Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

право цивільний юридичний договірний

Актуальність теми. Соціальне призначення і цінність права полягають у тому, що воно покликане впорядкувати відносини у суспільстві між окремими особами та певними соціальними групами. Саме тому головним і принциповим для права є його регулятивна функція. Отже, будь-яке наукове дослідження проблем впливу права на суспільні відносини так чи інакше пов'язане із загальними проблемами правового регулювання суспільних відносин. Особливого значення проблема регулятивної функції права набуває у приватноправовій сфері, де врегулюванню підлягають найбільш поширені і цінні суспільні відносини - відносини учасників громадянського суспільства між собою.

Актуальність теми дослідження обумовлюється, перш за все, тим, що новий Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (далі - ЦК України) кардинальним чином змінив парадигму правового регулювання договірних цивільних відносин. Якщо до набуття ним чинності основною, єдиною моделлю правового регулювання таких відносин було їх державне регулювання з допущенням лише дозованого автономного регулювання, здійснюваного учасниками таких відносин, то нині акценти розставлені по-іншому. Відповідно до ст. 6 ЦК України основною моделлю регулювання договірних цивільних відносин виступає саморегулювання їх самими учасниками таких відносин, що має пріоритет порівняно з їх державним регулюванням. І лише на той випадок, коли такі суб'єкти не виявили бажання або не змогли врегулювати свої відносини самостійно, діє законодавча модель. Цілком очевидно, що такі істотні новели потребують свого наукового дослідження та розвитку.

Крім того, актуальність теми дослідження обумовлена також і необхідністю переосмислення багатьох сформульованих у попередні роки наукових розробок, висновків, конструкцій, пропозицій тощо з урахуванням ідеї поділу права на приватне та публічне. Виходячи з цього, навіть відносно усталені категорії, як-то: механізм правового регулювання, норма права, юридичний факт тощо, отримують нове бачення, що дає підстави для формулювання нових ідей.

Нарешті, актуальність теми дослідження пояснюється також і необхідністю подальшого продовження та активізації розробок загальнотеоретичного вчення про правове регулювання цивільних відносин взагалі та договірних зокрема, підвалини якого були закладені у вітчизняній юриспруденції у другій половині ХХ сторіччя. Причому продовження цих досліджень здійснене виходячи з ідеї автономності і самодостатності громадянського суспільства, визнання можливості його членів у переважній більшості випадків самостійно визначати свої права та обов'язки на свій розсуд без державного втручання з єдиного центру тощо. Зміни суспільно-політичного та економічного укладу в країні поставили на порядок денний необхідність вироблення нової концепції регулювання договірних цивільних відносин, яка б відповідала економічним та соціальним реаліям сьогодення. Саме тому у дисертаційному дослідженні вжито спробу на базі відомих на теперішній час теоретичних розробок комплексно дослідити проблеми правового регулювання договірних цивільних відносин, з тим щоб за результатами такого дослідження запропонувати якісно новий підхід до їх розуміння.

Слід відзначити, що на загальнотеоретичному рівні проблема правового регулювання договірних цивільних відносин з урахуванням викладених вище положень ще не досліджувалася.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до плану наукових досліджень кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Її тема затверджена рішенням Вченої ради юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №8 від 24 травня 2004 року), назву теми дисертації уточнено рішенням Вченої ради юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №10 від 18 травня 2009 року), вона відповідає основним напрямкам наукових і науково-практичних досліджень, що здійснюються юридичним факультетом університету.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка, теоретичне обґрунтування та опис загальної концепції механізму та принципів цивільно-правового регулювання на підставі чинного цивільного законодавства України. Для досягнення цієї мети дисертант поставив перед собою наступні завдання:

1) визначити поняття та ознаки цивільно-правового регулювання суспільних відносин, його спільні та відмінні властивості з іншими видами правового регулювання;

2) визначити юридичну природу і значення принципів (загальних засад) правового регулювання договірних цивільних відносин, розкрити зміст кожного з таких принципів;

3) визначити і описати природу, характерні риси та відмінності саморегулювання договірних цивільних відносин їх учасниками та державного регулювання таких відносин, а також співвідношення між ними;

4) визначити механізм цивільно-правового регулювання, його структуру і значення для досягнення мети правового регулювання договірних цивільних відносин;

5) розкрити зміст кожного елемента механізму правового регулювання договірних цивільних відносин, його місце і значення у такому механізмі та співвідношення з іншими його елементами.

Об'єктом дослідження є теоретичні проблеми цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

Предметом дослідження є принципи та механізм правового регулювання договірних цивільних відносин в Україні.

Методи дослідження, що використані в дисертації, є традиційними для правознавчих досліджень. Зокрема, дослідження базується на діалектичному методі пізнання правової дійсності і матеріалістичних світоглядних установках. Крім того, в роботі використовувалися також наступні методи пізнання:

1) системно-структурний метод - використовувався при виділенні та дослідженні елементів механізму правового регулювання договірних цивільних відносин;

2) методи аналізу і синтезу правових явищ - використовувалися, перш за все, при визначенні самого поняття цивільно-правового регулювання, а також при дослідженні деяких більш вузьких питань;

3) історичний та порівняльно-історичний методи - використовувалися для характеристики чинного цивільного законодавства України у порівнянні з попереднім, вже не чинним;

4) догматичний метод - він був основним при з'ясуванні дійсного змісту приписів актів цивільного законодавства;

5) функціональний метод - використовувався для дослідження взаємозв'язків окремих елементів механізму правового регулювання договірних цивільних відносин, а також окремих принципів їх правового регулювання;

6) компаративний метод - використовувався при порівнянні положень цивільного законодавства України із зарубіжним законодавством, передусім - з цивільним законодавством Російської Федерації.

