Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України

Саморегулювання договірних цивільних відносин має принципові відмінності з автономним регулюванням цивільних відносин, що відбувається на підставі відповідних диспозитивних норм в межах державного регулювання цивільних відносин. Сутність цих принципових відмінностей полягає у наступному. По-перше, підставою для саморегулювання договірних цивільних відносин є загальне правило, закріплене в абз. 1 частини 1 статті 6 ЦК України, яке поширюється на усі типи (види) цивільно-правових договорів. Автономне ж регулювання не може здійснюватися на підставі єдиного загального правила, закріпленого в ЦК чи іншому акті цивільного законодавства України. По-друге, при саморегулюванні сторонам надається право відступати не від конкретного правила (нормативного припису), що стосується певного типу (виду) договору, як це має місце при автономному регулюванні, а від будь-яких положень актів цивільного законодавства, що регулюють договірні відносини. По-третє, загальним наслідком відступу при саморегулюванні від будь-яких положень актів цивільного законодавства є право сторін врегулювати свої відносини в конкретному договорі на власний розсуд. При автономному ж регулюванні відповідна диспозитивна норма передбачає конкретний наслідок автономного регулювання, обраного сторонами. По-четверте, межі автономного регулювання закріплені в конкретній диспозитивній нормі, тоді як межі саморегулювання встановлені загальним чином в абз. 2 частини 3 статті 6 ЦК України.

Розділ шостий «Юридичні факти у механізмі правового регулювання договірних цивільних відносин» складається з трьох підрозділів. У першому з них (підрозділ 6.1. «Загальна характеристика юридичних фактів») визначено, що за своєю суттю юридичні факти - це такі обставини об'єктивної дійсності (юридично значущі дії або події), з якими норми цивільного права (договірного або статутного) пов'язують виникнення, зміну або припинення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків. При цьому встановлено, що стаття 13 ЦК України недостатньо адекватно відображає систему юридичних фактів, що тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення правовідносин (у тому числі й у договірній сфері), запропоновані та обґрунтовані напрямки удосконалення положень згаданої статті, що виразилося у сформульованій дисертантом її новій редакції.

У наступному підрозділі 6.2. «Види юридичних фактів у механізмі правового регулювання договірних цивільних відносин» на підставі вироблених загальною теорією права та наукою цивільного права критеріїв класифікації юридичних фактів був здійснений розподіл на види тих юридичних фактів, що мають місце при правовому регулюванні договірних цивільних відносин, та описані їх ознаки. Зокрема, за вольовим критерієм всі юридичні факти підрозділяються на юридичні дії та юридичні події. До юридичних дій належать ті юридичні факти, які з'являються за волею конкретного учасника договірних цивільних відносин. Подіями ж є такі юридичні факти, які з'являються або поза волею будь-якого суб'єкта взагалі або поза волею конкретного учасника договірних цивільних відносин. За характером наслідків юридичні факти підрозділяються на правостворюючі (ті, що породжують суб'єктивні права та юридичні обов'язки, а отже - і правовідносини), правозмінюючі (ті, що змінюють вже існуючі суб'єктивні права та юридичні обов'язки, а разом з ними і правовідносини) та правоприпиняючі (ті, що їх припиняють).

Певну особливість має правопороджуючий юридичний факт при саморегулюванні договірних цивільних відносин їх суб'єктами, коли власне норма цивільного права, яка підлягає застосуванню до конкретних відносин, визначається в самому ж договорі. Отже, в цьому випадку договір - це не тільки юридичний факт, а й засіб саморегуляції й одна з форм вираження права. При цьому сам договір у такому разі не завжди може відігравати роль юридичного факту, який породжує цивільні права та обов'язки: сторони можуть, наприклад, домовитися про те, що передбачені в договорі права та обов'язки виникають у них з моменту настання певної події.

Специфічним різновидом правозмінюючого юридичного факту в договірних цивільних відносинах є порушення, невизнання або оспорювання належного особі цивільного права (частина 1 статті 15 ЦК України), що створює підстави для захисту такого права. З моменту появи згаданих юридичних фактів (порушення, невизнання або оспорювання) зміст договірних правовідносин, в яких особа реалізує наявні у неї суб'єктивні цивільні права, змінюється таким чином, що до певного права додається також і право на його захист.

