Депеналізація як елемент пенальної політики України

вперше:

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в дисертації теоретичні та прикладні висновки й рекомендації можуть бути підґрунтям у науково-дослідницькій роботі - для подальших досліджень депеналізації та пенальної політики як в науці кримінального права, так в інших юридичних науках; у законодавчому процесі - для подальшого вдосконалення законодавчого забезпечення депеналізації в Україні (Лист Головного юридичного управління Верховної Ради України № 07/8-512 від 09.09.2009); у правозастосуванні - сприяти вдосконаленню застосування практичної депеналізації (акт впровадження в діяльність суддів палати по розгляду кримінальних справ Апеляційного суду України в Запорізькій області від 09.08.2010; акт впровадження у діяльність відділу соціально-виховної та психологічної роботи Мічурінської виправної колонії № 57 від 04.12.2010); у навчальному процесі - під час викладання/вивчення навчальних дисциплін «Кримінальне право України», «Актуальні проблеми кримінального права України», «Кримінально-виконавче право України», «Кримінологія та профілактика правопорушень», «Актуальні проблеми кримінології» (акти впроваджень у навчальний процес Донецького юридичного інституту ЛДУВС імені Е.О. Дідоренка № 29 від 18.11.2009 та № 17 від 30.07.2010); в інформаційній сфері - для надання інформації про новітні тенденції в пенальній політиці та їх обумовленість, обсяги застосування депеналізації в Україні та впливу цього процесу на розвиток суспільних відносин; у правовиховній діяльності - у правовій освіті населення, виховній діяльності серед курсантів та студентів вищих навчальних закладів, підвищенні кваліфікації суддівського корпусу та працівників правоохоронних органів України.

Особистий внесок здобувача. Сформульовані у дисертації положення, узагальнення, висновки, рекомендації, пропозиції обґрунтовані дисертантом на підставі особистих досліджень у результаті опрацювання та аналізу наукових, нормативних, статистичних та емпіричних джерел.

• Розділ І «Поняття та генезис депеналізації як елемента пенальної політики України» складається з трьох підрозділів.
• У підрозділі 1.1. «Поняття та структура пенальної політики України» для з'ясування поняття та сутності пенальної політики України проводиться дослідження основних категорій та понять за такою схемою: політика - правова політика - правова політика у сфері протидії злочинності - пенальна політика. На основі аналізу теоретичних досліджень вітчизняних (В.І. Борисов, О.М. Литвак, М.І. Панов, А.О. Селіванов, П.Л. Фріс, М.І. Хавронюк, М.П. Чубинський) та зарубіжних (М.О. Бєляєв, І.М. Гальперін, С.К. Гогель, Ф. Ліст, А.В. Наумов, С.В. Познишев, В.В. Субочев, В.В. Трофімов, А.Я. Естрін) вчених автор стверджує, що весь комплекс питань, пов'язаний з інститутом покарання, є предметом регулювання пенальної політики, під якою пропонується розуміти інституційний вимір правової політики держави у сфері протидії злочинності, який має своїм предметом мету, оптимальні вид і розмір покарання за злочин, розробляє положення щодо призначення й звільнення від покарання та його відбування, формує засоби протидіючого впливу на злочинність під час реалізації покарання та набуває вираження в нормах кримінально-правового, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального й кримінологічного законодавства і практиці їх застосування.
• Стверджується, що структурно пенальна політика України складається з чотирьох складових, перед кожною з яких стоїть конкретне завдання, що охоплює певну «ділянку» існування інституту покарання: кримінально-правова сфера розкриває загальну мету покарання, визначає межі, порядок та умови призначення покарання, визначає підстави звільнення від покарання та його відбування, встановлює міру покарання в кримінально-правових санкціях; кримінально-виконавча сфера встановлює шляхи досягнення мети покарання, передбачає основні засоби виправного впливу на засуджених, порядок і умови відбування тих чи інших видів покарань, порядок звільнення від відбування покарання - тобто деталізує положення кримінально-правової сфери в процесі виконання/відбування покарань; кримінально-процесуальна сфера визначає ряд положень з призначення справедливого та індивідуального покарання, процесуальні гарантії прав засуджених; кримінологічна сфера забезпечує загальну превенцію, запобігання вчиненню злочинів особами, що відбувають чи відбули покарання, формуванню кримінальної субкультури тощо.
