Розвиток українського і російського кримінального права у другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»

Спеціальність 12.00.01- теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

УДК 343(477)+(470 +571) “16/17”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО І РОСІЙСЬКОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ - ХVІІІ СТ.

Сухицька Наталія Валеріївна

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна»

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений юрист України МУРАШИН Олександр Геннадійович, Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений юрист України ЯРМИШ Олександр Назарович, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, керівник департаменту з питань діяльності правоохоронних органів

кандидат юридичних наук, професор ШМОТКІН Олексій Вікторович, Національна академія Служби безпеки України, завідувач кафедри теорії та історії держави і права

Захист відбудеться “23” червня 2011 року о 12⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.139.01 у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна» за адресою: 03115, м. Київ, вул. Львівська, 23

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» за адресою: 03115, м. Київ, вул. Львівська, 23

Автореферат розісланий “19” травня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат юридичних наук, доцент В.І.Лебеденкo

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

кримінальний право український російський

Актуальність теми дисертаційного дослідження.

Побудова сучасної правової держави вимагає досконалого знання історико-правових підвалин розвитку як всієї правової системи, так і окремих галузей права. У цьому контексті дослідження питання розвитку українського і російського кримінального права має не тільки наукове, але й практичне значення.

Право будь-якого народу є безпосереднім відображенням і результатом рівня його духовно-культурного і матеріального життя, світогляду та стану правосвідомості, громадсько-політичної активності та ступеня його втягненості у міжнародні відносини. Воно не може бути штучним і механічним нашаруванням та хаотичним розташуванням суто юридичних визначень та інститутів. Дослідження історичних умов розвитку права дає підстави стверджувати, що воно за своїм характером є національним, хоча інтенсивний розвиток міжнародних відносин надає йому рис інтернаціонального характеру.

Схожість правових інститутів і понять, що проявляється при вивченні юридичного життя окремих народів, відкриває широкі можливості для застосування порівняльного методу у вивченні історії розвитку права різних народів. Він дає можливість відкрити досить цікаві і повчальні закономірності розвитку права і правових систем. З цього погляду дослідження розвитку українського і російського кримінального права середини ХVІІ - кінця ХVІІІ століть є надзвичайно актуальним.

У вітчизняній і зарубіжній історико-правовій науці поки що відсутні праці, в яких би був проведений аналіз права або правових систем двох чи більше країн.

Застосування порівняльного методу для дослідження історії розвитку українського і російського кримінального права з середини ХVІІ і до кінця ХVІІІ століть дає можливість правильно зрозуміти факти, піддати їх критичному аналізу, звільнитися від притаманного будь-якому досліднику суб'єктивізму, знайти надійний шлях для пояснення понять, категорій, інститутів і норм кримінального права двох народів, уникнути їх свавільного тлумачення. В історико-правовій науці існує значна прогалина у вивченні кримінального права українського і російського народів як важливої складової їх правових систем. Ця дисертаційна робота до певної міри заповнює таку прогалину і збагачує науку важливими знаннями стосовно загальних закономірностей та особливостей розвитку кримінального права двох країн. Вирішуючи конкретне питання стосовно розвитку українського і російського кримінального права у другій половині ХVІІ - кінці ХVІІІ століть, дисертаційне дослідження актуалізує необхідність дослідження розвитку українського і російського кримінального права, починаючи з доби Київської Русі та наступних періодів, які існували в історії двох народів.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять наукові положення та висновки, що містяться у працях відомих вітчизняних вчених у галузі кримінального права, теорії держави і права, історії держави і права, історії політичних і правових учень: П.П. Андрушка, І.Й. Бойка, С.Д. Гусарєва, В.Д. Гончаренка, О.В. Зайчука, М.І. Козюбри, О.Л. Копиленка, В.О. Котюка, І.П. Лановенка, П.С. Матишевського, О.Г. Мурашина, П.П. Музиченка, Н.М. Оніщенко, О.Ф. Скакун, А.П. Ткача, І.Б. Усенка, В.А. Чеховича, Ю.С. Шемшученка, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша С.С. Яценка та багатьох інших. Аналіз праць вчених, які досліджували історію розвитку українського і російського кримінального права, здійснено у першому розділі цієї дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційну роботу виконано у рамках науково-дослідної теми кафедри теорії та історії держави і права університету «Україна» «Еволюція теоретичних уявлень людства про державу та право» (номер державної реєстрації 0111U003651).

Метою дисертаційного дослідження є розкриття загальних закономірностей та особливостей розвитку українського і російського кримінального права у другій половині ХVІІ - кінці ХVІІІ століть, з'ясування подібності та відмінності в поняттях, категоріях, інститутах та нормах кримінального права двох країн у досліджуваний період.

Об'єктом дослідження є українське і російське кримінальне право другої половини ХVІІ - кінця ХVІІІ століть.

Предметом дослідження є розвиток українського і російського кримінального права другої половини ХVІІ - кінця ХVІІІ століть.

У відповідності до мети, об'єкту та предмету дослідження дисертант переслідував такі завдання:

- проаналізувати історіографію розвитку українського і російського кримінального права, а також джерела права, в яких містяться поняття, інститути та норми українського і російського кримінального права другої половини ХVІІ - кінця ХVІІІ століть;

- з'ясувати вплив джерел права на формування понять, інститутів та норм українського і російського кримінального права досліджуваного періоду;

- дослідити фактори, які впливали на формування поняття злочину в українському і російському кримінальному праві;

- встановити вплив місцевих і зарубіжних джерел права на формування і розвиток видів злочинів в українському і російському кримінальному праві;

- визначити мету та проаналізувати систему покарань в українському і російському кримінальному праві досліджуваного періоду.

