Формування і розвиток системи наукових ступенів і вчених звань в Україні в контексті світового досвіду: історико-юридичне дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

Костенко Ірина Валентинівна

УДК 378.21

Формування і розвиток системи наукових ступенів і вчених звань

в Україні в контексті світового досвіду:

історико-юридичне дослідження

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ - 2011

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана у відділі історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України.

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, професор

Усенко Ігор Борисович,

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, завідувач відділу історико-правових досліджень.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України

Гончаренко Володимир Дмитрович,

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», завідувач кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн;

кандидат юридичних наук,

Міхневич Людмила Володимирівна,

Державний вищий навчальний заклад «Київський Національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», доцент кафедри конституційного і адміністративного права.

Захист відбудеться «8» квітня 2011 року о 16 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради К 26.053.18 у Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ - 30, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова за адресою: 01601, Україна, м. Київ - 30, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий «5» березня 2011 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.С. Дубчак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відтоді, як в університеті м. Болонья 1130 р. на основі публічного захисту дисертації вперше було присуджено докторський ступінь, проблеми атестації наукових і науково-педагогічних кадрів перебувають у центрі уваги наукової спільноти. Гостра дискусія щодо ефективності сучасної системи наукових (учених) ступенів і звань та її правового закріплення триває і в незалежній Україні. А приєднання України до Болонського процесу з новою силою підкреслило необхідність пристосування системи наукових (учених) титулів до вимог сьогодення, перегляду правових норм, що забезпечують її функціонування. Особливо гостро постає питання вибору стратегії й тактики подальшого розвитку системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів. З одного боку, залишається необхідним державний контроль за рівнем підготовки науковців і освітян, з іншого - визріває потреба вивести цю справу з-під монополії державних структур і повернути її, як це історично склалося у світі, до самих учених.

Вирішенню цих проблем має сприяти ретельне вивчення відповідного історичного досвіду. Проте, виявлення передумов та джерел появи законодавчих актів різного рівня про порядок надання (присудження, присвоєння) наукових ступенів та вчених звань, розкриття національних та світових тенденцій його становлення, закономірностей та умов, що забезпечують його стабільність та перспективи розвитку, визначається як основна задача «наукового менеджменту», що має неабияке практичне значення, а наявність великої та різноспрямованої юридичної спадщини з обраної тематики, накопиченої на теренах України, потребує не тільки осмислення, а й узагальнення.

Актуальність дослідження підсилюється тим, що в Україні майже повністю відсутні узагальнюючі наукові праці з відповідної проблематики, хоча в інших країнах пострадянського простору, зокрема, в Росії, аналогічні проблеми вже стали предметом розгляду в багатьох монографічних та дисертаційних історико-правових дослідженнях.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до планової тематики відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, зокрема, НДР «Концептуальні здобутки української академічної науки: історико-правове дослідження» (номер державної реєстрації 0108U001824).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в узагальненні з урахуванням загальносвітової практики вітчизняного досвіду правового регулювання присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань та виробленні рекомендацій щодо врахування цього досвіду в сучасній Україні.

Згідно з метою в дисертаційній роботі було поставлено такі завдання:

- зібрати й систематизувати історіографічну та джерельну базу дослідження, проаналізувати стан наукового опрацювання проблеми;

- обрати методологічний інструментарій та розробити поняттєво-термінологічий апарат дослідження;

- проаналізувати витоки виникнення наукових ступенів та вчених звань у Середньовічній Європі як перший досвід структуризації та систематизації наукової титулатури;

- з'ясувати особливості правового регулювання присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань у Російській імперії, в Австро-Угорщині, в українських державах початку XX ст. та в Радянській Україні;

- узагальнити досвід правового регулювання присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань у сучасній Україні;

- із урахуванням історичного досвіду й сучасної практики внести пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання науково-атестаційного процесу в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникали в процесі становлення та розвитку вітчизняної системи наукових ступенів і вчених звань.

Предмет дослідження - правові аспекти становлення і розвитку системи наукових ступенів і вчених звань в Україні в контексті світового досвіду.

Предмет дослідження розглядається у хронологічних рамках від появи перших учених ступенів і звань на українських землях до сьогодення. Водночас для з'ясування історичних витоків вітчизняної системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів високої кваліфікації у дослідженні характеризуються основні риси європейської наукової титулатури починаючи з 1130 р.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження виходить з необхідності всебічного, конкретного і системного вивчення правового регулювання надання наукових ступенів і вчених звань в Україні. Методологічний інструментарій дослідження включає філософські, загальнонаукові та спеціальні наукові методи. Основою філософського рівня методології є діалектичні принципи дослідження правової та іншої соціальної реальності - об'єктивність, детермінізм, історизм, редукціонізм, системність, додатковість тощо; основою загальнонаукового рівня - дескриптивний метод, методи формальної та діалектичної логіки. Традиційний формаційний підхід доповнювався синергетичним, антропосоціокультурним, аксіологічним та інституціональним підходами. Спеціальні методи юридичної науки (формально-догматичний, історико-правовий, порівняльно-правовий та ін.) у процесі критики історичних першоджерел доповнювалися спеціальними методами історичної науки.

Діалектика історичного й логічного, загального і конкретного, спільного й відмінного дозволила всебічно й об'єктивно описати процеси виникнення, історичного розвитку та сучасного функціонування інституту наукової титулатури в Україні як динамічної системи, що перебуває у постійному русі. Реконструкція системи присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань на різних хронологічних шарах стала можливою завдяки використанню структурно-функціонального методу. Порівняльний метод використовувався за необхідності зіставити різні моделі наукової титулатури. Для аналізу нормативно-правової бази використовувався передусім формально-догматичний та інші спеціальні юридичні методи. Застосування історико-генетичного методу дозволило визначити передумови становлення та еволюцію правового статусу інституту наукової титулатури в хронологічному порядку. Для створення поняттєво-термінологічного апарату дисертаційного дослідження використовувалася методика сходження від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного.

