Юридико-психологічний зміст обмеженої осудності

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

19.00.06 - Юридична психологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Юридико-психологічний зміст обмеженої осудності

Марчак Віталій Ярославович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ, МВС України

Науковий консультант

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України,

дійсний член НАПрН України

Костицький Михайло Васильович,

Національна академія внутрішніх справ,

професор кафедри філософії права та юридичної логіки

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України,

Литвак Олег Михайлович,

Національна академія прокуратури України, завідувач

кафедри прокурорської діяльності та кримінального процесу;

доктор юридичних наук, професор

Іщенко Андрій Володимирович,

Національна академія внутрішніх справ

професор кафедри криміналістики та судової медицини;

доктор психологічних наук, професор

Орбан-Лембрик Лідія Ернестівна,

Науково-методичний центр “Української етнопедагогіки і народознавства” НАПН України та Прикарпатського Національного університету імені Василя Стефаника, провідний науковий співробітник

Захист відбудеться “_15__” __квітня__ 2011 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Національній академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ-35, Солом'янська площа, 1

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної академії внутрішніх справ: ДП-680, м. Київ-35, Солом'янська площа, 1

Автореферат розісланий “_22__” _лютого____ 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М. Г. Братасюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Докорінні зміни економічного, політичного та правового буття протягом останніх десятиліть зумовили нову розстановку пріоритетів у взаємовідносинах людини, громадянського суспільства та влади, визначили потребу у переосмисленні багатьох правових конструкцій, зокрема кримінально-правового інституту обмеженої осудності. Цьому значною мірою сприяло втілення у правову реальність конституційного принципу визнання людини, її життя та здоров'я, прав і свобод найвищими соціальними цінностями, утвердження і забезпечення яких є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України). Поряд із суто юридичним підходом до розуміння особи злочинця як суб'єкта кримінальної відповідальності та покарання, що має зазнати несприятливих наслідків, особа є носієм низки психофізіологічних й індивідуально-психологічних властивостей, включаючи різні психічні аномалії, які в одному випадку впливають на формування антисоціальної мотивації особистості, а в іншому - на її здатність усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними під час вчинення злочину.

Як свідчить статистика, кількість осіб з психічними розладами в Україні перманентно зростає (близько 1,2 млн громадян потребують психіатричної допомоги, з них 72,0 % - це люди з прикордонними розладами психіки, 9,0 % - страждають на розумову відсталість), що відчутніше впливає на криміногенну ситуацію. Зокрема психічні аномалії виявлено у 36,0 % засуджених за умисне вбивство та інші насильницькі злочини проти особи За звітами Міністерства охорони здоров'я України та Державної судової адміністрації України, 2007-2010 рр. .

Теоретичне підґрунтя для вивчення злочинної поведінки осіб із психічними розладами заклали вітчизняні й зарубіжні вчені в галузі юридичної психології, судової психіатрії, кримінального права, кримінології, кримінального процесу та криміналістики, зокрема Д.О. Александров, В.Г. Андросюк, Ю.М. Антонян, М.М. Бабаєв, Л.М. Балабанова, Ю.В. Баулін, Л.І. Глухарьова, В.О. Глушков, М.Г. Іванов, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, А.І. Долгова, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, А.В. Іщенко, В.П. Казміренко, Л.І. Казміренко, І.І. Карпець, О.В. Кербиков, В.О. Коновалова, О.Є. Користін, О.М. Костенко, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, К. Леонгард, О.Є. Лічко, О.М. Литвак, Д.Р. Лунц, С.Д. Максименко, В.С. Медведєв, П.П. Михайленко, В.Д. Мішиєв, Р.І. Міхєєв, Л.І. Мороз, О.М. Морозов, Г.В. Назаренко, В.І. Олефір, Л.Е. Орбан-Лембрик, В.В. Рибалка, В.М. Синьов, Д.В. Сітковський, О.Д. Сітковська, В.С. Трахтеров, Н.Л. Фелінська, М.Й. Цепінь, В.І. Шакун, В.Ю. Шепітько, С.І. Яковенко та ін.

Водночас концепція обмеженої осудності, незважаючи на нормативне закріплення в законодавстві (ст. 20 Кримінального кодексу (КК) України), викликає гострі дискусії через неоднозначність підходів до її вирішення. Багато важливих питань досі залишаються спірними, а деякі з них не розв'язні взагалі, зокрема не проведено компаративістський аналіз інституту обмеженої осудності, не напрацьовано єдині методологічні засади притягнення до кримінальної відповідальності осіб з розладами психіки, не досліджено механізм впливу психічних розладів на формування злочинної поведінки тощо.

Інтерес до теми пов'язаний з необхідністю використання зарубіжного досвіду та вітчизняних наукових напрацювань в умовах реформування органів кримінальної юстиції та приведення кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства відповідно до міжнародно-правових стандартів.

Саме тому визначення юридико-психологічного змісту обмеженої осудності є актуальним та перспективним напрямом наукових досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до тематики, передбаченої цільовим науковим напрямом “Проблеми розвитку і вдосконалення процесуального законодавства в Україні та практики його застосування” (номер державної реєстрації 0105U002887); Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. № 2296-12; Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 рр., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1767; планів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ на 2006-2010 рр. Тему дисертації зареєстровано Координаційним бюро з проблем юридичної психології Національної академії правових наук України (реєстр. № 788, 2008 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розроблення концептуальних засад застосування інституту обмеженої осудності щодо осіб із психічними розладами.