Методи дослідження. Методологічні засади даного дисертаційного

дослідження складають історичний, історико-порівняльний, формально-догматичний, системно-функціональний, інституційний методи, метод аналізу і синтезу тощо.

Світоглядна позиція автора цього дисертаційного дослідження дозволила застосувати комплексний ідеалістично-матеріалістичний підхід стосовно аналізу розвитку українського і російського кримінального права, зокрема, його джерел, характерних ознак, юридичних понять та категорій, застосування його норм тощо. Сталість поглядів і переконань автора дозволила йому застосовувати різні методи у вивченні та аналізі матеріалів, проводити дослідження з об'єктивних позицій та історичної зумовленості розвитку кримінального права.

Автор, застосовуючи ідеї дослідників історичної школи права, проаналізував застосування норм кримінального права протягом тривалого історичного періоду у строгій хронологічній послідовності. Це дало можливість правильно зрозуміти сутність кримінального права двох народів, які проживали в один і той же період у схожих матеріальних і духовних умовах життя.

За допомогою формально-догматичного методу автор визначав різні поняття і юридичні терміни, що були притаманні українському і російському кримінальному праву, давав їм належне тлумачення, визначав зовнішню і внутрішню форму кримінального права двох народів, аналізував його норми та їх застосування.

Застосування системно-функціонального методу дало авторові можливість встановити, що кримінальне право було найважливішою складовою правової системи України і Росії. Застосовуючи зазначений метод, автор простежив розвиток інститутів українського і російського кримінального права: поняття злочину, види злочинів, мету та систему покарань тощо.

За допомогою методу аналізу і синтезу автор досліджував не лише інститути українського і російського кримінального права, але й його норми, що дало можливість встановити їх характерні риси та особливості, з'ясувати їх відмінності та схожості.

Застосування історико-порівняльного методу дало можливість простежити розвиток українського і російського кримінального права в хронологічному порядку, порівняти його джерела, поняття і види злочинів, мету та систему покарань.

За допомогою порівняльного методу було встановлено, що українське і російське кримінальне право мало чимало однакових джерел, але у своєму розвитку під впливом різних факторів воно набувало особливостей національного характеру.

Наукова новизна отриманих результатів зумовлена вибором теми, метою та вирішенням поставлених завдань. Ця дисертаційна робота є першою у вітчизняній історико-правовій науці, у якій здійснено порівняльний аналіз розвитку українського і російського кримінального права. Новизна дослідження полягає у науково обґрунтованих положеннях і висновках.

Автором уперше:

- здійснено порівняльний аналіз розвитку українського і російського кримінального права у другій половині ХVІІ - кінці ХVІІІ століть, його юридичних конструкцій, понять, інститутів і норм та конкретизовано їх окремі ознаки та риси;

- встановлено закономірності розвитку українського і російського кримінального права: якщо українське кримінальне право досліджуваного періоду мало своїм джерелом Литовський Статут, німецьке право, законодавство української влади, звичаєве та загальне право, то російське - законодавство царської влади та частково звичай;

- з'ясовано, що між системами українського і російського кримінального права існували спільні риси і відбувався, особливо з другої чверті ХVІІІ століття, взаємний вплив;

- доведено, що в українському кримінальному праві під злочином розумілося посягання на життя, здоров'я, майнові права особи, а також порушення норм права, а в російському - непокора царській волі;

- обґрунтовано, що метою покарань в українському кримінальному праві було розкаяття злочинця у вчиненому злочині (гріхові), недопущення вчинення ним нового злочину та відшкодування спричинених збитків потерпілій стороні. Метою покарань в російському кримінальному праві було знищення злочинця, спричинення йому фізичних страждань, недопущення вчинення ним нового злочину, залякування населення та збагачення царської скарбниці; особливістю застосування покарань в українському кримінальному праві було застосування їх лише до винного у вчиненні злочину, тоді як норми російського законодавства передбачали застосування покарання не лише до злочинця, а й до всіх членів його родини;

- з'ясовано, що якщо система покарань в українському кримінальному праві включала смертну кару, тілесні покарання, майнові стягнення, вигнання з місця проживання, арешт (ув'язнення), усунення з посади та спокутування гріха, то система покарань в російському кримінальному праві складалася із смертної кари, скалічення, спотворення, тілесних покарань, конфіскації майна, штрафів, ув'язнення, вигнання з країни, заслання, каторги та опали. З другої половини ХVІІІ століття система покарань як в українському, так і російському кримінальному праві стали майже ідентичними;

- встановлено, що якщо норми українського кримінального права передбачали застосування смертної кари за вбивство, за державні злочини, богохульство, за крадіжку, вчинену за обтяжуючих обставин, за мужолозтво, скотолозтво, навмисний підпал, чарування і відьмування з тяжкими наслідками, то норми російського законодавства передбачали її застосування майже у двохстах випадках;

- доведено, що основною тенденцією у розвитку українського кримінального права у другій половині ХVІІ - кінці ХVІІІ століть була спадковість понять та інститутів, залежність їх формування й розвитку від змін у суспільно-політичному та соціально-економічному житті народу, у гуманізмі мети і системи покарань, у демократизмі діяльності судових органів; для російського кримінального права характерним була постійна зміна понять, інститутів та норм, яка відбувалася під впливом широких запозичень з іноземних джерел з метою реформування всієї системи кримінального права та надання йому специфічних національних ознак;

набули подальшого розвитку:

- положення про те, що системи як українського, так і російського кримінального права зазнавали впливу з боку іноземних джерел права;

