Конституційне право особи на недоторканність приватного життя (прайвесі): проблеми теорії та практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Конституційне право особи на недоторканність приватного життя (прайвесі): проблеми теорії та практики

12.00.02 - конституційне право; муніципальне право

Серьогін ВІТАЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Харків - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор

Тодика Юрій Миколайович;

доктор юридичних наук, професор

Ярмиш Олександр Назарович,

Апарат Ради національної безпеки і оборони України, керівник Департаменту з питань діяльності правоохоронних органів.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Петришин Олександр Віталійович,

Національна академія правових наук України, перший віце-президент;

доктор юридичних наук, доцент

Барабаш Юрій Григорович,

Національний університет „Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”,

проректор з навчальної роботи;

доктор юридичних наук, професор

Георгіца Аурел Зиновійович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач

кафедри міжнародного права

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Обравши шлях незалежності й закріпивши це в Конституції, Україна підтвердила своє прагнення розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, найвищою соціальною цінністю для якої є людина, її права і свободи. Лише на основі і довкола прав людини може функціонувати правова демократична державність. Однак на зламі тисячоліть акценти у механізмі реалізації прав людини істотно змінюються. Якщо до кінця ХХ ст. боротьба за права людини переважно зводилася до намагань забезпечити рівний доступ якомога ширших верств населення до публічних справ, соціалізацію людини, то в сучасних умовах дедалі більшої ваги набуває проблема автономізації людини, забезпечення її можливості усамітнитися. Відповідно, змінилося уявлення про межі втручання держави у приватне життя, та й самі кордони між публічним і приватним суттєво змінили свої обриси.

У зарубіжних країнах з розвинутою системою демократії з початку 70-х років ХХ ст. розпочався інтенсивний процес законотворення у сфері забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі). На сьогодні відповідні закони прийняті й діють більш як у 50 країнах світу. Україна ж у питаннях юридичного забезпечення права на недоторканність приватного життя поки що суттєво відстає від провідних країн західної демократії.

Водночас вітчизняна юриспруденція має суттєві здобутки щодо наукового осмислення прав людини і громадянина як соціального та політико-правового феномена, що можуть слугувати доктринальним підґрунтям для якісного оновлення законодавства у даній сфері. У цьому контексті слід зазначити праці тих учених-правознавців з України та інших країн СНД, які розробили фундаментальні категорії сучасної теорії прав людини, у т.ч.: С.С. Алексєєва, М.В. Баглая, А.Б.Венгерова, М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, Л.І. Глухарьової, Д.А. Ковачева, О.І. Козлової, М.І.Козюбри, В.П. Колісника, А.М. Колодія, О.Є. Кутафіна, В.В. Лазарєва, О.В. Малько, М.І.Матузова, О.А. Лукашевої, В.С. Нерсесянца, О.В. Петришина, А.С. Піголкіна, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, Б.А. Страшуна, Ю.М. Тодики, М.В. Цвіка, Л.С. Явича, О.Н.Ярмиша та ін.

Значний внесок у розробку інституційного механізму забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина внесли С.А. Авакьян, М.О. Баймуратов, М.Й. Байтін, Ю.Г. Барабаш, С.К.Бостан, Г.О. Василевич, Б.М. Габричидзе, А.З. Георгіца, В.В. Копєйчиков, О.Л. Копиленко, О.О. Кутафін, В.О. Лучін, П.М. Любченко, О.В. Марцеляк, В.М. Селіванов, О.В. Скрипнюк, В.Л.Федоренко, О.Ф. Фрицький, В.Є. Чиркін, В.М. Шаповал та ін. Окремої уваги заслуговують праці вчених-юристів, які займаються дослідженням теоретичних засад конституційного права особи на недоторканність приватного життя, а також визначенням його місця і ролі в системі основних прав і свобод людини і громадянина: Н.Г. Беляєвої, Н.П. Лепьошкіної, В.Н. Лопатіна, С.Н. Мамедова, М.С. Петросяна, І.Л. Петрухіна, Г.Б. Романовського, Ф.М. Рудинського, В.С.Сивухіна, С.В. Смирнова, Р.О. Стефанчука, Ю.І. Стецовського, Р.Б. Тополевського, О.А.Філімонової, І.М. Хужокової, Е.О. Цадикової, М.І. Шахова та ін.

Проте теоретичні та конституційно-правові засади права на недоторканність приватного життя (прайвесі) досі не сформовані, нез'ясованими залишаються його еволюція, об'єкт і складові елементи змісту, загальні принципи законодавчого забезпечення, інституційний механізм реалізації тощо. Існує потреба в суттєвому розширенні наукової та нормативно-правової бази досліджень у даній сфері шляхом долучення до наукового обігу праць сучасних фахівців із питань прайвесі з країн Північної Америки, Західної Європи та Австралії, у т.ч. А. Аллен, М. Баррінгтона, Л. Бігрейва, Д. Бріна, Р. Гавізона, М. Грютцера, Т. Діксона, М. Дюкхейма, М. Еккермана, Дж. Іннесс, К. Карста, Р. Кларка, Д. О'Брайєна, Р. Познера, Ч. Сайкса, Д. Солова та ін. Це дасть змогу вивести наукову дискусію на якісно новий рівень, актуалізувати її до рівня пошуку відповідей на новітні виклики приватності, спричиненні формуванням інформаційного, глобалізованого суспільства, і перейти до передбачення перспектив подальшого розвитку законодавства з питань прайвесі з урахуванням останніх суспільно-політичних та соціально-економічних трансформацій, що відбуваються у світі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення та впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., та Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою радою ХНУВС 23 грудня 2005 р., протокол № 12.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є розробка теоретичної концепції права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та формулювання загальних підходів до забезпечення даного конституційного права особи у вітчизняному законодавстві з урахуванням сучасних політико-правових реалій. Для досягнення вказаної мети було поставлено такі завдання:

