Конституційне право особи на недоторканність приватного життя (прайвесі): проблеми теорії та практики

Робиться висновок, що для України, з урахуванням її геополітичного становища та євроінтеграційних планів, необхідно йти шляхом якомога повнішої гармонізації національного законодавства, з одного боку, зі стандартами Ради Європи та ЄС, а з іншого - зі стандартами, виробленими у межах СНД. Означена мета не містить внутрішніх суперечностей, оскільки стандарти всіх трьох названих організацій в галузі забезпечення недоторканності приватного життя і захисту персональних даних є цілком сумісними й односпрямованими.

Підрозділ3.2. «Конституційно-правове забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) у провідних країнах західної демократії (на прикладі США, Канади та ФРН» присвячений характеристиці чинного законодавства та правозастосовчої практики названих країн у досліджуваній сфері.

США вважаються „батьківщиною” прайвесі. На початковому етапі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) прайвесі сформувалося як наукова концепція („право бути залишеним у спокої”), що згодом була сприйнята суддівським корпусом і запроваджена у правозастосовчу діяльність. Провідну роль в об'єктивації даного права відіграла прецедентна практика американських судів, від окремої думки судді Л. Брандейса у справі Олмстед проти Сполучених Штатів (1928 р.). до рішення у справі Катц проти Сполучених Штатів (1967 р.). Судами США прийнято десятки рішень прецедентного характеру, за допомогою яких продовжується конкретизація змісту та обсягу прайвесі з урахуванням швидкоплинних змін у суспільному розвитку. У законодавстві США право на недоторканність приватного життя отримало безпосереднє закріплення у 1974 р., з прийняттям Закону „Про прайвесі”, однак і досі єдиного, кодифікованого документу в даній сфері в цій країні не існує; натомість діє низка законодавчих актів галузевого характеру, спрямованих убезпечити прайвесі у конкретних сферах діяльності установ та організацій публічного і приватного секторів.

Закон „Про прайвесі” невід'ємний від Закону „Про свободу інформації” (1966 р.) і застосовується тільки в органічному зв'язку з останнім. Сутність цього Закону полягає у повній відкритості для громадян усіх документів органів федерального уряду за виключенням тих випадків, котрі передбачені в самому Законі. Перелік інформації, що не може бути надана третім особам, включає в себе дані, зібрані державними установами про освіту, фінансове становище, історію хвороби, кримінальне чи трудове минуле приватних осіб тощо.

Ще одним важливим законом, що стоїть на сторожі приватного життя в США, є Закон „Про прайвесі електронних комунікацій”, або ECPA (1986 р.). У цьому Законі встановлено, що бездротовий голосовий зв'язок перебуває під юридичним захистом у тій самій мірі, що й наземні комунікації. Згідно з названим Законом, повідомлення, що передаються через Інтернет, поділяються на „суспільно доступні”, „частково приватні” і „приватні”. Так, повідомлення, що надсилається до електронного журналу, чи будь-який запит, що передається через Інтернет, можуть бути прочитані іншою особою і це не вважатиметься протизаконною дією. Якщо повідомлення містило пароль і було передане через лінії чату, то цей вид повідомлень буде класифікуватися як „частково приватний”. Якщо ж повідомлення передавалося електронною поштою, то воно розцінюється як „приватне”.

Окремі випадки прайвесі включено до правил професійної етики (зокрема лікарська таємниця, таємниця сповіді чи адвокатська таємниця), які разом із кримінально-процесуальним законодавством захищають відповідні відомості від оприлюднення.

Після подій 11 вересня 2001 р. ситуація із забезпеченням прайвесі у США неухильно погіршується. Найбільш загрозливою є ситуація у сфері перехоплення комунікацій та відеоспостереження. Значною мірою це зумовлено набуттям чинності у 2001 р. Закону „Про об'єднання і зміцнення Америки та забезпечення відповідних інструментів, необхідних для попередження й унеможливлення тероризму” (Патріотичний Акт або USAPA).

Канада створювала законодавство про прайвесі, використовуючи досвід США і водночас враховуючи національну специфіку. На сьогодні ця країна є одним із лідерів щодо забезпечення недоторканності приватного життя, особливо в інформаційній сфері, маючи розвинене законодавство в даній сфері як на федеральному, так і на провінційному рівні. У Канаді прийнято два федеральних закони, що безпосередньо стосуються забезпечення недоторканності приватного життя: Закон „Про прайвесі” (1983 р.) і Закон „Про захист персональної інформації та електронні документи” (скорочено - PIPEDA) (2000 р.).

Закон Канади „Про прайвесі” накладає зобов'язання на федеральні департаменти й агентства, обмежуючи збір, використання та оприлюднення персональної інформації. За цим Законом персональна інформація - це інформація, що дає змогу ідентифікувати особу, зафіксована у будь-якій формі, у т.ч. відомості про: а) расу, національне чи етнічне походження, колір шкіри, віросповідання, вік чи сімейний стан особи; б) освіту, стан здоров'я, судимість, трудовий стаж та фінансові операції особи; в) будь-який ідентифікаційний номер, символ чи інші відмітні позначки, присвоєні особі; г) адресу, відбитки пальців чи групу крові особи; д) особисту чи окрему думку, за виключенням випадків, коли вони стосуються кредитування або нагородження іншої особи державною установою; е) зміст листування особи з державними установами, якщо воно мало конфіденційний характер; є) приватну думку чи точку зору іншої особи стосовно певної особи; ж)перебування особи на державній службі чи перебування на посаді в органі державної влади; з)особу, яка померла не більш як 20 років тому. Згідно зі ст. 4 названого Закону, жодна персональна інформація не може збиратися державною установою, якщо вона безпосередньо не стосується поточної програми чи діяльності цієї установи. Державні установи зобов'язані збирати персональні дані, необхідні для використання в управлінських цілях, як правило, безпосередньо від осіб, яких вони стосуються.