Основною ідеєю дисертації, до якої зводяться всі висновки та рекомендації автора і на якій побудована концепція роботи, є твердження про те, що в чинному ЦК України як кодексі приватного права, кодексі громадянського суспільства, на відміну від ЦК України 1963 року, закріплена інваріантність правового регулювання договірних цивільних відносин, а саме: за загальним правилом ці відносини регулюються сторонами договірних відносин на свій розсуд (саморегулювання), а у випадках, коли саморегулювання законом не допускається (абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України), або сторони не виявили бажання регулювати їх самостійно - їх регулювання здійснюється на підставі нормативних приписів, що містяться в ЦК України та інших актах цивільного законодавства України.

Наукова новизна одержаних результатів проведеного дослідження полягає в тому, що робота стала першою у вітчизняній цивільно-правовій науці, в якій на базі чинного ЦК України та новітніх методологічних засад комплексно досліджено теоретичні питання правового регулювання цивільних відносин у договірній сфері. Крім того, наукова новизна одержаних результатів полягає також у тому, що в дисертації:

1) вперше:

- визначено поняття правового регулювання договірних цивільних відносин як впливу (у сенсі російською - „воздействие”) суб'єкта правового регулювання (учасників цивільних відносин або держави) на цивільні суспільні відносини шляхом установлення норм цивільного права (договірного чи статутного) та їх реалізації з метою упорядкування вказаних відносин відповідно до ідеальних моделей, закладених у цих нормах;

- сформульовано висновок, що статус ЦК України як основного акта цивільного законодавства України полягає в тому, що його основні положення, які визначають загальні засади цивільно-правового регулювання суспільних відносин (статті 1-23 ЦК України), стосуються не лише норм самого ЦК України, а й усіх інших актів цивільного законодавства України, які не можуть допускати відступу від них;

- зроблено висновок про те, що під «іншими законами» - актами цивільного законодавства України - в контексті абзацу другого частини 2 статті 4 ЦК України слід розуміти не будь-які закони, а лише такі, які, по-перше, регулюють цивільні, в тому числі договірні, відносини, і, по-друге, відповідають вимогам Конституції України та ЦК України. Крім того, попри положення частини 3 статті 4 ЦК України акти Президента України з урахуванням змісту чинної редакції статті 106 Конституції України не можуть виступати як регулятори договірних цивільних відносин і можуть стати такими лише за умови внесення відповідних змін до Конституції;

- обґрунтовано необхідність виокремлення при проведенні класифікації меж державного регулювання договірних цивільних відносин таких двох груп: сутнісні та формальні межі. Сутнісними межами державного регулювання договірних цивільних відносин виступає реалізація учасниками договірних відносин свого права на саморегулювання цих відносин. Формальними межами державного регулювання договірних цивільних відносин є просторові та часові межі державної юрисдикції;

- запропоновано та обґрунтовано визначення саморегулювання договірних цивільних відносин як врегулювання зазначених відносин на власний розсуд безпосередньо їх учасниками (сторонами) в укладеному між ними договорі, норми (правила) якого можуть відступати від нормативних приписів, закріплених у відповідних актах цивільного законодавства та розрахованих на врегулювання саме таких відносин, крім випадків, коли в актах цивільного законодавства прямо вказано на неможливість відступати від нормативних приписів, що вміщені в них, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті укладеного між сторонами договору;

- доведено, що саморегулювання договірних цивільних відносин є важливим особистим правом учасників таких відносин, яке, за загальним правилом, здійснюється ними на власний розсуд, незалежно від наявності державного регулювання цих відносин; при цьому саморегулювання договірних цивільних відносин має принципові відмінності з автономним регулюванням таких відносин, що відбувається на підставі відповідних диспозитивних норм у межах державного регулювання зазначених відносин;

- обґрунтовано, що категорія нормативності при саморегулюванні договірних цивільних відносин полягає у тому, що цивільно-правовий договір, який встановлює правила поведінки для його сторін, є формою реалізації (вираження) саме норм цивільного права;

- зроблено висновок, що передбачені статтею 3 ЦК України загальні засади цивільного законодавства мають значно ширше значення, ніж це випливає з буквального тлумачення зазначеної норми, і стосуються не тільки випадків державного регулювання договірних відносин, а й саморегулювання таких відносин їх учасниками; у зв'язку з цим запропоновано іменувати їх у законі та в теорії цивільного права «принципами правового регулювання цивільних відносин».