- сформулювати універсальну дефініцію приватного життя як сфери життєдіяльності людини та предмету правового впливу;

- визначити основні (юридично значущі) ознаки приватного життя та критерії приватності;

- здійснити історичну реконструкцію процесів формування та роз-витку права на недоторканність приватного життя (прайвесі);

- здійснити концептуалізацію права на недоторканність приватного життя (прайвесі);

- виявити юридичну природу права на недоторканність приватного життя (прайвесі), визначити його сутнісні ознаки;

- з'ясувати зміст і структуру права на недоторканність приватного життя (прайвесі) як одного з основних прав людини і громадянина;

- надати загальну характеристику законодавчого забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) у провідних зарубіжних країнах;

- сформулювати універсальні принципи забезпечення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) в сучасних умовах;

- визначити основні підходи щодо вдосконалення юридичного механізму забезпечення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) в Україні;

- визначити пріоритетні напрямки захисту права на недоторканність приватного життя (прайвесі) на сучасному етапі.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з юридичним забезпеченням недоторканності приватного життя особи.

Предметом дослідження є проблеми теорії та практики забезпечення конституційного права на недоторканність приватного життя (прайвесі).

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає філософський діалектико-матеріалістичний підхід, що передбачає розгляд права на недоторканність приватного життя (прайвесі) як об'єктивної соціальної реальності, що постійно еволюціонує під впливом внутрішніх і зовнішніх протиріч разом з розвитком людської цивілізації. Дослідження проведене із застосуванням широкого спектру загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання. Так, при висвітленні питання про еволюцію політико-правової теорії і практики щодо недоторканності приватного життя особи в основу було покладено історико-правовий метод. Антропологічний підхід дозволив розглянути приватне життя як форму (спосіб) існування людини, а право на недоторканність приватного життя (прайвесі) - як правовий прояв її біосоціальної сутності. Метод соціокультурного аналізу дав змогу розглянути недоторканність приватного життя в контексті загальних процесів приватизації та публізації тих чи інших сфер життєдіяльності людини. Дослідження міжнародно-правових принципів і норм, а також національного законодавства, рішень міжнародних і національних юрисдикційних органів з питань недоторканності приватного життя (прайвесі) здійснювалося за допомогою формально-юридичного методу. Порівняльно-правовий метод застосовувався для з'ясування питання про співвідношення положень вітчизняного законодавства щодо забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) з вимогами міжнародно-правових стандартів у даній сфері та положеннями відповідного зарубіжного законодавства.

Використання системно-структурного методу дозволило більш чітко визначити зміст права на недоторканність приватного життя (прайвесі), зокрема виокремити його компоненти (правомочності) за аспектами і вимірами приватного життя, тоді як системно-функціональний метод дав змогу з'ясувати інституційний механізм забезпечення даного права, встановити роль спеціалізованих органів та органів загальної компетенції у цьому механізмі. Формально-логічний метод застосовувався для виявлення прогалин і суперечностей у чинному законодавстві, що діє в досліджуваній сфері, для вироблення пропозицій щодо його удосконалення та для формулювання дефініцій. Логічні прийоми аналізу й синтезу застосовувалися при дослідженні доктрини прав людини та наукових концепцій окремих вітчизняних та зарубіжних учених. Рівень загроз для приватності та ступінь їх усвідомлення населенням демонструвався за допомогою статистичного та соціологічного методів.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дана дисертація є першим комплексним науковим дослідженням, в якому розроблено теоретичну концепцію права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та сформульовано загальні підходи до забезпечення даного конституційного права особи у вітчизняному законодавстві з урахуванням новітніх здобутків науково-технічної революції, відповідних міжнародно-правових стандартів та зарубіжного політико-правового досвіду. У рамках проведеного дослідження одержані наступні результати, що мають наукову новизну і виносяться на захист:

уперше:

- сформульовано універсальну дефініцію поняття «приватне життя» як сфери життєдіяльності людини, що являє собою сукупність явищ, котрі характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов'язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості;

- запропоновано авторське визначення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) як соціально зумовленої й гарантованої міри можливої поведінки, визначеної нормами об'єктивного права (як національного, так і міжнародного), що полягає у можливості особи самостійно визначати спосіб (характер) свого приватного життя і має на меті забезпечити задоволення власних потреб та інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування;

- здійснено історичну реконструкцію процесів формування та розвитку права на недоторканність приватного життя (прайвесі); обґрунтовано висновок, що власне як конституційне право особи прайвесі сформувалося наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у межах американської ліберальної політико-правової теорії та практики; воно стало відповіддю на нові виклики правам людини, породжені здобутками науково-технічного прогресу та індустріалізації;

- визначено основні (юридично значущі) ознаки приватного життя; з'ясовано, що до них належать: соціальний, непублічний, нерольовий, негласний характер; персоніфікованість; гомоцентризм; відсутність суспільної значущості; юридична правомірність або нейтральність;

- визначено критерії приватності - юридично значущі ознаки, які дають підстави стверджувати, що відповідні діяння людини перебували (перебувають) у межах сфери, необґрунтоване втручання в яку з боку широкого загалу заборонене законом; усі ці критерії розподілено на обов'язкові (суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна сторона, об'єктивна сторона) та факультативні (мета, час, місце та обстановка події);