У свою чергу, PIPEDA встановлює 10 принципів, котрих повинні дотримуватися установи та організації при збиранні, використанні та оприлюдненні персональної інформації під час своєї комерційної діяльності: підконтрольність; чітка цілеспрямованість; згода; обмеженість збору; обмеженість використання, оприлюднення і зберігання; акуратність (точність); убезпеченість; відкритість; можливість індивідуального доступу; право на оскарження. Усі названі принципи були запозичені з Типового кодексу прайвесі Канадської асоціації стандартів.

Загалом, у Канаді сформовано цілісний механізм забезпечення даного права, основними складовими якого виступають законодавча база, відповідна інституційна структура та правозастосовча (юрисдикційна) діяльність судових установ. При цьому Канада є прикладом ефективності роботи спеціалізованих органів з питань прайвесі, котрі не тільки мають широкі контрольно-наглядові повноваження, але й користуються суттєвим політичним авторитетом.

У Європі одним із піонерів у сфері законодавчого забезпечення недоторканності приватного життя є ФРН, адже перший у світі закон про захист персональних даних був прийнятий у німецькій землі Гессен ще у 1970 р. У рейтингу, складеному міжнародною правозахисною організацією „Privacy International” у листопаді 2006 р. за результатами експертної оцінки ступеня вторгнення держави у приватне життя людини, Німеччина посіла перше місце (3,9 балів) серед 37 країн світу, випередивши Канаду (3,6 балів) та США (2 бали).

Конституційну базу для забезпечення прайвесі у ФРН складає Основний закон 1949 р., який, хоч і не закріплює це право безпосередньо, але проголошує два суміжних із ним права: на таємницю листування, поштового й телефонного зв'язку (ст. 10), а також на недоторканність житла (ст. 13). Разом із правом на особисту недоторканність (ч. 2 ст. 2) та правом на недоторканність власності (ст. 14) вони можуть бути умовно об'єднані у так звану «підгрупу прав недоторканності» як різновид ліберальних прав. При цьому обидва згадані права, так само як і право на недоторканність приватного життя в цілому, розглядаються з точки зору загального принципу свободи й найвищої цінності особи. Водночас ці права не належать до числа абсолютних; вони можуть бути обмежені на підставі застережень, що містяться в ч. 2 ст. 10 та ч. 2 і 3 ст. 13 Основного закону.

На сьогодні ФРН - єдина країна, чинні норми про прослуховування телефонних розмов були схвалені Європейським судом із прав людини. Європейський Суд із прав людини визнав, розглянувши справу Класса, що німецький закон задовольняє вимогам ст. 8 (2) Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 р. Німецький закон дійсно має основу в національному законодавстві, є доступним і зрозумілим, у тому сенсі, як цього вимагає Суд. Щодо якості закону, то в ньому чітко визначені склади злочинів, при розслідуванні яких дозволяється прослуховування телефонних розмов. Правозастосовча практика обмежена збором допоміжної інформації про злочин, коли вже відомі інші факти чи коли збір інформації в інший спосіб є неможливим або ускладненим. Існують чіткі правила подачі письмового запиту на застосування прослуховування, зазначена його максимальна тривалість і чітко описані правила знищення таємно зібраних матеріалів. Суд відзначив, що ордер не видається судовими інстанціями, але визнав, що наявність нагляду Комітету G-10 забезпечує надійну заміну судового контролю.

У 1977 р. було схвалено Федеральний закон про захист персональних даних (Bundesdatenschutzgesetz або BDSG), підданий суттєвому перегляду в 1990, 2003 та 2009 роках. Головна мета цього закону полягала в тому, аби захистити особу від посягань на недоторканність її приватного життя, виражених у маніпулюванні її персональними даними. BDSG забороняє збір, обробку й використання „персональних даних”, або іншої дозволеної німецьким законодавством діяльності щодо таких даних без висловлення особою (суб'єктом даних) ясної згоди на це. При цьому „персональні дані” в широкому сенсі визначаються як будь-яка інформація, що стосується особистого чи матеріального становища конкретної чи такої, що може бути ідентифікована, фізичної особи (суб'єкта даних) (§1 ст. 3).

Зроблено висновок, що законодавче забезпечення недоторканності приватного життя у ФРН має низку особливостей. Передусім, під безпосереднім захистом закону перебувають тільки три аспекти прайвесі: інформаційне, комунікаційне і, частково, територіальне (в обсязі права на недоторканність житла). Інші аспекти даного права визнаються на рівні правової психології, але поки що не отримали законодавчого закріплення. Законодавче забезпечення недоторканності приватного життя в Німеччині здійснюється за такими напрямками: а) забезпечення права на інформаційне самовизначення особи; б) чітка процесуальна регламентація обмежень прав, суміжних із правом на недоторканність приватного життя (на таємницю листування, поштового й телефонного зв'язку, на недоторканність житла тощо); в) надійний захист персональних даних; г)встановлення юридичної відповідальності (передусім, цивільної та кримінальної) за посягання на недоторканність приватного життя; ґ) формування інституційно-правових гарантій недоторканності приватного життя.

Крім того, у Німеччині, як і в Канаді, створено спеціальну інституційну структуру, що забезпечує ефективний нагляд за додержанням прав суб'єктів персональних даних (наприклад, інститути уповноважених із захисту персональних даних) та дотриманням належної юридичної процедури здійснення аудіо-, відеоспостереження та зняття інформації з каналів зв'язку (Комітет G-10). Хоч Німеччина і є класичним представником романо-германської системи права, де основним джерелом права визнається нормативно-правовий акт, проте суттєву роль у встановленні обсягу, офіційному визнанні та юридичному захисті права на недоторканність приватного життя відіграють вищі судові інстанції, зокрема прецедентна практика Федерального конституційного і Верховного федерального судів.

У підрозділі3.3. «Конституційно-правове забезпечення недоторканності приватного життя (прайвесі) в країнах СНД (на прикладі Росії та України)» присвячений характеристиці чинного законодавства та правозастосовчої практики пострадянських країн у досліджуваній сфері.