2) дістало подальший розвиток:

- обґрунтування необхідності збереження категорії „механізм правового регулювання” в науковому інструментарії дослідження теоретичних проблем правового регулювання цивільних відносин та уточнено його структуру, з цією метою визначено, що до елементів механізму правового регулювання цивільних, і зокрема договірних, відносин належать норми цивільного права, юридичні факти, що передбачені нормами цивільного права; суб'єктивні юридичні права та обов'язки в договірних зобов'язаннях, що також передбачені нормами цивільного права і які отримують суб'єкти правовідносин, що виникли на підставі згаданих юридичних фактів; здійснення суб'єктивних юридичних прав та виконання суб'єктивних юридичних обов'язків; захист порушених цивільних прав та інтересів;

- положення про те, що такий елемент механізму правового регулювання договірних цивільних відносин, як захист цивільних прав та інтересів його учасників, є необов'язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з'являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних договірних відносин з метою приведення їх у відповідність до норм договірного або статутного права;

- положення про те, що принциповою особливістю актів цивільного законодавства України за чинним ЦК України, що регулюють договірні відносини, є презумпція диспозитивності норм, які вміщені у них, тобто принципова можливість їх зміни угодою самих учасників договірних цивільних відносин, тобто встановлення ними іншого обов'язкового для них правила поведінки для реалізації саморегулювання названих відносин;

- положення про те, що принцип свободи договору є основоположним принципом правового регулювання договірних цивільних відносин, зокрема він є нормативною засадою саморегулювання таких відносин;

- загальнотеоретичне вчення про юридичні факти у механізмі правового регулювання, у тому числі доведено, що стаття 13 ЦК України недостатньо адекватно відображає систему юридичних фактів, що спричиняють виникнення, зміну чи припинення правовідносин у договірній сфері, й у зв'язку з цим запропоновані та обґрунтовані напрямки удосконалення положень зазначеної статті.

3) удосконалено:

- визначення цивільних відносин як об'єкта правового регулювання, а саме як особистих немайнових та майнових суспільних відносини, що складаються у громадянському суспільстві на основі вільного волевиявлення юридично не підпорядкованих одне одному, відокремлених один від одного в майновому плані суб'єктів. У зв'язку з цим запропоновано уточнити частину 1 статті 1 ЦК України, перенісши слова “цивільні відносини” в її кінець, після чого вона могла б набути, наприклад, такого вигляду: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій відокремленості їх учасників (цивільні відносини)»;

- розуміння закладеної чинним ЦК України принципово нової парадигми цивільно-правового договору, який слід розглядати не тільки як правочин, правовідносини чи документ, а, передусім, як регулятор договірних цивільних відносин, як форму закріплення норм цивільного права, при цьому учасники цивільних відносин визнаються суб'єктами їх договірного регулювання нарівні з державою;

- розуміння змісту принципу свободи договору, відповідно до якого конструкція свободи укладення договору має дві складові - філософську і нормативну: перша полягає в тому, що проти своєї волі ніхто не зобов'язаний вступати в договір (ця складова відбиває філософське розуміння категорії «свобода»), а друга складова ґрунтується на праві особи укладати договір будь-якого змісту (відбиває юридичний зміст категорії «договір»);

- класифікацію способів захисту цивільних прав учасників договірних цивільних відносин на юрисдикційні та не юрисдикційні, визначено місце у такій класифікації кожного з передбачених чинним ЦК України способів захисту, досліджено їх зміст та запропоновано шляхи його удосконалення.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони, на думку автора, можуть бути використані:

1) як основа для подальшого наукового дослідження проблем загальнотеоретичного вчення про правове регулювання суспільних відносин в цілому, та особливостей правового регулювання договірних цивільних відносин в Україні;

2) при подальшому удосконаленні цивільного законодавства України, причому як у частині загальних засад правового регулювання особистих немайнових та майнових цивільних відносин, так і низки спеціальних приписів, що регулюють окремі різновиди договірних відносин;

3) для удосконалення практики укладення та виконання договорів учасниками таких відносин, спрямованих на їх саморегулювання;

4) при підготовці підручників, курсів лекцій та навчальних посібників для студентів вищих юридичних навчальних закладів України як з курсу цивільного права, так і з окремих спецкурсів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація написана автором без використання ідей чи розробок, які належать співавторам, разом з якими були опубліковані наукові праці. Всі наукові праці, що опубліковані у виданнях, визнаних ВАК України фаховими для юридичних наук, і в яких відображаються результати дисертаційного дослідження, написані дисертантом без співавторів.

Апробація результатів дисертації. Результати проведеного дослідження були викладені для ознайомлення спеціалістів у наукових публікаціях автора. Вони також доповідалися та обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції «Правова система суспільства: проблеми, перспективи» (м. Кіровоград, 2005 р.); Міжнародній науковій конференції молодих учених «Молодь у юридичній науці. "Четверті осінні юридичні читання"» (м. Хмельницький, 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток цивільного законодавства України: шляхи подолання кодифікаційних протиріч» (м. Київ, 2006 р.); Міжнародній науковій конференції молодих учених «Молодь у юридичній науці "П'яті осінні юридичні читання"» (м. Хмельницький, 2006 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (м. Київ, 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Поєднання публічно-правових та приватно-правових механізмів регулювання господарських відносин» (м. Івано-Франківськ, 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання реформування правової системи України» (м. Луцьк, 2008 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Правові системи суспільства: сучасні проблеми та перспективи розвитку» (м. Кіровоград, 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Одеса, 2008 р.).

Результати дисертаційного дослідження доповідалися і обговорювалися на спільному засіданні відділення цивільно-правових наук Академії правових наук України та вченої ради Інституту приватного права та підприємництва Академії правових наук України 18 березня 2009 року.