Правоприпиняючими юридичними фактами визнаються ті, з якими норми права пов'язують припинення відповідних договірних правовідносин. З моменту появи цих юридичних фактів правовідносини, які виникли раніше, припиняють своє існування як такі.

Залежно від характеру дій та подій, в яких можуть виражатися правоприпиняючі юридичні факти, цей різновид юридичних фактів запропоновано підрозділити на: 1) ординарні - такі правоприпиняючі факти, якими в ідеалі належить завершатися будь-яким правовідносинам. До таких фактів відноситься належне виконання учасниками правовідносин своїх прав та обов'язків, після чого правовідносини, будучи повністю реалізованими, припиняються; 2) екстраординарні - такі юридичні факти, які припиняють правовідносини до повної і належної реалізації їх суб'єктами своїх прав та обов'язків. До них, наприклад, належать розірвання договору за згодою сторін (частина 1 статті 651 ЦК України), за рішенням суду (частина 2 тієї ж статті) або у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом (частина 3 згаданої статті ЦК України) тощо.

Нарешті, у підрозділі 6.3. «Договір як головний юридичний факт у механізмі правового регулювання цивільних відносин» спеціальному дослідженню були піддані властивості такого юридичного факту, як договір, який є одним з основних при правовому регулюванні договірних цивільних відносин і, більше того, провідним при такій формі їх регулювання, як саморегулювання. Зроблено висновок, що головною функцією договору як юридичного факту в сфері договірних цивільних відносин є породження зобов'язання (правовідносини), в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України).

Розділ сьомий «Договірні цивільні правовідносини у механізмі правового регулювання» складається з двох підрозділів, у яких вперше на підставі нового ЦК України досліджено сутність і зміст суб'єктивних цивільних прав, інтересів та обов'язків учасників договірних цивільних правовідносин, встановлено взаємні залежності між ними.

Зокрема, в підрозділі 7.1. «Загальна характеристика договірних цивільних правовідносин та їх місце в цивільному обороті» автор підтримує і розвиває позицію тих науковців, які вважають, що регульовані правом суспільні відносини та правовідносини є хоч і близькими, проте нетотожними поняттями. Суспільні відносини - це деперсоніфіковані, узагальнені, типізовані фактичні відносини (соціальні взаємозв'язки) між певними суб'єктами. Правовідносини ж, навпаки, є конкретизованим, персоніфікованим окремим суспільним зв'язком між конкретними суб'єктами. Таким чином, якщо об'єктом цивільно-правового регулювання є вся сукупність цивільних суспільних відносин (у тому числі - договірних), то окремі договірні цивільні правовідносини є елементом і складовою цього об'єкта - предметом цивільно-правового регулювання.

Далі, з урахуванням сформульованих у розділі І дисертації положень про структуру суспільних відносин, дисертант приходить до висновку про аналогічність й структури правовідносин, зокрема її складають: суб'єкти таких відносин, їх об'єкт та соціальний зв'язок суб'єктів з приводу об'єкта. При цьому доводиться, що провідне місце в такій структурі посідає саме соціальний зв'язок суб'єктів з приводу об'єкта правовідносин, тобто: суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників.

З урахуванням викладеного, у наступному підрозділі 7.2. «Активна роль суб'єктів договірних відносин у формуванні та реалізації суб'єктивних прав і обов'язків» дисертант досліджує широке коло питань, що стосуються суб'єктивних прав та юридичних обов'язків суб'єктів цивільних правовідносин.

Спершу, визначаючи поняття і зміст суб'єктивного права, автор полемізує з тими вченими, які вважають, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки суб'єкта. Позаяк у приватноправовій сфері правове регулювання здійснюється в режимі «дозволено все, що не заборонено законом», дисертант приходить до висновку, що суб'єктивне право - це вид і міра можливої, не забороненої поведінки суб'єкта. Далі розглядаються елементи такої поведінки в аспекті традиційної «тріади»: 1) право на власну поведінку; 2) право вимагати від зобов'язаного суб'єкта правовідносин виконання покладених на нього обов'язків; 3) право на захист.

