Адміністративно-правове регулювання інформаційної безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

12.00.07 - адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

Линник Григорій Миколайович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному університеті біоресурсів і природокористування України, Кабінет Міністрів України

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор Курило Володимир Іванович, Національний університет біоресурсів і природокористування України, директор навчально-наукового інституту земельних ресурсів та правознавства

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Грохольський Володимир Людвігович, Національна академія внутрішніх справ, професор кафедри управління в органах внутрішніх справ

кандидат юридичних наук, доцент Панова Ірина Вікторівна, Харківський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри адміністративного права Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій

Захист відбудеться «05» травня 2010 р. о «12.00» на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.004.16 у Національному університеті біоресурсів і природокористування України: 03041, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 15, корп. 3, кім. 65

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Національного університету біоресурсів та природокористування України за адресою: 03041, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 13, корп. 4, кім. 28

Автореферат розісланий «02» квітня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Ю. Піддубний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

інформаційний безпека адміністративний міжнародний

Актуальність теми. Конституційне закріплення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави обумовило необхідність реформування вітчизняного законодавства та системи державного управління, що залишились у спадок від радянського тоталітарного режиму.

Перехід від державоцентристської на людиноцентриську ідеологію сприяв радикальному переосмисленню сутності та ролі адміністративного права. Оновлення механізму державного управління в Україні здійснюється з урахуванням входження до глобального інформаційного суспільства, де стратегічну роль відіграють знання та інформація. Поширення чи обмеження інформації, її зміст характеризують ступінь розвиненості демократичних інститутів та наявність дійсно громадянського суспільства.

Сьогодні в інформаційній сфері залишаються невирішеними проблеми щодо створення ефективної системи захисту національного інформаційного простору, подолання колізій та прогалин у чинному інформаційному законодавстві, попередження порушення інформаційних прав і свобод людини та громадянина, особливо зі сторони представників органів державної влади.

Наявність потенційних і реальних загроз у інформаційній сфері негативно впливає на суспільний розвиток держави та реалізацію її євроінтеграційних прагнень.

Внаслідок збільшення ролі та значення інформації в життєдіяльності суспільства, а також у функціонуванні державних і недержавних інституцій, все більшої актуальності в системі національної безпеки України набуває забезпечення її інформаційної складової. Саме тому, в статті 17 Конституції України закріплюється, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Крім того, транснаціональність інформаційних правопорушень та реалізація зовнішньополітичного курсу на вступ до Європейського Союзу потребує узгодження стандартів у сфері інформаційної безпеки.

Проблема адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України в вітчизняній науковій літературі достатньо ґрунтовно не розглядалась. Здебільшого вона досліджувалась лише через висвітлення окремих її аспектів українськими та зарубіжними фахівцями адміністративного та інформаційного права, національної безпеки, теорії держави та права, управління, міжнародного права, кримінального права тощо.

У даному напрямі здійснювались наукові розвідки таких вчених, як: В. Авер'янов, С. Алексєєв, І. Арістова, Г. Атаманчук, О.Бандурка, Д. Бахрах, І. Бачило, В. Білоус, В. Брижко, В. Вернадський, В. Гавловський, І. Голосніченко, В. Голубєв, В. Гурковський, М. Гуцалюк, О. Дзьобань, Є. Додін, О. Дубас, В. Іноземцев, Р. Калюжний, А. Колодій, В. Колос, В. Копилов, В. Копєйчиков, Т. Костецька, О. Кохановська, В. Крисько, С. Кудрявцева, М. Левицька, В. Ліпкан, О. Литвиненко, В. Макаренко, Є. Макаренко, А. Марущак, І. Мащенко, О.Мурашин, Н. Нижник, М. Пендюра, В. Петренко, В. Погорілко, П. Рабінович, А. Селіванов, О. Скакун, Г. Ситник, В. Цимбалюк, І. Чиж, М. Швець, Ю. Шемшученко, О. Юдін, О. Ярмиш, В. Ярочкін та інші.

Однак, адміністративно-правове регулювання інформаційної безпеки України ще не стало цілісним об'єктом дослідження науковців. У попередніх роботах порушувались важливі, але лише окремі аспекти цього явища правової дійсності. З огляду на проблеми сьогодення актуальним є саме комплексний, системний розгляд вищезазначеної проблематики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до Основних напрямів наукових досліджень кафедри адміністративного та фінансового права НУБіП України та Національної програми інформатизації, затвердженого Законом України від 4 лютого 1998 року „Про Національну програму інформатизації” та плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 653-р від 15 серпня 2007 року „Про затвердження плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки ””.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі дослідження вітчизняного і зарубіжного законодавства та правозастосовної практики органів адміністративної юрисдикції в сфері інформаційної безпеки, з'ясувати та надати науково обґрунтовані пропозиції щодо підвищення ефективності її адміністративно-правового регулювання.

