Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

Державна політика розвитку інноваційного потенціалу регіонів України

25.00.02 - механізми державного управління

Бондарчук Наталія Володимирівна

МИКОЛАЇВ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському державному аграрному університеті Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Захист відбудеться 24 червня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 38.053.03 у Чорноморському державному університеті імені Петра Могили за адресою: 54003, м. Миколаїв, вул.68 Десантників, 10, к.107.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чорноморського державного університету імені Петра Могили (54003, м. Миколаїв, вул.68 Десантників, 10).

Автореферат розісланий 19 травня 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради д. держ. упр., доц. Л.В. Антонова

Загальна характеристика роботи

Дисертація узагальнює результати, теоретичні положення й висновки науково-дослідних робіт, виконаних за безпосередньої участі й під керівництвом автора в Дніпропетровському державному аграрному університеті відповідно до комплексних наукових тем "Підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу у вирішенні проблем соціального розвитку села” (номер державної реєстрації (0102U005720) та "Організація, розвиток і державне регулювання аграрного підприємництва в умовах ринкових перетворень" (номер державної реєстрації 0152U005022), "Проблеми удосконалення систем менеджменту в організаціях аграрної сфери" (номер державної реєстрації 0111U000161). Роль автора як співвиконавця полягає у визначенні теоретичних і методологічних засад, в розробці напрямів державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є наукове обґрунтування теоретичних і методичних засад та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України.

Для досягнення указаної мети дослідження було поставлено та вирішено такі завдання:

сформулювати базові положення теорії формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

визначити пріоритети формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України;

розкрити принципи та вектори регіональної інноваційної політики держави;

розробити методологічні підходи до оцінки ефективності державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

використати досвід іноземних країн щодо формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу в регіонах України;

визначити фактори, що впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

проаналізувати ефективність чинної нормативно-правової бази щодо забезпечення інноваційної діяльності;

обґрунтувати особливості підходів до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

надати пропозиції щодо формування кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

науково обґрунтувати методичні підходи до активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

розробити науково-практичні рекомендації для забезпечення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

розкрити напрями формування соціальної основи державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів.

Об'єктом дослідження є процеси державного управління інноваційною діяльністю в Україні.

Предметом дослідження є державна політика розвитку інноваційного потенціалу регіонів України.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук. У роботі використано методи: історичний та логічний - для дослідження еволюції постановки проблеми й подальшого її вирішення; абстрактно-логічний - для теоретичного узагальнення й формування висновків; економіко-статистичний - для аналізу сучасного стану та тенденцій державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; методи аналізу і синтезу - для визначення факторів розвитку інноваційного потенціалу; розрахунково-конструктивний - для розробки методологічних підходів до формування кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу; експериментальний - для розробки підходу до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу; порівняльного аналізу - для зіставлення ефективних механізмів державного регулювання інноваційної діяльності.

Інформаційну базу дослідження складають наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів з різних галузей знань, в яких висвітлено фундаментальні положення теорії інноваційної політики; законодавчі акти Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України; статистичні дані Державного комітету статистики України, дані міністерств і відомств України, матеріали Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України, результати власних досліджень автора.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею. Конкретний особистий внесок автора полягає в розробці теоретичних та методологічних засад комплексної реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України. За результатами дослідження виділено пріоритетні напрями політики держави у сфері інновацій, розроблено науково-практичні рекомендації щодо її удосконалення.

У межах проведеного дослідження стосовно розв'язання наукової проблеми в роботі

вперше:

сформульовано теоретико-методологічні положення теорії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, що базуються на авторській концепції державно-приватного партнерства, суть якої полягає у тісній взаємодії та стимулюванні інноваційної активності суб'єктів ринку інновацій, включаючи підприємства реального сектора, фінансово-кредитні організації, об'єкти інноваційної інфраструктури, органи державного й муніципального управління, НДІ й вищі навчальні заклади, населення;

розроблено методологію оцінки ефективності державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, що базується на критеріях оцінки готовності та здатності регіону до використання наявних інноваційних можливостей, а саме: рівень потенціалу; ступінь рівномірності розвитку, що, на відміну від існуючих підходів, ураховує часові межі впровадження інновацій;

розроблено методологічні принципи регіональної інноваційної політики держави, до яких віднесено: створення максимально сприятливих умов для розвитку наукоємного виробництва інноваційного бізнесу; максимальне зближення науки, виробництва та комерції; об'єднання, які розробляють і забезпечують комерційну реалізацію різних видів наукоємної продукції; формування парникових умов для інкубаційного періоду становлення малих інноваційних фірм;

удосконалено:

