Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

УДК 342.2:342.55 (4)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС АВТОНОМНИХ УТВОРЕНЬ В УНІТАРНИХ ТА ФЕДЕРАТИВНИХ КРАЇНАХ ЄВРОПИ

12.00.02 - конституційне право; муніципальне право

МЯЛОВИЦЬКА Ніна Анатоліївна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі моніторингу ефективності законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України

Науковий консультант:

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України,

Заслужений юрист України

Нижник Ніна Романівна,

Інститут законодавства Верховної Ради України, завідувач відділу моніторингу ефективності законодавства

доктор юридичних наук, доцент,

Заслужений юрист України

Борденюк Василь Іванович,

Апарат Верховної Ради України, керівник

Головного науково-експертного управління

доктор юридичних наук, професор

Фрицький Юрій Олегович,

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", директор Інституту права та суспільних відносин, завідувач кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права

доктор юридичних наук, професор,

Заслужений юрист України

Шевченко Анатолій Євгенійович,

Донецький юридичний інститут Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, начальник кафедри теорії та історії держави і права

Захист відбудеться 12 квітня 2011 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розіслано 10 березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О. М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

автономія державотворення децентралізація суперечність

Актуальність теми дослідження. Розвиток державного будівництва у будь-якій країні неможливо аналізувати без урахування його взаємозв'язку з процесами, що відбуваються у світовому співтоваристві. Особливо це стосується Європи, яка ще у ХІХ ст. зайняла домінуюче становище у світі. Саме в Європі були утворені визначальні для державної та правової історії форми та інститути, а європейський досвід справив значний вплив на політичний розвиток країн інших континентів.

Нині у світі зміцнюються й інтенсифікуються інтеграційні процеси, які охоплюються узагальненим поняттям «глобалізація». Однак, як свідчать реалії життя, явище глобалізації є надзвичайно суперечливим, воно містить в собі як позитивні, так і негативні риси і не однаково співвідноситься з різними державами та їхнім внутрішнім розвитком.

Під впливом глобалізації в країнах Європи упродовж останніх двох десятиліть відбулося багато змін на національному та наднаціональному рівнях. Глибина і масштаби цих змін є очевидними, проте їх сутність і перспективи вимагають всебічного осмислення.

Увагу правознавців, зокрема, привертає аналіз характеру і рівня сучасної інституалізації державного життя. У цьому зв'язку викликають великий інтерес передумови виникнення, законодавче регулювання, повноваження та реальне значення одного з найстаріших і найважливіших державних інститутів - автономних утворень та їх ролі у державному будівництві.

Означена проблема і стала визначальною для вибору теми дисертації. Її актуальність обумовлена, з одного боку, необхідністю теоретичного узагальнення концептуальних положень щодо конституційно-правового статусу автономних утворень, а з іншого - гострою потребою у науковообгрунтованих рекомендаціях при прийнятті рішень щодо вдосконалення державної влади та місцевого самоврядування в автономних утвореннях, а також подальшого розвитку законодавства у цій сфері.

Однією з особливостей автономних утворень порівняно з адміністративно-територіальними одиницями є те, що у більшості випадків вони пов'язані з етнічним чинником, особливо з появою на історичній арені націй. З того часу кожна нація починає прагнути до політичного самовизначення - утворення власної держави, тобто бути національною державою. Так виникла одна з глобальних суперечностей між державою і нацією, що й досі справляє великий вплив на хід державотворчих процесів. Запровадження автономії стало одним із ефективних шляхів часткового розв'язання цих суперечностей.

Про це, зокрема, свідчать певні успіхи у державному будівництві таких європейських країн, як Австрія, Данія, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швейцарія. Їх позитивний досвід створення ефективних правових та організаційних гарантій захисту прав як національних меншин, так і корінних народів має важливе значення для удосконалення сучасних державних форм у країнах-членах Співдружності Незалежних Держав, які в кінці минулого століття пережили великі політичні та соціально-економічні потрясіння і нині стали на шлях системних перетворень в основних сферах життєдіяльності суспільства, в тому числі й у сфері міжнаціональних, міжетнічних відносин.

Вивчення зарубіжного досвіду повною мірою стосується й України, де поява нових явищ у сфері державно-правового регулювання політичних, соціально-економічних та культурних процесів потребує серйозних теоретичних досліджень, вироблення таких законодавчих та організаційних моделей, які б сприяли стабільному й всебічному зміцненню країни.

Ступінь наукової розробки теми. Вітчизняна юридична наука упродовж останнього десятиліття поповнилася низкою досліджень з проблем державного будівництва, у яких розглядаються актуальні питання децентралізації державної влади, статусу автономних утворень та органів місцевого самоврядування, адміністративно-територіального поділу України тощо. Однак в Україні комплексного дослідження історичного розвитку та сучасного стану автономних утворень у країнах Європи дотепер не проводилося. Крім того, вибір теми дослідження був обумовлений тим, що у вітчизняній літературі з конституційного права існують різні визначення поняття автономії та принципів її формування.

Тому запропоноване дисертаційне дослідження є однією із спроб заповнити цю прогалину.