Використані у дослідженні методи й методики орієнтовані на комплексний аналіз обраного історико-юридичного матеріалу на базі принципу неповної індукції (від прецедентів до побудови їх правознавчих моделей). Сукупність цих методів і принципів допомогла детально розглянути розвиток інституту наукової титулатури у просторі й часі.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що робота є пріоритетним дослідженням історії становлення й розвитку вітчизняної системи присвоєння наукових ступенів та присудження вчених звань, поданої як цілісний послідовний процес, а результати проведеного аналізу певним чином змінюють наявні теоретичні уявлення про розвиток нормативно-правової бази порядку існування та функціонування інституту наукової титулатури в Україні, про становлення системи кваліфікації та атестації наукових та науково-педагогічних працівників, її структурну організацію.

Внесок здобувача у розроблення зазначеної проблематики визначають такі основні результати дослідження:

вперше:

- зроблено висновок про безперервність еволюції правового регулювання присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань на українських землях від середньовіччя до сьогодення, основною тенденцією якої була поступова централізація та одержавлення науково-атестаційної діяльності;

- аргументовано думку про спорідненість правових засад науково-атестаційної системи підавстрійських українських університетів у Львові й Чернівцях з Карловим університетом у Празі та Ягеллонським університетом у Кракові;

- зроблено висновок про генетичну спорідненість дореволюційної російської і радянської систем наукової атестації;

- відзначено принципову відмінність у підходах до присудження наукових ступенів в УСРР і РСФРР у період до утвердження в 1934 р. єдиної загальносоюзної системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, існування в УСРР у цей час єдиного вченого ступеня доктора наук;

- аргументовано висновок про сутнісну та юридико-технічну недосконалість нормативно-правової бази присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань у сучасній Україні;

- запропоновано комплекс організаційно-правових заходів, спрямованих на демократизацію і підвищення ефективності атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, зокрема: кодифікацію основних нормативних положень у спеціальному законі про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, вироблення нового механізму присудження наукових ступенів як через аспірантуру (докторантуру), так і шляхом присудження ступеня доктора наук провідним ученим поза докторантурою і без захисту дисертації, створення вузькоспеціалізованих позавідомчих вчених рад при ВАК України, запровадження для викладачів-сумісників ученого звання приват-доцента;

удосконалено:

- поняттєво-термінологічний апарат історико-правових досліджень наукової титулатури, основними одиницями якого виступають номінації первинних наукових (учених, академічних) титулів, значною мірою успадкованих сучасною академічною спільнотою, які доцільно розподіляти на «посади», «кваліфікації», «учені ступені», «учені звання» й «академічні звання», а також номінації елементів та етапів науково-атестаційного процесу;

набули подальшого розвитку:

- положення щодо історичних особливостей співвідношення суспільних і державних засад у присудженні наукових ступенів і присвоєнні вчених звань на різних етапах розвитку вітчизняної державності;

- положення щодо юридичного закріплення права Української (Всеукраїнської) Академії наук присуджувати вчений ступінь доктора наук.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження мають представляти певний інтерес передусім для органів державної влади, які визначають державну політику України в галузі підготовки та атестації наукових та науково-педагогічних кадрів і забезпечують її реалізацію, для керівників ВНЗ і наукових установ, для наукових і науково-педагогічних працівників.

Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані:

- для подальших наукових досліджень;

- для створення адекватної сучасним вимогам нормативно-правової бази атестації наукових та науково-педагогічних кадрів в Україні;

- для навчально-педагогічних розробок у перебігу викладання курсів історії держави і права, історії державних та правових вчень, історії юридичної науки;

- для поліпшення діяльності державних органів, наділених владними повноваженнями у сфері присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань.

Апробація роботи здійснювалась:

під час обговорення результатів дослідження на засіданнях відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України;

в обговореннях пропозиційної частини дисертації з членами та посадовцями ВАК України;

на науково-практичних конференціях «Освіта як фактор забезпечення стабільності сучасного суспільства» (26 березня 2004 р., м. Тернопіль, тези виступу опубліковані); «Категорії, поняття і терміни історико-юридичної науки» (XXI Міжнародна історико-правова конференція 23-26 квітня 2009 р., м. Миколаїв, доповідь опублікована); «Проблеми та перспективи розвитку вітчизняного права» (Міжнародна наукова конференція в рамках IV наукових читань, присвячених пам'яті В. М. Корецького, 19-20 листопада 2009 р., м. Дніпропетровськ, доповідь опублікована як наукова стаття); XXII Міжнародна історико-правова конференція, присвячена пам'яті віце-президента МАІП професора О. В.Тимощука (17-20 вересня 2009 р., смт. Миколаївка, АРК); «Методологічні проблеми історико-правових досліджень» (XXIIІ Міжнародна історико-правова конференція, 23-26 вересня 2010 р., м. Алушта, АРК).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження відображені в 6 наукових працях, з яких 5 статей - у фахових наукових виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які охоплюють 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків - основних документів, що регулювали присудження єдиного ступеня доктора наук в УСРР, та наукової записки за результатами дисертаційного дослідження.

Обсяг основного тексту дисертації - 199 сторінок. Список використаних джерел - 79 сторінок (745 найменувань). Додатки - 25 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв'язок із науковою тематикою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; визначаються його мета і завдання, об'єкт, предмет; характеризуються методи дослідження, використані в роботі, формулюються наукова новизна і практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію та публікацію результатів дослідження, структуру та обсяг роботи.

