Правове регулювання аграрних та земельних відносин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Правове регулювання аграрних та земельних відносин в Україні

12.00.06 - земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право

Сальмана Ізяслава Юрійовича

Запоріжжя - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

аграрний правовий земля регуляторний

Актуальність дослідження. Однією з найважливіших проблем реформування аграрного сектору економіки є подальший розвиток правових засад земельної політики України й ефективність правового забезпечення земельних відносин. Дослідження закономірностей їхнього розвитку в умовах формування ринкової економіки відбувалось з концентрацією уваги на концептуальних засадах правового режиму земельного фонду України як основного національного багатства.

Актуальність дисертаційного дослідження визначається не тільки економічною ситуацією, що склалася в країні, але і суспільними потребами екологізації використання різних категорій земель. Реалізація концептуальних положень Земельного кодексу України значною мірою залежить від активізації порівняльних досліджень у сфері земельного законодавства України і країн з розвинутою економікою для того, щоб забезпечити розвиток земельних відносин в Україні відповідно до правових концепцій Європейського співтовариства.

Сучасні вимоги життя до законодавчого забезпечення аграрних та земельних відносин обумовлюють необхідність модернізації відповідного законодавства. Аналіз практики нормотворчої діяльності свідчить про наявність в ній значних вад: прийняття нормативно-правових актів, що не є першочерговими, їх неякісність, недостатня ефективність, нерідко, соціальна несправедливість, а також техніко-юридичні недоліки: численність нормативно-правових актів в цій сфері за одночасної наявності прогалин у правовому регулюванні аграрних та земельних відносин, суперечливість, колізії між актами Кабінету Міністрів України і законами України, актами Президента України, втручання органів виконавчої влади у сферу винятково законодавчого регулювання відповідних відносин і, навпаки, прийняття законодавчих актів із проблем, які мали б бути вирішені на рівні підзаконного їх врегулювання, дублювання норм права тощо.

Наявність цих проблем перешкоджає виконанню завдання щодо реального забезпечення та запровадження методологічно виваженого підходу до формування системи ефективного аграрного та земельного законодавства.

Питання нормотворчої діяльності отримали певне визначення у законодавстві. Завдання вдосконалення правового регулювання господарських відносин набуло такого рівня значущості, що законодавець, прийнявши Закон України від 11 вересня 2003 р. “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”, виділив це завдання у самостійну постійно здійснювану функцію держави, напрям державної політики - державну регуляторну політику. Характеризуючи цю політику в сфері аграрних та земельних відносин, слід зазначити, що вона значно відстає, за обсягом уваги законодавця, від вдосконалення правового регулювання господарських відносин. Зазначені недоліки державної політики правового регулювання аграрних та земельних відносин обумовлюються дефіцитом саме методологічних розробок і відповідного методичного її забезпечення. З цієї ж причини маємо вище зазначені недоліки аграрного законодавства, що і зумовлює потребу у створенні науково обґрунтованих методологічних засад здійснення регуляторної політики в цій сфері.

Глибокі дослідження окремих аспектів розвитку правового регулювання аграрних та земельних відносин провели відомі українські вчені: В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, А.Г. Бобкова, Л.А. Бондар, О.Г. Бондар, Н.С. Гавриш, А.П. Гетьман, С.В. Гринько, В.К. Гуревський, М.В. Домашенко, Л.П. Заставська, І.І. Каракаш, Н.Р. Кобецька, В.М. Корнієнко, П.Ф. Кулинич, В.І. Лебідь, А.В. Луняченко, Н.Р. Малишева, В.Л. Мунтян, В.В. Носік, О.О. Погрібний, С.О. Погрібний, О.А. Поліводський, В.К. Попов, В.Є. Рубаник, М.Г. Саєнко, О.Д. Святоцький, В.І. Семчик., Н.І. Титова, А.А. Шевчук, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга, В.З. Янчук та інші.

Серед зарубіжних науковців в галузі земельного права, перш за все , потрібно відзначити роботи Г.О.Аксененка, Г.Ю.Бистрова, Б.В.Єрофєєва, І.О.Іконицької, М.Д.Казанцева, М.І.Козиря, О.С.Колбасова, М.І. Краснова, Г.В.Чубукова та інших.

У цивілістичній науці, як в дорадянський, так і в радянський періоди, у період новітньої історії України, надзвичайно велика увага приділялася теоретичним та практичним проблемам інституту права власності та його захисту. Зокрема, значна увага питанням захисту права власності надавалась у роботах таких українських вчених-цивілістів: Ч.Н. Азімов, Д.В. Боброва, І.О. Дзера, О.В. Дзера, М.В. Венецька, Ю.О. Заіка, Н.С. Кузнецова, І.М. Кучеренко, С.І. Пересунько, О.А. Підопригора, Г.В. Пронська, О.А. Пушкін, В.М. Співак, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневич та інших.

Щодо регуляторної політики, то відповідні дослідження проведені представниками теорії права, економічної науки, адміністративного та господарського права. Зокрема, це роботи В.С. Бєлих, Р.Ф. Гринюка, І.Є. Заморського, В.В. Лаптєва, В.К. Мамутова, В.М. Селіванова, В.Ф. Сіренка, В.В. Цвєткова, О.Х. Юлдашева, О.І. Ющика та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертація виконана у відповідності з наступною комплексною тематикою науково-дослідних робіт Білоцерківського національного аграрного університету: 1. Стратегічні проблеми розвитку сільськогосподарського виробництва та сільських територій України: регіональний аспект (№ державної реєстрації 0107U012300); 2. Формування теоретико-методологічних підходів до вдосконалення механізмів господарювання АПК на інноваційних засадах (№ державної реєстрації 0109U001614); 3. Удосконалення обліку земельних ресурсів (№ державної реєстрації 0111U002911).