Теоретичну базу дослідження склали праці українських вчених, у яких тією чи іншою мірою розглядаються окремі аспекти досліджуваної проблематики. Серед них праці В. Б. Аверґянова, М. О. Баймуратова, О.В. Батанова, Ю. М. Бисаги, О. М. Бандурки, В. І. Борденюка, А. З. Георгіци, І. С. Гриценка, М. М. Гуренко-Вайцман, В. Н. Денисова, О. В. Зайчука, С. В. Ківалова, М. І. Козюбри, В. П. Колісника, А. М. Колодія, О. Л. Копиленка, В. О. Котюка, В. В. Кравченка, І. О. Кресіної, Л. Т. Кривенко, В. С. Кульчицького, В. В. Лемака, П. М. Любченка, О. О. Майданник, Н. М. Мироненко, Г. О. Мурашина, О. Г. Мурашина, Н. Р. Нижник, Н. М. Оніщенко, М. П. Орзіха, В. Ф. Погорілка, А. В. Портнова, М. О. Пухтинського, П. М. Рабіновича, В. О. Ріяки, Ю. І. Римаренка, А. О. Селіванова, В. Ф. Сіренка, О. Ф. Скакун, О. В. Скрипнюка, В. Я. Тація, Ю. М. Тодики, О. Ф. Фрицького, Ю. О. Фрицького, В. М. Шаповала, А.Є. Шевченка, Ю. С. Шемшученка, Л. П. Юзькова та ін.

Суттєво збагатило дослідження використання наукових праць зарубіжних дослідників, серед яких слід виділити відомих російських правознавців: С. А. Авак'яна, О. С. Автономова, К. В. Арановського, М. В. Баглая, Б. М. Габрічідзе, В. М. Дурденєвського, Б. С. Ебзєєва, Р. В. Єнгібаряна, Д. Л. Златопольського, Ф. Ф. Кокошкіна, М. М. Коркунова, О. О. Кутафіна, О. І. Лепьошкіна, В. В. Маклакова, М. М. Марченка, М. І. Матузова, А. О. Мішина, Б. О. Страшуна, Ю. О. Тихомирова, Б. М. Топорніна, В. Є. Чиркіна, Г. Ф. Шершенєвича, а також вчених із США та країн Європи, зокрема Й. Благожа, Н. Валлерштайна, Є. Гобсбаума, Ж. Зіллера, Ж.-П. Жакке, М. Оріу, К. Поппера, А. Райнера, Ф. Фукуями та ін.

Варто відзначити, що дисертантка, зважаючи на широкий діапазон аспектів теми дослідження та з метою їх глибшого аналізу, звертається не лише до творів представників класичної філософської та політико-правової науки, а й до праць фахівців суміжних галузей гуманітарних наук сучасного періоду - істориків, філософів, політологів, культурологів, етнографів тощо. Використані також дані архівних матеріалів, виступи окремих політичних діячів, матеріали періодичної преси, інтернет-інформація.

Обираючи практичну основу дисертації, дисертантка виходила з того, що досліджувати форми держави та її інститути не можна без урахування сучасних державотворчих процесів, бо саме безпосередній фактичний матеріал, а не абстрактна інтерпретація правових термінів дозволяє глибоко розкрити тему наукового пошуку.

Основне джерело дослідження складають конституційне законодавство та нормативні акти усіх 20 європейських країн, які мають у своєму складі автономні утворення з різними формами та рівнями їх статусу. Серед них - 15 країн Західної та Південно-Східної Європи та 5 країн - членів Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Особлива увага при цьому зверталася на аналіз конституцій зазначеної категорії держав, оскільки в них відображені різні концепції конституціоналізму, що утверджувалися в європейських країнах у різні історичні періоди.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося як складова частина планової науково-дослідної роботи відділу моніторингу ефективності законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України за темою «Організація моніторингу ефективності чинного законодавства та прогнозування наслідків його застосування» (реєстраційний №0104U 006941).

Мета і завдання дослідження. Головною метою дослідження є визначення конституційно-правового статусу автономних утворень, виявлення особливостей етапів їх становлення, різноманітності їх форм і видів, а також важливість і практичну цінність в інституційній системі держави та необхідність широкого застосування при розв'язанні проблем державного устрою країни.

Відповідно до зазначеної мети дисертанткою були поставлені та вирішувалися такі головні завдання:

- визначити поняття автономії як одного з важливих державних інститутів, який є об'єктом і предметом дослідження;

- з'ясувати генезис автономних утворень та прослідкувати історичний шлях їхнього розвитку в Європі від стародавніх часів до наших днів;

- виявити особливості становлення й розвитку автономій в історії українського державотворення та їх значення для реалізації ідеї незалежності української державності;

- визначити статус автономії в інституційній системі держави, виявивши його основні елементи: принципи, порядок утворення, компетенцію, гарантії;

- розробити концептуальний підхід до обґрунтування критеріїв класифікації автономних утворень;

- розкрити сутність автономії як чинника, що в комплексі сприяє розв'язанню таких проблем в державотворенні: децентралізацію влади, врегулювання міжетнічних, міжнаціональних суперечностей, оптимізації системи місцевого управління та місцевого самоврядування, захисту культурних цінностей народів, що проживають на території даної країни;

- зґясувати особливості автономних утворень в сучасних європейських країнах з різними формами держави;

- визначити перспективи подальшого існування і розвитку автономних утворень у порівнянні із сучасними тенденціями регіоналізації європейських країн;

- узагальнити практику утворення автономій в сучасних країнах-членах Співдружності Незалежних Держав, виявити глибинні причини міжнаціональних конфліктів в окремих з цих країн, що виникли у 80-90 рр. минулого століття, внаслідок яких стало утворення «самопроголошених», але не визнаних світовим співтовариством, незалежних держав.

Об'єктом дослідження, який зумовлений його метою та завданнями, є конституційно-правові відносини, що виникають як відображення загальних закономірностей утворення й функціонування автономій як одного з найдавніших і найважливіших інститутів держави.

