Систематизація інформаційного законодавства України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

12.00.07 -- Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Систематизація інформаційного законодавства України

Залізняк Віталій Анатолійович

Київ -- 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національному університеті біоресурсів і природокористування України, Кабінет Міністрів України

Науковий керівник - доктор юридичних наук, доцент,

Ліпкан Володимир Анатолійович,

Національна академія внутрішніх справ,

професор кафедри управління в органах внутрішніх справ

Офіційний опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Арістова Ірина Василівна,

Сумський національний аграрний університет,

завідувач кафедри адміністративного та інформаційного права

кандидат юридичних наук

Мацюк Володимир Ярославович,

Головний відділ податкової міліції у Солом'янському районі м. Києва,

перший заступник начальника

Захист відбудеться 25 травня 2011 р. о 12.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.004.16 у Національному університеті біоресурсів і природокористування України за адресою: 03041, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 15, корп. 3, кім. 65

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету біоресурсів і природокористування: 03041, м. Київ, вул. Героїв Оборони, 13, корп. 4, кім. 28

Автореферат розісланий 16 квітня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. Ю. Піддубний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проголошення України як незалежної соціальної правової держави та становлення громадянського суспільства обумовило необхідність створення демократичної правової системи. У спадок від Радянського Союзу залишилась така система законодавства, що потребувала кардинального моніторингу та приведення у відповідність до нових соціальних, економічних та політичних умов.

Процес реформування національної правової системи відбувався на тлі зародження нових галузей права. Зокрема, розвиток та впровадження новітніх інформаційно-телекомунікаційних технологій призвів до науково-технічної революції, що сприяла виникненню інформаційних відносин та як наслідок виокремленню самостійної галузі права -- інформаційного права.

На сучасному етапі інформаційні відносини в Україні урегульовані значною кількістю нормативно-правових актів різної юридичної сили. Водночас інформаційне законодавство України є неефективним, оскільки характеризується безсистемністю, фрагментарністю, колізійністю норм права та домінуванням підзаконних нормативно-правових актів щодо законів. Окрім того, більшість нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини в Україні, були прийняті ще до набрання чинності Конституції України 1996 року, внаслідок чого окремі норми не відповідають конституційним положенням.

Зважаючи, що інформаційна проблематика є транснаціональною, особливе значення для розвитку правової системи України має узгодження з міжнародними стандартами у цій сфері, що також потребує внесення змін та доповнень до чинного вітчизняного інформаційного законодавства.

Важливим кроком у даному напрямі стало закріплення в ряді нормативно-правових актів необхідності систематизації інформаційного законодавства України. Однак на практиці такий важливий напрям правотворчої діяльності поки не знайшов своєї реалізації.

При написанні дисертаційного дослідження автор широко використовував праці вчених у галузі адміністративного права, інформаційного права, теорії держави та права, конституційного права, цивільного права, зокрема: В.Б. Авер'янова, І.В. Арістової, В.М. Брижка, В.Д.Гавловського, П.Б. Євграфова, Р.А. Калюжного, В.В. Копєйчикова, Б.М. Лазарева, В.А.Ліпкана, Ю.Є.Максименко, А.І.Марущака, П.Є.Матвієнко, В.Я. Мацюка, Н.М. Онищенко, В.Ф. Опришка, В.П. Портнова, П.М. Рабіновича, В.І. Ремньова, З.К. Симорота, А.О. Селіванова, А.І. Сироти, С.Г. Стеценка, Р.Й. Халфіної, В.В. Цвєткова, В.С. Цимбалюка, В.Є. Чиркіна, М.Я. Швеця, Ю.С. Шемшученка.

Утім, незважаючи на наявність численних наукових досліджень, присвячених різним аспектам систематизації та інформаційній проблематиці, поза науковим обігом залишилася комплексне, системне дослідження систематизації інформаційного законодавства України.

Відсутність адекватного розуміння та наукового опрацювання зазначених питань у правовій науці зумовлюють актуальність даної теми, а отже і вибір її як теми нашого дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри Національного університету біоресурсів і природокористування України та відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Державної цільової програми «Наука в університетах» на 2008--2012 роки» від 18 липня 2007 року.

Робота спрямована на виконання основних положень Національної програми інформатизації, затвердженої Законом України від 4 лютого 1998 року „Про Національну програму інформатизації” та плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 653-р від 15 серпня 2007 року „Про затвердження плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України „Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки”, Доктрини інформаційної безпеки України.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі досягнень юридичної науки, узагальнення правозастосовної діяльності, аналізу вітчизняного і зарубіжного законодавства розробити та надати науково обґрунтовані пропозиції щодо систематизації інформаційного законодавства України задля підвищення його ефективності.

З метою досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження необхідно вирішити такі завдання:

визначити ступінь розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України;

уточнити поняття «інформація», «правове регулювання інформаційних відносин в Україні», «інформаційне законодавство», «систематизація інформаційного законодавства» та відмежувати поняття «систематизація інформаційного законодавства» від інших споріднених понять;

проаналізувати стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні та виокремити основні недоліки національного інформаційного законодавства; інформаційний законодавство систематизація

охарактеризувати міжнародно-правові стандарти регулювання інформаційних відносин;

виділити основні етапи систематизації вітчизняного інформаційного законодавства та концептуальні засади створення Інформаційного кодексу України;

надати пропозиції до проекту Інформаційного кодексу України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі удосконалення інформаційного законодавства України.

