Методологічні проблеми доказування у кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

УДК 343.140.02

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Пастернак Юрій Богданович

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії прокуратури України.

Науковий керівник - доктор юридичних наук, доцент Середа Григорій Порфирович, Заслужений юрист України, Національна академія прокуратури України, ректор.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Погорецький Микола Анатолійович, Заслужений діяч науки і техніки України, Служба безпеки України, начальник управління;

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Рогатюк Ігор Володимирович Генеральна прокуратура України старший помічник Генерального прокурора України.

Захист відбудеться « 20 » квітня 2011 р. о 11-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.730.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) юридичних наук у Національній академії прокуратури України за адресою: 04050, м. Київ, вул. Мельникова 81 б.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної академії прокуратури України за адресою: 04050, м. Київ, вул. Мельникова 81 б.

Автореферат розісланий « 17 » березня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В.Лісова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Складний процес розбудови правової держави обов'язково вимагає відповідних змін в системі кримінального судочинства України. Адже останні в першу чергу зумовлені суттєвими трансформаціями соціально-політичних умов життя суспільства. Конституція України 1996 року закріпила нову систему пріоритетів у відносинах між особою та державою, та відповідно створила передумови для реформування системи кримінальної юстиції, як у напрямі її демократизації та гуманізації, так і в напрямі посилення захисту загальносуспільних і приватних інтересів від злочинних посягань. Зрозуміло, що одним із головних заходів у цій сфері має стати прийняття якісно нового Кримінально-процесуального кодексу, оскільки чинний продовжує відображати ідеологію радянського розшукового процесу та з точки зору ефективності не відповідає сучасним потребам практики.

Як показує досвід реалізації судово-правової реформи в нашій державі, реформування кримінального судочинства несистемними, фрагментарними заходами є малоефективним в умовах кардинальних змін суспільно-економічної формації. З цього приводу автори Концепції реформування кримінальної юстиції України справедливо зазначають, що намагання ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс України без визначення його концептуальних засад, без створення нових стандартів діяльності правоохоронних органів лише консервують чинну модель.

Для ефективного вирішення існуючих проблем зміна орієнтирів кримінально-процесуальної діяльності повинна безпосередньо торкнутися багатьох правових інститутів науки кримінального процесу, однак, зважаючи на вагу доказування в структурі кримінально-процесуальної діяльності, перегляд саме його методологічних основ набуває особливої актуальності.

Важливість цієї проблематики підтверджується і численними роботами процесуалістів, які в сукупності сформували вагоме теоретичне підґрунтя дисертації. Зокрема, слід відмітити наукові праці таких учених, як: Ю.П. Аленін, С.А. Альперт, В.Д. Арсеньєв, А.Р. Бєлкін, Р.С. Бєлкін, Л.Є. Владіміров, Ю.М. Грошевий, В.П. Даневський, Р.Г. Домбровський, В.Я. Дорохов, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, Ц.М. Каз, О.В. Капліна, Л.М. Карнєєва, Н.С. Карпов, О.Ф. Кістяківський, Г.К. Кожевніков, М.В. Костицький, С.В. Курильов, О.М. Ларін, Л.М. Лобойко, П.А. Лупінська, П.І. Люблінський, В.Т. Маляренко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Д.П. Письменний, М.А. Погорецький, Г.М. Рєзнік, В.М. Савицький, Г.П. Середа, Н.В. Сибільова, М.І. Сірий, В.Д. Спасович, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, О.М. Толочко, Л.Д. Удалова, Ф.Н. Фаткуллін, І.Я. Фойницький, С.А. Шейфер, В.П. Шибіко, М.Е. Шумило, Г.І. Чангулі та ін. Втім, незважаючи на значну увагу до проблем доказування, на сьогодні спектр наукової полеміки з даних питань залишається досить широким. Частина вчених продовжує відстоювати традиційні основи теорії доказування, інші ж, навпаки, є прихильниками їх радикальних змін. Очевидно, що в умовах підготовки нового Кримінально-процесуального кодексу України дослідження в області кримінально-процесуального доказування необхідні для сьогоднішнього законодавця, який потребує науково обґрунтованих орієнтирів у процесі розробки якісно нового кримінально-процесуального законодавства. При цьому вирішення методологічних проблем доказування є першочерговим, оскільки в такий спосіб можна забезпечити послідовність та узгодженість всіх нововведень і змін. Сукупність наведених обставин вказує на актуальність обраної теми та необхідність її розроблення у рамках дисертаційного дослідження. При цьому слід також зазначити, що наукових публікацій, в яких би комплексно досліджувалися методологічні проблеми кримінально-процесуального доказування в контексті сучасних пріоритетів системи кримінальної юстиції, немає.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження спрямована на виконання положень Плану заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи затвердженого Указом Президента України від 12 січня 2011 року N 24/2011, Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 31/2008, Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006. Робота виконана згідно з планом наукової роботи Національної академії прокуратури України і є складовою частиною теми науково-дослідної роботи «Діяльність органів прокуратури з протидії злочинності» (номер державної реєстрації 0108U009864).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка сучасних підходів до вирішення методологічних проблем кримінально-процесуального доказування і вироблення на основі цього науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства та практики його застосування.