Для досягнення зазначеної мети було поставлено такі завдання:

- сформулювати визначення поняття “обмежена осудність”, розкрити його юридичні та психологічні складові;

- охарактеризувати розвиток доктринальних поглядів на інститут обмеженої осудності в науці кримінального права;

- здійснити порівняльний аналіз регламентації обмеженої осудності за законодавством України та інших країн;

- розкрити взаємозв'язок понять “осудність”, “обмежена осудність”, “неосудність”;

- сформулювати визначення поняття “психічний розлад” та надати комплексну юридико-психологічну характеристику психічних розладів як підстави для визнання суб'єкта злочину обмежено осудним;

- розкрити психологічний механізм вчинення злочину в стані обмеженої осудності; психічний розлад обмежений осудність

- систематизувати основні види спеціальних знань, що використовуються для встановлення обмеженої осудності осіб із психічними розладами, які вчинили кримінально-карані діяння;

- встановити можливості комплексної психолого-психіатричної експертизи щодо осіб із вадами психіки для визнання їх обмежено осудними;

- запропонувати напрями удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що пов'язані із застосуванням кримінально-правового інституту обмеженої осудності.

Предмет дослідження - юридико-психологічний зміст обмеженої осудності.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є діалектико-матеріалістичний метод, що сприяв розумінню об'єкта дослідження в контексті поєднання потреб науки та практики. У дослідженні застосовано комплекс теоретичних (загальнонаукових) методів (системний, історичний, комплексного аналізу, порівняння, узагальнення науково-теоретичних та дослідницьких даних), а також спеціально-правові методи, зокрема: порівняльно-правовий - для виявлення особливостей розуміння феномена обмеженої осудності, порівняння позицій і наукових поглядів учених (розділ 1, підрозділ 3.1); історико-правовий - для розкриття генезису доктринальних підходів на різних етапах розвитку інституту обмеженої осудності в науці кримінального права (підрозділи 1.2, 1.3); догматичний - при тлумаченні юридичних та психологічних категорій, поглиблення й уточнення понятійно-категоріального апарату (підрозділи 1.2, 1.5, 3.1, 3.2, 3.4, розділи 2, 4); системний - для визначення поняття обмеженої осудності, розкриття його змісту та визначення співвідношення з іншими категоріями (підрозділи 1.1, 2.1); соціологічні - для співставлення наукових висновків з результатами опитування працівників правоохоронних органів та суду (підрозділи 1.1, 1.4, 2.2, 2.3, 2.5, 4.1, 4.2, 4.3, 4.4). Методи математичної статистики використано для опрацювання емпіричних даних, забезпечення якісного їх аналізу (підрозділи 1.1, 2.2, 2.3, 2.5, 4.1-4.4).

Емпіричну базу дослідження становлять: узагальнені результати вивчення 720 кримінальних справ за фактами вбивств та заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, розглянутих судами Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької та Хмельницької областей протягом 2003-2010 рр. (у 89 справах містилися висновки судово-психіатричних та комплексних судових психолого-психіатричних експертиз щодо підсудних - осіб із психічними розладами в межах осудності); зведені дані опитувань 408 слідчих органів внутрішніх справ України, 240 суддів місцевих судів і 60 суддів апеляційних судів Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької та Хмельницької областей; використано аналітичні звіти Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України та МВС України за 2003-2010 рр. При підготовці дисертації автор використовував власний досвід роботи в судовій системі України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в юридичній психології монографічним дослідженням феномена обмеженої осудності. Сформульовані положення та рекомендації спрямовано на розв'язання важливої науково-практичної проблеми, що полягає у визначенні юридико-психологічного змісту обмеженої осудності, а отримані висновки спрямовано на наукове забезпечення застосування відповідного кримінально-правового інституту. Зокрема:

вперше:

- систематизовано існуючі наукові підходи до проблеми обмеженої осудності;

- розкрито психологічний зміст обмеженої осудності як кримінально-правової категорії;

- запропоновано авторську дефініцію обмеженої осудності, визначено зміст та обсяг, а також межі застосування цього поняття;

- обґрунтовано підхід до класифікації психічних розладів, що впливають на здатність особи при вчиненні злочину усвідомлювати свої дії та керувати ними й не виключають осудності;

- розкрито взаємозв'язок кримінально-правових категорій “осудність”, “обмежена осудність” та “неосудність”;

- запропоновано напрями підвищення ефективності використання спеціальних знань для встановлення обмеженої осудності осіб, які вчинили злочин;

- доведено необхідність обов'язкового проведення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи в разі наявності в підозрюваних (обвинувачених) або підсудних ознак психічного розладу з метою визначення підстав для визнання їх обмежено осудними;

удосконалено:

- методологічні засади дослідження обмеженої осудності;

- порядок призначення та організаційні основи проведення комплексної психолого-психіатричної експертизи осіб із психічними розладами при визначенні підстав для визнання їх обмежено осудними;

- положення, що визначають права та обов'язки експерта, слідчого та судді при призначенні та проведенні комплексної психолого-психіатричної експертизи осіб із психічними розладами;

- порядок застосування примусових заходів медичного характеру;

дістали подальшого розвитку:

- положення, що дають змогу розглядати категорію обмеженої осудності як складову вітчизняного кримінального права;

- характеристики інтелектуальної, емоційної і вольової складових особи, яка під час вчинення злочину перебувала у стані обмеженої осудності;

- критерії визнання обмеженої осудності у осіб, які вчинили злочин під впливом психічного розладу;

- підходи до визначення форм використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наукові розробки, отримані протягом дослідження, упроваджено: у законотворчий процес - при доопрацюванні проекту Кримінально-процесуального кодексу України щодо провадження у справах про злочини, вчинені обмежено осудними особами (листи до Верховної Ради України від 5 січня 2011 р. № 04-02/115; Верховного Суду України від 22 січня 2009 р. № 12-304-0); у судову практику розгляду кримінальних справ про злочини, вчинені обмежено осудними особами (акти Апеляційного суду Чернівецької області від 24 грудня 2009 р., місцевих судів Чернівецької області від 27 грудня 2009 р., Львівської області від 11 січня 2011 р., Івано-Франківської області від 11 січня 2011 р., Хмельницької області від 12 січня 2011 р., Тернопільської області від 13 січня 2011 р.); у діяльність органів досудового розслідування (акт слідчого управління УМВС України в Чернівецькій області від 27 грудня 2009 р.); у навчальний процес вищих навчальних закладів юридичного спрямування - при підготовці навчально-методичних матеріалів, а також під час викладання автором навчальних дисциплін “Юридична психологія”, “Кримінально-процесуальне право України” (акт Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича від 23 грудня 2009 р.), а також спецкурсів “Осудність, неосудність, обмежена осудність” та “Судова психологія” (акт Академії суддів України від 21 грудня 2010 р.).

