Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна юридична академія України iменi Ярослава Мудрого

УДК 340.114

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Основоположні принципи права

12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Погребняк Станіслав Петрович

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор Цвік Марко Веніамінович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри теорії держави і права, академік АПрН України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Козюбра Микола Іванович, Національний університет «Києво-Могилянська академія», завідувач кафедри державно-правових наук, член-кореспондент АПрН України;

доктор юридичних наук, професор Заєць Анатолій Павлович, Державне агентство України з інвестицій та інновацій, Перший заступник Голови, член-кореспондент АПрН України;

доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права.

Захист відбудеться 11 грудня 2009 р. о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70).

Автореферат розісланий 9 листопада 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Л. Яроцький

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Основоположні принципи права - одна з найважливіших проблем юриспруденції. Саме ці принципи лежать в основі права, утворюють його фундамент; на них ґрунтується право як загальнообов'язковий соціальний регулятор. Основоположні принципи права мають безпосередній зв'язок з переважною більшістю стрижневих загальнотеоретичних понять; вони є виразом найважливіших цінностей, що притаманні системі права. На підставі та з урахуванням принципів формуються норми, інститути й галузі права, видаються юридичні акти, здійснюється весь процес правового регулювання. Вони є втіленням нерозривних зв'язків між минулим, сьогоденням і майбутнім правової системи. Основоположні принципи так чи інакше відбиваються в засадах правотворчості, правозастосування, тлумачення права та ін. Вони символізують дух права. Тому вони мають бути об'єктом особливої уваги правознавців.

На превеликий жаль, сучасний рівень розробки даної проблеми не відповідає потребам юридичної теорії та практики. Свою стурбованість з приводу невизначеності природи принципів права висловлюють представники як західної, так і пострадянської юридичної науки. Недостатньо прозорою виглядає також ситуація з переліком основоположних принципів права й методикою їх відбору.

Врешті-решт, немає достатньої ясності в питанні щодо конкретного змісту більшості принципів, що потрапили до тих чи інших переліків. Деякі вчені, підкреслюючи занадто абстрактний характер принципів, взагалі висловлюють сумнів з приводу можливості в умовах ідеологічного плюралізму досягти успіху в цьому напрямку. Неоднозначність змістовної характеристики справедливості, рівності, свободи, гуманізму, верховенства права та ін. відбивається в юридичній практиці, обумовлює численні проблеми при функціонуванні правової системи.

Усе це визначає необхідність загальнотеоретичного аналізу широкого кола питань, пов'язаних з основоположними принципами права. При цьому акцент буде зроблено на їх змістовній характеристиці, внаслідок чого кожний принцип буде представлений як сукупність конкретних вимог, що повинні знайти практичне втілення під час правотворчості і правозастосування. На нашу думку, саме цей напрямок дослідження є особливо актуальним на тлі тих кардинальних ціннісних змін, що протягом останніх десятиліть відбуваються в українській правовій системі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідних робіт кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави» (державна реєстрація № 0106u002283).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з'ясування природи основоположних принципів права в контексті сучасного праворозуміння й розкриття їх нормативного змісту.

Для досягнення цієї мети автор ставить перед собою такі завдання, що розкривають спрямованість дослідження:

- визначити особливості сучасного праворозуміння;

- сформулювати ознаки основоположних принципів права;

- обґрунтувати належність певних принципів до системи основоположних принципів права;

- продемонструвати вплив основоположних принципів на процес формування та реалізації права;

- виявити ідейні витоки основоположних принципів права;

- розкрити вимоги, що утворюють нормативний зміст кожного з основоположних принципів права, звернути увагу на особливості їх утілення в праві;

- показати зв'язок між основоположними принципами права і принципом верховенства права;

- з'ясувати зміст принципу верховенства права й визначити основні засоби, що забезпечують його дію.

Об'єктом дослідження є процес формування, розвитку й функціонування основоположних принципів права.

Предметом дослідження є основоположні принципи права, їх нормативний зміст, а також засоби, що забезпечують їх інкорпорацію в правову систему й утілення в ній.

Методи дослідження. Для одержання достовірних наукових результатів у дисертації застосовувалась система філософсько-світоглядних, загально-наукових та спеціально-наукових методів. Їх використання дозволило розкрити сутність основоположних принципів права, встановити вимоги, що утворюють зміст цих принципів.

