Кримінальна відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби: соціальна обумовленість та склад злочину

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

УДК 343.617

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Кримінальна відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби: соціальна обумовленість та склад злочину

12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Михайлов Віталій Євгенійович

Харків - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Науковий керівник: професор, академік Національної академії правових наук України, державний радник юстиції 1 класу, заслужений діяч науки і техніки України Сташис Володимир Володимирович, Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», професор кафедри кримінального права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України Гуторова Наталія Олександрівна, Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», директор Кримського юридичного інституту;

кандидат юридичних наук, доцент Лень Валентин Валентинович, Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, заступник начальника інституту з наукової роботи.

Захист відбудеться 26 квітня 2011 р. 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національному університеті «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 23 березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Ю. Шепітько

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження визначається гостротою проблем, пов'язаних із охороною життя та здоров'я людини в сучасних соціально-економічних умовах розвитку України. Особливої важливості набули питання медичного та правового захисту суспільства від поширення епідемій та пандемій інфекційних хвороб, небезпечних для життя людини (ВІЛ/СНІД, туберкульоз); «сезонних» інфекцій (різновиди грипу); інших інфекційних хвороб, загроза епідемій яких також існує, але попереджається шляхом застосування системи профілактичних заходів.

Проблема кримінально-правового захисту законного права на здорові та безпечні умови життя, спокою за власне здоров'я є дуже складною і важливою для суспільства, держави, окремо взятих родин та їх членів. Недбале ставлення носіїв відповідних інфекційних хвороб до своїх обов'язків щодо їх непоширення чи умисне ігнорування правил обережності під час перебування у громадських місцях, спілкування з оточуючими загрожує заподіянням непоправних наслідків у виді шкоди здоров'ю іншої людини, тяжких наслідків або смерті. Це, в свою чергу, формує передумови заподіяння шкоди майбутньому нашої країни, створює загрозу виникнення проблем економічного, соціального, політичного та культурного характеру, знижує потенціал нашої держави і суспільства в цілому.

Комплекс питань, пов'язаних з проблемою кримінально-правової охорони життя і здоров'я особи, стану душевного, соціального та фізичного благополуччя людини стосовно її здоров'я, неодноразово розглядалися вченими кримінально-правових наук, у роботах яких розкривається зміст і значення життя та здоров'я як для окремо взятої людини, так і для суспільства в цілому, надається розгорнута характеристика ознак окремих видів злочинів. У числі таких слід назвати Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова, С. В. Бородіна, А. О. Байду, В. О. Глушкова, В. В. Голіну, С. В. Гринчака, І. І. Гореліка, Є. Б. Дороніну, М. І. Загороднікова, М. Г. Заславську, В. І. Касинюка, М. І. Ковальова, М. Й. Коржанського, М. П. Короленка, В. М. Куца, І. П. Лановенка, В. О. Навроцького, А. С. Нікіфорова, П. І. Орлова, Е. Ф. Побегайла, А. М. Попова, Ш. С. Рашковську, В. П. Тихого, В. І. Ткаченка, Б. С. Утєвського, М. Д. Шаргородського, Г. В. Чеботарьову, Н. М. Ярмиш та ін.

Особливої уваги заслуговують ті наукові дослідження, в яких питання кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 130 КК, мали вузькоспеціалізований цільовий характер. До кола цих робіт слід віднести доробки П. П. Андрушка, М. І. Бажанова, Л. П. Брич, І. С. Вікторова, О. М. Джужи, О. О. Дудорова, Р. Г. Камнєва, М. П. Короленка, Л. В. Лобанової, Е. Л. Сидоренко, В. В. Сташиса.

Крім цього, проблема охорони здоров'я від зараження інфекційними хворобами досліджувалася з метою з'ясування походження відповідних мікроорганізмів, шляхів інвазії (інфікування) ними, наявної можливості застосування запобіжних щеплень, особливостей клінічного перебігу та методів лікування. Такі дослідження органічно доповнюють та слугують основою для висновків фахівців-юристів у частині доцільності забезпечення охорони тих або інших прав людини заходами кримінального закону. Серед авторів таких наукових розробок можна назвати М. І. Бідочка, Т. В. Голосову, І. К. Нікітіна, І. В. Сорокіну, Б. Л. Черкаського, С. О. Шерстюка, авторські колективи численних медичних енциклопедій та ін. Дослідження ознак складу злочину, передбаченого ст. 130 КК України, є науковою працею, результати якої дозволяють доповнити теоретичний аналіз проблем забезпечення охорони стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я в цілому, а в окремих випадках - запропонувати принципово новий теоретичний підхід до розуміння змісту ознак розглядуваного злочину.

Актуальність роботи обумовлена й тим, що питання охорони стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я досліджені не повністю, що зумовлено, зокрема, наявністю проблем загальнотеоретичного характеру, дискусійністю змісту окремих елементів складу злочину або їхніх ознак. Також слід визнати, що стан душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я, як соціальна цінність, що потребує кримінально-правової охорони, в попередніх дослідженнях спеціальному науковому аналізу не піддавався.

