Державне управління ризиками розвитку інформаційного суспільства в Україні

У процесі ж розгортання постіндустріального глобалізованого суспільства ситуація якісно змінюється. Все більшою мірою у процесі вироблення державної політики національного рівня потрібно враховувати глобальні та місцеві інтереси, інакше реалізація політики стає неможливою або ж неефективною. Виникають і нові ризики в реалізації державної політики, пов'язані з підміною національних інтересів глобальними або ж інтересами домінуючих у державі регіонів. Тому досягнення балансу між глобальними, національними та місцевими інтересами якісно підвищує вимоги до посадових осіб, на які покладена відповідальність за реалізацію державної політики. По-перше, це торкається мотиваційно-вольового аспекту. Сучасний державний службовець повинен бути здатен протистояти тиску як глобальних, так і регіональних груп, які мають інтереси, що суперечать національним. По-друге, він повинен у своїх державно-управлінських рішеннях та діях творчо розв'язувати зазначені суперечності не лише шляхом владних розпоряджень, але й переговорів. По-третє, сучасний державний службовець повинен володіти навичками ідентифікації національних, глобальних та місцевих інтересів. Виникають і нові ризики в реалізації державної політики, пов'язані з підміною національних інтересів глобальними або ж інтересами домінуючих у державі регіонів.

Обґрунтовано, що управління ризиками в аксіологічному плані повинно ґрунтуватися на досягненні балансу між глобальними, національними та місцевими інтересами, а в технологічному - на політичному та адміністративному прогнозуванні внутрішнього й зовнішнього політичного середовища та результатів реалізації державної політики з їх побічними та віддаленими наслідками.

Аргументовано, що орієнтація державотворення на розбудову інформаційного суспільства певною мірою провокує послаблення пильності щодо породження екологічних ризиків, оскільки виробництво, збереження, переробка та розповсюдження інформаційних продуктів та послуг як домінуючий тип зайнятості населення в постіндустріальну епоху видається незрівнянно менш шкідливим, ніж промислове виробництво за часів індустріалізації. Однак техносфера та агросфера інформаційного суспільства за своїми обсягами, попри зменшення зайнятості в них, не зменшується, а збільшується. Тому постіндустріальна цивілізація є, насправді, не менш індустріальною, а гіперіндустріальною по відношенню до індустріального соціуму, а по відношенню до аграрного суспільства - не менш аграрною, а мегааграрною. В наслідок цього екологічне навантаження з боку людства на біосферу ще більше зростає, не компенсуючи повністю екологозберігаючих технологій. Зазначене не послаблює, а посилює екологічні ризики державотворення, зорієнтованого на форсування руху в бік розбудови інформаційного суспільства.

Державне управління екологічними ризиками розвитку інформаційного суспільства повинно ґрунтуватися, по-перше, на досягненні угод на міжнародному рівні щодо регуляції темпів розбудови глобального інформаційного суспільства, ініційованого державами - лідерами процесів інформатизації та глобалізації. Ці темпи повинні бути співрозмірними з темпами розвитку як національних, так і регіональних спільнот, а також біосферними процесами у планетарному масштабі. По-друге, потрібен не лише розвиток екозберігаючих технологій, але й формування як масової, так і елітарно екозберігаючої свідомості, цінності й настанови якої протилежні ментальності індустріальних та аграрних суспільств. Зокрема, країни першого та другого світу повинні не бити тривогу з приводу народжуваності й вдаватися до заходів її стимуляції, а розглядати дану тенденцію як захисну реакцію людства на перенаселення і пропагувати її серед країн третього світу. Необхідно також відмовитись від державної політики інтенсифікації економічного зростання на користь ідеології сталого розвитку.

Усе вищезазначене актуалізувало необхідність більш ґрунтовного дослідження ролі суб'єктів державної політики та визначення складових елементів державних механізмів у сфері управління ризиками розвитку інформаційного суспільства.

У третьому розділі - "Ризики розвитку політико-адміністративних структур в процесі розбудови інформаційного суспільства та постіндустріальні трансформації державного управління" - висвітлено кризогенний характер суспільного розвитку та ризикогенність державного управління з позицій синергетики; проаналізовано взаємозв'язок науково-технічного прогресу з розвитком можливостей та ризиків формування й реалізації державної політики; розглянуто причини кризи бюрократичної організації системи державного управління в умовах переходу до інформаційного суспільства як суспільства ризику; обґрунтована необхідність становлення постбюрократичних форм публічної влади як підвищення ефективності управління ризиками розвитку інформаційного суспільства.

Обґрунтовано, що перспективність синергетичного підходу у дослідженні взаємозв'язку державно-управлінських криз та криз соціального розвитку полягає у врахуванні ним здатності як суб'єктів державного управління, так і суспільства та його підсистем до самоорганізації. Держава по відношенню до суспільства може розглядатися як його особлива підсистема, що забезпечує його самоорганізацію в цілому. З іншого боку, держава, що є однією частиною суспільства, виступає фактором зовнішньої організації по відношенню до іншої частини (частин) цього суспільства, яка (які) сама здатна до самоорганізації та саморозвитку, саморуху. Державний організаційний вплив зовнішнього характеру та внутрішня самоорганізація суспільства можуть знаходитися у відношеннях і позитивного, і негативного синергізму, розвиватися коеволюційно і, навпаки, прогресувати синхронно або асинхронно, коли суспільство відстає від держави і коли держава відстає від суспільства.

Показано, що до появи синергетичного стилю мислення державники й науковці були впевнені у можливості планомірного і безкризового суспільного розвитку. Лише тепер поступово почала усвідомлюватися думка про те, що стимуляція розвитку неухильно провокує кризову фазу розвитку соціальної системи, досягнення так званої "точки ініціації самодезорганізації". Накопичено чимало історичних фактів про те, що екстенсивний ріст, який слідує за технологічним проривом, на певний час покращує добробут людей, але згодом впирається в обмеженість ресурсів, і у суспільства виникає загроза загинути під уламками своєї декомпенсованої могутності. Зовнішні ж чинники (епідемії, екологічні лиха тощо) найчастіше лише довершували руйнівну дію порушеного техніко-гуманітарного балансу. Вихід з цієї кризи полягає в новій адаптації індивідуальної та суспільної свідомості до якісно вищого рівня технологічної могутності.