За допомогою діалектичного методу проаналізована послідовна зміна ідей, що лежать в основі принципів права. Одним з найважливіших прийомів при використанні цього методу було уникання протиставлення ідеалістичного і матеріалістичного підходів: з одного боку, право розглядалося як результат первинної правової угоди людей, як практична реалізація ідеї справедливості, з іншого - демонструвалась залежність змісту права від потреб суспільства, повторення суспільних відносин.

Історико-правовий метод використовувався насамперед для демонстрації ідейних витоків основоположних принципів права, зв'язку права з культурою та цінностями європейської цивілізації. Методом порівняльно-правового аналізу встановлювалось спільне та особливе в нормативному змісті основоположних принципів права у різних правових системах. Систематичне поєднання цих двох методів дозволило вибудувати інтегративне бачення принципів права, вийти за національні межі тлумачення права, знайти давні традиції визначення змісту принципів та відстежити нові тенденції їх розвитку.

Метод експерименту, в сенсі запропонованого Дж. Ролзом інтелектуального конструювання, застосовувався при обґрунтуванні переліку основоположних принципів права. Урахування результатів подібного експерименту дозволило звернутися до методу прогнозування й на його підставі визначити вплив основоположних принципів на подальший розвиток українського права.

Системний підхід, зокрема, полягав у залученні категоріального апарату теорії систем при аналізі понять («право», «принцип» тощо), дозволив дослідити зв'язок між різними принципами як елементами права і його загальними функціями. Також системний підхід допомагав у з'ясуванні та послідовному неконфліктному викладенні тих вимог, що утворюють зміст основоположних принципів права.

Широке застосування в роботі знайшли категорії та засоби формальної логіки: поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез, аналогія, узагальнення тощо. Для одержання достовірних наукових результатів використовувались каузальні, телеологічні, функціональні й генетичні роз'яснення фактів, подій і закономірностей, пов'язаних з утіленням у праві певних фундаментальних ідей. Для дослідження використовувалися й інші традиційні для юриспруденції методи.

Дисертант прагнув вести дослідження основоположних принципів права, враховуючи різні концептуальні підходи, що склалися в сучасній філософії. Дослідження побудовано на засадах аналітичної філософії, феноменології, герменевтики, комунікативної філософії. Використання ідей аналітичної філософії дозволило зосередитися на раціональному сенсі принципів права й показати, що ясність та очевидність їхнього змісту становить важливу умову набуття ними ідеального та регулятивного значення. Феноменологічний підхід дав можливість пов'язати зміст принципів права з активністю правосвідомості, що розкриває та втілює принципи в конкретних правових нормах. Герменевтика дозволила здійснити інтерпретацію принципів у спосіб, що демонструє їх глибинну єдність із нормативним дискурсом і забезпечує вплив етичної та політичної думки на розуміння права. Нарешті, комунікативний підхід надав підстави розглянути принципи права як складові універсального та інтерсуб'єктивного праворозуміння, що можуть бути відкриті шляхом дискусії, спрямованої на досягнення консенсусу.

У роботі враховано існування різних напрямків та шкіл філософії права (школа природного права, юридичний позитивізм, правовий реалізм та ін.), політичної філософії (лібералізм, лібертаріанство, комунітаризм, соціалізм та ін.), етики (утилітаризм, деонтологічна етика) тощо.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в українській юридичній науці загальнотеоретичним монографічним дослідженням основоположних принципів права, їх нормативного змісту, а також засобів, що забезпечують їх втілення в правову систему.

Дослідивши обрану тему, здобувач особисто отримав низку нових результатів, які виносяться на захист. Так, вперше в українській юридичній науці:

1) доведено, що прихильники юридичного позитивізму і прихильники природного права, незважаючи на використання різних підстав для легітимації, можуть дійти згоди щодо переліку основоположних принципів сучасного права. Це пов'язано з тим, що починаючи з другої половини ХХ ст. формується стійке переконання, що позитивне право має відповідати певним моральним стандартам - справедливості, рівності, свободі, гуманізму та ін. Ці засади знаходять своє відображення в конституціях і міжнародних актах, що свідчить про своєрідну «конвергенцію» природного і позитивного права. Завдяки цьому зникає підґрунтя для гострого конфлікту між цими школами праворозуміння при оцінці правового характеру тих чи інших норм;

2) наведені підтвердження формування в сучасній українській правовій системі «правового ґрунту» для сприйняття дуалізму розуміння основоположних принципів права (одночасного розуміння їх як змісту і як джерела права);