Значною мірою актуальність дослідження визначена прийняттям у 2001 р. нового Кримінального кодексу України, а також виявленням нових інфекційних хвороб, поставлення в небезпеку зараження чи зараження якими підпадає під його дію. Безумовно, це вимагає відповідного наукового дослідження й обґрунтування. Дослідження соціальної обумовленості та складу злочину, передбаченого ст. 130 КК, дозволило запропонувати уточнення і доповнення до цієї статті КК з тим, щоб забезпечити всебічний захист відповідних суспільних відносин, полегшити практичне застосування даної статті з точки зору юридичної характеристики суспільно небезпечного діяння та особи, яка його вчинила. Це вказує на вагомість дослідження.

Значимість дослідження пов'язана також і з необхідністю підвищення правової культури населення, а особливо носіїв інфекційних хвороб, пропаганди знань про існуючі загрози інфікування, прищеплення навичок особистої гігієни та поважливого ставлення до норм санітарно-епідеміологічного законодавства.

Вищенаведене свідчить про актуальність і необхідність проведення дослідження з метою узагальнення теоретичного, нормативного матеріалу, матеріалів практики про притягнення до майнової, дисциплінарної і кримінальної відповідальності винних у зараженні вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану наукових досліджень кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах цільової комплексної програми «Актуальні проблеми кримінального і кримінально-виконавчого законодавства та системи попередження злочинності» (номер державної реєстрації 0186U070883). Тема дисертації затверджена рішенням вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 9 від 19 березня 2010 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є кримінально-правова характеристика соціальної обумовленості кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК), а також науково-правовий аналіз ознак складу цього злочину: об'єкта і об'єктивної сторони, суб'єктивної сторони і суб'єкта. Для досягнення цієї мети були поставлені наступні завдання:

1. Охарактеризувати чинники соціальної обумовленості встановлення і збереження кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, та її посилення у випадках настання суспільно небезпечних наслідків від такого зараження у вигляді смерті потерпілої особи, інших тяжких наслідків.

2. Надати кримінально-правовий аналіз об'єкта злочину, передбаченого ст. 130 КК, а саме визначити обсяг та зміст суспільних відносин, які перебувають під безпосередньою охороною закону про кримінальну відповідальність, закріпленому в цій статті; визначити механізм спричинення їм шкоди.

3. Надати кримінально-правову характеристику об'єктивній стороні зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, зокрема:

а) визначити зміст і форми суспільно небезпечних діянь, зазначених у диспозиціях цієї статті, а також виявити інші суспільно небезпечні діяння у сфері охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин;

б) визначити зміст і обсяг суспільно небезпечних наслідків зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, та надати належну правову оцінку наслідкам у вигляді смерті потерпілої особи, інших тяжких наслідків;

в) розглянути і теоретично обґрунтувати причинний зв'язок між поставленням в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, і суспільно небезпечними наслідками;

г) конкретизувати зміст інфекційних хвороб та визначити їх місце в системі ознак об'єктивної сторони зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

4. Надати кримінально-правову характеристику суб'єктивній стороні зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини:

а) визначити можливі форми поєднання свідомості і волі винного під час вчинення злочинів, що досліджуються, а також мотиви їх вчинення;

б) охарактеризувати особливості ставлення особи до наслідків у вигляді зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього, передбачених ч. 3 ст. 130 КК;

в) з'ясувати зміст умисного ставлення особи до зараження (ч. 4 ст. 130 КК).

5. Надати кримінально-правову характеристику суб'єкта злочину, передбаченого ст. 130 КК, а саме:

а) визначити його загальні і додаткові ознаки;

б) розглянути випадки вчинення цього злочину обмежено осудною особою.

6. Провести узагальнюючий теоретичний аналіз обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

Об'єктом дослідження є правове забезпечення життя та здоров'я людей від небезпечних інфекційний хвороб.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини: соціальна обумовленість її встановлення та склад злочину як підстава такої відповідальності.

Методи дослідження. Методологічною основою є комплексний підхід до аналізу зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. При проведенні дослідження застосовувалися наступні наукові методи:

логіко-історичний та історико-правовий, що дозволило проаналізувати чинники соціальної обумовленості кримінально-правового захисту відносин щодо охорони стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я;

діалектичний - при дослідженні елементів і ознак складу злочину;

догматичний - при опрацюванні законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини щодо охорони життя і здоров'я людини, зокрема від зараження інфекційними хворобами;

порівняльно-правовий - при проведенні порівняльного аналізу норм чинного КК, а також окремих норм законодавства України та інших країн;

системно-структурний і функціональний методи, завдяки використанню яких досліджувалися суспільні відносини щодо забезпечення стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я, а також ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину під кутом зору порівняння змісту норм чинного кримінального, адміністративного та цивільного законодавства.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що пропонована робота є першим з часу прийняття у 2001 році нового КК України монографічним дослідженням злочинного посягання на життя та здоров'я особи шляхом зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Найбільш значущими результатами, які розкривають наукову новизну дисертаційного дослідження, можна вважати наступні положення, висновки та пропозиції:

вперше:

з позицій соціально-історичних, нормативних і кримінологічних груп чинників обґрунтована необхідність встановлення та подальшого збереження в кримінальному законодавстві відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини;

