Організація безоплатної правової допомоги в Україні

На переконання автора, розвиток альтернативних методів (способів) вирішення спорів - це необхідна умова створення ефективної системи захисту порушених, невизнаних або оспорюваних суб'єктивних прав, свобод чи інтересів громадян та юридичних осіб. Однією з таких демократичних альтернативних форм вирішення цивільно-правових спорів є інститут третейського судочинства, що дозволяє цивілізованим шляхом врегульовувати конфлікти, що виникають між суб'єктами конкретних правовідносин. Зростаюча кількість звернень до альтернативних форм вирішення спорів пояснюється тим, що вони засновані не на пріоритеті захисту інтересів держави, а на пріоритеті захисту прав окремих осіб - учасників цивільного обігу. Здобувач робить висновок, що участь третейських судів в Україні в формуванні безоплатної правової допомоги носить безпосередній практичний характер. На відміну від державних судів, де консультації з приводу звернення до суду, як правило, не надають, в третейських судах - навпаки намагаються провести роз'яснювальну роботу з приводу звернення до третейського суду за захистом прав чи інтересів. Для цього в третейських судах введено посаду відповідального секретаря, а також в багатьох випадках самі судді, керуючись принципом арбітрування, передбаченого п. 8 статті 4 Закону, надати правову допомогу для досудового примирення сторін. Також регламенти багатьох третейських судів в Україні містять положення про те, що у випадку, коли особа є малозабезпеченою, третейський суд своєю ухвалою може зменшити розмір третейського збору від встановленого регламентом або повністю звільнити сторону від сплати третейського збору.

У підрозділі 3.3. «Медіація як альтернативний вид надання правової допомоги та вирішення спорів» розглядається медіація - діяльність професійних посередників, які спрямовують учасників юридичного спору до компромісу і врегулювання спору самостійно самими учасниками. Автор зазначає, Україна не має досвіду проведення медіаційних процесів. Це значною мірою пов'язано з тим, що в українському процесуальному законодавстві відсутні норми, які б сприяли розвитку судового посередництва. Досвід зарубіжних країн свідчить, що правові системи деяких держав, зокрема Югославії, передбачають право судді на пропозицію сторонам спробувати вирішити конфлікт за допомогою медіації, і лише після цього, якщо залишиться необхідність, розглядати спір у суді.

Автор приходить до висновку, що посередництво (медіація) - не панацея, але при відповідних умовах, у тому числі при готовності сторін до співробітництва, їхньому обопільному бажанні досягти врегулювання, воно може сприяти досить швидкому й ефективному вирішенню розбіжностей, економії сил, часу і коштів, збереженню довіри між сторонами. Для країни, у якій розвиток медіації перебуває на ранній стадії, вирішальне значення має забезпечити серйозний обсяг державних коштів для фінансування державних програм медіації. Якщо немає таких коштів, то немає жодного сенсу розмовляти про майбутнє медіації в державному секторі. У більшості випадків медіація в цивільних справах, що наразі здійснюється в рамках навколосудових механізмів Англії і Уельсі, забезпечується для сторін з метою максимального збільшення її популярності за дуже низькими ставками або безкоштовно. Також здобувач звертає увагу на те, що діюче українське законодавство має основи для запровадження процедури медіації, насамперед, це інститут примирення у кримінальному законодавстві. Так, статтями 45 та 46 Кримінального кодексу України та статтями 72 та 8 Кримінально-процесуального кодексу України встановлено підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям та у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. Однак, широкому застосуванню вказаних норм на практиці перешкоджає відсутність детальної регламентації процедури примирення в законодавчих актах, а також обмежене коло справ, у яких можна застосовувати дану процедуру.

Висновки

У висновках дисертації в стислій формі викладено загальні підсумки дослідження, формулюються конкретні пропозиції щодо розроблення законодавства, що регулюватиме організацію безоплатної правової допомоги:

До найбільш вагомих теоретичних висновків даного дослідження належать:

1. Інститут безплатної правової допомоги у своєму розвитку пройшов шлях від необмеженого кола суб'єктів її надання до їх професіоналізації і відокремлення в особливу організаційну структуру. Особливо це стосується кримінального судочинства, де надання правової допомоги особі з метою захисту приватного інтересу визнається державним обов'язком.