методологічні підходи до комплексного моніторингу збалансованого розвитку інноваційного потенціалу регіонів у державній політиці за такою структурою: організація та технології управління в регіоні; дослідження і розробки; маркетинг; технології виробництва в регіоні; економічно активне населення регіону; фінансова база; інформаційна база; природно-ресурсний потенціал - усе це дозволяє сформувати цілісне уявлення про стан інноваційної діяльності та забезпечити прийняття адекватних управлінських рішень;

систему управління розвитком інноваційного потенціалу на засадах кластерного підходу, в основу якої покладено ідею побудови нової науково обґрунтованої системи управління, і надання відповідній структурі (Державному агентству з питань науки, інновацій та інформації) директивних функцій шляхом встановлення безпосередньої відповідальності всіх без винятку органів виконавчої влади за їх ефективну реалізацію;

стратегічні напрями інноваційного розвитку регіонів держави, які, на відміну від існуючих, включають: базову соціальну складову; економічні заходи; формування інноваційної моделі вищої освіти; розвиток ринку інтелектуальних продуктів;

склад фінансових механізмів державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, що, на відміну від існуючого, доповнений державною кредитною підтримкою інноваційної діяльності в регіоні, яка здійснюється за принципами: пряме (цільове) кредитування; участь держави на паях з іншими вкладниками; гарантії по кредитах;

дістали подальшого розвитку:

понятійно-категорійний апарат теорії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів шляхом уточнення сутності понять: "інноваційний потенціал регіону" як невід'ємного її об'єкта; "регіональна соціально-економічна система" як комплексне територіальне утворення, що має інноваційні можливості для стійкого та ефективного розвитку;

концепції реалізації ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України, що, на відміну від інших, включають соціальні пріоритети, а саме: розвиток партнерства держави, бізнесу та населення; адекватність форм і методів реалізації змісту соціальної функції держави; плюралізм; конкуренцію у взаємовідносинах суб'єктів господарювання; поглиблення інтеграції соціально-економічних систем;

класифікація факторів, які впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів: за результативністю дій; за характером впливу; за складом інфраструктури; за масштабом впливу;

сутність та зміст прогнозних і програмних документів економічного розвитку держави шляхом активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, а саме - заходи, які спрямовані на підвищення ефективності державного управління інноваційним потенціалом за допомогою підвищення ролі регіональних інститутів, зокрема: забезпечення ефективного використання ресурсного блоку інноваційного потенціалу, виробничо-технологічної бази, кадрового потенціалу, інформації та фінансів; стимулювання розвитку науково-технічного потенціалу; розвиток організаційного потенціалу та створення ефективної інфраструктури для підтримки інновацій, підвищення рівня управлінського потенціалу; удосконалення рівня інноваційної культури в регіоні; підвищення ролі й розвиток споживчого сегмента; державна регіональна кредитно-фінансова підтримка інноваційного підприємництва.

Практичне значення одержаних результатів. Результати теоретико-методологічних досліджень знайшли відображення у вирішенні питань ефективної реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Одержані результати досліджень щодо розробки заходів реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів були використані при удосконаленні нормативно-правової бази у сферах будівництва та архітектури Комітетом Верховної Ради України з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики (довідка про впровадження № 04-13/13 від 21 березня 2011 р.). За пропозиціями автора у складі робочої групи Комітету внесені конкретні пропозиції щодо реалізації окремих положень Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи та розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" та "Про особливості передачі в оренду та концесію об'єктів централізованого водо-, тепло- і водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності"; напрацьовано низку пропозицій щодо вдосконалення державної інвестиційної політики в аспекті дозвільно-погоджувальних процедур на будівництво.

Методичні розробки використані Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету при підготовці пропозицій з удосконалення розвитку інноваційних регіонів України (довідка про впровадження 04-14/14 від 10 лютого 2011 р). Зокрема, автором внесено конкретні пропозиції щодо впровадження механізмів взаємодії структур, які беруть участь в управлінні інноваційним потенціалом регіонів.

Розробки автора з формування прогнозних і програмних документів економічного розвитку Дніпропетровської області використовуються Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (довідка про впровадження № 7-377 від 18 лютого 2011 р.).

Результати наукових досліджень використані Дніпропетровською міською радою при розробці "Програми розвитку малого і середнього підприємництва у місті Дніпропетровськ на 2011-2012 рр." (довідка про впровадження № 304 АР від 21 квітня 2011 р.).