Мета і завдання дисертаційного дослідження полягає у проведенні наукового дослідження наявних теоретичних конструкцій щодо права власності на землю, вдосконалення правового регулювання аграрних та земельних відносин, змісту регуляторної політики у сфері цих відносин, їх нормативної бази, практики здійснення, а також у розробці теоретико-методологічних засад, теоретико-практичних висновків стосовно вдосконалення правового регулювання аграрних та земельних відносин.

Досягнення цієї мети обумовило вирішення наступних завдань:

- визначити загальну стратегію забезпечення відповідності правових актів бажаним вимогам до них та розробити пропозиції щодо визначення цих вимог як бажаних властивостей таких актів та спрямовувати регуляторну діяльність на забезпечення цих властивостей;

- проаналізувати етапи здійснення державної правової політики відповідними органами, технологію підготовки та прийняття нормативних актів на предмет її достатності з метою отримання якісних проектів нормативних актів у сфері правового регулювання аграрних та земельних відносин;

- визначити поняття державної правової політики з вдосконалення законодавства у сфері аграрних та земельних відносин;

- обґрунтувати доцільність прийняття Аграрного кодексу як джерела аграрного права, визначити предмет та об'єкт його правового регулювання;

- розглянути методологічні засади національної доктрини правового регулювання у сфері господарської діяльності (аграрного виробництва) з доведенням необхідності докорінного перегляду ролі і місця органів державної влади у системі економічних відносин;

- сконструювати науково-юридичну модель формулювання ринку землі;

- визначити поняття нормативної моделі регуляторної діяльності;

- проаналізувати правові підстави розмежування державної правової політики в аграрних та земельних відносинах від інших економіко-правових явищ.

Концепція дослідження базується на специфічних особливостях правового й екологічного забезпечення реалізації земельної політики України. Основна ідея концепції складається в необхідності об'єднання правової і екологічної складових у вирішенні проблем розвитку земельних відносин.

Об'єктом дослідження є аграрні та земельні відносини на етапі розвитку ринкової економіки, існуюче нормативно-правове забезпечення вдосконалення їх правового регулювання, порядок здійснення регуляторної політики і регуляторної діяльності у сфері цих відносин.

Предметом дослідження є наукові концепції та теоретико-методологічні засади вдосконалення державної правової політики у сфері аграрних та земельних відносин, нормативно-правові акти України, практика їх забезпечення, а також міжнародні норми, регулюючі ці відносини.

Методологія дослідження базується на взаємозалежності земельного права, що має забезпечити безпечні для життєдіяльності людини умови рішення проблем земельних перетворень. Теоретичною основою дослідження є праці юристів-аграрників і екологів, що обґрунтували доцільність і необхідність переходу аграрного сектору економіки на ринкові умови господарювання. До них належать наукові праці: В.І.Андрейцева, Г.Ю. Бистрова, А.П. Гетьмана, М.І. Козиря, О.Г. Первушина, В.К. Попова, В.І. Семчика, Ю.С. Шемшученка, М.В. Шульги, О.Х. Юлдашева В.З. Янчука, В.В. Янчука та ін.

Методи дослідження. У роботі використано комплекс загальнонаукових методів пізнання: аналізу й синтезу, соціологічний, діалектичний, історико-правовий, догматичний, моделювання, порівняльно-правовий тощо.

Методи аналізу й синтезу використовувалися у розробці теоретичних положень щодо вдосконалення правового регулювання аграрних та земельних відносин (підрозділ 2.2).

Методи системного аналізу використовувалися для аналізу процесу нормотворення у сфері вдосконалення правового регулювання аграрних та земельних відноси, логіка і етапність цього методу використано у розробці теоретичних положень, а також методики з формування переліку проектів правових актів, що підлягають першочерговій розробці в згаданій сфері (підрозділи 3.3, 4.3). Системний аналіз використано і для визначення (з метою забезпечення повноти) переліку функцій моніторингу за ефективністю регуляторних актів, етапів підготовки їх концепцій та аналізу регуляторного впливу.

Методи прогнозування, різноманітні економічні моделі застосовувалися під час визначення очікуваних результатів прийняття регуляторних актів.

У формулюванні висновків щодо викладення текстів проектів правових актів використовувалися методи лінгвістики (підрозділ 4.3).

Нормативною базою дисертації є Конституція України, чинне національне аграрне, земельне, господарське та інше законодавство, міжнародні договори, методичні рекомендації, інструкції, вказівки та ін., що стосуються регламентації планування, організації та технології розробки правових актів у сфері аграрних та земельних відносин, відстеження результативності цих актів тощо.

Емпіричною базою дисертації стали аналіз практики розробки правових актів, а також архіви міністерств і відомств щодо виконання вимог державної регуляторної політики та одержані дисертантом дані з моніторингу правових актів, матеріали з проектування та функціонування окремих етапів регуляторної діяльності, здійснюваних за допомогою засобів комп'ютеризації та електронного врядування.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад, теоретико-практичних висновків стосовно вдосконалення регуляторної політики, підвищення результативності її впливу на регуляторну діяльність, якість та ефективність господарсько-правових актів і підтверджується наступними розробками:

- Сформульовано теоретичні положення щодо розвитку інституту права власності на землю в Україні як сукупність правових норм, які є невід'ємним елементом системи конституційного, цивільного і господарсько-правового регулювання земельних відносин в Україні, що спрямовані на ефективне господарювання, розвиток аграрного сектору в Україні.