2. За роки незалежності України інститут безоплатної правової допомоги в кримінальному процесі набуває подальшого розвитку після прийняття Конституції 1996 року і внесення відповідних змін і доповнень до кримінально-процесуального законодавства. Україна входить до кола держав, у яких на рівні Основного закону передбачене «право кожного на правову допомогу» незалежно від процесуального статусу. Аналогічна норма закріплена, наприклад, в ст. 48 Конституції РФ, в якій використовується термін «кваліфікована юридична допомога».

3. Методологічні аспекти державної політики України в сфері організації безоплатної правової допомоги потребують коригування, передусім, процесу реалізації цієї політики в її пріоритетно-стратегічному напрямі, до якого можна віднести реформу судово-правоохоронних органів та адвокатури в цілому.

4. Сьогодні в Україні відсутній ефективний механізм інформування про право на правовий захист та його реалізацію, що особливо виражається в недоліках надання безоплатної правової допомоги. Саме тому розгляд питань, пов'язаних із забезпеченням громадян безоплатною правовою допомогою, кидає нові виклики Уряду України, Міністерству юстиції України, правоохоронній системі та Раді з координації реформи безоплатної правової допомоги, подолання яких стане важливим кроком з наближення до сучасних стандартів життя та інтеграції до ЄС.

5. Незадовільність формулювання статті 59 Конституції України полягає в тому, що в ній не перераховані організації, що надають безоплатну правову допомогу. Особливо важливо при цьому було б покласти обов'язок надання безоплатної правової допомоги на визначених осіб в залежності від виду гарантованої правової допомоги - первинної чи вторинної. Адже держава в рамках правил ринкової економіки не може зобов'язувати які-небудь комерційні структури, що працюють на ринку юридичних послуг, до безоплатного надання правової допомоги. Тому стаття 59 Конституції України має потребу у корегуванні.

6. На рівні Конституції України право на безоплатну правову допомогу відображає постійні правовідносини суб'єктів конституційного права і характеризується своєю нормативністю. Під ним розуміється право людини і громадянина на звертання до адвоката, нотаріуса, прокурора, державного або муніципального органу, громадської організації за одержанням юридичної консультації, інших видів юридичної допомоги з метою володіння юридичними знаннями для захисту порушених прав, юридичного закріплення суб'єктивних прав і попередження їхнього можливого порушення в майбутньому безоплатно.

7. Перехід будь-якої країни до правового суспільства вимагає переосмислення, а у окремих випадках і розробки нових механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами та суб'єктами надання безоплатної правової допомоги. Логіка розвитку суспільства і держави потребує нової стратегії державного управління в сфері організації безоплатної правової допомоги. Науково обґрунтований підхід до вирішення цієї проблеми має сприяти «прориву» України в галузі забезпечення прав людини.

8. Щодо системи правової допомоги в Україні, слід зазначити, що сучасний стан законодавства, історичні умови розвитку, відповідне тлумачення положення Конституції України, спрямоване на захист прав людини, свідчить, що вона має будуватися на зразок моделі, закріпленій в Основних положеннях про роль адвокатів, прийнятих VІІ Конгресом ООН по запобіганню злочинам, та реалізованій у законодавстві Франції. Така система правової допомоги дозволить краще забезпечити права людини в Україні. Це буде означати, що до суб'єктів надання різних видів правової допомоги (правових послуг, безоплатної правової допомоги та соціально-юридичних послуг) законом будуть пред'являтися певні кваліфікаційні та деонтологічні вимоги. Встановлення таких вимог унеможливить надання правових послуг сторонніми фізичними або юридичними особами на підставі Цивільного кодексу, а соціально-юридичних послуг - державними, комунальними спеціалізованими підприємствами, установами та закладами соціального обслуговування, юридичними особами, які не мають на меті отримання прибутку, фізичними особами.