Доводиться, що політичне керівництво держави, стимулюючи суспільний прогрес, повинно завчасно готуватися до кризи, яка згодом прослідує після досягнутого підйому. Основні риси кризи, або досягнення "точки ініціації самодезорганізації", повинні завчасно прогнозуватися, і завчасно повинні прийматися заходи щодо пом'якшення і скорочення майбутнього кризового періоду. Заперечення потенційної кризи призводить зазвичай до загострення й утривалення кризового періоду, коли він наступає. Про це свідчить розпад СРСР і сучасна глобальна фінансова криза.

Теорія самоорганізації складних систем відкриває нестабільність, нелінійність (різні варіанти майбутнього), відкритість формоутворень, припускає наявність складного спектру атракторів, тобто відносно стійких станів соціальної системи, до яких тяжіє процес соціального розвитку. З точки зору синергетики, стає очевидним, що складним системам не можна нав'язувати шляхи їх подальшого розвитку, як це вважалося в рамках класичної наукової парадигми. Майбутній атрактор державотворення повинен бути правильно прорахований, і його визначення є чи не найважливішим питанням еволюції соціальних систем. При цьому обов'язково слід враховувати, що рух від одного атрактора до іншого здійснюється через точки біфуркації, кризи.

Укорінення даного підходу в ментальності політиків державних службовців потрібне тому, що їх фахова освіта відбувалася переважно в рамках класичної наукової парадигми, її атрибутивною рисою є розгляд соціального розвитку як лінійно-поступального процесу, де людський розум гарантує суспільний прогрес. Розвиток у концепціях класичного зразка закінчується якимось стійким, ідеальним станом соціуму. Постнекласична парадигма соціального знання констатує не тільки багатолінійність, але й принципову нелінійність суспільного розвитку і акцентує увагу дослідника на таких атрибутивних властивостях, як поліцентричність процесів розвитку суспільства та його макросоціальних структур. Суспільство як відкрита система, власне, і може існувати лише в такому нерівноважному стані, що є надто чутливим до флуктуацій, породжує чергування прогресу і регресу. Діяльність суб'єктів історичного процесу зумовлює хвилеподібний, нестабільний характер розвитку макросоціальних структур як суспільства, так і держави. Кризові явища, що змінюють кількісно-якісні характеристики складних систем, відкривають нові шляхи організації та самоорганізації суспільного розвитку. Існують три варіанти розв'язання кризи політико-адміністративної системи. Перший - це розпад або загибель системи, другий - реформування як поступова перебудова держави у якості ядра суспільства, що веде до появи якісно нової системи. Третій варіант - революція, що проявляється як різка, стрибкоподібна зміна системи. У свій час в радянській державі внаслідок жорсткості політико-адміністративної системи вчасно не було створено адекватних умов для назрілої соціальної спонтанності, тому остання, образно кажучи, "зірвала" систему, оскільки та не була пристосована для швидкої еволюції. Водночас у період незалежного розвитку української державності задля стабілізації суспільства жорсткості політико-адміністративної системи якраз бракувало. Тому фаза піднесення суспільного розвитку України часів незалежності була маловиразною, а новий кризовий період, до якого нині вступила українська держава, навпаки, є надто виразним.

Показано, що поряд з об'єктивним характером суспільні та державно-управлінські кризи можуть мати й суб'єктивний характер, обумовлений помилками в прийнятті або неприйнятті державно-управлінських рішень, відсутності доброї та наявності недоброї політичної волі тощо. Тоді об'єктивна й суб'єктивна кризи накладаються одна на одну. Якщо ж суб'єктивна криза знімається, то об'єктивні кризи розв'язуються набагато легше. Однією з передумов подолання нинішніх державно-управлінських криз є формування у суб'єктів державного управління синергетичного світогляду та ризикологічної компетентності.

Аргументовано, що трансформація світогляду політико-адміністративної еліти повинна супроводжуватися й змінами в технологіях державного управління, бо кожна з революцій в розвитку інформаційно-комунікативних технологій в історії людства тягнула за собою як наслідок зміну в технологіях державного управління, з одного боку, змінюючи технічну та технологічну базу збирання обробки та передачі інформації в системі суб'єктів державного управління, а з другого - трансформуючи і ускладнюючи соціум та окремі його сфери як об'єкти державно-управлінського впливу. У контексті четвертої інформаційної революції характер причинно-наслідкових зв'язків у взаємодії розвитку інформаційно-комунікативних та державно-управлінських технологій починає змінюватися на протилежний. У технологічно передових країнах держава починає скеровувати розвиток інформатизації й брати за стратегічну мету державного управління розбудову нового типу суспільства - інформаційного, точніше, глобального інформаційного суспільства. Одним із кардинальних наслідків таких змін стане істотне звуження функцій державного управління національного масштабу на користь, з одного боку, глобального наднаціонального управління, а з іншого - на користь громадянського суспільства, місцевого самоврядування та приватного сектору.

Зазначено, що упровадження Інтернету та нових технологій інформаційного суспільства починає істотним чином впливати на політичну сферу суспільства в двох напрямах: підтримка взаємопорозуміння шляхом полегшення політичної комунікації і, як наслідок, створення більш сприятливих можливостей органам державної влади для впровадження власного політичного курсу шляхом впливу на відповідні групи громадян або суспільство в цілому; отримання громадянами можливості альтернативної політичної комунікації, яка впливає на них у напрямку, що суперечить цілям держави і, як наслідок, руйнування суспільних структур, можлива дестабілізація суспільства та утруднення реалізації державної політики. При цьому необхідно враховувати, що сучасні інформаційні технології, у міру розширення їх сфери застосування в повсякденному житті суспільства, створюють потенційну можливість маніпулятивної дії на особу, у тому числі і з боку опозиційних владі суб'єктів політичного процесу. Слід також мати на увазі, що Інтернет створює незрівнянно сприятливіші можливості інформаційного втручання одних держав у справи інших і впливу на громадян цієї держави.