Особистий внесок здобувача в опублікованих у співавторстві працях становлять власні теоретичні розробки дисертанта. Ідеї та розробки, що належать співавторам публікацій за темою дисертації, автором не використовувалися. Матеріали дисертації використано в посібниках та навчальних виданнях, у яких внесок автора полягає в розробленні юридико-психологічного змісту обмеженої осудності. Авторська частка праць, що опубліковані у співавторстві, становить не менше 50,0 %.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднено на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Нові Цивільний і Кримінальний кодекси - важливий етап кодифікації законодавства України” (Івано-Франківськ, 2002 р.); “Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами громадської безпеки” (Івано-Франківськ, 2003 р.); “Судово-правова реформа в Україні: проблеми та перспективи” (Чернівці, 2004 р.); “Європейські інтеграційні процеси і трансформація права на постсоціалістичному та пострадянському просторі” (Київ, 2005 р.); “Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (Івано-Франківськ, 2005 р.); “Актуальні проблеми юридичної психології” (Київ, 2006 р.); “Проблеми теорії та практики реалізації правоохоронних функцій в охороні державного кордону” (Хмельницький, 2007 р.); “Поєднання публічно-правових та приватно-правових механізмів врегулювання господарських відносин”, “Верховенство права у правозастосовчій діяльності” (Івано-Франківськ, 2007 р.); “Філософські, методологічні та психологічні проблеми права” (Київ, 2008 р.); “Конкретизация законодательства как технико-юридический прием нормотворческой, интерпретационной, правоприменительной практики” (Геленджик, Російська Федерація, 2007 р.); “Українське правосуддя: здобутки та перспективи” (Чернівці, 2008 р.); “Освітньо-наукове забезпечення діяльності правоохоронних органів України” (Хмельницький, 2008 р.); “Філософські, методологічні та психологічні проблеми права” (Київ, 2009 р.); “Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності” (присвячена пам'яті професора А.Я. Дубинського) (Київ, 2009 р.); “Незалежний суд - гарантія захисту прав та законних інтересів людини і громадянина” (Чернівці, 2009 р.); “Політика української держави у сфері боротьби зі злочинністю” (Івано-Франківськ, 2009 р.); “Правова політика Української держави” (Івано-Франківськ, 2010 р.); “Філософські, методологічні й психологічні проблеми права” (Київ, 2010 р.). Дисертація неодноразово обговорювалася на засіданнях кафедри юридичної психології та міжкафедральному семінарі кафедр юридичної психології, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики та судової медицини Національної академії внутрішніх справ.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 3 монографії (одна у співавторстві), 3 навчальні та навчально-методичні посібники, 30 статей в наукових фахових виданнях України з юридичних наук.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, що включають 19 підрозділів, висновків, 25 додатків на 74 сторінках, списку використаних джерел (444 найменування). Повний обсяг дисертації становить 493 сторінки, з них загальний обсяг тексту - 373 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 “Теоретико-методологічні засади дослідження кримінально-правового інституту обмеженої осудності” складається з п'яти підрозділів і містить результати дослідження поняття та змісту кримінально-правової категорії “обмежена осудність”, юридико-психологічну характеристику етапів становлення цього інституту в науці кримінального права. Проведено порівняльний аналіз досвіду застосування категорії “обмежена осудність” у законодавстві інших країн. Висвітлено методологію і методику дослідження складових обмеженої осудності.

У підрозділі 1.1. “Поняття та зміст обмеженої осудності” на основі порівняльного аналізу концепцій вітчизняних і зарубіжних учених узагальнено методологічні підходи стосовно визначення психічних розладів, що впливають на поведінку особи, зокрема під час вчинення злочину.

Установлено, що в багатьох випадках психічні розлади знижують здатність особи адекватно оцінювати ситуацію та контролювати свої дії, що, у свою чергу, по-різному впливає на кримінальну відповідальність: по-перше, як підстава звільнення від відповідальності; по-друге, як підстава для пом'якшення відповідальності; по-третє, як обставина, що враховується при визначенні характеру відповідальності.

Поняття “обмежена осудність” є правовим відображенням оцінки впливу тієї чи іншої психічної аномалії, психічної недостатності на злочинну поведінку, тобто проблемою юридичного характеру, оскільки лише суд може дати правильну оцінку діянню та визнати той факт, що особа, яка його вчинила, перебувала в особливому стані. Утім, законодавче визначення обмеженої осудності не зняло всіх проблем, пов'язаних із застосуванням цього кримінально-правового інституту. Так, за даними проведеного опитування, 3,9 % слідчих узагалі не розуміють сутність ст. 20 КК України (“Обмежена осудність”), а 47,0 % - не розуміють порядок застосування положень цієї статті. Ці статистичні дані підтверджують актуальність проведеного дослідження та необхідність вирішення поставлених завдань.

У підрозділі 1.2. “Становлення інституту обмеженої осудності в кримінальному праві” розглянуто історичні передумови виникнення та генезис наукових поглядів на кримінально-правовий інститут обмеженої осудності.

Доведено, що ідею обмеженої осудності сформульовано ще за часів розвитку філософської думки у Стародавній Греції. Перші згадки цієї теми трапляються у відомій праці Платона “Про державу”, у якій автор зазначає: “Ми не безпідставно визнаємо двоякими та відмінними одне від одного ці начала: одне з них, з допомогою якого людина здатна мислити, ми назвемо розумним началом душі, а друге, через яке людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває захопленою іншими бажаннями, ми назвемо началом нерозумним і прагнучим, близьким другом усілякого роду задоволення та насолоди”.