Поставлена мета досягається завдяки вирішенню в роботі наступних завдань:

- провести аналіз кримінально-процесуального доказування як специфічної форми практичної діяльності, розкрити його поняття, структуру та зміст;

- виходячи зі структури кримінально-процесуального доказування, з'ясувати методологічні основи цієї діяльності, визначити поняття методології доказування, її структуру та зміст;

- визначити логічні особливості доказування у кримінальному процесі;

- дати характеристику мети доказування в сучасному кримінальному процесі;

- розкрити систему факторів, що обумовлюють специфіку режиму правового регулювання доказування кожної із сторін процесу;

- з урахуванням особливостей застосування методів правового регулювання визначити роль суду в кримінально-процесуальному доказуванні;

- з'ясувати місце оцінки фактичних даних та обставин справи в структурі методології кримінально-процесуального доказування, визначити її поняття, функції та механізм;

- визначити особливості оцінки фактичних даних та обставин справи суб'єктами обвинувачення та захисту;

- встановити особливості оцінки фактичних даних та обставин справи судом, розкрити її значення для ефективності процесу доказування;

- сформулювати та обґрунтувати рекомендації і пропозиції, спрямовані на оптимізацію процесу доказування по кримінальним справам в нормах нового КПК України.

Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальне доказування як специфічна форма діяльності суб'єктів кримінального судочинства.

Предмет дослідження - методологічні проблеми доказування у кримінальному процесі України.

Методи дослідження обрані відповідно до його мети, завдань, об'єкта та предмета. Для забезпечення об'єктивності, повноти і достовірності отриманих результатів було застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Діалектичний метод використовувався для дослідження кримінально-процесуального доказування як єдності форми та змісту. Історико-правовий метод застосований для виявлення закономірностей правового регулювання процесу доказування на різних етапах розвитку вітчизняної системи судочинства, врахування еволюції поглядів на поняття та зміст процесу доказування. Системно-структурний метод дав можливість розкрити структуру самого доказування, його методології, загального механізму оцінки обставин справи, взаємозалежність елементів, що забезпечують формування повноти, всебічності та об'єктивності дослідження обставин справи. Метод функціонального аналізу дав змогу з'ясувати роль процесів оцінки в структурі методології доказування, визначити специфіку та значення оцінки обставин справи сторонами та судом. Логіко-семантичний метод широко використано для поглиблення понятійного апарату теорії доказування. Порівняльно-правовий метод був використаний для аналізу окремих особливостей діяльності з доказування у кримінальному процесі зарубіжних країн, практиці Європейського Суду з прав людини та їх порівняння з вітчизняною теорією і практикою. Формально-логічний метод використовувався при аналізі чинного законодавства та існуючих теоретичних підходів до визначення низки понять теорії доказування. Соціологічний метод (анкетування) застосовувався при вивченні ставлення практиків (суддів, прокурорів, адвокатів) до низки проблем доказового права.