Науково-методичні розробки автора використані Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради з питань розширення та уточнення принципів, на підставі яких здійснюють свою діяльність органи самоорганізації населення, а саме: створення взаємовигідного співробітництва у процесі прийняття рішень на муніципальному рівні та забезпеченні демократичного управління й державно-приватної співпраці (довідка про впровадження № 7/10-506 від 19 квітня 2011 р.).

Запропоновані в дисертаційній роботі науково-теоретичні положення використані в навчальному процесі Дніпропетровського державного аграрного університету під час розробки навчальних курсів та включені окремими розділами до програм підготовки фахівців у аграрній сфері з питань формування інноваційного потенціалу регіонів як об'єкта державної політики та правового забезпечення державного управління і державної служби (довідка про впровадження № 43-11-207 від 21 лютого 2011 р.).

Особистий внесок здобувача. Теоретичні обґрунтування, науково-практичні рекомендації, висновки та пропозиції, які отримані в результаті проведених досліджень, розроблено автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації пройшли апробацію на міжнародних наукових і науково-практичних конференціях, серед яких Міжнародний управлінський форум "Управління сьогодні та завтра" (м. Хмельницький, 2008 р.); "Стратегія забезпечення сталого розвитку України" (м. Київ, 2008 р.); "Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні" (м. Київ, 2008 р.); "Фінанси України" (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); "Аспекти стабільного розвитку економіки в умовах ринкових відносин” (м. Умань, 2010 р.); "Перспективи впровадження екологічного оподаткування в Україні" (м. Ірпінь, 2010 р.); "Пріоритети нової економіки знань в ХХІ сторіччі” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); "Методологія та практика менеджменту на порозі ХХІ століття: загальнодержавні, галузеві та регіональні аспекти" (м. Полтава, 2010 р.); "Спецпроект: аналіз наукових досліджень” (м. Дінпропетровськ, 2010 р.); "Малий та середній агробізнес в системі фінансів підприємств" (м. Київ, 2010 р.); "Інституційні засади функціонування економіки в умовах трансформації" (м. Одеса, 2010 р.); "Сталий розвиток та екологічна безпека суспільства в економічних трансформаціях” (м. Бахчисарай, 2010 р.); "Трансформаційні процеси в економіці держави та регіонів” (м. Запоріжжя, 2010 р.); "Інвестиційні пріоритети епохи глобалізації: влив на національну економіку та окремий бізнес” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); "Розвиток легкої промисловості в умовах активізації євроінтеграційних процесів” (м. Київ, 2010 р.); "Сучасні тенденції розвитку менеджменту" (м. Запоріжжя, 2010 р.); "Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи" (м. Харків, 2010 р.); "Сучасні проблеми інноваційного розвитку держави" (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); "Проблеми формування нової економіки ХХІ століття” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); "Проблеми розвитку сучасного суспільства: економіка, соціологія, філософія" (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); "Стратегія розвитку фінансово-економічних та соціальних відносин: регіональний аспект” (м. Харків, 2010 р.); "Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования” (г. Минск, 2011 г.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладені в 50 наукових працях загальним обсягом 35,8 д. а., у тому числі в одній одноосібній монографії, 23 статтях у наукових фахових виданнях з державного управління, 4 - в інших виданнях.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи - 465 сторінок в комп'ютерному наборі. Дисертація містить 16 таблиць, 32 рисунки, 15 додатків. Список використаних джерел включає 355 найменувань.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості обраної теми, її зв'язок із науковими програмами; визначено об'єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, представлено наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

інноваційний потенціал регіон державна політика

У першому розділі - "Теоретичні засади розвитку інноваційного потенціалу регіонів як об'єкта державної політики” - сформульовано базові положення теорії формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, а саме: розглянуто інноваційний потенціал регіонів як об'єкт державного управління, визначено структуру інноваційного потенціалу та встановлено пріоритети її формування.

Доведено, що активізація інноваційної політики є вирішальною ланкою економічної політики держави, оскільки на її основі можна здійснити структурну перебудову економіки України і вона потребує використання усіх найважливіших факторів, які могли б сприяти підвищенню ефективності та позитивного впливу на темпи економічного зростання.

Отже в роботі наголошено, що згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами стають розробка та реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід до інноваційного розвитку і становлення України як високотехнологічної держави. При цьому стимулювання науково-технологічного розвитку, реалізація структурно-інноваційної стратегії визнаються основоположними цілями уряду, Верховної Ради, органів виконавчої і представницької влади на місцях, а держава повинна стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником і організатором досліджень і розробок у найбільш сучасних напрямах науково-технічного прогресу. Це дозволило констатувати, що інноваційний розвиток тепер стає не лише "національною економічною ідеєю”, а й тактикою державної економічної й гуманітарної політики. Пріоритетність інноваційного розвитку національної економіки й активна роль держави у процесі структурних перетворень визнані на найвищому державному рівні.