Зазначається, що проголосивши незалежність, колишні радянські республіки стали на шляхом розбудови демократичної, правової державності та визнання загальнолюдських цінностей, зокрема найвищої соціальної цінності людини. Конституції країн-учасниць СНД відтворюють максимально широкий перелік основних прав і свобод людини і громадянина, у т.ч. й право на недоторканність приватного життя (хоча й у „радянській” транскрипції - як право на невтручання в особисте та сімейне життя”).

Зокрема, у Росії це право було закріплене вже в Декларації прав і свобод людини і громадянина, прийнятій Верховною Радою РФ 22 листопада 1991 р. На сьогодні основу правового регулювання недоторканності приватного життя в цій країні складає Конституція Російської Федерації від 12 грудня 1993 р., яка безпосередньо формулює його у статтях 23 і 24.

Відповідні норми, спрямовані на встановлення процесуальних гарантій від незаконного чи необґрунтованого втручання у сферу приватного життя громадян, містить і кримінально-процесуальне законодавство Росії. У спеціальній літературі виокремлюють дві групи таких норм: перша встановлює підстави і межі отримання інформації, що складає таємницю приватного життя громадянина, друга - правові перепони на шляху «витікання» конфіденційної інформації. Гарантії прав громадян при проведенні оперативно-розшукових заходів визначаються у Федеральному законі від 12 серпня 1995 р. «Про оперативно-розшукову діяльність».

На захист приватного життя спрямовані й окремі норми цивільного та цивільно-процесуального законодавства Росії. Так, Цивільний кодекс РФ серед основоположних принципів цивільного законодавства закріплює недоторканність власності та неприпустимість свавільного втручання будь-кого у приватні справи.

Правова основа механізму захисту персональних даних у Росії почала набувати чітких обрисів, формуючись за двома напрямками: спеціалізоване законодавство та інше законодавство, котре лише частково містить норми, що гарантують недоторканність приватного життя і захист персональних даних. До спеціалізованого законодавства належать: Федеральний закон „Про персональні дані” від 27 липня 2006 р., Федеральний закон „Про інформацію, інформаційні технології та захист інформації” від 27 липня 2006 р., Указ Президента РФ від 6 березня 1997 р. № 188, яким затверджено Перелік відомостей конфіденційного характеру, та ін.

У Конституції України 1996 р., як і у переважній більшості інших конституцій четвертого покоління, праву на недоторканність приватного життя присвячена спеціальна норма (ч. 1 ст. 32), при цьому дане право формулюється як недоторканність двох складових - особистого і сімейного життя. Такий підхід навряд чи можна назвати оптимальним із точки зору конституційно-правової науки та законодавчої техніки, але він цілком укладається у рамки стилістики основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини та багатьох зарубіжних конституцій. Водночас закріплюються окремі права, що є суміжними з правом на недоторканність приватного життя: недоторканність житла (ст. 30), таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на свободу інформації (ч. 2 ст. 34).

Загальні конституційні приписи щодо права на недоторканність приватного життя деталізовані в поточному законодавстві. На основі загальних підходів Закону України „Про інформацію” розвивається законодавство про окремі види і галузі інформації. У деяких із цих законів теж містяться норми про повагу до прав громадян і неприпустимість втручання у приватне життя. Так, ч. 2 ст. 3 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” забороняє використання друкованих ЗМІ для втручання в особисте життя громадян, посягання на їхні честь і гідність, а ч. 2 ст. 41 цього ж Закону визнає порушення даної вимоги підставою для притягнення винних до юридичної відповідальності.

1 червня 2010 р. Верховна Рада України прийняла Закон „Про захист персональних даних”, який у цілому враховує положення міжнародно-правових (передусім європейських) стандартів у даній сфері. Крім того, Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію Ради Європи про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних та Додатковий протокол до цієї Конвенції стосовно органів нагляду та транскордонних потоків даних.

На сторожі інформаційного прайвесі стоїть також інститут професійної таємниці, передбачений чинним законодавством України. До різновидів професійної таємниці належать: банківська; лікарська; нотаріальна; актів громадянського стану; адвокатська; сповіді; всиновлення; досудового слідства; нарадчої кімнати.

Недоторканність житла в аспекті територіальної приватності (у контексті ч. 2 ст. 30 Конституції України) означає заборону проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Найбільш суттєві обмеження комунікаційного аспекту прайвесі пов'язані зі здійсненням оперативно-розшукових заходів, передбачених ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”.

Однією з проблем, що дедалі загострюється, є забезпечення прайвесі у комп'ютерних мережах. Конституційні норми, які формулюють вичерпний перелік підстав для втручання у прайвесі та умови для такого втручання, не отримали достатнього розвитку в законах і підзаконних актах. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання у приватне життя особи, обсягу та способів такого втручання, - є найбільш невирішеною проблемою в законодавчому регулюванні прайвесі в Україні, що породжує численні порушення цього права на практиці. Відповідальність за порушення права на недоторканність приватного життя передбачена як у кримінальному, так і цивільному й адміністративному законодавстві, проте через нечіткість формулювань реалізувати її практично неможливо. З метою виправлення наявної ситуації щодо забезпечення прайвесі в Україні пропонується низка законодавчих та організаційних заходів.

У підрозділі3.4. «Світова практика застосування спеціалізованих органів із питань прайвесі» розглядаються роль і місце названих органів в інституційному механізмі забезпечення недоторканності приватного життя, наявні організаційні моделі даних органів, їх функції та компетенція.