- Визначено основні напрями розвитку інституту права власності в сучасному земельному законодавстві.

- Зазначено основні напрями вдосконалення правового регулювання у сфері земельних правовідносин.

- Виявлено та систематизовано фактори (чинники), які можуть суттєво впливати на якість регуляторних актів у сфері регулювання земельних відносин в Україні, що спрямовані на розвиток аграрного сектору в Україні.

Удосконалено:

- існуючу організацію забезпечення якості регуляторних актів регулювання земельних відносин в Україні, що спрямовані на ефективне господарювання, розвиток аграрного сектору в Україні, зокрема, запропоновано реалізацію таких попередньо упорядкованих етапів процесу підготовки та спостереження за результативністю регуляторних актів, як: 1) участь громадськості, наукових кіл у процесі підготовки, розміщення проектів регуляторних актів на відповідних сайтах органів влади й управління у сфері АПК для наступного обговорення цих проектів; 2) моніторинг, що включає постійне спостереження за результатами впровадження прийнятих актів, оцінку їхнього виконання, результативності, а також зворотний зв'язок між цими результатами й особами, відповідальними за їхню дію - суб'єктами регуляторної діяльності, коректування (у випадку потреби) відповідних правових рішень;

- діючий підхід до оцінки фактичної ефективності актів шляхом обчислення фактичних або очікуваних значень оцінки впливу проектів регуляторних актів на врегульовані аграрні та земельні відносини.

Набули подальшого розвитку:

- діючий порядок розроблення проектів регуляторних актів шляхом доповнення переліку стадій підготовки проектів регуляторних актів такими стадіями, як виявлення проблем у відповідних аграрних та земельних відносинах, їх оцінка, відбір найголовніших проблем, встановлення причин їх виникнення, а також моделювання (підготовка альтернативного вирішення проблем), формулювання критеріїв вибору тієї чи іншої альтернативи і вибір найкращої;

- порядок проведення правової експертизи проектів правових актів у сфері аграрних та земельних відносин, який пропонується доповнити положеннями про необхідність встановлення відповідності проекту правового акта затвердженим планам нормотворчих робіт та концепції самого акта, а також несуперечливості діючому законодавству та законодавству ЄС.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що висновки і пропозиції дисертації можуть бути використані для удосконалення аграрного та земельного законодавства, гармонізації положень Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, включаючи узгодження суміжних інститутів господарського, аграрного та цивільного законодавства. Основні положення роботи можуть бути використані у практиці діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, навчальному процесі, у підготовці науково-практичних видань, підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій для народних депутатів, керівників і працівників регуляторних органів, розробників та експертів проектів правових актів в сфері аграрних та земельних відносин, науковців, юристів-практиків, економістів, викладачів, аспірантів та студентів юридичних вишів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною та завершеною науковою працею. У працях, опублікованих у співавторстві, авторові належить обґрунтування напрямів розроблення методологічних засад регуляторної політики в сфері аграрного виробництва, планування регуляторної діяльності, розробки та проведення експертизи правових актів у сфері аграрних та земельних відносин, пропозицій щодо упорядження та систематизації відповідного законодавства, визначення шляхів подальшого його вдосконалення.

Апробація результатів дисертаційного дослідження

Результати дисертації докладалися на: засіданні вченої ради Міжнародних та державних науково-практичних конференціях, зокрема: «Вопросы совершенствования правового регулирования арендных отношений в сельскохозяйственном производстве» /Материалы Всесоюзной научно-практической конференции. Москва, 1989 г.; «Проблемы эффективности законодательства о подсобных производствах в сельском хозяйстве» /Материалы Международной научно-практической конференции. Москва, 1991 г.; «Про вдосконалення правового захисту майнових та земельних прав суб'єктів агро бізнесу» /Тези доповідей науково-практичної конференції. Біла Церква, 1994 р. ( у співавторстві з В.З. Янчуком); «Про предмет майбутнього аграрного кодексу України» ( у співавторстві з В.В. Янчуком) /Матеріали Міжнародного симпозіуму «Проблеми реформування і тенденції розвитку сільського господарства України та держав Центральної і Східної Європи». Біла Церква, 1995 р.; «Правове забезпечення інвестиційної політики в аграрному секторі України» /Правові проблеми залучення інвестицій у сільське господарство та соціальну сферу села; Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Київ, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 24 травня 2007 р.); «Адаптація державного управління та законодавства України щодо конкурентної політики в галузі сільського господарства до вимог ЄС» //Проблеми вдосконалення земельного та аграрного законодавства України в умовах ринкової економіки: Матеріали державної наукової конференції (Біла Церква, 29 квітня 2004 р.); «До питання про аграрний кодекс України» // Проблеми вдосконалення земельного та аграрного законодавства України в умовах ринкової економіки: Матеріали державної наукової конференції (Біла Церква, 29 квітня 2004 р.) та ін. Публікації. За результатами проведеного дослідження опубліковано 45 наукових праць, з яких 21 в фахових виданнях.

Публікації. За результатами проведеного дослідження опубліковано 45 наукових праць, з яких 21 у фахових виданнях.

Результати дослідження висвітлено також в 36 друкованих наукових працях, які належать особисто здобувачу.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, поділених на 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на 385 сторінках комп'ютерного тексту, з яких список використаних джерел із 321 найменувань складає 33 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан її наукової розробки, визначена мета та завдання, наукова новизна і практична цінність дослідження, сформульовано положення, що подаються на захист.

