Третейський суд в Україні у Х–ХVІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД В УКРАЇНІ У Х-ХVІІІ СТ.

Вангородська Наталія Аркадіївна

УДК 347.918(477)"09/17"

12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент,

Заслужений юрист України

Самохвалов Віктор Панасович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрНУ

Ярмиш Олександр Назарович,

Апарат Ради національної безпеки і оборони України,

керівник департаменту з питань діяльності правоохоронних органів Апарату РНБО

кандидат юридичних наук

Чернега Андрій Петрович,

Київський університет права НАН України,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Захист відбудеться “26” травня 2011 р. о 1600 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 у Національній академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, пл. Солом'янська, 1

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, пл. Солом'янська, 1

Автореферат розісланий “19” квітня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор Н. О. Щербак

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

третейський суд україна

Актуальність теми. Важливими передумовами становлення в Україні демократичної, соціальної та правової держави є забезпечення ефективного захисту прав людини і громадянина в процесі здійснення правосуддя, утвердження об'єктивності, законності та справедливості. Саме тому в умовах демократичного реформування основних сфер соціально-політичного життя чільне місце належить функціонуванню інституту третейського суддівства як недержавного, незалежного органу цивільної та господарської юрисдикції, одного із атрибутів сучасної правової держави та громадянського суспільства.

Історично третейський суд є однією з давніх і перевірених форм вирішення спорів, що існував до появи державних судових інституцій. До нього зверталися для швидкого та ефективного врегулювання конфлікту. Історичний досвід існування третейського судочинства свідчить про наявність реального механізму правосуддя, яке ефективно розв'язувало конфлікт, а перспективність розвитку третейського судочинства в сучасній Україні, з огляду на його переваги, не викликає сумніву.

Тому, на сьогоднішній день виникає нагальна потреба у дослідженні витоків розвитку традицій третейського судочинства в Україні, ролі виборного начала в його становленні, яке стало одним з найважливіших джерел формування як суміжного інституту судової системи сучасної держави.

У сучасній вітчизняній та зарубіжній науковій літературі відсутні комплексні системні праці, присвячені аналізу проблематики зародження, розвитку і функціонування третейського суду в Україні у Х-ХVІІІ ст. Саме тому виникає необхідність у здійсненні систематичного дослідження еволюції інституту третейського суду в зазначений період, визначенні його місця і ролі в системі суспільно-правових відносин, що й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу (затвердженої Законом України від 18 березня 2004 року № 1629-ІV) та Указу Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 “Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів”. Дане дисертаційне дослідження виконане відповідно до Пріоритетних напрямів розвитку правової науки в Україні на 2005-2010 рр., затверджених постановою загальних зборів Академії правових наук України від 18 червня 2004 р. № 2/04-2; Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 2008-2010 рр., схвалених вченою радою Київського національного університету внутрішніх справ (протокол № 3 від 25 березня 2008 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення загальнотеоретичних та історико-правових засад виникнення і розвитку інституту третейського суду, з'ясування його місця у системі соціально-правових відносин України у Х-ХVІІІ ст. та виявлення особливостей третейського судочинства.

Зазначена мета визначила необхідність вирішення наступних завдань:

- з'ясувати рівень історіографічного вивчення теми дослідження; виявити, проаналізувати й систематизувати джерела права, судову практику третейського судочинства у правовій системі України у Х-ХVІІІ ст.;

- сформулювати власне розуміння проблеми, сконструювати модель об'єкту пізнання;

- встановити історичні передумови виникнення третейського суду та засади його формування;

- з'ясувати суспільно-політичні умови, що вплинули на процес становлення третейського суду в Україні у Х-ХVІІІ ст.;

- проаналізувати еволюцію третейського суду на фоні загального розвитку держави і права;

- з'ясувати причини та передумови зменшення ролі третейського суду в Україні у ХVІІІ ст. у здійсненні судочинства;

- визначити місце і роль третейського суду в судовій системі України у Х-ХVІІІ ст. і класифікувати третейські суди;

- визначити правовий статус третейського судді та організаційно-правові основи діяльності третейського суду в Україні у Х-ХVІІІ ст.;

- розкрити стадії та особливості діяльності третейського суду у Х-ХVІІІ ст., визначити підстави виникнення його компетенції і повноважень, охарактеризувати процес виконання третейських судових рішень;

- обґрунтувати перспективи розвитку і застосування третейського суду.

Об'єкт дослідження - система соціально-правових відносин в Україні у Х-ХVІІІ ст. та історико-правові закономірності розбудови інституту третейського суду.

Предмет дослідження - виникнення, розвиток та функціонування третейських судів в Україні у Х-ХVІІІ ст.