Предмет дослідження становлять конституційно-правові засади й особливості функціонування автономних утворень у структурі різних форм держави.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи послужила методологія науки конституційного права як теоретичне обґрунтування методів і способів пізнання сучасних конституційно-правових реалій. Під конституційно-правовими реаліями дисертантка дослідження розуміє всю сукупність існуючих складних і динамічних явищ і процесів, пізнання яких можливе лише за умови комплексного використання різних загальнонаукових і спеціальних методів у їх єдності та взаємному доповненні.

Серед загальнонаукових методів пізнання слід, насамперед, виділити діалектичний метод, який використовувався при дослідженні первісної сутності явища автономії та її форм і видів у процесі багатовікового розвитку.

Використання системно-структурного методу, як основи методологічної конструкції усієї дисертаційної роботи, сприяло визначенню стратегії дослідження ролі і місця автономії у взаємопов'язаній системі органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема, у розмежуванні компетенції між автономними утвореннями та центральними владними структурами.

Порівняльно-правовий метод використовувався для виявлення загальних та особливих елементів державного устрою у європейських країнах, що мають у своєму складі автономні утворення, для аналізу вітчизняного та зарубіжного досвіду функціонування автономій в унітарних та федеративних державах.

Використання історичного методу дало можливість на основі фактичного матеріалу в усій повноті простежити процеси розвитку автономії на всіх етапах історії європейської цивілізації від стародавнього світу до наших днів і визначити пріоритетні форми автономних утворень в сучасних умовах.

Логічний метод застосовувався для формулювання та аналізу основних понять і категорій, якими оперує конституційне законодавство, а також для правильного вибору логічних основ, на яких здійснюється класифікація державних інститутів, зокрема форм і видів автономних утворень.

При застосуванні логічного методу брався до уваги його взаємозв'язок з історичним методом. Суть цього взаємозв'язку полягає в тому, що історичний аналіз спрямований на виявлення специфічних рис об'єктивного історичного руху з усіма його реаліями, а характерною особливістю логічного аналізу є те, що за його допомогою розкривається історична повторюваність, загальні принципи розвитку суспільства безвідносно до тих конкретних форм, у яких втілюється закономірність.

Концептуальний підхід дисертантки до проведення дослідження, однією з характерних рис якого є міждисциплінарність, спонукав до використання також спеціальних методів і концепцій різних галузей науки, насамперед, міжнародного права, соціології, етнополітології, демографії тощо, а також інтеграції одержаних результатів у межах єдиної методології. Серед них слід назвати такі конкретні методи, як герменевтичний, дескриптивний, евристичний, конкретно-соціологічний, прогностичний, статистичний та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першою у вітчизняній науці конституційного права працею, у якій здійснено комплексне дослідження теоретичних та практичних проблем утворення й функціонування автономій та їх ролі у державному будівництві.

За результатами дослідження сформульовано низку положень, висновків і пропозицій, до найважливіших з яких належать наступні:

Вперше:

- обґрунтовано положення про те, що на процес життєдіяльності сучасних народів і держав впливають дві головні протилежні тенденції: політико-економічна інтеграція та етнічна диференціація, які забезпечують гармонійний розвиток світу лише за умови їхньої відносної рівноваги, а оскільки застосування автономії є одним з важливих засобів впливу на розвиток етнічних спільнот, зростання національної самосвідомості, врегулювання міжетнічних суперечностей тощо, то актуальність дослідження ролі автономії в державному будівництві в сучасних умовах набуває особливої значущості;

- сучасне розуміння автономії обумовлене визнанням у реальній політичній практиці низки таких принципових положень:

а) в основі вирішення питання про утворення будь-якої форми автономії лежить виражена воля суверенного народу або його складової частини;

б) право народу або його частини на автономне самовизначення не залежить від рівня економічного та соціально-культурного розвитку даного народу, його чисельності, наявності чи відсутності історичних форм національної державності, оскільки у цьому разі основним критерієм є самоцінність народу-етносу;

в) види і форми автономії не мають обмежень;

г) народ при визначенні свого політико-правового статусу має пріоритетне право вибирати автономії будь-якої форми;

д) форма автономного утворення у складі суверенної держави розвивається на конституційно-правовій основі;

- визначені сутнісні характеристики автономних утворень в унітарних і федеративних державах та відмінності між ними; головною серед них є значно ширше коло питань, вирішення яких віднесено до компетенції суб'єктів федерації, порівняно з компетенцією автономій в унітарних державах;

- проведено порівняльний аналіз практичного застосування автономії у країнах Європи як у територіальній, так і в національно-культурній формі, на основі чого доведена неспроможність деяких сучасних концепцій про застарілість інституту автономії та заміни його інститутом «регіон». На думку дисертантки, автономія, як один з державних інститутів, що пройшов багатовікове випробування, завдяки своїй «гнучкості» якнайкраще здатна не лише інтегруватися у різні форми територіального устрою, а й набувати різного правового статусу залежно від загального політико-правового контексту;

- доведено, що на сучасному етапі державного будівництва в Європі зростає роль національно-культурної автономії, яка надає можливості для більш тісного взаємозв'язку індивідуальних прав людини з колективними правами етносу у разі відсутності умов для утворення територіальних форм національної автономії, тобто національно-культурна автономія стає ефективною формою поєднання колективних прав етносу з індивідуальними правами осіб, які до цього етносу належать.

Удосконалено:

- визначення поняття автономії в конституційному праві; дисертантка розглядає її як форму організації державності, за якої держава для врахування національних, історичних, економічних, географічних, релігійних та інших особливостей населення окремих адміністративно-територіальних одиниць надає їм розширені права з питань місцевого управління або забезпечує політичні та культурні запити різних форм цих груп населення шляхом їх екстериторіальної самоорганізації;

- методологічні підходи до подальшого поглибленого та всебічного вивчення науковцями сучасних проблем державного будівництва, які знайшли, зокрема, своє відображення в рекомендаціях дослідникам не обмежуватися рамками однією правової дисципліни, а орієнтуватися на всю сукупність гуманітарних наук;

- обґрунтування розширення переліку критеріїв визначення статусу автономій та їх класифікації у зв'язку з реальними процесами світового державотворення після Другої світової війни, а також тенденцій до демократизації суспільного життя, посилення міграційних процесів тощо.