Перехід суспільства на інформаційну стадію цивілізаційного розвитку вимагає принципової трансформації та організаційної структури державного управління від бюрократичної до постбюрократичної форми реалізації державної влади. Монополія ієрархічної організації державно-управлінських відносин повинна бути ліквідована і доповнена адхократичними та сітьовими моделями державного управління, зародження яких почалося відносно недавно. Нові форми державного управління не є настільки зрілими, як століттями відпрацьовані бюрократичні ієрархії, які добре працювали в індустріальну епоху і почали все гостріше виявляти свою обмеженість в процесі розгортання інформаційної хвилі. Постбюрократична перспектива розвитку державного управління в постіндустріальну епоху має неоднозначний характер, криючи в собі як можливості якісного покращення переваг традиційної бюрократії індустріальної епохи, так і загрози ще більшого загострення її старих вад і заміни бюрократизму супербюрократизмом. В сторону підвищення або зниження ефективності управління буде розвиватися постбюрократія, і вона буде залежати від того, настільки оволодіння комп'ютерними технологіями буде врівноважуватися опануванням креативними інтелектуальними технологіями.

Аргументовано, що комп'ютеризація системи державного управління не повинна розглядатися лише як технічне оснащення робочих місць державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування сучасним обладнанням. Ідеалом комп'ютеризації повинна стати розбудова "електронної нервової системи державного управління". Концепція "електронної нервової системи" має значні концептуальні можливості щодо аналізу шляхів підвищення ефективності інформатизації органів державного управління та місцевого самоврядування. Вона дозволяє розглядати інформатизацію як процес значно складніший, ніж створення простої комп'ютерної мережі. При цьому вузьким місцем розбудови "електронної нервової системи" органів публічної влади є паперово-електронне дублювання документообігу, що утруднює перебіг адміністративних процесів. Негативні наслідки зазначеного дублювання будуть тим більше проявлятися, чим більше буде комп'ютеризовано процедур адміністрування. Потрібно повністю відмовлятися від паперових документів там, де відбувся перехід на електронні форми.

Усе вищезазначене актуалізувало розробку нового підходу до удосконалення державних механізмів управління розвитком інформаційного суспільства на нових теоретико-методологічних засадах.

У четвертому розділі - "Удосконалення державних механізмів управління розвитком інформаційного суспільства в Україні та мінімізації ризиків постіндустріалізації" - розглянуто структуру та основні складові державних механізмів управління розвитком інформаційного суспільства в Україні, розкрито шляхи удосконалення системи інформаційно-аналітичного забезпечення та ризикологічної експертизи в сфері розробки державної політики розвитку інформаційного суспільства України, проаналізована взаємодія державних, наддержавних та недержавних механізмів у процесі його розбудови, виокремлена та розглянута креативність і готовність до ризику як ключові вимоги до суб'єктів державної влади в інформаційному суспільстві.

Декларуючи інформаційне суспільство одним з головних пріоритетів українського державотворення, законодавці в Законі України "Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" не дають його чіткого визначення, обмежуючись загальними характеристиками, хоча з тексту Закону добре видно, що інформаційним суспільством вважається таке, в якому суспільні відносини практично у всіх сферах, починаючи з політики, економки, освіти, культури, охорони здоров'я і закінчуючи дозвіллям та особистими взаєминами людей, опосередковуються використанням широкого спектру інформаційно-комунікаційних технологій (комп'ютерів, мережі Інтернету, засобів мобільного зв'язку, ЗМІ тощо). У цьому контексті робиться висновок, що ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні, порівняно із світовими тенденціями, є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України. Відповідно, й завдання розвитку інформаційного суспільства в Україні на найближчі роки вбачаються, насамперед, у прискоренні впровадження новітніх інформаційно-комунікативних технологій у різні сфери суспільного життя, розвитку інформаційної інфраструктури та створенні адекватного нормативно-правового поля для соціальних відносин з високим рівнем інформатизації соціуму. Завдяки реалізації цих заходів, очікується підвищити національну конкурентоспроможність, стимулювати економічне зростання, поліпшити добробут українського населення та створити сприятливі умови для реалізації демократичних прав і свобод громадян. Такі очікування ґрунтуються на досвіді розвитку інформаційного суспільства у провідних країнах світу і, зокрема, Європейського Союзу, який задекларував, починаючи ще з 1994 р., пріоритетним завданням розвиток саме такого типу суспільства. У рамках реалізації європейського вибору відповідно до програми "Електронна Європа Плюс" в Україні розроблено Програму "Електронна Україна" і напрацьовано досить широке коло нормативно-правових документів, де задекларована державна політика розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Зроблено висновок, що, відповідно до декларацій розвитку інформаційного суспільства в Україні, поки що мало уваги приділено проектуванню конкретних механізмів державного управління, призначених для її реалізації. Запропоновано під останніми розуміти складну систему, призначену для досягнення поставлених цілей розвитку інформаційного суспільства, яка включає певні структури, методи, інструменти та важелі впливу щодо актуалізації переваг і мінімізації ризиків такого курсу суспільного розвитку. У функціональному плані пропонується розрізняти економічні, мотиваційні, організаційні правові та політичні механізми державного управління, а у суб'єктному - ті, які використовуються Президентом, органами законодавчої, виконавчої, судової влади та органами місцевого самоврядування.