Зрештою дисертант приходить до висновку, що суб'єктивне цивільне право становить собою визначені змістом норми цивільного права і породжувані відповідним юридичним фактом вид і міру можливої поведінки суб'єкта цивільних відносин (зокрема, договірних), що включає право на власну поведінку, право розраховувати на відповідну правомірну поведінку зобов'язаного суб'єкта та право на захист.

Щодо проблеми законного інтересу в цивільному праві автор приходить до висновку, що інтерес - це прямо не опосередковане суб'єктивним правом прагнення суб'єкта цивільного права до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Вочевидь, що тільки тоді, коли законний інтерес не опосередкований у суб'єктивному праві, він і набуває статусу самостійної правової категорії, до якої застосовуються передбачені законодавством України правила законності такого інтересу, його здійснення та захисту.

Визначаючи поняття і зміст суб'єктивного цивільного обов'язку, дисертант переходить до аналізу поняття та змісту цивільного обов'язку, який розглядається як вид і міра належної поведінки суб'єкта цивільних правовідносин (зокрема - договірних). При цьому стверджується, що цивільно-правовий обов'язок також включає в себе «тріаду» елементів, яка повністю узгоджується з «тріадою» елементів суб'єктивного цивільного права, а саме: 1) обов'язок поводити себе певним чином у рамках, встановлених нормою права; 2) обов'язок не порушувати суб'єктивні права іншого суб'єкта правовідносин; 3) обов'язок зазнати негативних наслідків захисту уповноваженим суб'єктом своїх прав.

Розкриваючи поняття здійснення суб'єктивного цивільного права та його способи, дисертант досліджує проблеми здійснення суб'єктивного цивільного права. При цьому критикується позиція тих цивілістів, які вважають, що фактичні дії по здійсненню цивільних прав можуть викликати майнові та немайнові наслідки, що торкаються прав та інтересів окремих осіб, але наслідки ці не мають юридичного характеру. У зв'язку з цим запропоновано уточнити критерій виділення способів здійснення суб'єктивних цивільних прав. Цим критерієм є не характер дій у цілому, а основна спрямованість таких дій. Якщо дії з реалізації суб'єктивного цивільного права спрямовані, передусім, на створення юридичних наслідків, які згодом можуть викликати і фактичні, то такі способи реалізації суб'єктивного цивільного права варто іменувати юридичними. Якщо такі дії спрямовані спершу на певні фактичні наслідки, що згодом потягне і певні юридичні наслідки, то такі способи реалізації суб'єктивного цивільного права можна було б іменувати фактичними.

Крім того, залежно від обсягу передбачених нормою права дій, що можуть бути здійснені особою при реалізації належного їй суб'єктивного цивільного права, також можна виділити два способи здійснення. Перший спосіб (на наш погляд, його можна було б іменувати, наприклад, безальтернативним) має місце в тих випадках, коли норма цивільного права (статутного або договірного) надає уповноваженій особі право вчиняти лише одну конкретну дію. Інший спосіб (назвемо його альтернативним) має місце в тих випадках, коли закон надає суб'єктові цивільних правовідносин можливість обирати серед декількох варіантів поведінки, прийнятних для нього.

Торкаючись питання про межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, дисертант стверджує, що в найбільш узагальненому вигляді ці межі визначаються Конституцією України (статті 21, 23, частина 1 статті 68, частина 7 статті 41 та ін.). Ціла система нормативно-правових приписів, що визначають межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, міститься і в цивільному законодавстві (стаття 13 ЦК України та ін.).

У зв'язку з цим пропонується класифікувати всі встановлені законом межі на дві групи: 1) загальні межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, до яких належать вимоги здійснення їх: а) у межах, наданих особі договором або актами цивільного законодавства; б) утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб; в) без наміру завдати шкоди іншій особі, а також без зловживання правом в інших формах; г) додержуючись моральних засад суспільства; 2) спеціальні межі здійснення суб'єктивних цивільних прав, до яких належать вимоги здійснення окремих з таких прав: а) утримуючись від дій, які могли б завдати шкоди довкіллю; б) утримуючись від дій, які могли б завдати шкоди культурній спадщині; в) без мети неправомірного обмеження конкуренції; г) без мети зловживання монопольним становищем на ринку; ґ) без мети недобросовісної конкуренції.