Нормативною основою дослідження є Конституція України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, Кримінально-процесуальний кодекс України, роз'яснення постанов Пленуму Верховного Суду України, а також нормативно-правові акти суб'єктів правоохоронної діяльності, які регулюють кримінально-процесуальні відносини. Проаналізовано також два проекти Кримінально-процесуального кодексу України.

Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані про результати діяльності суду і правоохоронних органів у кримінальному судочинстві України за 2008-2010 роки, практика Європейського Суду з прав людини, результати анкетування 194 професійних суб'єктів кримінального судочинства (суддів, прокурорів, адвокатів).

Наукова новизна проведеного дисертаційного дослідження визначається тим, що воно є першим у вітчизняній науці спеціальним, комплексним дослідженням методологічних проблем доказування у кримінальному процесі. Основними положеннями, які обумовлюють наукову новизну результатів та виносяться на захист є наступні:

вперше: доказування кримінальний процесуальний справа

- сформульовано цілісний авторський підхід до поняття методології кримінально-процесуального доказування, під якою пропонується розуміти - зафіксовану у процесуальній формі за допомогою методів правового регулювання сукупність взаємоузгоджених та рівнозначних доказових можливостей сторін, через використання яких вони можуть відстоювати свої функціональні інтереси в умовах змагального судочинства;

- доведено, що загальнонауковими методологічними основами доказування у кримінальному процесі є не тільки теорія пізнання, а й теорія логічної аргументації;

- розкрито у кримінально-процесуальному доказуванні взаємодію логічних та правових основ, яка проявляється в специфіці реалізації чотирьох законів логіки (тотожності, несуперечності, виключеного третього, достатньої підстави) та особливостях логічної аргументації, що застосовується в процесі доказування;

- запропоновано новий підхід до визначення мети доказування, як бажаного для сторін обвинувачення і захисту стану достовірності, що формується в результаті взаємодії трьох складових: 1) об'єктивної основи (фактичних даних); 2) формальних правил; 3) суб'єктивної основи (внутрішнього переконання);

- визначено систему факторів, що обумовлюють відмінності правового регулювання доказування сторін обвинувачення та захисту;

- обґрунтовано, що з точки зору методології правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності роль суду повинна зводитись до забезпечення балансу сторін. При цьому він зобов'язаний дотримуватись вимог реалізації конкретних методів і своєю активністю: 1) не ігнорувати процесуальні гарантії (диспозитивний метод); 2) не підміняти відповідальність за невиконання процесуального обов'язку (імперативний метод);

- доведено, що в силу методологічних особливостей механізму формування таких якостей оцінки фактичних даних та обставин справи, як «об'єктивність, повнота та всебічність», ці вимоги не можуть бути її методологічним правилом та обов'язком суб'єктів доказування чи суду.

Удосконалено:

- наукові підходи стосовно значення внутрішнього переконання як головного критерію оцінки фактичних даних та обставин справи; доведено, що воно проявляється у трьох формах: 1) переконання щодо стандарту оцінки;
2) переконання щодо підстав оцінки; 3) нове переконання за результатами акту оцінки;

- пропозиції щодо запровадження інституту слідчого судді та змагальних процедур для: підтвердження достатності даних при пред'явленні обвинувачення та завершенні досудового слідства; забезпечення реалізації прав сторін в доказуванні на досудових стадіях;

- аргументацію положення стосовно визнання легалізації фактичних даних у докази виключною прерогативою суду, оскільки за умови існування двох систем фактичних даних (позицій захисту та обвинувачення) немає жодних передумов для надання їм значення доказів за результатами оцінки будь-якої із заінтересованих сторін;

- поняття «кримінально-процесуальне доказування», «оцінка фактичних даних та обставин справи», «правова позиція суб'єкта доказування», «функціональний інтерес суб'єкта доказування», «докази в кримінальному процесі», співвідношення понять «об'єктивності», «повноти», «всебічності».