Отже, у сучасних умовах проблема формування та реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів наповнюється особливим змістом. Потенціал регіону складається з низки самостійних системних категорій, які утворюють синергетичний ефект діяльності й розвитку регіону. До таких системних категорій необхідно віднести: інноваційний потенціал, що включає і науково-технічний потенціал; виробничий потенціал; економічний потенціал; кадровий потенціал; організаційний потенціал, інформаційний потенціал.

Обґрунтовано, що головною умовою сучасного регіонального розвитку є не створення та збільшення потенціалу як такого, а використання існуючого потенціалу і його збільшення в тих напрямах, які можуть забезпечити реальну соціально-економічну віддачу. Однак для того, щоб забезпечити ефективне використання інноваційного потенціалу регіону, потрібно визначити зміст цього поняття.

Встановлено, що існують різні підходи до тлумачення поняття "інноваційний потенціал”. Одні автори роблять наголос на наявності ресурсів, інші - на можливості їх використання. Але більшість керується так званим ресурсним підходом, тобто трактують інноваційний потенціал як сукупність ресурсів, виділяючи найчастіше такі його елементи, як кадровий, інформаційно-методологічний, організаційний та матеріально-технічний. Окремо можна виділити фінансові ресурси, які забезпечують умови реалізації перелічених елементів і виконують роль їх кількісної оцінки.

Автором визначено, що сучасні підходи до трактування категорії "інноваційний потенціал" умовно можна згрупувати у три групи.

1. Структурний. Багато авторів зосереджуються на вивченні окремих структурних елементів інноваційного потенціалу (Н.Н. Молчанов, Р.А. Фатхутдінов, М. Данько та ін.), тому в літературі досліджувану категорію ототожнюють найчастіше з науковим, інтелектуальним, творчим й науково-технічним потенціалом.

2. Ресурсний. Представники цього підходу інноваційний потенціал розглядають як сукупність ресурсів, що забезпечують здійснення інноваційної діяльності суб'єктом господарювання (А.Г. Крайнєв, Л.С. Мартюшева, В.О. Калишенко, В.І. Захарченко, І.Т. Балабанов та ін.).

3. Інституціональний. Згідно з цим підходом інноваційний потенціал розглядається як ступінь готовності суб'єкта господарювання здійснювати інноваційну діяльність. При цьому ступінь готовності передбачає наявність і збалансованість компонентів потенціалу та достатність рівня розвитку потенціалу для формування інноваційно активної економіки. Прихильниками цього підходу є О.П. Косенко, Б.В. Буркинський, Є.В. Лазарєва.

На підставі проведених досліджень теоретичних засад формування державної політики надане авторське визначення поняття "інноваційний потенціал регіону" - сукупність ресурсів і властивостей, які визначають інноваційні можливості стійкого та ефективного функціонування регіональної соціально-економічної системи.

У роботі зазначено, що інноваційні можливості є першою основною характеристикою інноваційного потенціалу. Реалізація інноваційних можливостей регіону дозволяє забезпечити поступальний розвиток регіональної соціально-економічної системи за допомогою створення та реалізації нововведень. З метою ефективної реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу в роботі запропоновано виділяти такі складові інноваційного потенціалу регіонів: організація та технологія управління в регіоні; рівень досліджень і розробок у регіоні; маркетинг у регіоні; наявні технології виробництва в регіоні; економічно активне населення регіону; фінансова база регіону; інформаційна база регіону; природно-ресурсний потенціал регіону.

Визначено, що на підставі груп потенціалів, що становлять інноваційний потенціал регіону й характеризуються сукупністю інноваційних можливостей, формується портфель нововведень держави та окремого регіону. Портфель нововведень може складатися з нововведень покупної та власної розробки, що підлягають реалізації або нагромадженню і подальшому впровадженню в регіоні. Нововведення можуть належати до будь-якої сфери діяльності і, як відзначалося вище, надалі називатимуться інноваційною можливістю. Нововведення, що перебувають у портфелі нововведень, оцінюються, а з найбільш перспективних формують портфель інновацій.

Формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів має забезпечувати розробку заходів з підтримки підприємств у застосуванні інновацій, сприяти їх упровадженню та використанню у сфері практичного застосування. Унаслідок цього актуальним стає завдання перерозподілу ресурсів, як матеріально-технічних, так і фінансових, між галузями, які здійснюють науково-технічні розробки, впроваджують нововведення та використовують їх.

У ході дослідження встановлено, що при реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу необхідно враховувати і соціальні пріоритети, зокрема наступні.