Детально розглядається кожна із цих меж. При цьому особлива увага приділяється проблемі зловживання правом. Останню категорію дисертант розуміє як таке здійснення належного особі суб'єктивного права, яке пов'язане із заподіянням шкоди охоронюваним законом особистим чи майновим благам інших учасників договірних цивільних відносин. Саме такий тип поведінки і є забороненим відповідно до аналізованої межі здійснення суб'єктивних цивільних прав. У такому аспекті зловживання правом цілком можна розглядати і як обмеження дії принципу свободи договору.

Переходячи до наступного питання, за твердженням автора, під виконанням цивільних обов'язків розуміється така фактична поведінка учасника цивільних правовідносин, яка відповідає виду і мірі належного. Розглядаються різні форми та способи такої поведінки, які виділяються залежно від того, про яку з трьох складових частин обов'язку йдеться.

Останній восьмий розділ дисертації має назву «Захист суб'єктивних прав і обов'язків у механізмі правового регулювання договірних цивільних відносин» і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 8.1. «Примус у механізмі цивільно-правового регулювання договірних відносин» дисертант зазначає, що реалізація будь-якого суб'єктивного права вимагає певних гарантій, закріплення прийомів та способів, які спрямовані на забезпечення нормального розвитку регулятивних правовідносин, а у випадку посягання на них - застосування заходів щодо поновлення їх у первісному стані або наближення до такого. В аспекті дослідження механізму правового регулювання договірних цивільних відносин можливість захисту суб'єктивних цивільних прав постає як факультативний, завершальний елемент такого механізму.

Отже, під захистом слід розуміти дії уповноваженої особи, а також діяльність юрисдикційних органів та осіб, які у передбаченому законом порядку зобов'язані вжити заходів для поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного цивільного права. Відповідно право на захист - це передбачені законом вид і міра поведінки уповноваженої особи, цивільні права якої зазнали посягання, що полягають у можливості вчинення самостійних дій, спрямованих на поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права, а також зверненні до юрисдикційних органів для здійснення захисту права.

Визначення здійснення захисту через право (можливість) або через обов'язок залежить від суб'єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника договірних цивільних правовідносин, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і у порядку, визначеному законом (самозахист), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно складає їх повноваження, є обов'язком.

З урахуванням викладеного, в сучасній науці цивільного права форми (способи) захисту цивільного права ще поділяють на юрисдикційні та неюрисдикційні. Кожній з цих форм присвячений окремий підрозділ дисертації.

Так, у підрозділі 8.2. «Юрисдикційні способи захисту» дисертант послідовно розглядає цивільно-правові питання захисту цивільних прав учасників договірних цивільних відносин судом, захисту цивільних прав у адміністративному порядку та захисту цивільних прав нотаріусом. Визначаються окремі проблеми їх законодавчого регулювання та пропонуються шляхи їх подолання.

Нарешті, у підрозділі 8.3. «Неюрисдикційні способи захисту» розглядається проблема самозахисту цивільних прав учасників договірних цивільних відносин, що полягає в особливих діях фізичних або юридичних осіб, які здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. Самозахист може проявлятися у формах необхідної оборони; завдання шкоди у стані крайньої необхідності; притримання майна кредитором; інших формах, не заборонених законом. Дії того, хто захищається, мають бути спрямовані виключно на припинення порушення його права та інтересу. Якщо мета досягнута, то подальші дії не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються юрисдикційними органами.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми визначення принципів та механізму правового регулювання договірних цивільних відносин в Україні. Проведене теоретичних дослідження дає підстави для таких основних висновків.

Однією з найбільш визначних особливостей чинного ЦК України є допущення ним інваріантності правового регулювання договірних цивільних відносин, що проявляється в закріпленні можливості їх регулювання не лише з боку держави через нормативно-правові акти, а й з боку самих учасників за допомогою договору. За загальним правилом договірні цивільні відносини регулюються їх сторонами на власний розсуд (саморегулювання), і тільки у випадках, коли саморегулювання законом не допускається (абз. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України) або сторони не виявили бажання регулювати їх самостійно - регулювання цих відносин здійснюється на підставі нормативних приписів, що містяться в ЦК України та інших актах цивільного законодавства України. Це є визначним здобутком вітчизняного цивільного законодавства і вигідно відрізняє його від цивільного законодавства колишнього СРСР та деяких сучасних пострадянських держав, яким саморегулювання цивільних відносин невідоме і які обмежувалися і обмежуються допущенням можливості лише автономного їх регулювання в межах державного регулювання.