Предметом дослідження є систематизація інформаційного законодавства України.

Методи дослідження. Методологічна основа дослідження складається із сукупності загальних, галузевих та спеціальних наукових методів, які, застосовуючись комплексно, дозволяють вирішити поставлені завдання дослідження та досягнути його мети. Базовою методологічною основою став загальнонауковий системний підхід, який обґрунтовує взаємозв'язок і взаємообумовленість соціальних процесів та суспільних явищ як елементів системи.

За допомогою діалектичного та історичного методів досліджено генезис наукових досліджень, присвячених окремим аспектам порушеної проблематики, розвиток міжнародних стандартів регулювання інформаційних відносин (п. 1.1, п. 2.2.). Формально-логічний та соціологічний методи дозволили визначити роль та місце інформаційного законодавства в правовій системі Україні, його значущість для суспільства та особливості, а також стали у нагоді при дослідженні понятійно-категорійного апарату (п. 1.3, п. 2.1.). Статистичний та порівняльно-правовий методи використовувалися для окреслення міжнародно-правових засад регулювання інформаційних відносин та шляхів удосконалення вітчизняного інформаційного законодавства (п. 2.2., п. 3.1). За допомогою логіко-семантичного методу та методу сходження від абстрактного до конкретного поглиблено понятійний апарат, визначені поняття, загальні та особливі риси інформаційного законодавства (п. 2.2). Метод порівняльно-правового аналізу було покладено в основу аналізу та співставлення національного та зарубіжного інформаційного законодавства, що уможливило наново переосмислити вітчизняний досвід правового регулювання інформаційних відносин в Україні (п. 2.1, п. 2.2). За допомогою формально-юридичного методу досліджувалися норми вітчизняних і зарубіжних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з'ясовувалися зміст і значення використаних у них термінів, обґрунтовувалися висновки і пропозиції щодо їх зміни та доповнення (п. 3.1). Структурно-функціональний метод сприяв аналізу проектів інформаційного кодексу України, виявленню недоліків їх структурних елементів, окресленню напрямів удосконалення структури вітчизняного інформаційного кодексу (п. 3.2). За допомогою герменевтичного методу встановлювалася текстуальна сутність нормативних приписів вітчизняних та зарубіжних законодавчих актів, що регулюють інформаційні відносини (п. 2.1, п. 2.2, п. 3.2). За допомогою соціологічного методу було з'ясовано позиції і думки фахівців інформаційної проблематики щодо ефективності нормативно-правового регулювання інформаційної сфери, а статистичний метод дозволив їх узагальнити. Завдячуючи аксіоматичному методу, були визначені вихідні параметри дослідження; індуктивний та дедуктивний методи застосовувалися при узагальненні та аналізі емпіричної інформації з тематики дослідження щодо форм систематизації інформаційного законодавства (п. 3.1). Історичні аспекти становлення нормативно-правового регулювання інформаційних відносин в Україні та за кордоном досліджувалися на підставі порівняльно-ретроспективного, історико-генетичного методів, а також методів екстраполяції і факторного аналізу (п. 2.1, п. 2.2). Прогностичний аналіз, що передбачав виявлення тенденцій розвитку інформаційного законодавства здійснювався на підставі використання методів прогнозування, а саме методу експертних оцінок, екстраполяції, методу аналогії. Інформаційна і теоретична бази дослідження складаються з національного і зарубіжного законодавства, підзаконних нормативно-правових актів, міжнародних документів, що стосуються предмета дослідження (п. 2.1, п. 2.2, п. 3.2).

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній правовій науці комплексним монографічним дослідженням, що присвячене питанням систематизації інформаційного законодавства України. Проведене дослідження уможливило дисертанту сформулювати та аргументувати основні положення, що відображають новизну дослідження, зокрема:

вперше:

- запропоновано авторське визначення наступних понять: «інформація» як формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством; «правове регулювання інформаційних відносин в Україні» як здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток; «інформаційне законодавство» як система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації; «систематизація інформаційного законодавства» як цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності право реалізації;

- проведено розмежування термінів «систематизація інформаційного законодавства», «удосконалення інформаційного законодавства», «розвиток інформаційного законодавства», «ефективність інформаційного законодавства». «Удосконалення інформаційного законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація інформаційного законодавства» в зв'язку з тим, що остання є однією із численних форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток інформаційного законодавства», то воно є більш широким за обсягом ніж поняття «удосконалення інформаційного законодавства» оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, але і кількісних. «Ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо «удосконалення інформаційного законодавства», тому що удосконалення лише один із факторів, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо поняття «удосконалення інформаційного законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність інформаційного законодавства - розвиток інформаційного законодавства - удосконалення інформаційного законодавства - систематизація інформаційного законодавства;

дістало подальшого розвитку:

- визначення ступеню розробленості наукових досліджень у сфері систематизації інформаційного законодавства України, внаслідок чого зроблено висновок, що, незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом, та інформаційного зокрема, комплексного і системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені, насамперед, кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких є інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але без зазначення та конкретизації даних рекомендацій щодо форм чи напрямів її проведення;

дослідження міжнародно-правових стандартів регулювання інформаційних відносин, внаслідок чого виділено характерні риси міжнародного інформаційного законодавства: міжнародне інформаційне законодавства має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується все більшою взаємозалежністю; міжнародні норми, що приймаються Організацією Об'єднаних Націй та Радою Європи, щодо міжнародних норм інших інституцій набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства; здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі; у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об'єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але, зважаючи на потенціал конкретної країни; зарубіжне національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації; найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію; серед основних міжнародних тенденцій є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери;

пропозиції щодо проекту Інформаційного кодексу України;

удосконалено:

наукові підходи до виділення основних етапів систематизації інформаційного законодавства та концептуальних засад створення Інформаційного кодексу України;

дослідження стану правового регулювання інформаційних відносин в Україні та виокремлення основних недоліків національного інформаційного законодавства.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки та пропозиції, які містяться у дисертації, можуть бути використані:

у правотворчій діяльності -- для вдосконалення відповідних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у інформаційній сфері, при розробленні і затвердженні проекту Інформаційного кодексу України та інших законодавчих та підзаконних актів, а також при гармонізації українського інформаційного законодавства до міжнародно-правових стандартів;

у правозастосовній діяльності -- при реалізації норм нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини в Україні;

у науково-дослідній діяльності -- для проведення подальших досліджень проблем правового регулювання інформаційних відносин;

у навчально-методичному процесі -- при підготовці підручників та навчальних посібників із таких дисциплін, як: інформаційне право, інформаційна безпека, основи національної безпеки України, адміністративне право та при викладанні вказаних дисциплін; а також для підвищення рівня правової освіти населення.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження «Систематизація інформаційного законодавства України» є завершеною, самостійною науковою працею, а використані в дисертації роботи подаються з обов'язковим посиланням на них. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції ґрунтуються на особистих дослідженнях, аналізі та критичному осмисленні наукових і нормативно-правових джерел, узагальненні практики застосування законодавства України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорено на засіданні кафедри адміністративного та фінансового права НУБіП України і оприлюднено на відповідних науково-практичних конференціях: «Національні проблеми юридичної науки» (м. Хмельницький, 2009 рік), «Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки» (м. Київ, 15 квітня 2010 рік); «Філософські, методологічні і психологічні проблеми права» (м. Київ, 23 квітня 2010 рік), «Актуальні проблеми зміцнення державності та національної єдності» (м. Київ, 24 серпня 2010 рік).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено в семи публікаціях, у тому числі в трьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (247 найменувань на 21 сторінці). Повний обсяг дисертації становить 210 сторінок, з них загальний обсяг тексту -- 187.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв'язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і завдання дослідження, його об'єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у правотворчій, правозастосовній, науково-дослідній та навчально-методичній діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 „Стан наукової розробки проблеми та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню генезису наукової думки у сфері систематизації інформаційного законодавства, методологічним аспектам та понятійно-категоріальному апарату.

У підрозділі 1.1 «Огляд літератури за темою дослідження» подається аналіз стану розробленості вітчизняних та зарубіжних доктринальних наукових досліджень, присвячених окремим аспектам систематизації інформаційного законодавства.

Дана дисертаційна робота є однією з перших наукових розвідок, що досліджує правові аспекти систематизації інформаційного законодавства України, а тому значного масиву літератури з цієї тематики сучасною правовою наукою не напрацьовано. Беручи до уваги міждисциплінарний характер предмета дослідження, дисертантом розглядались загальнотеоретичні розвідки, що містять важливі висновки та рекомендації щодо теоретичних засад систематизації та особливостей її проведення в різний історичний час. Незважаючи на постійне зростання наукових розвідок, предметом яких виступають окремі аспекти систематизації інформаційного законодавства України, а також прийняття чисельних нормативно-правових актів, у яких закріплено необхідність її проведення, зміст, етапи, види, механізм, специфіка систематизації українського інформаційного законодавства є доволі дискусійними та недостатньо визначеними. Розгляд наукових досліджень у контексті порушеної проблематики надав змогу дійти висновку про відсутність комплексного і системного на монографічному рівні дослідження систематизації інформаційного законодавства України. Здебільшого загальнотеоретичні наукові розвідки присвячені лише кодифікації як формі систематизації, залишаючи осторонь висвітлення загалом систематизації та інших її форм -- консолідації, інкорпорації.

Констатовано, що стан інформаційного законодавства України розглядається дослідниками через висвітлення окремих його інститутів, найбільш популярним з яких є інститут інформаційної безпеки. Акцентовано увагу, що в більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом його систематизації, але без конкретних рекомендацій щодо форми її проведення.

У підрозділі 1.2 «Методологічні засади дослідження систематизації інформаційного законодавства України» досліджується поняття систематизації інформаційного законодавства, методологічні підходи та методи, за допомогою яких здійснювалось дослідження.