Досягненню мети дисертаційного дослідження слугуватиме вирішення таких завдань:

- здійснити системний огляд українських і зарубіжних наукових джерел щодо вивчення проблеми адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки;

- виокремити місце та роль інформаційної безпеки в системі національної безпеки України;

- визначити особливості адміністративних правовідносин у інформаційній сфері;

- дослідити джерела та систему адміністративного законодавства в сфері інформаційної безпеки України;

- окреслити міжнародний досвід забезпечення інформаційної безпеки з метою імплементації у вітчизняне законодавство;

- виділити принципи та напрями адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України;

- розробити пропозиції щодо шляхів підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини з приводу інформаційної безпеки України.

Предметом дослідження є адміністративно-правове регулювання інформаційної безпеки України.

Методи дослідження. Методологію дисертаційного дослідження становить широкий спектр сучасних філософських, загальнонаукових та спеціальних методів пізнання державно-правових процесів та явищ.

У основу дисертаційного дослідження покладено системний та структурний методи, а також методи аналізу і синтезу, що дозволило визначити місце та роль інформаційної безпеки в системі національної безпеки України, виявити їх співвідношення, взаємодію та взаємозалежність, а також специфіку адміністративних правовідносин в цій сфері (розділ 1-2).

За допомогою логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного поглиблено понятійний апарат, визначені сутність, загальні та особливі риси інформаційної безпеки (п. 1.1-1.3).

Застосовуючи діалектичний та історичний методи досліджено етапи становлення і розвитку адміністративної наукової думки у сфері інформаційної безпеки (п. 1.1).

Для розв'язання поставлених завдань були використані також формально-логічний, контент-аналіз та івент-аналіз при огляді розвитку адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України (розділ 2).

Інформаційно-кібернетичний та порівняльно-правовий методи були застосовані при дослідженні міжнародного досвіду адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки та виокремленні основних напрямів співробітництва України в цій сфері з міжнародними організаціями (розділ 3).

Емпіричну основу дослідження становлять узагальнення практичної діяльності РНБОУ (проаналізовано масив із 153 рішень за 2005-2008 роки); анкетування (305 осіб) працівників служб безпеки в м. Києві щодо проблеми державного контролю у сфері національної безпеки України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній правовій науці комплексним монографічним дослідженням, що присвячене питанням адміністративно-правовому регулюванню інформаційної безпеки України.

У цьому контексті отримано основні результати дисертаційного дослідження, що характеризуються науковою новизною:

Вперше:

- визначено основні етапи становлення адміністративно-правової наукової думки та практики забезпечення інформаційної безпеки України;

- сформульовано розуміння інформаційної безпеки як діяльності суб'єктів права щодо задоволення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами;

Удосконалено:

- систему принципів та напрямів адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки в Україні;

- дослідження стандартів забезпечення інформаційної безпеки в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного Договору та виокремлено основні напрями співробітництва з Україною в цій сфері;

- визначення таких понять, як національна безпека, національні інтереси, національні інтереси в інформаційній сфері.

Дістало подальшого розвитку:

- окреслення сучасного адміністративного законодавства, що регулює суспільні відносини в сфері інформаційної безпеки України та виокремлення основних правових проблем;

- надання пропозицій щодо шляхів підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, які містяться у дисертації, можуть бути використані:

у правотворчій діяльності -- при узгодженні українського законодавства щодо стандартів Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного Договору в сфері забезпечення інформаційної безпеки, а також загалом при вдосконаленні адміністративного законодавства щодо врегулювання інформаційних відносин;

у правозастосовній діяльності -- при забезпеченні реалізації прав і свобод громадян у сфері інформаційної безпеки;

у науково-дослідній діяльності -- для проведення подальших досліджень проблем як національної, так і інформаційної безпеки України;

у навчально-методичному процесі -- при підготовці фахівців у сфері національної безпеки, інформаційної безпеки, міжнародних інформаційних відносин та при написанні відповідних навчальних підручників, посібників, що розкривають цю тематику;

Особистий внесок здобувача. Дисертація „Адміністртаивно-правове регулювання інформаційної безпеки України” є завершеною, самостійною науковою працею, а використані в дисертації роботи подаються з обов'язковим посиланням на них. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції ґрунтуються на особистих дослідженнях, аналізі та критичному осмисленні наукових і нормативно-правових джерел, узагальненні практики застосування законодавства України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорено на засіданні кафедри адміністративного та фінансового права і оприлюднено на відповідних науково-практичних конференціях.

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено в п'яти публікаціях, у тому числі в трьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях з юридичних наук, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (217 найменувань на 20 сторінках). Повний обсяг дисертації становить 182 сторінки, з них загальний обсяг тексту -- 160.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв'язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній, науково-дослідній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 „Теоретичні аспекти адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки в Україні” складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних і методологічних аспектів інформаційної безпеки України, дослідженню стану наукової розробленості теми, визначенню етапів становлення наукової думки в цій сфері та місця інформаційної складової в системі національної безпеки України, авторського бачення поняття інформаційної безпеки та його відмежування від інших споріднених понять.

У підрозділі 1.1 (вставити назву і далі по в усіх місцях) подається аналіз стану розробленості вітчизняними та зарубіжними фахівцями адміністративно-правової науки інформаційної безпеки.