1. Розвиток партнерства держави, бізнесу та населення. Концепція соціальної держави, соціального ринкового господарства припускає, що за допомогою державного устрою можна досягти справедливого й економічно раціонального сполучення інтересів окремих осіб і суспільства в цілому.

2. Адекватність форм і методів реалізації змісту соціальної функції держави. Тобто держава забезпечує соціалізацію відносин за допомогою властивих їй форм і методів державного регулювання економіки і соціальної сфери: раціонального оподаткування, кредитів, інвестицій, антимонопольних заходів, фінансування соціальних програм.

3. Плюралізм. Соціальний світ і економічне зростання залежать від реальної участі громадян у розробці та реалізації політичних і правових норм, що стосуються їх життєвих інтересів. Соціальна держава формується у процесі переговорів і угод між соціальними партнерами - владою, підприємцями й профспілками, що представляють інтереси працівників.

4. Конкуренція у взаємовідносинах суб'єктів господарювання. Між тим варто враховувати, що цей принцип у сфері реалізації соціальної функції держави стає багатоаспектним, припускає участь у конкурентних відносинах господарюючих суб'єктів, домогосподарств, органів влади та управління різних рівнів. Зазначимо також, що конкурентні відносини в цьому випадку розвиваються в різних площинах, створюються між суб'єктами, що належать до соціально-економічних систем різного рівня. Тому держава повинна формувати певні вектори конкуренції, що забезпечують розвиток інтеграційних процесів.

5. Поглиблення інтеграції соціально-економічних систем. Необхідність цього принципу випливає із загального принципу системності. Зміцнення системи відбувається в тому випадку, якщо міжелементні зв'язки стають більш міцними відносно інших систем, до яких включені складові її елементи. В іншому випадку має місце дезінтеграція, яка може призвести до руйнування системи.

У другому розділі - "Методологічні основи державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України" - розкрито принципи та вектори регіональної інноваційної політики; розроблено методологічні підходи до оцінки ефективності державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; використано досвід іноземних країн щодо формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу в регіонах країни.

Встановлено, що усвідомлення значення реалізації політики пріоритетів науково-технологічного та економічного розвитку стало ознакою чергового етапу розвитку національної політики науково-технологічного, промислового та інноваційного розвитку економічно домінуючих країн світу. Наслідком її успішної реалізації постало забезпечення в короткі строки створення і нарощування обсягів виробництва продукції, товарів та послуг, конкурентоспроможних як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, що зумовило науково-технологічний "прорив” цих країн. Саме політика державних пріоритетів у сфері високонаукоємних технологій є тим інструментом, використання якого здебільшого визначає і напрям економічного розвитку країни.

Застосування на сучасному етапі пріоритетної форми розвитку окремих видів наукоємних технологій зумовлене низкою причин, головними з яких виступають обмеженість ресурсної бази відносно стратегічних цілей соціально-економічного розвитку; циклічний характер розвитку світової економіки. Тому надання пріоритетного статусу одному чи декільком технологічним напрямам розвитку економіки не лише характеризує наявні можливості держави щодо їх реалізації, а й зумовлює вагомість для неї перспектив економічного зростання в обраних сферах у майбутньому.

Регіональна інноваційна політика має бути орієнтована на вирішення територіальних проблем, до числа яких відноситься ефективне використання наявних матеріально-технічного, сировинного й трудового потенціалів, задоволення потреб внутрішнього ринку. Заходами реалізації регіональної інноваційної політики виступають програми (проекти) з підвищення конкурентоспроможного потенціалу за допомогою залучення приватних інституціональних інвесторів (комерційних банків, інвестиційних фондів і ін.) та реалізації інновацій, формування режиму економічного стимулювання інноваційної діяльності.

Встановлено, що основними векторами реалізації регіональної інноваційної політики держави є:

- розробка та удосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, механізмів її стимулювання, системи інституціональних перетворень, захисту інтелектуальної власності в інноваційній сфері та введення її в господарський обіг;

- створення системи комплексної підтримки інноваційної діяльності, причому в процес активізації інноваційної діяльності повинні бути включені не тільки органи державного управління, комерційні структури, фінансово-кредитні установи, але й громадські організації на державному та регіональному рівнях;

- створення регіональних венчурних фондів, діяльність яких дозволить вирішити проблему недостатнього фінансування інноваційних підприємств за рахунок акумулювання коштів ринкових інвесторів та держави, сприятиме впровадженню нових технологій у виробництво та забезпечить соціально-економічний розвиток регіону на інноваційній основі;

- розвиток інфраструктури інноваційного процесу, включаючи системи фінансово-економічну, інформаційного забезпечення, експертизи, сертифікації й просування розробок, підготовки й перепідготовки кадрів;

- розвиток малого інноваційного підприємництва шляхом формування сприятливих умов для створення та успішного функціонування малих високотехнологічних організацій і надання їм державної підтримки на початковому етапі діяльності;

- удосконалення конкурсної системи відбору інноваційних проектів і програм;

- реалізація критичних технологій і пріоритетних напрямів, здатних перетворювати відповідні галузі економіки країни та її регіонів.