Важливим і необхідним етапом процесу наукового пізнання є правильний, обґрунтований вибір методології та методів дослідження. Методологічна основа будь-якого дослідження загалом, так і даного зокрема, складається із сукупності наукових методів, які, комплексно застосовуючись, вирішують поставлені завдання та мету дослідження. Тим більше, що інформаційне законодавство України є складною системою, в якій галузі та інститути містять норми різних галузей права або створюються на підґрунті інституту або підгалузі адміністративного, цивільного, кримінального тощо права.

Розкриття питання методологічних засад дослідження систематизації інформаційного законодавства України, дозволяє дійти деяких висновків: систематизація інформаційного законодавства України як правовий феномен є об'єктом наукового розгляду; досліджуючи інформаційне законодавство України, слід ураховувати його перманентну динаміку, мінливість, нестабільність, історію розвитку тощо; вивчаючи систематизацію інформаційного законодавства України, необхідно брати до уваги плюралізм її зв'язків з іншими правовими феноменами та загалом з соціально-економічним, політичним, культурним тощо розвитком країни; лише комплексне використання методологічних підходів та методів дослідження сприятимуть об'єктивному, всебічному, повному і достовірному розкриттю предмета даної наукової роботи. Висновується, що нерозробленість, дискусійність окремих аспектів систематизації інформаційного законодавства України зумовлює необхідність здійснення ретельного комплексного вивчення даного феномена, яке має проводитись із використанням діалектичного, історичного, системного, структурно-функціонального, логіко-семантичного та герменевтичного методів.

У підрозділі 1.3 «Визначення понятійно-категоріального апарату дисертаційного дослідження» окреслюється, що інформаційне право є новою науковою спеціальністю та галуззю права, а тому постає наукове завдання щодо вироблення і подальшого ствердження його аксіоматики.

Складність формування понятійно-категоріального апарату інформаційної складової національного права полягає в необхідності роз'яснення надзвичайно незрозумілих для пересічних громадян, але застосованих в нормативно-правових актах, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері, технічної термінології. Оскільки ряд категорій, що репрезентують інформаційну проблематику, стали юридичними категоріями, то наявність великого спектру дефініцій різних понять негативно впливає на правореалізацію, а відтак і на ефективність правового регулювання інформаційних відносин в Україні. У зв'язку з чим дисертантом висловлена авторська позиція щодо розуміння тих понять, якими він оперує в даній науковій розвідці: «інформація», «інформаційне законодавство», «систематизація інформаційного законодавства» тощо.

Наслідком теоретичних напрацювань стали такі визначення понять: «інформація» як формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством; «інформаційне законодавство» як система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації; «систематизація інформаційного законодавства» як цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності право реалізації;

Крім того, систематизуючи погляди фахівців щодо основних ознак (властивостей) інформації, з позицій юридичної науки було виокремлено найбільш важливі з них: багаторазовість використання; збереженість після передачі, у суб'єкта, що її передає; невідчужуваність; невичерпність; здатність до тиражування; інтелектуальність; екземплярність; суспільна цінність; змістовність тощо.

Дисертантом було також зроблено висновок, що поряд із поняттям «систематизація» дослідники використовують інші категорії, зокрема: «удосконалення», «розвиток», «ефективність». Саме тому було проведено розмежування термінів «систематизація інформаційного законодавства», «удосконалення інформаційного законодавства», «розвиток інформаційного законодавства», «ефективність інформаційного законодавства». «Удосконалення інформаційного законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація інформаційного законодавства» в зв'язку з тим, що остання є однією із численних форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток інформаційного законодавства», то воно є більш широким за обсягом ніж поняття «удосконалення інформаційного законодавства» оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, але і кількісних. «Ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо «удосконалення інформаційного законодавства», тому що удосконалення лише один із факторів, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Поняття «ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо поняття «удосконалення інформаційного законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність інформаційного законодавства -- розвиток інформаційного законодавства -- удосконалення інформаційного законодавства -- систематизація інформаційного законодавства.

Розділ 2 „Правові стандарти регулювання інформаційних відносин” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню правових засад регулювання інформаційних відносин в Україні та окресленню міжнародного інформаційного законодавства.

У підрозділі 2.1 -- „Стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні” окреслюються особливості вітчизняних чинних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у інформаційній сфері.

Зроблено висновок, що якщо поняття «правове регулювання» знайшло адекватне наукове визначення в юридичній літературі, то поняття «інформаційні відносини», нині ще не закріпилося в правовій українській науці.

Автором досліджено різноманітні визначення поняття «інформаційні відносини», виділено ознаки інформаційних відносин та надано авторське бачення визначенню поняття «правове регулювання інформаційних відносин в Україні» як здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла, насамперед, фрагментарному та ситуативному підході при створенні інформаційного законодавства. Ураховуючи різноманітні позиції науковців щодо недоліків чинного інформаційного законодавства в Україні, дисертантом було здійснено їх систематизацію та виокремлено такі найбільш суттєві недоліки правового регулювання інформаційних відносин в Україні як: наявність колізій та конкуренції нормативно-правових актів (НПА), що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність та ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в НПА; чисельність та розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

У підрозділі 2.2 «Міжнародно-правові стандарти регулювання інформаційних відносин» проаналізовано нормативно-правові акти, що регулюють інформаційні відносин, прийняті як окремими зарубіжними країнами, так і найвагомішими міжнародними організаціями.