Дістали подальшого розвитку:

- теоретичні уявлення про регіоналістську державу як новий вид форми державного устрою;

- обґрунтування необхідності проведення сучасними державами внутрішньої політики багатокультурності, оскільки саме така політика дає змогу зміцнювати міжнаціональну злагоду, стримувати відцентрованість етнополітичної регіоналізації, і, головне, відповідає нормам міжнародного права на вільне самовиявлення людини незалежно від національної і расової приналежності;

- аналіз легітимних підстав для припинення існування автономних утворень; доведено, що такий акт, як і формування автономії, має здійснюватися у певних правових формах, визначення яких у кожній країні залежить від особливостей держави, історичних і політичних традицій народу, рівня його правової культури тощо;

- аналіз історичних передумов утворення СНД та проблем з автономними утвореннями, які виникли в окремих державах після дезінтеграції СРСР;

- узагальнення поглядів на різні суспільні форми державності окремих частин України до проголошення нею незалежності, зокрема, трактування договірних умов про політико-правовий статус України у складі Росії після Переяславської Ради 1654 р.;

- дослідження становлення та складних етапів історичного розвитку правового статусу Автономної Республіки Крим (АРК), в кінцевому підсумку якого республіка відповідно до Конституції України 1996 р. набула статусу автономної територіальної одиниці у складі унітарної держави з наданням їй особливих повноважень порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями країни.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертації наукові узагальнення, положення, висновки, рекомендації мають прикладне значення і можуть бути використані:

- у правотворчій діяльності, насамперед, в процесі розробки та прийняття норм конституційного законодавства з питань удосконалення державного устрою та зміцнення державності в Україні;

- у правозастосовній діяльності, зокрема для поліпшення форм і методів ефективного функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування;

- у навчальному процесі: для підготовки та підвищення кваліфікації працівників державного апарату; при розробці підручників, навчальних посібників, курсів лекцій, методичних рекомендацій у вищих навчальних закладах з дисциплін: «Конституційне право України», «Конституційне право зарубіжних країн», «Муніципальне право», «Конституційні системи країн світу»;

- у науково-дослідницькій сфері для проведення подальших наукових розробок з питань конституційно-правової реформи, удосконалення територіальної організації влади та місцевого самоврядування, регулювання міжнаціональних відносин.

Слід відзначити, що ряд авторських положень і рекомендацій, викладених у дисертації, вже дістали своє практичне застосування, зокрема:

- у проектах законів України з питань територіальної організації влади в Україні (довідка про впровадження Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України від 12 березня 2010 р. (№ 16/3 - 188) ;

- при підготовці проекту Національної стратегії реформування місцевих органів виконавчої влади та системи місцевого самоврядування, у щорічних Національних доповідях щодо сучасного стану та перспектив розвитку місцевого самоврядування, а також під час підготовки та проведення Всеукраїнських муніципальних слухань (довідка про впровадження Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України від 26 березня 2010 р. №119/01/6-10).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною науковою працею. Основні теоретичні положення та висновки, що характеризують новизну і практичне значення дослідження, одержані дисертанткою особисто. Наукові публікації автора відображають зміст дисертаційної роботи.

Апробація результатів дослідження. Ідеї, положення, оцінки, висновки і пропозиції, що викладені в дисертації, використовувалися дисертанткою при викладанні навчального курсу «Конституційне право України», спеціального курсу “Конституційні системи країн світу” в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Дисертантка брала участь у складі робочої групи з розробки концепції державної регіональної політики та інших нормативно-правових актів з питань конституційного регулювання регіонального розвитку.

За запитом Конституційного Суду України підготувала ряд науково-експертних висновків з питань офіційного тлумачення Конституції і законів України, що визначають основи конституційного ладу України, правовий статус АРК, правові засади здійснення місцевого самоврядування та ін.

