Організація безоплатної правової допомоги в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організація безоплатної правової допомоги в Україні

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

загальна Характеристика роботи

Основний зміст

законодавство правовий безоплатний

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, визначаються мета та завдання дослідження, його методологічні та теоретичні засади, відображається наукова новизна роботи, положення та пропозиції, що виносяться на захист, висвітлюється її теоретичне та практичне значення, апробація результатів дослідження.

Розділ 1. «Теоретико-методологічні засади формування державної політики та стратегії реформування законодавства у сфері безоплатної правової допомоги» складається з трьох підрозділів і присвячується огляду літератури, законодавства і практики з проблемних питань нормативного регулювання організації безоплатної правової допомоги в Україні, міжнародно-правових стандартів права особи на безоплатну правову допомогу та їх імплементації у законодавстві України, практики Європейського суду з прав людини в сфері забезпечення особи безоплатною правовою допомогою, а також аналізу сучасної концепції безоплатної правової допомоги в Україні.

У підрозділі 1.1. «Основні етапи розвитку наукової думки та законодавства щодо формування державної політики в системі безоплатної правової допомоги» наведена характеристика наукових досліджень та нормативного регулювання організації безоплатної правової допомоги в Україні, досліджено історичний аспект розвитку інституту безоплатної правової допомоги.

Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Незважаючи на закріплення в статті 59 Конституції України права кожної людини на правову допомогу, особам з низьким рівнем доходів важко, а у більшості випадків і неможливо реалізувати закріплене право. Проблема реалізації права на правову допомогу незабезпеченими особами є особливо актуальною для України на сучасному етапі її розвитку, коли більшість населення перебуває за межею бідності. Ця ситуація у сфері правової допомоги не покращилася попри велику кількість юридичних фірм, адвокатів та фахівців у галузі права. У першу чергу це обумовлено тим, що держава не фінансує достатньою мірою витрати із забезпечення таких осіб безоплатною правовою допомогою.

Вивчення стану забезпечення громадян правовою допомогою показує, що більшість громадян і, в першу чергу, малозабезпечених та інших соціально незахищених верств населення, не в змозі реально користуватись наданим їм правом на безоплатну правову допомогу.

Автор вказує, що правовий захист українських громадян ускладнений відсутністю законодавчого визначення питань надання безоплатної правової допомоги. Хоча право на таку допомогу у випадках, передбачених законом, задеклароване в Конституції. На 14 році життя за «однією з найкращих в Європі Конституцій», право українців на безоплатну правову допомогу, гарантоване Основним законом, все ще лишається декларацією про наміри.

Далі аналізується законопроектна робота в сфері безоплатної правової допомоги. Зазначається, що ще у 1997 році Міністерством юстиції України було підготовлено проект Закону України «Про безоплатне надання правової допомоги». Але у Верховній Раді України в 2001 році було зареєстровано інший проект Закону України «Про державну безоплатну правову допомогу» (реєстраційний номер 7274 від 03.09.2001 р.), внесений народним депутатом України О.В. Задорожним. Незважаючи на важливе суспільне значення проекту він не розглядався у парламенті і був знятий з порядку денного. 9 листопада 2004 року народними депутатами України М.Д. Катеринчуком, С.В. Соболєвим та В.М. Стретовичем зареєстровано новий проект Закону України «Про правову допомогу» за номером 6320. Цей проект було розроблено експертами Центру політико-правових реформ та вперше представлено у виданні Центру «Правова допомога: зарубіжний досвід та пропозиції для України» Але і цей законопроект зазнав нищівної критики і не знайшов подальшої підтримки.

Лише торік Центр правової реформи та законопроектних робіт при Міністерстві юстиції завершив роботу над проектом нового закону «Про безоплатну правову допомогу». Наприкінці 2008-го його було винесено на розгляд Кабінету Міністрів і 3 березня 2009-го схвалено урядовим комітетом з питань правової політики, оборони та правоохоронної діяльності. В основу проекту покладено положення Концепції формування системи безоплатної правової допомоги, схваленої Президентом у 2006 році. 10 червня 2009 року Верховна Рада України ухвалила у першому читанні проект закону «Про безоплатну правову допомогу» (номер реєстрації 4406/п).

