Конституційно-правовий статус автономних утворень в унітарних та федеративних країнах Європи

У підрозділі 5.1. "Утворення Російської федеративної держави та формування у її складі перших автономій" зроблено аналіз досвіду утворення перших радянських автономій та їх правового статусу. Відзначається, що після прийняття 10 липня 1918 р. Конституції РСФРР процес автономізації в республіці відбувався досить інтенсивно і відповідно до конституційних принципів національно-державного будівництва. Урізноманітнилися і форми автономних утворень. Якщо у першій половині 1918 р. основною і єдиною формою автономій була автономна республіка, то вже у другій половині цього року утворюється така нова форма автономії як трудова комуна, а з 1920 р. починає широко застосовуватися автономна область, що було обумовлено національно-специфічними та історичними особливостями народів, що населяли Росію. Утворення автономій в РСФРР базувалося на міцному правовому фундаменті та дотриманні принципу повної рівноправності усіх національностей, незалежно від форми автономії. В роботі відзначається, що завершення становлення Російської Федерації збіглося з назрілою необхідністю зміцнення її зв'язків з іншими республіками, що утворилися на території колишньої царської Росії. Логічним розвитком цього процесу стало утворення Союзу РСР.

У підрозділі 5.2. "Особливості утворення автономій у республіках Закавказької Федерації" аналізується державний устрій Азербайджану, Грузії та Вірменії - самостійних республік, які у березні 1922 р. об'єдналися у єдину федеративну державу. Правовою основою цього об'єднання став Договір про утворення Федеративного Союзу Соціалістичних Радянських Республік Закавказзя. За змістом це був військовий, політичний та економічний союз з відповідними загальнофедеративними органами. У грудні 1922 р. федеративний союз закавказьких республік був перетворений на Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР). Конституція федерації 1922 р. закріпила систему органів державної влади новоутвореної держави та основи взаємовідносин між вищими державними органами ЗСФРР та республіками, що входили до її складу. В роботі відзначається, що республіки - члени федерації мали свої конституції, вищі та місцеві органи влади, правоохоронні та судові органи, а також відрізнялися одна від одної деякими особливостями державного устрою. Так, Грузія при вступі до ЗСФРР була фактично федеративною державою, яка, крім власної території, мала у своєму складі Аджарську РСР, Південно-Осетинську автономну область та суверенну Абхазьку Республіку. Автономії в Азербайджані склалися дещо пізніше. Шлях їх утворення був складним і тривалим, оскільки після проголошення Радянської влади в Азербайджані та Вірменії виникли проблеми територіального розмежування між цими республіками, серед яких основною була проблема визначення приналежності територій Нагірного Карабаху та Нахічевані. Відповідно до політичних рішень нагірна частина Карабаху у 1923 р. була проголошена автономною областю, а Нахічевань у 1924 р. - автономною республікою у складі Азербайджану.

У підрозділі 5.3. "Утворення Союзу РСР та його юридична природа" розглядаються основні події, пов'язані з утворенням та розвитком СРСР, визначаються особливості цієї багатонаціональної країни, досягнення і прорахунки у її державотворенні. В дисертації відзначається, що правовими основами утворення СРСР на першому етапі законодавчого процесу стали Декларація про утворення Союзу РСР, що була прийнята на І з'їзді Рад СРСР та Союзний Договір, що був укладений повноважними делегаціями, обраними на з'їздах Російської Федерації, України, Закавказької Федерації та Білорусії. Після широкого обговорення обидва документи були винесені на розгляд ІІ з'їзду Рад СРСР, що відбувся 31 січня 1924 р. З'їзд затвердив першу Конституцію СРСР, розділи І та ІІ якої склали Декларація і Договір про утворення Союзу РСР. Цей факт мав важливе значення для визначення юридичної природи новоствореної держави, як вищої форми договірної федерації, що побудована на принципі добровільного об'єднання незалежних республік, а також гарантуванні права вільного виходу з неї. Подальший розвиток СРСР являв собою складний історичний процес, що був спрямований на посилення єдності федерації та зміцнення й удосконалення національної державності. Цей процес здійснювався у таких головних напрямках: 1) утворення нових національних держав - союзних республік та їх вступ до складу СРСР; 2) возз'єднання розрізнених раніше на частини націй і наданні їм статусу автономій різних форм у рамках союзних республік; 3) розширення прав союзних республік і зміцнення їх суверенітету; 4) конституційне удосконалення національно-територіального устрою із вивченням правового статусу новостворених автономій.

У підрозділі 5.4. "Становлення радянської державності в Середній Азії" аналізується процес національно-державного будівництва в Середній Азії, зокрема утворення тут автономій різних форм як у складі Російської Федерації, так і в складі новоутворюваних суверенних республік. В дисертації звертається увага на труднощі, в яких відбувався цей процес, оскільки національний склад населення на територіях автономних утворень був надзвичайно строкатим, а їх адміністративні кордони не завжди збігалися з межами поселення тамтешніх основних народів.

У підрозділі 5.5. "Розвиток національно-державних форм в СРСР після прийняття Конституції 1936 р." докладно аналізується конституційний процес удосконалення державного устрою союзної федеративної держави в період з 1936 р. по 1991 р. В роботі відзначається, що унікальною особливістю СРСР було те, що Конституція СРСР 1936 р. закріпила об'єднання в союз однієї великої федеративної держави і 10 унітарних держав, 5 з яких мали у своєму складі автономні утворення. Істотні зміни відбулися і у складі автономій Росії: їх кількість зросла до 23 (17 автономних республік і 6 автономних областей). Подальший розвиток державного устрою СРСР відбувався шляхом возз'єднання західних областей України і Білорусії з УРСР і БРСР, утворенням нових союзних республік та їх прийняттям до складу СРСР. Автор зазначає, що в прийнятій у 1977 р. Конституції СРСР знайшов відображення 60-річний досвід будівництва багатонаціональної держави, в якій була створена система нового типу федералізму. Однак Конституція 1977 р. не внесла якихось істотних змін у правовий статус ні союзних республік, ні автономних утворень, що входили до їх складу. Не заперечуючи позитивної ролі Конституції 1977 р. та прийнятих на її основі конституцій союзних та автономних республік у розвитку суспільства і держави, автор водночас відзначає, що ці важливі документи не стали його головним визначальним чинником. Цьому сприяли як об'єктивні неузгодженості при створенні конституцій, так і суб'єктивні моменти у методах управління державою. Внаслідок чого у грудні 1991 р. СРСР припинив своє існування. Натомість відповідно до Мінської угоди керівниками Росії, України та Білорусі було проголошено утворення міждержавного об'єднання - Співдружності Незалежних Держав.