Провідною ідеєю роботи є теза про те, що переважним способом правового регулювання договірних цивільних відносин в Україні є саморегулювання, що здійснюється безпосередньо учасниками таких відносин як членами громадянського суспільства з урахуванням їх власних інтересів. Саморегулювання договірних цивільних відносин - це врегулювання зазначених відносин на власний розсуд безпосередньо їх учасниками (сторонами) в укладеному між ними договорі, норми (правила) якого можуть відступати від норм (нормативних приписів), закріплених у відповідних актах цивільного законодавства та розрахованих на врегулювання саме таких відносин, крім випадків, коли в актах цивільного законодавства прямо вказано на неможливість відступати від норм (нормативних приписів), що вміщені в них, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті укладеного між сторонами договору.

Викладене дозволило встановити відмінності саморегулювання, державного та автономного регулювання договірних цивільних відносин. Відмінність державного регулювання договірних цивільних відносин від інших видів регулювання полягає, перш за все, в суб'єкті, який його здійснює, а також у нормативних засобах здійснення такого регулювання. Відмінність саморегулювання договірних цивільних відносин та їх автономного регулювання проявляється у такому. По-перше, правило про саморегулювання договірних цивільних відносин (абз. 1 частини 1 статті 6 ЦК України) поширюється на усі типи (види) цивільно-правових договорів, тоді як автономне регулювання не може здійснюватися на підставі єдиного загального правила, закріпленого в ЦК чи іншому акті цивільного законодавства України. По-друге, при саморегулюванні сторонам надається право відступати не від конкретного правила (нормативного припису), що стосується певного типу (виду) договору, як це має місце при автономному регулюванні, а від будь-яких положень актів цивільного законодавства, що регулюють договірні відносини. По-третє, загальним наслідком відступу при саморегулюванні від будь-яких положень актів цивільного законодавства є право сторін врегулювати свої відносини в конкретному договорі на власний розсуд. При автономному ж регулюванні відповідна диспозитивна норма передбачає конкретний наслідок автономного регулювання, обраного сторонами. По-четверте, межі автономного регулювання закріплені в конкретній диспозитивній нормі, тоді як межі саморегулювання встановлені загальним чином в абз. 2 частини 3 статті 6 ЦК України.

Запропоноване розуміння сутності саморегулювання договірних цивільних відносин дало підстави для визнання договору, через який воно здійснюється, джерелом норм цивільного права. При цьому автор виходить з інакшого, ніж у багатьох інших правознавців, розуміння нормативності в праві. На погляд дисертанта, нормативність права полягає в тому, що воно містить у собі правила поведінки для суб'єктів суспільних відносин. Виходячи з цього, джерелом норм цивільного права слід вважати будь-який акт-документ, який таке правило поведінки закріплює, відображає. Ось чому договір, у тих випадках, коли в ньому сторони закріплюють створене ними правило поведінки, відмінне від того, що встановлене в цивільному законі (стаття 6), має розглядатися саме як джерело норм цивільного права.

По-новому розуміється і проблема диспозитивності правового регулювання договірних цивільних відносин. Вочевидь, що з урахуванням парадигми, закладеної до чинного ЦК України, диспозитивність - це здатність учасників договірних цивільних відносин відступити від положень цивільного законодавства, що регулює такі відносини, і врегулювати їх на власний розсуд відповідно до їх інтересів.

Разом з тим, саморегулювання договірних цивільних відносин здійснюється у визначених межах (абз. 2 частини 3 ст. 6 ЦК України), дотримання яких є обов'язковим для учасників вказаних відносин. Ці межі є наступними: по-перше, сторони в договорі не можуть відступати від тих положень актів цивільного законодавства, стосовно яких у них є спеціальна вказівка про це; по-друге, сторони не можуть відступати також і від тих положень, обов'язковість яких випливає зі змісту актів цивільного законодавства; по-третє, сторони також не можуть відступити й від тих положень актів цивільного законодавства, обов'язковість яких випливає із суті відносин між сторонами.