Набули подальшого розвитку:

- наукові позиції стосовно функціонального навантаження процесів оцінки в структурі методології кримінально-процесуального доказування;

- пропозиції спрямовані на врівноваження доступу сторін до експертних знань в процесі доказування;

- положення спрямовані на протидію формуванню обвинувального ухилу суду.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що обґрунтовані за результатами дослідження положення, висновки та рекомендації можуть бути застосовані у різних сферах діяльності, зокрема: а) у науково-дослідній - для подальшого розвитку та поглиблення теорії доказування, збагачення теоретичної бази досліджень у цій сфері; б) у правотворчості - в процесі розробки та прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, удосконалення законів, що стосуються діяльності суб'єктів кримінального процесу (лист про впровадження результатів дослідження в законодавчий процес від 15.10.2010 № 04-19/14-2210); в) в правозастосовчій діяльності суб'єктів кримінального судочинства - у системі службової підготовки та підвищення кваліфікації працівників суду, прокуратури, органів дізнання, досудового слідства, адвокатури; г) в навчально-методичній роботі - при підготовці підручників, навчальних посібників та методичних матеріалів; в навчальному процесі - при викладанні курсу «Кримінальний процес України», спецкурсу «Теорія доказів» (акт впровадження результатів дослідження у науковий процес, процес підвищення кваліфікації та підготовки кадрів в Національній академії прокуратури України від 02.11.2010 року; акт впровадження результатів дослідження в навчальний процес Національної академії внутрішніх справ України від 13.10.2010 року).

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження оприлюднені на міжнародних науково-практичних конференціях: «Сьомі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 28-29 листопада 2008 року); «Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених» (м. Київ,
23-24 квітня 2009 року); «Восьмі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 13-14 листопада 2009 року); «Актуальні питання сучасних державотворчих та правотворчих процесів» (м. Запоріжжя, 28 квітня 2010 року).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані у п'яти наукових статтях у фахових виданнях, що входять до переліку затвердженого ВАК України, та чотирьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації обумовлена поставленою метою, завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, що містять дев'ять підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 236 сторінок, з яких: основний текст - 194 сторінки, 5 додатків - 16 сторінок, список використаних джерел - 26 сторінок (299 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення одержаних висновків, форми апробації одержаних результатів.

Розділ 1 «Методологічні основи кримінально-процесуального доказування» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття, структура та зміст методології доказування у кримінальному процесі» акцентовано увагу на тому, що традиційний погляд на гносеологію діалектичного матеріалізму як методологічну основу кримінально-процесуального доказування був сформований в умовах радянської розшукової моделі кримінального процесу, яка насамперед мала забезпечувати захист публічних інтересів. Відповідно в сучасних умовах зміст методології доказування потребує перегляду, оскільки вона повинна узгоджуватися із завданнями змагального судочинства, яке в перспективі зорієнтоване на дотримання балансу публічних та приватних інтересів при вирішенні соціально-правового конфлікту - злочину. Враховуючи, що до сьогоднішнього часу в процесуальній науці немає визначення «методології кримінально-процесуального доказування», автором розглядаються загально теоретичні дефініції такого поняття. У рамках з'ясування структури та змісту методології доказування дисертант аналізує позиції вчених щодо визначення структури та змісту цієї діяльності. При цьому він не погоджується із поширеною думкою щодо ототожнення процесуального пізнання та доказування з огляду на те, що останнє як форма практики поряд з пізнавальними операціями (формування позиції суб'єкта) включає і перетворюючі дії (аргументація позиції суб'єкта). На основі такого структурного підходу робиться висновок, що кримінально-процесуальне доказування - це зумовлена потребою захисту функціонального інтересу діяльність сторін, яка полягає в збиранні фактичних даних щодо події злочину для формування власної позиції по справі та її подальшому аргументуванні перед судом з метою переконання його у її достовірності. Враховуючи, що методологія як система певних засобів та прийомів діяльності спирається на певну галузь науки, а доказові можливості сторін можуть відноситися до двох вищезагаданих видів процесуальної активності, автор робить висновок, що загальнонауковими методологічними основами доказування у кримінальному процесі є не тільки теорія пізнання, а й теорія логічної аргументації. В цілому під методологією кримінально-процесуального доказування пропонується розуміти зафіксовану у процесуальній формі за допомогою методів правового регулювання сукупність взаємоузгоджених та рівнозначних доказових можливостей сторін, через використання яких вони можуть відстоювати свої функціональні інтереси в умовах змагального судочинства.