Не дивлячись на постійне зростання наукових досліджень, предметом яких виступають окремі аспекти інформаційної безпеки, а також посилення уваги законотворців шляхом прийняття чисельних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в вищезазначеній сфері, поняття «інформаційна безпека», напрями, шляхи, методи, принципи, структура, система забезпечення тощо є доволі дискусійними та недостатньо визначеними.

Загалом дослідження генезису наукової думки та правової практики в сфері забезпечення інформаційної безпеки України дозволило виділити три основні етапи їх становлення. Перший етап (1991-1996 р.). Відсутні ґрунтовні наукові дослідження інформаційної складової національної безпеки. Здебільшого наукові роботи присвячені національній безпеці, в контексті чого автори лише поверхнево зазначають про необхідність виокремлення її інформаційної складової, при чому не надаючи пріоритету серед інших складових. Інформаційна безпека здебільшого ототожнюється з безпекою інформації. Автори виділяють ряд основних загроз та пріоритетів інформаційної безпеки України, що, як правило, мають внутрішній характер та пов'язані, насамперед, із відсутністю кваліфікованого кадрового забезпечення та політичною нестабільністю в країні. Другий етап (1996-2000 рр.). Розгляд інформаційної безпеки виходить на пріоритетне місце в системі національної безпеки, про що свідчить конституційна закріпленість інформаційної безпеки як важливої функції держави. В той же час здебільшого в наукових розробках інформаційна складова розглядається через висвітлення проблем інформаційної безпеки держави, залишаючи осторонь інші важливі об'єкти - людини і громадянина, а також суспільство. Ще однією особливістю досліджень цього періоду є те, що в них акцентується увага на необхідності превентивної діяльності щодо захисту з метою забезпечення інформаційної безпеки України. З'являються перші ґрунтовні дисертаційні дослідження політологічного та юридичного спрямування, предметом розгляду яких є інформаційна безпека. Необхідно відзначити, що у багатьох роботах вчених-правників інформаційна безпека ототожнюється з комп'ютерною, внаслідок чого тенденційним є бурхливий сплеск розробок саме кримінального спрямування. У чисельних наукових розвідках зазначається про появу нового виду тероризму - інформаційного, та загалом про кіберзлочинність як різновид злочинності, а також про таку новітню загрозу інформаційній безпеці України як маніпулювання свідомістю людини, громадянина та загалом суспільства. Третій етап (2001-2008 рр.). Враховуючи те, що інформаційна проблематика має транснаціональний характер та потребує узгоджених дій всього світового співтовариства, характерною рисою даного етапу є інтенсифікація наукових розвідок міжнародних засад інформаційної безпеки. Крім того, проголошений зовнішньополітичний курс України на інтеграцію до Європейського Союзу обумовив появу наукових робіт, присвячених саме досвіду забезпечення інформаційної безпеки євроспільнотою, проблемам, перспективам, напрямам узгодження (адаптації) вітчизняного інформаційного законодавства до європейського. Зважаючи на специфіку термінології, що використовується при репрезентації окремих аспектів інформаційної безпеки, наступною віхою для вітчизняної науки в цій сфері стала поява чисельних словників, глосаріїв тощо. Необхідно відзначити, що для даного періоду також достатньо характерним є інтенсифікація наукових розвідок, що присвячені ролі, місця, завдань тощо окремих органів влади у сфері забезпечення інформаційної безпеки України та загалом ґрунтовна деталізація окремих її засад. Перехід від «державоцентристської» ідеології, в якій державницькі інтереси превалюють над інтересами людини, до «людиноцентристської», є тенденційним для сучасного розвитку державно-правової науки. Саме тому все частіше з'являються роботи, що присвячені особливостям забезпечення прав, свобод та законних інтересів у сфері інформаційної безпеки.

Проведений аналіз стану адміністративно-правових наукових досліджень, присвячених інформаційній безпеці, дозволив дійти висновку про недостатній їх рівень порівняно з потребами українського суспільства та іншими європейськими країнами.

Для більш повного та об'єктивного розкриття теми дослідження нами було розглянуто генезис правового регулювання інформаційної безпеки України. Не дивлячись на те, що національна і інформаційна безпека стали юридичними категоріями, правовий аналіз дефініцій вищезазначених понять має певні труднощі через їх неоднозначність, що закріплюються в чисельних нормативно-правових актах.

Під інформаційною безпекою дисертант розуміє діяльність суб'єктів права щодо задоволення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними чи потенційними загрозами.

Таке змістовне наповнення поняття „інформаційна безпека”, на думку здобувача, є більш доцільним із позицій адміністративної науки і практики. По-перше, у визначенні чітко вказується на важливу характеристику суб'єктів інформаційної безпеки, якими можуть бути виключно суб'єкти права, що володіють правоздатністю та дієздатністю. По-друге, в нормах Закону України «Про основи національної безпеки України» відсутнє окреслення розуміння цієї категорії, а лише зазначається про окремі сфери національної безпеки, де є реальні та потенційні загрози, серед яких і інформаційна. По-третє, відсутня застаріла конструкція «стан захищеності» чи «захищеність», а зазначається про динамічність категорії «інформаційна безпека».