3) питання про безпосереднє застосування принципів права пов'язане з проблемою добудови (розвитку) права. Цей зв'язок обумовлений тим, що право має орієнтуватися на ті цінності, що втілені в його принципах, а однією з цілей застосування права є прийняття рішення, узгодженого з принципами права. Суд повинен забезпечити дію принципу верховенства права, що легітимує судовий пошук (добудову, розвиток) права за межами буквального змісту закону. Здійснюючи добудову права, суд зобов'язаний спиратися на принципи права - обґрунтовувати свої рішення, безпосередньо посилаючись на них;

4) систематизовані підстави для обов'язкового звернення до принципів права при правозастосуванні (при тлумаченні права, подоланні прогалин у праві, виправленні закону, а також при здійсненні контролю за нормативно-правовими та індивідуально-правовими актами);

5) проводиться аналогія між несправедливими нормативно-правовими актами і недійсними правочинами. Несправедливі акти, так само як правочини, можуть вважатися як нікчемними, так і оспорюваними. Явно несумісний зі справедливістю нормативний акт є нікчемним і не повинен застосовуватися в будь-якому випадку. Водночас інші несправедливі нормативні акти є оспорюваними й мають застосовуватись до прийняття відповідного рішення компетентним судом. Визначено критерії розмежування нікчемних і оспорюваних актів;

6) верховенство права розглядається як похідна основоположних принципів права. Висловлюється припущення, що у випадку якщо право буде засновано на засадах справедливості, рівності, свободи й гуманізму, розумні та добре інформовані люди погодяться з пріоритетом цього соціального регулятора над будь-якими рішеннями та діями окремих суб'єктів. Як ціннісний сплав цих ідей верховенство права формує відповідний образ правової системи й визначає ті умови, що дозволяють перетворити цей образ на реальність;

7) принципи правової визначеності й пропорційності висвітлюються як об'єктивні гарантії існування верховенства права, а принцип добросовісності - як його суб'єктивна умова. Правова визначеність відповідає за додержання вимог, що утворюють формальний аспект верховенства права, пропорційність - за його матеріальний аспект.

Удосконалено:

1) зміст поняття основоположних принципів права. Запропоновані такі ознаки основоположних принципів, як: втілення найважливіших цінностей, притаманних певній системі права; концентроване відображення результату розвитку права та визначення напрямків його подальшого розвитку; найбільш загальний характер; пріоритет перед нормами права; підвищена стійкість; самодостатній характер (з точки зору формальної визначеності) та ін.;

2) розуміння природи основоположних принципів права. Доведено, що принципи «живуть» не тільки в текстах законів, а насамперед у свідомості суб'єктів права; вони фактично проявляють себе через юридичну діяльність, а в юридичних актах лише знаходять своє підтвердження. Основоположні принципи - це радше неписане, ніж писане право; навіть після їх закріплення в юридичних актах вони стають лише записаним правом. Початок розуміння певних ідей як принципів права йде не від конкретного юридичного акта, а від почуття правомірності, яке поступово розвивається в суб'єктів права. Це підсилює аргументацію на користь визнання основоположних принципів самостійним джерелом права;

3) розуміння зв'язків між державою, суспільством і правом. Звернено увагу на те, що держава отримує від суспільства «генеральну ліцензію» на адміністрування правової системи, а відповідні «ліцензійні умови» на правотворчість і судочинство забороняють державі самостійне встановлення, перегляд та скасування фундаментальних принципів права й основоположних прав людини, ігнорування нормативів, що складаються внаслідок постійного повторення суспільних відносин;

4) аргументацію щодо визнання аналогії права й безпосереднього застосування загальних (основоположних) принципів права різними за своєю сутністю засобами подолання прогалин. Так, якщо аналогія права спирається на схожість, подібність відносин, які врегульовані законом, і тих, що не врегульовані законом, то при використанні загальних принципів права йдеться про створення правила для регулювання відносин, які по суті не є подібними до тих, що правом уже внормовані;

5) інтерпретацію права як засобу забезпечення справедливості. Виокремлення у філософії кількох аспектів справедливості створює передумови для розрізнення об'єктивної і суб'єктивної, а також формальної, змістовної і процедурної справедливості. Доведено, що всі ці аспекти справедливості знаходять свій прояв у праві й тісно пов'язані між собою. Підкреслюється, що врахування вимог формальної, змістовної і процедурної справедливості в процесі правотворчості приводить до появи легітимного права, а їх одночасна реалізація в процесі судочинства свідчить про здійснення правосуддя;

6) конструкцію принципу рівності в сучасному праві. Вона описується за допомогою формули «диференційована рівність з можливістю позитивних дій» і виходить з того, що (1) всі, хто знаходиться в однаковому становищі, мають рівні права, свободи та обов'язки й є рівними перед законом і судом; (2) але права, свободи та обов'язки є різними, коли право (2.1) враховує розумні й об'єктивні відмінності між особами або (2.2) створює тимчасові сприятливі умови для певної категорії осіб з метою компенсації існуючої фактичної нерівності;