Відзначається, що запровадження сучасних інформаційно-комуніка-ційних технологій спричинило появу нових загроз для приватного життя громадян. Відповіддю на ці виклики з боку провідних країн західної демократії стало створення у 70-80-ті роки ХХ ст. особливого інституційного механізму, ключову роль в якому відіграють спеціалізовані державні органи, що здійснюють нагляд за додержанням законодавства з питань прайвесі. На сьогодні такі спеціалізовані інституції функціонують більш як у 50 країнах світу, в т.ч. у всіх країнах Євросоюзу. До функцій наглядового органу з питань прайвесі зазвичай належать: розгляд скарг; проведення перевірок і розслідувань; складання рекомендацій із питань захисту приватного життя, публікація роз'яснень та настанов; ведення реєстру баз персональних даних; ведення державного реєстру організацій та осіб, які займаються збором та обробкою даних; спостереження за практикою обробки даних у державних та приватних базах; підготовка висновків на законопроекти, що зачіпають питання прайвесі (до набрання чинності відповідними законами); складання та публікація періодичних звітів про власну роботу.

Як правило, спеціалізовані органи з питань прайвесі створюються й діють як самостійні, незалежні, організаційно та юридично відокремлені органи державної влади. Компаративний аналіз інституційного механізму забезпечення недоторканності приватного життя в зарубіжних країнах дає змогу виокремити чотири основні види (інституційні форми) спеціалізованих органів із питань прайвесі: 1) уповноважені (комісари) з питань прайвесі (Австралія, Великобританія, Канада, Нова Зеландія, Німеччина, Таїланд); 2) спеціальні комісії (Австрія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Португалія, Словенія, Фінляндія, Франція); 3) інспекції (Естонія, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Швеція); 4) управління (Аргентина, Греція, Ісландія, Нідерланди, Словаччина, Чехія); 5) агентства (Данія, Іспанія, Хорватія).

У деяких країнах (Великобританія, Естонія, Німеччина, Таїланд, Угорщина) до обов'язків спеціалізованих органів із питань прайвесі належить також нагляд за додержанням законодавства про інформацію та забезпечення належного режиму захисту персональних даних. У тих же країнах, де спеціалізовані органи з питань прайвесі не створені, нагляд за додержанням законодавства про недоторканність приватного життя здійснюють органи загальної компетенції (омбудсмени чи органи прокуратури). До останньої групи країн належать Україна та інші країни СНД (крім Росії).

Для країн Євросоюзу створення такого спеціалізованого, незалежного правозастосовчого органу є обов'язковим згідно зі ст. 28 Директиви 95/46/ЄС від 24 жовтня 1995 р. про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та вільному переміщенні таких даних. Додатковий протокол (2001 р.) до Конвенції Ради Європи від 28 січня 1981 р. про захист фізичних осіб при автоматичній обробці персональних даних окремо відзначив незалежний статус наглядового органу, що забезпечує захист прав і фундаментальних свобод людини щодо її персональних даних. Названі вище вимоги змушують Україну також йти шляхом створення спеціалізованого органу з питань прайвесі, якщо вона дійсно прагне долучитися до європейської інтеграції та зміцнити захист приватності своїх громадян.

Розділ4 «Пріоритетні напрямки захисту прайвесі у ХХІ столітті» складається з трьох підрозділів і присвячений з'ясуванню найбільших загроз прайвесі, спричинених новітніми здобутками науково-технічного прогресу, визначенню організаційних засобів протидії цим загрозам та формулюванню вихідних засад правового регулювання у відповідних сферах.

У підрозділі4.1. «Прайвесі у кіберпросторі» зазначено, що унікальна соціальна й геополітична структура електронного довкілля свідчить проти традиційних уявлень про сутність приватності й вимагає розробки нових підходів до права на прайвесі, які б обмежували спроможність інших здійснювати зовнішнє спостереження та збирати персональну інформацію.

Констатується, що законодавче регулювання питань забезпечення прайвесі у кіберпросторі в усьому світі відстає від потреб сучасного інформаційного суспільства. Навіть у США - країні, що є безумовним лідером у сфері новітніх комп'ютерних технологій, - законодавство про захист прайвесі у кіберпросторі на федеральному рівні відсутнє. Лише окремі штати захищають це право на рівні законодавства, зокрема, вимагаючи від інтернет-провайдерів тримати у таємниці інформацію про своїх клієнтів і розкривати її тільки за згодою самого клієнта.

Прикладом конституційного закріплення права на прайвесі у кібер-просторі може слугувати хіба що Португалія, де регламентація відповідних питань на рівні Основного закону (ст. 35) є найбільш докладною і всебічною. Проте переважна більшість чинних на сьогодні конституцій або взагалі обходять увагою питання захисту прайвесі у кіберпросторі (у т.ч. конституції Австралії, Бразилії, Канади, ПАР, Росії, США, України, Франції, ФРН та ін.), або обмежуються вказівкою на те, що кожна особа має право на захист від зловживання її персональними даними (ч. 2 ст. 13 Конституції Швейцарії), а порядок інформування про бази даних на осіб, використання таких баз, а також виправлення включеної до них інформації встановлюється законом (ч. 3 ст. 10 Конституції Нідерландів). Загальні конституційні приписи про неприпустимість втручання у приватне і сімейне життя не враховують специфіку кіберпростору та наявних у ньому загроз, а тому виявляються малоефективними для формування ефективної законодавчої бази щодо захисту прайвесі в електронних мережах.

Стверджується, що „інформаційна асиметрія”, що існує між непоінформованими споживачами і організаціями, котрі збирають їхні дані, вимагає передачі під захист законодавства інформаційних прав громадян, у т.ч. й права на прайвесі. Законодавство має передбачати обов'язкову згоду користувача на будь-які види автоматичної обробки своїх персональних даних та його повну поінформованість про порядок здійснення такої обробки. Крім того, як засвідчує досвід реалізації такого законодавства в Канаді (мається на увазі PIPEDA), нормативні приписи мають бути максимально конкретними, аби не постати перед проблемою інтерпретації.

Обґрунтовується, що в основу конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з обігом інформації та захистом прайвесі у кіберпросторі, мають бути покладені так звані Принципи чесних інформаційних практик, у т.ч.: обмеженого збирання; якісності даних; цільової специфікації; обмеженого використання; гарантування безпеки; гласності; особистої участі; відповідальності.