У цьому підрозділі автор також зазначає, що Україна, набуваючи членства у Раді Європи 10 років тому, зобов'язалась надавати кожному доступ до правосуддя, зокрема, шляхом забезпечення права кожного на безоплатну правову допомогу. Проте, гарантоване право кожного на безоплатну правову допомогу сьогодні реалізується лише через механізми Кримінально-процесуального кодексу. Решта осіб (учасники адміністративного та цивільного судочинства, інші, визначені спеціальними законами, категорії осіб, зокрема, особи, постраждалі внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; реабілітовані жертви політичних репресій, відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»; учасники Великої Вітчизняної Війни, відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», діти, відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» тощо), залишаються поза межами зазначеної гарантії, а, відповідно, позбавлені реального доступу до правосуддя.

Автор констатує відсутність наукових досліджень проблем організації безоплатної правової допомоги в Україні як держави-члена Ради Європи у контексті її міжнародних зобов'язань забезпечити кожному доступ до правосуддя.

Недооцінка права особистості на одержання безоплатної правової допомоги зв'язана з тим, що дослідники, що займаються дослідженням в сфері прав і свобод людини і громадянина, вважають дослідження права на безоплатну правову допомогу долею тих, хто спеціалізується на вивченні питань адвокатури й адвокатської діяльності. Таким чином, проблеми безоплатної правової допомоги в Україні розглядалися переважно в контексті права обвинуваченого на захист.

У підрозділі 1.2. «Міжнародно-правові стандарти права особи на безоплатну правову допомогу та їх імплементація у законодавстві України» досліджено міжнародно-правові стандарти права особи на безоплатну правову допомогу та їх співвідношення із внутрішньодержавними стандартами.

У більшості країн світу зміст поняття безоплатної правової допомоги включає її надання за рахунок державного бюджету повністю або частково залежно від рівня доходів заявника і його родини, в тому числі доходів від належного йому майна. Враховується також склад сім'ї, наявність неповнолітніх дітей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають під опікою та на утриманні особи, що потребує правової допомоги.

Сучасні правові системи різних держав передбачають цілу низку механізмів надання безоплатної правової допомоги.

В окремих державах така допомога надається виключно в кримінальних справах, в інших - в кримінальних та цивільних в межах одного механізму чи з утворенням окремих механізмів для окремих категорій справ.

У більшості країн СНД і Балтії право людини на отримання правової допомоги закріплено в Конституції, а його зміст і порядок реалізації визначено у відповідних законах. Водночас законодавство кожної країни у сфері правової допомоги має й певні особливості, в тому числі стосовно умов і порядку надання безоплатної правової допомоги. Остання є однією з гарантій держави щодо реалізації та захисту прав і законних інтересів громадян і полягає в наданні правової допомоги визначеним у законодавстві категоріям населення в порядку і на підставах, передбачених законом, за рахунок бюджетних коштів. Спосіб організації надання безоплатної правової допомоги за рахунок держбюджету визначається місцевими умовами, серед яких - правові традиції, культура та доступний бюджет.

Обґрунтовується висновок про те, що система безоплатної правової допомоги Литви сьогодні de facto є еталоном побудови системи безоплатної правової допомоги у країнах Європи, а тому варта уваги при розробленні вітчизняного законодавства у сфері організації безоплатної правової допомоги. Позитивні результати здійснених перетворень, їх ефективність дозволяють стверджувати, що запроваджені в зазначених державах системи забезпечення правової допомоги, а також механізми реалізації окремих стадій проведених реформ варті детального вивчення та запозичення.

У підрозділі 1.3. «Сучасна концепція безоплатної правової допомоги в Україні» обґрунтовується, що основною метою Концепції було проголошено створення засад для впровадження державної системи доступної та якісної правової допомоги, яка б відповідала потребам суспільства.

Концепція передбачає, що право на безоплатну вторинну правову допомогу обов'язково повинно забезпечуватись особам, яким чинним законодавством гарантується право на безоплатну правову допомогу в цивільних та адміністративних справах, а також у справах про адміністративні правопорушення. Проте механізми та організація надання такої допомоги залишаються невизначеними.