Методи дослідження. У дисертаційному дослідженні застосовувалось органічне поєднання філософських, загальнонаукових, спеціально-наукових методів та історіографічний підхід. У роботі використовувався, зокрема, діалектичний метод пізнання, що дало змогу встановити взаємозв'язок основних періодів (етапів) та особливостей виникнення і розвитку третейського суду в Україні у Х-ХVІІІ ст. та всіх пов'язаних з ним явищ, спрямованих на побудову державно-правових інститутів української держави і створення відповідної правової системи (підрозділи 1.3, 2.1-2.3). Широкого застосування набули загальнонаукові методи. В основу дослідження покладено системно-структурний метод та метод іманентної критики, що базується на одночасному аналізі положень основних нормативних актів, теорій і концепцій провідних вчених, порівнянні їх позицій для виявлення зв'язків між суспільними відносинами, джерелами права (зокрема - законодавством), судовими органами, судовою практикою та, власне, третейським судом (підрозділи 1.1, 3.1, 3.2). Це у поєднанні з методом активної інтерпретації дало можливість класифікувати третейські суди в Україні у Х-ХVІІІ ст. і дати порівняльну оцінку особливостям третейського процесу (підрозділи 1.1, 1.3). Історіографічний підхід базується на принципі методологічного плюралізму, який передбачає аналіз різнопланової літератури, створеної протягом усього періоду вивчення досвіду регулювання третейського суду і судочинства в Україні у Х-ХVІІІ ст. Також, узагальнено та систематизовано архівні матеріали, судові справи, нормативно-правові акти з питань судоустрою, судочинства, які дозволили визначити місце і роль третейських судів України у Х-ХVІІІ ст. (підрозділ 1.1). За допомогою статистичного методу було здійснено співставлення та аналіз особливостей третейського судочинства в різні історичні періоди розвитку та специфіку його функціонування. За допомогою аналізу і синтезу була окреслена багатогранність третейського суду, вироблені різноманітні критерії його сприйняття (підрозділи 2.1-2.3). Зі спеціальних наукових методів знайшли застосування історичні та юридичні методи в їх оптимальному співвідношенні. Порівняльно-правовий метод застосовувався для встановлення передусім відносної самостійності окремих властивостей третейського суду та виокремлення тих, зв'язок між якими є важливим для розуміння зазначеного явища і розкриття його суті (підрозділи 2.1-2.3). З метою аналізу змісту правових актів, якими регулювалися утворення і діяльність третейських судів, порядок вибору та статус третейських суддів, використовувалися формально-юридичний та герменевтичний методи (підрозділи 1.1, 3.1, 3.2).

Хронологічні рамки дослідження обмежені Х-ХVІІІ ст. Разом із тим авторка у своїй роботі доводить, що третейський суд існував ще задовго до виникнення держави і був фактично чи не єдиним способом вирішення конфліктів мирним шляхом. Вибір верхньої межі дослідження зумовлений тим, що з другої половини XVIIІ ст. в Україні основним джерелом права у сфері діяльності третейських судів стало законодавство Російської імперії, що знаходило вияв у зміні ролі третейських судів та судочинства, а також у зосередженні формування політики діяльності третейського суду імперською владою.

Упродовж досліджуваного періоду склалися стабільні відносини у вирішенні спорів третейськими суддями, що дало можливість відобразити історичний процес розвитку третейського судочинства в Україні та розкрити його національні особливості.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що системно проаналізовано особливості виникнення, формування та розвитку інституту третейського суду в Україні у Х-ХVІІІ ст., розглянуто види третейських судів та запропоновано критерії їх класифікації і функціонування. У результаті проведеного дослідження сформульовано основні положення і висновки, яким притаманні елементи наукової новизни:

вперше:

- обґрунтовано, що третейський суд у Х-ХVІІІ ст. був найдавнішою та поширеною формою суду в Україні й утворювався з первісних форм вирішення спорів за участю посередників - осіб, які мали владу і вплив, користувалися повагою у суспільстві, виконували функції судді та забезпечували життєдіяльність суспільства. А тому інститут посередництва у стародавні часи фактично заклав основи судочинства;

- встановлено, що у судових актах існувала велика кількість фактів звернення сторін спору саме до суду третьої особи, яка виступала арбітром у вирішенні спору. Водночас, зроблено висновок про недостатню кількість і якість нормативно-правових актів, що регулювали третейське судочинство, оскільки законодавець майже до ХVІІІ ст. не втручався у примирення сторін, яке допускалося навіть у кримінальних справах;

- у залежності від виду та особливостей процедур примирення, що застосовувалися під час розгляду спорів, запропоновано класифікацію третейських судів в Україні у Х-ХVІІІ ст.: 1) третейський суд: а) третейський суд із суперарбітром, б) третейський суд без суперарбітра, в) змішаний третейський суд; 2) посередництво; 3) мирова угода;

- розширено межі застосування поняття “третейське судочинство” з урахуванням того, що протягом усієї історії розвитку третейський суд, посередництво і мирова угода були тісно пов'язані між собою і на первісних етапах розвитку суспільства складали єдиний процес. Тому “третейське судочинство” слід розглядати, як суд третьої особи, котра обирається самими сторонами, які за своєю добровільною угодою довіряють їй розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та заздалегідь зобов'язуються підкоритися такому рішенню;

- визначено, що третейське судочинство носило приватноправовий характер, оскільки порушення справи в Україні у Х-ХVІІІ ст. розпочиналося тільки за скаргою потерпілого або за домовленістю сторін, а злочини в ті часи не сприймалися як суспільно небезпечні діяння і судовий розгляд не був обов'язковим навіть у кримінальних справах, що надавало судам, ознак третейського суду;

- обґрунтовано висновок про те, що договірні засади третейського судочинства впливали на всі стадії розгляду спорів в Україні у Х-ХVІІІ ст., оскільки метою тогочасного суду було примирення сторін, а не покарання винного навіть у кримінальних справах і договором визначалися відносини між сторонами, обов'язок судді проголосити неупереджене рішення на вимогу сторін та допомогти сторонам вирішити спір чи/та заключити мирову;

удосконалено:

- понятійно-категоріальний апарат дослідження, зокрема відповідно до історичних умов уточнено поняття “третейський суд”, “посередництво”, “мирова угода”, “третейський суддя”, “посередник”, “третейський процес”, “третейська угода”, “компетенція третейського суду”, “повноваження третейського суду”, “юрисдикція третейського суду”, “процедура примирення”;

- підходи до класифікації методологічних принципів та правил судового процесу України в Х-ХVІІІ ст., які притаманні третейському розгляду справ. Ці підходи базувалися на демократичних засадах змагальності, диспозитивності, справедливості, рівності сторін, виборності суддів, гласного, відкритого та доступного судового розгляду, колегіального вирішення спорів;

дістали подальший розвиток:

- розуміння різних етапів процедур примирення, досягнення мирової угоди як засобу врегулювання приватноправових спорів. При цьому доведено на історичному матеріалі, що мирова угода була одним із найдавніших та загальноприйнятих способів вирішення спору, як на будь-якій стадії процесу, так і поза ним;

- визначення аргументів щодо доцільності введення в сучасну правову систему України стадії процесу примирення відразу після підготовки справи до судового розгляду у цивільному і господарському процесах, у спорах, що виникають з цивільних, господарських, сімейних, трудових та інших правовідносин, які можуть бути предметом мирової угоди, та у кримінальних справах щодо злочинів невеликої тяжкості та злочинів, вчинених з необережності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні положення, висновки і рекомендації були враховані та частково використані в діяльності Міністерства юстиції України (довідка від 25 травня 2010 р.); включені до анотованого Звіту з проблеми підготовки змін та пропозицій до чинного законодавства України в сфері регулювання діяльності третейських судів (довідка юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 10 грудня 2010 р.); знайшли своє відображення в реалізації державної політики в галузі освіти щодо задоволення її потреб у науково-методичному забезпеченні та організації видання навчально-методичної літератури для різних типів навчальних закладів України (довідка про провадження результатів наукового дослідження Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України від 11 січня 2011 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є комплексним і самостійним дослідженням діяльності третейських судів в Україні у Х-ХVІІІ ст. Сформульовані основні положення, які характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів, є особистим внеском здобувачки в опрацьовуванні означеної проблеми та висвітлені в індивідуальних публікаціях та двох статтях написаних у співавторстві. Особистий внесок дисертантки у спільних публікаціях становить 70,0 відсотків.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено кафедрі теорії та історії держави та права Національної академії внутрішніх справ. Основні положення дисертації доповідались і обговорювались на таких наукових конференціях, читаннях, зібраннях та круглих столах: “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 2003 р.; 2005 р.); “Колізійні питання третейського судочинства в Україні” (м. Київ, 2006 р.); “Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених” (м. Київ, 2007 р. (тези опубліковано)); “Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина” (м. Івано-Франківськ, 2007 р. (тези опубліковано)); “Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту” (м. Київ, 2007 р. (тези опубліковано)); “Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм та стратегічні можливості України” (м. Київ, 2008 р.); “Досвід правового розвитку Великого князівства Литовського (1529-1588)” (м. Одеса, 2009 р.); “Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави” (м. Київ, 2010 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в 11 наукових публікаціях, шість з яких опубліковано у збірниках наукових праць та журналах, що входять до переліку фахових видань, затвердженого ВАК України, дві статті й три тези виступів в інших виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел (252 найменування). Повний обсяг дисертації складає 219 сторінок, з них загальний обсяг тексту - 191 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт, предмет та методологічну основу, хронологічні рамки дослідження, сформульовано наукову новизну, та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок, апробацію результатів дослідження, публікації та структуру роботи.

Розділ 1 “Загальнотеоретичні та історичні засади дослідження і розвитку третейського судочинства України” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми і джерельна база дослідження” дисертантка зазначає, що більшість авторів, які вивчали судочинство України, аналізували третейський суд у вузькому його розумінні, не розглядаючи його різні прояви та форми. Враховуючи, що предмет дослідження є комплексним, для вирішення проблеми було об'єднано цілу низку спеціально-правових досліджень, які здобувачка за науковими напрямками дослідження в хронологічному порядку поділила на три основні групи.

До першої групи належать праці науковців ХІХ ст. (А. І. Віцина, О. Ф. Волкова) та сучасні роботи українських (О. А. Брильова, Д. Ю. Гуменного, Т. С. Кісельової, М. Н. Кузьміна, В. Лазора, Д. Д. Лилака, В. Є. Мармазова, В. П. Паліюка, І. В. Петрова, І. Г. Побірченка, Д. М. Притики, Ю. Д. Притики, В. П. Самохвалова, Д. М. Сибильова, О. О. Терлецької, Г. А. Цірата) та російських правознавців (О. О. Виноградової, Д. Л. Давиденка, А. І. Зайцева, А. Н. Кузбагарова, С. В. Лазарева, М. Ю. Лебедєва, О. М. Циганової), які досліджували проблеми сучасного третейського суду та судочинства.

Автори другої групи праць досліджували судову систему і судочинство в Україні у Х-ХVІІІ ст. Серед них - науковці ХІХ - початку ХХ ст. М. П. Василенко, О. В. Дмитрієв, М. Л. Дювернуа, Ф. Ф. Зигель, М. Ланге, О. І. Левицький, Ф. І. Леонтович, І. О. Черкаський, Р. Л. Хачатуров, М. Н. Ясинський та сучасники - С. М. Ковальова, П. П. Музиченко, Я. Падох, А. І. Пашук, Н. П. Сиза та ін.

Третю групу складають роботи, присвячені загальнотеоретичним та методологічним проблемам історико-правової науки, серед них праці: В. Д. Гончаренка, О. Л. Копиленка, В. С. Кульчицького, П. П. Музиченка, А. Й. Рогожина, І. Я. Терлюка, Б. Й. Тищика, І. Б. Усенка, В. А. Чеховича, О. О. Шевченка, О. Н. Ярмиша та ін.

Джерельна база дисертації об'єднує різноманітні за характером, формою та змістом документи і матеріали, які диференційовано на три групи. Перша - документальні джерела: договори князів, уставні грамоти, систематизовані збірники, універсали, привілеї, листи (Руська правда; Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.; Судебник Казимира 1468 р.; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.; грамоти Бєльському повіту 1501 р. (1563 р.); Волинській землі 1510 р. (1509 р.); Київській землі 1507 р. (1529 р.) та ін.).