У Розділі І «Історіографія проблеми, джерельна база та теоретико-методологічні основи дослідження» розглядаються загальні засади дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1. «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» присвячено аналізу відповідної літератури за темою дослідження та характеристиці джерел дослідження.

Підкреслюється, що проблематика походження, розвитку та функціонування інституту наукової титулатури в Україні, починаючи від середньовічних університетів і закінчуючи сучасними прагненнями до інтеграції в світові освітні структури, досі не була об'єктом окремого аналізу. Водночас, у контексті розгляду загальних проблем історії науки та освіти, оцінки ефективності атестаційних процедур дослідники зверталися до окремих аспектів питання у різножанрових наукових розвідках, які за проблемно-історичним принципом доцільно розподілити на:

1. Роботи, присвячені Середньовічному університетові та трансформаціям його традицій на східнослов'янських землях - оглядові праці різної цілеспрямованості з підвищеною увагою до середньовічної народної освіти загалом, із акцентом на вивчення римського права, авторами яких були Ж. Верже, А. Вормс, Р. Ієринг, В. В. Ігнатович, В. К. Піскорський, М.С. Суворов; розвідки й хрестоматійні видання, присвячені значенню наукових титулів у офіційному та неофіційному контексті повсякденного життя й побуту, які підготували В. М. Бахтін, Ф. Кавка, С. Квастель, Л.Козьменко, Г. Г. Кричевський, Б. Г. Струков.

Українські вищі навчальні заклади XVI-XVII ст. з їхніми багатими традиціями також неодноразово досліджували українські, російські, німецькі, австрійські та польські автори - Л. М. Алексієвець, Т. О. Дороніна, В.Ф.Кметь, І. Є. Курляк, В. Л. Микитась, І. І. Огієнко, С. О. Подокшин, М.Д.Рогович, О. П. Удод, З. І Хижняк, В. П. Чугайов, M. Csaky, F. Gall, H.von.Hentig, K. Michalewska, K. Morawskа, S. Preglau-Hammerle, H.Zeissberg. Проте, феномен наукової титулатури розглядався ними поспіль або не аналізувався загалом.

2. Роботи, присвячені історії наукової титулатури в Україні під владою Російської та Австро-Угорської імперій, а також у добу української революції 1917-1921 рр. Історіографія вищої школи Росії періоду імперії представлена, передусім, роботами таких дореволюційних дослідників, як Д.І. Багалій, Ф. В. Благовидов, Н. Н. Булич, О. І. Введенський, М.Ф.Владимирський-Буданов, В. А. Воробйов, Б. Б. Глинський, Н.П.Загоскін, В. С. Іконников, Є. В. Петухов, С. В. Рождественський, І.М.Сеченов, В. І. Сергеєвич, П. І. Ферлюдін, Г. Ф. Шершеневич. Серед цих праць - ювілейні видання окремих навчальних закладів та поодинокі узагальнюючі дослідження урядової політики в сфері вищої освіти з вивченням і систематизованим виданням офіційних документів та архівних матеріалів.

У радянські часи увага авторів, первинно сконцентрована на загальних питаннях присудження учених ступенів і звань у Російській імперії, поступово зміщується до вивчення й обговорення проблем розвитку правових ідей у даній сфері, завершуючись створенням цілісної програми виявлення, збирання та бібліографічного опису дисертаційних робіт, із наголосом на історичний аспект, динаміку ідей та їх відбиття в законодавстві. У дисертації названо кілька десятків радянських вчених - авторів досліджень з питань історії науки і освіти в Російській імперії. Серед них, як видається, на особливу пошану заслуговують основоположник наукового напряму зі спеціального дослідження історії наукових ступенів у Росії Г. Г. Кричевський та його послідовники О. Є. Іванов та О. М. Якушев. Також значний інтерес представляють історико-правові дослідження правового статусу російських університетів сучасної дослідниці Є. М. Писарєвої, підготовлені на матеріалах українських архівних та інших джерел.

Продовження європейських традицій наукового титулування в західноукраїнських університетах стало предметом розгляду, здебільшого, вже сучасних українських науковців - істориків, правників, філологів - таких, як О. В. Єгорова, І. П. Задерейчук, В. М. Заруба, О. М. Каліщук, В.М.Качмар, Д. Ю. Коржов, Н. Ф. Мисак, О. С. Рубльов, Т. А. Стоян, З.І.Хижняк та ін. Між тим, процедура наукової атестації в цих авторів є переважно ілюстративним матеріалом для розгортання ширших проблем, як-от проблема становлення галицької інтелігенції, питання українізації вітчизняних університетів, справа збирання та оприлюднення відомостей про українських науковців та діячів культури Галичини й Буковини, аналіз структури й викладацького складу львівських ВНЗ, заснування нових кафедр тощо.

3. Роботи, присвячені інституту присудження наукових ступенів та вчених звань у Радянській Україні. Більшість відповідних досліджень було присвячено загальному радянському досвіду без урахування української специфіки. Це передусім фундаментальні історичні монографії і докторські дисертації про досвід організації науки і освіти в СРСР К. Т. Галкіна, Н.І.Загузова, В. М. Полонського та деяких інших авторів.

Слід підкреслити, що стосовно цього історичного періоду своє вагоме слово сказали не лише історики, а й правознавці. Зокрема, проблемами правового статусу науковців і освітян в Росії активно займалися Л. Ф. Петренко та О. М. Прудинський, а в УРСР - В. П. Пастухов. У загальному контексті правові питання освіти досліджували відомі вчені-юристи С.І.Штамм та Г. О. Дорохова, у численних дослідженнях яких певне місце займають і питання побудови освітньої моделі в Україні. Безпосередньо ж радянський досвід правового регулювання надання наукових титулів знайшов відображення у десятках монографічних і дисертаційних досліджень, підготовлених російськими вченими, які належать до наукової школи О. М. Якушева,.