- здійснено концептуалізацію права на недоторканність приватного життя (прайвесі); з'ясовано, що все розмаїття існуючих концепцій прайвесі можна умовно розподілити на дві групи залежно від їхнього ставлення до цього політико-правового феномену: ті, що визнають його самостійність (абстрактні), й ті, що його не визнають (редукціоністські);

- встановлено, що серед абстрактних концепцій, найбільш поширеними на сьогодні є: 1) прайвесі як право „бути залишеним у спокої”; 2) прайвесі як обмежений доступ до себе; 3) прайвесі як секретність; 4) прайвесі як контроль над персональною інформацією; 5) прайвесі як захищена індивідуальність; 6) прайвесі як інтимність;

- обґрунтовано, що кожен випадок реалізації права на недоторканність приватного життя може бути класифікований за трьома критеріями (аспектами приватного життя, станами та вимірами приватності) і трьома можливостями поведінки (право на власні дії, право на чужі дії та право домагання законності);

- сформульовано універсальні принципи, спроможні успішно відвертати переважну більшість загроз для недоторканності приватного життя (прайвесі), породжених новітніми досягненнями в галузі науки і техніки, у т.ч. принципи: обмеженої активності, гарантування безпеки, відповідальності, цільової специфікації, згоди (свідомого вибору) суб'єкта прайвесі, гласності, особистої участі суб'єкта прайвесі, недискримінації, технологічної нейтральності, легальності;

- здійснено загальну характеристику законодавчого забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) у провідних зарубіжних країнах; зроблено висновок, що воно здійснюється за такими напрямками: а) забезпечення права на інформаційне самовизначення особи; б) процесуальна регламентація обмежень прав, суміжних із правом на недоторканність приватного життя (на таємницю листування, поштового й телефонного зв'язку, на недоторканність житла тощо); в) захист персональних даних; г) встановлення юридичної відповідальності за посягання на недоторканність приватного життя; ґ) формування інституційно-правових гарантій недоторканності приватного життя;

набули подальшого розвитку:

- теза про діалектичний зв'язок приватної та публічної сфер, а також процесів „приватизації” та „публізації”; на основі аналізу еволюції приватного життя та його правового захисту зроблено висновок, що для відтворення сфери приватного як особливого соціального інституту суспільству знадобилося виробити цілу систему найскладніших механізмів, котрі призвели до ускладнення структури суспільства і до появи нового типу культури, в якій приватне життя існує як соціально структурований простір відтворення і розвитку індивідуальності особи, що сформувалася в результаті історичного процесу;

- вчення А. Вестіна про стани приватності; обґрунтовано, що за такими станами у змісті прайвесі вирізняються такі компоненти (правомочності): а) право на усамітненість (особисту автономію); б) право на інтимність (обмежене й захищене спілкування); в) право на анонімність (бути невпізнаним); г) право на нестриманість (емоційне вивільнення); д) право на автономність (регулятивно-вольову автономію); е) право на втаємниченість (таємниці приватного життя);

- наукові підходи щодо вдосконалення юридичного механізму забезпечення права на недоторканність приватного життя (прайвесі) в Україні, у т.ч. запропоновано: 1)створити незалежний уповноважений державний орган із питань прайвесі та захисту персональних даних; 2) прийняти Закон України “Про перехоплення телекомунікацій”; 3)розробити Концепцію організаційно-правового забезпечення функціонування українського сегменту мережі Інтернет; 4) припинити практику протиправного використання ідентифікаційного коду платника податків для інших цілей, не передбачених законом; 5) не допустити створення єдиного коду для накопичення всієї інформації про особу; 6) розвивати інститут юридичної відповідальності за порушення права на недоторканність приватного життя у напрямку подальшої конкретизації й деталізації складів правопорушень, а також удосконалення відповідних юридичних процедур; 7) розробити проект закону „Про прайвесі”, який би комплексно регулював усі аспекти даного права і формував ефективний механізм його реалізації та захисту;

- теоретичні уявлення про пріоритетні напрямки державної правової політики у досліджуваній сфері; обґрунтовано, що для „інфантильних” з точки зору ставлення до приватності суспільств (у т.ч. і для українського) важливо не тільки законодавчо закріпити право на недоторканність приватного життя і сформувати інституційний механізм його реалізації, але й здійснити перетворення суспільної свідомості, спрямовані на формування розуміння важливості й цінності приватності для свободи і демократії;

удосконалено:

- розуміння юридичної природи права на недоторканність приватного життя (прайвесі); з'ясовано, що йому притаманні наступні ознаки: а) основоположний (конституційний) характер; б) приналежність до категорії особистих (громадянських) прав; в) міжнародно-правове визнання і закріплення; г) приналежність до прав „першого покоління”; д) індивідуальний характер; е) визнання за кожною людиною; є) відносність (можливість обмеження з підстав та у спосіб, що передбачені законом);

- концептуальні підходи до визначення змісту права на недоторканність приватного життя (прайвесі); доведено, що за аспектами приватного життя у змісті даного права можна виокремити такі компоненти (правомочності): а) право на фізичну (тілесну) приватність; б) право на фонетичну (звукову) приватність; в) право на візуальну (зорову) приватність; г) право на одорологічну (запахову) приватність; д) право на географічну (дислокаційну) приватність; е) право на інформаційну приватність (у т.ч. на таємницю особистого та сімейного життя); у свою чергу, за вимірами досліджуване право включає в себе: а) право на просторову приватність (власний фізичний простір); б) право на часову приватність (час для приватного життя);

- теоретичні уявлення про механізм забезпечення основних прав і свобод людини і громадянина; обґрунтовано, що провідну роль у національному механізмі забезпечення недоторканності приватного життя у переважній більшості провідних зарубіжних країн відіграють спеціалізовані органи з питань прайвесі та інформації (уповноважені, комісії, інспекції, управління, агентства);