У підрозділі 1.2 досліджується поняття «національна безпека», «загрози», «національні інтереси» тощо. Акцентовано увагу на методологічних підходах до визначення вищевикладених понять. Констатовано, що, використовуючи поняття «національна безпека», йдеться не про розгляд безпеки як конкретної етнічної групи, а більш широке розуміння, як народу певної країни з усіма етносами, що проживають в її межах.

Розглядаючи національну безпеку як систему, що складається з підсистем, які знаходяться в корелятивному зв'язку між собою, нами доведено про некоректність відділяти один вид безпеки від іншого, або безпеку одного суб'єкта від безпеки інших суб'єктів. Тим більше, враховуючи сучасні процеси глобалізації та сутність безпеки як феномену, коли достатньо складно визначити межу між внутрішньодержавними та міжнародними проблемами.

Аналіз зарубіжних правових джерел, що закріплюють суспільні відносини в сфері національної безпеки, дозволив зазначити про неоднозначне змістовне наповнення та визначення складових національної безпеки для конкретної країни. Внаслідок чого нами було зроблено висновок, що виокремлення тієї чи іншою складової (сфери) в системі національної безпеки залежить від інтенсивності, кількості, специфіки потенційних чи реальних загроз у чітко визначений часовий період та соціально-економічного, політичного, культурного тощо потенціалу, а також геополітичних і геостратегічних амбіцій.

Аргументовано, що поняття «національна безпека» має широке та вузьке розуміння, що обумовлено межами втручання держави в життя суспільства, а також методами та засобами якими це здійснюється.

У вітчизняному законодавстві, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплюється саме широке трактування цієї категорії, тобто українська держава відповідальна за вирішення багатьох проблем у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства. Хоча на початку незалежності України в вітчизняному праві було закріплено вузьке розуміння категорії «національна безпека», коли остання зводилась виключно до екологічної, зовнішньої та внутрішньої безпеки.

Це пов'язано з тим, що за радянських тоталітарних часів здійснювався повний державний контроль над усіма сферами людського життя. Процес же становлення незалежності України був доволі складним, що потребувало вирішення багатьох соціальних завдань.

Доведено, що дослідження адміністративістами інформаційної безпеки проводиться без врахування системної її сутності, а також системної сутності національної безпеки, складовою якої є інформаційна безпека.

Обстоюється позиція згідно з якою інформаційна безпека як феномен має дуалістичний характер. З одного боку, вона є складовою національної безпеки, а з іншого - частиною всіх інших елементів національної безпеки.

Враховуюче те, що національна безпека з інформаційною співвідносяться як загальне та часткове, то достатньо важливими є норми Закону України «Про основи національної безпеки України», що закріплюють сутність та природу об'єктів, суб'єктів, принципів, загроз та напрямів державної політики тощо.

У підрозділі 1.3 розглядаються питання специфіки адміністративних правовідносин в інформаційній сфері шляхом дослідження наукових позицій фахівців адміністративного права щодо поняття, сутності, структури та їх різноманіття.

Ураховуючи наукові розвідки в цій сфері, було уточнено перелік ознак (особливостей) адміністративно-правових відносин, а саме:

- виникають, змінюються, припиняються лише за наявності відповідної адміністративної норми;

- однією зі сторін є носій юридично-владних повноважень (офіційний чи уповноважений суб'єкт виконавчої влади);

- наявність взаємних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків;

- чіткий, персоніфікований характер взаємовідносин;

- наявність волі хоча б одного із суб'єкта адміністративного права (навіть якщо суб'єкт не знає, що він є учасником правовідносин виходять з презумпції того, що він знав або мусив знати про можливість виникнення правовідносин, за його участі);

- існують виключно в державному і самоврядному управлінні;

- наявність ініціативи хоча б однієї із сторін правовідносин, при чому згода чи бажання іншої сторони не завжди є обов'язковою;

- порушник адміністративних правовідносин відповідає безпосередньо перед державою в особі її органу.

Внаслідок аналізу рис інформаційних правовідносин та адміністративних правовідносин, ми дійшли деяких висновків:

як адміністративні, так і інформаційні правовідносини мають публічний характер;

у суб'єктів адміністративного та інформаційного права, які вступають у взаємовідносини наявні взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки;

обидва види правовідносин мають чіткий, персоніфікований характер;

- вищезазначені правовідносини мають вольовий характер, хоча б одного зі суб'єктів.

Вищевикладені схожі риси обумовлені тим, що як адміністративні, так і інформаційні відносини є правовідносинами. Саме ці ознаки є загальними для будь-яких правових відносин, що виникають, змінюються, припиняються незалежно від галузі права.