У збірнику законів Давньоруської держави Руській Правді (поч. ХІ - кін. ХІІІ ст.) було виокремлено поняття обмеженої осудності, пов'язані з оцінкою особи злочинця. Наприклад, у ст. 6 передбачено можливість зменшення відповідальності залежно від стану, в якому перебував винний під час вчинення злочину. Уперше було закріплено важливе положення про те, що свідомість і воля людини можуть бути тимчасово паралізовані, унаслідок чого діяння втрачає злочинний характер. Цікаво, що за Військовими артикулами Петра І покарання до винного, який мав ознаки душевної хвороби, в окремих випадках не застосовувалося взагалі. Про спроби індивідуалізувати покарання стосовно осіб із психічними розладами в межах осудності йдеться також у відомих трактатах юристів епохи просвітництва. Уперше формулу неосудності було закріплено у ст. 64 КК Франції 1810 р., у якій зазначалося, що “…немає ні злочину ні проступку, якщо під час вчинення діяння обвинувачений перебував у стані безумності”.

Після відкриття формул неосудності та осудності стало очевидним, що між цими станами є велика група осіб, які хоча й вважаються осудними, але водночас виявляють деякі психічні відхилення, що впливають на їх поведінку. З тих часів інститут обмеженої осудності викликає дискусії не лише серед наукових шкіл кримінального права (класичної, соціологічної, антропологічної), а й серед представників інших юридичних наук, фахівців у галузі психології та медицини, а також юристів-практиків, що пояснюється суперечливістю підходів до вирішення проблем оцінки внутрішнього ставлення злочинця до вчиненого ним суспільно небезпечного діяння.

У підрозділі 1.3. “Зарубіжний досвід правозастосовної практики щодо обмеженої осудності” із застосуванням порівняльно-правового методу розглянуто особливості врегулювання кримінально-правового інституту обмеженої осудності за законодавством деяких країн Європи, Азії, Африки та Америки.

Обґрунтовано, що інститут обмеженої осудності існує у кримінальному законодавстві багатьох країн, набуває національних особливостей. Про обмежену осудність прямо передбачено у КК Австрії, Угорщини, Данії, Італії, Польщі, Фінляндії, ФРН, Франції, Швейцарії, Японії. Найбільш показовим у цьому аспекті є досвід КК Швейцарії. Відповідно до ст. 11 цього Кодексу, обмежена осудність вважається встановленою, якщо внаслідок розладу душевної діяльності чи свідомості або внаслідок недостатнього розумового розвитку злочинець у момент вчинення злочину не повною мірою був здатний оцінити протиправність своєї поведінки та керуватися цією оцінкою. Суд може пом'якшити покарання цій особі на свій розсуд, тобто може застосовувати мінімальну межу покарання за певний злочин. Близьким за змістом є КК ФРН (параграф 21), у якому йдеться про пом'якшення покарання в разі, якщо внаслідок психічного розладу зменшено здатність особи усвідомлювати протиправність свого діяння. КК Данії закріплює психічні аномалії як обставину, що впливає на покарання. КК Італії (ст. 88) розрізняє “повну неосудність” й “обмежену осудність”. Відповідно до ст. 89 КК Італії, покарання особі, яка в момент вчинення злочину перебувала в психічному стані, що не виключає, але суттєво знижує її здатність усвідомлювати свої дії, має бути пом'якшене.

Кримінальні кодекси деяких країн Європи по-різному тлумачать проблему обмеженої осудності. Так, у КК Болгарії, у якому закріплено норму про неосудність, передбачено положення, згідно з яким, стосовно осіб із психічними аномаліями, які не виключають осудності, повинна проводитися відповідна робота з боку медичних органів. У цей спосіб вирішується проблема обмеженої осудності в КК Албанії, Китаю, Куби, Монголії та низки інших держав.

Оновлене кримінальне законодавство держав пострадянського простору також неоднозначно вирішує питання обмеженої осудності. Так, КК Азербайджану й Казахстану взагалі не містять понять обмеженої чи зменшеної осудності. За ст. 2 КК Республіки Білорусь стан обмеженої осудності є підставою для застосування “примусових заходів безпеки й лікування”. У ст. 22 КК Російської Федерації немає точного визначення обмеженої осудності. Законодавець зазначає про “психічний розлад, що не виключає осудності”.

Інститут обмеженої осудності запроваджено в кримінальному законодавстві більшості країн Азії, Африки й Латинської Америки. Особливий інтерес викликає позиція японських фахівців із кримінального права, які, з огляду на судову практику, аналізують різні види “ушкоджень психіки”.

У кримінальному законодавстві США відсутні норми, у яких би йшлося про обмежену осудність. Водночас у деяких штатах суди досить часто використовують цей інститут у випадках, коли надані обвинуваченим докази свідчать про те, що в момент вчинення ним діяння суб'єкт перебував у стані, в якому не міг вчинити злочин зі спеціальним наміром.

У підрозділі 1.4. “Компаративістський аналіз обмеженої осудності” розглянуто аспекти співвідношення категорій “осудність”, “обмежена осудність” і “неосудність”.

Встановлено, що кримінально-правова категорія “осудність” ототожнюється із психічним здоров'ям чи з інтелектуально-вольовими ознаками психічного здоров'я. Обмежена осудність асоціюється із психічними аномаліями чи розладами. Питання про осудність та обмежену осудність виникає лише в разі вчинення злочину. Осудність (повна чи обмежена) не може бути зведена лише до біологічних виявів людини, а є психологічною здатністю особи діяти усвідомлено, за власним волевиявленням. За кримінально-правовими наслідками осіб, визнаних судом осудними й обмежено осудними, притягують до відповідальності й застосовують щодо них покарання. Неосудність особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачає закриття кримінальної справи у зв'язку з відсутністю складу злочину.