• У підрозділі 1.2. «Поняття, види депеналізації, її місце у пенальній політиці України» досліджуються поняття депеналізації та її місце у пенальній політиці України. Визначаються підстави класифікації депеналізації, відповідно до яких наводяться її види.
• На основі дослідження наукових джерел дисертант стверджує, що за родовою належністю депеналізація відноситься до кримінально-правової сфери пенальної політики України. Під час з'ясування «ділянки впливу» депеналізації, стверджується про те, що в рамках пенальної політики, пов'язаної з інститутом покарання, депеналізація не може розповсюджуватись на інститут звільнення від кримінальної відповідальності. Під депеналізацією пропонується розуміти напрям кримінально-правової сфери пенальної політики України, який здійснюється уповноваженими органами державної влади та полягає у внесенні змін та доповнень до КК України, якими передбачається більш м'який вид чи (та) розмір покарання як в положеннях Загальної частини, так і в санкціях статей (частин статей) Особливої частини, призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, звільненні від покарання та його відбування.
• Здобувачем проводиться класифікація депеналізації за такими критеріями: за суб'єктами; за обсягом пом'якшення кримінально-правових обмежень (об'ємом); за колом осіб; залежно від поведінки особи; за періодичністю; залежно від етапу реалізації покарання; за можливістю настання зворотності наслідків; залежно від нормативних положень, у яких може бути передбачено депеналізацію (структури КК України); залежно від стадії кримінального процесу; за кількістю разів застосування.
• Підрозділ 1.3. «Історичний розвиток депеналізації в України» присвячений розгляду історії законодавчого забезпечення та практики застосування депеналізації в Україні. В якості критерію періодизації історії депеналізації в Україні здобувач використовує: з одного боку - соціально-політичну характеристику розвитку державного ладу України, з іншого - трансформацію ідей щодо депеналізації, які прямо чи опосередковано знаходили прояв у конкретних нормативно-правових актах та практиці їх застосування. На підставі запропонованої періодизації піддається аналізові стан законодавчого забезпечення та практики застосування депеналізації в князівський період (882-1349 рр.), в період перебування українських земель у складі Литви, Польщі, Речі Посполитої (1349-1648 рр.), в період автономії України у складі Росії (1648-1764 рр.), в період перебування України у складі Австрійської (Австро-Угорської) й Російської імперій (1764-1917 рр.), в період відродження і розбудови української державності (1917-1921 рр.), в період Української СРР (РСР) (1921-1991 рр.), в період з проголошення незалежності держави України до ухвалення нового КК України (1991-2001 рр.), в сучасний період (з 2001 р. й дотепер).
• Історичний розвиток депеналізації досліджується крізь призму історії розвитку кримінального та кримінально-виконавчого права, кримінально-правових та кримінально-виконавчих ідей українських діячів, праць українських вчених-правознавців, історії прийняття та дії відповідних нормативно-правових актів, практики їх застосування, проектів нормативних документів, які так і не були впроваджені в життя тощо. Робиться висновок про те, що розвиток депеналізації в Україні мав класовий, формаційний характер і вдосконалювався від періоду до періоду, увібрав в себе ряд прогресивних гуманістичних ідей. Попри те, що історія знає періоди розвитку депеналізації, за яких її застосування залежало від соціального, майнового статусу потерпілих та осіб, що вчинили злочин, її еволюція призвела до науково обґрунтованого, справедливого та гуманного застосування депеналізації у наш час.