Акцентовано, що магістральними напрямами розвитку міжнародного інформаційного законодавства є право на інформацію, побудова інформаційного суспільства та забезпечення інформаційної безпеки.

На основі дослідження національного інформаційного законодавства окремих зарубіжних країн та нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносин, прийнятих міжнародними інституціями, дисертантом було виділено основні засади міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин: розвиток інформаційних відносин обумовлює все більшу увагу міжнародних інституцій; міжнародне інформаційне законодавства має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується все більшою взаємозалежністю; міжнародні норми, що приймаються Організацією Об'єднаних Націй та Радою Європи, щодо міжнародних норм інших інституцій набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства; здебільшого національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі; у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об'єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але, зважаючи на потенціал конкретної країни; національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації; найбільш уніфікованим з міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію; серед основних міжнародних тенденцій є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

Висновується, що міжнародна спільнота приділяє значну увагу правовому регулюванню інформаційних відносин. Як самостійний учасник міжнародних відносин Україна має ураховувати міжнародні тенденції у цьому контексті та запозичувати позитивний досвід встановленню правових стандартів у цій сфері відповідно до власних національних інтересів.

У розділі 3 „Удосконалення правового регулювання інформаційних відносин в Україні” проаналізовано основні шляхи підвищення ефективності національного інформаційного законодавства та подано пропозиції щодо структури проекту Інформаційного кодексу України.

У підрозділі 3.1 «Шляхи підвищення ефективності інформаційного законодавства України» визначено, що на доктринальному та правовому рівнях вносяться численні пропозиції щодо підвищення ефективності різних аспектів інформаційної проблематики. Здебільшого ці пропозиції стосуються прийняття певних НПА в різних напрямах інформаційної тематики чи внесення змін або доповнень до вже чинних, тобто на загал мають фрагментарний характер. Разом із тим доведено, що недоліки чинного інформаційного законодавства України мають системний характер і потребують їхнього відповідного вирішення. Саме тому доречною є позиція більшості дослідників вищезазначеної проблематики, які зазначають про необхідність його систематизації.

Але здебільшого систематизація інформаційного законодавства науковцями зводиться лише до кодифікації, залишаючи осторонь інші її форми, що передують кодифікаційному процесу -- інкорпорації та консолідації. На думку дисертанта, це не зовсім вірно, оскільки саме вони становлять передумови для кодифікаційного процесу. Аргументовано, що при виборі конкретної форми систематизації необхідно брати до уваги не лише складний і специфічний характер інформаційних відносин та становлення інформаційного права як самостійної галузі права, але й той факт, що інформаційне право як молода галузь права не є систематизованою. А тому не можна говорити про необхідність прийняття нових кодексів або їх нових редакцій із урахуванням змін, що відбулися у суспільному житті країни. Здебільшого стосовно нових галузей, предмет регулювання яких ще достатньо не визначений, найбільш раціональним та адекватним напрямом удосконалення є проведення систематизації нормативно-правового матеріалу за допомогою інкорпорації та консолідації. У даному випадку інкорпорація буде відігравати функцію обліку нормативно-правового матеріалу, а консолідація започатковувати процес подальшої кодифікації. Тим більше тривалий час можуть існувати не кодифіковані, а консолідовані нормативно-правові акти

Інкорпорація інформаційного законодавства покликана його упорядкувати за одним чи декількома критеріями без зміни змісту. Серед основних критеріїв, за якими здебільшого здійснюється інкорпорація законодавства є дата прийняття НПА, алфавітний порядок, предметна ознака (галузі, інститути права та сфери державної діяльності), суб'єкт видання НПА, юридична чинність тощо. Найбільш доречним критерієм інкорпорації інформаційного законодавства, на думку дисертанта, є за галузями та інститутами, зокрема: 1) НПА, що регулюють суспільні відносини в сфері діяльності ЗМІ (в межах цієї галузі виокремити такі інститути як друковані ЗМІ, телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо); 2) НПА, що регулюють суспільні відносини в сфері забезпечення права на інформацію (в межах цієї галузі виокремити такі інститути як право на доступ до інформації тощо).