У підрозділі 1.2. «Логічні особливості доказування у кримінальному процесі» досліджуються специфічні риси кримінально-процесуального доказування як діяльності, що побудована на логічних та правових основах. Розглядаються закономірності реалізації основних законів логіки, які обумовлюють методологічну специфіку кримінально-процесуального доказування. Так, на думку дисертанта, змістовний характер закону достатньої підстави вказує, що об'єктивними критеріями правильності формування достатності доказів є дотримання інших законів логіки (тотожності, несуперечності, виключеного третього). Також зазначається, що нормативний розподіл обов'язку доказування зумовлює превалююче значення закону достатньої підстави для мислення суб'єктів обвинувачення. Цим вони суттєво відрізняються від представників захисту, які при аргументації своєї позиції можуть посилатися на презумпцію невинуватості. Доводиться, що вказана правова гарантія також зумовлює керівну роль логічного закону виключеного третього для мислення неупередженого суду, запобігаючи тим самим його обвинувальному ухилу. Узагальнюючи позиції науковців, які відмічають домінування правдоподібних умовиводів у структурі доказування, автор доходить висновку, що саме завдяки закону рішення у кримінальних справах формулюється у категоричній формі. Як наслідок, на думку автора, всі розглядувані особливості відображаються на моделі правової аргументації, в межах якої відбувається доказування.

У підрозділі 1.3. «Мета доказування в сучасному кримінальному процесі» дисертантом розглядається дискусійне питання щодо розуміння сутності та змісту мети доказування у кримінальному судочинстві. Аналізуючи позиції багатьох учених-процесуалістів, автор робить висновок, що різноманітні концепції «істини» (об'єктивна, матеріальна, абсолютна, відносна, формальна) не повною мірою відображають зміст бажаного для сторін обвинувачення та захисту результату доказування. На думку дисертанта, останній комплексний за своєю природою, і дати йому універсальну характеристику, використовуючи таку категорію, як істина, важко в силу її філософського походження. Враховуючи, що рішення суду незалежно від характеру результату (фактична доказаність чи фактична недоказаність) однаковою мірою сприймається суспільством, як достовірне, автор вважає, що саме достовірність є найбільш адекватним терміном для позначення мети доказування. Досягається вона у результаті взаємодії трьох складових: 1) об'єктивної основи (фактичних даних); 2) формальних правил; 3) суб'єктивної основи (внутрішнього переконання). Тому достовірність у кримінальному процесі - це переконаність суду у наявності чи відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, обумовлена достатньою сукупністю доказів або ж встановлена шляхом застосування правил кримінально-процесуальної форми.

Розділ 2 «Методологічні особливості правового регулювання процесу доказування по кримінальним справам» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Методологічні особливості правового регулювання доказування сторони обвинувачення по кримінальним справам» звертається увага на те, що методологія доказування це не просто сукупність прийомів, а відповідним чином організована їх система. Остання обумовлюється конкретним співвідношенням методів правового регулювання, що використовуються для конструювання процесуальної форми доказування. Базуючись на дослідженнях сучасних учених процесуалістів, які розглядали проблематику методів правового регулювання (В.Т. Маляренко, Л.М. Лобойко, О.В. Смирнов), автор аналізує фактори, що визначають специфіку режиму правового регулювання доказування сторони обвинувачення. Дисертант доводить, що методологічне значення мають не тільки закономірності пізнання як причини, які обумовили наділення обвинувачення конкретними доказовими можливостями, а й сам характер таких можливостей з точки зору їх впливу на дотримання балансу сторін в процесі. Як наслідок, робиться висновок, що для правового регулювання доказування сторони обвинувачення характерним є домінування імперативного методу. В той же час він обов'язково поєднується з: 1) диспозитивним методом - для процедури доказування приватних суб'єктів обвинувачення (потерпілого, цивільного позивача); 2) змагальним методом - для процедури доказових дій, що втручаються у права особи чи загрожують балансу сторін.