Що ж стосується досвіду розвитку інституту наукової титулатури в Україні у період до створення у 1934 р. загальносоюзної науково-атестаційної системи, то він здебільшого розглядався дослідниками спорадично і безсистемно: включався до контексту ширших розвідок подібної проблематики, змішуючись чи ототожнюючись із загальнорадянськими освітянськими процесами. Це призводило до багатьох протиріч, зокрема, поза увагою залишилися саме питання відмінностей між українськими та російськими механізмами формування та відбору наукових кадрів. Утім, у дисертації звертається увага на багатий фактичний матеріал, який наводять у своїх працях перші керманичі української радянської освіти Г. Ф. Гринько та Я. П. Ряппо, дослідники історії української науки і освіти М. А. Бистров, В. Г. Богуславська, С. М. Домбровська, В. В. Липинський, М. І. Мірошниченко, О. П. Ситніков, О. В. Сухомлинська та інші. Серед учених-юристів дотичними проблемами історичного досвіду кодифікації українського радянського законодавства про народну освіту послідовно займалися Б. М. Бабій, І. Б. Усенко та Л. І. Рябошапка. Правові проблеми підготовки і атестації наукових кадрів на прикладі юридичного факультету Київського інституту народного господарства розглядала у своїй кандидатській дисертації Л. В. Михневич.

4. Роботи, присвячені науково-атестаційному процесові в сучасній незалежній Україні, включаючи вимоги та процедури присудження наукових ступенів та вчених звань, а також питання євроінтеграції української освітньої програми, зважаючи на Болонські домовленості, авторами яких були, зокрема, Н. О. Бондарчук, І. О. Вакарчук, Я. В. Ганіткевич, О. О. Іваницький, В. Г. Кремінь, О. Г. Котова, Г. О. Мурашин, В. С. Ольховський, Н. Г. Протасова.

Одним з проявів уваги правознавців до проблем освіти і науки стала постановка питання про існування відповідної підгалузі законодавства - освітнього права. Над проблемами «освітнього права» нині в Україні, зокрема, активно працюють Б. І. Андрусишин, В. П. Андрущенко, Є. В. Красняков та С. М. Ніколаєнко. Проте, правові аспекти надання наукових титулів все ж досліджуються вочевидь недостатньо.

У цьому ж підрозділі характеризуються джерела дисертаційного дослідження, до числа яких належать передусім нормативно-правові акти різного рівня з питань підготовки і атестації наукових та науково-педагогічних кадрів. Наводиться перелік офіційних видань, у яких публікувалися ці та інші офіційно-документальні матеріали.

Звертається увага на змістовні публікації документів з питань надання наукових титулів, здійснені Г. І. Липатніковою, О. А. Андрєєвою, Н. Д. Митьковою та іншими дослідниками, та на особливу джерелознавчу цінність двотомного видання «Хрестоматія з історії інститутів наукової підготовки та атестації в університетах та академіях Західної Європи та Росії», укладеного О. М. Якушевим, Д. О. Хохловою та І. Г. Воропаєвим.

Наводяться відомості про архівні матеріали, використані у дисертації, - документи з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і органів державного управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України та Державного архіву м. Києва. Окремо характеризуються деякі наративні джерела, що використовувалися у дисертаційному дослідженні.

Загалом джерельна база видається достатньою для здійсненого дослідження, проте в перспективному аспекті був би доволі корисним пошук відповідних матеріалів і у зарубіжних архівах, який, імовірно, не змінюючи загальних висновків цього дослідження, дозволив би доповнити і конкретизувати окремі його положення.

У підрозділі 1.2. «Методологія і понятійно-термінологічний апарат дослідження» зазначається, що методологічну основу дисертаційної роботи визначають принципи історизму, логічності, системності та об'єктивності в підході до вивчення явищ минулого на основі комплексного використання джерел та літератури. При розв'язанні дослідницьких проблем автором були використані загальнонаукові методи аналізу, систематизації, індукції, дедукції тощо, а також залучені проблемно-тематичний, типологічний, соціолого-статистичний, системно-структурний та описовий методи. Але оскільки об'єктивність системного аналізу явищ неможливо відокремити від їх історичного вивчення, головними методологічними принципами, уживаними для аналізу історії присвоєння наукових ступенів та вчених звань, виступають, відповідно, принцип системності та принцип історизму.

Особливе значення для дисертації мало використання сучасної методології юридичних досліджень, зокрема компаративне вивчення системи присвоєння наукових ступенів та вчених звань як її «зовнішній» аналіз і водночас догматичне дослідження системи присвоєння наукових ступенів та вчених звань в Україні як її «внутрішній» аналіз.

Основними одиницями понятійно-термінологічного апарату дослідження визначені номінації первинних наукових (учених, академічних) титулів, значною мірою успадкованих сучасною академічною спільнотою (наприклад, школяр, студент, бакалавр, магістр, спеціаліст, ліценціат, кандидат, доктор, асистент, приват-доцент, доцент, професор, молодший науковий співробітник, старший науковий співробітник тощо), які доцільно розподіляти на «посади», «кваліфікації», «наукові ступені», «учені звання» й «академічні звання», а також номінації елементів та етапів науково-атестаційного процесу. Окремо розкривається зміст поняття «науковий титул», яке у дисертації використовується як інтегральне для вчених (наукових) ступенів і вчених звань. Звертається увага на недоліки запровадження в сучасній Україні терміну «науковий ступінь» замість традиційного «вчений ступінь».