Було доведено, що процес інкорпорації інформаційного законодавства складається з декількох взаємопов'язаних етапів. На першому етапі інкорпоратор з'ясовує критерії систематизації, тобто здійснюється вибір виду інкорпорації (повна чи часткова; офіційна чи неофіційна; предметна чи хронологічна). Ураховуючи стан інформаційного законодавства України та правові недоліки правового регулювання інформаційних відносин, найбільш доречним, на думку автора, є проведення генеральної, предметної та офіційної інкорпорації. На другому етапі, визначається обсяг нормативно-правового матеріалу, який потребує інкорпорації, тобто коло тих НПА, предметом яких є суспільні відносини у сфері інформації. На третьому етапі здійснити дослідження, «чистку» НПА шляхом видалення з тексту окремих статей, пунктів, абзаців, що втратили силу, чи, навпаки, включення всіх подальших змін, доповнень із уточненням реквізитів актів, які внесли такі зміни чи доповнення; виключення з тексту тих частин, які не містять нормативних розпоряджень, зробивши позначку про причини відсутності в тексті таких частин; зібрання відомостей про осіб, які підписали нормативний акт тощо. На четвертому етапі усі НПА групуються відповідно до предмета регулювання в межах інформаційної проблематики (ЗМІ, інформаційна безпека тощо) та посідають відповідне місце в структурі інкорпораційного збірника.

Дослідження дій при проведенні консолідації дозволило автору дійти висновку, що під час консолідації і інкорпорації використовуються спільна методика, прийоми систематизаційної діяльності щодо удосконалення нормативного матеріалу. Резюмується, що усі форми систематизації є діалектично взаємопов'язаними та взаємодоповнюючими.

У підрозділі 3.2 «Інформаційний кодекс України: стан та перспективи» окреслюються основні недоліки проектів Інформаційного кодексу України та формулюються авторські пропозиції до вищезазначеного проекту.

Необхідність систематизації національного інформаційного законодавства у формі кодифікації висловлюють більшість вітчизняних науковців. Крім того, численні нормативно-правові акти також закріплюють необхідність кодифікації інформаційного законодавства. Але, закріплюючи необхідність кодифікації інформаційного законодавства України, законодавець не дає чіткого орієнтиру щодо її наслідків. Оскільки результатами кодифікації можуть бути різні нормативно-правові акти: конституції, основи законодавства, статути, положення, правила та кодекси. Кожен із результатів кодифікації має відмінне змістовне навантаження та структуру. Обґрунтовано необхідність затвердження на рівні загальнодержавної програми чи плану, на кшталт Плану законодавчих робіт на певний рік чи Державної програми розвитку законодавства України до певного року, порядок організації робіт із кодифікації вітчизняного інформаційного законодавства з чітким визначенням виконавців, строків та змісту робіт. Не менш актуальним напрямом кодифікаційної діяльності інформаційного законодавства України є створення відповідної кодифікаційної комісії як координаційної інституції із систематизації інформаційного законодавства між різними органами державної влади, діяльність яких безпосередньо пов'язана з реалізацією НПА, що регулюють інформаційні відносини, зокрема: Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство оборони України тощо.

Дисертантом досліджено ряд проектів Інформаційного кодексу України та зроблено висновок про неоднозначне розуміння фахівцями змісту інформаційного законодавства. Хоча визначення обсягу нормативного матеріалу, який підлягає кодифікації, є одним із найважливіших етапів процесу кодифікації. Зазначено, що систематизація інформаційного законодавства має здійснюватись поступово. Даний процес має проходите ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених в теорії права засад. На першому етапі доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом, відмежувати сфери дії Інформаційного кодексу і Закону України «Про інформацію». На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. На третьому етапі, здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах не мають принципового значення. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акту відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу.

Визначені автором концептуальні засади формування майбутнього Інформаційного кодексу України, були покладено в основу запропоновано авторського проекту структури даного нормативно-правового акту. Структурно Інформаційний кодекс України має складатися з преамбули, загальної і особливої частин, прикінцевих положень; в роботі детально розкривається зміст кожного елемента структури документа.

ВИСНОВКИ

У висновках знайшло своє відображення науково обґрунтовані пропозиції щодо систематизації інформаційного законодавства України задля підвищення його ефективності, які відображають результат проведеного дослідження і мають теоретичне значення для інформаційного права і практичну значущість для удосконалення нормативно-правового регулювання суспільних відносин у інформаційній сфері України. Було вирішено нове наукове завдання, яке полягає у тому, що автором було надано нові науково обґрунтовані пропозиції щодо систематизації інформаційного законодавства України задля підвищення його ефективності.

За результатами проведеного дослідження відповідно до поставлених завдань сформульовано найбільш важливі та практично значущі, науково обґрунтовані, висновки.

1. Незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим аспектам систематизації законодавства України загалом, та інформаційного зокрема, комплексного і системного дослідження систематизації інформаційного законодавства України на монографічному рівні не здійснювалось. Наукові розвідки у цій сфері присвячені здебільшого кодифікації як формі систематизації. Особливості розвитку інформаційного законодавства України розглядаються дослідниками через висвітлення окремих інститутів інформаційного права, найбільш популярним із яких є інститут інформаційної безпеки. У більшості наукових праць із цієї проблематики закріплено необхідність удосконалення інформаційного законодавства України шляхом систематизації, але без конкретних рекомендацій щодо форми чи напрямів її проведення.