Розділ 1. «Поняття земельної реформи та її вплив на правове регулювання відносин в аграрному секторі економіки»

Розділ складається з двох підрозділів, у яких розглядаються поняття власності, починаючи з аналізу історії його розвитку в законодавстві різних країн світу, а також проблеми правового регулювання та вдосконалення аграрного законодавства з урахуванням проблем вступу України до Європейського співтовариства.

У підрозділі 1.1 «Становлення інституту власності у сфері земельних відносин» розглядається поняття власності в юридичному аспекті разом з аналізом історії його розвитку в законодавстві різних країн світу. Вчені, коментуючи законодавство минулих часів, зокрема, російське, заклали правовий фундамент з комплексом міркувань, висновків щодо правового регулювання суспільних відносин. Зазначені правові здобутки мають сприяти розробці правової бази, адекватної сучасним проблемам подолання економічної та фінансової кризи в країні.

Звертається увага на обмеження права власності в силу закону. Велика правомочність, що надавалася власникові, могла б відбитися досить шкідливо на інтересах інших членів суспільства, а також самого суспільства.

Звертається увага на юридичний інститут «давнина володіння», яким називався спосіб набуття права власності, заснований на безперечному і безперервному володінні впродовж десяти років. Істотними умовами набуття права власності за давниною були: володіння у вигляді власності, безперечність і безперервність володіння, строк.

Особлива увага звертається на способи припинення права власності, що відбувалися за участі влади, являли собою примусове позбавлення або відчуження права. Такі випадки мали місце за судової постанови, експропріації і конфіскації.

Судова постанова обмежувалась визначенням належності права власності.

Експропріацією вважалось примусове оплатне відчуження або обмеження прав, що провадилось державною владою через загальнокорисну мету.

Під конфіскацією розумілось відібрання державною владою у вигляді покарання у власника належної йому речі. Втрата права власності - це результат скоєної злочинної дії.

Загальна власність. Акцентується увага на понятті загальної власності, неодмінною умовою якої є наявність двох умов: а) однієї речі як об'єкта права і б) декількох суб'єктів того ж права.

Приділяється увага поняттю «сервітут» як речовому праву користування чужою річчю в інтересах визначеної особи, його характерним рисам, історичному походженню, встановленню та припиненню сервітутів, їх видам.

Обґрунтовано сутність заставного права як права на чужу річ, що належало вірителеві в забезпечення його права вимоги по зобов'язанню і полягало в можливості переважного задоволення з цінності даної речі.

Підрозділ 1.2. «Аналіз сучасного аграрного та земельного законодавства» присвячений розв'язанню проблем, що випливають з діючого аграрного, земельного та екологічного права.

У підрозділі констатуються проблеми правового регулювання аграрного права, вдосконалення аграрного законодавства, аграрних правовідносин як визначальних складників будь-якої галузі права, з урахуванням при цьому аграрно-правових проблем вступу України до Європейського Співтовариства (Європейського Союзу).

До предмета аграрного права юридична література традиційно відносить комплекс суспільних відносин, що виникають у ході виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації.

Доведено, що предметом аграрного права є відокремлена група суспільних відносин з організації й діяльності сільськогосподарських підприємств, організацій, що має однорідну характерну спрямованість.

Перспективою розвитку предмета правового регулювання аграрного права є включення до нього поряд із відносинами з виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації, також тісно пов'язаних із ними відносин з матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва та із соціального розвитку села.

Щодо перспектив розвитку аграрного законодавства у контексті розвитку аграрного права в цілому, переважаючою серед науковців є думка про необхідність кодифікації аграрного законодавства шляхом розроблення та прийняття Аграрного кодексу України.

Підкреслюється також необхідність прийняття Основ земельного та аграрного законодавства України, в яких, крім розвитку принципу пріоритетності земель сільськогосподарського призначення, має бути закріплений принцип пріоритетного правового статусу селянина на цих землях.

Звертається увага на те, що у чинному Земельному кодексі України кодифіковані лише основні, принципові положення та норми земельного законодавства України, що зумовлює необхідність прийняття інших законодавчих актів з питань регулювання земельних відносин, що розвивають та доповнюють норми Земельного кодексу України.

Лише після введення в дію в цілому пакета законів щодо землі, в нашій країні сформуються стабільні земельні правові відносини, виникнуть передумови для прийняття повного Земельного кодексу України, в якому будуть не тільки імплементовані конституційні положення щодо власності на землю, а й кодифіковані законодавчі та інші нормативно-правові акти про землю.

Особлива увага в підрозділі приділяється питанню правового регулювання суспільних відносин у сфері екології, дослідженню та аналізу процесуальних положень екологічного права.

Констатується, що еколого-процесуальна підгалузь права не має ще законодавчо виділених загальних положень у вигляді загального правового інституту, який встановлює еколого-процесуальну форму реалізації матеріальних норм екологічного права.

Доводиться, що еколого-процесуальні правовідносини, маючи певну специфіку, є предметом еколого-процесуального права як самостійної підгалузі екологічного права України.

Проаналізовані правові аспекти земельної реформи в Україні.

Обґрунтовано, що реформування базисних відносин власності на землю як процес і встановлення плюралізму форм власності на землю як кінцева мета цього процесу займають значну частину земельної реформи. Результатом реформування відносин власності має стати створення умов для раціонального використання і охорони земель.