У підрозділі 2.2 «Методологічні особливості правового регулювання доказування сторони захисту по кримінальним справам» розглядаються фактори, які визначають специфіку режиму правового регулювання доказування сторони захисту. Автором звертається увага на те, що у суб'єктів захисту наявна приватна заінтересованість у результатах справи, тому організація їх доказування реалізується через надання захисту додаткових процесуальних гарантій (favor defensionis). Аналізуючи значення останніх для механізму доказування, дисертант робить висновок, що за їх рахунок захист може формувати позицію по справі, не застосовуючи активне пізнання. Водночас надання таких процесуальних переваг не гарантує балансу сторін, оскільки в окремих випадках спростування позиції обвинувачення без наведення власних доказів є неможливим. Тому, на думку автора, забезпечення рівнозначних можливостей сторін у доказуванні в будь-якому випадку повинно передбачати механізм реалізації ініціативи сторони захисту щодо збирання фактичних даних по справі. При цьому наголошується, що приватний характер функціонального інтересу захисту не допускає можливості діяти офіційно (ex-officio) та використовувати примус по аналогії із обвинуваченням. Натомість механізм реалізації активності цієї сторони повинен передбачати два способи: а) позапроцесуальне збирання фактичних даних без використання примусу з подальшим введенням їх у справу через оцінку суду; б) ініціацію доказових дій, що потребують режиму офіційності через неупередженого суб'єкта - суд. Узагальнюючи значення розглядуваних у підрозділі особливостей, автор робить висновок, що для режиму правового регулювання доказування сторони захисту характерним є домінування диспозитивного методу. Однак в силу його недостатності для забезпечення балансу сторін він обов'язково поєднується із змагальним методом, за допомогою якого суб'єкти захисту отримують можливість використовувати в ході доказування імперативний вплив на учасників кримінально-процесуальних правовідносин.

У підрозділі 2.3. «Роль суду в процесі доказування по кримінальним справам: методологічний аспект» досліджується одне із дискусійних питань кримінально-процесуальної теорії - визначення ролі суду у кримінально-процесуальному доказуванні. Узагальнюючи думки вчених-процесуалістів по даній проблемі, автор аналізує їх з точки зору дотримання вимог конкретних методів правового регулювання. Зазначається, що в умовах змагального процесу, який побудований на розподілі процесуальних функцій, імперативний метод повинен чітко диференціювати зміст принципу публічності по відношенню до обов'язків суду та органів обвинувачення. У протилежному випадку суд продовжуватиме орієнтуватися на традиційно спільне з органами обвинувачення завдання - боротьбу із злочинністю і не зможе зайняти позицію неупередженого арбітра. Критерієм відмежування діяльності суду від кримінально-процесуального доказування сторін пропонується розглядати зміст їх функціонального інтересу. У сторін в його основі матеріально-правові потреби, у суду - потреба забезпечення справедливої процедури розгляду правового конфлікту між сторонами, яка в однаковій мірі покликана слугувати інструментом захисту їх прав. При цьому автор доводить, що з точки зору забезпечення балансу сторін негативним явищем може бути як надмірна активність, так і надмірна пасивність сторін в доказуванні. Відповідно повноваження суду повинні бути спрямовані як на стримування, так і на стимуляцію діяльності сторін, і в той же час їх застосування не повинно загрожувати об'єктивності суду. Виходячи з цього дисертантом зроблено висновок, що визначення ролі суду в кримінально-процесуальному доказуванні в значній мірі пов'язане із дотриманням вимог конкретних методів правового регулювання. Враховуючи, що змагальний метод не допускає вирішення спірних питань з ініціативи суду, останній не може ігнорувати своєю активністю дію процесуальних гарантій сторони захисту (диспозитивний метод) та підміняти нею відповідальність за невиконання процесуального обов'язку стороною обвинувачення (імперативний метод).