Результати дослідження обговорювалися на засіданнях відділу моніторингу ефективності законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України, а також оприлюднювалися на багатьох науково-практичних конференціях (в тому числі міжнародних), засіданнях «круглих столів», наукових семінарах. Серед них - науково-практичні конференції: «Проблеми наукового забезпечення адміністративної реформи в Україні» (м. Київ, 1999 р.); «Державна регіональна політика та місцеве самоврядування» (м. Київ, 2000 р.); «Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства» (м. Київ, 2001 р.); «Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз» (м. Київ, 2002 р.); «Актуальні проблеми державної регіональної політики в умовах проведення адміністративної реформи в Україні» (м. Хмельницький, 2003 р.); «Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції» (м. Київ, 2003 р.); «Наукові правничі школи Київського національного університету імені Тараса Шевченка» (м. Київ, 2005 р.); «Вибори-2006: Досвід. Проблеми. Перспективи. (м. Київ, 2006 р.); «Болонський процес: досягнення та проблеми вищої правничої освіти України» (м. Київ, 2006 р.); «Актуальні проблеми правового забезпечення пріоритетних національних проектів» (м. Москва, 2006 р.); «Інституціональна система держави: проблеми формування та перспективи розвитку» (м. Бєлгород, Російська Федерація, 2007 р.); «Права та свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту» (м. Київ, 2007 р.); «Сучасне російське законодавство: законотворчість та правозастосування» (м. Москва, 2007 р.); «Право на захисті прав і свобод людини і громадянина» (м. Москва, 2008 р.); «Проблеми відповідальності у сучасному праві» (м. Москва, 2009 р.); «Сучасні тенденції та перспективи розвитку європейського права: досвід для України» (м. Шамборі та м. Шамоні, Франція, 2010 р.); «Круглий стіл»: «Конституційний суд на службі Конституції і суспільства» (м. Київ, 2007 р.); міжнародні наукові семінари: «Захист прав людини в Європі: в системі Ради Європи, Європейського Союзу, ОБСЄ та ООН» (м. Трієст, Італія, 2003р.); «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку» (м. Київ, 2009 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення та одержані результати дослідження викладені у монографії «Автономія та її роль у державному будівництві (країни Європи)» (К., Логос, 2009 - 504с.), підручнику «Конституційне право України», одним із співавторів якого є дисертантка (К., «Наукова думка», 1999 р., перев. 2000 р., 2002 р.) та в 48 публікаціях у наукових виданнях України та зарубіжних країн. Серед них 30 статей опубліковано у фахових виданнях, перелік яких затверджений Вищою Атестаційною Комісією України. Усі статті, крім однієї, підготовлені до друку і опубліковані без співавторів.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, семи розділів, що включають 18 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 464 сторінки. Список використаних джерел складається із 450 найменувань і займає 46 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, проаналізовано зв'язок роботи із науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання дослідження, його об'єкт, предмет та методологічну основу, розкривається наукова новизна одержаних теоретичних висновків, їх наукове та практичне значення, подаються відомості про особистий внесок здобувача, апробацію результатів дослідження та кількість публікацій за темою дисертації, в тому числі у фахових виданнях, про її структуру та обсяг.

Розділ 1 "Теоретичні засади основних характеристик держави" присвячений аналізові ключових характеристик держави - її типів та форм. Це обумовлено тим, що комплексне дослідження автономії як невід'ємної частини держави неможливо розглядати у відриві від загальних закономірностей розвитку державотворення.

У підрозділі 1.1. "Класифікація держав за їх типами у процесі державно-історичного розвитку" відзначається, що проблеми типології держав з середини XIX ст. розглядаються в теорії держави і права переважно з позиції формаційного підходу. Його суть полягає в тому, що в основу поділу історії соціального розвитку покладена ідея природно-історичного процесу зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, кожній з яких відповідає свій особливий тип держави.

Протягом майже шести тисячоліть людство у своєму розвитку пройшло три антагоністичні суспільно-політичні формації, яким відповідають три типи держав: рабовласницька, феодальна, капіталістична. Новим історичним типом держави стала соціалістична держава, яка може мати різні форми і моделі. Серед українських правознавців єдиної думки щодо типології держав не існує. Більшість вчених вважає, що наукова класифікація історичних типів держав має виходити з тих положень, що, по-перше, певним історичним етапам людства відповідають притаманні лише їм способи виробництва та характер виробничих відносин; по-друге, економічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий лише свій тип державної організації. Водночас автор відзначає, що крім формаційного підходу до типології держав, в останні десятиріччя виник і відносно новий підхід - цивілізаційний. В його основу закладена ідея співвідношення держави та соціально-економічного ладу суспільства з урахуванням науково-технічних, духовно-моральних, культурних та деяких інших чинників суспільного розвитку. Основним критерієм класифікації типів держав у цьому разі виступає не суспільно-економічна формація, а категорія «цивілізація». Представниками цивілізаційного підходу до типології держав є А. Тойнбі, С. Хантінгтон та ін. В дисертації констатується, що цивілізаційний підхід до типології держав має право на існування, однак методологічні засади цього підходу виглядають сумнівними. На думку автора, неоднозначність терміну «цивілізація», його внутрішня суперечливість і різноплановість разом з аморфністю змісту роблять використання його як критерій типології держав дуже проблематичним.

У підрозділі 1.2. "Поняття і структура форми держави" автор обґрунтовує визначення форми держави, як комплексного конституційно-правового інституту, що визначається трьома складовими: формою державного правління, формою державного устрою та формою державного режиму. В дисертації наголошується, що форму держави не можна розглядати як просте складання трьох її елементів. Потрібно аналізувати також зв'язки, що з'єднують ці елементи в єдине цілісне утворення, а також зв'язки тих елементів форми держави, що зберігають свою відносну самостійність щодо утворення цілого. Конкретна форма держави може залежати від того, в якому суспільстві вона склалася й існує. Своєрідність конкретної форми держави кожного історичного періоду визначається, насамперед, ступенем зрілості суспільного та державного життя країни, метою та завданням, які ставляться державою. Значне місце в дисертації приділено аналізові сучасних концепцій визначення форми державного правління та її різновидів. Автор дотримується точки зору, згідно з якою форма правління держави - це один з її головних елементів, що розкриває організацію верховної державної влади, правовий статус найвищих органів держави (насамперед її глави), принципи взаємовідносин між ними, а також участь громадян у формуванні цих органів. Традиційною класифікацією форм правління держави є поділ їх на монархію та республіку. Однак історичний процес державотворення вніс до цих двох форм стільки нюансів, що доводиться поділяти їх ще на окремі види та підвиди. Монархічна форма правління поступово зникає та відбувається процес зміни і змісту монархії - від абсолютних форм до конституційних. Видозмінюється також республіканська форма правління, але основними різновидами її залишаються парламентська і президентська республіки.