Аргументується пріоритетність реформування відносин, об'єктом яких є землі сільськогосподарського призначення, від ефективності використання яких залежить вирішення продовольчої проблеми в країні.

Обґрунтовується юридичне визначення поняття земельної реформи як врегульованих нормами права суспільних відносин процесуального характеру, опосередковуючих зміну норм земельного права та земельних правових відносин з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів України.

На вдосконалення механізму правового регулювання земельної реформи спрямовується наукова позиція щодо прийняття єдиного кодифікованого акту земельного законодавства - Кодексу законів про землю, в якому були б врегульовані питання сучасної земельної реформи.

Наголошується, що основою закріпленої в Конституції України нової юридичної моделі регулювання земельних відносин є дворівнева конструкція права власності на землю: право власності Українського народу на землю як право вищого рівня і суб'єктивне право власності на землю громадян, юридичних осіб, держави як похідне від права власності народу на землю (нижчий рівень). Сутність такої концепції полягає в тому, що земля як основне національне багатство, як об'єкт особливої охорони держави належить Українському народові на праві власності.

З'ясовується правова природа такого об'єкта правової регламентації як земельна частка (пай). Доводиться, що за своїми ознаками земельна частка (пай) - це не визначена в натурі земельна ділянка, а особлива юридична категорія, яку не можна ототожнювати з конкретною земельною ділянкою як і з середньою земельною часткою.

З аналізу земельних відносин як одних з вирішальних для проведення радикальних соціально-економічних перетворень випливає складність правових аспектів розмежування земельних та цивільних відносин у процесі їх кодифікації.

Аргументується необхідність розмежовувати поняття «земля» і «землі» з різною економічною, екологічною і юридичною сутністю.

Констатується, що права селян як надзвичайно важливої верстви суспільства, від якої залежить його добробут, спеціалізовано не закріплені у законодавстві.

Науково доводиться, що за своїм характером земельні відносини є економіко-екологічними, оскільки вони виникають з приводу землі як елемента природи, а також засобу виробництва в сільському та лісовому господарстві, як територіального базису будь-якої діяльності.

Констатується, що норми земельного права як самостійної підгалузі екологічного права регулюють земельні відносини з приводу екологічно збалансованого користування, відтворення та охорони земель з метою забезпечення нормального екологічного стану в країні.

Обґрунтовується висновок, що аграрне право Росії як комплексна інтегрована галузь права вважається правонаступником радянського сільськогосподарського права, сформованого в 70-х роках, що стало в 90-х роках аграрним правом ринкової економіки. На рубежі ХХ і ХХІ сторіч виявляє себе об'єктивна закономірність поділу аграрного права на приватне і публічне, зумовленого посиленням регулятивних функцій приватноправових засад сучасного аграрного права: а) відновленням права приватної власності на землю і розвитком приватних структур у сфері аграрного підприємництва; б) зміною координат аграрного права країн колишнього Радянського Союзу, в епіцентрі якого знаходяться права і свободи громадян у сфері аграрного підприємництва.

Доводиться, що одним із чинників, які впливають на гостру економічну кризу в аграрному секторі, є невідповідність між правовим регулюванням і правовим застосуванням в агропромисловому комплексі України. Незважаючи на позитивний вплив великого правового масиву в регулюванні відповідних суспільних відносин, неадекватність право регулювання правозастосуванню збереглась.

Аргументується наукова думка, що в кодифікованому нормативному акті - Аграрному кодексі мають бути закріплені положення щодо характерних суттєвих особливостей аграрних відносин, уникаючи внесення в Кодекс як акт стабільних змін і доповнень, пов'язаних з динамічним розвитком суспільних відносин в аграрному секторі України.

Наголошується, що правовому забезпеченню функціонування сучасних аграрних суспільних відносин не сприяє недосконалість норм чинного національного законодавства, наявність прогалин у правовому регулюванні відносин, низький рівень правової культури на селі, нестача кваліфікованих юристів-аграрників, що свідчить про незадовільне правове забезпечення проведення аграрної реформи, особливо у сфері правової регламентації аграрних відносин як внутрішніх - на рівні сільськогосподарських підприємств, так і зовнішніх.

Науково аргументується висновок щодо категорій «суб'єкт права» і «суб'єкт правовідносин», які мають право на самостійне існування, оскільки не кожен суб'єкт права є суб'єктом правовідносин, що набуває властивостей, не притаманних йому раніше. Суб'єкту правовідносин властиві всі ознаки суб'єкта права, а також певні права й обов'язки, що складаються внаслідок виникнення правового відношення.

Багато уваги приділяється співвідношенню цивільного та аграрного законодавства.

Обґрунтовується, що найбільш ефективною формою сільсько-господарського виробництва можуть бути сільськогосподарські кооперативи, які виникли в Україні більш як 100 років тому.

Доведена ефективність досвіду США, країн Західної Європи в плані державної підтримки великих за розміром фермерських господарств.

Наголошується, що в умовах кризової економіки відновлення сільськогосподарської кооперації в Україні на принципах міжнародного кооперативного руху створює справжні умови для ефективного ведення сільськогосподарського виробництва.

Підтримується аргументованість наукової позиції, що чинне земельне законодавство сприяє іноземним громадянам і юридичним особам вигідно вкладати інвестиції в економіку України, використовуючи право на довгострокову оренду землі.

Розділ 2 «Тенденції подальшого розвитку аграрних та земельних відносин у ринковій економіці» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню питань права власності в Україні, реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств, правовим засадам її проведення та сучасному етапу реформування земельних відносин.