У підрозділі 5.6. "Причини і наслідки дезінтеграції СРСР" характеризуються чинники, що спричинили припинення існування однієї з найбільших світових держав. В дисертації зазначається, що в кінці 80-х та на початку 90-х років, в деяких регіонах СРСР серед частини населення не без зовнішнього впливу стали посилюватися сепаратистські настрої, загострилися міжнаціональні суперечності, які в окремих місцевостях переростали навіть у збройні конфлікти. Автор констатує, що навіть при найсприятливішому стані національних відносин, розвитку соціально-економічних та соціальних процесів в СРСР, які набули гігантських масштабів, не міг не викликати певного напруження там, де стикалися різні національності і де вони контактували з центром.

В дисертації аналізуються різні точки зору вчених щодо причин і наслідків дезінтеграції СРСР. Узагальнивши їх, дисертантка основну увагу звертає на неконституційність рішень щодо ліквідації СРСР внаслідок порушення таких союзних та республіканських законодавчих актів: 1) органи державної влади республік проігнорували волю радянського народу, який на референдумі 17 березня 1991 р. у своїй переважній більшості висловився за збереження СРСР; 2) посадові особи, які підписали і ратифікували Угоду про утворення СНД, порушили Декларацію про державний суверенітет РРФСР, у якій заявлено про ”рішучість утворити демократичну правову державу у складі оновленого Союзу РСР”, а також відповідну Декларацію про державний суверенітет України, де говориться що її принципи використовуються для укладання союзного договору; 3) Угода про утворення СНД мала бути ратифікована не Верховною Радою СРСР, а з'їздом народних депутатів СРСР; 4) припинення існування СРСР могло статися лише в результаті виходу з нього у встановленому конституційним законодавством порядку усіх союзних республік або в результаті припинення Договору про існування СРСР.

Розділ 6 "Конституційно-правовий статус автономних утворень у складі європейських країн-учасниць Співдружності Незалежних Держав" присвячений дослідженню становлення, розвитку та особливостей статусу автономій у державному устрої країн-членів СНД.

У підрозділі 6.1. "Правовий статус автономних утворень в унітарних державах європейських країн СНД" проведений аналіз статусу автономій в чотирьох унітарних європейських державах - Азербайджані, Грузії (до її виходу із складу СНД у 2009 р.), Молдові та Україні. В роботі відзначається, що дезінтеграція СРСР та утворення на його території незалежних і суверенних держав зумовили необхідність правового оформлення і закріплення нової державності. Першим кроком на цьому шляху стало утворення об'єднання, яке одержало назву Співдружності Незалежних Держав. Паралельно з міждержавними структурами країн СНД відбувався процес удосконалення і подальшого розвитку конституційно-правового регулювання державного і суспільного життя в цих країнах, про що свідчила інтенсифікація процесу оновлення конституційного законодавства. У нових конституціях країн СНД, які були прийняті упродовж 1993-1999 рр., закріплені серйозні зміни в державному устрої, ставлення до загальноприйнятих у світовому співтоваристві демократичних цінностей, нова організація органів державної влади та органів місцевого самоврядування. В дисертації відзначається, що серйозною перешкодою на шляху зближення країн СНД, гармонізації інтересів їх народів є наслідки міжнаціональних конфліктів, що загострилися на рубежі 80-90 рр. З тягарем таких неврегульованих конфліктів увійшли до СНД, зокрема, Азербайджан, Грузія і Молдова. Нині на територіях цих країн реально існують самопроголошені державні утворення - Нагірний Карабах, Південна Осетія, Абхазія, Придністровська Молдавська Республіка. Керівництво країн-членів СНД та численні міжнародні організації не змогли розв'язати проблем, що продовжують існувати у конфліктних регіонах. Отже, повернення самопроголошених державних утворень до статусу автономій у цьому розмаїтому фрагменті сучасного світу не прогнозується.

В роботі аналізується історичний досвід українського державотворення в різні періоди існування України. Розглядаючи конституційні основи організації державної влади і місцевого самоврядування України в сучасний період, дисертантка звертає увагу на неоднозначність змісту окремих конституційних положень, що визначають межі і порядок здійснення своїх функціональних повноважень органами державної влади і місцевого самоврядування. Наголошується необхідність здійснення в Україні децентралізації влади як одного з найважливіших елементів адміністративної реформи шляхом запровадження місцевої автономії існуючих адміністративно-територіальних одиниць та автономій місцевих громад. Досліджуючи правовий статус Автономної Республіки Крим, автор визначає чотири етапи становлення історичного розвитку її статусу в складі України. Автор дійшла до висновку, що визначення в Конституції України меж повноважень АРК забезпечує стабільність її правового статусу і водночас дає можливість для ініціативної самостійної їх реалізації в інтересах автономії та України в цілому. Отже, конституційне закріплення статусу АРК відповідає європейському досвіду існування і функціонування автономних утворень і забезпечує їй відповідне місце в системі адміністративно-територіального устрою України та визначає подальший стабільний розвиток існування автономії.