З'ясовуючи сутність другого елементу форми держави - її державного устрою, автор підтримує точку зору щодо правомірності поділу держав за цією ознакою на два основні види - унітарні та федеративні. Однак це не виключає існування інших, іноді дуже складних форм. В роботі відзначається, що в Європі після Другої світової війни поряд з тенденцією до запровадження федералізму у внутрішньому устрої держав, почали активно розвиватися процеси міждержавної інтеграції. Діяльність новоутворених міждержавних союзів регулюється, головним чином, нормами міжнародного права, але їм властиві також окремі типові елементи ідеології і практики федералізму та конфедералізму. Аналізуючи правовий статус окремих міждержавних об'єднань, автор відзначає, що метою їх створення є досягнення певних економічних, зовнішньополітичних і воєнних цілей для об'єднання своїх ресурсів (людських, природних та ін.) та координації своїх дій. Значна увага в роботі приділяється правовому статусу Європейського Союзу, Співдружності Незалежних Держав. Автор відзначає, що формування конфедеративних об'єднань, як і утворення федерацій, потребує посиленої уваги до соціально-політичної сфери життя суспільства кожної країни. Цей процес може стати проблематичним і навіть небезпечним в умовах відсутності у суспільстві єдиної об'єднавчої ідеї, особливо за наявності дезінтегруючих настроїв, проявів войовничого націоналізму, екстремізму та сепаратизму серед частини населення країни.

Третім важливим елементом форми держави є державний режим, який характеризує порядок діяльності держави, справжній стан демократії в країні, співвідношення організаційних і примусових методів впливу органів державної влади на економічні, міжкласові, міжнаціональні, міжконфесійні, ідеологічні відносини. На думку автора, найбільш прийнятним є поділ державних режимів на два основних типи - демократичні та антидемократичні. Питання визначення поняття державного режиму та його різновидів залишається одним з недостатньо досліджених у вітчизняній юридичний науці.

У роботі відзначається, що тип держави та конституційні інститути її форми не вичерпують усієї повноти уяви про неї. Кожна держава має також свої характерні ознаки, що відрізняють її від інших ланок політичної системи країни. До таких ознак належить, насамперед, модель організації державної влади та наявність особливого апарату державного управління, за допомогою якого держава здійснює свої функції. Саме ці чинники значною мірою зумовлюють успішну діяльність держави в цілому, її роль та місце у світовому співтоваристві. На ефективну діяльність держави великий вплив справляють також такі чинники, як рівень розвинутості громадянського суспільства, високий авторитет влади, рівень довіри населення країни до її органів тощо.

Розділ 2 "Теоретичні основи правового статусу автономних утворень: роль і місце в інституціональній системі держави та перспективи розвитку" містить докладний історико-правовий аналіз формування автономних утворень та їх еволюції в європейських державах, визначається поняття автономії, принципи їх утворення та критерії класифікації.

У підрозділі 2.1. "Історико-правовий огляд формування автономних утворень та їх еволюція в європейських державах" розглядаються етапи розвитку автономій, які збігаються, в основному, з етапами загальносвітового процесу державотворення відповідно до зміни суспільно-економічних формацій. В роботі зазначається, що найдавнішими своєрідними автономіями в Європі, що існували задовго до нової ери, були грецькі міста-поліси. Автономні утворення у Стародавньому Римі мали дещо інші форми: до них належали окремі колонії, муніципії - громади провінційних міст, які з давніх часів перебували у складі Римської держави. За муніципіями зберігалося право внутрішнього самоврядування - свої міські магістрати, автономні суди. Поряд із цими видами громад, що мали різні ступені автономності, в Римі існували також так звані вільні міста, які мали jus exitu (право виходу), тобто широку автономію. Історичне значення запровадження автономії у республіканському Римі полягає в тому, що таким чином багатьом народам було забезпечено виживання, певний розвиток продуктивних сил, і прилучення до більш високих форм цивілізації.

Період феодалізму в Західній Європі характеризується тим, що на її території сформувалося кілька великих державних об'єднань з автономіями різних форм. Найпотужнішим серед них було ранньофеодальне королівство Німеччина, яке упродовж тривалого часу залишалося децентралізованим державним утворенням, до складу якого входили десятки, а в окремі періоди і сотні феодальних володінь. В роботі наводяться приклади існування в цей період маловідомих форм автономних утворень, які відігравали важливу роль у державотворчому процесі та задоволенні інтересів окремих груп населення. Так, в Німеччині та деяких інших європейських країнах, крім автономії середньовічних міст та провінцій, тривалий час зберігалися також вільні сільські громади (марки), які цілком можна вважати своєрідними автономіями. Крім автономій, що мали територіальну основу, набули також поширення корпоративні автономії, зокрема автономії єврейських громад.

В роботі докладно аналізується статус міст з особливою формою самоврядування за нормами так званого Магдебурзького права. Автор вважає, що міста в країнах Європи, яким було надано це право поповнили багатий арсенал різновидів автономних утворень. Окремо розглядаються особливості форм автономій у середньовічних державах Східної Європи. Визначається, що проблема запровадження інституту автономії на всій території Європи стала особливо актуальною в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.. Однак не скрізь існували для цього умови. Автор зазначає, зокрема, що складним і напруженим було становище в таких багатонаціональних країнах, як Австро-Угорська монархія та Російська імперія. Тому першість у теоретичному обґрунтуванні запровадження автономії як системи внутрішнього управління державою та одного із засобів гармонізації міжнаціональних відносин належить саме цим країнам. В роботі докладно розглядаються програма автономізації лідерів австрійських соціал-демократів К. Реннера і О. Бауера, концепції російських та українських громадських діячів щодо майбутньої державності України, принципи автономізму, сформульовані С. М. Дубновим стосовно єврейського народу та ін. Підсумовуючи огляд історичного розвитку автономних утворень у нерозривному зв'язку з розвитком форм держави в європейських країнах автор дійшов висновку, що інститут автономії в усі часи відігравав важливу роль у розв'язанні складних проблем державного будівництва.