доведена необхідність доповнення ч. 3 ст. 130 КК вказівкою на спричинення смерті потерпілої особи або інших тяжких наслідків, а також доповнення ст. 130 КК частиною п'ятою, згідно з якою встановити кримінальну відповідальність за умисне зараження, що спричинило смерть потерпілої особи або інші тяжкі наслідки;

визначено безпосередній об'єкт злочину, передбаченого ст. 130 КК, як суспільні відносини, що забезпечують стан душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я; досліджена структура цих відносин і доведено, що шкода їм заподіюється шляхом розриву соціального зв'язку з боку суб'єкта злочину;

визначено, що при зараженні двох або більше осіб, винна особа може діяти злочинно самовпевнено щодо зараження першої особи та злочинно самовпевнено чи злочинно недбало до зараження другої та інших осіб;

доведено, що ставлення винної особи до неповнолітнього віку потерпілого не впливає на визначення форми вини вчинення злочину;

доведена теоретична доцільність визнання зазначених у ст. 130 КК інфекційних хвороб обстановкою вчинення злочину.

удосконалено:

характеристику з правової точки зору суспільно небезпечного діяння, для чого визначені нормативні акти, що передбачають обов'язки носіїв відповідних інфекційних хвороб щодо охорони життя та здоров'я оточуючих осіб;

розуміння змісту суспільно небезпечних наслідків злочину, у тому числі поняття «зараження іншої особи», «зараження двох або більше осіб», «зараження неповнолітнього»;

характеристику причинного зв'язку як ознаки об'єктивної сторони злочину, в частині визначення, що у більшості випадків він має опосередкований характер, оскільки шкода життю та здоров'ю (зараження) заподіюється чинниками, що лежать поза волею винної особи;

розуміння поняття «інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя людини», в межах чого запропоновано охоплювати нею особливо небезпечні інфекційні хвороби, що передбачені Переліком особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, а також інші інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя людини, однак цим Переліком не передбачені (наприклад, хвороби пріонової етіології);

тлумачення суб'єктивної сторони злочину, її ознак: вини і мотиву, а також можливих варіантів поєднання свідомості і волі винної особи при вчиненні злочину;

характеристика ознак суб'єкта злочину. В числі додаткових ознак виділені:

а) наявність у особи вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини;

б) наявність знання особи про існування у неї або в її організмі вказаного виду чи видів вірусу, а також, принаймні у загальних рисах, передбачені законодавством вимоги профілактики поширення наявної інфекційної хвороби;

- характеристику ст. 130 КК з точки зору кількості передбачених нею суспільно небезпечних діянь. Зокрема, наводяться аргументи на користь закріплення частинами 1 та 4 ст. 130 КК ознак самостійних складів злочинів, а частинами 2 та 3 - обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК;

- відмежування зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, від злочинів, що передбачені статтями 121 та 115 КК України, шляхом доповнення системи використовуваних ознак вказівкою на обстановку вчинення злочину.

набули подальшого розвитку:

- пропозиції щодо використання, на відміну від діючої редакції ст. 130 КК, поняття «порушення» при визначенні форми діяння, що дозволяє більш точно відбити в законі зміст способу вчинення вказаного злочину;

- пропозиції щодо відмови від вказівки у ст. 130 КК на «вірус» як на збудника інфекційної хвороби;

- обґрунтування щодо визнання у ч. 4 ст. 130 КК ознак окремого виду злочину.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання матеріалів дисертації: у сфері науково-дослідної діяльності - для подальшого вивчення проблем охорони життя та здоров'я особи, стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я; у правотворчій - при внесенні змін і доповнень до редакції ст. 130 КК; у правозастосовчій діяльності - для вдосконалення практики застосування ст. 130 КК щодо встановлення ознак злочину, нею передбаченого, та його кваліфікації, встановлення причинного зв'язку між діянням і наслідками у вигляді зараження іншої особи, двох або більше осіб, неповнолітнього, визначення змісту ознак суб'єкта злочину, суб'єктивної сторони та інших ознак; у навчальному процесі - при підготовці викладачами відповідних розділів підручників і навчальних посібників, у викладанні ними курсів Загальної і Особливої частин кримінального права, при вивченні аспірантами, студентами, курсантами і слухачами юридичних навчальних закладів питань застосування ст. 130 КК.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційне дослідження обговорено та йому надано позитивну рецензію на кафедрі кримінального права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків). Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на: а) міжнародній науково-практичній конференції «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення» (м. Львів, 13-15 квітня 2007 р.); б) науковій конференції «Теоретичні основи забезпечення якості кримінального законодавства та правозастосовчої діяльності у сфері боротьби зі злочинністю в Україні» (м. Харків, 15 травня 2009 р.); в) ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Освітньо-наукове забезпечення діяльності правоохоронних органів і військових формувань України» (м. Хмельницький, 20 листопада 2009 р.).

Публікації. Результати дослідження викладені у семи наукових працях, а саме: чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових наукових збірниках, а також трьох тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, одинадцяти підрозділів, висновків до розділів та всієї роботи, списку використаних джерел (219 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 217 сторінок, із них основного тексту - 194 сторінки.