Розділ 7 "Особливості конституційно-правового статусу автономних утворень у Російській Федерації" складається з трьох підрозділів , у яких аналізується система органів державної влади у загальнодержавному масштабі та у суб'єктах федерації, визначається статус автономій залежно від їх форм, а також механізм розмежування компетенції між рівнями влади у сучасній Російській державі.

У підрозділі 7.1. "Система органів державної влади у Російській Федерації" дисертантка відзначає, що в основу організації державної влади в Росії закладена модель республіки президентського типу, побудованої на засадах принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Позитивно оцінюючи здійснену реорганізацію системи державної влади, закріплену в Конституції Російської Федерації 1993 р., дисертантка водночас зауважує, що фіксування конституційного принципу розподілу влади ще не означає, що в країні досягнуто балансу в діяльності владних структур, який би відповідав адекватним потребам демократичного суспільства, і підтримує пропозиції російських вчених про визначення відповідного положення Президента в системі існуючих трьох гілок влади, а також формування інститутів контрольної чи контрольно-наглядової гілки влади, яка за своїм значенням має бути рівною з трьома іншими.

У підрозділі 7.2. "Конституційно-правовий статус суб'єктів Російської Федерації" проведено аналіз правового статусу суб'єктів Російської Федерації (РФ) - республік, країв, областей, міст федерального значення, автономної області та автономних округів. За результатами дослідження автор визначає, що сучасна російська модель федеративного устрою РФ базується на поєднанні двох принципів - етнонаціонального і територіального, що є одним із проявів її унікальності, відображення поліетнічного характеру суспільства. Усі суб'єкти федерації є рівноправними між собою та у взаємовідносинах з федеральними органами державної влади, а також стосовно інших атрибутів конституційно-правового статусу: право мати конституцію або статут, власні органи влади, територію, законодавство, представництво в Раді Федерації Федеральних зборів тощо. Однак їхня рівноправність не виключає наявності відмінностей між ними в соціально-економічному розвитку, етнічній і конфесійній структурі суспільства. Дестабілізуючий потенціал, що закладений у цих відмінностях, стримується застосуванням різних форм територіальної та екстериторіальної автономій.

Важливе значення у функціонуванні органів державної влади федеративної держави має розмежування компетенції між її рівнями - загальнонаціональним і регіональними. Баланс відносин між ними визначає ступінь автономності складових частин федерації, їхню політико-ресурсну базу і водночас рівень децентралізації та демократизації суспільства. Правовою основою розмежування предметів відання та повноважень між органами державної влади федерації та її суб'єктами є Конституція, Федеративний договір та інші договори з цих питань. Це положення включено до числа засад конституційного ладу і покликане запобігати проблемам розмежування у неправових формах або хоча б шляхом прийняття законів, а також постанов органів виконавчої влади.

У підрозділі 7.3. "Система органів державної влади у суб'єктах Російської Федерації" розглядається правовий статус органів державної влади у суб'єктах РФ - республіках, краях, областях, містах федерального значення, автономній області, автономних округах.

В дисертації визначається, що система органів державної влади у суб'єктах РФ формується суб'єктами федерації самостійно, відповідно до основ конституційного ладу РФ та загальних принципів організації законодавчих (представницьких) та виконавчих органів державної влади. Правовий статус законодавчого (представницького) органу державної влади суб'єкта РФ визначається федеральним законом. Найменування, його структура встановлюється конституцією (статутом) суб'єкта РФ з урахуванням історичних, національних та інших традицій. Строк повноважень цих органів становить переважно чотири роки, структура, в основному, однопалатна, але існують і двопалатні органи. До основних повноважень законодавчого (представницького) органу державної влади суб'єкта РФ віднесені: 1) прийняття конституції (статуту) суб'єкта РФ та поправок до них; 2) здійснення законодавчого регулювання щодо предметів відання суб'єкта РФ і предметів спільного відання РФ та суб'єктів РФ у межах повноважень суб'єкта РФ; 3) здійснення інших повноважень, встановлених Конституцією РФ, федеральними законами, конституцією (статутом) та законами суб'єкта РФ. Автор зазначає, що принципове значення для характеристики організації виконавчої влади в РФ має конституційне положення, в якому визначається, що в межах відання та повноважень РФ щодо предметів спільного відання РФ та суб'єктів РФ федеральні органи виконавчої влади та органи виконавчої влади суб'єктів РФ утворюють єдину систему виконавчої влади в країні. Така єдність обмежена визначеними рамками, обумовленими дією принципу розмежування компетенції між РФ та її суб'єктами, а також принципом верховенства Конституції РФ. В дисертації розглядаються і аналізуються точки зору вчених щодо проблеми утворення федеральних округів і призначення в них представників президента.

Досліджуючи судову систему суб'єктів РФ, автор констатує, що відповідно до Конституції РФ судовий устрій віднесено до виключного відання федеральної влади. Однак зміст поняття «федеральні суди» законодавством чітко не розкривається. Що стосується судів суб'єктів РФ, то до них належать мирові судді, які є суддями загальної юрисдикції та конституційні (статутні) суди суб'єктів РФ. В дисертації відзначається, що заснування конституційних (статутних) судів суб'єктів РФ мало відігравати важливу роль у процесі подальшої демократизації федеративних відносин, але процес становлення конституційного судочинства у суб'єктах федерації не набув поширення.

Аналізуючи систему місцевого самоврядування, автор підкреслює, що її формування відображається у двох тенденціях розвитку держави - тенденції централізації і децентралізації. Структура органів місцевого самоврядування визначається населенням самостійно. Органи місцевого самоврядування складають єдину систему здійснення публічної влади і наділяються відповідно до статутів муніципальних утворень власною компетенцією у вирішенні питань місцевого значення. Водночас в дисертації звертається увага на те, що здійснення функцій місцевого самоврядування не виключає також здійснення відносно того самого об'єкта управління функцій державних органів.