2. Запропоновано визначення наступних понять: «інформація» як формально визначені результати інтелектуальної діяльності людини, що урегульовані вітчизняним законодавством; «правове регулювання інформаційних відносин в Україні» як здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток; «інформаційне законодавство» як система законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також підзаконних нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до Конституції України, що регулюють суспільні відносини в сфері інформації; «систематизація інформаційного законодавства» як цілеспрямована діяльність компетентних органів чи окремих осіб з упорядкування нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини, з метою підвищення ефективності правореалізації. Проведено розмежування термінів «систематизація інформаційного законодавства», «удосконалення інформаційного законодавства», «розвиток інформаційного законодавства», «ефективність інформаційного законодавства». «Удосконалення інформаційного законодавства» є більш широким за обсягом поняттям, ніж «систематизація інформаційного законодавства» в зв'язку з тим, що остання є однією із численних форм удосконалення. Щодо поняття «розвиток інформаційного законодавства», то воно є більш широким за обсягом ніж поняття «удосконалення інформаційного законодавства» оскільки охоплює не тільки зміну якісних характеристик законодавства, але і кількісних. «Ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо «удосконалення інформаційного законодавства», тому що удосконалення лише один із факторів, що впливають на його ефективність. Крім удосконалення законодавства, ефективність законодавства обумовлена і механізмом правореалізації, рівнем правової культури населення, соціально-культурним, економічним та політичним потенціалом конкретної країни тощо. Саме тому поняття «ефективність інформаційного законодавства» є ширшим щодо поняття «удосконалення інформаційного законодавства». Отже, дані поняття від загального до конкретного слід розташувати за такою схемою: ефективність інформаційного законодавства -- розвиток інформаційного законодавства -- удосконалення інформаційного законодавства -- систематизація інформаційного законодавства.

3. Проаналізовано стан правового регулювання інформаційних відносин в Україні та виокремлено основні недоліки національного інформаційного законодавства. Акцентовано, що динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла, насамперед, фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства. Ураховуючи різноманітні позиції науковців щодо недоліків чинного інформаційного законодавства в Україні, було здійснено їх систематизацію та виокремлено такі найбільш суттєві недоліки правового регулювання інформаційних відносин в Україні такі як: наявність колізій та конкуренції НПА, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері; фрагментарність та ситуативність правового регулювання; неузгодженість понятійно-категоріального апарату (інформаційної термінології), що закріплено в НПА; чисельність та розгалуженість НПА, що ускладнює їх правореалізацію та контроль за виконанням; неузгодженість ряду НПА, що були прийняті до 1996 року, з Конституцією України; домінування підзаконних НПА щодо законів.

4. Виділено основні засади міжнародно-правового регулювання інформаційних відносин: розвиток інформаційних відносин обумовлює все більшу увагу міжнародних інституцій; міжнародне інформаційне законодавство має значний вплив на національне інформаційне законодавство та характеризується все більшою взаємозалежністю; міжнародні норми, що приймаються Організацією Об'єднаних Націй та Радою Європи набувають вирішального значення при формуванні національного інформаційного законодавства; національне інформаційне законодавство корелюється із загальними світовими тенденціями розвитку міжнародних правових норм та стандартів у цій галузі; у багатьох країнах світу розроблено спеціальні програми розбудови інформаційної інфраструктури, спрямовані на об'єднання в єдиний інформаційний простір та створення уніфікованої законодавчої бази, але, зважаючи на потенціал конкретної країни; національне інформаційне законодавство має розгалужений характер, що потребує його систематизації; найбільш уніфікованою із міжнародними стандартами є та частина національного інформаційного законодавства, що закріплює правові засади права на інформацію; серед основних міжнародних тенденцій є створення етичних кодексів у конкретних галузях інформаційної сфери.

5. Систематизація інформаційного законодавства має здійснюватись поступово. Даний процес має проходите ряд етапів, на кожному з яких потрібно дотримуватися певних правил законодавчої техніки та вироблених у теорії права засад. На першому етапі, доречно визначити, яке саме коло суспільних відносин буде урегульовуватись Інформаційним кодексом. На другому етапі слід визначитись із обсягом нормативного матеріалу, який підлягає опрацюванню. Саме на цьому етапі визначається той масив нормативного матеріалу, що не втратив чинності. При чому, слід брати до уваги той факт, що ряд нормативно-правових актів, котрі можуть бути чинними, фактично вже втратили силу у зв'язку з прийняттям нового законодавства. На другому етапі визначається спектр та чинність нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в інформаційній сфері. На третьому етапі, здійснюється видалення з чинних нормативних актів або їх частин тих норм, які в сучасних умовах уже не мають принципового значення, як-от: преамбули, що втратили значення, статті з перераховуванням актів, які відміняються або містять тимчасові правила, статті, які мають не нормативний характер і не сприяють розумінню чинного нормативного матеріалу. На четвертому етапі здійснюється безпосередньо формування структури нормативно-правового акту відповідно до опрацьованого нормативного матеріалу. Саме на цьому етапі визначається колізійність норма права чи відсутність саме тих, що потребують законодавчого урегулювання у зв'язку з появою нових суспільних відносин. Серед концептуальних засад створення майбутнього Інформаційного кодексу України виділено такі. По-перше, структурно він має складатися з преамбули, загальної та особливої частин. Якщо преамбула розкриває головну, загальну, основну, провідну мету Інформаційного кодексу, а не провідні завдання чи основні програмні цілі, то загальна частина містить концептуальні засади, що розкривають особливості інформаційного законодавства щодо інших галузей законодавства та характерні для всіх його інститутів, тобто для переважної кількості норм особливої частини Кодексу. Щодо особливої частини, то вона конкретизує, деталізує загальні положення відповідно до основних інститутів інформаційного законодавства України. По-друге, інформаційне законодавство є доволі розгалуженим і змістовно неоднорідним, а тому при визначенні тих чи інших засад, зокрема принципів, кола суб'єктів, об'єктів, необхідно визначати як загальне, тобто притаманне всім галузям (сферам) інформаційної діяльності, так і спеціальне, тобто притаманне лише окремим галузям інформаційної діяльності. По-третє, об'єктом кодифікації мають бути такі суспільні відносини, що виникають у зв'язку із збиранням, зберігання, використанням і поширенням інформації. По-четверте, розділи Особливої частини формуються на основі виокремлення головних галузей інформаційного права.