Враховуючи це, розбудова інформаційного суспільства в Україні має базуватись на узгодженості дій усіх гілок влади, а також усіх її рівнів - від центрального до органів місцевого самоврядування - з метою поєднання зусиль на стратегічних напрямах. При цьому треба враховувати, що розвиток інформаційного суспільства стимулюється не лише державою, але й саморухом соціуму. Особливо це стосується економічної сфери суспільства. Навіть без державної підтримки сфера бізнесу поширює в суспільстві новітню комп'ютерну й телекомунікаційну техніку, програмне забезпечення, розвиває сферу послуг, яка ґрунтується на використанні інформаційно-комунікаційних технологій тощо. Але стихійний розвиток у напрямку створення інформаційного суспільства не завжди має конструктивний характер, оскільки досягнення науково-технічного прогресу використовують не лише для просоціальних цілей. Так, наприклад, Інтернет дуже швидко освоює порноіндустрія, розвивається кіберзлочинність, через медіа, Інтернет та мобільний зв'язок ведуться інформаційні війни тощо.

Висвітлено, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 серпня 2007 року № 653 "Про затвердження плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" фактично створено першу ієрархічно найвищу ланку механізму державного управління процесом розвитку інформаційного суспільства в Україні. Серед широкого кола підконтрольних Кабінету Міністрів України міністерств, відомств, комітетів розписано функціональні завдання в контексті реалізації Закону України про розвиток українського варіанту інформаційного суспільства [Постанова…, 2006], а також створено Міжгалузеву раду з питань розвитку інформаційного суспільства. Проте потрібно навколо цієї центральної структури державного механізму утворювати підпорядковані підструктури, які б конкретизували процес управління розбудовою інформаційного суспільства в ключових напрямах, і в тому числі тих, які, на жаль, поки що не передбачені у згаданій вище програмі Кабінету Міністрів України і згаданому вище Законі України. Констатовано, що істотною прогалиною є брак уваги до створення державних та підтримки недержавних центрів прогнозування та проектування майбутнього. Адже розвинене інформаційне суспільство, як свідчить досвід США та Європейського Союзу, - це створення цілої індустрії "фабрик думок", серед яких особливе місце займають різного роду інституції футурологічного спрямування.

У розділі розглянуто практичний аспект упровадження моніторингових, консалтингових та тренінгових центрів, які б функціонували при кожній обласній державній адміністрації. Метою діяльності таких центрів є здійснення експертно-аналітичного супроводу регіональної політики у сфері розвитку інформаційного суспільства на рівні регіону. Зазначено, що комп'ютеризація державного управління істотно переструктуровує професійну діяльність державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, розвантажуючи їх, насамперед, від рутинної та стереотипної діяльності, вивільняючи робочий час і створюючи умови для зосередження уваги на творчих аспектах публічного управління. При цьому ускладнення соціуму на постіндустріальній стадії постіндустріального розвитку різко підвищує вимоги до креативного потенціалу державних службовців, порівняно з індустріальною стадією розвитку суспільства та державного управління.

Креативність суб'єктів реалізації державної політики слід розглядати на наступних взаємопов'язаних рівнях: державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, управлінських команд та всієї системи державного управління та місцевого самоврядування. Креативність суб'єктів реалізації державної політики є багатовимірною та багаторівневою якістю. Типовими вимірами адміністративної креативності можна вважати комунікативну креативність, аналітичну здатність долучатися до командної творчості тощо. Розвиток творчого потенціалу державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування повинен здійснюватися диференційовано, залежно від специфіки та рівня творчої завантаженості їх діяльності. В ідеалі формування креативного типу державного службовця повинно супроводжуватися відповідним еволюціонуванням всієї організаційної структури державного управління та місцевого самоврядування в бік відходу від механічних структур і наближення до структур органічного типу.

Зростання вимог до креативності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування підвищено кризовим та ризиковим характером розвитку суспільства й держави у постіндустріальну епоху. Суспільні та державно-управлінські кризи мають притаманну їм об'єктивну природу, вони також можуть зумовлюватися суб'єктивними чинниками. Суб'єктивні чинники можуть як посилювати, так і пом'якшувати загальний перебіг криз. Одним з таких важливих суб'єктивних чинників є ментальність суб'єктів державного управління. Формування здатності політичних діячів та державних службовців дивитися на кризові явища через призму синергетичної парадигми має стати невід'ємною складовою антикризового державного управління.

Для удосконалення управління зазначеними ризиками система професійної підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування повинна включати тренінгові технології з ризик-менеджменту. Запропоновано розвивальну програму формування готовності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування до ризику. Розвивальна програма мала у своїй структурі три блоки: рефлексивну ризикогологію, яка передбачала формування рефлексивних механізмів усвідомлення ризику й власної позиції щодо ризику в практиці державного управління; креативну ризикологію, що спрямовувалася на формування навичок, які обумовлюють ефективність прийняття рішень у ситуації ризику; саморегулятивну ризикологію, яка націлювалася на формування емоційно-регулятивних процесів, що обумовлюють саморегулятивну основу готовності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування до раціонального ризику. При цьому під готовністю до ризику розуміють психологічну властивість, що обумовлює стан очікування значущого зовнішнього стимулу, викликаного зовнішньою змістовною мотивацією. Цей стан визначає розгортання певної програми, якій відповідає сформоване вміння приймати рішення й успішно діяти в умовах невизначеності та потенційної загрози. Обґрунтовується необхідність визначення готовності до ризику на континуумі між полюсами "прийнятна, помірна, раціональна готовність" - "неприйнятна, ірраціональна схильність". Складовими, які з необхідністю входять до соціально-нормативного ставлення до ризику, є соціальна відповідальність, здатність до довільних продуктивних дій, надситуативна мотивація. Визначення рівня та особливостей готовності державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування до ризику дозволило виділити п'ять груп досліджуваних: "повністю готові, несхильні", "частково готові, несхильні", "частково готові, схильні", "повністю неготові, схильні", "повністю неготові, несхильні". Загальна риса державних службовців - переважаюча неготовність до поміркованого ризику.