У Підрозділі4.2. «Генетичне прайвесі» відзначається, що генетичні дані породжують істотні проблеми забезпечення прайвесі, адже можуть слугувати ідентифікатором і здатні передавати «чутливу» персональну інформацію про індивіда та його родину. Наявний рівень розвитку генетики дозволяє використовувати будь-який належним чином збережений зразок тканин як джерело ДНК для наукових досліджень, лікування, правоохоронної діяльності, ідентифікації, а також у комерційних цілях.

Зміст права на генетичне прайвесі складають, принаймні, п'ять правомочностей особи: 1) визначати, як і коли ідентифікуючі її зразки ДНК збиратимуться, зберігатимуться й досліджуватимуться; 2) визначати, хто має доступ до ідентифікуючих її зразків ДНК; 3) мати доступ до власної генетичної інформації; 4) визначати, хто має право на доступ до її генетичної інформації; 5) отримувати всю інформацію, необхідну для прийняття обґрунтованого рішення щодо збору, зберігання й дослідження їхніх зразків ДНК та розкриття їхньої генетичної інформації.

На сьогодні встановлено певні міжнародно-правові стандарти щодо поводження з генетичними даними і захисту генетичного прайвесі, проте у жодній країні світу досі немає спеціальних законів про захист генетичної інформації. Найдальше у цьому напрямку просунулися США, хоча й там на федеральному рівні немає конкретного захисту ДНК-інформації; окремі закони можуть забезпечити її захист тільки у зв'язку з конкретними обставинами. Наприклад, згідно із Законом „Про забезпечення прайвесі, оперативність і відповідальність у медичному страхуванні” забезпечується захист генетичної інформації, котра підпадає під легальне визначення „захищеної інформації про стан здоров'я”. На захист проти дискримінації на генетичному ґрунті у сфері трудових відносин спрямований Закон „Про американців з обмеженими можливостями”. У травні 2008 р. Президент США підписав Закон „Про недискримінацію за генетичною інформацією”.

Інші країни, у т.ч. й Україна, у законодавчому забезпеченні генетичного прайвесі суттєво відстають. Зокрема, вітчизняний законодавець так і не відреагував на прийняття Загальної декларації про геном людини. У підсумку, попри те, що Конституція України від 28 червня 1996 р. є фактично єдиною конституцією в світі, де закріплено обов'язок держави зберігати генофонд народу (ст. 16), у нашій державі досі немає жодного спеціального закону, який би забезпечував генетичне прайвесі.

Пропонується десять принципів збирання й використання персональної генетичної інформації, здатних обмежити і навіть скоротити можливості для зловживання цими даними з боку третіх осіб: недискримінації за генетичними ознаками; згоди (свідомого вибору); обмеженого формування баз даних ДНК; завчасного повідомлення; обмеженого застосування; прогресивної передачі; забезпечення доступу; дотримання безпеки; акуратності даних; контролю за здійсненням.

У підрозділі4.3. «Дислокаційне прайвесі» досліджується спеціальний тип інформаційного прайвесі, що полягає у можливості особи визначати для себе, коли, як і до якої міри інформація про її місцезнаходження може бути повідомлена іншим. Підкреслюється, що розвиток технологій визначення місцезнаходження об'єктів і мобільних служб, що ґрунтуються на місцезнаходженні абонента (LBS), являє собою потенційну загрозу для географічного (дислокаційного) прайвесі, та й не тільки для нього.

Різноманітні стратегії, що існують для захисту дислокаційного прайвесі мобільної особи, класифіковані на чотири категорії: регулятивна, політика конфіденційності, анонімність і обфускація. Регулятивні підходи до прайвесі включають розвиток правил управління законним використанням особистої інформації. Політика конфіденційності - це механізми на основі довіри, спрямовані на те, щоб заборонити деякі форми використання інформації про місцезнаходження. Анонімність стосується роз'єднання інформації про особу, тип місцезнаходження, від фактичної ідентичності цієї особи. Обфускація (затемнення) - процес зниження якості інформації про місцезнаходження людини з метою захисту дислокаційного прайвесі.

Стверджується, що законодавче регулювання суспільних відносин, пов'язаних із дислокаційним прайвесі, перебуває на стадії формування. У США, країнах ЄС та Японії законодавство вже сьогодні вимагає, аби мо-більні телефони були спроможні передавати дані про місцезнаходження з точністю, достатньою для роботи спеціальних служб у надзвичайних ситуаціях. Таку інформацію також дозволено використовувати у комерційних цілях для надання послуг на основі визначення місцезнаходження особи.

На відміну від законодавства провідних країн західної демократії законодавство України не вирізняє дані про місцезнаходження особи з-поміж інших видів персональних даних, а тому й не передбачає особливого захисту дислокаційного прайвесі. Закони України „Про захист персональних даних” і „Про телекомунікації” орієнтовані на загальні вимоги Європейської конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних (1981 р.) і не враховують більш суворі й адаптовані до новітніх інформаційних технологій стандарти Європейського Союзу, що містяться в Директивах 97/46/ЕС, 2002/58/ЕС та 2006/12/ЕС. Тому в межах адаптації національного законодавства до стандартів ЄС та створення більш надійної нормативної бази для захисту дислокаційного прайвесі вбачається доцільним запозичити передовий зарубіжний досвід. Відповідний законопроект має враховувати як сучасні загрози дислокаційному прайвесі, так і технологічні можливості його захисту, стратегії безпеки, здатність до розширення функціональних можливостей стільникових телефонів і базових станцій, можливості модифікації програмного забезпечення тощо.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що полягає у розробці теоретичної концепції права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та формулювання загальних підходів до забезпечення даного конституційного права особи у вітчизняному законодавстві з урахуванням сучасних політико-правових реалій. Головні науково-теоретичні, методологічні та практичні результати дослідження викладені у наступних висновках:

1. Право на недоторканність приватного життя, будучи невід'ємною частиною складної конструкції прав людини, являє собою явище соціально-історичне. Не заперечуючи новизни, специфіки й багатства змісту сучасних уявлень, слід, між тим, мати на увазі момент історичної спадковості цих уявлень із попередніми правовими поглядами. Розглядаючи ті чи інші питання приватності в історичному контексті, завжди слід враховувати той факт, що наше сприйняття „приватного” може суттєво відрізнятися від його сприйняття у той чи інший конкретно-історичний момент.