- уточнення про те, що характерною ознакою застосування покарань в українському кримінальному праві була їх м'якість, гуманність, у них були відсутні прямолінійність, жорстокість і невідворотність застосування. У російському кримінальному праві досліджуваного періоду простежується невідворотність і жорстокість покарань, постійна поява нових видів покарань, яких не знало українське кримінальне право;

удосконалено:

- історико-теоретичні підходи до проведення порівняльного аналізу кримінального права та його джерел у різних країнах.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що вони можуть бути використані у різних сферах, зокрема:

- у науково дослідній: сформульовано та запропоновані положення, узагальнення, висновки і рекомендації, які можуть стати основою для подальших наукових розробок загальної теорії права, теорії кримінального права, історії права, історії кримінального права, порівняльного правознавства, вітчизняної політичної і правової думки;

- у сфері правотворчості: при вдосконаленні норм вітчизняного кримінального права, у наданні їм рис справедливості та демократичності; вітчизняної законодавчої техніки, а також втіленні у нормативно-правові акти положень, спрямованих на захист основних прав і свобод людини;

- у сфері формування сучасного правового мислення, розвитку суспільного праворозуміння та правосвідомості;

- у навчально-методичній роботі: положення і висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані для читання курсів лекцій та підготовці навчально-методичних посібників з дисциплін: « Теорія держави і права », « Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних країн», «Кримінальне право України», «Порівняльне правознавство», «Історія політичних і правових вчень », у науково-дослідній роботі.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження здійснене автором самостійно, зроблені висновки і рекомендації грунтуються на особистому дослідженні наукових і нормативно - правових джерел.

Апробація результатів дисертації.

Основні результати дослідження, що містяться в дисертаційній роботі, обговорювалися і були схвалені на засіданні кафедри теорії та історії держави і права інституту права та суспільних відносин університету «Україна», на засіданнях методичного об'єднання викладачів юридичних дисциплін, а також на міжнародних і республіканських науково-практичних конференціях, зокрема на: Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених» (м. Київ, 19-20 квітня 2007 р.); Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів «Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина» (м. Івано-Франківськ, 20 квітня 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми та узагальнення національного і світового наукового досвіду в напрямку бачення шляхів реформування правової системи України» (м. Луцьк, 15 лютого 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених» (м. Київ, 23-24 квітня 2009 р.); Міжнародній науково-практичній Інтернет - конференції «Інноваційні напрямки вдосконалення правового захисту в Україні» (м. Тернопіль, 03 червня 2010 р.); Сьомій міжнародній науково-практичній конференції «Правова система суспільства: сучасні проблеми та перспективи розвитку» (м. Кіровоград, 22 жовтня 2010 р.); І Регіональній міжвузівський науково-практичній конференції «Проблеми розвитку соціально-економічних систем: підприємництво, глобалізація, стале економічне зростання» (м. Дубно, 16 грудня 2010 р.); І Міжнародній науковій конференції «Національні та міжнародні стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку» (м. Київ, 24 лютого 2011 р.); Восьмій науковій конференції студентів і молодих вчених «Молодь: освіта, наука, духовність» (м. Київ, 12-14 квітня 2011 р.)

Публікації.

Основні положення та результати наукового дослідження викладено у тринадцяти наукових публікаціях автора, чотири з яких надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації обумовлена предметом дослідження, її метою та завданнями і складається із вступу, трьох розділів, які містять шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (240 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 187 сторінок, з них загальний обсяг тексту - 165 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету дослідження і завдання, визначено об'єкт, предмет, розкрито методологічну основу, встановлено наукову новизну, розкрито практичне значення отриманих результатів, подано дані про апробацію результатів дослідження.

Розділ І «Історіографія дослідження та джерела українського і російського кримінального права другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть» складається з двох підрозділів і присвячений аналізу праць, що стосуються теми дослідження, встановлено ступінь дослідженості розвитку українського і російського кримінального права другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть.

У підрозділі 1.1 «Стан наукового опрацювання та методологічні аспекти дисертаційної проблеми» встановлено, що у працях таких російських дослідників історії розвитку кримінального права, як Л.С. Бєлогриць-Котляровський, П.О. Бобровський, В.А. Гольцев, Р. Губе, Г.С. Фельдштейн та інших, українське кримінальне право досліджувалось як невід'ємна складова російського кримінального права. Такий самий підхід простежується і в працях дослідників радянської доби: Ошеровіча Б.С., Піонтковського А.А. , Генніга А.А., Мартисевича І.Д., Мішутіна П.Г., Солодкіна І.І., Подосенова О.П., Івіна Л.І., Манькова А.Г., а також у працях сучасних російських дослідників Єпіфанова Є.В., Рогова В.А., Матвєєва А.А., Мельника Є.В., Штамма С.І. та інших.

Важливими працями, в яких досліджувались джерела, структура, мова, зміст та чинність Литовського Статуту 1588 року, були праці Гуржія О.І., Лащенка Р.М., Пташинського С.Л., Слабченка М.Є., Теліченка І., Ткача А.П., Чубатого М., Яковліва А.

Значну увагу дисертації присвячено аналізу праць тих вчених, які досліджували Звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який став надбанням юридичної науки завдяки професору О. Кістяковському, який не лише опублікував його, а й здійснив перший професійний аналіз цієї видатної пам'ятки українського права ХVІІІ століття.

Важливими дослідженнями, у яких було проведено аналіз джерел, структури та норм права Зводу законів, були праці М.Є. Слабченка, Івана Теліченка, О.Малиновського, М. Товстоліса, М. Чубатого, А. Яковліва.

Магдебурзьке право, як джерело українського права другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть, було предметом дослідження Д.І. Багалія, О.І. Гуржія, М.Є. Слабченка, Ф.В. Тарановського, А.П. Ткача.