У Розділі ІІ «Історичні витоки сучасної системи наукових ступенів і вчених звань в Україні» розглядається виникнення і первинний досвід функціонування університетів, формування системи вчених ступенів і звань, що пов'язується з уніфікованим характером Середньовічної Європи - Pax Latina - із єдиною перстратною (латинською) мовою, єдиним віросповіданням, системою безперешкодної міграції інтелектуального товару та з необхідністю продукування високоосвічених фахівців для забезпечення діяльності в різних суспільних сферах у період економічного зростання. Подібність середньовічних університетських структур за внутрішнім устроєм до цехових корпорацій (зі зміною родинно-виробничих міжсуб'єктних відносин на професійно-виробничі), корпоративна структура середньовічних університетських консорцій передбачала, що студенти та викладачі пов'язані єдиною метою та здатні до виробництва й трансляції (а також - і продажу) особливого виду товару - знання.

У підрозділі 2.1. «Набуття первинного досвіду формування системи наукових ступенів та вчених звань (від доби середньовічного університету до Нового часу)» аналізується перший досвід заснування наукової титулатури, який традиційно пов'язують з Болонським університетом, де в 1130 р. з'являється перший у світовій практиці вчений ступінь доктора наук у двох іпостасях: doctor legum - знавець цивільного права та doctor canonum - знавець права церковного, - що був не тільки відзнакою заслуг ученого, а й надавав права виходу з ученої корпорації і самостійного здійснення наукової та/або навчальної роботи. Разом із ступенем доктора виникає проміжний учений ступінь ліценціата, що відрізнявся від докторського відсутністю процедури зведення у ступінь, яка потребувала значних грошових витрат. Учений ступінь, а скоріше відмінність, бакалавра передбачав тільки знання тривіума (початкового ступеня освіти, що включав вивчення граматики, логіки та риторики) і не надавав права на самостійне викладання. Магістерський ступінь у Болоньї вимагав знання тривіума й почасти квадривіума (вищий ступінь освіти, що передбачав обізнаність в арифметиці, геометрії, астрономії та музиці), проте надавав права передусім керівництва університетськими справами й академічним процесом у практичному сенсі. При цьому магістри підкорялися ректорові, обраному з числа школярів (демократичний порядок). На відміну від Болонського, з 1215 р. в Паризькому університеті набуває офіційного статусу вчений ступінь магістра як науковий і непідзвітний студентській спільноті (аристократичний порядок). Згодом ступінь магістра функціонував як паралельний докторському, але на факультетах нижчого рівня.

Отже, вже в Середньовічному університеті існували, якщо орієнтуватися суто на назви, майже всі сучасні вчені ступені (бакалавр, магістр, доктор) і вчене звання професора (виникло у XVI ст. в Оксфордському університеті). Але в сучасному розумінні фактично існував лише ступінь доктора або магістра для професора (учителя, викладача), що здобував його із виконанням тих умов, якими була обумовлена ліцензія. Уведення до вищого вченого ступеня випробуваннями не супроводжувалося. Випробування (іспити) передували лише отриманню ліцензії.

У підрозділі 2.2. «Поширення європейських традицій наукової титулатури на західноукраїнські та центральноукраїнські землі» досліджується процес перенесення первинних традицій наукової титулатури за посередництвом Празького та Краківського університетів в українські ВНЗ.

Специфічною рисою стало одержавлення наукових титулів, тобто залежність їх надання від світської влади при збереженні академічних свобод: присудження регулювалося канцлером університету та здійснювалося князем після відповідної сплати, згодом носії наукових титулів діставали права набуття дворянства, утримувались державним коштом та одержували «держзамовлення».

Українські ВНЗ почали засновуватися наприкінці XVI ст., виростаючи зі шкільних братств, спочатку Острозька академія (постала з Острозького братства в період ректорства Данила Смотрицького 1576 р.) та Києво-Могилянська колегія/академія (1615/1632 рр.), згодом - Львівський університет (виник з Львівської єзуїтської колегії після видання диплому Яна ІІ Казимира 1661 р.). В Острозі викладачі з ученими ступенями запрошувалися спочатку від Константинопольського Патріарха, пізніше - з Ватикану. Самостійно надавати наукові титули академія не мала права, оскільки у ній був відсутній курс богослов'я. У Києво-Могилянській академії віддавали перевагу власним випускникам, які набували ступені під час стажування у західноєвропейських університетах і отримували в рідному ВНЗ посади професорів та викладачів.

«Гідність академії й титул університету», надані Яном ІІ Казимиром Львівській єзуїтській колегії, не виключали підпорядкування генералу Ордену єзуїтів у Ватикані, який і приймав рішення про призначення на посади, проте всі університетські дисципліни тут викладалися професорами. Закритий у 1773 р. та заново відкритий у 1784 р., Львівський Йосифінський університет протягом 150 років здійснював присудження вчених ступенів ліцензіатів та докторів наук та присвоєння вчених звань звичайного, надзвичайного та почесного професора й штатного та приватного доцента субординовано з Віденським університетом та Міністерством освіти Австрії (інші посади особи з вищою освітою обіймали за рішенням ректора). Для здобуття доцентури було необхідно мати ступінь доктора, пройти триетапну процедуру габілітації та затвердження міністром освіти у Відні. Кількість професорів збігалася з кількістю кафедр, тобто посада завідувача кафедрою завжди відповідала професорському званню та науковому ступеню доктора. Такі ж механізми діяли й у Чернівецькому університеті Франца-Йосифа, створеному в 1875 р.

Підрозділ 2.3. «Розвиток системи наукових ступенів та вчених звань в Російській імперії» присвячено особливостям російського університетського порядку, запозиченого з німецьких університетів, у якому передбачалися не тільки певна автономія університетів, а й своєрідність відносин між університетом і державою, а також виключна роль професури в керуванні наукою. Остання поєднувалася з доволі ускладненим процесом присвоєння звання професора, мінімальним обсягом прав здобувачів та сильним державно-адміністративним впливом.