- аксіологічні підходи до розуміння недоторканності приватного життя; обґрунтовано тезу, що „ерозія” прайвесі становить загрозу не тільки для творчого потенціалу та індивідуальності особи, але й для засад розвитку демократії, соціального й технічного прогресу;

- наукове бачення перспектив правозахисної діяльності у досліджуваній сфері; визначено пріоритетні напрямки захисту прайвесі у ХХІ ст., серед яких: прайвесі у кіберпросторі, генетичне прайвесі, дислокаційне прайвесі, прайвесі на робочому місці, прайвесі відомих (публічних) осіб та ін.; сформульовано вихідні засади правового регулювання за даними напрямками.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що вони становлять основу для подальших наукових розробок у даній сфері, можуть бути використані при розробці навчальної й методичної літератури, а також у процесі законотворчої діяльності. Теоретичні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при викладенні дисциплін „Конституційне право України”, „Державне право зарубіжних країн”, „Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина” тощо. Вони також можуть бути використані в процесі удосконалення конституційного законодавства, що регулює основи правового статусу особи в Україні.

Апробація результатів дисертації. Висновки, пропозиції й рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, обговорювалися на засіданнях кафедри конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ, а також на міжкафедральних і міжвузівських „круглих столах”; вони впроваджені в навчальний процес шляхом використання при розробці лекційних курсів та робочих навчальних програм з дисциплін „Конституційне право України” та „Конституційні права, свободи та обов'язки громадян”. Основні результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на 15 наукових конференціях, у т.ч. на 12 міжнародних.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації викладені в одноосібній монографії, навчальному посібнику та 44 наукових публікаціях, з яких 23 статті у фахових наукових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 14 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 384 сторінки, список використаних джерел складається з 588 назв, уміщених на 53 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь його наукової розробленості, мета і завдання роботи, її методологічна основа та наукова база, а також основні положення, які виносяться на захист. Підкреслюються наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

Розділ1 «Еволюція політико-правової теорії і практики щодо недоторканності приватного життя особи» складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню у хронологічному та проблемному вимірах процесів формування й розвитку приватного життя особи, а також його правового забезпечення у різні історичні епохи.

У підрозділі1.1. «Передісторія права на недоторканність приватного життя у первісному та рабовласницькому суспільствах» здійснено огляд процесів приватизації у додержавний період розвитку людства, а також у державах Стародавнього світу. Зазначається, що поява „приватного” та виокремлення власного „я” із загальної маси родичів-співплемінників пов'язані з утворенням малих моногамних сімей і поступовим утвердженням принципу „мій дім - моя фортеця”. Саме поняття „приватне життя” є мірою вичленованості людини із соціального контексту, диференційованості особи і суспільства, незалежності індивідуального „я”. Відповідно до цієї міри й культури визначаються як „дорослі” чи „зрілі” (за термінологією О.Шпенглера), та „підліткові” або „інфантильні”.

Обґрунтовується, що прикладом „інфантильних” із точки зору визнання і забезпечення недоторканності приватного життя були фактично всі стародавні суспільства, що існували на Землі до ІV ст. до н.е., у т.ч. й державноорганізовані, як-то шумерське, давньоєгипетське, давньокитайське, давньоіндійське, давньояпонське, давньогрецьке та ін. Самостійний розвиток особистості тривалий час сприймався як порча моралі й попередник загибелі морального цілого - держави. Водночас у первісному та рабовласницькому суспільствах були сформовані важливі передумови для визнання у подальшому права на недоторканність приватного життя. У первісному суспільстві найбільш радикальні зрушення у цьому напрямку відбулися в епоху „неолітичної революції” (IV-V тис. до н.е.) і полягали у наступному: 1) позначається самоідентифікація людини; у людини формується власне „я”, відбувається виокремлення її з-поміж інших членів первісного суспільства; 2) відбувається зміцнення сім'ї на тлі ослаблення первіснообщинного колективізму й общини в цілому; формуються парна сім'я і поняття „сімейне життя”; 3) у сім'ї з'являється власна оселя, житло; поступово формується поняття „мій дім - моя фортеця”; 4) з'являється приватна власність, формуються уявлення про приватне й суспільне. У свою чергу, рабовласницьке суспільство як перше в історії державно-організоване суспільство закріпило попередні здобутки щодо формування передумов приватності, надавши їм державну санкцію й підтримку. Сфера приватного отримала правове регулювання й правовий захист. Зокрема, попри загальний синкретизм, починаючи з IV-I ст. до н.е. (з епохи еллінізму) античне суспільство здійснило важливі кроки на шляху до формування права на недоторканність приватного життя, у тому числі: 1) відбувся поділ системи права на приватне і публічне; 2) сформувалася концепція права приватної власності; 3) отримали нормативне закріплення окремі аспекти недоторканності приватного життя, як-то недоторканність житла, таємниця листування, свобода совісті тощо. Перелічені новели зберегли своє значення й після руйнації рабовласницького суспільства, в умовах панування феодальної держави і права.

У підрозділі1.2. «Формування недоторканності приватного життя в епоху Середньовіччя» здійснено аналіз тих суспільних зрушень, які призвели до суб'єктивації права на недоторканність приватного життя та його юридичного оформлення у названий період.