7) розуміння зв'язку між правом і свободою в її негативному і позитивному аспектах. Доведено, що право (1) ґрунтується на визнанні свободи беззаперечною соціальною цінністю, (2) послідовно втілює її ідею в своїх принципах і інститутах, (3) закріплює легітимовану міру свободи, (4) за допомогою різноманітних юридичних засобів захищає її від будь-яких порушень. Усе це дає підстави розглядати право як головну інституцію, що забезпечує індивідуальну свободу, а свободу - як одну з основних ідей, що надихають право;

8) оцінку гуманізму як основоположного принципу права. Звернено увагу на посилення в сучасному праві гуманістичної складової. Ця тенденція пов'язується з визнанням особливого значення ідеї гідності людини, яка легітимує такі стандарти, як свобода, рівність, справедливість, основоположні права людини, й визначає їх юридичний зміст;

9) уявлення про структуру принципу верховенства права. Пропонується виокремлювати два аспекти верховенства права: формальний і матеріальний. Формальний аспект, який традиційно асоціюється з принципом законності, є лише першим рівнем ідеї верховенства права. У більш широкому розумінні ця ідея передбачає відповідність права певним змістовним (матеріальним) критеріям - насамперед правам людини. У роботі наводиться чіткий перелік вимог, що випливають з формального і матеріального аспектів верховенства права, та засоби їх забезпечення;

10) систематизацію вимог, що складають зміст принципу правової визначеності. Правова визначеність обумовлює існування двох груп вимог: вимог до права й вимог до його застосування. У свою чергу перші можуть бути розподілені на вимоги змістовні й процедурні;

11) визначення принципу пропорційності. Його пропонується розуміти як загальний принцип права, спрямований на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав повинні бути істотними, а засоби їх досягнення - обґрунтованими й мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються. У дисертації систематизовані основні вимоги, що утворюють зміст цього принципу;

12) уявлення про структуру принципу добросовісності. Обґрунтовано необхідність виокремлення двох його аспектів: добросовісності при реалізації прав та повноважень і добросовісності при виконанні юридичних обов'язків. Доведено, що при реалізації прав та повноважень вимога добросовісності втілюється в концепціях неприпустимості зловживання правом, заборони обходу закону, добросовісної помилки, а при виконанні юридичних обов'язків - pacta sunt servanda (договори повинні дотримуватися).

Дістали подальший розвиток ідеї й положення:

1) про відображення основоположних принципів у засадах правотворчості, правозастосування, тлумачення права та ін., завдяки чому створюється можливість їхнього втілення у правову реальність;

2) про особливості подолання колізій у випадку конкуренції між принципами. Враховуючи, що принципи мають вимір ваги (чи важливості), чого позбавлені норми, доведено, що при вирішенні справи можуть братися до уваги кілька принципів, що суперечать один одному. Ця особливість вимушує відмовитись від спроби розташувати в ієрархічному порядку принципи одного рівня (наприклад, здійснити ранжування основоположних принципів);

3) про роль судів у наповненні принципів як загальних ідей нормативним змістом. Підкреслюється, що питання про зміст принципу зазвичай вирішується судами в ході обережного, але безперервного правового розвитку й лише в тій мірі, в якій це є необхідним при вирішенні конкретної справи (шлях «inter alia» - «від справи до справи»);

4) про екстраординарність застосування основоположних принципів права для подолання прогалин, що пояснюється сучасним станом розвитку позитивного права;

5) про винятковість діяльності сontra legem в умовах демократичної правової держави. Така діяльність розглядається як аналог інституту крайньої необхідності й захищає максиму «право не має поступатися неправу»;

6) про розвиток принципу справедливості в інших правових принципах. З цією метою доведено зв'язок ідеї формальної справедливості з формальним аспектом верховенства права й принципом правової визначеності, а ідеї змістовної справедливості - з принципом пропорційності, який по-різному реалізується в сфері обміну і в сфері розподілу;

7) про діалектичне поєднання в принципі рівності концепцій формальної і фактичної (реальної) рівності. Саме це дозволяє забезпечити в праві справедливу рівність можливостей як провідну сучасну інтерпретацію ідеї рівності;

8) про необхідність втілення в праві - виходячи з ідеї свободи - принципів «дозволено все, що не забороняється законом», поваги й непорушності прав та свобод людини, автономії, плюралізму, толерантності, субсидіарності;