Розмежування даних кримінально-правових категорій має важливе практичне значення. Так, за даними проведеного нами опитування, 74,5% слідчих розуміють відмінність понять “обмежена осудність”, “осудність”, “неосудність”, труднощі при їх практичному застосуванні у них не виникають, 15,6% слідчих визнали, що у них виникають труднощі на практиці в застосуванні та розрізненні цих кримінально-правових категорій. Розуміють відмінність понять “обмежена осудність”, “осудність”, “неосудність” і не мають труднощів по їх практичному застосуванню 53,8% опитаних суддів; при цьому 40% респондентів-суддів вагаються при відповіді на це запитання.

Одержані дані підтверджують необхідність чіткого розмежування зазначених кримінально-правових категорій, тобто компаративістського порівняльного аналізу.

У підрозділі 1.5.“Методологічні принципи дослідження обмеженої осудності” зазначено, що в методологічному плані обмежену осудність слід розглядати як внутрішню (психічну) детермінанту протиправної поведінки.

У класичній і неокласичній школах кримінального права обмежену осудність розглядають для обґрунтування відповідальності (у разі наявності свободи волі), звільнення від відповідальності (за відсутності свободи волі) або обмеженої відповідальності (у разі обмеженої свободи волі).

Визначено, що у кримінальному праві свобода волі ототожнюється зі здатністю суб'єкта до усвідомлено-вольової поведінки, тобто з осудністю, обмежена свобода волі - з неповною осудністю, ресурс якої обмежений психічними аномаліями, а несвобода волі еквівалентна неосудності, коли свобода волі й осудність нівелюються психічними розладами, що позбавляють особу можливості діяти усвідомлено, за волевиявленням. Утім, повна тотожність між свободою волі, осудністю і психічними станами, які б відповідали зазначеним філософським і правовим категоріям, відсутня.

Розділ 2 “Обмежена осудність як ознака складу злочину” складається з п'яти підрозділів і містить визначення формули обмеженої осудності, відповідно до юридичного та медичного критеріїв, що має значення для встановлення суб'єкта й суб'єктивної сторони складу злочину. Визначено поняття та надано класифікацію психічних розладів, що впливають на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Виокремлено особливості застосування судами цієї кримінально-правової категорії.

У підрозділі 2.1. “Формалізована характеристика обмеженої осудності” встановлено, що чинна редакція ст. 20 КК України суттєво ускладнює судову практику через нечіткість критеріїв обмеженої осудності (у цьому переконані 62,7 % опитаних слідчих і 63,0 % суддів). Результати вивчення кримінальних справ показали, що особлива складність стосується передусім юридичного критерію обмеженої осудності через такі причини: по-перше, оцінка зниження здатності суб'єкта повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність своїх дій чи керувати ними під впливом психічних аномалій, що дає підстави притягнути особу до відповідальності відповідно до ст. 20 КК України, завжди відбувається на підставі експертного висновку; по-друге, психічні аномалії є чинниками, що впливають на мотивацію злочинця (полегшують або прискорюють усвідомлення необхідності вчинення певних дій або бездіяльності), завдяки чому відбувається опосередкований зв'язок психічних аномалій зі злочином, який може впливати на його кваліфікацію.

Зроблено висновок, що при визначенні юридичного критерію обмеженої осудності особи з психічними аномаліями необхідно відповісти на такі питання: який характер вияву цієї психічної аномалії; чи вплинула ця психічна аномалія на здатність особи повною мірою усвідомлювати фактичний характер своїх дій у момент вчинення злочину (інтелектуальна ознака); чи була здатна особа повною мірою керувати своїми діями при вчиненні злочину (вольова ознака).

У разі обмеженої осудності здатність суб'єкта усвідомлювати характер своїх дій та їх суспільну небезпечність зведена до мінімуму не завжди, а лише в разі вчинення конкретного діяння. Тобто суб'єкт може характеризуватись як особа, яка має певні психічні аномалії, але це не свідчить про наявність постійних вад в її інтелектуальній сфері. Лише у стресовій ситуації, коли психічні аномалії впливають на характер поведінки особи, може йтися про неповну здатність усвідомлення особою фактичних і соціально значущих наслідків своїх дій (бездіяльності).

У підрозділі 2.2. “Медичний і психологічний зміст обмеженої осудності” доведено, що здатність особи розуміти значення своєї поведінки пов'язана не лише з психічними розладами, а й з іншими аномаліями, емоційними станами, які впливають на інтелектуальну та вольову складову особистості.

Встановлено, що медичний критерій обмеженої осудності містить перелік психічних розладів, які за наявності юридичного критерію, свідчать про вчинення злочину особою у стані, що не дає змогу їй повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними. Людина може перебувати у стані дисбалансу процесів збудження і гальмування тривалий час, і це не впливає на вчинення нею злочину. Про обмежену осудність ідеться лише в разі, якщо психофізіологічний дисбаланс накладається на екстремальну ситуацію, що позбавляє особу можливості розуміти значення своєї поведінки.

Як медичний критерій обмеженої осудності пропонуємо розглядати розлади психічної діяльності, що не досягли психотичного рівня та не виключають осудності, але зменшують спроможність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Як свідчать результати проведених опитувань, не всі практичні працівники правильно використовують медичний критерій для визначення обмеженої осудності, зокрема 19,6 % опитаних слідчих і 12,3 % суддів не розуміють значення психічного розладу, який не виключає осудності. Водночас 76,4 % слідчих і 89,2 % суддів уважають, що у ст. 20 КК України потрібно чітко визначити поняття психічного розладу.

У судовій практиці під психічним розладом розуміють усі розлади психічної діяльності, які, залежно від ступеня їх тяжкості, позбавляють особу здатності повністю або частково усвідомлювати свою поведінку та керувати нею. Психічні розлади неоднорідні як за виявами, так і причинами виникнення. У деяких хворих вони відносно неглибокі, зі збереженням сприйняття й пізнання зовнішнього світу, самоусвідомлення, коли психічні порушення полягають переважно в переоцінці свого “Я”, у складнощах адаптації до повсякденного життя. Ця група розладів включає в себе так звані “межові психічні розлади”, зокрема неврози, неврозоподібні стани, розлади особистості (психопатії). До іншої групи розладів належать психози, слабоумство та інші захворювання, що супроводжуються більш глибокими ушкодженнями функції мозку, коли у хворих змінюється оцінка навколишнього середовища, а особливого значення в їх житті й поведінці набувають установки, зумовлені хворобливим психічним станом.