Обґрунтовується теза, що розуміння необхідності права на приватне життя, незалежне від влади, виникло у середньовічній Європі, у суспільстві, побудованому на складній системі особистих привілеїв і зобов'язань, відносин сюзеренітету-васалітету. Елементи приватного поступово набувають значної самостійності, відбувається перехід від дифузності приватного й публічного до їхнього своєрідного симбіозу. Приватне життя зберігає свій прозорий характер (через інститути сповіді, покаяння; через особистих слуг, відсутність внутрішніх стін у конструкціях будинків тощо), але виникають станово-корпоративні форми приватної реальності (цехові форми організації, міські громади, монастирські статути та ін.), в яких особисте життя піддається регламентації з точки зору приватних інтересів організацій. Культивування келійного способу життя у пошуках істинної віри формує духовну приватну сферу.

Стверджується, що в епоху Середньовіччя у процесі еволюції приватності відбулася низка суттєвих зрушень. Зокрема, починаючи з ІІ ст. н.е. в європейській політико-правовій думці почало визнаватися право окремої людини по суті на своє власне індивідуальне життя, зі своїми індивідуальними цінностями, практиками й секретами. Крім того, у середньовічних правових пам'ятниках існував феномен особливого статусу низки відомостей, що стосуються окремих людей. Передусім це стосується особистого листування та відомостей всередині закритих соціальних груп (цехів, орденів тощо). В епоху Середньовіччя отримує визнання й позитивно-правове закріплення право на тілесну (фізичну) приватність, яке відмежовується від права на особисту недоторканність і корелює з правом на повагу честі й гідності. Разом із переходом від „великої” до „малої” сім'ї та звуженням кола членів сім'ї до кровних родичів двох-трьох поколінь сімейне життя значною мірою зі сфери публічного переходить до сфери приватного, інтимного. Недоторканність сімейного життя підкріплюється недоторканністю житла та приватної кореспонденції. Водночас суттєво розширюється термінологічний арсенал, покликаний відобразити ускладнення і збагачення сфери приватного життя, особистих почуттів і переживань людини. Змінюється семантика багатьох слів, вони набувають приватних відтінків і смислових значень; починає формуватися лексична основа для подальшого нормативно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних із забезпеченням недоторканності приватного життя.

У підрозділі 1.3. «Розвиток уявлень про недоторканність приватного життя в епоху Просвітництва та у Новий Час» розкриваються процеси приватизації, що мали місце в період руйнації феодалізму та переходу до буржуазних відносин, а також вплив науково-технічного прогресу на формування юридичної теорії та практики щодо прайвесі.

Звертається увага на те, що з XVI ст. в європейському суспільстві дедалі більше галузей діяльності людини почали витіснятися зі сфери публічного життя. Домашнє господарство, виховання дітей, споживання їжі, догляд за тілом, сон, вираження симпатії та сексуальність, покарання злочинців, догляд за хворими і помираючими, ритуал похорон- усі тілесні практики отримують більш інтимний характер і поступово видаляються з публічного використання у закриті сфери приватного життя.

З Нового Часу в розвитку партикуляризму розпочинається особливий етап, на якому приватне життя стає самостійною сферою, набуваючи сучасних рис. Приватне життя набуває нового статусу в культурі, стаючи особливим соціальним інститутом. У XVII-XVIII ст. визнання недоторканності приватного життя в його сучасному розумінні отримує поширення не тільки в роботах філософів і політиків, але й у державно-правовій практиці.

Уже в 1776 р. парламент Швеції видав акт під назвою „Про доступ до публічних архівів”, за яким держава мала право використовувати усіляку зібрану нею інформацію тільки із законною метою. Напередодні Французької революції 1789 р. право „честі й гідності” стосовно знаті охоронялося державою на всій території цивілізованого світу, обмежуючи, у тому числі, й свободу слова, неможливу без збирання інформації. У 1789 р. французька Декларація прав людини і громадянина встановила, що приватна власність є недоторканною і священною. Згодом у Франції були заборонені публікації приватних даних, а в 1858 р. за порушення цього правила запроваджено велике грошове покарання.

Американський білль про права 1791 р. гарантував недоторканність особи (habeas corpus) в одному ряду з недоторканністю житла, паперів та особистого майна - тобто на підставі того ж майнового права. Якобінська революція у Франції завершила об'єднання двох норм - право на захист «честі й гідності» поряд із правом на недоторканність житла та приватної кореспонденції було гарантовано абсолютно всім у межах ідеї рівності перед законом. У подальшому у конституційних актах постнаполеонівської епохи в Європі вже повсюдно habeas corpus, майнове в основі право на недоторканність житла, право на таємницю листування і право на захист честі й гідності, що мали у своєму складі й положення про праве на захист у суді від дифамації, згадувалися вже у рядок.

У другій половині ХІХ ст. відбулося дві події, котрі мали безпосередній вплив на подальший розвиток права на недоторканність приватного життя. Одна з них пов'язана з пресою: журналістика „замкового отвору” отримала такого розмаху, що заради задоволення хворобливої цікавості громадяни втратили значну частину свого приватного життя. Другою подією була хвиля науково-технічних досягнень (винайдення телеграфу, друкарської машинки, телефону, фотоапарату).

У 1890 р. С. Уоррен і Л. Брандейс опублікували в журналі „Harvard Law Review” статтю „Право на прайвесі”, в якій стверджували, що новітні види підприємництва та технічні нововведення, втручаючись у приватне життя, завдають людині душевний біль і страждання, набагато більш серйозні, ніж ті, які можуть бути заподіяні простим фізичним насильством. Вони обстоювали думку, що кожна людина повинна мати змогу уникнути такого втручання, називаючи це „правом бути залишеним у спокої”. Поступово ця теоретична ідея “запроваджувалась” у свідомість суддів і законодавців, і повільно, із застереженнями, право на недоторканність приватної сфери отримало визнання у судовій практиці.