Зазначається про результативний експеримент із участю захисників у кримінальних справах за рахунок держави на базі організованих офісів громадського захисника у Харкові, Білій Церкві та Хмельницькому, широким вивченням зарубіжного досвіду і запозиченням найкращих зразків організації державної системи доступної та якісної правової допомоги. Об'єднання зусиль представників різних організацій над розробкою проекту Закону «Про безоплатну правову допомогу» далося взнаки, бо вони спромоглися виробити принципові підходи до надання безоплатної правової допомоги, що мала б надаватися адвокатурою. Благодійна програма «Безоплатна правова допомога» здійснювалася у співпраці з Правовою Ініціативою Інституту Відкритого Суспільства, Міністерством юстиції України, Спілкою адвокатів України, Асоціацією правників України та фінансувалася Благодійною організацією «Фонд Віктора Пінчука - соціальна ініціатива» та Міжнародним фондом «Відродження». Проте, на думку здобувача, цей досвід фактично не був врахований при підготовці проекту Закону «Про безоплатну правову допомогу». На цей прикрий факт також наголосили у своєму висновку експерти Ради Європи, котрі надали критичний відгук на законопроект наприкінці 2008 року. Експерти Девід Гладвелл (Велика Британія) та Рамон Муллєрат Балманья (Іспанія) - відомий адвокат, колишній голова Ради адвокатських колегій і правничих об'єднань Європи (ССВЕ) у висновку зазначили, що система безоплатної правової допомоги має бути такою, аби, попри її управління і фінансування державою, вона залишалася незалежною від держави; за інших обставин у випадку конфлікту між інтересами громадянина та інтересами держави захист інтересів громадянина може опинитись під загрозою.

Обґрунтовано висновок, що запровадження системи безоплатної правової допомоги в Україні та відповідне законодавче її оформлення є важливим кроком у напрямі до наближення нашої держави до світових та європейських стандартів щодо забезпечення права людини на правову допомогу, проте на сучасному етапі Концепція залишається лише декларацією про наміри.

Розділ 2. «Право на отримання безоплатної правової допомоги в системі прав та свобод людини і громадянина» присвячений визначенню поняття безоплатної правової допомоги, аналізу юридичної природи права на одержання безоплатної правової допомоги, визначено коло суб'єктів надання безоплатної правової допомоги, та особливості надання окремих її видів, а також відповідальність у цій сфері.

У підрозділі 2.1. «Поняття та механізм реалізації права громадян на безоплатну правову допомогу» зазначається, що недостатній рівень дослідження права на безоплатну правову допомогу привів до того, що в науковій і навчальній літературі в області конституційного права і законодавства не вироблене саме поняття даного права. Дослідниками воно зв'язується, головним чином, тільки з випадками, передбаченими КПК України.

У чинному законодавстві поряд з поняттям «правова допомога» вживається термін «юридична допомога». Наприклад, у ст. 59 Конституції України міститься термін «правова допомога». У КПК використовуються два терміни: «юридична» і «правова» допомога. Причому, коли мова йде про адвоката, застосовується термін «юридична допомога». У тих же випадках, коли йдеться про фахівців у галузі права - «правова допомога» (ст. 44, 48, 61, 69 і ін.). У ст. 8 Закону «Про судоустрій України» сказано, що кожний має право скористатися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. У ст. 6 Закону України «Про адвокатуру» вживається термін «юридична допомога». У Законі України «Про міліцію» мова йде про завдання міліції «як то участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам» (ст. 2). Правила адвокатської етики під поняттям «угода про правову допомогу» мають на увазі надання клієнту юридичної допомоги (ст. 4 Правил адвокатської етики). Усе це свідчить про необхідність обґрунтування або розмежування, або ототожнення зазначених термінів.

Автор зазначає, що відповідно до законопроекту «Про безоплатну правову допомогу», №4406 від 24.04.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України і прийнятий у першому читанні, право на безоплатну правову допомогу - гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, в тому числі біженця, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість вразливих категорій осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передбачених цим Законом (стаття 3). При цьому, стаття 8 законопроекту встановлює, що право на безоплатну первинну правову допомогу згідно з Конституцією України та цим Законом мають усі особи, які перебувають під юрисдикцією України.

Тут необхідно зауважити, що частиною першою статті 59 Конституції України встановлено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Зазначені приписи містяться в розділі ІІ Основного Закону, яким закріплено права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Це означає, що конституційні норми щодо можливості отримання безоплатної правової допомоги стосуються саме фізичної особи. У зв'язку з цим статтю 8 Законопроекту «Про безоплатну правову допомогу», №4406 від 24.04.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України і прийнятий у першому читанні необхідно привести у відповідність із нормами цього розділу Конституції України. По-друге, застосування терміну «юрисдикція України» в законопроекті, на думку здобувача, ускладнює визначення кола суб'єктів права на безоплатну правову допомогу, а тому цей термін потребує перегляду.