Розвиток кримінального права України був предметом дослідження сучасних українських правознавців. Автор проаналізував дисертацію Д.І. Любченка, присвячене розвитку кримінального права Гетьманщини, в якому відстеженні, зокрема, джерела права і встановлено, що ними були не лише закони, але й звичаєве та загальне право. В його дисертаційній роботі вказано на позитивні зміни норм, понять, інститутів та юридичних конструкцій, що мали місце в українському кримінальному праві в період Гетьманщини.

У праці сучасного вітчизняного дослідника П.Л. Фріса «Нарис історії кримінально-правової політики України» зазначено, що джерелом українського кримінального права, поряд із писаним, було і звичаєве право. Він вважає, що метою покарання було відшкодування збитків, а також превенція, яку він пов'язує із страхом перед покаранням. У його праці зазначено, що на кримінальне законодавство України значний вплив здійснювала Росія.

Питання розвитку українського кримінального права частково було предметом дослідження таких сучасних вітчизняних дослідників, як Бойко І.Й., Кудін С.В., Падох Я., Терлюк І.Я., Грозовський І.М. та інших.

Розвиток російського кримінального права другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть досліджувався такими дореволюційними вченими, як Владимирський-Буданов М.Ф., Єсіпов В.В.,Малиновський І.А., Сергєєвич В.І., Сергєєвський М.Д., Фельдштейн Г.С., Таганцев М.С., Тальберг Г.Г. та деякі інші.

Автором встановлено, що у працях відомого російського дослідника історії російського права М.Ф. Владимирського-Буданова предметом аналізу були джерела кримінального права. Він звернув увагу на те, що норми російського кримінального права мали суто державне походження, особливо норми, що стосувалися покарань, хоча, наприклад, Сергеєвич В.І. зазначав, що вони були недержавного походження і давніші за державу. Обидва дослідники намагалися дати формальне визначення злочину, під яким розуміли свідоме порушення злочинцем закону. Вони, зокрема, намагалися довести, що Соборне Уложення було складене з урахуванням тодішньої передової юридичної думки.

Досить детально російське кримінальне право досліджував професор Єсіпов В.В. Він цілком вірно зазначав, що Соборне Уложення основою державної влади Росії закріпило самодержавну царську владу та православну церкву. Поряд із жорстокістю покарань, ним обґрунтований принцип матеріального стягнення та доцільність залякування потенційних злочинців.

Професор Санкт-Петербурзького університету Сергеєвич В.І. так само, як і Тальберг Г.Г. приділяв увагу аналізові поняття злочину, поділу його на види та підстави щодо звільнення злочинця від покарань. Суб'єктів злочину вони поділяли на основних (фізичних і інтелектуальних) та другорядних. Звернувши увагу на мету покарань, Сергеєвич В.І. зазначає, що вона полягала у задоволенні інтересів потерпілого. На погляд дисертанта це є помилкове твердження так само, як і твердження про те, що у добу правління Катерини ІІ покарання у російському кримінальному праві базувалося на принципах індивідуальності, рівності, недопущення несправедливих засобів покарання.

У дисертації досить ретельно проаналізовані праці Малиновського І.А., в яких він досліджував розвиток російського кримінального права. Можна повністю погодитися з його твердженням, що закріпачення селян було основною причиною їх антидержавних виступів, а застосування надзвичайно жорстоких покарань було великою помилкою царської влади.

Дисертант встановив, що дослідженням розвитку російського кримінального права займалося багато сучасних російських дослідників. Серед них можна виділити Азаркіна М.М., Бастрикіну А.І., Наумова В., Понятовську Т.Г., Погожаєву В.В., Кузнецова Н.Ф., Рогова В.А., Цечоєва В.К. та інших.

Аналіз історіографії розвитку українського і російського кримінального права середини ХVІІ -ХVІІІ століть дає підстави стверджувати, що існує великий масив монографічних і дисертаційних робіт, присвячений темі цієї дисертаційної роботи. Проте не існує жодної праці, в якій було б проведено порівняльно-правовий аналіз розвитку українського і російського кримінального права досліджуваного дисертантом періоду.

У підрозділі 1.2. «Джерела українського і російського кримінального права другої половини ХVІІ -ХVІІІ століть та їх класифікація» дисертаційної роботи проаналізовані джерела українського і російського кримінального права. Встановлено, що українські джерела досліджуваної доби були як місцевого, так і зарубіжного походження. Дисертант встановив, що одним із найважливіших джерел був Литовський Статут 1588 року, а також Звід законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року, який хоча і не був затверджений царським указом, але його норми широко застосовувались в судовій практиці Гетьманщини. Українські судді, як правило, посилалися на статті Литовського Статуту, але рішення приймали, керуючись нормами українського звичаєвого та загального права. Джерелом українського кримінального права було і Магдебурзьке право, нормами якого керувалися головним чином міські суди.

Основним джерелом російського кримінального права був закон і перш за все Соборне Уложення 1649 року, яке діяло до прийняття у 1835 році Зводу законів Російської імперії. До нього були включені статті судебників 1497 і 1550 років, двадцять чотири статті Кормчої книги, п'ятдесят шість статей Литовського Статуту 1588 року, а також попередні царські і боярські рішення. Дисертант встановив, що головним фактором, який брався до уваги у Соборному Уложенні при оцінці злочину, була не матеріальна шкода, а воля суб'єкту вчинити злочин. Система грошових стягнень відступила у Соборному Уложенні на другий план, а на перше місце виступила система покарань, яка включала смертну кару, скалічення та заслання.