До другої групи належать збірки документів органів влади усіх рівнів, які характеризують соціально-економічне та політичне життя суспільства (Акти Литовської метрики; Акти, видані Віленською Археографічною комісією; Акти Південної і Західної Росії; Архів Південно-Західної Росії; Грамоти Великих князів Литовських 1390-1569 рр.; Описи актових книг Київського центрального архіву та ін.).

Третє і особливе місце посідають актові книги (праві грамоти, судові списки, “безсудныя грамоти”, протоколи судів, судові грамоти, декрети та вироки судів, митні універсали, купчі, акти про права на промисли й торгівлю), які знаходяться у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві: Володимирський земський суд (1567-1796 рр.) (Ф. 27); Каменецький земський суд (1521-1790 рр.) (Ф. 37); Кременецький земський суд (1566-1799 рр.) (Ф. 22); Луцький земський суд (1565-1784 рр.) (Ф. 26); Підкоморний суд Житомирського повіту, Київського воєводства (Ф. 4); Підкоморний суд Луцького повіту, Волинського воєводства (ФФ. 24; 25; 51).

У підрозділі 1.2. “Історичні передумови розвитку третейського суду в Україні” здійснено аналіз соціально-економічних та політико-правових явищ, також пов'язаних з ними суспільних відносин на території України у Х-ХVІІІ ст., що дало можливість визначити такі передумови виникнення третейського суду: соціальні (наявність конфліктних ситуацій у суспільстві; розвиток суспільної свідомості, моралі; висока правосвідомість окремих осіб, яких обирали третейськими суддями); економічні (економічний розвиток суспільства; розвиток ринкових відносин та цивільних правовідносин); політичні (перевага приватноправових інтересів над державними; відсутність поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову; формування і розвиток судової системи в різні історичні періоди; колегіальність розгляду справ у суді; офіційне визнання владою діяльності третейських суддів); правові (зародження права у первісних суспільствах; формування плюралізму джерел права; становлення швидкого і ефективного засобу вирішення конфліктів; здійснення правотворчої функції третейськими суддями; можливість вирішити конфлікт третейськими суддями на основі соціальних норм); психологічні та інші.

У підрозділі 1.3. “Поняття, правова природа третейських судів та їх місце в системі цивільних юрисдикцій” розкриваються ознаки, особливості й сутність третейського суду та інших альтернативних способів вирішення конфліктів, які в тій чи іншій формі застосовувалися в Україні у Х-ХVІІІ ст. Для вирішення завдань даного дослідження здобувачкою здійснено уточнення таких понять, як “третейський суд”, “посередництво”, “мирова угода”, “третейський суддя”, “посередник”, “третейський процес”, “третейська угода”, “компетенція третейського суду”, “повноваження третейського суду”, “юрисдикція третейського суду”, “процедура примирення”. Деякі з цих понять у Х-ХVІІІ ст. не застосовувались, деякі не розрізнялись і мали тотожне значення. Дисертанткою було проведено паралель між сучасним третейським судом і судами, що досліджувалися в роботі, знайдено спільні риси та надано їм правову характеристику. В сучасному світі існують різні способи недержавного вирішення конфліктних ситуацій. Але в дисертації розглядаються тільки ті, що мають історичні витоки в нашій країні, - це, зокрема, третейський суд, посередництво та мирова угода. Крім того, зроблено висновок, що протягом всієї історії розвитку процедур примирення вони були тісно пов'язані між собою і на всіх етапах розвитку суспільства майже до початку ХХ ст. складали єдиний процес.

З метою розкриття правової природи третейського суду було комплексно досліджено цілу низку соціально-правових відносин кожної історичної доби, дано їм правову оцінку. Для вирішення цієї проблеми було об'єднано наступні спеціально-правові дослідження, які характеризують третейський суд як: 1) окрему групу своєрідних правовідносин, яка утворює самостійний, комплексний інститут права; 2) характерну і невід'ємну рису правової системи досліджуваної доби в цілому; 3) ефективний і швидкий засіб, що гарантує забезпечення прав та інтересів осіб при розв'язанні правового конфлікту; 4) специфічну цивільно-правову угоду, в якій правосуб'єктність арбітрів ототожнюється із квазіповіреними сторін спору, а їх рішення прирівнюється до вимог виконання договірних зобов'язань; 5) специфічний вид діяльності, що заснований на засадах автономії приватних інтересів і самостійності функціонування третейських інституцій; 6) юридичну процедуру, вимог якої повинні дотримуватись учасники процесу. Тому такий предмет дослідження є комплексним.

Розділ 2 “Становлення і розвиток третейських судів в Україні у Х-ХVІІІ ст.” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Зародження третейського суду в князівську добу” дисертантка доводить, що практика передачі спору на вирішення посередникам зародилася у давнину, а третейський суд, як форма посередницького суду, притаманний законодавству майже всіх народів. Крім цього, покарання спочатку мало виключно приватний характер, карала не держава, а сама потерпіла особа або її родичі. Сторони досягали певної згоди за допомогою посередників, які були первісними третейськими суддями і визначали засоби та процедуру розв'язання конфліктів. При цьому ідея третейського суду неодноразово переживала докорінні зміни, зокрема, щодо форм суду і підсудності, суб'єктів судочинства тощо.

Здобувачка звертає увагу, що слов'янам було притаманне народне правління. Членів родової громади судили збори родичів або родові старійшини, тому для вирішення суперечок між членами різних спільнот повинні були виникати спеціальні інститути, спроможні вирішити ці проблеми. Таким інститутом був передусім обраний сторонами суд третіх осіб, суд сторонніх досвідчених осіб, за якими визнавали найглибші знання, гострий розум і талановитість, вони виступали арбітрами у вирішенні спору.