Щодо відмінностей між адміністративними та інформаційними правовідносинами, необхідно зазначити, що завдяки інформації функціонує будь-яка державна чи недержавна інституція, а діяльність людини має яскраво виражений інформаційний характер. Це означає, що інформація, інформаційна діяльність пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства. Інформаційні правовідносини регулюються нормами не тільки адміністративного права, але й інформаційного, конституційного, земельного, екологічного, кримінального та іншими галузями права. Як зазначалось раніше, на відміну від інформаційних правовідносин одним із суб'єктів адміністративних правовідносин завжди є юридично-владний представник, тобто органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про інформацію» суб'єктами інформаційних відносин, крім громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, є юридичні особи, держава, інші держави та їх юридичні особи, міжнародні організації тощо. Таким чином, коло суб'єктів інформаційних правовідносин є набагато ширшим щодо адміністративних, а тому можна дійти висновку, що адміністративно-правові відносини є лише частиною інформаційних, однією з форм, у яких знаходять свій вираз інформаційні правовідносини.

З приводу понять «адміністративні правовідносини у інформаційній сфері» та «інформаційні відносини в сфері адміністративного права», вважаємо, що вони є синонімічними та змістовно однозначними.

Наслідком теоретичних напрацювань стало визначення поняття адміністративних правовідносин в інформаційній сфері як врегульованих нормами адміністративного права специфічних суспільних відносин, що виникають між відповідними суб'єктами адміністративного права у зв'язку з одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації, внаслідок чого між ними виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Беручи до уваги вищезазначене поняття «адміністративні правовідносини в інформаційній сфері», а також ознаки інформаційних та адміністративних правовідносин, було виокремлено основні ознаки, особливості адміністративних правовідносин в інформаційній сфері.

Вони виникають, змінюються, припиняються лише за наявності відповідної адміністративної норми.

Одним із суб'єктів правовідносин є носій юридично-владних повноважень, а саме: органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи, інші суб'єкти, які здійснюють владні управлінські функції, в тому числі делеговані повноваження.

Наявність взаємних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Чіткий, персоніфікований характер взаємовідносин;

Воля хоча б одного зі суб'єкта адміністративного права.;

Обмежена сфера існування, а саме сфера публічно-правових відносин (державне та самоврядне управління).

Виникають, змінюються та припиняються у зв'язку із одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації.

Інформаційна складова адміністративних правовідносин може відігравати як вирішальну роль, так і допоміжну.

Пріоритет інформаційних прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в сфері діяльності публічної адміністрації.

Розділ 2 „Механізм адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню особливостей правового регулювання інформаційної безпеки України.

У підрозділі 2.1 - „Стан адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України” досліджується вітчизняні чинні фундаментальні нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини в сфері інформаційної безпеки.

Визначається, що систему вітчизняного законодавства в сфері інформаційної безпеки становлять:

Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов'язки людини та громадянина в сфері національної та інформаційної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб'єктів їх забезпечення тощо;

закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення інформатизації в Україні, закладають правові інформаційної діяльності та права громадян на інформацію;

міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах інформаційної безпеки;

підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки України.

Особливе місце в системі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України посідає Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), аналіз якого дозволив зробити декілька висновків.

Суб'єктами вчинення адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є не тільки звичайні громадяни України, але і посадові та службові особи.

Кількісно де-юре превалюють адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління; на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення; адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку, а також у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури.

Здебільшого за вчинення адмінправопорушень в сфері інформаційної безпеки України передбачений такий вид адміністративного стягнення як штраф від одного до п'ятсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян та конфіскація засобів вчинення правопорушення чи продукції отриманої внаслідок порушення вітчизняних норм права. У поодиноких випадках також передбачені виправні роботи, попередження та відшкодування збитків.

Якщо Кодекс України про адміністративні правопорушення має концептуальне значення для реалізації саме каральної функції органів державного управління в сфері інформаційної безпеки, то Закон України «Про інформацію» є фундаментальним для закріплення правових основ їх правозабезпечувальної та правозахисної діяльності.

Це особливо важливо на етапі реформування адміністративного законодавства України. Оскільки інноваційний погляд на сутність адміністративного права обумовив пріоритетність не управлінської та каральної, а саме правозабезпечувальної та правозахисної функцій органів державного управління.

Окремі загрози в інформаційній сфері, що визначені в Законі України «Про основи національної безпеки України», а саме: прояви обмеження доступу громадян до інформації, розголошення інформації, що становить державну та іншу, передбачену законом таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави, в цілому знайшли свою правову регламентацію в адміністративному законодавстві України.

Разом із тим, у адміністративному законодавстві відсутня норма, що б передбачала адміністративну відповідальність за маніпулювання свідомістю. Це пов'язано з тим, на нашу думку, що в практичній діяльності правоохоронних органів довести наявність маніпулювання достатньо складно та практично неможливо. Хоча вважаємо за необхідне включити норму до Кодексу України про адміністративні правопорушення хоча б за курси нейролінгвістичного програмування.

Аргументується позиція, що адміністративно-правове регулювання суспільних відносин в сфері інформаційної безпеки України перебуває на етапі формування та становлення. Для нього характерна значна кількість прогалин та колізій, що обумовлює зловживання органами державної влади в цій сфері. Одним із ефективних засобів подолання адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є необхідність паритету між забезпеченням прав громадян на інформацію та захистом інформаційних ресурсів держави в особі його державного апарату.