Публікації. Результати дисертації опубліковані у монографії «Механізм та принципи регулювання договірних цивільних відносин в Україні» (Київ: Правова єдність, 2009; 18,24 друкованих аркушів). Вони також відображені у 21 статті, що опубліковані у виданнях, визнаних ВАК України фаховими для спеціальності «Правознавство», у 3 статтях, опублікованих у інших виданнях, а також у тезах 7 наукових доповідей. Крім того, результати дисертації також додатково відображаються в опублікованих дисертантом 16 інших виданнях: підручниках з цивільного, аграрного та земельного права України; науково-практичних коментарях до Цивільного, Цивільного процесуального, Сімейного та Земельного кодексів України; статтях „Енциклопедії цивільного права України”.

Структура роботи обумовлена метою, предметом і завданнями дослідження. Виходячи з того, що у сфері приватноправових відносин переважне місце посідають договірні відносини і в сучасному цивільному законодавстві значно реформовані питання про їх правове регулювання, основну увагу в дослідженні було звернено на розв'язання проблем правового регулювання саме договірних цивільних відносин. Стосовно них визначено суб'єктів такого регулювання, їх об'єкт, засоби, мету та інші властивості. Викладене зумовило структуру і зміст усіх розділів роботи, в яких питання правового регулювання досліджуються стосовно договірних цивільних відносин у розрізі двох способів їх регулювання: договірного та державного (статутного). Питання правового регулювання інших видів цивільних відносин (речових, позадоговірних тощо) розглядаються лише побіжно, саме тільки в тих випадках, де це є необхідним для з'ясування питань правового регулювання договірних цивільних відносин.

Робота складається із вступу, восьми розділів, які разом містять 22 підрозділи, висновків (до кожного розділу та загальних висновків до всієї роботи) та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 414 сторінок, з них основного тексту - 374 сторінки. Список використаних джерел нараховує 401 найменування і займає 40 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі міститься інформація, що наведена вище при загальній характеристиці роботи.

Розділ перший «Поняття, структура та принципи правового регулювання договірних цивільних відносин» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. «Поняття та структура правового регулювання договірних цивільних відносин» запропоновано авторський підхід до визначення однієї з основоположних категорій даного дослідження, а саме - категорії правового регулювання. Відповідне поняття визначається дисертантом через аналіз основних його ознак, що характеризують об'єкт правового регулювання (те, що піддається такому регулюванню), його суб'єкта (того, хто його здійснює) та власне діяльності з правового регулювання.

Зокрема, уточнюється визначення об'єкта цивільно-правового регулювання як особистих немайнових та майнових суспільних відносин, які складаються у громадянському суспільстві на основі вільного волевиявлення юридично не підпорядкованих один одному, відокремлених один від одного в майновому плані суб'єктів. У зв'язку з цим запропоновано уточнити частину 1 статті 1 ЦК України, виклавши її в такій редакції: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій відокремленості їх учасників (цивільні відносини)». Тут же наведені додаткові аргументи на користь того, що цивільно-правовий характер суспільних відносин не залежить від того, чи регулюються такі відносини цивільним законодавством або будь-яким іншим актом законодавства, і на цій підставі вперше зроблено висновок, що відповідність приватних суспільних відносин юридичним ознакам, властивим цивільним відносинам, є достатньою підставою для застосування щодо них цивільно-правових засобів регулювання, навіть якщо в інших законодавчих актах і передбачалися б інші засоби їх регулювання.

Досліджуючи проблему суб'єктів правового регулювання договірних цивільних відносин, дисертант в якості основоположного правила розглядає положення ч. 3 ст. 6 ЦК України, відповідно до якої сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. І тільки у трьох випадках: а) якщо в актах законодавства прямо вказано на неможливість відступу від їх положень, б) якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або в) якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає із суті відносин між сторонами, - відступ від таких положень не допускається, а отже, і саморегулювання договірних цивільних відносин їх учасниками унеможливлюється.

Ці положення є однією з основних новел ЦК України 2003 р. і відтворюють перехід вітчизняного цивільного законодавства від радянської моделі виключно державного регулювання цивільних відносин з дозованим застосуванням автономного регулювання до сучасної моделі саморегулювання таких відносин. При цьому автономність і самодостатність (незалежність від держави) громадянського суспільства, його учасників та відносин, що складаються між ними, дали підстави для висновку про те, що саме ці учасники і повинні бути основними суб'єктами правового регулювання таких відносин. І лише там і тоді, де і коли вони не можуть або не хочуть самостійно врегулювати свої відносини, або коли самостійне врегулювання ними своїх відносин йде в розріз з інтересами, які повинна захищати публічна влада, можливим і необхідним є державне правове регулювання договірних цивільних відносин. Таким чином, на відміну від суб'єктного складу правового регулювання публічних відносин (наприклад, податкових, адміністративних, кримінальних тощо) правове регулювання договірних цивільних відносин характеризується багатосуб'єктністю. Суб'єктами правового регулювання договірних цивільних відносин є не тільки держава в особі органів державної влади України, якими є Верховна Рада України, а також (у випадках, передбачених статтею 4 ЦК України) Президент України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим, але й, як писав Й. О. Покровський, „нескінченна множина самих суб'єктів таких договірних цивільних відносин”, тобто членів громадянського суспільства. При цьому саморегулювання договірних цивільних відносин отримало переважне значення в порівнянні з державним їх регулюванням.