З часом у ролі посередника опинилась держава та її верховний представник - великий князь. До юрисдикції суду князя належали не тільки мешканці столиці, а й кожний мешканець князівства, якщо забажає судитися у князя. Спираючись на низку джерел, авторка доводить, що провадячи суд по-старому, на основі звичаю, князь був стосовно общини третейським суддею. Його роль полягала у тому, щоб на основі існуючого звичаю проголосити те неупереджене і об'єктивне рішення, на яке, як особа цілком стороння, він був здатний, і на яке сподівалися сторони.

Зроблено узагальнюючий висновок про колегіальний устрій судів у цей період. Князівським суддям суд належав як право, а насправді проводився посередниками, обраними сторонами конфлікту за взаємною згодою. Види і форми участі посередників у суді були доволі різноманітні. Разом із державним суддею вони складали колегію третейських суддів із суперарбітром.

Головним призначенням суду в цей період було не суворе дотримання букви закону, а припинення ворожнечі та чвар, а третейські судді вибиралися не стільки, як знавці закону, а саме як “добрі люди”.

У підрозділі 2.2. “Третейські суди на українських землях Литовсько-Польської доби” здобувачка стверджує, що у зазначений період з'явилися третейські суди в сучасному розумінні цього слова. Вони створювались для розгляду конкретної справи і мали назву полюбовних (приятельських) судів. Ці суди не вписувались у загальну судову систему, оскільки за своєю юрисдикцією створювались, як правило, для розгляду цивільних та земельних справ, іноді для кримінальних справ, які не передбачали смертної кари. Полюбовний суд повинен був дотримуватись певної процедури при розгляді справи, яка була загальноприйнятою в той час у загальних судах.

Досліджено діяльність торгових судів Литовсько-Польської доби, які створювались для розгляду спорів, що виникали у торговій сфері і вимагали певних знань. Вони, як і третейські суди, базувались на принципах швидкої, неформальної процедури, що була заснована на праві справедливості. Така процедура стала можливою тільки внаслідок колективного, спільного характеру судового розгляду в торгових справах. Торгові суди були непрофесійними і поділялися на: ярмаркові суди, які складалися із суддів, обраних купцями ринку чи ярмарку зі свого оточення; суди купецької гільдії, які складалися із голови чи представника гільдії, який обирав двох-трьох членів гільдії, іноді в судовому засіданні брав участь професійний юрист; міські торгові суди, що складалися із купців, яких обирали їх товариші.

Здобувачка звернула увагу, що ознаки третейського суду мав підкоморський суд, у якому розглядали земельні спори. Він складався із возного і обраних сторонами сторонніх “добрих людей”, як правило, від одного до шести. Ці представники сторін репрезентували, зазвичай, стани суспільства, до яких належали сторони спору, і брали активну участь у судочинстві, створюючи своєрідну колегію суддів. Дисертантка за ознаками суд пана порівнює з третейським судом, оскільки возний і обрані сторонами шляхтичі так само виступали у ролі своєрідної колегії посередників.

Авторка наводить незаперечні факти, що народ сам стежив за дотриманням своїх прав і самостійно здійснював судову владу у вигляді копних суддів. Цей суд, як і третейський, не був постійно діючою установою, а скликався для кожного окремого випадку. Ініціатива скликання копного суду належала тому, кому це було потрібно. Посередниками могли виступати особи, обрані сторонами, обрані копою, або сама копа.

Аналіз діяльності комісарського суду надав можливість здобувачеві прирівняти його до третейського суду, оскільки він створювався через необхідність за клопотанням перед великим князем самих сторін або на розсуд великого князя; а тому цей суд не був постійною установою і не мав постійного місця перебування, визначеного складу та компетенції. На зразок сучасних постійно діючих третейських судів, призначаючи комісарів для розгляду і вирішення тієї чи іншої справи, великий князь не тільки наділяв означених суддів необхідними повноваженнями, а й надавав їм детальну “науку” або інструкцію, в якій визначались межі повноважень, вказувалися час і місце суду, різні можливі при розгляді справи випадковості та інші процедурні питання.

Дисертантка доводить, що змішані (“сместные”, “обчіе”) суди Литовсько-Польської доби створювались за принципом третейського суду з представників сторін, які у разі незгоди при вирішенні спору обирали суперарбітра, ким, зазвичай, виступав найвищий представник світської або церковної влади. Вони діяли як суди міждержавні (утворювались для вирішення спорів між мешканцями Великого князівства Литовського та мешканцями сусідньої держави); міжкнязівські (торкалися інтересів різних місцевостей всередині держави); змішані суди (утворювались у межах однієї місцевості, сторонами в яких були духовна особа і мирянин або козак і селянин).

У період Литовсько-Польської доби з розвитком і вдосконаленням судової системи та судочинства третейський суд почав виокремлюватись в окрему ланку судів. Проте яскравою історичною особливістю судочинства в Україні є те, що третейський суд, функціонуючи як окремий інститут паралельно із приватними та державними судами, пронизував їх своїми ознаками, надаючи їм національної специфіки.

У підрозділі 2.3. “Третейські суди у період Гетьманщини”, спираючись на низку архівних документів, архівних актів, здобувачка відзначає, що суд здебільшого відбувався при натовпі людей, і випадків відсутності цих людей дуже мало. Отже, селяни, козаки особливо в нижчих судах, включаючи полковий суд, уникали офіційного суду і цілком задовольнялися своїм судом, на якому були присутні позасудові особи, яких називали “зацные персоны”. Справи, як правило, розглядалися словесно на основі звичаїв. Присутні на судовому засіданні могли вносити клопотання, яке у більшості випадків відразу задовольнялося судом. Тому ці сторонні не були пасивними глядачами, а навпаки, складалося враження, що судить вся громада, виконуючи посередницькі функції у примиренні сторін, не дивлячись на те, що юридично присутність громади на суді не була обов'язковою. Часто у протоколах зустрічаємо вислів, що суд, прихиляючись до ради товариської, видає таке або інше рішення.