Основний зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається стан її наукової розробленості, вказується зв'язок з науковими програмами і планами; визначаються об'єкт, предмет, мета й завдання дослідження, сформульовано положення й висновки, які становлять його наукову новизну, визначаються практичне значення одержаних результатів, їх апробація, структура роботи.

Розділ 1 «Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Соціально-історичні чинники» досліджено, що забезпечення охорони життя та здоров'я людей від небезпечних інфекційних хвороб довгі століття не було предметом кримінального права, а правове регулювання такої охорони тривалий час обмежувалося дотриманням правил сімейного співжиття, складанням лікарських порадників тощо.

Було виявлено, що передумови криміналізації зараження іншої особи інфекційною хворобою відносяться до XIХ ст. і, зокрема, вбачаються у законодавчому акті Російської імперії - Статуті про покарання, що призначаються мировими суддями (1864 р.). Більшої деталізації цей інститут набув в Уложенні про покарання кримінальні та виправні (1885 р.).

На початку ХХ ст., при утворенні УСРР і прийнятті Кримінального кодексу 1922 р. відбулася «втрата» низки кримінально-правових приписів, що мали важливе значення для забезпечення захисту людини від небезпечних інфекційних хвороб. Прогалина була частково заповнена в КК УРСР 1960 р. лише у 1987 р., шляхом його доповнення ст. 108² КК «Зараження вірусом імунодефіциту людини». З часу її введення до КК УРСР 1960 р. та відтворення із сутнісними доповненнями в ст. 130 КК України 2001 р. «Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» система нормативно-правової охорони людини від інфікування набула відносної цілісності.

У підрозділі 1.2. «Нормативні чинники» додатково аргументовано, що кожна людина має законодавчо закріплене право на охорону життя та здоров'я, в тому числі від інфекційних хвороб. В якості аргументів наведені положення Конституції України (зокрема, ст. 27, ст. 49), законів України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (12 грудня 1991 р.), «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (19 листопада 1992 р.), «Про захист населення від інфекційних хвороб» (6 квітня 2000 р.), «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» (5 липня 2001 р.) інших нормативно-правових актів і міжнародних угод.

Визначено, що системі норм, об'єднаних єдністю об'єкта кримінально-правової охорони - суспільними відносинами щодо забезпечення життя та здоров'я особи - припису, закріпленому в ст. 130 КК, надана функції охорони суспільних відносин, що безпосередньо забезпечують стан душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я.

У підрозділі 1.3. «Кримінологічні чинники» зазначено, що основним кримінологічним чинником, який обґрунтовує встановлення і збереження кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, є суспільна небезпечність. На підставі опрацювання матеріалів 31 кримінальної справи, монографічних джерел та повідомлень в засобах масової інформації зроблено висновок, що на ступінь цієї ознаки стосовно злочину, передбаченого ст. 130 КК, впливають: соціальна цінність охоронюваних суспільних відносин; динаміка становлення суспільно небезпечного явища; соціальні властивості шкоди (неможливість повного усунення наслідків і їхня тяжкість), суб'єктивне ставлення особи до вчинюваного.

Автор обстоює тезу, що сутність визначеної в ст. 130 КК небезпеки полягає у руйнуванні тієї складової суспільних відносин щодо охорони життя та здоров'я особи, яка забезпечує стан душевного та соціального благополуччя учасників відповідних суспільних відносин стосовно їх здоров'я. При цьому наведено аргументи на користь визнання за зазначеними відносинами досить високого рівня соціальної цінності і необхідності захисту від посягань, в тому числі законом про кримінальну відповідальність.

Наведена у розділі 1 характеристика соціально-історичних, нормативних і кримінологічних чинників не виключає можливості врахування й інших факторів, які можуть вплинути на загальну оцінку суспільно небезпечного явища в аспекті визнання певних видів діянь, що його являють, кримінально-караними. Разом з тим у своїй сукупності наведені чинники вже достатнім чином обумовлюють необхідність як встановлення, так і збереження та подальшого удосконалення кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Розділ 2 «Об'єкт зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальний і родовий об'єкт» наведено існуючі в погляди щодо розуміння об'єкта злочину. Автор поділяє думку, що загальним об'єктом злочину є суспільні відносини, що взяті під охорону законом про кримінальну відповідальність, а родовим об'єктом злочину, передбаченого ст. 130 КК, визнає суспільні відносини по забезпеченню життя та здоров'я особи. кримінальний відповідальність зараження невиліковний