Визначаючи мету правового регулювання договірних цивільних відносин дисертант доводить, що діяльність вказаних суб'єктів щодо регулювання договірних цивільних відносин здійснюється з метою їх упорядкування, відповідно до тієї ідеальної моделі, яку суб'єкт правового регулювання закріплює в актах цивільного законодавства чи договорі.

Нарешті, діяльність суб'єктів щодо правового регулювання договірних цивільних відносин окреслюється як така, що полягає у створенні норми цивільного права (статутного чи договірного), до вимог якої приводяться регульовані нею суспільні відносини. Приводить же їх до такого стану, тобто перетворює сферу належного (мета правового регулювання, втілена в нормах) в сферу сущого (відповідність суспільних відносин вимогам норми) саме механізм правового регулювання договірних цивільних відносин, про який мова йде у розділі 2.

Отже, виходячи з викладених вище міркувань щодо складових елементів правового регулювання договірних цивільних відносин, запропоновано наступне визначення даного поняття. Правове регулювання договірних цивільних відносин - це вплив суб'єкта правового регулювання (учасників цивільних відносин або держави) на цивільні суспільні відносини шляхом установлення норм цивільного права (договірного чи статутного) та їх реалізації з метою упорядкування вказаних відносин відповідно до ідеальних моделей, закладених у цих нормах.

Розкриваючи тему підрозділу 1.2. «Загальні положення про принципи правового регулювання договірних цивільних відносин», дисертантом обрано основним його призначенням доведення тези про те, що передбачені статтею 3 ЦК України загальні засади цивільного законодавства насправді мають значно ширше значення і стосуються не тільки випадків державного регулювання згаданих відносин, а й саморегулювання таких відносин їх учасниками. Вочевидь, що нормативною підставою саморегулювання договірних цивільних відносин виступає, перш за все, принцип свободи договору, але для здійснення саморегулювання зазначених відносин важливого значення набуває те, що сторони договору є вільними, а держава не може втручатися в їх особисте життя; право власності, що виступає основою їхньої, зокрема, підприємницької діяльності є гарантованим тощо. У зв'язку з цим у дисертації обґрунтовується, що загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України, виступають як принципи правового регулювання договірних цивільних відносин.

Детальному аналізу кожного з вказаних принципів присвячений значний за обсягом підрозділ 1.3. «Особливості застосування основних засад цивільного законодавства як принципів правового регулювання договірних цивільних відносин». Він складається з шести пунктів, кожен з яких присвячений окремому з названих у статті 3 ЦК України принципів.

Зокрема, дисертантом проаналізовано зміст принципу неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини, при наголошується, що принцип заборони свавільного втручання в особисте життя людини, стосовно випадків державного регулювання цивільних відносин, необхідно розглядати у двох рівнях. Перший рівень стосується органів державної влади України, які відповідно до Конституції України та статті 4 ЦК України уповноважені регулювати цивільні відносини, і полягає у неприпустимості необґрунтованого встановлення в актах цивільного законодавства України випадків стороннього втручання в особисте життя людини. Другий рівень такої заборони - правозастосовчий. Мається на увазі заборона на втручання в особисте життя людини інших осіб, а також органів публічної влади, які щодо неї не здійснюють правотворчих функцій. При саморегулюванні ж договірних цивільних відносин даний принцип узгоджується з правом кожного суб'єкта самостійно визначати сферу свого особистого життя і міру доступу до цієї сфери сторонніх осіб.

Сформульовано і зроблено висновок про те, що законодавче формулювання загальної засади цивільного законодавства про неприпустимість позбавлення права власності є занадто вузьким. Неприпустимість свавільного позбавлення права власності є лише окремим моментом, складовою більш загального принципу, з якого має виходити правове регулювання цивільних, у тому числі договірних відносин, а саме: принципу свободи власності. На погляд автора, цей принцип в якості своїх складових містить: а) свободу набуття і припинення права власності; б) свободу володіння, користування і розпорядження об'єктами власності; в) рівноправність усіх форм власності; г) неприпустимість свавільного позбавлення права власності.

Також піддається аналізу класичний принцип цивільного права свободи договору й пропонується уточнення його змісту, оскільки теоретична конструкція свободи договору має дві складові: філософську і нормативну. Перша полягає в тому, що проти своєї волі ніхто не зобов'язаний вступати в договір (ця складова відбиває філософське розуміння категорії «свобода»). Друга складова ґрунтується на праві особи укладати договір будь-якого змісту (відбиває юридичний зміст категорії «договір»). З урахуванням цього до змісту принципу свободи договору мають бути включені й інші елементи, окрім тих, що прямо відображені у статті 627 ЦК України, а саме: вибір форми договору; право сторін змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору; можливість встановлювати способи забезпечення договірних зобов'язань та форми відповідальності за їх порушення тощо.

Розкриваючи зміст принципу свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, стверджується, що попри відомий дуалізм у законодавчому регулюванні підприємництва, ця діяльність все ж таки повинна підкорятися принципам цивільно-правового регулювання. В структурі названої загальної засади пропонується виділяти три її складових елементи: свободу вибору зайняття підприємницькою діяльністю; свободу вибору виду підприємницької діяльності; свободу договірних відносин при здійсненні цієї діяльності (підприємницьких договорів).

Дисертант приходить до висновку, що принцип судового захисту цивільного права та інтересу, на відміну від більшості інших принципів правового регулювання цивільних відносин, є абсолютним, тобто таким, який не допускає жодних обмежень. Іншими словами, скасування державою права на судовий захист, так само, як і відмова певного суб'єкта цивільних договірних відносин від такого права, від початку є недійсними. Водночас, відмова від здійснення права на судовий захист не суперечить змісту цього принципу.