2. Основними факторами, що формують багатоманітність поглядів на приватне життя, є: 1) особливості тієї чи іншої людської цивілізації у контексті її ставлення до індивідуальності особи та системи основних соціальних цінностей і цілей; 2) приналежність до певної соціально-економічної формації, де спосіб виробництва може ґрунтуватися на індивідуалізмі й приватній ініціативі виробників чи, навпаки, на колективізмі й публічно-владному керівництві; 3) правова база для інституту приватного життя (система особистих прав людини, законодавчо закріплена в даному суспільстві, юридичні механізми їхньої реалізації тощо); 4) ступінь розвитку громадянського суспільства і правової держави; 5) наявність нових факторів впливу, що створюють нові типи загроз для сфери приватного життя, котрим не в силі протистояти старі «неюридичні» засоби захисту приватності (як-то нові інформаційні технології, що проникають через «соціальну маску» індивіда). Саме одночасна присутність названих факторів створює передумови для формування правового інституту приватного життя.

3. Важливі передумови для визнання у подальшому права на недоторканність приватного життя були сформовані ще в первісному та рабовласницькому суспільстві. Однак, власне як конституційне право особи прайвесі сформувалося наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у межах американської політико-правової думки і практики; воно стало відповіддю на нові виклики правам людини, породжені здобутками науково-технічного процесу та індустріалізації, в результаті яких сентенція ”Мій дім - моя фортеця” вже не забезпечував особистої свободи й усамітнення.

4. Приватне життя - це сфера життєдіяльності людини, що являє собою сукупність явищ, які характеризують існування і визначають розвиток людини як приватної (пересічної) особи, стосуються тільки її, не пов'язані з виконанням нею публічних функцій і вилучені з поля зору громадськості. Право не має функцій нав'язування людині типового способу приватного життя, його форм і стандартних особливостей. Водночас одне із завдань права полягає в тому, щоб створити реальні юридичні перепони будь-яким вторгненням у заборонену зону особистого (приватного) життя, причому незалежно від намірів, форм і способів вторгнення і того сектору особистого життя, до якого проникають. Потреба в особистому житті лежить поза межами права, але останнє виражає, закріплює цю потребу і забезпечує її задоволення.

5. Сучасний стан розвитку філософських та політико-правових наук характеризується плюралізмом щодо визначення поняття прайвесі, його сутності та змісту. Усе розмаїття існуючих концепцій прайвесі можна умовно розподілити на дві групи залежно від їхнього ставлення до цього політико-правового феномену: ті, що визнають його самостійність (абстрактні), й ті, що його не визнають (редукціоністські). Серед наукових концепцій, як визнають прайвесі як самостійний політико-правовий феномен, основними, найбільш поширеними на сьогодні, є: 1) прайвесі як право бути залишеним у спокої (С. Уоррен, Л. Брандейс); 2) прайвесі як обмежений доступ до себе (Д. О'Брайєн, Е. Ван Ден Хааг, Р. Гавізон); 3) прайвесі як секретність (Р. Познер, С. Джерард, А. Етціоні); 4) прайвесі як контроль над персональною інформацією (А. Вестін, Р. Паркер, Р. Мерфі); 5) прайвесі як захищена індивідуальність (С. Бенн, Е. Блюштейн, Л. Хенкін); 6) прайвесі як інтимність (Т. Джереті, Д. Фарбер, Дж. Рейчелс).

6. Жодна з існуючих на сьогодні концепцій прайвесі не дає змоги сформувати повне і водночас чітке наукове уявлення про прайвесі як політико-правовий феномен, а тому й не може слугувати „загальним знаменником” при вирішенні конкретних юридичних справ щодо прайвесі. Це спонукало деяких авторів (Д. Солова та ін.) на зламі ХХ та ХХІ ст. до формування концепції прагматизму щодо прайвесі, сутність якого полягає у з'ясуванні окремих проявів даного політико-правового феномену, аби допомогти у вирішенні конкретних юридичних справ і тільки згодом, після накопичення достатнього емпіричного матеріалу, - сформулювати загальну, всеохоплюючу концепцію прайвесі.

7. Сучасний стан концептуального осмислення прайвесі на пострадянському просторі є незадовільним. Сформульовані вченими з країн СНД підходи до визначення прайвесі страждають „розмитістю”, суттєвими вадами з точки зору формальної логіки та не враховують сучасний стан дослідження даної проблематики у провідних країнах західної демократії, передусім США, Канади та держав Європейського Союзу.

8. Право на недоторканність приватного життя (прайвесі) слід розуміти як соціально зумовлену й гарантовану міру можливої поведінки, визначену нормами об'єктивного права (як національного, так і міжнародного), що полягає у можливості особи самостійно визначати спосіб (характер) свого приватного життя і має на меті забезпечити задоволення власних потреб та інтересів щодо усамітнення та приватного спілкування. Суб'єктом даного права є кожна людина, незалежно від будь-яких соціальних ознак, у т.ч. повністю чи обмежено дієздатна, а об'єктом - приватне життя особи як сфера її життєдіяльності, в якій вона виступає не як член суспільства чи представник певної соціальної групи, а як неповторна особистість.