При Гетьмані існував третейський суд для мирового розгляду цивільних справ, що належали до компетенції Генерального військового суду. Склад такого суду визначав гетьман. Третейський суд створювався також Правлінням гетьманського уряду при Генеральній військовій канцелярії для зменшення її завантаженості, а також для прискорення розгляду справ старшинами, які призначалися гетьманом у складі трьох осіб. Склад такого суду формувався для розгляду конкретних справ.

Дисертантка проаналізувала мирові (полюбовні) суди, які створювалися за сприяння Генерального військового суду, полкових, сотенних, міщанських і сільських судів. Їх створювали самі сторони шляхом переговорів та запрошували посередників. Зобов'язання підкорятися рішенню мирового суду було свого роду гарантією посереднику від переслідування з боку представників привілейованих станів і вищих посадових осіб. Від посередників відрізнялися третейські судді, які обиралися за взаємною згодою сторін, зобов'язувалися особливою підпискою й запроваджували певний штраф за невиконання свого вироку. Сам вирок, що базувався на неписаному законі, на справедливості та совісті, був обов'язковим для виконання.

Цехові суди, як спосіб вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням найманої праці, зародилися у містах ще за часів Великого князівства Литовського і були особливо актуальними для забезпечення економічного розвитку держави. Тому цеховий суд був органом, що сприяв розвитку сучасних способів вирішення спорів у трудових правовідносинах та результатом розвитку ремісництва.

Дисертанткою досліджена мирова угода як особлива форма вирішення спору. Вона укладалась в присутності свідків (дві-три особи), які скріплювали таку угоду підписами і печатками поряд з підписами сторін.

На основі вищенаведених особливостей судочинства в різних судах зроблено висновок, що інститут примирення, тобто врегулювання конфлікту між сторонами за участю нейтральної особи, існував здавна і був “улюбленим” способом вирішення конфліктів між сторонами. І, як свідчать факти, він існував у формі третейського суду (арбітражу), де арбітри виносили обов'язкове для сторін рішення; посередництва (медіації), де сторони самостійно приходили до згоди за участю посередника; мирової угоди. Водночас, у досліджуваний період ці форми майже не розрізнялися і складали єдиний процес.

Розділ 3 “Особливості третейського процесу в Україні у
Х-ХVІІІ ст.” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Правовий статус третейського судді та організаційно-правові основи діяльності третейського суду” розкривається процедура обрання посередників та визначається їх роль у суді. Особа судді мала велике значення, а довіра до нього на первинній стадії історичного розвитку суду та судочинства була тією невід'ємною умовою, без якої судовий розгляд був неможливий. Посередниками у той час були особи, які мали владу і вплив та користувалися повагою у суспільстві.

Звернутися до судді - це право сторони, а зовсім не обов'язок судді - викликати будь-кого на свій суд. Отже, суддя зобов'язаний “давать право” на вимогу сторін, а сторони аж ніяк не зобов'язані звертатися до суду через те, що можуть вирішити свій спір у формі примирення (“єднання”). Дисертантка дійшла висновку про третейський характер давнього процесу, оскільки будь-який суддя (судді) у певному випадку діє або як добровільно обраний сторонами посередник, або як суперарбітр, обраний цими посередниками.

Зроблено висновок, що посередники в суді мали бути людьми для справи сторонніми, добрими християнами, особами місцевими і до того ж бути з друзів, приятелів, родичів або осіб близьких тій чи іншій стороні в справі, чи самому судді. Також ними могли виступати особи офіційні, тобто урядники або служебники та особи неофіційні, але обрані та призвані сторонами до суду. Весь хід процесу відбувався тільки за участю цих посередників: вони потрібні для поруки, для послуху, для збереження в пам'яті судового рішення. Виконання рішення здійснювалось також на торгу, при цих же посередниках. Таким чином, публічність діяльності суду, присутність посередників входять як органічний елемент в колишній судоустрій та судочинство.

У підрозділі 3.2. “Процесуальний порядок розгляду справ та виконання рішень третейських судів” третейський процес розглядається як складне комплексне утворення, що покликане об'єднати у собі оптимальним чином елементи різнорідних відносин, які склалися у процесі вирішення спорів.

Процес розпочинався тільки за бажанням потерпілого або за домовленістю сторін і проходив у вигляді змагання сторін перед судом, який відігравав пасивну роль у процесі. І тільки через деякий час, коли встановився погляд на злочин як дію, небезпечну для усього суспільства, держава почала активно переслідувати злочинців.

Здобувачкою доведено, що найдавніша форма вирішення спорів має характер цивільної угоди між позивачем і відповідачем, і договірні засади пронизують усі моменти судочинства. Сторони узгоджують між собою предмет спору, термін судового розгляду, особу судді, до якого вони хочуть звернутись зі своєю тяжбою і навіть виконання рішення за судовою грамотою, яке відбувається на підставі особливого договору між сторонами. До того ж, під час розгляду позов можна було виправляти, доповнювати чи навіть замінювати. Це є причиною того, що в судових книгах немає рішень про відхилення позову з приводу помилок у ньому.

На основі архівних документів дисертантка узагальнює: у судових литовсько-українських книгах занотовувалися тільки ті справи, котрі яка-небудь зі сторін тяжби виявляла бажання записати і вносила встановлену плату. Крім того, доказом сторін могли служити свідчення судді, який вирішував справу, або судних мужів, що брали участь у розгляді цієї ж справи.