У підрозділі 1.4. «Проблеми захисту прайвесі у Новітній політико-правовій історії» з'ясовується сучасний стан приватної сфери та особливості її юридичного захисту в умовах глобалізації та науково-технічної революції, передусім у сфері комп'ютерних технологій.

Обстоюється думка, що розвиваючись від античного синкретизму і проходячи через різноманітні форми квазіприватного, дихотомного стану, сфера приватності у сучасному суспільстві знову наблизилась до певної подоби синкретизму. Приватне життя знову стає соціально прозорим, але тільки в іншій формі: з одного боку, у вигляді втручання різноманітних репресивних організацій у сферу приватного, а з іншого боку - прагнення самого обивателя виставити своє приватне життя на загальний огляд із міркувань зрівняльності й заздрості. У сучасній культурі сформувались особливі соціальні процеси, котрі в сукупності виступають способом відтворення сфери приватного життя людини, або соціальною приватизацією..

Соціальна приватизація здійснюється в єдності зі своєю протилежністю - з публізацією, що призводить до діалектичного процесу розвитку приватного життя. Продемонстровано, що соціальна приватизація здійснюється у двох напрямках: з одного боку, як процес перетворення публічних явищ у форму приватного життя, з іншого - шляхом екстраполяції інтимних явищ на публічну сферу. У результаті зіткнення двох цих сторін культура набуває якісно нового змісту, стаючи індивідуалізованим способом відтворення людських якостей і атрибутів через ряд соціальних механізмів.

Загалом, Новітній час в аспекті предмету даного дослідження - це епоха остаточної „юридизації” прайвесі, його остаточного формування як наукової концепції та об'єктивації в позитивному праві. У цей час відбулося революційне перетворення суспільної свідомості в глобальному масштабі: якщо всі попередні епохи розвитку державності були (у контексті даного дослідження) епохами боротьби за право бути на рівних засадах долученим до публічного життя, боротьби за те, аби бути Громадянином, то на зламі ХІХ-ХХ ст. почалась епоха боротьби за те, аби бути Приватною Особою, „персоною” у первинному значенні неповторної особистості з власним духовним і матеріальним світом. При цьому новітні здобутки науково-технічної революції та зростаючі потреби суспільства породжують нові виклики й загрози прайвесі, неймовірно переплутуючи сфери публічного і приватного, виводячи цю боротьбу на якісно нові рівні.

Розділ2 «Сучасні концепції права на недоторканність приватного життя (прайвесі)» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу теоретичних засад названого права з точки зору загальної теорії прав людини та конституційних засад правового статусу особи.

У підрозділі2.1. «Основні концепції прайвесі в зарубіжній конституційно-правовій науці» розкривається зміст тих доктрин названого права, котрі мають найбільшу підтримку і висвітлення в зарубіжній спеціальній літературі. Підкреслено, що філософсько-теоретичний і конституційно-правовий дискурс щодо прайвесі породив чимало концепцій, котрі намагаються виявити спільний знаменник цього феномену.

Історично першим і найбільш загальним підходом до розуміння даного політико-правового феномену є розуміння прайвесі як права „бути залишеним у спокої”. Дана концепція пов'язується, передусім, з іменами американських юристів С. Уоррена і Л. Брандейса та згаданою вище статтею 1890 р. «Право на прайвесі». Вплив цієї статті безсумнівний - вона викликала істотний інтерес і привернула увагу громадськості до прайвесі; вона породила принаймні чотири рішення Верховного суду США, що захищають прайвесі, і сформувала перебіг обговорення проблем прайвесі у цій країні протягом усього ХХ ст. Проте формулювання прайвесі як права „бути залишеним у спокої” просто описує одну з його ознак; воно неспроможне пояснити важливість даного права для забезпечення свободи слова, дієвого правосуддя та багатьох інших політико-правових цінностей. З точки зору обсягу - це скоріше пунктир, ніж чіткий обрис даного явища, тому ця концепція більш придатна для використання у навчально-методичних, ніж у науково-дослідних цілях. Проте через нестачу вітчизняної доктринальної бази та крайню обмеженість інформації про новітні зарубіжні розробки у даній сфері звернення до „права бути залишеним у спокої” досі широко практикується в українській державознавчій літературі.

Багато теоретиків розглядають прайвесі як “обмежений доступ” до себе (Д. О'Брайєн, Е. Ван Ден Хааг, Е. Годкін). Так, E. Годкін відзначав, що прайвесі полягає у праві вирішувати, скільки знань про особисті думки і почуття, приватні події та справи громадськість в цілому матиме.

Одне з найбільш загальних розумінь прайвесі полягає у тому, що воно становить таємницю деяких питань (секрет). При цьому уявленні, прайвесі порушується публічним розкриттям попередньо прихованої інформації. Зокрема, Р. Познер визначає його як право особи приховати компрометуючі факти про себе. Концепцію прайвесі як секретності можна розглядати як підвид обмеженого доступу до себе, адже таємниця персональної інформації - це спосіб обмежити доступ до себе.

Однією з найбільш поширених теорій прайвесі є контроль над персональною інформацією. За висловом А. Вестіна, прайвесі - це вимога осіб, груп чи установ самостійно визначати коли, як і в якій мірі інформація про них повідомляється іншим. Аналогічні теорії чітко висловлені багатьма іншими вченими (Р. Безансоном, А. Бранскомбом, А. Брекенріджем, А. Міллером, Ч. Фрідом та ін.).

Інша теорія прайвесі розглядає її як форму захисту індивідуальності. П. Фреунд використав термін „індивідуальність”, аби звернутися до тих ознак особи, котрі є неповторними. Теорія прайвесі як індивідуальності відрізняється від теорій, розглянутих раніше, тим, що вона побудована навколо нормативної межі прайвесі, а саме захисту цілісності особи. Ця теорія часто використовується у поєднанні з іншими, аби пояснити, чому прайвесі є важливим, які його аспекти мають бути обмежені, над якою інформацією ми повинні мати контроль.