У підрозділі 2.1 «Право власності на землю в Україні» звертається увага на те, що, регулюючи відносини власності, Конституція України вживає терміни «приватна», «державна» та «комунальна» і нічого не говорить про колективну власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної.

Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави.

Констатується, що сукупність правових норм, які регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні. Суб'єктивне право власності визначалося Законом України «Про власність» та визначається Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземні юридичні особи та громадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, визначених Законом України «Про режим іноземного інвестування».

Приділяється увага правовому регулюванню права власності та користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення суб'єктами господарювання.

Наголошується, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Таким чином, право на набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення мають тільки українські юридичні особи.

Звертається увага, що два підприємства з іноземними інвестиціями можуть бути засновниками господарського товариства, яке, створивши дочірнє підприємство, і буде тим українським сільськогосподарським підприємством, яке має право отримати у власність землю сільсько-господарського призначення.

Підкреслюється, що підсобні господарства несільськогосподарських підприємств не мають статусу юридичної особи і можуть створюватись як відокремлені структурні підрозділи (філії) таких юридичних осіб. Однак суб`єктом права власності на землю буде не відокремлений структурний підрозділ, а відповідна юридична особа. Основним завданням підсобних господарств є виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб працівників несільськогосподарських юридичних осіб, для яких створені такі господарства. Тому виробництво на земельній ділянці, наданій для організації підсобного господарства, товарної сільськогосподарської продукції, яка повністю реалізується третім особам, розглядається як порушення цільового використання земельної ділянки.

Сільськогосподарські підприємства мають право використовувати землі сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільсько-господарського виробництва, а сільськогосподарські науково-дослідні установи та несільськогосподарські підприємства, установи та організації - для ведення підсобного сільського господарства.

Оскільки чинне законодавство не містить чітких критеріїв щодо віднесення підприємств до сільськогосподарських, робиться також висновок, що сільськогосподарським підприємством може бути будь-який господарюючий суб'єкт, який здійснює з товарного сільськогосподарського виробництва, діяльність з набуття наукового досвіду, ведення якої такому господарюючому суб'єкту не забороняється законами України.

З утворенням України як незалежної держави втілюються в життя реформи, в основу яких покладена ідея великомасштабної денаціоналізації державної власності, тобто, передача належних державі об'єктів у власність громадян і недержавних організацій.

Наголошується, що право власності є найбільш повним правом на майно. За своєю правовою природою - це одне з основних речових прав. Виступаючи як об'єкт права власності, земля набуває особливих правових рис: вона стає “майном” або “річчю” - тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Наводяться притаманні земельній ділянці, як об'єкту права власності, ознаки об'єкта, встановлені цивільним законодавством.

Констатується, що іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення, але з певними обмеженнями. У потенційного іноземного інвестора, зацікавленого в придбанні земельної ділянки, на якій немає ніякого об'єкта нерухомості, залишається лише один шлях вирішення такої проблеми: або звернутися до послуг юридичної особи - резидента з метою участі в схемі набуття земельної ділянки, включаючи мету створення спільного підприємства, або самостійно створювати резидентну юридичну особу, яка з моменту держаної реєстрації набуде статусу української юридичної особи.

Відзначимо, що чинне законодавство отримало спрямоване на закріплення легалізації приватної власності на землю визнання землі як нерухомого майна, в якому об'єднуються риси природного об'єкта і товарно-матеріальної цінності.

Акцентується увага на поділі Цивільним кодексом України юридичних осіб на два види: юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права.

Звертається також увага на те, що із Земельного кодексу України випливає наступний поділ юридичних осіб як суб'єктів права власності на землю: юридичні особи України та іноземні юридичні особи. Юридичними особами України вважаються юридичні особи, створені (зареєстровані) в Україні відповідно до її законодавства. Щодо набуття земельних ділянок у власність іноземними юридичними особами, слід вважати всі створені (зареєстровані) за межами України юридичні особи, а також створені в Україні юридичні особи, хоча б одним із засновників яких є іноземний громадянин, особа без громадянства або створена (зареєстрована) за кордоном юридична особа.

Констатується, що у всіх випадках набуття юридичними особами земельних ділянок у власність право власності на землю виникає не з моменту укладення відповідної цивільно-правової угоди чи отримання свідоцтва на право на спадщину, а з моменту отримання державного акта на право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації.

У підрозділі 2.2. «Реструктуризація колективних сільськогоспо-дарських підприємств як напрям подальшого вдосконалення сільськогоспо-дарського виробництва» обґрунтовується необхідність у разі переходу до ринкової економіки проведення реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств, у результаті якої колективні ресурси переходять у приватну власність як основи подальшої побудови структури управління. Детально з'ясовується поняття реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств.

Особлива увага приділяється поняттю земельної реформи, її місцю у створенні нової юридичної бази земельних відносин, яка істотно відрізняється від схеми, побудованої за принципами монопольного права державної власності на землю.

Земельний кодекс України функції власника - володіння, користування і розпорядження землею - передає народу України.

З'ясовується сутність приватизації землі як важливої складової формування засад ринкової економіки в Україні, спрямованої на розширення сфери застосування інституту приватної власності на землю. Сутність приватизації земель визначається як сукупність здійснюваних суб'єктами приватизації заходів, спрямованих на трансформацію форми власності, за якої відбувається перехід земельних ділянок з публічної (суспільної) власності, суб'єктами якої є держава та територіальні громади, у приватну власність фізичних та юридичних осіб. Земельно-правова література розрізняє приватизацію земельних ділянок у широкому і вузькому розумінні.