9. Становлення вітчизняної правової системи свідчить про те, що державне правосуддя не завжди є ефективним засобом розв'язання юридичних суперечок, оскільки судове рішення не тягне за собою справжнього подолання конфлікту, тому що в подальшому вимагає примусового виконання, а отже, втягує в такий конфлікт інші державні органи. Разом із цим розв'язати конфлікт можна й іншим шляхом, зокрема, застосовуючи різноманітні альтернативні способи вирішення спорів.

10. Втілення реформи безоплатної правової допомоги у життя вбачається на основі відповідної Концепції реформування безоплатної правової допомоги в Україні, реалізації пілотних проектів з метою апробації конкретних моделей надання правової допомоги з урахуванням міжнародного досвіду у цій сфері.

11. Закони «Про адвокатуру» та «Про безоплатну правову допомогу» мають будуватися на єдиній концепції і відповідати світовим стандартам адвокатської професії.

Пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства України:

1. Доцільно законодавчо закріпити критерій нужденності як основний для призначення правової допомоги, що оплачується державою, а також поширити єдині критерії майнової відповідальності на всіх суб'єктів надання правової допомоги за надання неякісної допомоги.

2. Обґрунтовується необхідність реалізувати широке розуміння правової допомоги, гарантованої статтею 59 Конституції України, згідно з яким, правова допомога - це будь-які дії, які мають правовий зміст, вчиняються визначеними в законі особами, що мають встановлений рівень освіти, спрямовані на реалізацію і захист прав, свобод та законних інтересів особи, яка звертається за допомогою, та мають відповідати визначеним принципам їх надання.

3. За прокуратурою слід зберегти право у майбутньому використовувати позасудову процедуру захисту конституційних прав громадян у випадках порушення закону. Це випливає з положень ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, оскільки міжнародними стандартами всіляко заохочується створення в державі альтернативних органів захисту прав і свобод людини і громадянина, надається можливість громадянам на свій розсуд обирати відповідний орган, здатний забезпечити їх реалізацію. Як свідчить практика, громадяни віддають перевагу захисту своїх прав саме засобами прокурорського реагування.

4. Пропонується привести положення ст. 1 Закону України «Про міліцію» в частині, де зазначається, що вона «…захищає… права і свободи громадян», у відповідність змісту ст. 26 Конституції України, де вказано: «Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України».

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Бова Є.Ю. Організація безоплатної правової допомоги в Україні на сучасному етапі: основні напрямки реформування / Є.Ю. Бова // Вісник Академії адвокатури України. - 2006. - №7. - С. 142-148.

2. Бова Е.Ю. Организация безвозмездной правовой помощи в Украине / Е.Ю. Бова // Правовая защита частных и публичных интересов: Материалы V Международной межвузовской научно-практической конференции: Сб. статей / Отв. редактор Б.И. Ровный. - Челябинск: Изд-во ООО «Полиграф-Мастер», 2008. - С. 181-185.

3. Бова Е.Ю. Организация бесплатной правовой помощи в Украине на современном этапе: основные направления реформирования / Е.Ю. Бова // Адвокатура. Государство. Общество: сб. материалов V ежегодной науч.-практ. Конференции, 2008 г. / Федер. Палата адвокатов Рос. Федерации. - М.: Информ-Право, 2008. - С. 130-134.

4. Бова Є.Ю. Стратегії реформування законодавства України у сфері організації безоплатної правової допомоги / Є.Ю. Бова // Часопис Академії адвокатури України [Електронне наукове фахове видання]. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2008-1/08beybpd.pdf.

5. Бова Є.Ю. Публічні та приватні організації, що забезпечують право громадян на безоплатну правову допомогу / Є.Ю. Бова // Адвокат. - 2008. - №3 (90). - С. 45-50.

6. Бова Є.Ю. Безоплатна правова допомога стає реальністю? / С.В. Гончаренко, Є.Ю. Бова // Адвокат. - 2009. - №7 (106). - С. 10-14.

Размещено на Allbest.ru