За результатами дослідження функціонування місцевого самоврядування в РФ дисертантка дійшла висновку, що різноманітність підходів до моделювання місцевого самоврядування та їх глибокий аналіз повністю відповідає меті найвищих органів державної влади Росії - створити ефективну муніципальну систему без послаблення державної етнічності. Саме таким чином можна враховувати особливості кожного сільського та міського поселення, кожного району, що у свою чергу, створить реальну основу для запобігання поверненню до жорсткої централізованої системи.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми щодо конституційно-правового статусу автономних утворень в унітарних та федеративних країнах Європи. За змістом відповідного дослідження сформульовані такі основні висновки.

1. До визначення поняття «автономія» не можна підходити з позицій юридичної догматики, а слід виходити з реально існуючого розмаїття форм автономних утворень, допускаючи, що і в майбутньому вони можуть мати нові різновиди.

Керуючись таким підходом, правомірно буде сформулювати авторське визначення цього поняття: «Автономія в конституційному праві - це форма організації державності, при якій держава для врахування національних, історичних, економічних, географічних, релігійних та інших особливостей населення окремих територіальних одиниць надає їм розширені права з питань місцевого управління або забезпечує політичні та культурні запити різних форм цих груп населення шляхом їх екстериторіальної самоорганізації».

2. Автономні утворення на кожному етапі суспільного розвитку відігравали позитивну роль і були одним із ефективних засобів гармонізації суперечливих інтересів різних груп населення.

Варто відзначити важливість утворення автономій за етнічним принципом в період становлення національних держав в Європі. Саме етнічне визначення та організаційні структури автономій у певних умовах ставали основою для формування окремих незалежних держав.

Запровадження інституту автономій відіграло важливу роль у вирішенні міжнаціональних проблем, зокрема, у запобіганні етнорегіональним конфліктам та сепаратизму. Про це свідчать численні приклади застосування автономії для забезпечення політичної стабільності у таких європейських державах, як Данія (Фарерські острови та Гренландія), Нідерланди (Антильські острови та Аруба), Португалія (Азорські острови та Мадейра), Фінляндія (Аландські острови), Франція (острів Корсика) та ін.

Однією із сучасних функцій автономій є децентралізація державної влади шляхом запровадження повноцінного самоврядування на всіх рівнях адміністративно-територіальних одиниць, що є своєрідним показником ступеня демократичності держави.

3. Статус автономії може надаватися окремим частинам як унітарної, так і федеративної держави. Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом в унітарних державах зумовлено комплексом історичних, політичних, економічних, соціальних чинників. Однак національний (етнічний) чинник залишається одним з найголовніших. В окремих випадках беруться до уваги географічні чинники, наприклад, острівний характер відповідної території, материкова територіальна відокремленість, а також релігійні, мовні, побутові та інші особливості її населення. Останнім часом у деяких європейських країнах виникла потреба враховувати запити етнічних груп, що сформувалися внаслідок масового напливу мігрантів.

Водночас в окремих державах автономний статус мають усі адміністративно-територіальні одиниці кількох рівнів незалежно від наявності у них певних особливостей.

В Європі суцільна місцева автономія на обласному рівні запроваджена в Італії, яку називають державою «обласних автономій».

4. У федеративних державах до своєрідних форм територіальної автономії можна віднести самостійність суб'єктів федерації у вирішенні питань, віднесених до їх компетенції. Коло цих питань є значно ширшим порівняно з компетенцією автономних утворень в унітарних державах. Суб'єкти федерації можуть мати власну конституцію, політичні та культурні інститути, офіційну мову, право на міжнародні зносини із зарубіжними країнами в окремих питаннях.

Ефективним засобом гармонійного поєднання централізації та децентралізації державної влади у федеративних державах є конституційне закріплення автономного статусу суб'єктів федерації з дотриманням таких трьох принципів:

1) федеральна конституція визначає федеральний правопорядок, який накладається на правопорядок суб'єктів федерації;

2) суб'єкти федерації залучаються до участі в управлінні федеративною державою;

3) суб'єкти федерації самостійно вибирають свою інституціональну структуру і мають власну компетенцію.

Прикладом держави, де зазначені принципи втілені в життя і стали непорушними у взаємовідносинах між федеральним центром та регіональними органами влади, є Федеративна Республіка Німеччина.

Успішними європейськими федеративними державами, у яких в регулюванні взаємовідносин між різними рівнями влади гармонійно поєднуються принципи централізації і децентралізації та забезпечене ефективне функціонування політичних, державних, економічних та інших інститутів є також Австрія і Швейцарія.

5. Крім конституційного закріплення статусу автономних утворень, їх легітимність визначається також народним волевиявленням. Утворення чи ліквідація автономії не може відбутися без участі у цьому процесі її населення. Будь-які волюнтаристські дії вищих посадових осіб чи навіть органів державної влади щодо змін у статусі автономії або щодо їх ліквідації є нелегітимними і можуть спричинити конфліктну ситуацію в країні.