6. Подано структуру проекту Інформаційного кодексу України, який має складатися з преамбули, прикінцевих положень та з двох частин: загальної і особливої. Загальна частина охоплює 6 розділів, що поділяються на відповідні глави. Перший розділ «Основні положення» має розкривати зміст основних понять (інформація, інформаційне законодавство, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональна інформація (інформація про особу), інформаційні права і свободи, право на інформацію тощо). Другий розділ «Основи інформаційного законодавства» присвячений визначенню особливостей інформаційного законодавства, місця Інформаційного кодексу України в інформаційному законодавстві, структури, завдань і принципів інформаційного законодавства, сферу дії. Третій розділ «Об'єкти інформаційних відносин» характеризує специфіку і багатоаспектність об'єктів інформаційних відносин та складається з декількох підрозділів: підрозділ 3.1. «Галузі та види інформації»; підрозділ 3.2. «Джерела інформації»; підрозділ 3.3. «Правовий режим інформації»; підрозділ 3.4. «Кругообіг інформації», який поділяється на глави («Створення інформації», «Поширення інформації», «Зберігання інформації», «Знищення інформації»). Четвертий розділ під назвою «Суб'єкти інформаційних відносин та їх права і обов'язки» також складається з підрозділів, зокрема: підрозділ 4.1. «Суб'єкти інформаційних відносин»; підрозділ 4.2. «Права і обв'язки людини та громадянина у інформаційній сфері»; підрозділ 4.3. «напрями державної політики у інформаційній сфері»; підрозділ 4.4. «Повноваження органів державної влади у інформаційній сфері»; підрозділ 4.5. «Повноваження органів місцевого самоврядування у інформаційній сфері»; підрозділ 4.6. «Права та обов'язки приватних юридичних осіб у інформаційній сфері»; підрозділ 4.7. «Гарантії реалізації інформаційних прав людини та громадянина». П'ятий розділ «Міжнародне співробітництво у інформаційній сфері» присвячено міжнародно-правовим засадам співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями у інформаційній сфері, який поділяється на декілька підрозділів: підрозділ 5.1. «Міжнародна інформаційна діяльність»; підрозділ 5.2. «Правові та організаційні засади співробітництва з іншими державами у інформаційній сфері»; підрозділ 5.3. «Взаємодія України з міжнародними організаціями у інформаційній сфері». Шостий розділ «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства України» складається з декількох підрозділів: підрозділ 6.1. «Відповідальність за порушення інформаційного законодавства»; підрозділ 6.2. «Звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства»; підрозділ 6.3. «Вирішення спорів та конфліктів, що виникають в інформаційній сфері»; підрозділ 6.4. «Контроль за дотриманням виконання норм інформаційного законодавства». Особлива частина Інформаційного кодексу України корелюється з основними галузями інформаційного законодавства України. Таким чином, Особлива частина складається з декількох розділів: розділ сьомий «Правове регулювання діяльності засобів масової інформації», який охоплює такі підрозділи як «Діяльність друкованих засобів масової інформації», «Правові засади функціонування телебачення і радіомовлення», «Діяльність мережі Інтернет в Україні», «Діяльність інформаційних агентств», «Телекомунікаційна діяльність»та розділ 8 «Правове регулювання бібліотечної діяльності»; розділ 9 «Правове регулювання архівної діяльності»; розділ 10 «Правове регулювання рекламної діяльності»; розділ 11 «Правове регулювання телемедицини»; розділ 12 «Правове регулювання електронної торгівлі»; розділ 13 «Правове регулювання дистанційного навчання»; розділ 14 «Правове регулювання кінематографії»; розділ 15 «Правове регулювання інтелектуальної власності»; розділ 16 «Інформаційна безпека як складова частина Національної безпеки України», який складається з таких підрозділів як підрозділ 16.1. «Основні засади інформаційної безпеки України»; підрозділ 16.2. «Національні інтереси в інформаційній сфері»; підрозділ 16.3. «Загрози інформаційній безпеці України»; підрозділ 16.4. «Система забезпечення інформаційної безпеки України»; підрозділ 16.5. «Напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки України» та розділ 17 «Прикінцеві положення».