Таким чином, запропонований інструментарій є новим підходом, який науково обґрунтовує вирішення конкретної проблеми державного управління у сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Висновки

У дисертації наведено розв'язання актуальної наукової проблеми, яка полягає в обґрунтуванні теоретичних положень про механізми формування та реалізації державної політики України у сфері розвитку інформаційного суспільства і розробці практичних рекомендацій по їх удосконаленню, що сприятиме зниженню ризиків, пов'язаних з постіндустріалізацією. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає можливість сформулювати такі висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне та практичне значення:

1. У результаті комплексного аналізу теоретичних і методологічних основ державного управління у сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні визначено, що питання теоретико-методологічного забезпечення механізмів формування і реалізації державної політики управління ризиками постіндустріалізації не були до цього часу предметом спеціального системного наукового дослідження. Окремі праці зарубіжних і вітчизняних учених висвітлюють лише певні загальні або конкретні аспекти, які стосуються проблемних питань за напрямом науково-технічної, соціальної або правової компоненти управління інформатизацією українського соціуму. Це дає підстави для висновку, що наукова розробка цієї проблеми в галузі державного управління є недостатньою і може слугувати предметом даного дисертаційного дослідження.

2. На основі узагальнення широкого спектру концептуалізацій ідеї інформаційного суспільства, наявного в наукової літературі, охарактеризовано сутність даного типу соціальних систем як суспільств з домінуванням зайнятості населення у сфері виробництва, накопичення, передачі та розповсюдження інформації, широко розвиненою та різноманітною сферою послуг, високим рівнем опосередкування суспільних відносин, трудової діяльності та особистого життя, інформаційно-комунікаційними технологіями і знаннємісткою економікою. Шляхом аналізу національних та міжнародних нормативно-правових документів доведено, що ідея інформаційного суспільства стала на сьогодні центральним концептом в системі світоглядних координат державного управління фактично всіх держав планети. Аргументовано, що глобальне розгортання інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку не лишає іншої альтернативи практично для всіх суспільств землі. Зволікання держави або її відмова від розбудови національного інформаційного суспільства є гарантією невідворотного зсування країни на периферію ноосферогенезу все далі від мейнстріму планетарного розвитку людства, а також створює ризики втрачених можливостей та переваг інформатизації.

3. Показано, що розвиток інформаційного суспільства є поліваріантним процесом з широким спектром конкретних реалізацій, кожен з яких, окрім потенційних переваг та нових можливостей, криє в собі низку ризиків для держави, суспільства, організацій та громадян у формі потенційних, більш або менш масштабних та імовірних негативних наслідків інформатизації. Визначено, що ризики відіграють важливу роль в теорії і практиці українського державотворення, що зумовлює необхідність управління ними з боку державних органів управління, а саме - їхньої мінімізації. Дієвим інструментом удосконалення державного механізму управління ризиками розвитку інформаційного суспільства в Україні є впровадження у державно-управлінську практику технології політико-адміністративного ризик-менеджменту.

4. Запропоновано концептуальний підхід щодо розмежування розвитку інформаційного суспільства на анагенетичну, напіврозвинену та розвинену стадії. Встановлено, що інформаційне суспільство як реальність в сучасній Україні поки що існує в у напіврозвиненій формі. Показано, що розгортання інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку в контексті конкретного суспільства здійснюється як взаємодія трьох груп чинників саморозвитку соціуму, асиміляції зовнішнього впливу більш розвинених суспільств та характеру державної політики. Обґрунтовано, що система державного управління у сфері розвитку інформаційного суспільства в Україні є інституціонально незавершеною, що істотно знижує ефективність державно-управлінської діяльності. Недостатньо сформованою є й політична воля державного апарату країни до розбудови інформаційного суспільства. Має місце відставання розвитку ментальності політико-адміністративної еліти від вимог часу та інерційний вплив старої технократичної парадигми державно-управлінської свідомості. Спостерігається також і недостатня готовність досить значної частини українських громадян до життя в умовах інформаційного суспільства. Рух до ефективного державного та суспільного світогляду полягає в заміні настанов на матеріальні цінності - на постматеріальні (духовні, інформаційні), антропоцентризму - на екоцентризм, ідеї зростання - на ідею сталого розвитку та коеволюції людини, природи й суспільства, формування багатовимірного та далекоглядного розуміння ефективності.

5. Розглянуто суспільний розвиток, державотворення та державне управління як такі, що атрибутивно мають ризикогенний характер. Запропоновано підходи до розробки технологій державно-управлінського ризик-менеджменту, "техніки безпеки" постіндустріального державотворення, оскільки в нових умовах правила, які були характерні для стабільного стану суспільства, перестають діяти з колишньою результативністю, і старі державно-управлінські практики часто викликають ефект бумеранга, спричиняючи результати протилежні найщирішим сподіванням. Виокремлено та проаналізовано три основні групи ризиків розвитку інформаційного суспільства: соцієтальні, глобалізаційні та екологічні.