У роботі запропоновано чотири визначальні принципи, що мають складати основу формування регіональної інноваційної політики:

створення максимально сприятливих умов для розвитку наукоємного виробництва, інноваційного бізнесу;

максимальне зближення науки, виробництва та комерції;

об'єднання фірм, які розробляють і забезпечують комерційну реалізацію різних видів наукоємної продукції та сприяють прискореню процесів обміну науково-технічною інформацією;

формування парникових умов для інкубаційного періоду становлення малих інноваційних фірм, проведення першого, найбільш ризикового етапу науково-технічних розробок.

Проведений аналіз напрямів стимулювання інноваційної активності в Україні свідчить про те, що сьогодні ефективність здійснюваних заходів на всіх рівнях управління поки ще невисока. Це сталося внаслідок проведених у нашій країні економічних реформ, які негативно вплинули на стан і розвиток інтелектуальної сфери. У числі негативних наслідків варто виділити дестабілізацію інтелектуального ринку; "міграцію” носіїв ідей і технологій за кордон; значне зниження рівня мотивації і стимулювання інтелектуальної творчості; занижену оцінку ринкової вартості результатів творчої діяльності.

Для виявлення та врахування всіх перелічених перешкод, які постають на шляху розробки та реалізації ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіону, необхідна комплексна оцінка, що дозволяє сформувати пріоритетні напрями його розвитку.

Під час розробки показників оцінки рівня інноваційного потенціалу виникає проблема: інноваційний потенціал не може бути охарактеризований будь-яким одним показником. Рівень інноваційного потенціалу запропоновано оцінювати через систему показників, які спрямовані на оцінку перспективи розвитку регіону в умовах науково-технічного прогресу. Запропонована в роботі методика оцінки інноваційного потенціалу дозволяє оцінити готовність і здатність регіону до використання наявних інноваційних можливостей. Вона характеризує рівень потенціалу й ступінь рівномірності його розвитку, націлена на виявлення пріоритетних напрямів удосконалення управління інноваційним потенціалом. Знаючи величину інноваційного потенціалу, можна здійснювати управління ним, впливаючи на такі параметри: інноваційну сприйнятливість; кількість ресурсів; новизну продукції; загальну кількість продукції, яка вироблена в регіоні; кількість реалізованих нововведень.

Обґрунтовано, що при формуванні державної політики розвитку інноваційного потенціалу доцільно використовувати концепцію інтеграційного маркетингу, яка дозволить скоординувати дії, проводити збалансовану політику. З визначення інтеграційного маркетингу регіону випливає, що він являє собою складну систему. Отже, суб'єктом інтеграційного маркетингу регіону є інноваційний потенціал регіону. Об'єктом інтеграційного маркетингу регіону виступають органи управління регіону.

Формування концепції державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіону на основі інтеграційного маркетингу включає певні етапи: оцінка зовнішнього середовища розвитку інноваційного потенціалу; аналіз внутрішніх резервів та власних ресурсів; узгодження й приведення у відповідність впливу зовнішніх і внутрішніх факторів; розробка заходів державного та регіонального впливу на інноваційний потенціал регіону.

На нашу думку, система державного управління інноваційного потенціалу регіонів України складається з комплексу заходів, дія яких спрямована на повноцінне його використання й розвиток у регіоні.

Світовий досвід формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу показує, що зусилля держави спрямовуються на комплексне скоординоване використання прямих та непрямих методів регулювання інноваційної діяльності з перевагою кредитно-фінансових і податкових інструментів його стимулювання. При цьому вибір напрямів і розробка моделей інноваційного розвитку враховує особливості та науково-технічний і ресурсний потенціали країни.

Для України, з огляду на перспективи інтеграції в ЄС та участь в європейському дослідницькому просторі, доцільним є вивчення досвіду європейських країн, зокрема тих, де розвиток інноваційного підприємництва відбувається в умовах обмежених фінансових ресурсів та за наявності істотного науково-технічного потенціалу. У цьому сенсі має бути цікавим досвід Польщі щодо підвищення ефективності використання інноваційного потенціалу для посилення конкурентоспроможності економіки регіону через впровадження програм державної підтримки підприємництва в академічному середовищі та забезпечення передачі технологій із наукового сектора підприємцям (створення мереж інформації про фірми та інституції, які пропонують або потребують нові технологічні рішення, інтерактивне навчання у сфері підприємництва).