За причинами виникнення психічні розлади поділяються на ендогенні (викликані внутрішніми причинами) й екзогенні (зумовлені зовнішнім впливом). Зовнішніми причинами є біологічні та психосоціальні. Поняття “екзогенні психічні розлади” охоплює цілу низку патологій, спричинених зовнішніми (фізичними, хімічними й біологічними) чинниками (травми, інтоксикації, інфекції), а також вторинними порушеннями психіки при соматичних захворюваннях. Психогенні захворювання зумовлені впливом різних психотравмуючих ситуацій.

У підрозділі 2.3. “Обмежена осудність як складова частина суб'єкта злочину” зазначено, що обмежена осудність є ознакою, що дає підстави вирішувати питання про винність особи, яка вчинила злочин, її кримінальну відповідальність та покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 20 КК України, особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб'єктами злочину. Тому ч. 1 ст. 18 КК України “Суб'єкт злочину” пропонуємо викласти в такій редакції: “Суб'єктом злочину є фізична осудна (обмежено осудна) особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, відповідно до цього Кодексу, може наставати кримінальна відповідальність”. Водночас будь-які сумніви щодо осудності особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинні вирішуватися на її користь. У цьому разі слід призначати комплексну судову психолого-психіатричну експертизу, висновок якої остаточно переконає суд стосовно осудності чи обмеженої осудності особи, яка вчинила злочин.

З огляду на вивчену практику та запропоновані в науці концепції, зроблено висновок, що значення обмеженої осудності як ознаки, що характеризує суб'єкт злочину, у вітчизняній та зарубіжній кримінально-правовій літературі висвітлено недостатньо. Цікаво, що за результатами опитувань 57,8 % слідчих і 43,0 % суддів уважають чинну редакцію ст. 20 КК України такою, що невиправдано розширює коло суб'єктів злочину за рахунок неосудних осіб. Отже, очевидна потреба у проведенні подальших комплексних досліджень проблем застосування інституту обмеженої осудності в контексті встановлення ознак суб'єкта як елементу складу злочину.

У підрозділі 2.4. “Обмежена осудність як специфічна ознака суб'єктивної сторони злочину” підтверджено, що з огляду на предмет юридичної психології категорії “суб'єктивна сторона злочину” та “обмежена осудність” тісно пов'язані.

Доведено, що під час розгляду судом кримінальних справ стосовно обмежено осудних осіб необхідно скласти уявлення про рівень й особливості інтелектуального розвитку підсудного для констатації такої ознаки суб'єкта злочину, як часткове усвідомлення суспільної небезпеки своїх дій і часткове передбачення настання їх суспільно небезпечних наслідків. З використанням цих даних можна відмежувати навмисні дії від вчинків, учинених з необережності чи унаслідок помилки. Як свідчить судова практика, обов'язковим є також з'ясування емоційного компонента злочинних дій (бездіяльності), що важливо для визначення ставлення винного до вчиненого ним злочину.

Мотив є рушійною силою поведінки людини, зокрема осіб із психічними розладами. Можна припустити, що на мотивацію цих осіб здебільшого впливає їх внутрішній психофізіологічний стан, що виражається зовні у вигляді збудження (афектовані вибухи) або гальмування (зниження темпу прийняття рішень). Встановлення емоційної складової дає змогу об'єктивніше розглянути питання про ступінь вини обмежено осудного суб'єкта. Саме ступінь вини є найважливішим критерієм індивідуалізації відповідальності та покарання.

У підрозділі 2.5. “Судова практика врахування обмеженої осудності при призначенні покарання” підкреслено, що вивчення проблем кримінальної відповідальності осіб із психічними розладами набуває актуальності саме через їх практичне значення для вирішення питань кримінального судочинства. Будь-яка особа, яка вчинила злочин, зокрема визнана судом обмежено осудною, повинна дістати від імені держави належну кримінально-правову оцінку своїх дій, на що впливає характер та ступінь суспільної небезпеки злочину та його наслідки.

Як свідчать результати вивчення кримінальних справ, наявність психічних аномалій здебільшого пом'якшує відповідальність, оскільки особі, яка ними страждає, важче, порівняно зі здоровою людиною, утриматися від вчинення певних дій. Ґрунтуючись на принципі справедливості, до цих осіб суд ставиться поблажливо. Злочинець із психічними аномаліями вимагає більш милосердного ставлення, адже ці розлади роблять його менш витривалим і здатним до подолання труднощів, заподіюють додаткові страждання. Цій особі набагато важче переносити пов'язані з покаранням обмеження, ніж психічно повноцінному засудженому. Факт визнання особи такою, яка вчинила злочин у стані обмеженої осудності, має бути врахований судом як пом'якшуюча обставина під час призначення покарання.

Розділ 3 “Психологічна характеристика обмеженої осудності” складається з п'яти підрозділів і містить психологічну характеристику обмеженої осудності, зокрема її психологічний та патопсихологічний зміст. Досліджено вплив порушень інтелектуальної та емоційно-вольової сфер особи на її здатність усвідомлювати свої дії й керувати ними. Розглянуто різновиди психічних розладів як підстави для визнання особи обмежено осудною. Наведено приклади за матеріалами вивчених кримінальних справ і висновків комплексних судових психолого-психіатричних експертиз.