Дедалі більш популярною стає теорія, яка розуміє прайвесі як форму інтимності (Т. Джереті, Д. Фарбер, Дж. Рейчелс). Ця теорія відповідно визнає, що прайвесі не тільки необхідне для індивідуального самоусвідомлення, але також і для міжособистісних стосунків.

Усі перелічені вище концепції прайвесі є абстрактними, оскільки вони сформовані шляхом абстрагування. Кожна з них хоч і уточнює деякі виміри чи аспекти прайвесі, проте містить безліч підходів до його розуміння, що спричиняє зайве звужене чи навпаки надмірно розширене тлумачення цього політико-правового феномену. Через ці труднощі деякі теоретики, іменовані „редукціоністами”, заявляють, що збіднення дискурсу є симптоматичним, бо прайвесі не варто розглядати як самостійне поняття. Найбільш відомим прибічником даної концепції є Дж. Томсон, котра вважає, що право на прайвесі - не самостійне право, а „перетин інших прав”.

Неспроможність сформулювати загальне поняття прайвесі змушує деяких авторів (наприклад, Д. Солова) відійти від пошуку універсалій і спробувати „розібрати” його на чіткі прояви у конкретних життєвих ситуаціях. Такий „прагматичний” підхід до розуміння прайвесі покликаний допомогти у вирішенні проблем, оцінці переваг і недоліків та структуруванні суспільних відносин. Він полягає у дослідженні від основи вгору, оскільки осмислює прайвесі у межах особливих контекстів, а не в цілому.

У підрозділі2.2. «Концепція права на недоторканність приватного життя (прайвесі) у пострадянській науці конституційного права» узагальнюються здобутки радянської школи права у розробці загальної теорії прав людини та з'ясуванні юридичної природи права на недоторканність приватного життя, а також аналізуються точки зору правників з країн СНД щодо теми даного дослідження. Констатується, що для пострадянських дослідників прайвесі характерною є „розмитість” концептуальних підходів до визначення сутності даного політико-правового феномену. Пропоновані ними визначення здебільшого зводяться до певного синонімічного ряду, а не розкривають сутність і зміст даного поняття. Через нестачу вітчизняної доктринальної бази та крайню обмеженість інформації про новітні зарубіжні розробки у даній сфері в українській державознавчій літературі (В. С. Сивухін, Р. Б. Тополевський) досі широко практикується звернення до „права бути залишеним у спокої”.

У новітніх працях, присвячених з'ясуванню юридичної природи права на недоторканність приватного життя, відтворюються окремі концепції, сформовані західною юридичною наукою, зокрема концепція прайвесі як секретності (І. Л. Петрухін) чи прайвесі як автономії (О. М. Рахманова, Е. В. Цадикова) тощо. У деяких дослідженнях (С. Н. Мамедов, Г. О. Мітцукова) прайвесі тлумачиться як необмежена автономія, певний „суверенітет у приватних справах”. Російський теоретик М.І. Шахов фактично намагається поєднати концепцію прайвесі як інтимності з концепцією прайвесі як контролю за персональною інформацією.

Обґрунтування авторської концепції права на недоторканність приватного життя розпочинається з тези, що це право має природне походження, - у тому сенсі, що в його основі лежить біопсихічна потреба у забезпеченні певного приватного простору. Проте властивість юридичного явища воно отримує тільки після визнання з боку суспільства, закріплення в законодавстві й гарантування з боку держави.

Стверджується, що право на недоторканність приватного життя є одним з основних (конституційних) прав людини і громадянина, і як таке характеризується наступними ознаками: 1) фундаментальність; 2) універсальність; 3) непохідний характер; 4) непорушність; 5) невід'ємність; 6) невідчужуваність; 7) постійність; 8) системність; 9) конституційна форма закріплення. За своїм змістом та сферою реалізації воно належить до особистих (громадянських) прав людини і як таке покликане забезпечити свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього впливу.

Сформульовано авторське визначення права на недоторканність приватного життя (прайвесі), під яким пропонується розуміти соціально зумовлену й гарантовану міру можливої поведінки, визначену нормами об'єктивного права (як національного, так і міжнародного), що полягає у можливості особи самостійно визначати спосіб (характер) свого приватного життя і має на меті забезпечити задоволення власних потреб та інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування. Зазначається, що розкриваючи зміст права на недоторканність приватного життя (прайвесі), необхідно мати на увазі, що об'єкт даного права включає в себе декілька сфер (аспектів), у кожній з яких особа може перебувати в різних станах приватності, а сама приватність має певні виміри.

Кожна з правомочностей, що складають право на недоторканність приватного життя (прайвесі), є елементами першого рівня. Кожна з них складається з кількох більш конкретних правомочностей (елементів другого рівня). Уся сукупність можливостей поведінки як першого, так і другого рівня загалом визначають обсяг права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та межі його здійснення.

У підрозділі2.3. «Приватне життя як об'єкт конституційного права на недоторканність приватного життя (прайвесі): концептуальний підхід» акцентується увага на ознаках та змісті приватного життя, його співвідношенні з публічним життям та робиться спроба визначити критерії приватності.

Проведений аналіз існуючих у науці точок зору дав змогу виокремити два основні підходи до визначення поняття приватного життя.