В умовах нерозвиненості інноваційної інфраструктури в Україні важливим є сприяння інноваційному підприємництву на регіональному рівні за посередництва структур, до функцій яких повинні входити підтримка інноваційного підприємництва у вищих навчальних закладах та наукових установах, юридичний супровід та часткове фінансування у процесі подання заявки на отримання охоронних документів на об'єкти інтелектуальної власності.

У третьому розділі - "Оцінка формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів” - визначено фактори, що впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; проаналізовано соціально-економічні умови формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів та ефективність чинної нормативно-правової бази щодо забезпечення інноваційної діяльності.

Встановлено, що для формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України необхідно мати чітке уявлення про структуру інноваційного потенціалу регіону, взаємозв'язки між компонентами інноваційного потенціалу регіону, про систему та фактори, які дозволяють найбільш повно й ефективно реалізувати на практиці закладені в ньому можливості. З метою формування ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів запропоновано класифікацію факторів, що впливають на розвиток інноваційного потенціалу регіону: за результативністю дії (стримувальні, каталізуючі); за характером впливу (конструктивні, деструктивні); за складом інфраструктури (виробничо-технологічні, фінансові, інформаційно-консалтингові, кадрове забезпечення); за масштабом впливу (фактори глобального рівня, макрорівня, мезорівня, мікрорівня).

Окремо наголошено, що істотними факторами, які впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу, є науково-технічні; ресурсне забезпечення; загальноекономічні; інноваційність макросистеми; масштаби й темпи інноваційної діяльності.

Обґрунтовано необхідність в основу здійснення інноваційної діяльності покласти інтеграційний маркетинг, який за своїми параметрами є близьким до самої ідеї інновації, адже в основі має дві обовязкові інноваційні умови - необхідність підтримки конкурентоспроможності бізнесу та необхідність постійного пристосування до вимог споживачів. Тому наведений перелік факторів запропоновано доповнити наступними групами, які орієнтовані на інтеграційний маркетинг: такі, що зумовлені діями виробника; такі, що характеризують вплив споживача.

Встановлено, що основними недоліками у формуванні державної політики розвитку інноваційного потенціалу в Україні та її регіонах є: відсутність реальних механізмів об'єднання наявних ресурсів, їх концентрації на найбільш значних та перспективних напрямах розвитку; відсутність залежності між збільшенням обсягу продажу приватними компаніями і зростанням фінансування здійснюваних ними досліджень і розробок; інноваційна політика не має чіткої спрямованості у вирішенні конкретних економічних проблем регіонів, у їхній реструктуризації з урахуванням ринкових чинників. Останніми роками рівень інноваційної активності промислових підприємств суттєво знижується. Інноваційна активність вітчизняних промислових підприємств є низькою і демонструє стійку тенденцію подальшого зниження. Дані дослідження переконують, що протягом досліджуваного періоду кількість підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, зменшилася на 3,7 в. п., а їх частка в загальній кількості промислових підприємств скоротилася з 14,1 до 10,7 %, тобто їх було у шість разів менше, ніж у розвинених країнах, де цей показник становить 60-70 %.

У деяких регіонах України відбувалося підвищення інноваційної активності. Стале зростання питомої ваги підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, у 2009 р. порівняно з 2008 р. спостерігається в Івано-Франківській (на 4,1 %), Львівській (39,4 %), Полтавській (28,6 %), Сумській (25 %), Тернопільській (11,4 %), Харківській (31,9 %), Хмельницькій (26,7 %), Миколаївській (34,6 %), Чернівецькій (23,8 %), Чернігівській (27,6 %) областях. Найвища питома вага інноваційно активних підприємств, які впроваджували інновації, у 2009 р. була у Донецькій, Житомирській, Київській, Миколаївській, Чернігівській областях.

На інноваційну діяльність було витрачено 7,9 млрд грн. (12 млрд грн. - у 2008 р.). Майже кожне підприємство спрямовувало кошти на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення (4974,7 млн грн.), майже кожне четверте - на виконання внутрішніх науково-дослідних розробок (1,0 млрд грн.), кожне сьоме - на придбання результатів науково-дослідних розробок у зовнішніх виконавців (115,9 млн грн.) та майже кожне десяте - на інші зовнішні знання або придбання нових технологій (2012,5 млн грн.).