У підрозділі 2.2 проаналізовано поняття, види та специфіка принципів і напрямів адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України. Визначено, що правове забезпечення інформаційної складової національної безпеки України ґрунтується на основі принципів адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки, під якими розуміється відправні начала, засади, ідеї, орієнтири, у рамках яких здійснюється регулювання адміністративно-правових відносин в сфері інформаційної безпеки.

Характерними рисами вищезазначених принципів є кореляція з суспільно-економічними, політичними обставинами в країні в чітко визначений історичний період та час. Крім того, для них характерно те, що вони взаємопов'язані з формою правління, формою територіального устрою та формою державного режиму.

Відстоюється позиція, що незважаючи на досить значний спектр закріплених конституційних принципів адміністративного права загалом та адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України зокрема, вичерпного переліку вищезазначених фундаментальних засад не може існувати. Як права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією України, не є вичерпними, так і вищезазначені принципи.

На нашу думку, фундаментальними принципами адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України є:

принцип верховенства права (закону);

принцип гласності;

принцип вільного доступу (відкритості) до інформації;

принцип заборони розповсюдження інформації, що є небезпечною чи шкідливою для розвитку державно-правових чи недержавних інституцій та людини;

- принцип забезпечення права громадян на участь у державному управлінні;

принцип пріоритету інформаційних прав і свобод людини і громадянина;

принцип своєчасного і адекватного забезпечення національних інтересів у інформаційній сфері шляхом управління реальними та потенційними загрозами;

принцип чіткого розмежування повноважень та взаємодії органів державної влади у забезпеченні інформаційної безпеки;

принцип демократичного цивільного контролю над державно-правовими інституціями;

принцип пріоритету норм міжнародного права щодо національного законодавства;

принцип відповідальності державних та посадових осіб за прийняті адміністративні акти (рішення) тощо.

Аналіз нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері інформаційної безпеки України, дозволяє виокремити два основні напрями адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України за критерієм об'єктів інформаційної безпеки. Перший з них, пов'язаний із забезпеченням інформаційної безпеки людини (громадянина) та суспільства, другий - із забезпеченням інформаційної безпеки держави.

Для забезпечення інформаційної безпеки людини (громадянина) та суспільства характерний загальнодозвільний тип правового регулювання, сутність якого виражається принципом: «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Для інформаційної безпеки держави характерний інший тип правового регулювання - спеціально-дозвільний, сутність якого виражається принципом: «можна лише те, що дозволено законом».

У розділі 3 „Напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України” проаналізовано міжнародні засади забезпечення інформаційної безпеки, їх відповідність українським стандартам та подано пропозиції щодо підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України.

У підрозділі 3.1 досліджується виключно досвід забезпечення інформаційної безпеки Організації Об'єднаних Націй, Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного договору. Обстоюється позиція, що серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України в зовнішньополітичній сфері є проведення активної міжнародної політики з метою забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору.

Аргументовано, що нормами міжнародного права дозволяється кожній суверенній державі самостійно вирішувати зміст і обсяги відомостей, що потребують захисту на національному рівні. Разом із тим, міжнародне право встановлює відповідні обмеження на оприлюднення чи засекречення конкретної інформації. Крім того, в міжнародному праві відсутній уніфікований перелік вищезазначеної інформації та, як правило, різноманітні міжнародні організації мають власні неоднозначні вимоги щодо її засекречування.

Однією з вимог країни-претендента на вступ до Альянсу є запровадження достатніх заходів щодо захисту інформації з обмеженим доступом та визначення критеріїв щодо таємності інформації відповідно до стандартів НАТО. Саме забезпечення безпеки такої інформації є одним із фундаментальних напрямів співробітництва України та НАТО.

Під інформацією з обмеженим доступом (класифікованою інформацією за термінологією НАТО) розуміється така інформація, яка перелічена в реєстрі секретної інформації і яку в інтересах держави, яка прийняла цю законодавчу норму, необхідно захищати від розкриття, ушкодження, втрати, руйнування, крадіжки або інших форм неправомірної маніпуляції.

Визначено, що перед Україною на сучасному етапі реалізації євроатлантичних прагнень стоїть пріоритетне завдання подолання міфів та викривлених думок про переваги та загрози від входження України до НАТО в громадській свідомості українців шляхом цілеспрямованого об'єктивного, системного й послідовного інформування всіма державними і недержавними інституціями. Інформаційно-просвітницька діяльність в сфері євроатлантичної інтеграції України здійснюється за потужної підтримки самого Альянсу, що також реалізується в рамках співробітництва України та ЄС.

Під інформацією з обмеженим доступом в ЄС розуміється будь-яка інформація (а саме знання, які можуть передаватися в будь-якій формі) або матеріали, визначені як такі, що потребують захисту від розголошення, і яким було надано гриф обмеження доступу.

Зроблено висновок, що розуміння НАТО та ЄС інформації з обмеженим доступом значно різниться. Так, у рамках ЄС більш чітко визначається, конкретизується зміст інформації з обмеженим доступом, до якої включено не тільки будь-яка інформація, але й знання, матеріали тощо. З іншої сторони, в ЄС обмежується захист такої інформації виключно розголошенням.