У підрозділі 2.2. "Автономія як категорія сучасного конституціоналізму: поняття, принципи, класифікація" визначаються основні характеристики автономних утворень, розкривається порядок їх формування та перспективи подальшого розвитку їх форм та видів. Проаналізовані різні точки зору щодо визначення поняття «автономія». Дисертантка пропонує розглядати автономію в конституційному праві як форму організації державності, при якій держава для врахування національних, історичних, економічних, географічних, релігійних та інших особливостей населення в окремих адміністративно-територіальних одиницях надає їм розширені права з питань місцевого управління або забезпечує політичні та культурні запити різних форм цих груп населення шляхом їх екстериторіальної самоорганізації. В роботі наголошується, що автономія продовжує відігравати величезну роль в удосконаленні державного устрою у сучасних багатонаціональних унітарних і федеративних державах, зокрема у комплексному розв'язанні трьох головних проблем: децентралізації влади, регулюванні міжнаціональних відносин та захисті культурних цінностей народів, що проживають на території даної країни. Аналіз світової практики державного будівництва свідчить, що єдиної теоретично обґрунтованої моделі автономії не існує. Однак, на думку автора, автономії усіх форм і видів об'єднують загальні принципи, відповідно до яких будується порядок їх формування, правове регулювання та гарантії самостійності у здійсненні ними наданих державою владних повноважень. Ці основоположні принципи сформульовані дисертанткою у такій послідовності:

- в основі вирішення питання про утворення будь-якої форми автономії лежить легітимно виражена воля суверенного народу або його складової частини;

- право народу або його частини на автономне самовизначення і розвиток не залежить від рівня економічного та соціально-культурного розвитку даного народу, його чисельності, наявності чи відсутності історичних форм державності, оскільки основним критерієм є самоцінність цього народу чи етносу;

- види і форми автономії не мають обмежень; народ має пріоритетне право вибирати форму автономії при визначенні свого політико-правового статусу;

- будь-яка форма автономного утворення у складі суверенної держави розвивається на конституційно-правовій основі.

Для повної характеристики автономних утворень важливе значення має наукова класифікація їх конкретних форм та видів. Більшість вчених-конституціоналістів України вважають, що існують два основних типи автономій: територіальні та екстериторіальні (культурні). Автор поділяє цю точку зору і конкретизує подальший поділ автономій на певні групи. Зокрема, територіальні автономії можна поділити на дві великі групи. Критерієм для приналежності до першої групи автономій є підстави для їх утворення. Другу групу складають автономії головною ознакою яких є обсяг їхніх повноважень. Екстериторіальні автономії мають менш виражені ознаки порівняно з територіальними. Деякі автори поділяють їх на персональні та корпоративні.

У підрозділі 2.3. "Автономія і проблеми регіоналізації в країнах Європи" автор відзначає, що державне будівництво в країнах Європи позначене тенденцією до деконцентрації й децентралізації функцій держави та підвищенням ролі органів місцевої влади у здійсненні програм соціально-економічного розвитку. У зв'язку з цим останнім часом в деяких європейських країнах втілюються плани зробити регіон основним територіальним утворенням, що буде безпосередньо підпорядкованим новій наддержаві, яка поглине нині існуючі національні держави, що входять до Європейського Союзу. Автор відзначає, що в спробах реалізації цих планів, які одержали назву єврорегіоналізації, можна виділити три напрями дій: 1) децентралізацію державної влади в окремих країнах з метою передачі регіонам максимальних повноважень і закріплення прямих відносин з інститутами Європейського Союзу; 2) утворення транскордонних регіонів та інших форм міжрегіонального співробітництва для розмивання кордонів окремих держав та забезпечення горизонтального об'єднання регіонів; 3) захист прав національних і етнічних меншин з метою утворення нових регіонів на етнічній основі. Дисертантка вважає, що регіоналізм не скасовує автономізму. Регіони як адміністративно-територіальні одиниці зберігають свій автономний статус чи то в складі окремих держав, чи в складі Європейського Союзу, незалежно від того, яку форму він матиме. Регіоналізація може лише чіткіше визначити рівень автономного статусу регіонів. Проте, на думку автора, на відміну від проекту такої уніфікації єврорегіонів, існуюча система автономних утворень видається гнучкішою, здатною значно ширше й ефективніше задовольняти потреби населення автономій.

Розділ 3 "Конституційно-правовий статус автономних утворень в сучасних унітарних європейських країнах" присвячений аналізу особливостей державного будівництва в країнах Західної та Південно-Східної Європи. В роботі наголошується, що однією з найхарактерніших ознак цих європейських країн у ХХ ст. став інтенсивний розвиток їх державних форм. Переживши великі історичні потрясіння, спричинені Першою та Другою світовими війнами, загрозою повсюдного встановлення на континенті фашистських режимів, а також розпадом колоніальної системи, більшість цих країн стали на шлях законодавчого впорядкування державного будівництва, інтенсивного проведення конституційних реформ. Автор відзначає, що запровадження інституту автономій відіграло важливу роль не лише у вирішенні питань державного будівництва, а й значною мірою у запобіганні етнорегіональним конфліктам і проявам сепаратизму.