Розділі 3 «Оцінка фактичних даних та обставин справи в структурі методології кримінально-процесуального доказування» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Механізм оцінки як основа формування процесуальних висновків та прийняття рішення по справі» автор, виходячи із розуміння доказування як поєднання операцій мислення та практики, доводить, що ефективність методології цієї діяльності не може бути забезпечена без урахування об'єктивно притаманних людському мисленню закономірностей. Звертається увага, що саме розуміння сутності механізму оціночних операцій суб'єктів кримінального судочинства дає уявлення про те, як вирішується ними питання вибору тих чи інших прийомів доказування у конкретних кримінальних справах. За результатами аналізу низки наукових позицій дисертант обґрунтовує, що структуру акту оцінки розкривають такі елементи як суб'єкт, об'єкт, підстави, стандарт. Ґрунтуючись на підходах В.С. Зеленецького до визначення об'єкта пізнання у кримінальному процесі, зроблено висновок, що, по-перше, в структурі загального об'єкта оцінки окремо слід виділяти «логічний» елемент, який відображає правильність інтерпретацій суб'єктами доказування обставин справи та набуває самостійного значення після вираження їх позиції; по-друге, фактичні дані в доказуванні з огляду на висунення до них низки вимог (належність, допустимість, достовірність) можуть виступати у процесах оцінки як в якості об'єкта, так і в якості підстав; по-третє, в силу інформаційної природи фактичних даних вони не можуть існувати без конкретного носія, тому розглядати докази та їх джерела в якості окремих об'єктів недоцільно. Стосовно стандарту оцінки дисертант відзначає, що для злочину як об'єкта оцінки він є відносно визначеним. Відповідно основним критерієм оцінки для суб'єктів доказування та суду залишається внутрішнє переконання, яке проявляється у трьох формах: а) переконання щодо стандарту оцінки; б) переконання щодо підстав оцінки; в) нове переконання за результатами акту оцінки. З урахуванням викладеного, автор пропонує власне удосконалене визначення поняття «оцінка фактичних даних та обставин справи» і доводить, що місце оцінки в структурі методології кримінально-процесуального-доказування обумовлюється її функціями, серед яких: 1) оціночна - відображення ціннісних характеристик об'єкту пізнання; 2) інтегративна - формування цілісного розуміння злочину як багатокомпонентного об'єкту оцінки; 3) стимулююча - підтримання активності суб'єктів у процесі доказування; 4) регулятивна - визначення конкретної послідовності (алгоритму) доказових дій.

У підрозділі 3.2. «Особливості оцінки фактичних даних та обставин справи суб'єктами обвинувачення та захисту» акцентовано увагу на тому, що вести мову про однаковість механізму оцінки можна тільки за умови його абстрагованого розгляду від особливостей суб'єкта. Погоджуючись з думкою Ю.М. Грошевого, що внутрішнє переконання суб'єкта пізнання функціонує в результаті взаємодії системи елементів, унаслідок чого у нього виникають специфічні якості, автор підкреслює, що «системними» властивостями може володіти переконання не тільки судді, а й суб'єктів доказування. Переконання останніх розглядається основним мотивом діяльності, що формується за наслідками складного психологічного процесу мотивації. На основі його аналізу дисертант робить висновок, що основною відмінністю оцінки сторін від оцінки суду є те, що формування внутрішнього переконання суб'єктів доказування відбувається під впливом їх функціонального інтересу. Зміст такого поняття розкривається виходячи з існуючих у правовій та психологічній літературі позицій. Зазначається, що присутність інтересу з точки зору ефективності процесу доказування має як позитивні (забезпечення активності сторін, сприяння повноті та всебічності дослідження), так і негативні наслідки. Підкреслюється, що в умовах, коли стандарт для об'єкта оцінки носить відносно визначений характер, вплив інтересу є очевидною загрозою достовірності її результатів. Тому суб'єкти доказування не можуть вважатися нейтральними та потребують об'єктивного орієнтира для коректного визначення «достатньої підстави» своїх оцінок на основних етапах формування сукупності доказів. З урахуванням отриманих результатів формулюються пропозиції, спрямовані на удосконалення кримінально-процесуального закону. Зупиняючись на проблемі позначення форм вираження оцінки, дисертант пропонує авторське визначення правової позиції як уніфікованого терміна для позначення результатів оцінок суб'єктів доказування.