9) про спільний ґрунт концепцій верховенства права і правової держави, а також про відмінності між ними. Звернено увагу на те, що верховенство права зосереджується на питанні, яким має бути право для того, щоб стримувати державу й забезпечувати свободу, тоді як теорія правової держави прагне радше зрозуміти, якою має бути держава, що підкоряється праву;

10) про особливе значення принципу добросовісності для функціонування правової системи. Доведена роль добросовісності як засобу, що допомагає зняти або пом'якшити недоліки абстрактної і формальної природи права, наблизити його до відповідності основоположним принципам.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження спрямовані на подальший розвиток теорії держави і права, поглиблення знань про сутність права, його зміст і форму, функціонування правової системи. Одержані результати можуть бути враховані при подальшому впровадженні в Україні правової реформи, а також можуть стати методологічною основою для вивчення принципів права галузевими юридичними науками.

Висновки і рекомендації, що містяться у дисертації, можуть бути використані представниками всіх гілок державної влади для гармонізації українського права з європейським правом, удосконалення законодавства, для поліпшення якості правозастосовної діяльності.

Результати дослідження можуть сприяти удосконаленню навчального процесу при викладанні курсів теорії держави і права, історії вчень про державу і право, порівняльного правознавства, конституційного права, інших галузевих учбових дисциплін, а також при підготовці відповідних навчальних видань.

Особистий внесок здобувача. У статті «Судова практика: поняття та функції» автором розроблені й обґрунтовані положення про виконання судами правозастосовної, інтерпретаційної і правотворчої функції та сформульовані загальні висновки. Ідеї та розробки, які належать співавтору, в дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано й обговорено на кафедрі теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Результати дисертації доповідалися на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, семінарах і круглих столах, зокрема, на: науковій конференції молодих учених «Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті» (до Міжнародного дня науки за мир і розвиток) (Харків, 25-26 грудня 2002 р.), міжнародній науковій конференції «Методологічні проблеми правової науки» (Харків, 13-14 грудня 2002 р.), міжнародному семінарі «Юридична методологія - основа гармонізації законодавства України до законодавства ЄС» (Київ, 13-14 листопада 2003 р.), міжнародній науковій конференції «Трансформація політики в право: різні традиції та досвіди» (Харків, 11-12 листопада 2005 р.), науковій конференції молодих учених та здобувачів «Актуальні проблеми правознавства» (Харків, 1-2 березня 2006 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України» (Харків, 29-30 червня 2006 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених та здобувачів «Сучасні проблеми юридичної науки і практики» (Харків, 23-24 квітня 2007 р.), семінарі молодих учених, аспірантів та здобувачів «Проблеми гармонізації вітчизняного законодавства із правом Європейського Союзу», проведеному в рамках Фестивалю науки (Харків, 16 травня 2007 р.), науково-практичній конференції «Удосконалення Конституції та проблеми вдосконалення вітчизняного законодавства» (Харків, 26 червня 2007 р.), міжнародній науковій конференції «Правова культура і громадянське суспільство в Україні: стан і перспективи розвитку» (Харків, 12 жовтня 2007 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених та здобувачів «Сучасні проблеми юридичної науки» (Харків, 30-31 жовтня 2007 р.), Третьому і Четвертому всеукраїнських круглих столах «Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи)» (Львів, 23-24 листопада 2007 р. і 28-29 листопада 2008 р.), Шостій і Сьомій спільних конференціях «Політична наука і політичні процеси в Російській Федерації і Нових Незалежних Державах пострадянської Євразії» (Москва, 1-2 лютого 2008 р. і 6 лютого 2009 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми становлення і розвитку конституційної держави в Україні», присвяченій 70-й річниці з дня народження першого голови Конституційного Суду України Л. П. Юзькова (Хмельницький, 14-15 березня 2008 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми тлумачення і застосування юридичних норм», присвяченій пам'яті професора П. О. Недбайла (Львів, 28-29 березня 2008 р.), міжнародному науковому семінарі «Проблеми державно-правового розвитку в умовах європейської інтеграції і глобалізації» з нагоди ІІ всеукраїнського Фестивалю науки (Харків, 16 травня 2008 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених та здобувачів «Юридична наука очима молодих вчених» з нагоди ІІ всеукраїнського Фестивалю науки (Харків, 16-17 травня 2008 р.), круглому столі «Конституційні засади становлення правової держави та громадянського суспільства в Україні» (Харків, 26 червня 2008 р.), науково-практичній конференції «Конституційні аспекти судової реформи в Україні» (Харків, 26-27 червня 2008 р.), міжнародному методологічному семінарі «Філософія права як академічна дисципліна» (Київ, 26-29 вересня 2008 р.), науково-практичній конференції «Верховенство права в українській правничій освіті» (Київ, 9-10 жовтня 2008 р.), Всеукраїнській науковій конференції молодих учених «Осінні юридичні читання» (Харків, 12-13 листопада 2008 р.), круглому столі «Права людини - основа реформування законодавства та удосконалення правозастосовчої діяльності» (до 60-річчя прийняття Загальної декларації прав людини) (Харків, 8 грудня 2008 р.), міжкафедральному круглому столі «Міжнародно-правові стандарти в галузі прав людини: проблеми і перспективи», присвяченому 60-річчю Загальної декларації прав людини (Харків, 9 грудня 2008 р.), ІV міжнародному науковому семінарі «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку» та міжнародній науковій конференції «Компаративістські читання» (Київ, 8-11 квітня 2009 р.).