Нормативно-правовою базою порядку присудження вчених ступенів та присвоєння вчених звань були університетські Статути, затверджувані указами імператора, у яких закріпилися такі основоположні принципи набуття наукових титулів, що зберігаються й дотепер - державний характер, загальність та єдність вимог до здобувачів, а також загальнодержавні «Положення про зведення в наукові ступені». Присвоєння вчених звань (надання відповідної посади) з самого початку було взято під державний контроль - остаточне рішення про затвердження на посаді професора й ад'юнкта приймалося міністром народної освіти, що мало забезпечувати дотримання, щонайменше, формальних вимог присвоєння вчених звань та порядку заміщення відповідної посади як порядку обрання шляхом балотування. Право призначення на посаду було виключено тільки в Статуті 1906 р., а сам порядок став чотирьохетапним (висунення кандидатур, їх розгляд та обрання на факультеті, обрання на Раді університету; затвердження міністром народної освіти).

Номенклатура вчених звань піддавалася постійним змінам від Статуту до Статуту: у 1804 р. - ординарний професор, екстраординарний професор, ад'юнкт; у 1835 р. - додалося звання заслуженого професора; у 1863 р. - звання ад'юнкта замінене званнями доцента та приват-доцента; у 1884 р. - скасоване, а у 1906 р. - відновлене звання доцента; у 1917 р. - з'явилася посада асистента. Можна вважати, що до 1917 р. інститут наукової титулатури в Російській імперії представляв розгалужену й чітку систему вимог, сформовану завдяки послідовній демократизації порядку присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань та переборенню кастового характеру.

Після розпаду Російської імперії та проголошення Української Народної Республіки, - зазначається у підрозділі 2.4. «Наукові ступені і вчені звання в українських державах початку ХХ ст.», - питання зміни парадигми науково-атестаційного процесу майже не порушувалося, увага законодавців і урядовців була присвячена переважно питанням підтримки науки та заснування нових національних ВНЗ та наукових установ. Склад університетських учених звань у період 1917-1920 рр. залишався традиційним (професура - доцентура, включаючи приват-доцентів - викладачі - асистенти професорів), не змінювався й склад учених ступенів (ад'юнкт - магістр - доктор). До нововведень слід віднести право президента новозаснованої УАН за поданням академічних зборів присвоювати науковий ступінь доктора honoris causa, рівноцінний до ступеня доктора у сфері наук, із оповіщенням про це міністра освіти.

Загальною тенденцією розвитку інституту наукової титулатури протягом століть слід вважати тенденцію до одержавлення, яка почалася з університетів «Священної Римської імперії германської нації» і остаточно утвердилася в російських, хоча й залишала простір для університетської автономії. Держава встановлювала певні правила, але діяла загальна презумпція, що університети здатні самі контролювати їх виконання. Згодом її було втрачено.

Розділ ІІІ «Історичний досвід правового регулювання присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань у Радянській Україні» присвячений аналізові радянського досвіду вирішення правових проблем наукової титулатури. Реформи системи атестації наукових та науково-педагогічних кадрів і державного управління наукою почалися в СРСР після закінчення громадянської війни. Якщо у Радянській Росії були скасовані дореволюційні вчені ступені (повністю) та вчені звання (почасти, із уведенням посад професора та викладача), то в Радянській Україні до 1934 р. ще де-не-де зберігався науковий ступінь доктора, проте система чіткої оцінки наукової кваліфікації викладача ВНЗ або співробітника академічної установи була відсутня до 1934 року в обох республіках.

У підрозділі 3.1. «Особливості присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань у Радянській Україні до 1934 р.» звертається увага на відновлення докторського ступеня, правової основою для чого стала ст. 619 Кодексу про народну освіту 1922 р., а також відомчі акти Українського головного комітету професійно-технічної і спеціально-наукової освіти НКО УСРР - «Про порядок присудження вченого ступеня» та «Інструкція про запровадження положення про вчений ступінь», вперше опубліковані 1923 р. і прийняті у нових редакціях 1925-1926 рр. Відповідно до цих актів була створена Комісія з присудження учених ступенів при Укрголовнауці під керуванням академіка О. В. Палладіна, яка розглянула лише у 1925-1933 рр. близько 70 дисертаційних справ (переважно клопотання про відновлення в ступені). Використовувалася й практика присудження наукового ступеня доктора honoris causa.

У підрозділі 3.2. «Законодавче оформлення загальносоюзної системи наукових титулів у постанові РНК СРСР «Про вчені ступені та звання»1934 р.» здійснено правовий аналіз відповідної постанови, з прийняттям якої в СРСР була створена єдина стабільна система атестації, що передбачала встановлення вчених ступенів кандидата й доктора наук та визначення порядку захисту відповідних дисертацій, а також три вчених звання для викладачів ВНЗ (асистент - доцент - професор) і працівників науково-дослідних установ (молодший науковий співробітник - старший науковий співробітник - дійсний член науково-дослідної установи). Таким чином, була здійснена універсалізація форм і методів управління та атестації наукових і науково-педагогічних кадрів, сформульовано чіткі нормативні вимоги до здобувачів вчених ступенів і вчених звань.

Учені ступені присуджувалися президіями АН СРСР, ВАСГНІЛ, Комуністичної академії, академій наук союзних республік та Радою Всесоюзного інституту експериментальної медицини. Крім того, учений ступінь доктора присуджувався за поданням наукових рад ВНЗ та НДІ постановами Вищої атестаційної комісії при Всесоюзному комітеті з вищої технічної освіти та Кваліфікаційних комісій при народних комісаріатах освіти та охорони здоров'я союзних республік, створення яких також передбачалося Постановою 1934 р.