6. Виявлено соцієтальні ризики, пов'язані з дифузією соціальних норм та інститутів, поширенням синдромів футурошоку серед громадян, соціальних груп та організацій. Виникають і нові ризики в реалізації державної політики, пов'язані з підміною національних інтересів глобальними або ж інтересами домінуючих у державі регіонів. Зазначено, що хоч виробництво, збереження, переробка та розповсюдження інформаційних продуктів та послуг як домінуючий тип зайнятості населення в постіндустріальну епоху видається незрівнянно менш шкідливим, ніж промислове виробництво за часів індустріалізації, екологічні ризики посилюються. Аргументовано, що техносфера та агросфера інформаційного суспільства за своїми обсягами, попри зменшення зайнятості в них, не зменшується, а збільшується, що робить постіндустріальну цивілізацію насправді не менш індустріальною, а гіперіндустріальною по відношенню до індустріального соціуму, а по відношенню до аграрного суспільства - не менш аграрною, а мегааграрною. Гіперіндустріалізація та мегааграризація нарощує екологічне навантаження з боку людства на біосферу, висуваючи проблему державного управління екологічними ризиками розвитку інформаційного суспільства в центр пріоритетів державної політики. Доведено, що державне управління ризиками постіндустріального суспільного розвитку повинно ґрунтуватися на досягненні угод на міжнародному рівні щодо регуляції темпів розбудови глобального інформаційного суспільства, ініційованого державами - лідерами процесів інформатизації та глобалізації. Ці темпи повинні бути співрозмірними темпам розвитку як національних, так і регіональних спільнот, а також біосферним процесам у планетарному масштабі. Необхідно також відмовитись від державної політики інтенсифікації економічного зростання на користь ідеології сталого розвитку.

7. Показано, що перехід суспільства на інформаційну стадію цивілізаційного розвитку вимагає принципової трансформації й організаційної структури державного управління від бюрократичної до постбюрократичної форми реалізації державної влади. Монополія ієрархічної організації державно-управлінських відносин повинна бути ліквідована і доповнена адхократичними та сітьовими моделями державного управління, зародження яких почалося відносно недавно. Нові форми державного управління не є настільки зрілими, як століттями відпрацьовані бюрократичні ієрархії, які добре працювали в індустріальну епоху і почали все гостріше виявляти свою обмеженість в процесі розгортання інформаційної хвилі. Постбюрократична перспектива розвитку державного управління в постіндустріальну епоху має неоднозначний характер, криючи в собі як можливості якісного покращення переваг традиційної бюрократії індустріальної епохи, так і загрозу ще більшого загострення її старих вад і заміни бюрократизму супербюрократизмом. В сторону підвищення або зниження ефективності управління буде розвиватися постбюрократія, і вона буде залежати від того, настільки оволодіння комп'ютерними технологіями буде врівноважуватися опануванням креативними інтелектуальними технологіями.

8. Обґрунтовано, що комп'ютеризація системи державного управління не повинна розглядатися лише як технічне оснащення робочих місць державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування сучасним обладнанням. Метою комп'ютеризації повинна стати розбудова "електронної нервової системи державного управління". Концепція "електронної нервової системи" має значні концептуальні можливості щодо аналізу шляхів підвищення ефективності інформатизації органів державного управління та місцевого самоврядування. Вона дозволяє розглядати інформатизацію як процес значно складніший, ніж створення простої комп'ютерної мережі. Комп'ютеризація державного управління істотно переструктуровує професійну діяльність державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, розвантажуючи їх, насамперед, від рутинної та стереотипної діяльності, вивільняючи робочий час і створюючи умови для зосередження уваги на творчих аспектах публічного управління. При цьому ускладнення соціуму на постіндустріальній стадії постіндустріального розвитку різко підвищує вимоги до креативного потенціалу державних службовців, порівняно з індустріальною стадією розвитку суспільства та державного управління.

9. Зазначено, що мінімізація ризиків розвитку інформаційного суспільства в Україні передбачає, насамперед, модернізацію самої системи державного управління відповідно до викликів, породжуваних логікою розгортання інформаційної хвилі цивілізаційного розвитку і переборення інерції застарілої на сьогодні індустріальної політико-адміністративної ментальності, урахування специфіки суспільних відносин та процесів постіндустріальної епохи суспільного розвитку в контексті правотворчості, зміна критеріїв добору та стратегічних настанов підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування з їх переорієнтацією на якість креативності та готовність до ризику. Доведена доцільність розширеного застосування концептів креативності та готовності до ризику шляхом поширення їх на весь спектр суб'єктів реалізації державної політики, розглядаючи її на наступних взаємопов'язаних рівнях: державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, управлінських команд та всієї системи державного управління та місцевого самоврядування. Креативність суб'єктів реалізації державної політики слід розглядати на наступних взаємопов'язаних рівнях: на рівні державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, на рівні управлінських команд і всієї системи державного управління та на рівні місцевого самоврядування. Формування креативного та готового до ризику типу державного службовця повинно супроводжуватися відповідним еволюціонуванням всієї організаційної структури державного управління та місцевого самоврядування в бік відходу від механічних структур і наближення до структур органічного типу доповнення їх мережевими та іншими новітніми технологіями, а також техніко-технологічним переозброєнням системи державного управління та її взаємодії з суспільством.

10. Доведено, що створений в Україні механізм реалізації державної політики розвитку інформаційного суспільства поки що далекий від повноти і потребує подальшої розбудови. Ціла низка важливих елементів у ньому поки що відсутня. Потрібно розробляти цей механізм у напрямку, який забезпечить здатність державного апарату розглядати процеси формування інформаційного суспільства комплексно, а також сформувати політичну волю в країні для реалізації Національної програми розвитку інформаційного суспільства України. Обґрунтовано, що механізми державного управління ризиками розвитку інформаційного суспільства можна визначити як організовану самостійну частину загального процесу державного управління та державотворення, яка включає цілеспрямоване вироблення, прийняття та реалізацію мотивованих, організуючих, координуючих і контролюючих впливів на сферу суспільних відносин, що виникають у зв'язку з просуванням українського соціуму на постіндустріальну стадію цивілізаційного розвитку, на основі застосування загальних та спеціальних принципів, методів та засобів управління.

11. Розроблено науково-практичні рекомендації щодо інституціональних перетворень в Україні, які мають забезпечити ефективність управління ризиками розвитку інформаційного суспільства в Україні. Згідно з ними рекомендовано:

- Верховній Раді України розглянути концептуально-правові документи та законопроекти, які спеціально спрямовані на мінімізацію ризиків розвитку інформаційного суспільства в Україні та постіндустріальну модернізацію публічної служби, врахувавши їх у відповідних законопроектах;

– Кабінету Міністрів України розробити план заходів, який має передбачити: створення системи ризикологічного консалтингу та ризикологічної експертизи в сфері розвитку інформаційного суспільства, що включає національний та регіональний рівень.