• Розділ ІІ «Теоретичні засади депеналізації» складається з трьох підрозділів.
• У підрозділі 2.1. «Нормативно-правова основа та фактори, що обумовлюють застосування депеналізації» визначено та досліджено нормативно-правову основу депеналізації, яку складають Конституція України; закони України; чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України; Укази Президента України, акти Державного департаменту України з питань виконання покарань; рішення Конституційного Суду України; постанови Пленуму Верховного Суду України; практика Європейського суду з прав людини. Піддано дослідженню фактори, що обумовлюють застосування депеналізації.
• Особливу увагу приділено законам, як нормативно-правовій основі депеналізації. Зазначається, що Конституція України займає головне місце серед законодавчих актів України, визначає основні, базові підходи до визначення та реалізації депеналізації в Україні. Кодифіковані та звичайні закони України - основні нормативно-правові акти, в яких знаходить відображення депеналізація.
• Аналізуються підзаконні нормативно-правові акти, які становлять нормативно-правову основу депеналізації в Україні. До них здобувачем віднесено Укази Президента України та акти Державного департаменту України з питань виконання покарань.
• Стверджується, що депеналізація може бути передбачена в рішеннях Конституційного Суду України, який відповідно до п. 2 ст. 150 Конституції України наділений правом офіційного тлумачення законів України.
• Також досліджуються Постанови Пленуму Верховного суду України, зокрема, Постанова Пленуму Верховного суду України №2 від 26.04.2002 р. «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким», Постанова Пленуму Верховного суду України №6 від 31.05.2002 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру», Постанова Пленуму Верховного суду України №18 від 10.12.2004 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», Постанова Пленуму Верховного суду України №10 від 22.12.2006 р. «Про судову практику у справах про хуліганство».
• Враховуючи необхідність приведення національного законодавства у відповідність до норм і стандартів, які зафіксовані у міжнародних договорах та угодах, здобувачем досліджено чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України, як нормативно-правову основу депеналізації. Окрема увага здобувача також приділена практиці Європейського суду з прав людини.
• До факторів, що обумовлюють застосування депеналізації, здобувач пропонує відносити: соціальні (зміна характеру та ступеня суспільної небезпечності певної групи злочинів чи конкретного злочину; поява нових суспільних відносин, втрата соціальної значущості іншими); міжнародно-правові (перспектива вступу до європейської та міжнародної спільноти, виконання зобов'язань в сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина); кримінально-правові (наявність прогалин в законодавстві про кримінальну відповідальність; необхідність адекватного, справедливого та невідворотного застосування кримінально-правової репресії); кримінально-виконавчі (необхідність досягнення мети виправлення та ресоціалізації осіб, що відбувають покарання); психологічні (сприйняття населенням депеналізації як справедливої; необхідність досягнення мети загальної превенції) та економічні (відсутність можливості в державі забезпечувати необхідні умови виконання та відбування покарання).
• Підрозділ 2.2. «Принципи депеналізації» присвячено визначенню та дослідженню керівних засад формування та реалізації депеналізації. Виокремлено та проаналізовано такі принципи депеналізації: принцип відповідності депеналізації складникам інших сфер пенальної політики України; принцип урахування (відповідності) соціально-правової психології; принцип економії репресії; принцип доцільності; принцип невідворотності репресії; принцип диференціації та індивідуалізації репресії; принцип соціальної справедливості. Стверджується, що для окремого виду депеналізації зазначені принципи можуть набувати особливих рис.
• Підрозділ 2.3. «Взаємозв'язок депеналізації з кримінально-виконавчою і кримінологічною сферами пенальної політики України». На думку дисертанта найбільш повно взаємозв'язок депеналізації з кримінально-виконавчою сферою пенальної політики України простежується у переході від прогресивної системи відбування покарання до депеналізації, оскільки в цьому разі зміна кримінально-виконавчого статусу особи обумовлює зміну її кримінально-правового статусу. УДЗ (ст.ст. 81, 107 КК України) та заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК України), які відносяться до останньої форми прогресивної системи відбування покарання, являють собою різновиди практичної депеналізації. Саме в цьому знаходять своє відображення процеси взаємодії та взаємовпливу досліджуваних елементів, спільним для яких є метод заохочення засудженого до покращення власного правового статусу як в кримінально-виконавчому, так і кримінально-правовому значенні.