У підрозділі 3.1. “Психологічні та патопсихологічні особливості обмеженої осудності” проаналізовано статистичні дані Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я (МОЗ) України щодо структури психічних розладів в осіб, визнаних обмежено осудними за 2008-2009 рр. Встановлено, що до цієї категорії найчастіше відносять осіб, які страждають на такі психічні розлади: “шизофренія” (30,0 %), “деменція” (18,0 %), “непсихотичні психічні розлади внаслідок епілепсії” (17,0 %),“інші психози та слабоумство органічного походження” (9,0 %), “афективні психотичні розлади” (6,0 %), “розумова відсталість” (4,0 %). Наведені показники упродовж останніх років суттєво не змінюються.

Обґрунтовано, що психічний розлад дезорганізує свідомість. В обмежено осудної особи загальмовані всі психічні процеси, домінує “аварійний” стереотип поведінки, загострюються імпульсивні, мимовільні оборонні й агресивні реакції, різко змінюється звична поведінка, деформуються життєві позиції, порушується здатність до встановлення взаємозв'язків між явищами, у свідомості починає домінувати щось одне, тобто відбувається звуження свідомості та загальмовування усіх зон кори мозку, окрім тих, що пов'язані з гіпердомінуючою зоною. У цьому стані особа нездатна вийти із стресової ситуації адаптованим способом. За наявності психічного розладу особа стає незахищеною перед різними зовнішніми подразниками, що впливають на її здатність вчинити злочин.

Підрозділ 3.2. “Дефекти пізнавальної сфери психіки як підстави обмеженої осудності” містить характеристику відомих психологічній та психіатричній наукам найбільш розповсюджених дефектів у інтелектуальній сфері: інфантилізм, олігофренія та деменція як підстав визнання правопорушників обмежено осудними.

Встановлено, що інфантилізм - це загальне чи парціальне відставання розвитку особи від вікової норми. Він проявляється в недостатній зрілості думок, дитячій наївності, яскравості й нестійкості емоцій, підвищеному їх впливі на мислення, іноді - в довготривалих астенічних станах унаслідок інфекційних та інших соматичних захворювань. На фоні затримки психічного розвитку в осіб, які страждають психічним розладом у вигляді дисгармонійного інфантилізму, можуть розвиватися гострі психотичні стани, які об'єднуються в групу реактивних психозів. У їх основі - реакція особистості на стресову ситуацію. Незрілість афективно-емоційної сфери, зумовлена затримкою психічного розвитку, створює основу для виникнення психогеній. Якщо особа, яка страждає психічним розладом у виді інфантилізму, вчиняє злочин, і це захворювання перешкоджає їй повністю усвідомлювати свої дії та керувати ними, то суд, на підставі відповідного висновку судової експертизи, може визнати її обмежено осудною.

Визначено, що інтелектуальний дефект при олігофренії має різний ступінь тяжкості, відповідно до якого виділяють три групи: ідіотію, імбецильність і дебільність. Відмінною рисою олігофренії є те, що характерні для неї психічні розлади виникають не унаслідок зниження інтелекту й інших функцій психіки, як це спостерігається при інших психічних захворюваннях, а внаслідок їх уродженого недорозвинення. Вольова сфера характеризується слабістю спонукань та ініціативи, відсутністю або недостатньою самостійністю. Учинки відрізняються імпульсивністю, необдуманістю, нелогічністю. Відсутня боротьба мотивів, часто спостерігається негативізм.

У зв'язку з тим, що в основі психологічних дефектів інтелектуальної сфери лежить пошкодження головного мозку, в осіб, які ними страждають, настають декомпенсації чи тимчасові погіршення психічного стану, що виявляються у тривозі, різкій переміні настрою, головних болях, погіршенні сну. Після вживання алкоголю, наркотичних і токсичних речовин, при захворюваннях, що викликають високу температуру й інтоксикацією, в осіб, які страждають на олігофренію, легко виникають психотичні розлади, що супроводжуються зоровими галюцинаціями, руховим збудженням, страхами, депресіями. Ці особи, опинившись в ускладненій незвичній для їх повсякденного життя обстановці, іноді не можуть самостійно знайти оптимальний вихід із ситуації і вчиняють суспільно небезпечні дії.

Стосовно осіб з ознаками ідіотії й імбецильності вкрай рідко призначають судово-психіатричну експертизу на предмет вирішення питання про їх осудність, оскільки, як правило, вони перебувають під постійним наглядом. Найчастіше ці особи унаслідок їх пасивної підкорюваності й сугестивності, самі стають об'єктом зазіхань, зокрема сексуального насильства.

Особи з легкою розумовою відсталістю (дебільність) здатні регулювати свою поведінку в юридично значущих ситуаціях, передбачати наслідки своїх вчинків. Це головний аргумент на користь визнання таких осіб обмежено осудними. У деяких випадках, у разі вчинення ними сукупності правопорушень, що вимагають різного обсягу осмислення протиправного характеру дій, можливий висновок про осудність стосовно одного злочину й неосудності щодо іншого.

Дементні особи легко піддаються навіюванню і, потрапляючи таким чином під вплив інших осіб, вчиняють злочини. Оскільки деменція набувається переважно у віці після 55-60 років, то кількість таких злочинів дуже незначна. Під впливом алкоголю в таких осіб розгальмовуються інстинкти, що теж може бути причиною різноманітних злочинів, у тому числі на сексуальному ґрунті.

У підрозділі 3.3. “Порушення емоційно-вольової сфери психіки як підстава обмеженої осудності” розглянуто вплив низки емоційних станів, зокрема афекту, фрустрації, стресу, психологічного напруження, на здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення злочину.

Зазначено, зокрема, що в теорії кримінального права немає єдиної думки стосовно співвідношення фізіологічного афекту та обмеженої осудності. Але не виключено, що злочин у стані афекту може вчинити особа, яка має психічний розлад непсихотичного характеру. В цій ситуації суд, за наявності відповідних підстав, може визнати таку особу обмежено осудною. Водночас, “фізіологічний” афект не слід відносити до аномальних варіантів розвитку психіки, він є лише надзвичайно інтенсивною емоцією, загалом відповідаючи всім ознакам стану обмеженої осудності, оскільки суттєво обмежує здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Високий ступінь емоційних переживань специфічно впливає на характер пізнавальних процесів і на структуру свідомості суб'єкта. Цей вплив призводить до феномену звуження свідомості, що у свою чергу робить діяльність суб'єкта односторонньою. Саме тому “фізіологічний” афект не включений у Міжнародний перелік психічних і поведінкових розладів десятого перегляду (МКХ-10).