12. Сформульовано перспективи подальших наукових досліджень щодо вдосконалення постіндустріальної парадигми державотворення та модернізації системи публічного управління. Вони полягають у висуванні пропозицій щодо: розроблення механізмів упровадження ризикологічно прорахованих стратегій державної політики інформатизації українського соціуму; розробки нових законодавчих норм, які регулюють питання взаємодії органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевого самоврядування, асоціацій органів місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства в умовах інформаційного суспільства.

Список опублікованих автором робіт за темою дисертації

1. Колесніков Б.П. Державне управління розвитком інформаційного суспільства в Україні: [монографія] / Б.П. Колесніков. - Донецьк: Видавництво "Ноулідж", 2010. - 319 с.

2. Колесніков Б.П. Державна кадрова політика в регіональному вимірі : [монографія] / Б.П. Колесніков, С.М. Серьогін, І.Г. Батраченко // Під заг. ред. Серьогіна С.М. - Дніпропетровськ, 2006. - 101 с.

3. Колесніков Б.П. Виставкова діяльність в умовах європейської економічної інтеграції України: [монографія] / Б.П. Колесніков, О.І. Падашуля. - Донецьк: Видавництво "Вебер", 2008. - 101 с.

4. Колесніков Б.П. Кадрові служби органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні : [монографія] / Б.П. Колесніков, І.Г. Батраченко. - Донецьк: Видавництво "Норд-Пресс", 2006. - 136 с.

5. Колесніков Б.П. Державне управління соцієтальними ризиками інформаційного суспільства в Україні [Електр. варіант] / Б.П. Колесніков // Публічне адміністрування: теорія та практика: зб. наук. праць ДРІДУ НАДУ. - Дніпропетровськ, 2010. - № 1 (3).

6. Колесніков Б.П. "Електронна нервова система" органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні / Б.П. Колесніков // Менеджер. Вісник ДонДУУ. - 2008. - № 1 (43). - С. 8-12.

7. Колесніков Б.П. Бюрократичні механізми реалізації державної політики у постіндустріальному суспільстві / Б.П. Колесніков // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць ДРІДУ НАДУ. - Дніпропетровськ, 2008. - № 2 (32). - С. 157-164.

8. Колесніков Б.П. Взаємодія державних, наддержавних та недержавних механізмів розбудови інформаційного суспільства в Україні / Б.П. Колесніков // Державне управління та місцеве самоврядування: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2009. - № 3 (3). - С. 128-136.

9. Колесніков Б.П. Взаємозв'язок історичного розвитку інформаційно-кумунікативних технологій та технологій державного управління / Б.П. Колесніков // Менеджер. Вісник ДонДУУ. - 2010. - № 1 (51). - С. 81-85.

10. Колесніков Б.П. Взаємозв'язок науково-технічного прогресу з розвитком можливостей реалізації державної політики / Б.П. Колесніков // Державне управління та місцеве самоврядування: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2009. - № 2 (ІІ). - С. 81-88.

11. Колесніков Б.П. Вплив розвитку Інтернету на еволюцію механізмів реалізації державної політики в Україні / Б.П. Колесніков // Державне регулювання розвитку країни, регіону, галузі : збірник наукових праць ДонДУУ. - Донецьк, 2009. - Т. X, вип. 143, серія "Державне управління". - С.14-22.

12. Колесніков Б.П. Готовність органів місцевої влади до прийняття політичних рішень / Б.П. Колесніков, А.В. Амплєєв, О.В. Коцюруба // Державне управління регіонами і підприємствами: зб. наук. праць ДонДУУ. - Донецьк, 2009. - Т. Х, вип. 144, серія "Державне управління". - С. 99-106.

13. Колесніков Б.П. Державне управління екологічними ризиками розвитку інформаційного суспільства / Б.П. Колесніков // Державне управління та місцеве самоврядування: зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2010. - № 2. - С. 109-114.

14. Колесніков Б.П. Креативність як вимога ефективної реалізації державної політики / Б.П. Колесніков // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць ДРІДУ НАДУ. - Дніпропетровськ, 2008. - № 4 (34). - С. 110-118.

15. Колесніков Б.П. Криза в еволюції державних механізмів управління суспільним розвитком з позиції синергетики / Б.П. Колесніков // Менеджер. Вісник ДонДУУ. - Донецьк. - 2009. - № 2 (48). - С. 101-105.

16. Колесніков Б.П. Критерії ефективності державного управління розвитком інформаційного суспільства в Україні / Б.П. Колесніков // Фінансовий механізм державного управління економікою України: зб. наук. праць ДонДУУ. - Донецьк, 2009. - Т. Х, вип. 127, серія "Державне управління". - С. 33-40.

17. Колесніков Б.П. Механізми реалізації державної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні / Б.П. Колесніков // Менеджер. Вісник ДонДУУ. - 2009. - № 3 (49). - С. 64-70.

18. Колесніков Б.П. Основні механізми цілепокладання в структурі державного управління / Б.П. Колесніков, О.В. Коцюруба // Науково-виробничий журнал "Держава та регіони", серія "Державне управління". - Запоріжжя, 2010. - № 1. - С. 139-143.

19. Колесніков Б.П. Політичне та адміністративне прогнозування реалізації державної політики у сучасній Україні / Б.П. Колесніков // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць ДРІДУ НАДУ. - Дніпропетровськ, 2008. - № 3 (33). - С. 40-46.