Окрім, співробітництва України та ЄС у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, доволі важливими є інші напрями, а саме: захист персональних даних та інтелектуальної власності.

У чинному законодавстві України відсутнє визначення персоніфікованої інформації та правовий режим її використання. Перелік випадків обмеження права на інформацію у вітчизняному законодавстві також є неоднозначним, що обумовлює необхідність прийняття Закону України - «Про інформацію персонального характеру».

Хоча Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає настання адмінвідповідальності за порушення прав на інтелектуальну відповідальність, а також в системі Міністерства внутрішніх справ України були створені центральні та регіональні підрозділи боротьби з правопорушеннями у сфері інтелектуальної власності і високих технологій, можна стверджувати про перманентну динаміку саме цих видів правопорушень.

Доведено, що задля задоволення євроінтеграційних та євроатлантичних прагнень Україною важливим напрямом у сфері забезпечення інформаційної безпеки є підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації відповідних фахівців.

У підрозділі 3.2 розгляд шляхів підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України здійснювався з урахуванням міжгалузевого характеру адміністративних правовідносин в сфері інформаційної безпеки, тобто шляхом синтезу удосконалення як адміністративного, так і інформаційного законодавства України в контексті правової реформи та необхідністю приведення національного законодавства до міжнародних стандартів згідно із задекларованими зовнішньополітичними пріоритетами.

Відсутність системного упорядкування інформаційних відносин в Україні та фрагментарне визначення засад адміністративної відповідальності за інформаційні правопорушення істотно ускладнюють правозастосовчу діяльність в цій сфері, створюють численні проблеми у діяльності суб'єктів адміністративної юрисдикції та сприяють незахищеності прав, свобод людини та громадянина, які притягуються до адміністративної відповідальності.

Обстоюється позиція, що для підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України необхідно здійснити ряд магістральних дій.

1. Удосконалити адміністративно-деліктного законодавства в сфері інформаційної безпеки України шляхом:

- виокремлення в межах КУпАП окремого розділу, об'єктом адмінправопорушень яких є інформаційна безпека людини (громадянина), суспільства та держави;

- посилення адмінвідповідальності за правопорушення інформаційного характеру;

доповнення КУпАП статтею, що передбачає відповідальність за курси нейролінгвістичного програмування (НЛП), що завдають шкоду психіці людини (громадянина) та статтею, що передбачає відповідальність за порушення правил збирання, розголошення та використання комерційної таємниці;

внесення змін до Закону України «Про інформацію» та «Про державну таємницю» щодо уніфікації переліку відомостей, що не можуть бути віднесені до конфіденційної інформації;

узгодження ст. 212-3 «Неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності» КУпАП з нормами Закону України «Про інформації», де зазначається про відповідальність за необґрунтовану відмову в наданні інформації;

усунення конкуренції статей Кримінального Кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, що закріплюють відповідальність за вчинення суспільно небезпечних діянь інформаційного характеру.

2. Забезпечити громадський (суспільний) контроль за діяльністю органів державної влади шляхом більш якісного та повного висвітлення їх діяльності в ЗМІ, а також надання можливості безкоштовного доступу громадян до інформації та отримання правової допомоги в роз'ясненні змісту конкретних норм права. За доцільне також проведення безкоштовних курсів громадянам щодо оволодіння навичками користування інформаційними технологіями.

3. Створити спеціалізовані служби, основним завданням яких було б координація дій державних та недержавних інституцій у сфері забезпечення інформаційної безпеки України, а також чітке визначення їх завдань, функцій, повноважень в цій сфері.

ВИСНОВКИ

У висновках викладено основні положення роботи, які відображають результат проведеного дослідження і мають теоретичне і практичне значення для адміністративного права, практики адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України.

Констатовано, що сучасний стан забезпечення національної безпеки України потребує удосконалення, одним із інструментів якого виступає підвищення ефективності інформаційної безпеки. Такий стан обумовлений тим, що в адміністративно-правових розвідках приділяється недостатня увагу питанням інформаційної безпеки.

За результатами проведеного дослідження проблем адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України сформулювано найбільш важливі та практично значущі науково обґрунтовані висновки.