Нарешті, досліджуючи принцип справедливості, добросовісності та розумності, відзначено, що його зміст має свої особливості порівняно з іншими принципами правового регулювання цивільних відносин, які зумовлені соціально-філософським змістом категорій, що його утворюють. Даний принцип полягає в тому, що діяльність суб'єктів такого регулювання (держави чи самих учасників договірних цивільних відносин) має відповідати всім трьом вимогам одночасно: і справедливості, і розумності, і добросовісності.

Розділ другий «Загальна характеристика механізму правового регулювання договірних відносин у цивільному праві України» складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. «Поняття, методологічні засади та характеристика механізму правового регулювання договірних цивільних відносин» дисертант здійснює дослідження теоретичних проблем механізму, який призводить до втілення приписів норм цивільного права в реальній поведінці учасників договірних цивільних відносин. Це дає можливість дійти висновку про передчасність і необґрунтованість запропонованої окремими правознавцями відмови від теоретичних розробок категорії механізму правового регулювання суспільних відносин. Саме цей механізм призводить до переведення правил, закладених у нормах цивільного права (договірного чи статутного), у реальну поведінку адресатів таких норм.

Категорію механізму правового регулювання не можна розцінювати як таку, що охоплює собою практично всі явища правової дійсності, оскільки його призначенням є лише передача регуляторної енергії дій суб'єкта правового регулювання, в результаті яких створюється норма права, на цивільні суспільні відносини загалом (об'єкт цивільно-правового регулювання) та поведінку суб'єктів цивільних правовідносин зокрема, (предмет правового регулювання). Саме тому структура механізму цивільно-правового регулювання окреслюється нормами цивільного права (початковий елемент механізму) та здійсненням цивільних прав і виконанням цивільних обов'язків, а за необхідності - захистом порушених цивільних прав (кінцевий елемент механізму). Інші правові явища до структури цього механізму не належать.

З урахуванням викладеного, під механізмом правового регулювання договірних цивільних відносин має розумітися послідовний ланцюг зміни окремих правових явищ: норма права, що регулює цивільні відносини, - юридичний факт - права і обов'язки, що існують у цивільних правовідносинах, які виникли на його підставі - реалізація цих прав та виконання обов'язків, а за необхідності - також і захист порушеного права чи інтересу. Названий механізм зв'язує між собою норму цивільного права (договірного чи статутного) та стан правопорядку в договірних цивільних відносинах, приводить до втілення у суспільних відносинах тих цілей правового регулювання, які закладені у нормах.

Далі у підрозділі 2.2. «Складові елементи механізму правового регулювання договірних цивільних відносин» визначається, що між нормою цивільного права та станом урегульованості договірних цивільних суспільних відносин послідовно знаходяться такі елементи даного механізму: юридичні факти, що передбачені нормами договірного чи статутного цивільного права; суб'єктивні юридичні права та обов'язки, що також передбачені цими нормами і які отримують суб'єкти договірних правовідносин, що виникли на підставі згаданих юридичних фактів; здійснення суб'єктивних юридичних прав та виконання суб'єктивних юридичних обов'язків у договірній сфері; захист порушених цивільних прав та інтересів учасників договірних цивільних відносин.

Такі елементи структури механізму правового регулювання договірних цивільних відносин як: норма цивільного права, юридичний факт, цивільні права та обов'язки, а також, відповідно, їх здійснення та виконання - є обов'язковими, тобто мають місце у кожному випадку регулювання договірних цивільних відносин. За загальним правилом їх наявність вже зумовлює досягнення мети правового регулювання договірних цивільних відносин. І лише в тому разі, коли має місце порушення суб'єктивного цивільного права суб'єкта договірних правовідносин, неминуче підключається ще один елемент такого механізму - захист цивільних прав та інтересів. Призначенням цього елементу є вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання договірних цивільних відносин і приведення таких відносин до того стану, який закладений у нормі договірного або статутного права.

Розділ третій «Нормативна основа механізму правового регулювання договірних цивільних відносин» складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Характеристика чинного ЦК України як кодексу приватного права» автор визначає, що статус ЦК України як основного акта цивільного законодавства України полягає в тому, що його основні положення, які визначають загальні засади цивільно-правового регулювання суспільних відносин (статті 1-23 ЦК України), стосуються не лише норм самого ЦК України, а й усіх інших актів цивільного законодавства України, що не можуть допускати відступу від них. Зокрема, ЦК України як кодифікований нормативний акт має не лише більш високу юридичну силу порівняно з підзаконними актами цивільного законодавства, а й пріоритет у застосуванні порівняно з іншими цивільними законами, які мають таку саму юридичну силу. Доводиться, що правило, закріплене у пункті 3 «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, має бути перенесеним до Загальних положень як абзац четвертий частини 2 статті 4 ЦК України з таким змістом: «Положення інших законів, які суперечать положенням цього Кодексу, застосуванню не підлягають і застосовуються відповідні положення цього Кодексу».