Рішення третейських судів за давньоруським правом - це тільки думка (sententia) третейських суддів, що негайно ж оголошувалася сторонам. Воно повинно було бути прийнято одноголосно і набувало чинності остаточного рішення негайно. Виконання рішення відбувалося за загальними правилами як і рішення державних судів. Апеляція не допускалася, і про це свідчить цілий ряд грамот, що дійшли до нас. Іноді приносилася скарга князю, але жодним чином не на рішення третіх, а на їх зловживання, на тяганину у справі.

Будь-які спори не завжди закінчувалися присудами, бо найчастіше сторони не чекали на них, а самі укладали угоди, які мали ту ж силу, що і присуд. Мирову угоду можна було укладати на будь-якій стадії процесу або навіть замінити нею судове рішення. Також мирову сторони могли укласти, минаючи суди.

ВИСНОВКИ

У висновках викладені найважливіші історико-теоретичні і практичні результати дисертаційного дослідження, отримані в результаті комплексного аналізу відповідних історичних даних, норм законодавства і звичаєвого права, правозастосовчої (процесуальної) практики, доктринальних положень вітчизняної та зарубіжної історико-теоретичної науки. Зокрема такими теоретичними узагальненнями та новими підходами у вирішенні наукової проблеми є наступні положення:

1. Більшість авторів, які досліджували третейський суд, розглядали його у вузькому розумінні, не аналізуючи його різні прояви та форми, які притаманні українському судочинству. Очевидним є факт, що законодавець сподівався зберегти інститут посередництва, хоча і у видозміненій формі, як найдавнішу і корисну установу, пристосовану до нових умов і потреб життя. Крім того, окремий судовий акт набуває цінності не сам по собі, а тільки при співставленні з десятками і сотнями інших актів, насамперед, якщо вони стосуються діяльності певного суду і дають повну картину його безперервної діяльності день у день. Тому дослідження даної проблематики дало можливість переосмислити історію становлення судочинства і поглядів на становлення права та його взаємозв'язок з державою. Безперечно, історико-правовий аналіз різних джерел права дає підстави стверджувати, що довгий час судова влада не була відокремлена від адміністративної, а посередники, поєднуючи функцію судочинства і правотворчості, здійснювали таким чином управління суспільством, виконуючи роль публічних органів.

2. Третейський суд - інститут правової системи України, який відображає процес безперервного і нескінченного руху правосвідомості, правової культури українського народу в тому числі у Х-ХVІІІ ст. Наукове пізнання цього інституту полягає не тільки у впорядкуванні, систематизації історико-правового знання, але й у синтезі індивідуальної і колективної свідомості, що виникає внаслідок формування нації і відображається у правозастосовчій діяльності арбітрів у різноманітних джерелах права. На цій основі визначення поняття третейського суду в широкому розумінні дає можливість більш повно і ґрунтовно розкрити його сутність. Інститут посередництва був первісною формою третейського суду зокрема та найдавнішим процесуальним інститутом взагалі, який випливає з первісних форм судочинства, він заснований на давньому звичаї і є спільним для усіх земель давньої Русі. Суть третейського розгляду у Х-ХVІІІ ст. зводилася до суду третьої особи, котра обиралася самими сторонами, які за своєю добровільною угодою довіряли їй розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та заздалегідь зобов'язувалися підкоритися такому рішенню. Крім того, судова діяльність у давні часи була публічним способом міркувань про право і неправо, який поєднувався з оцінкою обставин, подій і фактів, а тому правотворчість позначалася на судовому рішенні. Таким чином, розбіжності між моральними переконаннями залагоджувалися правом у формі веління старших, досвідчених, які виконували роль арбітрів; з часом це право перетворювалося на звичай і мораль та водночас ставало змістом нової моралі.

3. На основі проведених досліджень сучасних альтернативних способів вирішення спорів, враховуючи напрям нашого історико-правового дослідження, виділено найпоширеніші приватні альтернативні способи вирішення спорів, які мають історичні витоки. Зважаючи на всі особливості судочинства, можна сказати, що більшість судів на території України від зародження до кінця ХVІІІ ст. існували у формі третейських судів. По-перше, це пов'язано з тим, що в той період сторони самостійно домовлялися, як саме вирішити свою суперечку, і чи варто звертатися до будь-кого з цією метою (тобто для вирішення спору). Адже у ті часи жодна судова установа не притягувала до відповідальності самостійно, це відбувалось лише за бажанням сторін. По-друге, як і при зверненні до сучасного третейського суду, сторони (для вирішення спору) самостійно обирали, до якого судді чи суду їм звернутись. Тоді вибір судді часто доручався князем населенню з тієї причини, що суд завжди провадився за участю чи на крайній випадок за присутності обраних сторонами представників, які виконували посередницькі функції. Але князь у жодному випадку не зрікався і свого суддівського обов'язку і розглядав приватні та апеляційні скарги. По-третє, метою тогочасного суду було примирення сторін та визначення відповідальності винної сторони. Ця відповідальність була умовною, оскільки сторони в будь-який час могли самостійно дійти мирової навіть у випадках призначення смертної кари, яка таким чином скасовувалася. Тому навіть державний суд в Україні у
Х-ХVІІІ ст. переважно мав третейський характер. Особливістю судової системи України Х-ХVІІІ ст., було те, що третейський суд функціонував, як окремий інститут, паралельно із державними та іншими приватними судами, пронизував їх своїми ознаками, надаючи їм національної специфіки.