В цьому контексті автором обґрунтовується висновок про те, що оскільки право на одержання безоплатної правової допомоги закріплено в Конституції України, то воно відноситься до основних, тобто конституційних прав і свобод. Тому право на безоплатну правову допомогу в числі інших основних прав і свобод складає основу правового статусу особистості і як конституційне право володіє найвищою юридичною силою і підлягає підвищеному захистові.

Автор також зазначає, що на рівні Конституції України право на безоплатну правову допомогу відображає постійні правовідносини суб'єктів конституційного права і характеризується своєю нормативністю. Під ним розуміється право людини і громадянина на звертання до адвоката, нотаріуса, прокурора, державного або муніципального органа, громадської організації за одержанням юридичної консультації, інших видів юридичної допомоги з метою володіння юридичними знаннями для захисту порушених прав, юридичного закріплення суб'єктивних прав і попередження їхнього можливого порушення в майбутньому безоплатно.

У підрозділі 2.2. «Суб'єкти, що забезпечують право громадян на безоплатну правову допомогу» автор окреслив коло суб'єктів, що мають забезпечувати право громадян на безоплатну правову допомогу, розмежувавши їх на осіб публічного та приватного права. Дається визначення адвокатури України як одного з основних механізмів захисту прав і свобод людини, що займає провідне місце в правозахисній системі. Тому вона по праву посіла своє місце у розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, для виконання якого створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру визначених вище завдань взаємопов'язане з проголошеним вперше на конституційному рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у передбачених законом випадках), а також правом кожного на вільний вибір захисника своїх прав.

Закріплене в законодавстві України право на вибір захисника зумовлено сталою, на думку автора, в цій частині демократичною традицією минулого. Водночас наявність цього демократичного інституту обумовлена міжнародними зобов'язаннями України. Відповідно до «Основних положень про роль адвокатів», прийнятих VІІІ Конгресом ООН із запобігання злочинам у серпні 1990 р., обов'язком урядів є забезпечення можливості кожному бути поінформованим компетентною владою про право отримати допомогу адвоката за його вибором при арешті, затриманні й ув'язненні або обвинуваченні у скоєнні злочину (ст. 5). Кожна особа, яка не має адвоката, у випадках, якщо інтереси правосуддя вимагають цього, повинна бути забезпечена допомогою адвоката, який має відповідну компетенцію і досвід ведення подібних справ, задля забезпечення ефективної юридичної допомоги безоплатно, якщо в особи немає відповідних коштів (ст. 6).

Законопроект «Про безоплатну правову допомогу» №4406 від 24.04.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України містить визначене коло суб'єктів надання безоплатної первинної (стаття 9) та вторинної (стаття 15) правової допомоги. До осіб публічного права, що є суб'єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні, п. 1 статті 9 Законопроекту відносить органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Автор, при аналізі осіб публічного права, вказує, що безоплатна правова допомога в Україні надається органами, що входять у систему виконавчої влади, як центрального, так і регіонального рівнів при реалізації їхніх функцій, пов'язаних із забезпеченням прав і свобод людини і громадянина.

Також, здобувач пропонує розширити та чітко визначити в законі коло осіб публічного права, що забезпечують реалізацію права громадянами на отримання безоплатної правової допомоги. Так, автор розкриває сутність таких інститутів публічного права як Уповноважений по правах людини в Україні, прокуратури, міліції, нотаріату та визначає їх місце в системі організації безоплатної правової допомоги в Україні. Наприклад, автор дійшов висновку, що за прокуратурою слід зберегти право у майбутньому використовувати позасудову процедуру захисту конституційних прав громадян у випадках порушення закону. Це випливає з положень ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, оскільки міжнародними стандартами всіляко заохочується створення в державі альтернативних органів захисту прав і свобод людини і громадянина, надається можливість громадянам на свій розсуд обирати відповідний орган, здатний забезпечити їх реалізацію. Як свідчить практика, громадяни віддають перевагу захисту своїх прав саме засобами прокурорського реагування.