У наступному підрозділі 3.2. «Система актів цивільного законодавства» дисертант виходить з того, що Конституція України не вимагає, щоб усі цивільні відносини регулювалися виключно законами України. Тільки певне їх коло (а саме, названі в пунктах 6, 7, 8, 9, 22 частини 1 статті 92 Конституції) підлягає регулюванню виключно законом. Інші ж, і передусім відносини в договірній сфері, можуть регулюватися як законами, так і іншими нормативно-правовими актами.

На відміну від висловлюваних у літературі позицій, обґрунтовано висновок, що, незважаючи на те що Конституція України містить приписи, які за своїм змістом певною мірою «перехрещуються» з нормами цивільного права, вона не є частиною цивільного законодавства. Подібні положення Конституції не регулюють безпосередньо цивільні суспільні відносини, а визначають засади політико-правового статусу особи та основні принципи функціонування державної влади, тим самим створюючи основу для правового регулювання таких відносин в актах цивільного законодавства України.

Зроблено висновок про те, що під «іншими законами» - актами цивільного законодавства України - в контексті абзацу другого частини 2 статті 4 ЦК України слід розуміти не будь-які закони, а лише такі, які, по-перше, регулюють цивільні відносини, і, по-друге, відповідають вимогам Конституції України та ЦК України. Крім того, попри положення частини 3 статті 4 ЦК України акти Президента України з урахуванням змісту чинної редакції статті 106 Конституції України не можуть виступати як регулятори договірних цивільних відносин і можуть стати такими лише за умови внесення відповідних змін до Конституції.

На підставі системного тлумачення частин 5 та 6 ЦК України сформульовано висновок про необхідність обмежувального розуміння змісту поняття «органи державної влади України». Оскільки, відповідно до частини 6 статті 4 ЦК України «Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України», під «органами державної влади», які уповноважені регулювати цивільні відносини, слід розуміти виключно центральні органи виконавчої влади - міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Слід також звернути увагу й на те, що хоча чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і регулюють внутрішні суспільні відносини (зокрема, цивільні), їх не можна зрівнювати в правовому статусі з внутрішнім (національним) законодавством. Це окрема міжнародна система нормативно-правових актів, яка функціонує не в складі національного законодавства, а паралельно, поряд, нарівні з ним. У зв'язку з викладеним, на погляд дисертанта, варто було б у ЦК України уточнити, що міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають застосуванню в Україні.

У підрозділі 3.3. «Особливості нормативного регулювання договірних відносин» автором розвинуто положення про те, що принциповою особливістю актів цивільного законодавства України за чинним ЦК України є презумпція диспозитивності норм, що вміщені у них, тобто принципова можливість їх зміни угодою самих учасників договірних цивільних відносин.

Крім того, досліджуючи питання державного регулювання договірних цивільних відносин, зроблено висновок про те, що головною його особливістю наразі в Україні є те, що таке регулювання здійснюється в певних межах, які можуть бути підрозділені на дві групи: сутнісні та формальні. Сутнісними межами державного регулювання договірних цивільних відносин виступає саме коло суспільних відносин, які є договірними цивільними, а також реалізація учасниками таких відносин свого права на їх саморегулювання. Формальними межами державного регулювання цивільних відносин є просторові та часові межі державної юрисдикції (межі дії актів цивільного законодавства у просторі та часі).

Нарешті, у підрозділі 3.4. «Договір як регулятор цивільних відносин» дисертант доводить, що чинний ЦК України заклав принципово нову парадигму цивільно-правового договору. Він розглядається Кодексом не тільки як правочин, правовідносини чи документ, а передусім як регулятор договірних цивільних відносин. За чинним цивільним законодавством України учасники цивільних відносин визнаються суб'єктами їх договірного регулювання нарівні з державою.

Виходячи з такої парадигми, автором виявлено цілу низку якісних відмінностей між регулюванням договірних цивільних відносин, здійснюваним у договорі учасниками таких відносин (саморегулювання), та автономним регулюванням як складовою частиною імперативного державного регулювання таких відносин. Зокрема, наведені нові аргументи на користь того, що автономність і самодостатність (незалежність від держави) громадянського суспільства, його учасників та відносин, що складаються між ними, свідчать про те, що саме ці учасники і повинні бути основними суб'єктами правового регулювання таких відносин. І лише там і тоді, де і коли вони не можуть або не хочуть самостійно врегулювати свої відносини, або коли самостійне врегулювання ними своїх відносин йде в розріз з інтересами, які повинна захищати публічна влада, можливим і необхідним є правове регулювання договірних цивільних відносин з боку держави.

Договір виступає як регулятор договірних цивільних відносин у будь-якому разі, крім випадків, що прямо передбачені абзацом другим частини 3 статті 6 ЦК України. При цьому використання учасниками цих відносин свого права на їх договірне саморегулювання унеможливлює застосування до таких відносин положень актів цивільного законодавства України, що регулюють їх інакше, ніж це визначено в договорі.

Розділ четвертий «Інші регулятори та способи подолання прогалин у правовому регулюванні договірних цивільних відносин» складається з трьох підрозділів. В цьому розділі визначається, що інші соціальні регулятори договірних цивільних відносин (а саме звичаї та ділові узвичаєння, моральні засади суспільства) виконують свою специфічну і досить важливу роль, доповнюючи собою нормативну основу правового регулювання таких відносин. Аналогія закону та аналогія права розглядаються як способи подолання прогалин у правовому регулюванні договірних цивільних відносин.