20. Колесніков Б.П. Проблеми виставкової діяльності в Україні та шляхи їх подолання / Б.П. Колесніков, О.І. Падашуля // Розвиток та управління економічними системами: зб. наук. праць ДонДУУ. - Донецьк, 2007. - Т. 8, вип. 93, серія "Економіка". - С. 191-199.

21. Колесніков Б.П. Реформування системи навчання у сфері державної служби та служби в органах місцевого самоврядування в Україні / Б.П. Колесніков // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць ДРІДУ НАДУ. - Дніпропетровськ, 2007. - Вип. 1 (27). - С. 257-263.

22. Колесніков Б.П. Ризик реалізації державної політики в епоху інформатизації та глобалізації / Б.П. Колесніков // Державне регулювання розвитку країни, регіону, галузі : зб. наук. праць ДонДУУ. - Донецьк, 2008. - Вип. 114, серія "Державне управління". - С. 240-249.

23. Колесніков Б.П. Розвиток місцевих органів публічної влади як суб'єктів прийняття політичних рішень. / Б.П. Колесніков, А.В. Амплєєв // Менеджер. Вісник ДонДУУ. - 2007. - № 4 (42). - С. 132-138.

24. Колесніков Б.П. Розробка та реалізація державної кадрової політики в органах державної влади та місцевого самоврядування в Україні: нормативно-правова модель / Б.П. Колесніков // Управління діяльністю органів державної влади: зб. наук. праць ДонДУУ. - Донецьк, 2006. - Т. 7, вип. 71, серія "Державне управління". - С. 118-132.

25. Колесніков Б.П. Світовий досвід державного регулювання виставкової діяльності / Б.П. Колесніков, О.І. Падашуля, А.В. Амплєєв // Економіка і держава. - Київ, 2008. - № 10 (70). - С. 94-98.

26. Колесніков Б.П. Світоглядні засади державної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні / Б.П. Колесніков // Фінансовий механізм державного управління економікою України: зб. наук. праць ДонДУУ. - Донецьк, 2010. - Т. ХІ, вип. 153, серія "Державне управління". - С. 94-100.

27. Колесніков Б.П. Сутність творчого підходу до реалізації державної політики державними службовцями та посадовими особами місцевого самоврядування / Б.П. Колесніков // Держава та муніципальне управління: зб. наук. праць. - Київ, 2008. - Вип. 4 (6), серія "Державне управління". - С.49-56.

28. Колесніков Б.П. Узгодження глобальних, національних та місцевих інтересів у процесі реалізації державної політики / Б.П. Колесніков // Менеджер. Вісник ДонДУУ. - 2008. - № 3 (45). - С. 34-39.

29. Колесніков Б.П. Фінансовий механізм державної підтримки участі національного експонента у виставкових заходах за кордоном / Б.П. Колесніков, О.І. Падашуля // Менеджер. Вісник ДонДУУ. - 2009. - № 1 (47). - С. 107-115.

30. Колесніков Б.П. Шляхи розвитку креативності суб'єктів реалізації державної політики / Б.П. Колесніков // Міжнародний науково-практичний журнал "Економіка та держава". - Київ, № 5 травень 2009. - С. 70-72.

31. Колесніков Б.П. Історична еволюція механізмів ціле покладання, планування та прогнозування в державному управлінні / Б.П. Колесніков, О.В. Коцюруба // Фінансовий механізм державного управління економікою України: зб. наук. пр. ДонДУУ. - Донецьк, 2010. - Т. ХІ, вип. 167, серія "Державне управління". - С. 31-38.

32. Колесніков Б.П. Концептуальна модель державного управління розвитком інформаційного суспільства в Україні / Менеджер. Вісник ДонДУУ - 2011. - № 1 (55). - С. 92-102.

33. Колесніков Б.П. Інформаційне суспільство в Україні та світоглядні засади його розбудови / Механізми державного управління фінансовою системою національною економікою: зб. наук. праць ДонДУУ. - Донецьк, 2011. - Вип. 185, серія "Державне управління". - С. 112-125.

34. Колесніков Б.П. Соціально-психологічні аспекти євро інтеграційної політики України / Б.П. Колесніков, І.Г. Батраченко // Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України: 1V регіональна науково-практична конференція. - Дніпропетровськ, 2007. - С.23-26.

35. Колесніков Б.П. Реформування системи навчання керівників управління персоналом у сфері державної служби та служби органів місцевого самоврядування / Б.П. Колесніков // XІІ конференція професорсько-викладацького складу ДонДУУ за підсумками НДР у 2006 році, присвячена 15-річчю ДонДУУ та 75-річчю Донецької області. - Донецьк, 2007. - С. 17-21.

36. Колесніков Б.П. Засвоєння європейського досвіду прийняття політичних рішень українськими державними службовцями та посадовими особами місцевого самоврядування. / Б.П. Колесніков, А.В. Амплєєв // Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України: V регіональна конференція. - Дніпропетровськ, 2008. - С. 28-30.

37. Колесніков Б.П. Соціально-психологічні аспекти адаптації управлінців до процесів євроінтеграції та глобалізації / Б.П. Колесніков, І.Г. Батраченко, М.І. Каньоса // Психологічні проблеми адаптації особистості до змінюваних умов життєдіяльності: Всеукраїнська науково-практична конференція: тез. докл. - Дніпропетровськ, 2008. - С. 64-65.

38. Колесніков Б.П. Психологічні проблеми адаптації європейського досвіду прийняття політичних рішень у практику роботи української публічної служби / Б.П. Колесніков, А.В. Амплєєв // Психологічні проблеми адаптації особистості до змінюваних умов життєдіяльності: Всеукраїнська науково-практична конференція. - Дніпропетровськ, 2008. - С.67-68.

39. Колесніков Б.П. Удосконалення механізмів прийняття політичних рішень місцевими органами державної влади / Б.П. Колесніков // XІІІ конференція професорсько-викладацького складу ДонДУУ за підсумками НДР у 2007 році. - Донецьк, 2008. - С. 21-23.