9. Розкриваючи зміст права на недоторканність приватного життя (прайвесі), необхідно враховувати, що об'єкт даного права включає в себе декілька сфер (аспектів), у кожній з яких особа може перебувати e різних станах приватності, а сама приватність має певні виміри. З урахуванням цих застережень, у змісті права на недоторканність приватного життя (прайвесі) можна виокремити такі компоненти (правомочності):

1) за аспектами приватного життя: а) право на фізичну (тілесну) приватність; б) право на фонетичну (звукову) приватність; в) право на візуальну (зорову) приватність; г) право на одорологічну (запахову) приватність; д) право на географічну (дислокаційну) приватність; е) право на інформаційну приватність;

2) за станами приватності: а) право на усамітненість (особисту автономію); б) право на інтимність (обмежене й захищене спілкування); в) право на анонімність (бути невпізнаним); г) право на нестриманість (емоційне вивільнення); д) право на автономність (регулятивно-вольову автономію); е) право на утаємниченість (таємниці приватного життя);

3) за вимірами: а) право на просторову приватність (власний фізичний простір); б) право на часову приватність (час для приватного життя).

10. Кожна з правомочностей, що є складовими прайвесі, у свою чергу, включає в себе три види можливостей (варіантів поведінки): 1) можливість позитивної поведінки самого уповноваженого, тобто право на власні дії; 2) можливість вимагати відповідної поведінки від правозобов'язаної особи, тобто право на чужі дії; 3) можливість вдатися до державного примусу в разі невиконання протилежною стороною свого обов'язку (домагання). У підсумку, кожен випадок реалізації права на недоторканність приватного життя може бути класифікований за трьома критеріями і трьома можливостями поведінки. Взаємозв'язок перелічених можливостей (правомочностей), їхнє взаємне розташування і співпорядкування утворює структуру досліджуваного конституційного права - форму організації внутрішньої єдності й побудови його змісту.

11. Кожна з правомочностей, що складають право на недоторканність приватного життя (прайвесі), є елементами першого рівня. Кожна з них складається з кількох більш конкретних правомочностей (елементів другого рівня). Наприклад, право на інформаційну приватність включає в себе право на самостійне визначення режиму доступу до відомостей персонального характеру (у т.ч. на їхнє втаємничення), право на ознайомлення з даними про себе в органах публічної влади та внесення змін до відповідних баз даних тощо. Уся сукупність можливостей поведінки як першого, так і другого рівня загалом визначають обсяг права на недоторканність приватного життя (прайвесі) та межі його здійснення.

12. Міжнародним співтовариством розроблено низку документів, що містять положення, які отримали підтримку в якості керівних, ключових основ та єдиних стандартів забезпечення прав людини, у тому числі й права на недоторканність приватного життя (прайвесі). Такі стандарти закріплені у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, Європейській конвенції про захист прав та основних свобод, Американській конвенції про права людини, у документах Організації з безпеки і співробітництва в Європі, у різноманітних міжнародних договорах. Тому на сьогодні право на недоторканність приватного життя (прайвесі), як і інші права людини, є предметом суміжного (внутрішньодержавного і міжнародно-правового) регулювання.

13. Найбільш високі стандарти щодо забезпечення прайвесі, особливо в інформаційному аспекті даного права, на сьогодні встановлено в Європейському Союзі, чиї акти характеризуються детальною розробкою принципів і критеріїв автоматизованої обробки даних, прав і обов'язків суб'єктів і утримувачів персональних даних, питань їхньої транскордонної передачі, а також відповідальності й санкцій за спричинення шкоди. Тому адаптація національного законодавства до законодавства ЄС у даній сфері не тільки сприятиме європейській інтеграції нашої держави, але й дасть змогу суттєво посилити захист прав людини в Україні.

14. Понад півсотні країн сучасного світу, в т.ч. й усі держави - члени ЄС, мають власне законодавство про прайвесі. При цьому законодавчому захисту здебільшого піддаються інформаційний та комунікаційний аспекти даного права, іноді до цього переліку додається територіальне прайвесі (у межах права на недоторканність житла). Навіть у тих країнах, де прийнято закони під назвою „Про прайвесі” (Австралія, Нова Зеландія, США та ін.), насправді ці закони орієнтовані на захист персональних даних. Усі інші аспекти приватності поки що перебувають поза межами уваги законодавців. Як правило, норми про захист персональних даних не охоплені єдиним законом, а включені до різних законів залежно від типу інформації, що захищається. При цьому спостерігається дедалі більша деталізація нормативного регулювання у даній сфері.

15. Сучасний рівень законодавчого регулювання прайвесі в Україні ще далекий від кращих зарубіжних аналогів, проте його удосконалення можливе з урахуванням не тільки іноземного досвіду, але й тих коректив, яких вимагатиме вітчизняна правозастосовча практика. Оскільки Закон України „Про захист персональних даних” був прийнятий тільки у 2010 р., необхідно дочекатися, аби склалася певна практика його застосування, не поспішаючи вносити до нього зміни. У перспективі ж варто розробити єдиний Закон „Про прайвесі”, який би комплексно і всебічно захищав усі аспекти даного права та враховував новітні загрози приватності, породжені науково-технічною революцією. Головним принципом, з якого виходить Європейський суд із прав людини при розгляді справ про порушення права на повагу до особистого і сімейного життя і який має бути покладений в основу національного законодавства у даній сфері, є принцип пропорційності між зацікавленістю особи у збереженні власного „приватного простору” та необхідністю забезпечення публічних інтересів та інтересів інших осіб, між прагненням особи усамітнитись та її ж бажанням отримувати послуги, надання яких потребує розкриття персональних даних.

16. Провідну роль у національному механізмі забезпечення недоторканності приватного життя у переважній більшості провідних зарубіжних країн відіграють спеціалізовані органи з питань прайвесі та інформації. Повноваження таких органів у різних країнах суттєво варіюються. Водночас, незалежно від специфіки інституційних форм до основних функцій спеціалізованих органів з питань прайвесі зазвичай належать: а) розгляд скарг; б) проведення перевірок і розслідувань; в) надання рекомендацій із питань забезпечення недоторканності приватного життя, опублікування відповідних роз'яснень і настанов; г) ведення реєстру баз персональних даних; д) ведення державного реєстру організацій та осіб, котрі займаються збиранням та обробкою персональних даних; е) нагляд за практикою обробки персональних даних у державних та приватних базах; є) підготовка висновків на законопроекти з питань приватності (до набуття ними чинності); ж) складання й опублікування регулярних звітів про свою роботу.