Результати дослідження обговорювалися в межах програми «Сучасна теорія права» (Open Society Institute, HESP), Української школи політичних студій, а також на засіданнях Харківського юридичного товариства.

Окремі результати дослідження використовувалися автором в навчальному процесі при викладанні навчальних курсів «Теорія держави і права», «Порівняльне правознавство».

Публікації. Результати дисертації знайшли відображення в одній індивідуальній монографії, двадцяти чотирьох статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та тезах сімнадцяти доповідей.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 433 сторінки. Список використаних джерел складається з 673 найменувань, уміщених на 69 сторінках.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об'єкт і предмет, методологія дослідження, новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів роботи, наводяться відомості про публікації, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Основоположні принципи як елемент права», що складається з 3 підрозділів, присвячений теоретичній характеристиці права та його основоположних принципів.

У підрозділі 1.1. «Поняття права» право попередньо визначається як загальнообов'язковий соціальний регулятор (система норм та принципів), спрямований на забезпечення свободи, ефективна дія якого гарантується державою, й розглядаються його окремі ознаки.

Так, при висвітленні такої ознаки, як обов'язковість права, звертається увага на два основні засоби її забезпечення: авторитет і примус. Досліджуючи джерела авторитетності позитивного права, автор констатує, що в історії філософії права сформувалися два головні напрямки, які дають відповідь на це запитання: школа природного права і юридичний позитивізм. У зв'язку з цим аналізуються стрижневі постулати природно-правового і позитивістського праворозуміння. Автор виділяє два важливі шляхи легітимації сучасного права (легітимацію за змістом і легітимацію за допомогою процедур) і розглядає питання про те, чи є примус засобом підтримання обов'язковості права. У роботі наголошується на важливості ідеї гарантованості, дієвості права, яка означає, що можливості, які надаються правом, мають бути конкретними й справжніми (реальними), практично здійсненними, а не теоретичними та ілюзорними.

Держава розглядається як інституція, що забезпечує ефективну дію права. Як відомо, перед будь-яким суспільством завжди постають проблеми створення системи позитивного права і судової системи, а також здійснення контролю за дотриманням права. Їхнє ефективне вирішення стає можливим за допомоги неупередженої і кваліфікованої особи - держави. Саме вона на підставі наданої суспільством «генеральної ліцензії» здійснює адміністрування правової системи. При цьому відповідні «ліцензійні умови» забороняють державі самостійний перегляд і скасування фундаментальних принципів права та основоположних прав людини, які є результатом первинної правової угоди між людьми. З цієї точки зору держава сама обмежена правом.

У підрозділі 1.2. «Поняття основоположних принципів права і їх система» категорія «принцип» характеризується як ідея, вимога і положення, що дозволяє зробити наголос відразу на кількох її аспектах.

Відштовхуючись від існуючого в теорії держави і права поділу принципів права, автор пропонує виділити в системі загальних принципів права групу основоположних принципів - принципів, що лежать в основі права, утворюють його фундамент; на них ґрунтується право як загальнообов'язковий соціальний регулятор.

У підрозділі формулюються такі ознаки основоположних принципів, як: втілення найважливіших цінностей, притаманних певній системі права; концентроване відображення результату розвитку права та визначення напрямків його подальшого розвитку; найбільш загальний характер; пріоритет перед нормами права; підвищена стійкість; самодостатній характер (з точки зору формальної визначеності) та ін.

Зокрема, підкреслюється, що основоположні принципи утворюють загальнолюдський вимір права, символізують дух права, мають вищу «концентрацію легітимності», забезпечують наступність правової системи.