6. Культурна автономія не пов'язана з відокремленням території. Її можна визначити як екстериторіальну форму самоорганізації груп населення за етнічною чи іншою ознакою з метою збереження та розвитку культури, а також взаємодії з державною владою для забезпечення захисту своїх прав та інтересів. Організаційними формами реалізації культурної автономії є різноманітні центри, громадські ради, земляцтва, асоціації, спілки, представництва в парламенті, уряді тощо. Ефективність діяльності таких громадських організацій може бути надійно гарантована лише за умови законодавчого закріплення їх прав. У сучасних країнах світу цей процес здійснюється двома шляхами. Перший полягає в тому, що держава детально регламентує культурні права громадян, що належать до національних меншин, і визначає механізм їх реалізації. З-поміж європейських країн цей підхід можна, зокрема, простежити на прикладах конституцій Угорщини та Румунії. Другий шлях передбачає, що культурні права національних меншин не визначаються, а забезпечуються в рамках захисту груп особистих прав і свобод людини. У сучасних умовах, коли відбувається зростання ролі культури у суспільному розвитку, актуалізується проблема рівності культур, незалежно від форми держави, у якій проживають громадяни, що представляють ці культури. Тому недопустимою є політика деяких держав щодо насильницького спрямування культур національних меншин у лоно домінуючої культури. Як свідчить історичний досвід державного будівництва, тільки плюралізм культур у поєднанні з соціально-економічною та політичною інтеграцією у єдиному національно-державному просторі дають можливість зміцнювати міжнаціональну злагоду, стримувати відцентрові сили, сприяти вільному самовиявленню людини. Важливо наголосити і на економічному аспекті ролі культури в суспільному житті. Оскільки господарська діяльність нерозривно пов'язана із соціальними й політичними процесами, існує хибна думка, що економіка - це самостійна сфера, яка функціонує за своїми особливими законами і відокремлена від іншого життя соціуму. Насправді серед усіх сфер сучасного життя саме економіка є тією базовою сферою людського спілкування, де вплив культури відбувається найпомітніше.

7. З утворенням Європейського Союзу в країнах - його членах намітилась тенденція до деконцентрації й децентралізації функцій держави та підвищення ролі органів місцевої влади у здійсненні завдань соціально-економічного розвитку.

Своє реальне втілення названа тенденція знайшла у програмі єврорегіоналізації, що стала популярною не лише в колах європейських політиків, а й всієї європейської громадськості. Справжня суть програми єврорегіоналізації полягає в тому, щоб реалізувати в інтересах транснаціональних монополій ідею євроінтеграції, характерними рисами якої є сітьовий принцип організації, повна проникність кордонів і відкритість для фінансових та інформаційних потоків. Як результат євроінтеграції, має відбутися руйнування кордонів національних держав з їхніми жорсткими національними інтересами і конкуренцією. Для цього потрібно ослаблювати централізовану владу національних держав, а основні владні повноваження передавати на регіональний або ж на загальноєвропейський рівень. Йдеться про те, щоб Євросоюз став союзом регіонів, а не держав, і поступово сам перетворився у федеративну державу.

У зв'язку з тим, що автономія є одним з найголовніших інститутів держави, будь-яке реформування державного устрою країн Європи неминуче вплине на систему автономних утворень, яка тут склалася. Однак регіоналізація не ліквідує автономій. У разі здійснення регіоналізації регіони як адміністративно-територіальні одиниці збережуть свій автономний статус чи то в складі окремих держав, чи в складі Євросоюзу, незалежно від того, яку державну форму він матиме. Регіоналізація лише уніфікує цей процес, чіткіше визначить рівень автономного статусу регіонів. Однак порівняно з проектом такої уніфікації єврорегіонів існуюча система автономних утворень європейських держав видається гнучкішою і життєздатнішою. Сучасні автономні утворення мають більші можливості для визначення своєї ідентичності, своїх форм, рівня та обсягу повноважень.

У здійсненні програми єврорегіоналізації важливою є також проблема легітимності новоутворюваних регіонів, закріплення їх статусу в конституції. Однак Європейський Союз ухвалити свою власну конституцію не зміг. Підписаний після тривалих узгождень Лісабонський договір, що набув чинності з 1 грудня 2009 р. не розв'язав усіх проблем, що існують у недосконалій інтеграційній моделі Європейського Союзу. Відповідно до цього Договору були внесені лише деякі інституціональні зміни в структурі союзу. Утім, процес узгодження основних положень Лісабонського договору продемонстрував масштаби і серйозність розбіжностей позицій держав - членів ЄС. Отже, реалізація ідеї євроінтеграції через єврорегіоналізацію наштовхнулася на серйозні перешкоди.

8. Після дезінтеграції СРСР на пострадянському просторі утворилося 15 незалежних держав, які в процесі свого становлення зустрілися з серйозними політичними, економічними, соціальними труднощами. Для їх подолання 11 колишніх республік СРСР підписали низку документів про утворення регіональної міжнародної організації - Співдружності Незалежних Держав. Основними цілями об'єднання в СНД стали: розвиток рівноправного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, захисту навколишнього природного середовища, науки, торгівлі, в гуманітарній та інших сферах. Однак сепаратистські настрої, що панували в той час серед багатьох представників владних структур у країнах СНД не сприяли реалізації цих цілей. Ступінь відокремленості з роками наростав, а майже всі міждержавні інститути припинили свою діяльність.

Російська Федерація як одна з провідних світових держав, займає в системі Співдружності відповідно ключове місце. Нинішнє керівництво Росії, здійснюючи заходи з подальшої демократизації політичного життя та посилення федеративного характеру держави, спрямовує також свої зусилля на зміцнення взаємовідносин з країнами СНД, розуміючи, що стабільний розвиток та досягнення найближчих сусідів - це і є запорука суспільного розвитку самої Росії.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії і підручники

1. Мяловицька Н.А. Автономія та її роль у державному будівництві (країни Європи): монографія / Н. А. Мяловицька. - К. : Логос, 2009. - 504 с.

Рецензії:

Мурашин О. Г. Комплексне дослідження ролі інституту автономії у державному будівництві / О. Г. Мурашин // Порівняльно-правові дослідження. - 2009. - № 2 - С. 174-176.

Бобровник С. В. Становлення та розвиток автономних утворень у європейських державах / С. В. Бобровник // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2010. - № 3 (101). - С. 164-165.

Мироненко Н. М. Ґрунтовне дослідження розвитку та функціонування одного з найважливіших інститутів держави / Н. М. Мироненко // Право України. - 2010. - №4 - С. 365-366.

2. Конституційне право України : підручник [Погорілко В. Ф., Фрицький О.Ф., Городецький О. В. та ін.] : за ред. В. Ф. Погорілка. - К : Наукова думка, 1999. ( у співавторстві; одноособово - гл. 12, 13, 15 розділу ІІІ. - С. 268 - 285; С. 295 - 299. (перевид. 2000 р., 2002 р.).