Дисертант з'ясував, що окрім Соборного Уложення джерелом російського кримінального права були царські укази, які з'являлися у величезній кількості і часто протирічили один одному. На початку ХVІІІ століття у добу правління Петра І джерелом російського кримінального права стали Військовий і Морський статути, які були майже копією відповідно швецького військового та голландського морського статутів.

У дисертаційній роботі встановлено, що якщо литовсько-польське і німецьке право було занесене в Україну завойовниками, то іноземне право в Росії запозичувалось добровільно. Це робилося з метою належним чином організувати правове регулювання суспільних відносин. Така акультурація визначалася культурно-етнічною та політичною особливістю розвитку російського народу та його держави.

Феномен козацтва, який у середині ХVІІ століття вийшов за межі Запорізької Січі, а також соціально-економічні, суспільні і політичні зміни, які сталися в Україні після національно-визвольної війни та соціальної революції, вплинули на зміну менталітету українського народу і разом з тим на те, що головним джерелом українського кримінального права з другої половини ХVІІ століття стало звичаєве право, яке трансформувалося у загальне право. З другої половини ХVІІІ століття воно поступово було замінене російським кримінальним законодавством.

Дисертант дійшов висновку, що звичай не був джерелом російського кримінального права. Закони Російської імперії аж до 1864 року категорично забороняли застосовувати норми звичаєвого права. Проте деякі російські дослідники стверджують, що крім закону джерелом кримінального права був і звичай. Вони посилаються на те, що свавілля влади, яке повторювалося декілька разів, ставало звичним. На погляд дисертанта звичай не має автора, і він сприймається усіма, або більшістю населення.

Дисертант зробив висновок, що якщо українське кримінальне право досліджуваної доби базувалося на багатьох джерелах, то російське - лише на законі. Це можна пояснити тим, що у досліджувану добу суспільний і державний лад України і Росії були різними. Була різною загальна правова культура двох народів та їх менталітет.

Розділ ІІ « Поняття злочину і види злочинів в українському і російському кримінальному праві у другій половині ХVІІ - ХVІІІ століть» складається з двох підрозділів, де досліджено поняття злочину, суб'єктів і об'єктів злочину, класифікацію видів злочинів.

У підрозділі 2.1 «Злочин, його поняття та ознаки за юридичними джерелами України та Росії зазначеного період» автором дисертації здійснюється змістовна характеристика поняття злочину.

Так як українське право зазнало впливу з боку литовського і польського права, то згідно норм Литовського Статуту, злочин - це «кривда». Зазначене поняття включало посягання на життя, здоров'я та право власності особи, а також «спротив праву посполитому». Формальне визначення поняття містило не лише порушення норм, що містилися в нормативних актах, але й тих, що містилися у звичаєвому та загальному праві. Саме тому держава переслідувала злочинця не лише за заявою потерпілого, а й за власною ініціативою, а тому потерпіла сторона не тільки мала право, а й зобов'язана була переслідувати злочинця у судовому порядку.

Дисертант встановив, що згідно норм звичаєвого та загального права злочин - це «Божий гріх», тобто, це гріховність, аморальність та протизаконність, а тому і судочинство мало бути таким, що здійснювалося у відповідності до «закону Божого», а свідки мали правдиво свідчити, «боячись Бога і праведного суду».

У російському кримінальному праві з кінця ХV століття під злочином розумілася «лиха справа». У Соборному Уложенні поряд з «лихою справою» міститься і «воровство», а також «непокора царській волі». Отже, якщо до середини ХVІІ століття в російському кримінальному праві домінував матеріальний погляд на злочин, то в Соборному Уложенні формується формальний погляд. Статті Соборного Уложення, розуміючи під злочином порушення царської волі, наближають його до розуміння порушення закону. У ХVІІІ столітті в царських указах злочинець це - «презиратель указов» і «нарушитель государственных прав». Хоча норми російського кримінального права не розрізняли злочин і цивільне правопорушення, але переслідування злочинця мало суто публічно-правовий характер.

Дисертант з'ясував, що в українському праві суб'єктом злочину була згідно закону особа старша шістнадцяти років, а згідно звичаєвого права - особа, що стала членом парубоцької або дівочої громади. Норми ж російського права не встановлювали вік суб'єкта злочину. Так само і дослідники російського права не досягнули згоди стосовно віку злочинця. Російська судова практика показує, що коли злочин мав антидержавний характер, то не тільки злочинець, але й уся його родина мали бути покарані смертною карою. Дисертант зробив висновок, що суб'єктами злочину були особи, які досягли семилітнього віку, коли, як вважала церква, вони здатні були грішити.

Об'єктами злочину в українському кримінальному праві була особа та її блага, а також держава і церква, а в російському - церква, цар, служилі люди, потім особа та її блага.

Дисертант з'ясував, що в українському і російському кримінальному праві існували схожі поняття об'єктивної сторони складу злочину, які включали пом'якшуючі і обтяжуючі обставини вчинення злочину. У російському кримінальному праві обтяжуючими обставинами злочинного діяння були об'єкти злочину, що мали особливий статус: церква, цар, майно царя тощо. Норми українського звичаєвого та загального права не знали таких обтяжуючих обставин. Вони, як і норми Литовського Статуту, брали до уваги наявність або відсутність злочинної волі суб'єкта злочину, а тому розрізняли діяння навмисні і ненавмисні, випадкові та необережні. Норми українського кримінального права розрізняли злочинну дію за задумом, його проявом, підготовчою дією, замахом і завершеною дією. У Соборному Уложенні містилися норми запозичені із Литовського Статуту стосовно задуму і завершеного злочину. Російське кримінальне право, на відміну від норм українського кримінального права, передбачало однакове покарання як щодо головних винуватців, так і до посібників та підбурювачів.