Увага надається недолікам малої сертифікатної приватизації, яка за способами її здійснення супроводжувалась грубими порушеннями конституційних прав людини. З'ясовується поняття та етапність приватизації земель сільськогосподарського призначення як нормативно врегульований процес передачі земель державної власності у власність громадян та юридичних осіб.

У підрозділі 2.3 «Сучасний етап реформування земельних відносин» наводяться фактори стимулювання приватною власністю економічного зростання в будь-якій країні. Переваги приватної власності стають очевидними за умов існування ефективно функціонуючого ринку землі.

Обґрунтовується якісний вплив ефективної програми продажу землі на ринок землі, на структуру надходження коштів до місцевих бюджетів, що сприятиме фінансовій ситуації на місцях, економічному розвитку і створенню робочих місць. Доведено, що власність на землю підприємств - значно кращий варіант, ніж оренда, оскільки поліпшується доступ до кредитів та управління основними фондами. Наводяться значні переваги від активно запроваджуваної програми продажу землі підприємствам.

Особливе місце відводиться методам правового регулювання відносин власності і користування землею.

Висвітлюються задачі, що стоять перед сучасним земельним правом України. Зосереджується увага на проблемі договорів земельних паїв, зокрема, укладення договору оренди земельного паю, змін щодо порядку укладення договору оренди земельних ділянок, змісту договорів оренди.

Наголошується, що із появою нової групи земельних відносин - відносин майнового характеру, специфіка яких визначається особливостями їхнього об'єкта, тобто землі, вони не можуть бути врегульовані лише цивільним законодавством. Необхідно застосовувати і норми земельного права, враховуючи той факт, що земля - це не тільки майно, а і природний ресурс, що знаходиться під особливою охороною держави.

Наголошується, що орендний підряд як перехідна форма господарювання на землі надавала орендарям певну земельну, майнову й організаційну самостійність у внутрішніх межах юридичної особи (зокрема КСП). Оренда земель стала наступним кроком.

Обґрунтовано наукову позицію щодо відсутності підстав розглядати оренду земель як різновид цивільно-правової угоди.

Підтверджується, що затримка розвитку іпотечного ринку земельних ділянок сільськогосподарського призначення унеможливить довгострокове кредитування сільського господарства, залучення інвестицій в аграрний сектор економіки, а не включення землі в економічний - ринковий - обіг не дасть можливості враховувати аграрний капітал у вартість продукції аграрного сектору економіки. Акцентується, що лише ринку земель притаманна здатність бути механізмом контролю за раціональним і ефективним використанням землі.

Доведено, що охорона земельних ділянок має здійснюватися не тільки під загрозою застосування санкцій юридичної відповідальності, але й бути економічно вигідною.

Закріплюється пріоритет екологічних інтересів суспільства над економічними, що створює умови для екологізації використання земельного фонду країни.

Підсумовується, що не всі норми Земельного кодексу є нормами прямої дії. Деякі нові його інститути можуть використовуватись для регулювання відповідних відносин лише після прийняття правових актів, спрямованих на деталізацію норм Кодексу. Переважна частина таких актів має бути прийнята у формі законів.

Звертається увага на неоднозначність трактування права власності на землю в юридичній літературі. Окремі автори вважають, що після прийняття Конституції України право колективної власності на землю припинило своє існування, інші вважають, що воно продовжує існувати, а окремі доводять, що право колективної власності на землю є різновидом права приватної власності на землю.

Розділ 3 «Характеристика законодавства і державної політики з удосконалення законодавства в аграрному секторі» містить три підрозділи, в яких законодавство розглядається як об'єкт вдосконалення (модернізації), досліджуються основні напрями вдосконалення правового регулювання в сфері аграрних та земельних відносин, аналізується сутність державної політики в цій сфері.

У підрозділі 3.1 «Аграрне та земельне законодавство як об'єкт вдосконалення» аргументується, що особливості у сфері аграрних та земельних відносин обумовлюють необхідність застосування спеціального регуляторного механізму, який би поєднував елементи публічно-правового і приватно-правового регулювання.

Обґрунтовано напрями розвитку земельних відносин та формування ринку землі, розроблено методику економічної оцінки земель та її застосування у практиці. Зміни у формах організації сільськогосподарського виробництва, поява нових господарських формувань викликали необхідність прийняття цілої низки законодавчих актів щодо удосконалення земельних відносин.

Підтримуються висловлені у багатьох наукових публікаціях думки про те, що кодифікація аграрного законодавства сприяла б упорядкуванню відповідного масиву правових актів, який став би значно простішим, що допоможе орієнтуватися в ньому не тільки українським фермерам, підприємцям, але й іноземним інвесторам. Обґрунтовується доцільність консолідації, компактизації аграрного законодавства, його вдосконалення. Зроблено висновок про необхідність удосконалювати і поступово нарощувати відповідний масив правових актів новими нормами, що потребує переходу на ринкові умови у сільському господарстві.

Основні методологічні положення розроблені в наукових працях, які можна віднести до класичної юриспруденції щодо права власності, в тому числі на землю.

Йдеться про видатний внесок в цю проблематику таких відомих вчених-аграрників і екологів як В.І. Андрейцев, Г.Ю. Бистров, А.П. Гетьман, М.І. Козир, В.В. Носік, О.І. Первушин, В.К. Попов, В.І. Семчик, А.М. Статівка, Ю.С.Шемшученко, М.В. Шульга, В.З. Янчук, В.В. Янчук та ін.