У підрозділі 2.2. «Безпосередній об'єкт злочину і механізм заподіяння йому шкоди» розкрито зміст соціального інтересу до непоширення в людському середовищі інфекційних хвороб, зокрема тих, що віднесені законодавцем до небезпечних та особливо небезпечних для життя людини. Автор довів, що реальна можливість поширення відповідних інфекційних хвороб породжує практично у кожної людини відчуття тривоги, занепокоєння за власне здоров'я. З цих позицій визнано, що потребує захисту соціальний інтерес у стані душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я. Надано поняття стану душевного та соціального благополуччя і зазначено, що захист цієї соціальної цінності реалізується шляхом створення та повноцінного функціонування суспільних відносини щодо соціально-правового забезпечення стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я - безпосереднього об'єкта дослідженого злочину. Предметом (соціальною цінністю) суспільних відносин, що утворюють основний безпосередній об'єкт розглядуваного злочину, є душевне та соціальне благополуччя людини стосовно її здоров'я. Суб'єктами (учасниками) цих відносин є ВІЛ-інфіковані особи та особи, які заражені невиліковними інфекційними хворобами. Колом суб'єктів розглядуваних суспільних відносин охоплюються також: держава і її органи, органи місцевого самоврядування, службові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, медичні працівники. До кола правомочних учасників цих суспільних відносин також відносяться всі інші фізичні особи, здоров'я яких є предметом уваги та забезпечення з боку держави. Зміст соціального зв'язку полягає в соціально-правовому забезпеченні стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я, тобто в створенні і підтриманні умов для оптимальної працездатності й соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Визначено, що шкода зазначеним суспільним відносинам заподіюється шляхом злочинного впливу на соціальний зв'язок, що спостерігається у випадках недотримання нормативно-правових приписів щодо профілактики поширення ВІЛ-інфекції чи збудників інших невиліковних інфекційних хвороб носіями збудників відповідних хвороб при спілкуванні з іншими людьми.

Розділ 3 «Об'єктивна сторона зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Суспільно небезпечне діяння та обстановка його вчинення» зазначено, що фактично ст. 130 КК (частинами 1 та 4) передбачено відповідальність за два самостійні злочини. Щодо злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, то у разі його вчинення суспільно небезпечне діяння, як ознака об'єктивної сторони, за своїм юридичним змістом є порушенням обов'язків щодо профілактики інфекційних хвороб і полягає у невиконанні, неналежному виконанні відповідних вимог або вчиненні дій, прямо заборонених нормативними актами. За конструкцією складу розглядуваний злочин відноситься до формальних. Для злочину, передбаченому ч. 4 ст. 130 КК, нарівні із вказаним порушенням, суспільно небезпечне діяння може полягати у вчиненні дій, які безпосередньо спрямовані на зараження іншої особи.

Доведено, що диспозиція ч. 1 (та, відповідно, - ч. 2 та ч. 3) ст. 130 КК є бланкетною і для її застосування необхідно встановити зміст обов'язку, який визначений нормативними актами, що регулюють діяльність у сфері охорони здоров'я та профілактики поширення небезпечних інфекційних хвороб і, відповідно, був порушений інфікованою особою. Встановлення нормативного обов'язку інфікованої особи потребується також в окремих випадках умисного зараження (ч. 4 ст. 130 КК). При вчиненні суспільно небезпечного діяння (ч. 1 ст. 130 КК) порушуються виключно писані норми (закони, правила, інструкції, положення тощо), вирішальна роль серед яких відводиться письмовим попередженням інфікованих осіб.

На відміну від поширеної в теорії кримінального права точки зору, невиліковні інфекційні хвороби, що є небезпечними для життя людини, визнані автором обстановкою вчинення суспільно небезпечного діяння. При цьому враховується, що суб'єкт злочину не має можливості повністю контролювати поширення збудників хвороби у просторі інакше, ніж дотримуючись вимог профілактики. До обсягу таких хвороб віднесені хвороби, що передбачені Переліком особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб (наказ Міністерства охорони здоров'я України № 133 від 19.07.95 р.), а також інші невиліковні та небезпечні для життя людини хвороби (наприклад, хвороби пріонової етіології).

В роботі, з використанням матеріалів судової практики, доведено, що при закріпленні в ст. 130 КК ознак інфекційних хвороб законодавець використав узагальнюючу термінологію. Вказівка на «вірус» не перешкоджає кваліфікації відповідних діянь за наявності хвороб іншої (бактеріальної, пріонової тощо) етіології, нарівні із вірусною. Тому пропозиція відмовитись від вказівки у ст. 130 КК на вірус, як на вид патогенного мікроорганізму, визнана цілком доречною.

У підрозділі 3.2. «Суспільно небезпечні наслідки та причинний зв'язок між діянням та суспільно небезпечними наслідками» запропоновано висновок, що ч. 2 ст. 130 КК передбачає кримінальну відповідальність за заподіяння суспільно небезпечних наслідків злочином, передбаченим ч. 1 цієї статті, у виді зараження іншої особи невиліковною інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини. За конструкцією складу розглядуваний злочин у частині другій (а так само у частині 3) трансформується у матеріальний.

З урахуванням невиліковності та небезпечності для життя людини інфекційних хвороб автором запропоновано доповнити ч. 3 ст. 130 КК, а саму статтю - частиною 5 і закріпити відповідальність за необережне (у частині 5 - умисне) спричинення смерті потерпілої особи чи інших тяжких наслідків. До обсягу останніх віднести середньої тяжкості тілесне ушкодження, спричинене двом або більше особам, тяжке тілесне ушкодження, самогубство чи замах на самогубство потерпілої особи.

Визнано, що причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, у разі порушення вимог регуляторного законодавства, має опосередкований характер. У разі вчинення дій, які безпосередньо спрямовані на зараження іншої особи (ч. 4 ст. 130 КК) причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками є безпосереднім.