Дисертант обґрунтував, що об'єктом злочину є блага та інтереси, що охороняються нормами права і які регулюють відносини між людьми. Вони не можуть регулювати ставлення особи до себе. Проте російське кримінальне законодавство самогубство, або замах на самогубство, кваліфікувало як злочин, а тому труп, або невдалий самогубець, підлягали повішенню.

І українське, і російське кримінальне право містило підстави, коли посягання на благо та інтереси осіб, не вважалося злочином. До таких підстав відносилася необхідна оборона, затримання злочинця і крайня необхідність, але норми російського кримінального законодавства не знали стану крайньої необхідності.

У підрозділі 2.2 «Види злочинів та їх особливості в українському та російському кримінальному праві в період досліджуваної доби» проаналізувавши норми українського звичаєвого та загального права, дисертант встановив, що злочини поділялися на особливо тяжкі, тяжкі, середньої та невеликої тяжкості.

Особливо тяжкими були вбивство, розбій, грабіж, крадіжка у великих розмірах, рецидив крадіжки, скотолозтво, мужолозтво, порушення спокою в суспільстві, зрада. Вчинення таких злочинів каралося смертною карою.

Тяжкими вважалися такі злочини, як скалічення, порушення норм моралі та майнові злочини. Вчинення таких злочинів каралося тілесним покаранням - побиття киями.

До злочинів середньої тяжкості відносилися дезертирство, крадіжка, зловживання владою. За вчинення зазначених злочинів застосовували такі покарання, як позбавлення посади, виборчих прав, приковування до ганебного стовпа.

Злочини невеликої тяжкості - це злочини проти моралі та деякі майнові злочини. За вчинення зазначених злочинів застосовували штраф, або ж відправляли на певний термін до монастиря для спокутування гріхів.

Норми звичаєвого та загального права не знали злочинів проти релігії, але у Литовському Статуті існувала заборона зманювати християн в іудаїзм та мусульманство.

З другої третини ХVІІІ століття в українському кримінальному праві під впливом російського законодавства розвивається поняття державного злочину (замах на життя або здоров'я монарха або членів його сім'ї), злочини проти правосуддя, неналежне виконання службових обов'язків, злочини проти релігії (богохульство, розкольництво).

У російському кримінальному праві була відсутня класифікація видів злочину: вони розрізнялися за суб'єктом, об'єктом та місцем вчинення злочину. У Соборному Уложенні на першому місці стоять злочини проти релігії: богохульство, образа Богородиці, розкольництво, чародійство, зносини з дияволом, церковне злодійство. Здійснені у церкві вбивства, поранення, побої і образа мирян, звернення з чолобитною до патріарха або царя під час церковної служби прирівнювались до заколотів. На другому місці стояли злочини проти держави, але їх система не визначалася. Соборне Уложення не відрізняє злочин проти держави і злочин проти особи царя, образу його честі і гідності, допущеної помилки у написані його імені тощо. До державних злочинів віднесено було «скопъ и заговоръ на Царское Величество и на государевыхъ приказныхъ людей». До державного злочину відносилось недонесення про можливий злочин (изветь), неправдивий донос (ябідництво), звинувачення невинного у вчиненні злочину (подмет); проти порядку управління; неналежне виконання службових обов'язків; неправдиве присягання; фальшування грошей; підробка документів та будь-яка непокора царській волі.

Злочини проти особи - це вбивство, поранення та образа. Обтяжуючою обставиною вчинення злочину було вбивство дружиною чоловіка, селянином або слугою - пана, дітьми - батька. Тобто, норми російського кримінального права захищали владу царя, пана, чоловіка, батька.

Майнові злочини - це грабіж, розбій, знищення майна, крадіжка (татьба). Соборне Уложення розрізняло головну татьбу (крадіжку людей), церковну (святотатство) та обман.

Проаналізувавши поняття злочину і види злочинів в українському і російському кримінальному праві, автор дисертаційної роботи зробив висновок, що багатоджерельність українського права визначала відповідно як поняття злочину, так і види злочинів. Різниця в поняттях злочину і у видах злочину впливала на його ознаки та термінологію. Це було пов'язано із різним суспільним та державним ладом двох країн.

Розділ ІІІ «Мета і система покарань в українському і російському кримінальному праві у другій половині ХVІІ - ХVІІІ століть» складається з двох підрозділів у яких простежено розвиток поняття мети покарань та системи покарань у кримінальному праві України і Росії.

У підрозділі 3.1 «Мета покарань за здійснені злочини в українському та російському кримінальному праві» дисертант з'ясував, що у період Гетьманщини найважливішою метою покарань було відшкодування матеріальних збитків потерпілій стороні, запобігання вчиненню нових злочинів та каяття злочинця у вчиненому злочині. У російському кримінальному праві основною метою покарань було знищення злочинців, залякування населення, збагачення державної скарбниці, спричинення фізичних страждань злочинцеві, приниження і пригнічення особи, недопущення повторення злочину та заселення злочинцями новоприєднаних земель.

Дослідження практики діяльності судів в Україні дало можливість дисертантові зробити висновок, що судді керувалися гуманізмом, приймаючи рішення про покарання злочинця. Вони досить часто заміняли суворе покарання м'якішим, або й зовсім звільняли злочинця від покарання, який розкаювався у вчиненому злочині. До злочинця не застосовували смертну кару, коли потерпіла сторона не хотіла цього, і суд, беручи до уваги її позицію, фактично милував злочинця. Досить часто судді, за наполегливим проханням присутніх, також звільняли злочинця від застосування смертної кари. Цілі громади, монастирі, поважні особи досить часто брали злочинця на поруки, і тим самим рятували його від смертної кари. Судді у кожному конкретному випадку, розглядаючи справу, брали до уваги місце, обставини вчинення злочину та особу злочинця. Завдяки цьому в українському кримінальному праві виник і розвинувся інститут умовного покарання. Приреченого на страту злочинця могла врятувати будь-яка цнотлива дівчина, взявши його собі за чоловіка.