Критична ситуація, що глобально загрожує продовольчій безпеці людства, з турботою сприймається міжнародними організаціями - ООН, ЄС та ін. і зумовлює необхідність розробки науковою думкою адекватної сучасним умовам методології вдосконалення правового регулювання в аграрному секторі економіки.

Практика здійснення нормотворчої діяльності свідчить про нагальну потребу у наукових працях, які б започатковували і надавали допомогу у визначенні філософсько-методологічних засад для підготовки нормативно-правових актів, охоплювали б усі процедури регуляторної діяльності, починаючи від формулювання законодавчих ідей, їх оцінки, планування розробки концепцій і підготовки проектів правових актів виміру прогнозованого і фактичного їх регуляторного впливу на відповідні відносини і кінчаючи моніторингом ефективності введених в дію норм, аналізом результатів, коректуванням тих чи інших правових рішень та їх систематизацією.

Потреби практики щодо проблеми забезпечення стану врегульованості у діючому законодавстві та недостатність відповідних наукових досліджень обумовлюють актуальність цього дослідження.

Основні положення загальної теорії систем та системного аналізу, що можуть бути використані у побудові методологічних засад державної політики:

а) методологія законотворення; б) загальна теорія систем, системний аналіз.

Змістом методологічних засад законотворення, які пропонуються, є обґрунтування доцільності і надання рекомендацій щодо використання в процесі правотворення системного інструментарію, напрацьованого тією частиною філософії, в рамках якої проводяться системні дослідження. Зокрема, це загальна теорія систем і системний аналіз. Системний підхід є природно іманентним об'єктом філософії, яка, як і теорія систем, немов би стоїть над іншими науками, досліджуючи те, що є спільним для будь-яких явищ як природних, так і трансцендентальних. Відповідно до завдань цього дослідження вважаємо обґрунтування доцільності і надання рекомендацій щодо використання в процесі правотворення системного інструментарію.

Сформульовано наступні аксіоматичні твердження:

- ефективність, якість нормативно-правових актів визначається значною мірою ефективністю, технологією процесів їх розробки;

- ефективність, якість процесів розроблення і прийняття нормативних актів залежить від рівня методології та наукового інструментарію, що використовується у цих процесах. Зокрема, системний інструментарій доцільно використовувати у проектуванні процесів розроблення і прийняття нормативно-правових актів, а також у реалізації окремих етапів згаданих процесів.

Вказується, що всі фактори впливу на якість правових актів поділяються на дві групи: 1) власне інтереси (вибір людини між добром і злом); 2) їх носії. Інтереси, у свою чергу, можна поділити на три види: а) індивідуальні; б) національні; в) інтереси інших держав. Кожен конкретний інтерес будь-якого виду несе в собі зазначений вибір між добром і злом. Відповідно носіями інтересів можуть виступати фізичні особи, органи, організації (державні, недержавні, національні, іноземні, міжнародні), держави.

До органів, організацій, найсуттєвішим чином впливаючих на управлінські акти, належать органи державного управління, ЗМІ, недержавні громадські організації, різного роду фонди, іноземні держави, міжнародні організації як потенційні носії добра або зла. Зазначається, що прояви добра або зла у названих суб'єктів регуляторних відносин залежать не тільки від їх волі, але й системи, організації, в умовах якої діють такі суб'єкти. У випадку, коли система прийняття рішень не відлагоджена належним чином, спрацьовують необмежені егоїстичні інтереси тих, хто ці рішення приймає. У результаті з'являються нормативні акти, що спричиняють шкоду суспільству.

З метою запобігання тенденціям заподіяння шкоди суспільству пропонується побудова такої організації законотворення, яка б виключала можливість посадових осіб зловживати своїми правами. Запропоновано введення для них суворої юридичної відповідальності, включаючи майнову, коли б їм економічно було б невигідно зловживати своїми правами.

У підрозділі 3.2 «Основні напрями підвищення якості правового регулювання в аграрній сфері» обґрунтовується, що наявні недоліки аграрного та земельного законодавства призвели до необхідності розвитку методологічного аспекту його вдосконалення як нового напряму в діяльності держави, формування її нової функції - державної політики з удосконалення законодавства у сфері аграрного виробництва, предметом якої є нормотворчий процес, його вдосконалення, а завданнями - забезпечення реалізації принципів такої державної політики, сукупність яких утворює якість регуляторного акта, їх системи - законодавства.

Аргументовано висновок, за яким якість законодавства, що регулює сферу аграрного виробництва, залежить, значною мірою, від організації нормотворчої і правозастосовчої (регуляторної) діяльності, а отже і від ефективності державного управління нею - політики правового регулювання.

Обґрунтовується позиція про те, що якість законодавства є одним з найважливіших чинників національної безпеки, забезпечення національних інтересів України, реалізації прав та інтересів суб'єктів права.

Підрозділ 3.3 «Сутність державної політики правового регулювання у сфері аграрних та земельних відносин» присвячений розкриттю сутності державної регуляторної політики як провідного напряму діяльності держави. Наведено аналіз правового забезпечення регуляторної політики, висвітлено порядок її здійснення органами-суб`єктами діяльності з удосконалення законодавства у сфері аграрного виробництва - органами державної влади та місцевого самоврядування.

Введено поняття нормативної моделі регуляторної діяльності як сукупності затверджених у встановленому порядку нормативно-правових актів та інструктивно-методичних матеріалів, які визначають (моделюють) технологію розроблення, погодження, прийняття та моніторингу регуляторних актів.

...