Розділ 4 «Суб'єктивні ознаки зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1. «Кримінально-правова характеристика суб'єктивної сторони» встановлюється психічне ставлення суб'єкта до об'єктивних ознак складу злочину. На підставі проведеного дослідження визначено, що до обов'язкових ознак суб'єктивної сторони злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 4 ст. 130 КК, відноситься вина, характеристика якої передбачає визначення сутності, ступеню та змісту ставлення особи до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Принципове навантаження надається сутності вини, яка при вчинені розглядуваного злочину полягає: а) в негативному або зневажливому ставленні винної особи до тих соціальних цінностей, що знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідальність, а саме до стану душевного та соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я; б) у протиставленні інтересів і потреб власних - інтересам і потребам інших людей, пов'язаних із збереженням їх здоров'я і навіть життя, без чого стає неможливою або практично неможливою реалізація будь-яких інших прав і законних інтересів особи; в) у заподіянні непоправної шкоди природним (невід'ємним) цінностям людського життя.

Доведено, що при поставленні в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130 КК), винна особа діє з прямим умислом. Щодо зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 2 ст. 130 КК), то у даному разі злочин має «змішану» форму вини, а саме: прямий умисел до поставлення в небезпеку зараження та злочинну самовпевненість щодо наслідків у виді зараження.

Автором визначено три варіанти ставлення винної особи до наслідків у виді зараження двох або більше осіб. У першому, коли відбувається декілька послідовних і не пов'язаних між собою заражень, а також у другому, коли при вчиненні одного діяння відбувається одночасне зараження декількох осіб, має місце злочинна самовпевненість. У третьому варіанті, коли має місце ефект ланцюгової реакції і генеровані діянням винної особи декілька заражень перебувають між собою у причинному зв'язку, ставлення особи до першого зараження також відбувається у межах злочинної самовпевненості, а до другого і подальших заражень може мати місце як злочинна самовпевненість, так і злочинна недбалість. Ознаками ч. 3 ст. 130 КК охоплюються другий та третій варіанти ставлення особи до зараження двох або більше осіб. Ставлення до зараження неповнолітнього є аналогічним ставленню до наслідків, передбачених ч. 2 ст. 130 КК. Якість сприйняття суб'єктом злочину вікових особливостей потерпілої особи (неповноліття) значною мірою характеризується його психічним станом і на зміст вини юридичного впливу не справляє. Винна особа може як достовірно знати про неповноліття потерпілого, так і не усвідомлювати, що останній не досяг повноліття, хоча повинна була і могла про це знати.

Відповідно до чинної редакції ч. 4 ст. 130 КК зазначено, що умисне зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, передбачає наявність як прямого, так і непрямого умислу.

Автор наводить додаткові аргументи на користь того, що мотив та мета вчинення злочинів, передбачених ст. 130 КК, на кваліфікацію не впливають, однак з огляду на їх тісний зв'язок з інтелектуальними та вольовими моментами вини, мають значення для встановлення обставин вчинення злочину, характеристики особи винного, дослідження обставин, що пом'якшують та обтяжують відповідальність і, у кінцевому рахунку - враховуються при призначенні покарання.

У підрозділі 4.2. «Ознаки суб'єкта злочину» визначено, що суб'єкт розглядуваних злочинів відноситься до спеціальних. При цьому, крім загальних ознак, він характеризується двома додатковими ознаками: перша додаткова ознака вказує на наявність у особи вірусу імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини; друга - передбачає наявність знання особи про існування у неї або в її організмі вказаного виду чи видів вірусу, а також, принаймні у загальних рисах, встановлені законодавством вимоги профілактики поширення наявної інфекційної хвороби. Сутнісна риса особи, яка відображає можливість у більшості випадків визнання особи вказаного злочину обмежено осудною, є важливою складовою кримінально-правової характеристики суб'єкта злочину, передбаченого ст. 130 КК. Вона має враховуватися при призначенні покарання винній особі, а також може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Виявлено певні особливості суб'єкта злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130 КК. Вони пов'язані з тим, що при його вчиненні особа не завжди повинна бути носієм чи хворою на відповідну інфекційну хворобу. У таких випадках означене діяння в повній мірі може бути визнане тяжким тілесним ушкодженням, однак тим не менше кваліфікується за ч. 4 ст. 130 КК, що передбачає (у порівнянні з ч. 1 ст. 121 КК) більш суворе і, на думку автора, справедливе покарання.

Розділ 5 «Обтяжуючі обставини зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Обтяжуючі та особливо обтяжуючі обставини, що обумовлюють застосування ч. 2 та ч. 3 ст. 130 КК» проведено теоретичний аналіз термінів «кваліфікуюча» та «особливо кваліфікуюча» ознака, а також «обтяжуюча» та «особливо обтяжуюча» обставина, на підставі якого останнім надано перевагу щодо текстуального позначення підстав посилення кримінальної відповідальності. Автор дійшов до висновку, що при вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, можуть мати місце обтяжуючі кримінальну відповідальність обставини, що зазначені у ч. 2 ст. 130 КК (зараження іншої особи), або особливо обтяжуючі кримінальну відповідальність обставини, що зазначені у ч. 3 ст. 130 КК (зараження двох або більше осіб чи неповнолітнього).