Дисертант встановив, що під впливом Литовського Статуту та російського законодавства з другої третини ХVІІІ століття в українському кримінальному праві головною метою покарання стає залякування. Покарання злочинцеві встановлювалось у відповідності до царських указів, а розмір відшкодування матеріальних збитків - у відповідності до Литовського Статуту.

Норми російського законодавства захищали інтереси не особи, а держави, царя. Залякуючи елементи покарання пронизують усе кримінальне законодавство Росії. Воно бачило у кожному мешканці країни реальну або можливу «лиху людину», «вора», а тому залякувало його жорстокими покараннями, наказувало «извести» (знищити) його, а за рахунок його майна поповнити царську скарбницю.

Дисертант з'ясував, що жорстокість покарань у російському кримінальному праві не була запозичена, як вважають деякі дослідники, із візантійського права і Литовського Статуту. Вона була народжена судовою практикою і була продуктом держави, царської влади. Практика застосування жорстоких покарань набагато випереджала законодавство і весь час посилювалась. Автор дисертаційного дослідження заперечує твердження, що жорстокість покарань в російському кримінальному праві була викликана прагненням панівного класу захистити приватну власність взагалі і головним чином на землю; але в Росії до 1785 року не існувало приватної власності на землю, було лише приватне землеволодіння. Дисертант дійшов висновку, що жорстокістю покарань панівний клас захищав монопольне право не на власність, а на владу. Зберігаючи у своїх руках владу, цар, дворяни і служилі люди забезпечували собі надходження багатств. Перетворивши селян на рабів, а міщан - на кріпаків, панівний клас мав постійне джерело забезпечення свого існування та збагачення. Застосовуючи з другої третини ХVІІІ століття норми російського законодавства, українські суди поступово зближували мету покарань в Україні до мети покарань в Російській імперії.

У підрозділі 3.2 «Система покарань в українському та російському кримінальному праві другої половини ХVІІ -ХVІІІ століть» дисертант з'ясував, що система покарань в українському кримінальному праві включала смертну кару, тілесні покарання, майнові стягнення, вигнання з місця проживання (вислання), арешт, усунення з посади та спокутування гріха. У російському кримінальному праві існували такі види покарань: смертна кара, скалічення, спотворення, тілесні покарання, конфіскація майна, ув'язнення, штраф, вигнання, заслання, каторга та опала.

Однією з суттєвих ознак покарання в українському кримінальному праві було те, що воно мало індивідуальний характер, а в російському воно досить часто мало колективний характер: за державні злочини смертна кара застосовувалась до усієї родини злочинця, а за майнові злочини - до тих із родини, хто знав про такий злочин.

Характерною рисою покарань в українському кримінальному праві була м'якість та гуманізм покарання. Для російського кримінального права характерним була жорстокість, прямолінійність та невідворотність застосування покарань.

Дисертант встановив, що смертна кара, згідно норм українського кримінального права, мала застосовуватись до зрадників, вбивць, злодіїв, які вчинили крадіжку за обтяжуючих обставин, паліїв тощо.

Згідно норм українського кримінального права смертна кара мала застосовуватись за вчинення найтяжчих злочинів. Формою смертної кари було відсікання голови, повішення, спалення, закопування живим в землю.

Встановлено, що відсікання голови застосовувалось за злочини проти держави, релігії, за вбивство батьків, за навмисний наїзд на вагітну жінку, за подружню зраду. Повішення застосовувалось до злодіїв, які вчинили крадіжку за обтяжуючих обставин, та навмисних паліїв. Закопування живцем а землю застосовувалось до дочок, які вбили батьків або родичів по низхідній чи висхідній лініях; до дружин, які позбавляли життя чоловіків; до жінок, які будь-кого отруять.

Дисертант з'ясував, що у російському кримінальному праві смертна кара була одним із основних видів покарання. Вона поділялася на кваліфіковану (четвертування, спалення, колесування, саджання на кіл, залиття в горло розплавленого металу, закопування живцем в землю) та просту смертну кару (повішення, утоплення, відсікання голови та розстріл). Застосування кваліфікованої або простої смертної кари законодавством не регулювалося. Форма здійснення смертної кари у багатьох випадках була спонтанною. Відсікання голови і повішення, наприклад, передбачалося «за убивство и иные злые дела». Застосування смертної кари передбачалося майже у двохстах випадках.

Українська система покарань не знала такого виду покарання, як скалічення. Але російське законодавство містило в системі покарань зазначений вид. Відрубуючи руки, ноги, або відрізаючи язик, влада намагалася позбавити злочинця можливості вчиняти злочин та залякати населення.

Дисертант встановив, що і в українському, і в російському кримінальному праві передбачалося застосування відрізання вух і носа. В українському праві воно було принижуючим покаранням і фактичним тавруванням злочинця. В Росії такі види покарань, як і ставлення тавра, було додатковим покаранням до заслання до Сибіру.

І українське, і російське кримінальне право передбачало застосування тілесних покарань. Якщо в Україні їх застосовували до злочинців, до яких не застосовували смертну кару або інші покарання, то в Росії воно було додатковим покаранням, що застосовувалось до тих злочинців, яким смертну кару було замінено на заслання до Сибіру.