У підрозділі 3.3. «Оцінка фактичних даних та обставин справи судом та її значення в кримінальному судочинстві» розглядається співвідношення понять «об'єктивність», «повнота», «всебічність» як характеристик якісного дослідження обставин справи та складових основного методологічного правила оцінки обставин справи судом. Підкреслюється, що в науці та практиці для позначення вимог до пізнання суду спостерігається вживання різноманітних термінів (неупередженість, безпристрасність, безсторонність). Аналізуючи їх, автор доводить, що всі вони розкривають різні аспекти об'єктивності суду, яка в свою чергу може бути забезпечена тільки системою гарантій, а не прямим обов'язком. Узагальнюючи позиції науковців щодо співвідношення понять «повноти» та «всебічності» оцінки, дисертант обґрунтовує, що всебічність відображає саме теоретичний аспект повноти дослідження і може забезпечуватись тільки за рахунок різнобічної оцінки обставин предмета доказування заінтересованими суб'єктами спору. В свою чергу повнота дослідження включає дві сторони: повноту об'єкта оцінки (сукупність обставин, що підлягають доказуванню) та повноту підстав (сукупність фактичних даних, на основі яких робиться висновок щодо об'єкта). З огляду на те, що формування суб'єктами доказування повноти підстав є способом захисту їхнього інтересу і загрожує правильності визначення ними змісту предмета доказування та стандарту достатності для висновку по конкретній справі, доводиться, що методологічне значення оцінки суду для кримінально-процесуального доказування обумовлюється його об'єктивним внутрішнім переконанням. Саме за допомогою нього для сторін конкретизується об'єкт оцінки (обставини предмета доказування окремої справи) та констатується унікальний стандарт достатності для кожної кримінальної справи.

Як наслідок, зроблено висновок про те, що вимога «об'єктивності, повноти та всебічності» не є методологічним правилом оцінки і в законодавстві не може бути обов'язком кого-небудь із учасників судочинства. Досягнення такого результату можливе тільки за рахунок взаємодії сторін та суду в умовах чіткого розмежування їхніх функцій. Наголошується, що саме оцінка суду повинна вважатися орієнтиром на основних етапах оцінки фактичних даних і стати єдиною підставою їх легалізації у докази. З урахуванням отриманих результатів формулюються пропозиції, спрямовані на удосконалення кримінально-процесуального закону.

ВИСНОВКИ

8. Пастернак Ю. Б. Проблема «доцільності» в процесуальному доказуванні органів кримінального переслідування // Актуальні питання сучасних державотворчих та правотворчих процесів: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., (Запоріжжя, 28 квіт. 2010 р.): у 3-х ч. Запоріжжя: Запорізька громадська організація «Істина», 2010. Ч. 3 - 124 с. С. 108-109.

9. Пастернак Ю. Б. Обумовленість правил доказування завданнями системи кримінальної юстиції // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. студ., аспірантів та молодих учених Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 23-24 квіт. 2009 р. К., 2009. Ч. 4. 304 с. С. 259-260.

АНОТАЦІЯ

Пастернак Ю. Б. Методологічні проблеми доказування у кримінальному процесі України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. - Національна академія прокуратури України. - Київ, 2011.

У роботі досліджуються теоретичні та практичні проблеми, пов'язані із адаптацією методології кримінально-процесуального доказування до сучасних пріоритетів системи кримінальної юстиції. На основі комплексного аналізу літературних джерел та даних практики систематизовано й теоретично узагальнено широкий спектр поглядів щодо сутності, структури, мети кримінально-процесуального доказування, його методологічних основ. Розкриваються особливості правового регулювання доказування сторін, роль суду в кримінально-процесуальному доказуванні, місце оцінки фактичних даних та обставин справи в структурі методології кримінально-процесуального доказування. Підготовлено ряд пропозицій з удосконалення норм чинного законодавства.