Статті у фахових наукових виданнях

1. Мяловицька Н. Вдосконалення законодавства про правовий статус Автономної Республіки Крим / Н. Мяловицька // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України /За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К. : Вид - во УАДУ, 2000. - [Вип. 2 - в 4 ч. - ч. II]. - С. 169 - 171.

2. Мяловицька Н. А. Конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим: проблеми теорії й практики / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - [Вип. 45]. - 2002. - С. 21-23.

3. Мяловицька Н. А. Конституційно-правовий захист національних меншин / Н. А. Мяловицька // Актуальні проблеми міжнародних відносин : [зб. наук. праць]. - К. : Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Ін-т міжнародних відносин, 2002. - [Вип. 33 ; Частина І (у двох частинах)]. - С. 158-163.

4. Мяловицька Н. А. Особливості державного устрою нових Балканських федерацій / Н. А. Мяловицька // Актуальні проблеми міжнародних відносин : [зб. наук. праць]. - К. : Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т міжнародних відносин, 2003. - [Вип. 41 ; Частина І (у двох частинах)]. - С. 147-152.

5. Мяловицька Н. Молдова: автономізація чи федералізація? / Н. Мяловицька // Актуальні проблеми міжнародних відносин : [зб. наук. праць]. - К. : Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т міжнародних відносин, 2003. - [Вип. 42 (у двох частинах) ; ч. І]. - С. 180-184.

6. Мяловицька Н. А. Теоретичні проблеми правового статусу автономних утворень у сучасних державах світу / Н. А. Мяловицька // Наукові записки. Юридичні науки. - Національний ун-т Києво-Могилянська академія, 2003. - [Т. 21]. - С. 20-23.

7. Мяловицька Н. А. Місце і роль Верховної Ради Автономної Республіки Крим у системі органів державної влади України / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2003. - [Вип. 51]. - С. 112-114.

8. Мяловицька Н. А. Про форми та статуси автономних утворень у сучасних державах світу / Н. А. Мяловицька // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Спецвипуск. 2. - 2003. - С. 133-141.

9. Мяловицька Н. А. Договір як джерело конституційного права / Н.А. Мяловицька // Держава та регіони. Серія: Право. - № 1(7). - 2003 - С. 4-8.

10. Мяловицька Н. А. Поняття та класифікація автономних утворень у сучасних державах світу / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2003. - [Вип. 52]. - С. 11-13.

11. Мяловицька Н. А. Конституційно-правові особливості статусу автономій Російської Федерації / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2003. - [Вип. 53]. - С. 63-65.

12. Мяловицька Н. А. Правова природа договору як джерела конституційного права в федеративних та унітарних державах / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2005. - [Вип. 64]. - С. 68-70.

13. Мяловицька Н. А. Конституція Автономної Республіки Крим як джерело конституційного права України / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2005. - [Вип. 65]. - С. 8-10.

14. Мяловицька Н. А. Автономні утворення у федеративному устрої Російської Федерації / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного ун-ту. Юридичні науки. - 2005. - [Вип. 66]. - С. 68-72.

15. Мяловицька Н. А. Конституційно-правовий захист культурних прав і свобод громадян України // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2005. - [ Вип. 69]. - С. 123-125.

16. Мяловицька Н. А. Палестинська національна автономія: проблеми становлення державності / Н. А. Мяловицька // Актуальні проблеми міжнародних відносин : [зб. наук. праць]. - К.: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Ін-т міжнародних відносин, 2006. - [Вип. 61. Частина ІІ (у двох частинах)]. - С.156-160.

17. Мяловицька Н. А. Конституційно-правова реформа і методологія науки конституційного права / Н. А. Мяловицька // Вісник Конституційного Суду України. - 2006. - № 2. - С. 22-29.

18. Мяловицька Н. А. Глобалізація і деякі актуальні проблеми державного будівництва / Н. А. Мяловицька // Вісник Академії адвокатури України. - 2006. - [ Вип. 7]. - С. 31-36.

19. Мяловицька Н. А. Особливості виборів в унітарних державах Європи, які мають у своєму складі автономні утворення / Н. А. Мяловицька // Вісник ЦВК. - 2006. - № 3(5). - С. 56-62.

20. Мяловицька Н. А. Особливості розмежування компетенції між рівнями влади в сучасних федеративних державах світу / Н. А. Мяловицька // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2006. - [Вип. 70]. - С. 18-21.

21. Мяловицька Н. А. Конфедеративні об'єднання: поняття, суть та види // Вісник Київського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. Юридичні науки / Н. А. Мяловицька. - 2007. - [Вип. 78]. - С. 60-63.

22. Мяловицька Н. Проблеми децентралізації державної влади у Франції // Вісник Київського національного ун-ту імені Тараса Шевченка. Юридичні науки / Н. Мяловицька. - 2007. - [Вип. 75]. - С. 66-69.

23. Мяловицька Н. А. Іспанія - «держава автономій» / Н. А. Мяловицька // Держава і право : [зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки]. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2007. - [Вип. 36]. - С. 179-183.

24. Мяловицька Н. А. Автономія у державному будівництві Фінляндії (історико-правовий огляд) / Н. А. Мяловицька // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - № 8 (70). - С. 5-13.

25. Мяловицька Н. А. Італія у пошуках шляхів удосконалення державного устрою / Н. А. Мяловицька // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - № 10 (72). - С. 14-20.

26. Мяловицька Н. А. Конституційні автономії у федеративному устрої Німеччини / Н. А. Мяловицька // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - № 1(75) - С. 28-39.

27. Мяловицька Н. А. Бельгія: досвід переходу від унітарної до федеративної держави / Н. А. Мяловицька // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - № 6 (80). - С. 19-24.

28. Мяловицька Н. А. Особливості конституційно-правового статусу автономних утворень у Швейцарії / Н. А. Мяловицька // Держава і право : [зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки]. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. - [Вип. 39]. - С. 221-226.