У підрозділі 5.2. «Обставини, що обумовлюють застосування ч. 4 ст. 130 КК» визначено, що за наявних та досліджених особливостей, які притаманні об'єкту, об'єктивній стороні, суб'єктивній стороні та суб'єкту, злочин, передбачений ч. 4 ст. 130 КК, має самостійний склад, зі своїми ознаками.

Висновки

У дисертації здійснено вирішення наукового завдання, що полягає в комплексній характеристиці підстави кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби: соціальної обумовленості та складу злочину, а також проблем, пов'язаних з практичним застосуванням положень ст. 130 КК, що має істотне значення для науки кримінального права. Зокрема:

1. Забезпечення охорони життя та здоров'я людей від небезпечних інфекційних хвороб довгі століття не було предметом кримінального права, а правове регулювання такої охорони тривалий час обмежувалося дотриманням правил сімейного співжиття, складанням лікарських порадників тощо.

2. Перші передумови встановлення кримінальної відповідальності за винне зараження іншої особи інфекційною хворобою відносяться до XIХ століття і вбачаються, зокрема, у законодавчому акті Російської імперії - Статуті про покарання, що призначаються мировими суддями (1864 р.). Більшої деталізації цей інститут набув в Уложенні про покарання кримінальні та виправні (1885 р.).

3. На початку ХХ століття, при утворенні УРСР і прийнятті Кримінального кодексу 1922 р., відбулася «втрата» низки кримінально-правових приписів, що мали важливе значення для забезпечення захисту людини від небезпечних інфекційних хвороб. Існуюча прогалина була частково заповнена в КК УРСР 1960 р. лише у 1987 році, шляхом його доповнення ст. 108² КК «Зараження вірусом імунодефіциту людини». З часу введення до КК УРСР 1960 р. цієї норми та її відтворення із сутнісними доповненнями в ст. 130 КК України 2001 р. «Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби» система нормативно-правової охорони людини від інфекційних хвороб набула в Україні відносної цілісності.

4. Кожна людина має законодавчо закріплене право на охорону життя та здоров'я, в тому числі від інфекційних хвороб. Зазначене право засноване, насамперед, на нормах Конституції України (зокрема, ст. 27, ст. 49), законах України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (12 грудня 1991 р.), «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (19 листопада 1992 р.), «Про захист населення від інфекційних хвороб» (6 квітня 2000 р.), «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» (5 липня 2001 р.) інших нормативно-правових актах і міжнародних угодах. В системі норм, об'єднаних єдністю об'єкта кримінально-правової охорони - суспільні відносини щодо забезпечення життя та здоров'я особи - закону про кримінальну відповідальність, закріпленому в ст. 130 КК, надана функції охорони суспільних відносин, що безпосередньо забезпечують стан душевного і соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я.

5. Основним кримінологічним чинником, що обґрунтовує встановлення і збереження кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, є суспільна небезпечність. На ступінь цієї ознаки стосовно злочину, передбаченого ст. 130 КК, впливають: соціальна цінність охоронюваних суспільних відносин; динаміка становлення суспільно небезпечного явища; соціальні властивості шкоди (неможливість повного усунення наслідків і їхня тяжкість), суб'єктивне ставлення особи до вчинюваного.

6. Сутність визначеної в ст. 130 КК небезпеки полягає у руйнуванні тієї складової суспільних відносин щодо охорони життя та здоров'я особи, яка забезпечує стан душевного і соціального благополуччя учасників відповідних суспільних відносин стосовно їх здоров'я. Зазначені відносини являють собою досить високий рівень соціальної цінності і підлягають захисту від посягань, в тому числі законом про кримінальну відповідальність.

7. Родовим об'єктом злочину, передбаченого ст. 130 КК, є суспільні відносини по забезпеченню життя та здоров'я особи, безпосереднім об'єктом - суспільні відносини щодо соціально-правового забезпечення стану душевного і соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я.

8. Предметом (соціальною цінністю) суспільних відносин, що утворюють основний безпосередній об'єкт розглядуваного злочину, є душевне і соціальне благополуччя людини стосовно її здоров'я.

9. Суб'єктами (учасниками) цих відносин є ВІЛ-інфіковані особи та особи, які заражені невиліковними інфекційними хворобами. Колом суб'єктів розглядуваних суспільних відносин охоплюються також: держава і її органи, органи місцевого самоврядування, службові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, медичні працівники. До кола правомочних учасників цих суспільних відносин також відносяться всі інші фізичні особи, здоров'я яких є предметом уваги та забезпечення з боку держави.

10. Зміст соціального зв'язку полягає в соціально-правовому забезпеченні стану душевного і соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я, тобто в створенні та підтриманні належних умов для оптимальної працездатності й соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

11. Шкода зазначеним суспільним відносинам заподіюється шляхом злочинного впливу на соціальний зв'язок, що спостерігається у випадках недотримання нормативно-правових приписів щодо профілактики поширення ВІЛ-інфекції чи збудників інших невиліковних інфекційних хвороб їх носіями при спілкуванні з іншими людьми.

12. Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, характеризується суспільно небезпечним діянням та обстановкою вчинення злочину. За конструкцією складу розглядуваний злочин відноситься до формальних.