Також автор здійснив спробу розв'язати невизначену ситуацію в законопроекті «Про безоплатну правову допомогу» №4406 від 24.04.2009 р., який подано Кабінетом Міністрів України з фізичними особами та юридичними особами приватного права. Законодавець ані слова не вказує стосовно того, які саме це повинні бути особи, яким критеріям відповідати, яким чином залучатися до надання правової допомоги тощо.

У підрозділі 2.3. «Особливості надання окремих видів безоплатної правової допомоги» здійснюється аналіз надання безоплатної правової допомоги по колу осіб та первинної і вторинної правової допомоги, визначеної відповідно до Законопроекту «Про безоплатну правову допомогу» №4406 від 24.04.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України, та прийнятого Верховною радою України в першому читанні

Автор вказує, що відповідно до визначень термінів, що наводяться у статті 1 законопроекту «Про безоплатну правову допомогу» №4406 від 24.04.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України: правова допомога - це надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення, а безоплатна правова допомога - правова допомога, що гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, інших джерел. Відповідно до п. 1 статті 3 Законопроекту «Про безоплатну правову допомогу» №4406 від 24.04.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України право на безоплатну правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість громадянина України, іноземця, особи без громадянства, в тому числі біженця, отримати в повному обсязі безоплатну первинну правову допомогу, а також можливість вразливих категорій осіб отримати безоплатну вторинну правову допомогу у випадках, передбачених цим Законом. Таким чином, однією з відмінностей між правовою допомогою і безоплатною (гарантованою) правовою допомогою полягає в тому, хто оплачує її надання.

Тому, як стверджує здобувач, на першому місці для такої класифікації виступає сам суб'єкт отримання правової допомоги (довіритель). Відповідно до чинного законодавства України, кількість осіб, які мають право на безоплатну правову допомогу (окрім осіб, які мають таке право відповідно до пункту 2 частини 4 статті 47 КПК України), є досить значною. За даними Державної судової адміністрації, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства охорони здоров'я, Пенсійного фонду України до таких категорій належать: реабілітовані особи, ветерани війни, особи, які потерпіли від незаконних дій органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, особи, яким надається психіатрична допомога, особи щодо яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та біженців, неповнолітні батьки, особи, які не здатні до самообслуговування у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю тощо, іноземні громадян, потерпілі від злочинів.

Проте на переконання автора такий підхід законодавства є помилковим і повертає нас у часи, коли належність чи неналежність до певного класу (спільноти) було вирішальним для користування певними благами і для реалізації певних благ.

Дисертант робить висновок про те, що основним критерієм для вирішення питання про право конкретної особи отримати безоплатну правову допомогу має стати рівень її доходів. Тому варто підтримати думку фахівців щодо необхідності законодавчого закріплення критерію нужденності як основного для призначення правової допомоги, що оплачується державою

Здобувач зазначає, що у випадках, передбачених низкою законодавчих актів: «Про реабілітацію жертв політичних репресій», «Про статус ветеранів війни», «Про психіатричну допомогу», «Про біженців» та інших, проголошується лише право на безоплатну правову допомогу, але відсутня процедура, суб'єкти та види її надання. Тобто простежується декларативність цих положень законодавства, оскільки таке проголошення права відповідних категорій осіб на правову допомогу в українських умовах ні до чого не зобов'язує державу. Реалізація положень вказаного законодавства є занадто складною, або ж взагалі неможливою. Таким чином коло замикається - особа має право на безоплатну правову допомогу відповідно до закону, а надати цю допомогу немає кому, знову ж згідно із законом. Такі невідповідності і недоліки законів мають лише один наслідок - реальне незабезпечення конституційних прав осіб на правову допомогу.

У підсумку дисертант доходить висновку, що дану прогалину в законодавстві і покликана вирішити реформа безоплатної правової допомоги, основним підґрунтям якої є Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні, затверджена Указом Президента України від 09.06.2006 р. №509/2006 та Закон України «Про безоплатну правову допомогу».

У підрозділі 2.4. «Відповідальність у сфері надання безоплатної правової допомоги» розглядаються пропозиції щодо встановлення єдиних критеріїв відповідальності як суб'єктів надання, так і суб'єктів отримання безоплатної правової допомоги.