29. Мяловицька Н. А. Виборчі системи: досвід європейських держав / Н.А. Мяловицька // Вісник ЦВК. - 2008. - № 1(11). - С. 61-67.

30. Мяловицька Н. А. Досвід європейських країн в удосконаленні конституційного правосуддя // Актуальні проблеми конституційного права та державотворення / Н. А. Мяловицька : [зб. наук. праць / за заг. ред. В.М. Олуйка]. - Хмельницький: Вид-во Хмельницького ун-ту управління та права, 2008. - [У двох частинах ; ч. 2]. - С. 319-325.

Публікації, які додатково відображують результати дисертаційного дослідження

1. Мяловицька Н. А. Розвиток місцевого самоврядування - важливий напрямок українського державотворення / Н. А. Мяловицька // Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність : [матеріали науково-практичної конференції 22-23 листопада 1996 р.]. - К. ; Ґенеза, 1997. - С. 328 - 330.

2. Мяловицька Н. Проблеми удосконалення законодавства про місцеве самоврядування / Н. Мяловицька // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України /За загальн. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К. : Вид - во УАДУ, 1999. - [Вип. 2 - в 2 ч. - ч. II]. - С. 184 - 186.

3. Мяловицька Н. А. Деякі проблеми вдосконалення законодавства про вибори Президента України / Н. А. Мяловицька : збірник матеріалів науково - практичної конференції (доповіді, виступи, рекомендації). Вибори Президента України - 99; проблеми теорії і практики. - К., 2000. - С. 170 - 171.

4. Мяловицька Н. Конституційні основи формування громадянського суспільства в Україні / Н. Мяловицька // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні : матеріали наук. - практ. конф. / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К. : Вид - во УАДУ, 2001. - С. 305 - 307.

5. Мяловицька Н. А. Особливості розвитку права Європейського Союзу / Н. А. Мяловицька // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз : матеріали наук. - практ. конф. / За заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К. : Вид - во УАДУ, 2002. - С. 183 - 184.

6. Нижник Н., Мяловицька Н. Особливі адміністративні райони в Китайській Народній Республіці - автономні утворення високого рівня / Н. Нижник, Н. Мяловицька (Особистий внесок полягає у визначенні правового статусу Особливих адміністративних районів Аоминя та Сянгана в державному устрої КНР) // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 3. - С. 361-365.

7. Мяловицька Н. А. Конституційне забезпечення прав національних меншин на участь у діяльності органів державного управління та самоврядування / Н. А. Мяловицька // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції : матеріали наук. практ. конф. / За заг. ред. В.І. Лугового, В. М. Князєва. - К. : Вид - во НАДУ, 2003. - [Т. 1]. - С. 306 - 308.

8. Мяловицька Н. А. Деякі проблеми забезпечення виборчих прав громадян України / Н. А. Мяловицька // Вибори Президента України - 2004 : проблеми теорії та практики : [зб. матеріалів міжнародної науково - практичної конференції. Київ, 9-10 червня 2005 року]. - К. : Атіка, 2005. - С. 376 - 379.

9. Мяловицкая Н. А. Некоторые проблемы государственного строительства в Украине / Н. А. Мяловицкая // Научные труды. Российская академия юридических наук. - [Вып. 7 в 2 т.]. - М. : Издательская группа «Юрист», 2007. - [Т. 1]. - С. 188-191.

10. Мяловицька Н. А. Особливості конституційного правосуддя в країнах Європи / Н. А. Мяловицька // Судоустрій і судочинство в Україні. - 2007. - № 4. - С. 9-16.

11. Mialowicka N. A. Samorzad lokalny na Ukraine na pozdzial VIII Wladza i Finanse Lokalne na Ukrainie в кн. Wladza i Finanse Lokalne w Polsce i Krajach osciennych (на польс. мові). - Bydgoszcz - Bialystok. - Katowice: Branta. - 2007. - S. 336-347.

12. Мяловицкая Н. А. Особенности нормотворческой деятельности Верховного Совета Автономной Республики Крым / Н. А. Мяловицкая // Научные труды. Российская академия юридических наук. - [Вып. 8 в 3 т.]. - М.: Издательская группа «Юрист», 2008. - [Т. 1]. - С. 891-893.

13. Мяловицька Н. А. Захист культурних прав і свобод громадян як складова розвитку громадянського суспільства в Україні / Н. А. Мяловицька // Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту : [зб. наук. праць міжнародної науково - практичної конференції]: Матеріали міжнародної науково - практичної конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка (23 - 24 листопада 2007 року). - К. : ВГЛ «Обрії», 2008. - С. 138 - 140.

14. Мяловицька Н. А. Особливості розвитку і сучасні проблеми науки конституційного права в Україні / Н. А. Мяловицька // Болонський процес: досягнення та проблеми вищої правничої освіти України : [зб. матеріалів науково - практичної конференції (15 - 16 грудня 2006 року)]. - К. : ВГЛ «Обрії», 2008. - С. 60 - 63.

15. Мяловицкая Н. А. Опыт регионального автономизма в Испании / Н. А. Мяловицкая // Институциональная система государства: проблемы формирования и перспективы развития : [ cб. научных статей по итогам Междунар. науч. - практ. конф. (Белгород, 8-9 июня 2007 г.)]: в 2т. / под ред. проф. Е. Е. Тонкова. - Белгород : Изд-во БелГУ, 2008. - [Т. ІІ] - С. 76 - 81.

16. Мяловицька Н. А. Порівняльно-правовий аналіз виборчих систем країн Європи / Н. А.Мяловицька // Порівняльне правознавство : сучасний стан і перспективи розвитку. : [зб. статей / за ред. Ю. С. Шемшученка, Л. В. Губерського, І. С. Гриценка ; упор. О. В. Кресін]. - К. : Логос, 2009. - С. 308-311.