13. Суспільно небезпечне діяння, як ознака об'єктивної сторони, за своїм юридичним змістом є порушенням обов'язків щодо профілактики поширення небезпечних інфекційних хвороб і полягає у невиконанні, неналежному виконанні відповідних вимог або вчиненні дій, прямо заборонених нормативними актами. Для злочину, передбаченому ч. 4 ст. 130 КК, нарівні із вказаним порушенням, суспільно небезпечне діяння може полягати у вчиненні дій, які безпосередньо спрямовані на зараження іншої особи.

14. Диспозиція ч. 1 (та, відповідно, ч. 2 та ч. 3) ст. 130 КК є бланкетною і з метою встановлення змісту відповідного обов'язку інфікованої особи необхідно звертатися до нормативних актів, що регулюють діяльність у сфері охорони здоров'я та профілактики поширення небезпечних інфекційних хвороб. Встановлення нормативного обов'язку інфікованої особи потребується також в окремих випадках умисного зараження (ч. 4 ст. 130 КК). При вчиненні суспільно небезпечного діяння (ч. 1 ст. 130 КК) порушуються виключно писані норми (закони, правила, інструкції, положення тощо), вирішальна роль серед яких відводиться письмовим попередженням інфікованих осіб.

15. Обстановкою вчинення суспільно небезпечного діяння є невиліковна інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя людини. Особа є носієм збудника відповідної інфекційної хвороби або ж хворіє на неї.

16. При закріпленні ознак інфекційних хвороб, поставлення в небезпеку зараження чи зараження якими підпадає під дію ст. 130 КК, законодавець використав узагальнюючу термінологію. Вказівка на «вірус» не перешкоджає кваліфікації відповідних діянь за наявності хвороб іншої (бактеріальної, пріонової тощо) етіології, нарівні із вірусною. Тому цілком доречною буде відмова від вказівки у ст. 130 КК на вірус, як на вид патогенного мікроорганізму.

17. Частина 2 ст. 130 КК передбачає кримінальну відповідальність за заподіяння суспільно небезпечних наслідків злочину, передбаченого ч. 1 цієї статті, у виді зараження іншої особи невиліковною інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини. За конструкцією складу розглядуваний злочин у частині другій трансформується в матеріальний.

18. В силу невиліковності та небезпечності для життя людини інфекційних хвороб, вказаних у ст. 130 КК, пропонуються доповнення до ч. 3 цієї статті, а до самої статті - нової ч. 5, в яких закріпити відповідальність на спричинення смерті потерпілої особи чи інших тяжких наслідків. До обсягу останніх віднести середньої тяжкості тілесне ушкодження, спричинене двом або більше особам, тяжке тілесне ушкодження, самогубство чи замах на самогубство потерпілої особи.

19. Причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками, у разі порушення вимог регуляторного законодавства, має опосередкований характер. У разі вчинення дій, які безпосередньо спрямовані на зараження іншої особи (ч. 4 ст. 130 КК), причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і суспільно небезпечними наслідками є безпосереднім.

20. До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 130 КК, відноситься вина, характеристика якої передбачає визначення сутності, ступеню та змісту ставлення особи до суспільно небезпечного діяння та до його наслідків. Принципове навантаження надається сутності вини, яка при вчинені розглядуваного злочину полягає: а) у негативному або зневажливому ставленні винної особи до тих соціальних цінностей, що знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідальність, а саме стану душевного і соціального благополуччя людини стосовно її здоров'я; б) у протиставленні інтересів і потреб власних - інтересам і потребам інших людей, пов'язаних із збереженням їх здоров'я і навіть життя, без чого стає неможливою або практично неможливою реалізація будь-яких інших прав і законних інтересів особи; в) у заподіянні непоправної шкоди природним (невід'ємним) цінностям людського життя.

21. При поставленні іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130 КК), винна особа діє з прямим умислом.

22. Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 2 ст. 130 КК), передбачає злочинну самовпевненість щодо наслідків (зараження). З урахуванням ставлення до діяння має місце, в цілому, «змішана» форма вини.

23. Характеристика ставлення винної особи до зараження двох або більше осіб передбачає три варіанти. У першому, коли відбувається декілька послідовних і не пов'язаних між собою заражень, а також у другому, коли при вчиненні одного діяння відбувається одночасне зараження декількох осіб, має місце злочинна самовпевненість. У третьому варіанті, коли має місце ефект ланцюгової реакції і генеровані діянням винної особи декілька заражень перебувають між собою у причинному зв'язку, ставлення особи до першого зараження також відбувається у межах злочинної самовпевненості, а до другого і подальших заражень може мати місце як злочинна самовпевненість, так і злочинна недбалість. Ознаками ч. 3 ст. 130 КК охоплюються другий та третій варіанти ставлення особи до зараження двох або більше осіб.

24. Ставлення винного до самого зараження неповнолітнього є аналогічним ставленню до наслідків, передбачених ч. 2 ст. 130 КК. Якість сприйняття суб'єктом злочину вікових особливостей потерпілої особи (неповноліття) значною мірою характеризується його психічним станом і на зміст вини юридичного впливу не справляє. Особа може як достовірно знати про неповноліття потерпілого, так і не усвідомлювати, що потерпілий не досяг повноліття, хоча повинна і могла про це знати.

25. Умисне зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130 КК), передбачає наявність як прямого, так і непрямого умислу.

...