У підрозділі 3.1. "Правовий статус автономних утворень в європейських країнах (парламентські монархії)" узагальнюються процеси утворення та подальшого розвитку автономних утворень у складі Великобританії, Данії, Іспанії та Нідерландів. Автор відзначає, що парламентська монархія як форма правління збереглася у високорозвинутих державах тому, що перехід до капіталістичної формації здійснювався тут не шляхом ломки попередніх інститутів влади, а поступовим їх перетворенням і пристосуванням до нових умов. Головною характерною ознакою парламентської монархії є політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність. Якщо парламент виражає уряду недовір'я або відмовляє йому в довір'ї, уряд має піти у відставку або має бути увільненим монархом. Утім зазвичай ці повноваження парламенту урівноважуються правом уряду запропонувати монархові розпустити парламент та призначити нові вибори, з тим щоб конфлікт між законодавчою і виконавчою владою вирішували виборці. В роботі докладно аналізуються особливості конституційно-правового статусу автономій у кожній із парламентських монархій Європи, акцентується увага на складнощах взаємовідносин владних органів окремих автономних утворень з вищими органами державної влади в сучасних умовах.

У підрозділі 3.2. "Правовий статус автономних утворень в європейських країнах (республіки)" розглядаються шляхи формування та розвитку різних форм автономій в Греції, Італії, Португалії, Сербії, Фінляндії, Франції. В роботі зазначається, що конституції, прийняті або оновлені у більшості з цих європейських держав після 1945 р., стали можливими завдяки змінам у розстановці політичних сил, що визначило у наступні десятиліття стійку динаміку їх демократичного розвитку. До конкретних досягнень, здобутих цією групою країн, дисертантка, зокрема, відносить: 1) стабільність конституції держави та неухильне дотримання правил і традицій, які визначають основні риси організації влади в країні (Фінляндія, Франція); 2) високий рівень децентралізації системи державної влади (Греція, Італія, Франція); 3) ефективна діяльність державних інститутів та чітка взаємодія різних ланок механізму державного управління; 4) глибоке обґрунтування демократичних принципів управління державою, плюралізм політичної організації суспільства (Португалія). З цього ряду держав випадає Республіка Сербія, яка після Другої світової війни, ставши одним із членів Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, мала у своєму складі два автономних утворення - Воєводину та Косово. Воєводина пройшла всі етапи розширення та обмеження автономних повноважень, які здійснювалися в колишній Югославії і продовжує залишатися як автономна область у складі Сербії після проголошення її самостійною державою. Її статус регулюється спеціальним законом. Автономна область має свій статут, що приймається Асамблеєю області, після попереднього схвалення його Національними зборами Республіки Сербія. 17 лютого 2008 р. керівництво албанських сепаратистів проголосило Косово незалежною державою. Контроль над Косовом переданий від ООН до структур Європейського Союзу. Події в Косово викликали неоднозначну оцінку світової громадськості.

Розділ 4 "Конституційно-правовий статус автономій у федеративних державах Європи" присвячений дослідженню правового положення суб'єктів федерацій та інших автономних утворень у складі європейських федерацій.

У підрозділі 4.1. "Автономні утворення у державному будівництві сучасних європейських федерацій" розглядається статус автономій у складі Австрії, Бельгії, Боснії і Герцеговини, Німеччини та Швейцарії. В дисертації констатується: оскільки конституції європейських федерацій приймалися у різний час і в різних історичних умовах, це відбилося, як на формах держави в цих країнах, так і на особливостях форм їх автономій. Так, в Австрії та Німеччині вони мають статус однонаціональної територіальної автономії з високим рівнем повноважень; у Боснії і Герцеговині - національно-територіальної автономії, а в Швейцарії - встановлено два рівні територіальної автономії: перший - автономію кантонів як суб'єктів федерації та другу - автономію громад, що входять до системи місцевого самоврядування.

Надзвичайно складною є система територіального і лінгвістичного поділу в Бельгії, де утворено три види федеративних автономних одиниць: співтовариства, регіони і лінгвістичні райони.

Цілковито особливою організацією державної влади характеризується Федеративна Республіка Німеччина. Розвинута конституційна автономія федеральних земель у поєднанні з динамічною партійно-парламентською системою забезпечують багатоманітність, поліцентризм у політичній системі країни. Важливе значення для стабільного розвитку цієї федеративної держави має розмежування компетенції між державними органами федерації та її суб'єктів. Основний закон Федеративної Республіки Німеччини детально регламентує дані відносини, причому це стосується і законодавчої і виконавчої сфер діяльності.

Дисертантка дійшла висновку, що державний устрій європейських федерацій побудований на таких принципах федералізму, дотримання яких забезпечує стабільність та подальший соціально-економічний розвиток. До них належать: а) наявність конституції, прийнятої легітимним шляхом; б) закріплення принципу автономії, форму якої визначено у федеральній конституції з урахуванням історичних, міжнаціональних, мовних, міжконфесійних відносин серед різних груп її населення; в) розмежування компетенції між федеральними органами державної влади та суб'єктами федерацій; г) вибір форми організації і функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування у суб'єктах федерацій. Водночас в роботі зазначається, що державний устрій в окремих європейських федераціях далекий від довершеності і потребує подальшого удосконалення. Зокрема, відцентрований характер та двополярність бельгійської федерації, а також тенденції до подальшого розширення автономії суб'єктів федерації можуть стати сприятливим середовищем у цій країні для розвитку сепаратистських настроїв. Потребує також подальшого удосконалення державний устрій Боснії і Герцеговини. Її державні інститути мають поступово звільнятися від міжнародної опіки і брати на себе відповідальність не лише за економічний розвиток країни, а й за самостійне забезпечення етнополітичної стабільності в країні.

Розділ 5 "Історико-правовий огляд автономних утворень на території СРСР (1922-1991 рр.)" складається з шести підрозділів у яких досліджуються процеси становлення й розвитку державного устрою СРСР як федеративної держави, суб'єкти якої у своєму складі мали розгалужену систему національно-територіальних автономій різних рівнів.

...