У підрозділі 3.4. “Дефекти волі як основа обмеженої осудності” виокремлено вольову складову свідомої та цілеспрямованої регуляції особою своєї діяльності та поведінки.

Аргументовано, що психологічний механізм вчинення злочину у стані обмеженої осудності розгортається як послідовне настання чотирьох стадій. На першій стадії усвідомлюється актуальна потреба та можливості її задоволення. Тут переважає біологічна домінанта, тому й виникнення умислу відбувається здебільшого імпульсивно, спонтанно.

На другій стадії формуються мотиви, усвідомлюються можливості досягнення конкретних цілей наявними операційними засобами при певних зовнішніх умов. Відбувається так звана “боротьба мотивів”, точніше - відсічення тих можливостей, які для даного індивіда операційно та особистісно неприйнятні, не мають шансового успіху. Люди з пониженою саморегуляцією відрізняються переважанням ситуативної мотивації, тому й прагнуть до максимального використання ситуативних можливостей для задоволення своїх потреб. Сама “доступність обстановки”, з великою ймовірністю, провокує в них актуалізацію відповідної мотивації.

Обмежено осудні злочинці досить часто починають злочинну дію без завчасно сформованої цілі, коли мотиви суміщаються з раптово виниклою метою. В деяких випадках (наприклад, під дією афекту, стресу, фрустрації), усвідомлені мотиви та цілі взагалі відсутні. Психіка особи тут спрацьовує на подолання перешкоди (афектора, стресора, фрустратора). У міру формування сталих способів поведінки, які систематично призводять до бажаного результату, в людини виникає стереотипний операційний механізм запуску поведінкової активності в певних особистісно значущих ситуаціях. При цьому контроль із боку свідомості часто згорнутий, обмежений. Основна оціночна функція переходить до емотивних ґенералізованих механізмів, роль раціональних оцінок різко понижується.

На третій стадії формується кінцеве рішення й виникає психологічна спрямованість до конкретної цілі. Однак, навіть у процесі дії мотиви й цілі можуть змінюватися відповідно до зміни зовнішніх умов.

Після прийняття рішення настає стадія аферентного синтезу - результат збудження центральної нервової системи й периферичних органів, який складається з програми дії та управління аферентним збудженням, що передається до виконавчих органів (м'язів, залоз). Стадія аферентного синтезу закінчується дією. Після прийняття рішення людина позбавлена можливості вільного вибору поведінки і фатально діє в напрямку прийнятого рішення. При цьому інформація рівнозначно оцінюється з об'єктивних та суб'єктивних позицій. Однак, у деяких випадках, домінують специфічні або неспецифічні шляхи проведення інформації, у зв'язку з чим переважає суб'єктивна чи об'єктивна її оцінка. Ця обставина, в свою чергу, відображається на балансі сил збудження та гальмування, що затрудняє нормальний процес аферентного синтезу, і рішення приймається в результаті викривленої інформації про стан організму й розгальмування так званих “нижчих потягів”. Такі процеси в емоціогенних ситуаціях характерні для осіб із психічними аномаліями, а також для деяких тимчасових соматичних станів. При цьому як процес аферентного синтезу, так і переважання специфічних і неспецифічних шляхів проходження інформації та дисбаланс процесів збудження й гальмування біологічно задані. У випадку відповідного пускового стимулу, пов'язаного з емоціогенною обстановкою, людина “приречена” на аномальну поведінку, яка часто буває злочинною.

Психологічний механізм вчинення злочину в стані обмеженої осудності характеризується такими особливостями: відсутня чи обмежена “боротьба мотивів”, мотиви накладаються на цілі, домінує генералізоване емоційне збудження, між стадіями переважає односторонній зв'язок.

У підрозділі 3.5. “Межові розлади поведінкової сфери особистості як підстава обмеженої осудності” визначається взаємозв'язок між акцентуаціями характеру та психопатіями і обмеженою осудністю. Обґрунтовано, що зрозуміти ступінь вплив межових аномалій психіки на свідомість і поведінку особи під час вчинення нею злочину можна лише за умови розгляду характеру людини з позиції гармонії всіх її особистісних рис.

Доведено, що головним параметром гармонійного характеру людини є адаптивність, що характеризується успішністю її пристосування до різних ситуацій, зміни обстановки та емоційним (внутрішнім чи зовнішнім) сприйняттям оточення. Адаптивність, у свою чергу, складається з трьох психологічних чинників: реального сприйняття дійсності (перцептивна складова), бажання адаптуватися (мотиваційна складова) та здатності це робити (регулятивна складова). На рівні адаптивності гармонійним вважається “сприйняття інших та світу навколо себе”, на рівні самоактуалізації - “внутрішнє сприйняття себе”. Водночас відображаються реалізм в оцінці своїх якостей, здатностей і можливостей, усвідомлення та сприйняття вироблених цінностей і насущних потреб, життя у злагоді із самим собою, викорінення психологічних комплексів чи примирення з ними.

Акцентуація характеру - надмірне вираження, загострення окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайнім варіантом норми і спричиняє відхилення в поведінці й діяльності. Акцентуація зумовлює підвищену чутливість і вразливість особистості до психотравмуючих ситуацій, що проявляється у психічних зривах і неадекватних діях. Вираженість акцентуації може бути різноманітною - від легкої, помітної лише найближчому оточенню, до крайніх варіантів, коли вона переростає в психопатію.

Супутнім чинником вчинення злочину найчастіше виступають: епілептоїдний, нестійкий, гіпертимний та істероїдний типи акцентуацій характеру та відповідні їм типи психопатій.

...