Автор звертає увагу на те, що наповнення принципів як загальних ідей нормативним змістом (при збереженні певного концептуального ядра) є завданням органів законодавчої і судової влади. Так, законодавець виконує це завдання під час поточної правотворчості; у свою чергу суди виконують його в ході обережного безперервного правового розвитку при вирішенні конкретних справ.

Зазначається, що важливою особливістю принципів є їх «вага». Тому при вирішенні справи можуть враховуватися кілька принципів, що суперечать один одному. У роботі наводяться приклади такого зважування й розглядається питання про можливу методику. На думку дисертанта, ця особливість вимушує відмовитись від спроби ієрархічно розташувати принципи одного рівня (наприклад, ранжувати основоположні принципи).

У роботі підтримується дуалістична концепція, відповідно до якої основоположні принципи права можуть використовуватися в двох значеннях: як зміст права і як його форма (джерело). У такому розумінні, яке краще узгоджується з аксіологічною природою принципів, вони є самодостатніми: для застосування їх вимог немає необхідності посилатися на інше джерело права. Цей підхід дозволяє уникнути небажаного протиставлення позитивних і надпозитивних принципів права, розглядаючи всі загальні принципи як елемент позитивного права.

Зазначається, що при визначенні переліку основоположних принципів не можна обмежуватися лише емпіричною перевіркою (демонстрацією того, що певні ідеї знайшли своє втілення в позитивному праві і практиці його застосування). Перелік цих принципів має витримати також нормативну перевірку. На думку автора, для цього може використовуватися методика, запропонована Дж. Ролзом для обґрунтування принципів справедливості (вибір в умовах первісної позиції, яка характеризується «запоною незнання»). Завдяки цій методиці можна дійти висновку, що такими принципами є справедливість, рівність, свобода й гуманізм. Висловлюється припущення: якщо право буде засноване на цих засадах, то розумні та добре інформовані люди погодяться з пріоритетом цього соціального регулятора над будь-якими рішеннями та діями окремих суб'єктів, тобто з визнанням верховенства права. Для гарантування його ефективної дії люди мають погодитись на запровадження принципів правової визначеності, пропорційності і добросовісності.

У зв'язку з цим наводиться уточнене визначення права як загальнообов'язкового соціального регулятора, спрямованого на забезпечення свободи шляхом визначення справедливої, рівної й гуманної міри належної і можливої поведінки, ефективна дія якого гарантується державою.

У підрозділі 1.3. «Роль основоположних принципів у реалізації права» підкреслюється, що для принципів зазвичай характерна опосередкована форма реалізації (суд має прийняти рішення відповідно до норм, але й у світлі принципів права). Проте принципи права можуть бути й безпосередньою правовою підставою для вирішення справ. Це обумовлено тим, що право зобов'язане орієнтуватися на ті цінності, що втілені в принципах права, а однією з цілей застосування права є прийняття такого рішення, яке б узгоджувалося з принципами права.

На думку автора, питання про безпосереднє застосування принципів права тісно пов'язане з проблемою добудови (розвитку) права під час його реалізації. Добудова права судовою владою є беззаперечним стандартом сучасної західної юриспруденції. Підкреслюється, що вона має відбуватися у процесі постійної комунікації між суддями, спільнотою юристів і громадськістю. Спрямованість на забезпечення основоположних принципів права, а врешті-решт - на утвердження верховенства права є тією обставиною, що легітимує добудову права.

Дисертант виходить з того, що правосуддя добудовує (розвиває) право шляхом уточнення (secundum legem), доповнення (praeter legem) або виправлення закону (сontra legem).

Добудова права secundum legem, що відбувається в процесі тлумачення права, передбачає обов'язкове звернення до принципів права. Так, принципи права використовуються при: 1) застосуванні системного й телеологічного способів тлумачення (особливо при вирішенні «важких справ»); 2) тлумаченні оціночних понять; 3) обґрунтуванні необхідності відхилення від буквального тлумачення на користь поширювального й обмежувального тлумачення; 4) здійсненні модернового тлумачення, що має на меті «осучаснення» змісту закону; 5) проведенні так званої глобальної контрольної перевірки, що дозволяє попередити ситуацію, при якій результат тлумачення суперечитиме основним соціальним цінностям і внаслідок цього не отримає суспільного визнання.