• Досліджуючи взаємозв'язок депеналізації з кримінологічною сферою пенальної політики держави, слід враховувати те, що для кримінології, як підґрунтя кримінологічної сфери пенальної політики держави, депеналізація є предметом дослідження у зв'язку із проблемою протидії злочинності.
• На основі проведеного дисертантом анкетування співробітників кримінально-виконавчої системи та осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі, стверджується, що одним із заходів кримінологічного забезпечення депеналізації має стати пропаганда положень кримінально-правового законодавства стосовно осіб, які відбувають покарання. На основі проведеного емпіричного дослідження автор зазначає, що пропаганда положень кримінально-правового законодавства має стати необхідним атрибутом відбування будь-якого виду покарання. Це необхідно для забезпечення належного застосування депеналізації до осіб, які відбувають покарання.
• Здобувач наводить результати проведеного ним анкетування співробітників кримінально-виконавчої системи та осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, стосовно кримінологічного забезпечення застосування депеналізації до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Стверджується, що для цього необхідно розробити дієвий механізм протидії кримінальній субкультурі серед осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Обґрунтовується, що складником цього механізму має стати розроблення програми пропаганди положень кримінально-правового законодавства для заохочення осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі. Про це свідчать й результати проведеного дисертантом анкетування. Так, 69,4 % опитаних працівників кримінально-виконавчої системи вважають сучасні заходи профілактики пенальної злочинності недієвими. 78,3 % респондентів вважають за необхідне проводити пропаганду положень кримінально-правового законодавства серед осіб, що відбувають покарання, для протидії кримінальній субкультурі. 53,5 % опитаних осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, вважають, що пропаганда положень кримінально-правового законодавства може стати дієвим засобом протидії розповсюдженню кримінальної субкультури. Серед опитаних осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, 83,6 % стверджують, що за умов знань положень кримінально-правового законодавства вони ніколи би не вчинили злочин.
• Автор зазначає, що такі результати свідчать про те, що пропаганда положень кримінально-правового законодавства має стати необхідним елементом відбування будь-якого виду покарання для того, щоб забезпечити належне застосування до осіб, що їх відбувають, депеналізації.
• Розділ ІІІ «Сучасний розвиток депеналізації» складається з двох підрозділів.
• У підрозділі 3.1. «Сучасний розвиток депеналізації в Україні» розглянуто розвиток депеналізації під час визначення виду та розміру покарання в статтях Загальної частини КК України, під час встановлення міри покрання в санкціях статей (санкціях частин статей) Особливої частини КК України. Розглядається можливість та обгрунтовується доцільність передбачення у ч. 2 ст. 50 КК України відновлення соціальної справедливості в якості елемента мети покарання.
• Особливу увагу дисертантом приділено сучасному розвитку норм, якими передбачено порядок звільнення від відбування покарання з випробуванням. Зазначається, що на сучасному етапі розвитку депеналіації досягнення мети застосування кримінально-правової репресії, на скільки можливо, має забезпечуватися превентивними засобами, не караючим впливом.
• У підрозділі 3.2. «Законодавство зарубіжних країн щодо застосування депеналізації у виді умовно-дострокового звільнення від відбування покарання» досліджується кримінально-правове законодавство зарубіжних країн, що регламентує умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Стверджується, що цей вид депеналізації полягає у достроковому звільненні засудженого від відбування ним конкретного виду покарання за умови дотримання засудженим протягом іспитового строку встановлених законом вимог.
...