А для вчених звань було встановлено дві паралельні системи присудження: одна - для викладачів ВНЗ, друга - для працівників наукових органів, і якщо вчені ступені покликані були встановлювати кваліфікацію особи в галузі певної наукової дисципліни «за обсягом знань, ступенем самостійності наукової роботи та її науковим значенням», то вчені звання мали визначати «посадову наукову функцію (педагогічну або науково-дослідну). Порядок присудження вчених звань вперше перестав бути одночасно і порядком обрання на посаду, хоча «прикріпленість» учених звань до посад, установлена ще Статутами російських імператорських університетів, була збережена, а згодом і розвинена.

Інститут присудження вчених звань було винесено за парадигму університетів, і до системи атестації були включені всі ВНЗ і НДІ. Така реорганізація науки в 1930-ті роки, загалом, та введення наукових ступенів і вчених звань, зокрема, безпосередньо пов'язувалися із цілями практичними - з народногосподарськими планами. І головним органом, що затверджував наукові ступені та вчені звання, стала Вища атестаційна комісія при Всесоюзному комітеті з вищої технічної освіти, у безпосередньому веденні якого перебувала не фундаментальна наука, а насамперед прикладні, технічні галузі знання.

Підрозділ 3.3. «Розвиток інституту наукової титулатури в УРСР (1934-1991 рр.)» подає динаміку порядку присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань в СРСР після 1934 р., який регулювався положеннями та інструкціями, затвердженими урядом в 1937, 1938, 1957, 1960, 1966, 1972, 1975, 1989 рр., причому правову основу цього порядку протягом сорока років складали Постанови Раднаркому СРСР від 20 березня 1937 р. № 464 «Про вчені ступені та звання» й від 26 квітня 1938 р. № 558 «Про вчені ступені та звання». Увесь цей час зберігалася спадкоємність та продовжувався розвиток правових норм, але створення та вдосконалення нормативно-правової бази порядку надання наукових титулів відбувалося з підсиленням державно-адміністративної складової. Система вимог удосконалювалася за рахунок конкретизації вимог до здобувачів, становлення об'єктивних критеріїв атестаційної оцінки наукових і науково-педагогічних кадрів. З іншого боку, постійно розширювався реєстр категорій науковців, що мали право на присудження вченого ступеня без захисту дисертації та на присвоєння вченого звання без наявності вченого ступеня (не поширювалося на співробітників науково-дослідних установ).

Порядок присудження наукових ступенів та вчених звань зазнавав демократизації за рахунок постійного розширення кола осіб, що отримують доступ до наукових титулів, збільшення прав здобувачів через уведення інститутів оскарження рішень органів атестації (1937), позбавлення ступенів та звань і поновлення в них (1960), нострифікації дипломів (1989), переатестації науковців усіх рангів (1989). Водночас, вимоги до здобувачів ставали все суворішими, як жорсткішими ставали й умови прийняття вченими радами рішень з питань присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань. Головна ж тенденція - централізованість та державний характер атестаційної діяльності загалом збереглася і дотепер.

Розділ IV «Проблеми правового регулювання присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань у незалежній Україні» є спробою аналізу відповідного досвіду, набутого після проголошення незалежності України.

Підрозділ 4.1. «Розвиток правового регулювання присудження наукових ступенів та присвоєння вчених звань у незалежній Україні» присвячений аналізу сучасної законодавчої бази системи наукової титулатури у її динаміці за останні 20 років. Після проголошення незалежності України в державі була створена власна наукова-атестаційна система, яка успадкувала основні риси попередньої, радянської системи. Місце союзної ВАК посіла ВАК України, а питання присвоєння вчених звань професора і доцента ввійшли до компетенції Міністерства освіти (згодом Міністерства освіти і науки) України.

Нормативно-правова база присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань нині складається з відповідних положень Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність». «Про наукову і науково-технічну експертизу»; Указу Президента України, яким було затверджено «Положення про Вищу атестаційну комісію України»; декількох актів Кабінету Міністрів України, якими було затверджено «Положення про Міністерство освіти і науки України», «Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника», «Порядок присвоєння вченого звання професора і доцента», «Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів»; низкою нормативно-правових актів ВАК України, серед яких найважливішими є накази про затвердження «Положення про спеціалізовані вчені ради», «Положення про експертну раду Вищої атестаційної комісії України», різних вимог щодо наукових публікацій здобувачів наукових ступенів; наказу МОН України про затвердження «Положення про Атестаційну колегію Міністерства освіти і науки України» та деяких інших підзаконних актів. Нормативні приписи зазначених актів часто безпідставно дублюються, а іноді й прямо суперечать один одному; підзаконні акти в окремих випадках підміняють собою закони. Найсуттєвішим недоліком стала відсутність спеціального закону з питань атестації наукових і науково-педагогічних кадрів.

Науково-атестаційна система поступово еволюціонувала в бік посилення суто формальних вимог до здобувачів, але виявилася нездатною запобігти корупційним процесам і комерціалізації у справі надання наукових титулів. Водночас чимало авторитетних вчених через небажання витрачати дорогоцінний для творчої людини час на подолання бюрократичних перепон досі не мають давно заслуженого наукового ступеня чи вченого звання.

У підрозділі 4.2. «Основні пропозиції з удосконалення системи наукової титулатури та її регуляції в Україні» окреслюються основні проблеми та протиріччя системи наукової атестації в Україні та пропонуються законодавчі шляхи до їх уникнення. Так, нагальною проблемою стало прийняття закону про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, який зняв би деякі суто юридичні колізії нашого законодавства і водночас став правовою основою для раціоналізації та демократизації практики присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань.