Система покарань і України, і Росії включала ув'язнення. Воно застосовувалось, згідно норм українського кримінального права, до тих, хто чекав виконання смертного вироку, або ж як окремий вид покарання за неповагу до судового рішення, образу візничого тощо. Ув'язнювали на строк від шести тижнів до одного року. Згідно норм російського кримінального права ув'язнення тривало до чотирьох років, або до царського указу. У кінці ХVІІІ століття ув'язнення, як окремий вид покарання зникло. Воно було замінене засланням до Сибіру. Українська система покарань не знала заслання. В Росії воно застосовувалось як покарання додаткове до основної кари. До злодіїв і розбійників заслання застосовувалось після скалічення злочинця. На заслання відправляли полонених литовців, поляків, шведів та українців. Практикувалося заслання і на цивільну, релігійну або військову службу.

Особливим видом покарання в російському кримінальному праві, якого не знало українське кримінальне право, була «опала», яка застосовувалась у формі заслання, вислання, позбавлення честі, звання тощо. Вона застосовувалась у формі переселень родин і великих груп населення у новоприєднані землі із забороною самовільного повернення.

Конфіскація майна у російському кримінальному праві застосовувалось як додаткове покарання до смертної кари. В українському кримінальному праві майнові стягнення застосовувались замість смертної кари, а у вигляді штрафу - за крадіжку худоби і збіжжя, за перелюбство, за потраву пашні, за бурлакування тощо. У добу правління Петра І штрафи застосовувались як окремий вид покарання, або у сполученні з ув'язненням, тілесними покараннями або заковуванням у залізо.

У дисертаційній роботі охарактеризовані і такі покарання, як спокутування гріха, куна, епітимія та інші.

У цілому мета покарань і система покарань в українському і російському кримінальному праві мали як спільні, так і особливі риси.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження та виконання наукової проблеми, що проявилося у розкритті розвитку українського і російського кримінального права у другій половині ХVІІ-ХVІІІ століть, а також у встановленні його закономірностей, особливостей та основних тенденцій.

Найбільш важливими висновками можна вважати такі:

1. У вітчизняній історико-правовій науці порівняльно-правові дослідження розвитку українського і російського кримінального права у другій половині ХVІІ - ХVІІІ століть не проводилися. Існує лише незначна кількість наукових праць, у яких здійснено окремий аналіз розвитку українського і російського кримінального права досліджуваного періоду. Якщо у працях російських дослідників радянської і сучасної доби українське право досліджувалось як невід'ємна складова російського права, то у працях вітчизняних дослідників воно є предметом окремого дослідження із власними джерелами права, галузями та інститутами. Встановлено, що окремі праці, що присвячені дослідженню як українського, так і російського кримінального права, написані із суб'єктивних та класових позицій.

2. Закономірностями розвитку українського кримінального права є його багатоджерельність, а російського - одноджерельність. Джерела права відображають стан загальної і правової культури народу, його менталітету, побуту, суспільного та державного ладу країни. На джерела українського кримінального права великий вплив здійснили соціальні зміни, що сталися в Україні у середині ХVІІ століття, вони вплинули на зміну менталітету українського народу. Джерела російського кримінального права зазнали впливу у зв'язку із уярмленням у середині ХVІІ століття селян та закріпаченням міщан. Джерелами українського кримінального права були закони української влади, Литовський Статут, німецьке право, українське звичаєве та загальне право, а з другої третини ХVІІІ століття і російське законодавство. Джерелами російського кримінального права було Соборне Уложення, яке запозичило багато статей із візантійського права та Литовського Статуту, Військовий та Морський статути, а також величезна кількість царських указів. Усі зазначені джерела визначали розвиток понять, інститутів та норм українського і російського кримінального права.

3. Поняття «злочин» в українському кримінальному праві досліджуваного періоду трансформувалося із «кривди» в «Божий гріх», а в російському - із «лихої справи» у «воровство». У кримінальному праві обох народів містилися терміни, що відображали як матеріальні, так і формальні ознаки поняття злочину. В українському кримінальному праві ознаками злочину було посягання на життя, здоров'я та права особи, а також на її право власності, порушення спокою в суспільстві та норм права. У російському кримінальному праві злочин - це «воровська» дія і «непокора царській волі». Як в українському, так і в російському кримінальному праві розрізнялися з погляду злочинної волі навмисні і ненавмисні злочинні дії, випадкові та необережні, хоча у Соборному Уложенні вони інколи змішуються. І в українському, і в російському кримінальному праві чітко не було встановлено вік суб'єкту злочину. Кримінальне право обох країн містило однакове поняття об'єкту злочину, але в російському кримінальному праві велике значення мало і місце вчинення злочину. Якщо норми українського права розрізняли обставини, що пом'якшували або обтяжували вчинення злочину, то російське кримінальне право майже не розрізняло їх. Норми російського кримінального права, на противагу нормам українського кримінального права, розрізняли суб'єктів злочину за класовим і становим походженням.

4. Класифікація злочинів в українському і російському кримінальному праві була майже однаковою. Їх можна поділити на злочини проти держави, проти релігії, проти особи та майнові злочини. Якщо в українському кримінальному праві злочини проти держави стояли на першому місці, то в російському - вони були на другому місці після злочинів проти релігії. Якщо в українському кримінальному праві злочини поділялися на публічні і приватні, то в російському кримінальному праві вони мали лише публічний характер. Види злочинів проти держави як в українському, так і в російському кримінальному праві є майже ідентичними, хоча Соборне Уложення не розрізняє злочини проти влади царя ( державний злочин) і злочини проти особи царя. Якщо в українському кримінальному праві види злочинів чітко розрізнялися, то в російському, наприклад, скалічення і завдання побоїв майже не відокремлені від злочину проти честі і гідності особи.

...