Кошти місцевих бюджетів мало використовуються для інноваційного розвитку. Це пов'язано як з нестачею коштів у місцевих бюджетах, так і з нерозумінням місцевими органами влади важливості вкладень саме в інновації. Здебільшого фінансування за рахунок коштів місцевих бюджетів відбувалось у Західних регіонах (Львівська область - 344,5 тис. Грн.; Івано-Франківська - 1125,8 тис. грн.; Хмельницька - 99,0 тис. грн.).

Встановлено, що одним з найбільш дієвих механізмів державного впливу на забезпечення інноваційної перебудови структури економіки є законодавче стимулювання інноваційної діяльності на всіх її етапах і створення нормативно-правового середовища, що сприяло б діяльності високотехнологічних галузей виробництва, становленню та розвитку специфічної інфраструктури інноваційної діяльності.

В Україні формування нормативно-правової бази наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності незавершене і позбавлене системного підходу, що підтверджує відсутність цілеспрямованої, послідовної державної політики у цих сферах і стримує створення інноваційної інфраструктури. За підрахунками, законодавство, що стосується інноваційної діяльності, налічує 13 законодавчих актів, понад 50 нормативно-правових актів уряду, близько 100 різноманітних відомчих документів.

Водночас нормативно-правова база інноваційної діяльності є фрагментарною, суперечливою і неповною мірою відповідає засадам економіки, "що ґрунтується на знаннях”. До цього часу відсутні: достатня ефективність захисту прав інтелектуальної власності; не створені правові умови для функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту; процедури

створення окремих суб'єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені; існує неузгодженість термінології чинних законодавчих актів, що зумовлює можливість різного трактування закону та викривлює статистичну звітність у сферах наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.

Оскільки головними завданнями стратегії інноваційної політики України є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного, виробничого та підприємницького потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки, то національна стратегія, орієнтована на формування інноваційної моделі розвитку, повинна поєднувати: безпосередні заходи національного та регіонального рівнів, здійснювані за прямого бюджетного фінансування, які сприятимуть поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації опановування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу; здійснення суб'єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування в конкурентному середовищі, збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань.

У четвертому розділі - "Моделі реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України" - обґрунтовано особливості підходів щодо реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; проаналізовано існуючі моделі управління інноваційним потенціалом та надано пропозиції щодо формування кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

Встановлено, що регіональні органи влади впливають на інноваційну діяльність з урахуванням місцевої специфіки виробництва, природних, соціальних та інших факторів.

У зв'язку з наявними об'єктивними зовнішніми глобальними і внутрішніми процесами регіони повинні безупинно вдосконалювати всі сфери управління своєї діяльності, застосовуючи різні нововведення. Удосконалення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України передбачає систему заходів, які визначають перспективи розвитку регіону, сфери, форми й способи його діяльності в умовах існування та порядок розподілу ресурсів для досягнення поставлених цілей.

Основною метою державної політики розвитку інноваційного потенціалу є планомірне створення, впровадження й використання нововведень. Відповідно до неї повинні формуватися актуальні на сьогоднішній день завдання: підвищення кваліфікації кадрів, що займаються дослідженнями й розробками нововведень; посилення стимулювання праці науково-дослідного й дослідно-конструкторського, управлінського персоналу; постійне поповнення інноваційного портфеля; поліпшення стану матеріально-технічної бази; створення комплексної системи інформаційного забезпечення процесу досліджень і розробок; створення інноваційної інфраструктури регіону, що підтримує інноваційну діяльність у регіоні.

У ході дослідження було встановлено особливості підходів до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України, до яких віднесено:

правові (постійне удосконалення державної інноваційної політики; поєднання державного регулювання інноваційної діяльності з ефективним функціонуванням конкурентного, ринкового інноваційного механізму, захистом інтелектуальної власності; сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному й міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захисту інтересів національного інноваційного підприємництва);

організаційні (системність заходів щодо реалізації державної інноваційної політики шляхом встановлення взаємодії між регіональними та державними рівнями управління з метою розроблення комплексного підходу до вирішення завдань інноваційного розвитку; створення взаємодії між державними регіональними органами влади, виробництвом, наукою та освітою; створення інноваційної культури, що підтримує інноваційний розвиток регіону; збереження та розвиток наукового та виробничого-технологічного потенціалу фундаментальної науки, системи підготовки кадрів для підтримки та розвитку сучасного науково-технологічного рівня та переходу на більш високі щаблі розвитку науки; створення регіональної інноваційної системи взаємодії місцевих органів влади, наукових установ і вищих навчальних закладів, інноваційно-орієнтованих підприємств;