Автор зазначає, що будучи учасником суспільних відносин у сфері надання безоплатної правової допомоги, де знаходять вираз приватні інтереси людини і публічні інтереси держави, суб'єкт надання безоплатної правової допомоги повинен відповідати певним моральним вимогам, тобто у своїй діяльності він має керуватися етичними засадами. Такий підхід відповідає нормам Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка визнає за державою право встановлювати: 1) умови, яким повинні відповідати суб'єкти надання правової допомоги; 2) правила етики, які є обов'язковими для виконання.

Автор приходить до висновку, що відсутність будь-якої передбаченої Законопроектом «Про безоплатну правову допомогу» №4406 від 24.04.2009 р., поданий Кабінетом Міністрів України право та чинним законодавством України відповідальності за ненадання, несвоєчасне або неякісне надання безоплатної правової допомоги, а також відсутність механізму притягнення порушників до відповідальності, не гарантує ефективного функціонування запропонованої системи безоплатної правової допомоги. Тому на думку автора, необхідно встановити єдині критерії відповідальності суб'єктів надання правової допомоги. Це зрівняння правового статусу в питаннях відповідальності не має на меті лише встановлення принципу рівності суб'єктів, а передбачає кращий правовий захист довірителів. Кожна особа знатиме, що, звертаючись до будь-якого передбаченого законом правового радника (адвоката або фахівця у галузі права), вона зможе відшкодувати завдану неякісною правовою допомогою шкоду.

Ще одним видом відповідальності у сфері правової допомоги, на думку автора, має стати відповідальність довірителів у вказаних вище відносинах «особа - держава». Суть цієї відповідальності полягає в тому, що при вирішенні питання про надання особі безоплатної правової допомоги, вона може повідомити відповідне районне управління юстиції неправильні дані про свої доходи із незаконною метою отримати певний вид допомоги. Якщо буде надано цю допомогу, а пізніше буде встановлено, що особа порушила закон подавши неправильні дані, то вона муситиме оплатити державі вартість наданої гарантованої правової допомоги та сплатити певний штраф.

Розділ 3. «Новий системний погляд на діяльність альтернативних (нетрадиційних) суб'єктів надання безоплатної правової допомоги в Україні» присвячений дослідженню правової природи альтернативних способів вирішення приватноправових спорів та надання правової допомоги.

У підрозділі 3.1. «Юридичні клініки в України: сучасні потреби та потенціал їх діяльності в процесі організації безоплатної правової допомоги» автор відзначає, що за своєю сутністю юридична клініка є унікальною навчально-практичною лабораторією, що з одного боку, через залучення студента-правника до юридичної практики, забезпечує формування нової когорти юристів, позбавлених впливу «усталеної системи», а з іншого - є однією з небагатьох реально діючих форм надання правової допомоги малозабезпеченим верствам населення. Говорячи про юридичну клініку ми асоціюємо її з наданням саме безоплатної правової допомоги, оскільки одним із завдань юридичної клініки є безкоштовне консультування громадян з юридичних питань, а сама юридична клініка структурно нагадує невелику правничу фірму, де працює група консультантів-студентів (як правило у одній клініці не більше 20 чоловік). Якість консультацій забезпечується встановленим правилом, за яким студенти не можуть надавати консультацій без обговорення справи та перевірки її з викладачем-практиком.

Також здобувач звертає увагу на те, що наслідком спільної діяльності Фундації юридичних клінік України, Міністерства освіти та науки, Міністерства юстиції та Міжнародного Фонду «Відродження» став Наказ Міністерства освіти та науки України від 03.08.2006 р. №592 «Про затвердження Типового положення про юридичну клініку вищого навчального закладу України».

Разом з тим, автор приходить до висновку, що на державному рівні юридичні клініки в Україні знаходяться за сферою правового регулювання і, очевидно, що цей факт далеко не сприяє їх належній діяльності. Але це реально змінити, у тому числі і через включення їх до системи суб'єктів, які надають безоплатну правову допомогу.

У підрозділі 3.2. «Третейські суди в Україні: правовий статус та їх участь в системі безоплатної правової допомоги» розкриваються теоретичні і практичні розробки щодо з'ясування участі третейського судочинства в сфері безоплатної правової допомоги. Автор зазначає, що пошук і вдосконалення найбільш ефективних методів вирішення конфліктів і цивільно-правових суперечок триває постійно. Звичайно, суд загальної юрисдикції завжди лишатиметься основним і найбільш надійним способом, але не слід забувати, що при цьому більшість країн вже давно схиляються саме до альтернативних методів подолання криз.