17. Мяловицкая Н. А. Проблемы государственно - правового обеспечения культурных прав и свобод граждан в Украине / Н. А. Мяловицкая // Научные труды. Российская академия юридических наук. - [Вып. 9 в 3 томах]. - М. : Издательская группа «Юрист», 2009. - [Т. 1]. - С. 1122 - 1125.

18. Мяловицька Н. А. Автономія і проблеми регіоналізації в країнах Європи / Н. А. Мяловицька // Європейське право та порівняльне правознавство: [зб. статей] / За ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Гриценка, О. В. Кресіна ; упор. О. В. Кресін, О. Д. Рожко. - Київ-Шамборі : Логос, 2010. - С. 383 - 390.

АНОТАЦІЯ

Мяловицька Н. А. Конституційно-правовий статус автономних утворень в унітарних та федеративних країнах Європи. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право; муніципальне право. - Інститут законодавства Верховної Ради України. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена першому у вітчизняній науці комплексному дослідженню конституційно-правового статусу автономних утворень - одного з найдавніших і найскладніших державних інститутів. На широкому фактичному матеріалі проведено історико-правовий аналіз розвитку автономних утворень в європейських державах, розглянуто різноманітність їх форм, принципи утворення та критерії класифікації. Поняття автономії в конституційному праві визначається автором як форма організації державності, при якій держава для врахування національних, історичних, економічних, географічних, релігійних та інших особливостей населення окремих адміністративно-територіальних одиниць надає їм розширені права з питань місцевого управління або забезпечує політичні та культурні запити різних форм цих груп населення шляхом екстратериторіальної самоорганізації.

На прикладі сучасних європейських країн підтверджується висновок про те, що запровадження автономії у багатьох з них сприяло успішному розв'язанню проблем державного будівництва. Розглядається роль і місце автономії у зв'язку з ідеєю єврорегіоналізації, яку поступово втілюють деякі транснаціональні монополії Європи. Окремо розглядається статус автономних утворень у країнах-членах Співдружності Незалежних Держав. Зроблена спроба правової оцінки причин і наслідків дезінтеграції СРСР. Значну увагу приділено аналізові подій у так званих «гарячих точках» на території колишнього СРСР, наслідком яких стало самопроголошення незалежних держав на території Азербайджану, Грузії та Молдови. Дисертація містить низку пропозицій щодо ширшого запровадження різних форм автономії для розв'язання таких проблем державного будівництва як децентралізація державної влади, регулювання міжнаціональних, міжетнічних відносин та захист культурних цінностей народів, що проживають на території даної країни. Сформульовані концептуальні підходи до подальшого удосконалення державного устрою України.

Ключові слова: автономні утворення, держава, децентралізація, компетенція, конституційно-правовий статус, місцеве самоврядування, регіоналізація, територіальна і екстратериторіальна автономія, унітарна та федеративна держави.

АННОТАЦИЯ

Мяловицкая Н. А. Конституционно-правовой статус автономных образований в унитарных и федеративных странах Европы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.02 - конституционное право; муниципальное право. - Институт законодательства Верховной Рады Украины. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена первому в отечественной науке комплексному исследованию теоретико-правовых проблем статуса автономных образований - одного из древнейших и сложнейших государственных институтов. На широком фактическом материале проведен историко-правовой анализ развития автономных образований в европейских государствах, рассмотрено многообразие их форм, принципы образования и критерии классификации. Сформулировано авторское определение понятия автономии в конституционном праве как форма организации государственности, при которой государство для учета национальных, исторических, экономических, географических, религиозных и других особенностей населения отдельных административно-территориальных единиц предоставляет им расширенные права по вопросам местного управления или обеспечивает удовлетворение политических и культурных запросов этих групп населения путем их экстерриториальной самоорганизации. На примере таких европейских стран как Австрия, Нидерланды, Португалия, Финляндия, Франция, Швейцария подтверждается вывод о том, что использование в этих странах разных форм автономии способствовало успешному решению возникающих проблем совершенствования государственного строительства, в частности, в вопросах этнорегиональных отношений. В то же время в работе освещаются трудности с которыми столкнулись Бельгия, Испания и Италия в процессе проведения автономизации. В диссертации выражается также отношение автора к идее еврорегионализации, которую постепенно воплощают транснациональные монополии. Отдельно анализируется становление и развитие уникальной системы автономных образований на территории СССР (1922-1991гг.), сделана попытка правовой оценки причин и последствий дезинтеграции СССР. В работе детально рассматриваются особенности конституционно-правового статуса автономных образований в составе европейских стран-участниц Содружества Независимых Государств, исследуются причины межнациональных конфликтов, возникших в некоторых из этих стран и приведших к образованию ряда самопровозглашенных, но не признанных мировым сообществом независимых государств. Всесторонне анализируется также современная модель федеративного устройства России, которая основывается на сочетании двух принципов - этнонационального и территориального, что является одним из проявлений ее уникальности, отражением полиэтнического характера общества. Автор придерживается мнения ученых, считающих, что все субъекты федерации Российской Федерации, несмотря на имеющиеся отличия в организации местной власти, являются автономными образованиями. В диссертации отмечаются и недостатки государственного устройства РФ, среди которых наиболее существенным является несовершенство законодательства, регулирующего разграничение компетенции между федеральным и региональными уровнями государственной власти. Подчеркивается, что баланс отношений между ними определяет степень автономности составных частей федерации, их политико-ресурсную базу, а также уровень децентрализации и демократизации общества.

В диссертации содержится ряд конкретных предложений по более широкому использованию в государственном строительстве разных форм автономии, основными функциями которых является выполнение задач децентрализации государственной власти, регулирование межнациональных, межэтнических отношений и защиты культурных ценностей народов, проживающих на территории данной страны. Сформулированы концептуальные подходы к дальнейшему совершенствованию государственного устройства в Украине.

...