4. На основі результатів нашого дослідження та враховуючи особливості сучасних приватних способів вирішення конфліктів, у залежності від виду процедур примирення, що застосовувалися під час розгляду спорів, розроблено класифікацію третейських судів в Україні у Х-ХVІІІ ст.: 1) третейський суд як спосіб врегулювання конфлікту за допомогою судді (суддів), який був уповноважений вирішити спір у порядку третейського розгляду. Він реалізувався шляхом трьох форм: а) третейський суд із суперарбітром; б) третейський суд без суперарбітра; в) змішаний або, як його називали грамоти, “обчій”, “сместный” чи “обополный” третейський суд; 2) посередництво, як спосіб врегулювання спору за допомогою незалежного та неупередженого посередника, сприяв сторонам у досягненні згоди; 3) мирова угода - процедура досягнення домовленості між сторонами або результат вирішення спорів за участю посередників.

5. Як свідчить аналіз пам'яток права, суд третьої особи - суд посередницький - був загальноприйнятим і розповсюдженим, а судочинство було простим і зрозумілим. Третейські судді, фактично виконуючи посередницькі функції, були нейтральними особами, які допомагали конфліктуючим сторонам досягти згоди шляхом переговорів. Ані посередники, ані судді не входили до складу протидіючих сторін, їх мета діаметрально протилежна - узгодити позиції супротивників та подолати конфліктну суперечність по можливості ненасильницьким шляхом. Усталена кількість третейських суддів обумовлена не була, і тому сторони на свій розсуд могли обрати одного і більше арбітрів; іноді навіть обиралася невизначена кількість. У суспільстві вони були знавцями звичаїв і права, охороняли інтереси всієї громади. Тому загальноприйнятим було вважати - “добрий муж вартий багатьох”.

6. В Україні у Х-ХVІІІ ст. розгляд справи будь-яким судом був дуже схожий на третейський, оскільки договірні засади пронизували усі стадії судочинства. Сторони узгоджували між собою предмет спору, термін судового розгляду, особу судді, до якого вони хочуть звернутися зі своєю тяжбою, і навіть виконання рішення за судовою грамотою, яке відбувалося в силу особливого договору між сторонами. Судді не брали особливо жвавої участі в судочинстві, не розслідували справу, проте слухали, що говорили позивач і відповідач, та на основі цього проголошували рішення. Процес в цей період носив приватноправовий характер, не був обтяжений формалізмом і був скерований на спрощення вирішення спору сторонам порівняно з сусідніми країнами. Усяка дія, якою сторони могли б перешкодити третейському суду при вирішенні спору, каралася штрафом, рівним ціні позову. Рішення третейських суддів за давньоруським правом - це тільки думка (sententia) суддів, що негайно ж оголошувалася сторонам. Судові листи, видані третейським судом, мали таку ж юридичну силу, як і видані державним судом, особливо якщо були затверджені великим князем.

7. Було сформульоване власне розуміння проблеми, сконструйовано багатоаспектну модель об'єкту пізнання і за допомогою прогностичного методу обґрунтовано подальший розвиток і застосування третейського суду та посередництва. Спираючись на попередній досвід, можна говорити про раціональність введення стадії примирення відразу після підготовки справи до судового розгляду у цивільному і господарському процесі та у кримінальних справах щодо злочинів невеликої тяжкості або злочинів, скоєних з необережності. Адже таке нововведення призведе до економії коштів як у судах, так і у місцях позбавлення волі. Чинне кримінальне законодавство України не закріплює інституту посередництва як такого, але це не означає, що для застосування цієї процедури немає законодавчих підстав. Більше того, якщо дотримуватися загальної логіки Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, здійснення судом примирення потерпілого та обвинуваченого (підсудного), відшкодування останнім завданих ним збитків, усунення заподіяної шкоди має лише заохочуватися. Такий висновок зумовлюється загальними засадами кримінального законодавства, оскільки такі дії сприятимуть кращому забезпеченню прав як потерпілого, так і обвинуваченого (підсудного), запобіганню злочинам. Вирішити цю проблему можна лише шляхом доповнення Кримінально-процесуального кодексу нормою, згідно з якою суд за ініціативою або за згодою обвинуваченого та потерпілого може направити справу до третейського судді (посередника).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Вангородська Н. А. Становлення третейського суду в Київській Русі / Н. А. Вангородська // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2005. - Вип. 69. - С. 137-140.

Вангородська Н. А. Інститут посередників у третейському судочинстві України (історико-правовий аналіз) / Н. А. Вангородська // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія право. - 2007. - № 8. - С. 233-238.

Вангородська Н. А. До питання про роль і місце інституту третейського судді в системі судочинства на землях України Х-XVIII ст. / Н. А. Вангородська // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія право. - 2008. - № 10. - С. 18-21.

Вангородська Н. А. Третейські суди в Україні в Х-ХVІІІ ст.ст. / Н. А. Вангородська // Бюлетень міністерства юстиції, 2009. - № 2 (87). - С. 118-127.

Вангородська Н. А. Проблеми дослідження інституту третейського суду Великого князівства Литовського / В. П. Самохвалов, Н. А. Вангородська // Актуальні проблеми держави і права : Збірник наукових праць. Вип. 49 / Редкол. : С. В. Ківалов (голов. ред.) та ін. ; відп. за вип. Ю. М. Оборотов. - Одеса : Юридична література. - 2009. - С. 138-144.

Вангородська Н. А. Мирова угода як результат вирішення спорів третейськими судами в Україні в Х-ХVІІІ ст. / Н. А. Вангородська // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2009. - № 12 (98). - С. 96-102.

Вангородська Н. А. Модернізація джерел права третейського судочинства та їх місце в правовій системі України / В. П. Самохвалов, Н. А. Вангородська // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права / За ред. І. Безклубого. - Число ІІ. - К., 2007. - С. 123-143.

Вангородська Н. А. Діяльність третейських судів на українських землях Великого князівства Литовського у XV-XVІ ст. // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених. Збірник наукових праць Міжнародної наук.-практ. конференції студентів та аспірантів : Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції студентів та аспірантів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (19-20 квітня 2007 р.). - К. : “Промінь”, 2007. - С. 50.