1. Дослідження генезису наукової думки та правової практики в сфері забезпечення інформаційної безпеки України дозволило виділити три основні етапи їх становлення. Для першого етапу (1991-1996 р.) характерно відсутність ґрунтовних наукових досліджень інформаційної складової національної безпеки. Здебільшого наукові роботи присвячені національній безпеці, в контексті чого автори лише поверхнево зазначають про необхідність виокремлення її інформаційної складової, при чому не надаючи пріоритету серед інших складових. Інформаційна безпека здебільшого ототожнюється з безпекою інформації. Автори виділяють ряд основних загроз та пріоритетів інформаційної безпеки України, що, як правило, мають внутрішній характер та пов'язані, насамперед, із відсутністю кваліфікованого кадрового забезпечення та політичною нестабільністю в країні. Другий етап (1996-2000 рр.) характеризується розглядом інформаційної безпеки в системі національної безпеки як пріоритетної складової після її конституційної закріпленості як важливої функції держави. Хоча здебільшого в наукових розвідках домінують розвідки інформаційної безпеки держави та ототожнення її з комп'ютерною, внаслідок чого тенденційним є бурхливий сплеск розробок в цій сфері саме кримінального спрямування. У чисельних наукових розвідках зазначається про появу нового виду тероризму - інформаційного, та загалом про кіберзлочинність як різновид злочинності, а також про таку новітню загрозу інформаційній безпеці України як маніпулювання свідомістю людини, громадянина та загалом суспільства. На третьому етапі (2001-2008 рр.) характерне дослідження міжнародних аспектів інформаційної проблематики через її транснаціональність та проголошений зовнішньополітичний курс України на інтеграцію до Європейського Союзу і НАТО. Крім того, для цього періоду характерна поява чисельних словників, глосаріїв з проблематики тощо; інтенсифікація наукових розвідок, що присвячені ролі, місця, завдань тощо окремих органів влади у сфері забезпечення інформаційної безпеки України та загалом ґрунтовна деталізація окремих її засад; поява робіт, що досліджують особливості забезпечення прав, свобод та законних інтересів у сфері інформаційної безпеки.

2. Виокремлено місце та роль інформаційної безпеки в системі національної безпеки України. Інформаційна безпека як феномен має дуалістичний характер. З одного боку, вона є складовою національної безпеки, а з іншого - частиною всіх інших елементів національної безпеки. Національна безпека як система складається з підсистем, що знаходяться в корелятивному зв'язку між собою, внаслідок чого некоректно відділяти один вид безпеки від іншого, або безпеку одного суб'єкта від безпеки інших суб'єктів, особливо, враховуючи сучасні процеси глобалізації та сутність безпеки як феномену, коли достатньо складно визначити межу між внутрішньодержавними та міжнародними проблемами. Для кожної країни характерно різне змістовне наповнення та визначення складових національної безпеки, що залежить від інтенсивності, кількості, специфіки потенційних чи реальних загроз у чітко визначений часовий період та соціально-економічного, політичного, культурного тощо потенціалу, а також геополітичних і геостратегічних амбіцій. У вітчизняному законодавстві, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплюється саме широке трактування цієї категорії, тобто українська держава відповідальна за вирішення багатьох проблем у найважливіших сферах життєдіяльності суспільства. Хоча на початку незалежності України в вітчизняному праві було закріплено вузьке розуміння категорії «національна безпека», коли остання зводилась виключно до екологічної, зовнішньої та внутрішньої безпеки. Це пов'язано з тим, що за радянських тоталітарних часів здійснювався повний державний контроль над усіма сферами людського життя. Процес же становлення незалежності України був доволі складним, що потребувало вирішення багатьох соціальних завдань. Дослідження адміністративістами інформаційної безпеки проводиться без врахування системної її сутності, а також системної сутності національної безпеки, складовою якої є інформаційна безпека.

3. Визначено особливості адміністративних правовідносин у інформаційній сфері. Адміністративні правовідносини в інформаційній сфері це врегульовані нормами адміністративного права специфічні суспільні відносини, що виникають між відповідними суб'єктами адміністративного права у зв'язку з одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації, внаслідок чого між ними виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Для адміністративних правовідносин в інформаційній сфері характерно: виникнення, зміна, припинення лише за наявності відповідної адміністративної норми; одним із суб'єктів правовідносин є носій юридично-владних повноважень; наявність взаємних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою; чіткий, персоніфікований характер; воля хоча б одного із суб'єкта адміністративного права; обмежена сфера існування, а саме сфера публічно-правових відносин; виникнення, зміна та припинення у зв'язку із одержанням, використанням, поширенням та зберіганням інформації; інформаційна складова адміністративних правовідносин може відігравати як вирішальну роль, так і допоміжну; пріоритет інформаційних прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина в сфері діяльності публічної адміністрації тощо.

4. Обгрунтовано систему адміністративного законодавства в сфері інформаційної безпеки України. Систему вітчизняного законодавства в сфері інформаційної безпеки становлять: Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов'язки людини та громадянина в сфері національної та інформаційної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб'єктів їх забезпечення тощо; закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення інформатизації в Україні, закладають правові інформаційної діяльності та права громадян на інформацію; міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах інформаційної безпеки; підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері інформаційної безпеки України. Особливе місце в системі адміністративно-правового регулювання інформаційної безпеки України посідає Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Якщо Кодекс України про адміністративні правопорушення має концептуальне значення для реалізації саме каральної функції органів державного управління в сфері інформаційної безпеки, то Закон України «Про інформацію» є фундаментальним для закріплення правових основ їх правозабезпечувальної та правозахисної діяльності. Адміністративно-правове регулювання суспільних відносин в сфері інформаційної безпеки України перебуває на етапі формування та становлення. Для нього характерна значна кількість прогалин та колізій, що обумовлює зловживання органами державної влади в цій сфері. Одним із ефективних засобів подолання адміністративних правопорушень в інформаційній сфері є необхідність паритету між забезпеченням прав громадян на інформацію та захистом інформаційних ресурсів держави в особі його державного апарату.

...