Виходячи з історичного досвіду, у цьому законі доцільно зберегти перевірені часом підходи до наукової атестації, зокрема її природу як державного визнання наукової (науково-педагогічної) кваліфікації вченого. Доцільно зберегти державну установу, що забезпечуватиме державне регулювання, керівництво і контроль у відповідній сфері діяльності. Побіжно слід підтвердити і зміцнити провідну та вирішальну роль наукової громадськості (учених рад, спеціалізованих вчених рад і експертних рад) у присудженні наукових ступенів і присвоєнні вчених звань.

Для поліпшення науково-атестаційних процесів доцільно здійснити низку організаційно-правових та суто практичних заходів. Найсуттєвішими з них видаються: запровадження практики підготовки дисертаційних досліджень виключно через аспірантуру або докторантуру. До заочної аспірантури (докторантури) при цьому можуть зараховуватися лише особи, які працюють у галузі науки й освіти.

Разом із тим, слід увести й підтримувати практику надання провідним вченим ступеня доктора наук на підставі їх реальних наукових здобутків, без підготовки і захисту дисертації та поза докторантурою. У дисертації пропонується організаційний механізм цього процесу.

Практика присвоєння вчених звань також потребує певної демократизації. У перспективі має обов'язково бути вирішене питання про усунення подвійного титулування освітян (за посадою і за вченим званням). На нинішньому етапі слід визнати повну еквівалентність вчених звань доцента і старшого наукового співробітника (старшого дослідника), раціоналізувати формальні вимоги до здобувачів вченого звання. Також пропонується, виходячи з історичного досвіду, запровадити вчене звання приват-доцента для осіб, які працюють у ВНЗ за сумісництвом.

Пропонований правовий режим підготовки та атестації наукових кадрів і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації дасть можливість усунути наявні недоліки системи підготовки, сприятиме на законодавчому рівні підвищенню якості наукового потенціалу української науки та вдосконаленню управління науково-технологічним розвитком країни.

Проте, вирішити наявні проблеми науково-атестаційної системи суто організаційно-правовими засобами неможливо, оскільки ці проблеми значною мірою зумовлюються сучасним місцем науки й освіти в суспільному житті, їх деградацією на тлі суцільної комерціалізації та моральної дезорієнтації. Тому реформа системи присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань має здійснюватися у тісному взаємозв'язку з іншими суспільними реформами, спрямованими на формування в Україні громадянського суспільства й реальної правової держави.

присудження науковий ступінь звання

ВИСНОВКИ

У висновках здобувачем сформульовано найсуттєвіші результати дослідження, наведено теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання з'ясування історичного досвіду функціонування інституту присвоєння наукових ступенів та присудження вчених звань, ролі різних титулатурних традицій та їх впливу на розвиток вітчизняної правознавчої бази наукового та науково-педагогічного атестаційного процесу. Історико-правовий аналіз проблеми надав змоги дійти таких висновків.

1. До окремих аспектів проблематики походження, розвитку та функціонування інституту наукової титулатури в Україні дослідники зверталися протягом ХІХ-ХХ ст.ст. у контексті загальних питань історії науки та освіти, навчальних та наукових установ, а також оцінки ефективності атестаційних і нострифікаційних процедур цього багатогранного питання у різножанрових наукових розвідках, серед яких дисертації, монографії, збірки наукових праць, науково-інформаційні й статистичні матеріали, наукові статті в енциклопедіях та словниках, матеріали мережі Інтернет.

2. Виникнення і первинний досвід функціонування університетів, формування системи вчених ступенів та звань пов'язані з уніфікованим характером Середньовічної Європи, а подібність середньовічних університетських структур за внутрішнім устроєм до цехових корпорацій (зі зміною родинно-виробничих міжсуб'єктних відносин на професійно-виробничі) та корпоративна структура середньовічних університетських консорцій передбачала, що студенти та викладачі пов'язані єдиною метою та здатні до виробництва й трансляції (а також - і продажу) особливого виду товару - знання.

3. Уже в Середньовічному університеті термінологічно існували майже всі сучасні наукові ступені (бакалавр, магістр, доктор) і вчене звання професора (виникло у XVI ст. в Оксфордському університеті), але в сучасному розумінні фактично фігурував лише ступінь доктора або магістра для професора, що здобув його із виконанням умов, якими була обумовлена ліцензія, отриманню якої передували випробування (іспити).

4. Українські ВНЗ почали засновуватися наприкінці XVI ст., (Острозька академія 1576 р., Києво-Могилянська колегія/академія 1615/1632 рр., згодом - Львівський університет 1661 р.), спочатку запрошуючи викладачів зі ступенями від Патріарха Константинопольського, з Ватикану, або віддаючи перевагу власним випускникам, які отримали науковий ступінь за кордоном та обіймали у рідному ВНЗ посади професорів та викладачів. Тільки Львівський Йосифінський університет протягом 150 рр. здійснював присудження вчених ступенів ліцензіатів та докторів наук і присвоєння вчених звань звичайного, надзвичайного та почесного професора й штатного та приватного доцента субординовано з Віденським університетом та Міністерством освіти Австро-Угорщини (педагогічні посади вчителів, асистентів, суплентів, ад'юнктів та конструкторів особи з вищою освітою обіймали за рішенням ректора). Для здобуття доцентури було необхідно мати науковий ступінь доктора, пройти триетапну процедуру габілітації та відповідне затвердження міністром освіти у Відні. Кількість професорів завжди збігалася з кількістю кафедр, тобто, посада завідувача кафедрою завжди відповідала професорському званню та науковому ступеню доктора. Такі ж механізми діяли й у Чернівецькому університеті Франца-Йосифа, створеному в 1875 р.

...