Поглиблене дослідження проблем механізму правового регулювання приводить до висновку про необхідність уточнення поняття та змісту (структури) такого механізму. Оскільки правове регулювання - це діяльність певного суб'єкта зі створення норм права, приписам яких має відповідати поведінка суб'єктів відповідних правовідносин, то логічним уявляється висновок про те, що така діяльність (з регулювання) є закінченою не з моменту самого створення норми, а тоді, коли закладене в нормі правило поведінки перейшло зі сфери належного до сфери сущого, тобто коли це правило втілилося в реальній поведінці учасників конкретних договірних цивільних правовідносин. Коли ж нескінченна сукупність деперсоніфікованих, типізованих договірних цивільних відносин буде відповідати вимогам, закладеним у нормах, що їх регулюють, можна буде стверджувати про досягнення мети правового регулювання таких відносин, а саме - їх упорядкованості відповідно до ідеальних моделей, закладених у нормах права. Саме для досягнення такої мети необхідна послідовність деяких явищ, яка пов'язує між собою норму права і реальний стан упорядкованості цивільних відносин у суспільстві. Ця послідовність і є тим, що прийнято іменувати механізмом правового регулювання.

Механізм правового регулювання договірних цивільних відносин - це послідовність елементів, що зв'язує між собою норму права та правопорядок. Ця послідовність складається із: 1) власне самих норм цивільного права, що знаходять об'єктивне вираження у певних джерелах; 2) юридичних фактів; 3) цивільних прав та обов'язків учасників цивільних правовідносин, що виникають на підставі таких фактів; 4) здійснення таких прав та виконання обов'язків; 5) захисту цивільних прав.

Перші чотири з названих елементів є обов'язковими в механізмі правового регулювання цивільних відносин, а п'ятий - факультативним. Він має місце тільки в тих випадках, коли здійснення цивільних прав або виконання обов'язків не відповідає вимогам, закладеним у нормах цивільного права.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ

І. Монографія

1.Погрібний С. О. Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України. - К.: Правова єдність, 2009. - 304 с.

ІІ. Статті, опубліковані у виданнях, визнаних ВАК України фаховими для юридичних наук

2.Погрібний С. О. Акти законодавства як регулятори цивільних відносин // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2004. - №3. Частина друга. - С. 50-55.

3. Погрібний С. О. Цивільні відносини як об'єкт правового регулювання // Вісник Академії правових наук України. - 2004. - №4 (39). - С. 97-107.

4.Погрібний С. О. Саморегулювання цивільних відносин як суб'єктивне право їх учасників //Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. Вип. 71. -Харків, 2005. - С. 37-42.

5.Погрібний С. О. Межі державного регулювання цивільних відносин // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №12. - С. 15-18.

6.Погрібний С. О. Договір у системі регуляторів цивільних відносин // Актуальні проблеми політики: 3бірник наукових праць / Голов. ред. С.В. Ківалов; відп. за випуск Л.І.Корміч. - Одеса: Фенікс, 2004. - Випуск 22. - 306 с. - С. 200-209.

7.Погрібний С. О. Цивільний кодекс як основний акт цивільного законодавства України // Право України. - 2005. - №1. - С. 86-91.

8.Погрібний С. О. Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини як загальна засада цивільного законодавства України // Життя і право. Львівський правовий часопис. - 2005. - №1 (13). - С. 32-36.

9.Погрібний С. О. Свобода договору як загальна засада цивільного законодавства України // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 27. - К.: ІДП НАН, 2005. - С. 316-323.

10.Погрібний С. О. Неприпустимість позбавлення права власності як загальна засада цивільного законодавства України // Життя і право. Львівський правовий часопис. - 2005. - №6-7 (18-19). - С. 49-54.

11. Погрібний С. О. Свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, як загальна засада цивільного законодавства // Державне будівництво і місцеве самоврядування. Вип. 9. - С. 120-129.

12. Погрібний С. О. Справедливість, добросовісність та розумність як загальні засади цивільного законодавства України // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2004. - №4. - С. 133-138.

Размещено на Allbest.ru