Перший із них полягає у переліченні елементів його змісту (Н. Д. Єгоров, Л. О. Красавчикова, М. Н. Малеїна, І. Л. Петрухін, Г. Б. Романовський). При цьому загальна кількість таких елементів і їхні види у кожного з названих авторів суттєво різняться. Класифікація проявів приватного життя за певними сферами життєдіяльності дозволяє розкрити даний термін як цілісний соціальний комплекс і надає більш повне уявлення про те, що може бути зачеплено при охороні недоторканності приватного життя. Та й саме приватне життя постає в цьому випадку в більш структурованому, систематизованому вигляді.

Другий підхід полягає у прагненні не перелічити всі елементи приватного життя, а виокремити його найбільш суттєву, конституюючу ознаку чи декілька таких ознак (А. І. Денисов, Б. Н. Кадніков, М. Є. Петросян, Р.О. Стефанчук, І. М. Хужокова). Переважна більшість прихильників такого підходу в якості визначальної характеристики приватного життя розглядає автономію суб'єкта, непідпорядкованість цієї сфери життєдіяльності особи безпосередньому контролю з боку державних органів, громадських об'єднань, інших осіб.

Шляхом з'ясування семантики слів „життя” і „приватний”, зроблено висновок, що приватне життя - це сфера життєдіяльності людини, що являє собою сукупність явищ, які характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов'язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості. Відповідно, приватне життя як предмет правового впливу розглядається як система суспільних відносин, що характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов'язані з виконанням нею публічних функцій, вилучені з поля зору громадськості й, як такі, охороняються і захищаються правом.

Обґрунтовується, що до основних (юридично значущих) ознак приватного життя належать: соціальний, непублічний, нерольовий, негласний характер; персоніфікованість; гомоцентризм; відсутність суспільної значущості; юридична правомірність або нейтральність.

Для належної юридичної кваліфікації поведінки особи і чіткого відмежування приватного життя від публічного необхідно визначити критерії приватності - юридично значущі ознаки, які дають підстави стверджувати, що відповідні діяння людини перебували (перебувають) у межах сфери, необґрунтоване втручання в яку з боку широкого загалу заборонене законом. Усі ці критерії можна розподілити на обов'язкові та факультативні. Відсутність хоча б одного з обов'язкових критеріїв позбавляє особу права посилатися на приватність, тоді як факультативні мають значення тільки для кваліфікації конкретного випадку.

До обов'язкових критеріїв приватності віднесено: 1) суб'єкт - фізична особа, що виступає в ролі особистості (персони), позбавленої ознак приналежності до певної соціальної групи; 2) об'єкт - приватні інтереси особи, тобто її інтереси як особистості, а не члена суспільства; 3) об'єктивна сторона - правомірна чи юридично нейтральна поведінка активного (дії) чи пасивного (бездіяльність) характеру; 4) суб'єктивна сторона - умисел чи необережність; поведінка має вольовий, усвідомлений характер. Факультативними ознаками приватності є мета, час, місце та обстановка події; ці ознаки є кваліфікуючими, тобто такими, що переводять ситуацію зі стану публічного у приватний і навпаки.

Розділ3 «Світовий досвід забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі)» складається з чотирьох підрозділів і присвячений з'ясуванню основних міжнародно-правових стандартів у даній сфері, аналізу сучасного стану конституційно-правової регламентації даного права в Україні та провідних зарубіжних країнах, а також визначенню ролі спеціалізованих органів з питань прайвесі в інституційному механізмі забезпечення даного права.

У підрозділі3.1. «Міжнародно-правові стандарти забезпечення прайвесі» здійснено аналіз міжнародно-правових принципів і норм, які відображають ставлення світової спільноти до забезпечення недоторканності приватного життя, а також зобов'язання держав у даній сфері.

Підкреслюється, що важливою особливістю сучасних проблем у даній сфері є їхня «наднаціональність», транскордонний характер, зумовлений розвитком транспортного сполучення та засобів комунікації, появою загальнодоступних світових інформаційних мереж тощо. Відповідно, вирішення названих проблем уже не є виключно внутрішньою справою окремих держав; останні мають діяти згідно із відповідними міжнародно-правовими стандартами. Під міжнародно-правовими стандартами в даному випадку розуміються найбільш прогресивні міжнародно-правові принципи і норми, що визначають зміст і обсяг права на недоторканність приватного життя, гарантії його реалізації, а також зобов'язання держав та форми співробітництва між державами щодо забезпечення даного права в межах національного правопорядку та у міжнародних відносинах.

Залежно від того, в межах якої міжнародної організації прийняті документи щодо прайвесі, вони поділяються на універсальні стандарти, тобто прийняті в межах універсальної організації - ООН, регіональні - укладені в межах регіональних організацій (наприклад, європейські - укладені під егідою Ради Європи чи Євросоюзу) і локальні - встановлені двосторонніми чи багатосторонніми міжнародними договорами. Між універсальними, регіональними й локальними стандартами щодо прайвесі нема протиріч, а скоріше є наступництво й узгодженість.

Найбільш високі стандарти щодо забезпечення прайвесі на сьогодні встановлено в Європейському Союзі, особливо в інформаційному аспекті даного права. Початок спеціальному регулюванню питань інформаційного прайвесі було покладено у 1979 р., коли була прийнята Резолюція Європарламенту «Про захист прав особи у зв'язку з прогресом інформатизації». На сьогодні питання захисту персональних даних детально регламентуються директивами Європарламенту й Ради Європейського Союзу. Це Директиви № 95/46/ЕC від 24 жовтня 1995р. «Про захист прав фізичних осіб при обробці персональних даних та про вільний рух таких даних», № 97/66/ЕC від 15 грудня 1997 р. «Щодо обробки персональних даних і захисту недоторканності приватного життя у сфері телекомунікацій» та ін. приватний недоторканність захист право