допомогу. Слід віднайти способи контролю та вилучення з мережі Інтернет «інструкції терористів» щодо виготовлення вибухових пристроїв або інших загальнонебезпечних засобів. Запозичення позитивного досвіду Великобританії, Князівства Монако, Японії у використанні такого досягнення науково-технічного прогресу, як камери спостереження, може стати на заваді вчиненню актів політичного тероризму.

...