Так, у підрозділі 4.1. «Звичаї та ділові узвичаєння у правовому регулюванні договірних цивільних відносин» доводиться, що звичаї як соціальний регулятор цивільних відносин - це усталене в певній сфері цивільних відносин загальнообов'язкове правило поведінки, що не закріплене актами цивільного законодавства України. Сфера застосування звичаю в регулюванні цивільних відносин чинним ЦК України не обмежується. Відповідно до статті 7 названого Кодексу будь-які цивільні, у тому числі й договірні, відносини, тобто будь-які особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності сторін, можуть бути врегульовані звичаєм. І в цьому є одна з позитивних рис нового цивільного законодавства України.

Таким чином, звичай як соціальний регулятор цивільних відносин має субсидіарне, допоміжне значення. Він може застосовуватися лише у випадках відсутності законодавчого чи договірного регулювання певного виду поведінки учасників цивільних відносин і за умови, що зміст звичаєвого правила поведінки не суперечить положенням актів законодавства та договору.

У наступному підрозділі 4.2. «Моральні засади суспільства у правовому регулюванні договірних цивільних відносин» визначається, що моральні засади суспільства - це основні принципи суспільної моралі, тобто визнана і підтримана більшістю членів суспільства система життєвих принципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм поведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві, про добро і зло, обов'язок, справедливість і несправедливість, гідність і безчестя, про схвальність і ганебність тощо. Як соціальний регулятор суспільна мораль виконує функцію, подібну до функцій права, проте відрізняється від останнього за походженням, формою вираження, сферою регулювання, ступенем обов'язковості, засобами забезпечення тощо.

Значення моральних засад суспільства в регулюванні договірних цивільних відносин є трояким. По-перше, цивільне законодавство, перш за все є таким, що регулює відносини, засновані на близьких особистісних стосунках суб'єктів, має формуватися з урахуванням цих моральних засад. По-друге, в окремих випадках цивільним законодавством визнається неможливість порушення моральних заборон та встановлюються наслідки їх порушення. По-третє, моральні засади суспільства відіграють свою роль при тлумаченні оціночних понять, які вживаються у цивільному законодавстві та в цивільних договорах.

Нарешті, у підрозділі 4.3. «Аналогія закону та аналогія права як способи подолання прогалин у правовому регулюванні договірних цивільних відносин» дисертант виходить із положення про те, що вказані засоби застосовуються при правовому регулюванні договірних цивільних відносин лише у випадках виявлення прогалин у праві (законодавстві) та є способами їх усунення. Прогалини в законодавстві ускладнюють регулювання відповідних договірних цивільних відносин (за відсутності саморегулювання) через відсутність у акті законодавства нормативного припису, що безпосередньо спрямований на їх врегулювання. Разом з тим, у пункті 9 статті 8 ЦПК України міститься правило про заборону відмови у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. З огляду на викладене і постає необхідність у використанні в окремих випадках аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону - це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані законодавством відносини дії норм, які регулюють відносини, подібні до тих, що потребують урегулювання в межах даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. Подібність відносин означає однотипність правового режиму їх регулювання.

Аналогія права - це застосування до конкретних відносин загальних засад і смислу законодавства в разі відсутності норм, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юридична справа вирішується на основі принципів права, які переважно закріплені у відповідних статтях Конституції або в загальних положеннях законодавчих актів.

Що стосується аналогії при регулюванні договірних цивільних відносин, то варто відзначити, що при застосуванні аналогії закону врегулювання конкретних суспільних відносин здійснюється з використанням нормативного припису, розрахованого не на його регулювання, а на врегулювання подібних відносин. При застосуванні аналогії права врегулювання конкретних суспільних відносин здійснюється на підставі принципів права, що виконують функції соціального регулятора. Для застосування аналогії закону необхідно віднайти в актах цивільного законодавства правову норму, яка регулює подібні за змістом договірні цивільні відносини. У разі неможливості використання правила про врегулювання спірних цивільних відносин за аналогією закону вони підлягають врегулюванню за правилами про аналогію права, тобто відповідно до загальних засад цивільного законодавства, передбачених у статті 3 ЦК України.

У розділі п'ятому «Реалізація автономії волі при регулюванні договірних відносин» проведене дослідження питань реалізації автономії волі суб'єктів при регулюванні договірних цивільних відносин, сутності і значення індивідуального регулювання договірних цивільних відносин (як головного прояву принципу свободи договору), а також нормативного регулювання таких відносин. Цей розділ складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Принцип свободи договору і його втілення в сучасному цивільному праві України», перш за все, доводиться, що принцип свободи договору є основоположним для регулювання договірних цивільних відносин. Не дивлячись на істотну трансформацію, якої зазнав цей принцип за період свого розвитку, він, тим не менше, продовжує визначати генеральний напрямок розвитку новітнього цивільного права України, отримуючи прояв у багатьох його інститутах, як при державному регулюванні цивільних відносин, так і при їх саморегулюванні.

У підрозділі 5.2. «Співвідношення індивідуального (саморегулювання) і нормативного (державного) регулювання договірних відносин» автор розвиває раніше висловлену тезу про те, що саморегулювання договірних цивільних відносин відповідно до ЦК України є важливим особистим правом учасників таких відносин, яке, за загальним правилом, здійснюється ними на власний розсуд, незалежно від наявності державного регулювання цих же відносин. Лише у випадках, прямо визначених у ЦК України, учасники цивільних відносин не можуть на власний розсуд їх врегулювати.