17. Створення спеціалізованого органу з питань прайвесі прямо передбачається національним законодавством про забезпечення недоторканності приватного життя або про захист персональних даних. Для країн Євросоюзу створення такого спеціалізованого, незалежного правозастосовчого органу є обов'язковим згідно зі ст. 28 Директиви 95/46/ЄС від 24 жовтня 1995 р. про захист фізичних осіб при обробці персональних даних та вільному переміщенні таких даних. Додатковий протокол (2001 р.) до Конвенції Ради Європи від 28 січня 1981 р. про захист фізичних осіб при автоматичній обробці персональних даних окремо відзначив незалежний статус наглядового органу, що забезпечує захист прав і фундаментальних свобод людини щодо її персональних даних. Названі вище вимоги змушують Україну також йти шляхом створення спеціалізованого органу з питань прайвесі, якщо вона дійсно прагне долучитися до європейської інтеграції та зміцнити захист приватності своїх громадян.

18. На зламі ХХ та ХХІ ст. чітко позначилося декілька пріоритетних напрямків юридичного захисту прайвесі. Серед них - забезпечення недоторканності приватного життя у кіберпросторі, захист генетичного і дислокаційного прайвесі, вирішення протиріч між інтересами роботодавців у ефективній організації виробничого процесу і недоторканністю приватного життя працівників, гарантування недоторканності приватного життя відомих (публічних) осіб від зайвого інтересу до нього з боку громадськості тощо. Провідні країни західної демократії вже мають певний досвід конституційно-правового вирішення названих проблем, тоді як Україна стоїть тільки на початку цього шляху.

19. Успішне відвернення більшості загроз для недоторканності приватного життя (прайвесі), породжених новітніми досягненнями в галузі науки і техніки, є можливим на основі кількох загальних принципів, у т.ч.:

1) принцип обмеженої активності - усі суб'єкти повинні максимально утримуватися від поведінки, що може загрожувати недоторканності приватного життя інших осіб;

2) принцип гарантування безпеки - суб'єкти, чия діяльність містить потенційну загрозу недоторканності приватного життя інших осіб, повинні супроводжувати таку діяльність адекватними гарантіями безпеки;

3) принцип відповідальності - учасники соціальної комунікації несуть відповідальність за свою поведінку, що завдає шкоду недоторканності приватного життя інших осіб чи створює загрозу для нього.

4) принцип цільової специфікації - цілі, для досягнення яких здійснюється діяльність, що містить потенційну загрозу недоторканності приватного життя, мають бути зазначені до початку здійснення такої діяльності, а наступне використання одержаних результатів має обмежуватися виконанням означених цілей; зміна цілей використання одержаних результатів має узгоджуватися із суб'єктом даного права;

5) принцип згоди (свідомого вибору) суб'єкта прайвесі - будь-яка діяльність, котра обмежує особу в його праві на недоторканність приватного життя, може здійснюватися тільки за умови її попередньої, свідомої, чіткої й добровільної згоди.

6) принцип гласності - має бути забезпечена загальна політика гласності щодо будь-якої діяльності, котра містить ризики для прайвесі, мають бути забезпечені засоби легкого встановлення наявності та характеру такої діяльності, її основних цілей, а також конкретних осіб, котрі таку діяльність здійснюють;

7) принцип особистої участі суб'єкта прайвесі - особі мають бути забезпечені легкі й доступні способи контролю за діяльністю, що містить ризики для її прайвесі, а також можливість у будь-який момент втрутитися в таку діяльність і вимагати її негайного припинення;

8) принцип недискримінації - будь-яка діяльність, котра обмежує особу в його праві на недоторканність приватного життя за певними соціальними ознаками (як-то раса, національність, стать, мова, освіта, переконання, майновий стан тощо), забороняється і карається за законом;

9) принцип технологічної нейтральності - будь-яка діяльність, котра містить ризики для прайвесі, має здійснюватися за одноманітними правилами для всіх категорій учасників і ґрунтуватися на засадах справедливої конкуренції;

10) принцип легальності - порядок здійснення діяльності, що обмежує особу в її праві на недоторканність приватного життя, а також винятки з наведених вище принципів, визначаються тільки конституцією та законами з урахуванням міжнародно-правових стандартів у даній сфері.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

Серьогін В.О. Право на недоторканність приватного життя (прайвесі) у конституційно-правовій теорії та практиці : монографія / В. О. Серьогін. - Х. : ФІНН. - 608 с.

Навчальний посібник:

Серьогін В. О. Конституційне право України : навчальний посібник / В. О. Серьогін. - Харків : ХНУВС, 2010. - 368 с.

Статті у фахових виданнях:

Серьогін В.О. Проблеми забезпечення недоторканності приватного життя громадян України у межах виборчого процесу / В. О. Серьогін // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2006. - № 3 (5). - С.49-55.

Серьогін В.О. Генетичне прайвесі: проблеми правового захисту / В. О. Серьогін // Науковий вісник Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ: збірник наук. праць. - 2008. - № 4 (40). - С.53-61.

Серьогін В.О. Міжнародно-правові стандарти забезпечення прайвесі / В. О. Серьогін // Вісник Харків. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Серія: Право. - 2009. - Вип. 1 (5). - С.21-27.

Серьогін В.О. „Відкрите врядування” і захист приватності: у пошуках балансу / В. О. Серьогін // Державне будівництво та місцеве самоврядування: збірник наук. праць. - Х. : Право, 2009. - Вип. 17. - С.94-106.

Серьогін В.О. Аспекти прайвесі / В. О. Серьогін // Вісник Харків. нац. університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Право. - 2009. - Вип. 6. - № 872. - С. 40-44.

Серьогін В. О. Прайвесі як право „бути залишеним у спокої” / В. О. Серьогін // Право і безпека: науковий журнал. - 2010. - № 3 (35). - С. 6-9.