Проблема доповнення закону (добудова praeter legem) розглядається автором в контексті подолання прогалин у праві. Підкреслюється, що для цього зазвичай використовують аналогію закону й аналогію права. Проте, на думку дисертанта, подолання прогалин може здійснюватися також шляхом безпосереднього застосування загальних (основоположних) принципів права. Така позиція обґрунтовується тим, що аналогія закону і права спирається на подібність відносин, які врегульовані законом, і тих, що не врегульовані законом, в той час як при використанні загальних принципів йдеться про створення правила для регулювання відносин, які по суті не є подібними до тих, що правом уже внормовані.

Підкреслюється, що виправлення закону під час правозастосування (добудова сontra legem), тобто здійснення правосуддя «contra legem sed secundum ius» (а саме - лише відповідно до принципів права без урахування закону), є припустимим лише у виключних випадках. У роботі наводяться приклади подібної практики.

Наприкінці підрозділу зазначається, що посилання на принципи може також дозволити усунути порушення прав, що були допущені під час прийняття й застосування норм права. На сьогодні практика застосування принципів набула найбільшого поширення в діяльності адміністративних і конституційних судів, які уповноважені визнавати нечинними юридичні акти зокрема через їх невідповідність загальним принципам права.

Розділ 2 «Система основоположних принципів права» об'єднує 4 підрозділи, в яких аналізуються окремі основоположні принципи й досліджуються зв'язки між ними.

Підрозділ 2.1. «Справедливість» присвячений демонстрації нерозривного зв'язку права і справедливості як складової європейської правової традиції. Цей аналіз ґрунтується на розрізненні об'єктивної і суб'єктивної справедливості, а також на виокремленні формальної, змістовної й процедурної справедливості.

Так, підкреслюється, що об'єктивна (інституційна) справедливість є реалізацією ідеї справедливості в певних соціальних інститутах (економіці, освіті, сім'ї, праві, державі тощо). У свою чергу суб'єктивна (особиста) справедливість означає добропорядність людини, яка добровільно й постійно виконує вимоги об'єктивної справедливості.

Звертаючись до формальної, змістовної і процедурної справедливості, автор зазначає, що формальна справедливість імпліцитно присутня в самому понятті права, яке має демонструвати безсторонність (неупередженість) та послідовність при виробленні і при застосуванні правил. Ідея формальної справедливості в правовій сфері втілюється у принципі формальної рівності й у формальному аспекті верховенства права.

У свою чергу змістовна справедливість втілюється у принципі пропорційності (розмірності). Пропорційність у сфері обміну реалізується як еквівалентність і тісно пов'язана з концепцією зрівняльної справедливості (justitia commutativa). У роботі нагошується на складності розкриття змісту пропорційності в сфері розподілу. За це питання відповідає концепція розподільної справедливості (justitia distributiva), проте вона - залежно від філософських переконань її автора й сфери застосування - передбачає існування кількох змістовних принципів розподілу. Для вирішення цих питань слід звертатися до правосвідомості якнайширшого кола осіб.

Процедурна справедливість визначається як додержання процедурних правил, що спрямовані на забезпечення справедливості результату певної дії, незалежно від інших обставин. Підкреслено, що для правової сфери найбільше значення має так звана неабсолютна процедурна справедливість.

Висловлюється думка, що врахування у процесі правотворчості вимог формальної, змістовної і процедурної справедливості приводить до появи легітимного права, а їх одночасна реалізація в процесі судочинства свідчить про здійснення правосуддя.

Дисертант виходить з того, що право повинне гарантувати справедливість, виступаючи як інструмент для встановлення, конкретизації і деталізації її вимог. Низка правових вимог безпосередньо випливає з принципу справедливості. Проте відповідність позитивного права справедливості існує не завжди. У деяких випадках позитивне право може випереджати або відставати від суспільних уявлень про справедливість; частина норм є «етично індиферентними»; крім того, право може орієнтуватися на інші цінності (принципи).

У роботі також наголошується на важливості втілення ідеї справедливості в судовій діяльності. Підкреслюється, що поняття «справедливе судочинство» має два аспекти: 1) матеріальна справедливість, яка полягає в тому, що кожне судове рішення має бути справедливим по суті (тобто при вирішенні спірного питання повинні бути справедливо визначені права й обов'язки тих, хто звернувся до суду, або завдяки судовому рішенню має бути відновлена порушена справедливість); 2) процедурна справедливість, яка передбачає розгляд справи у суворій відповідності до певних судових процедур.

У матеріальному аспекті суд повинен перенести ідею справедливості, втілену в нормах права, на рівень конкретних правовідносин. Крім того, суд може компенсувати недоліки, обумовлені такою рисою права, як загальність. У більш складних випадках суд може застосовувати справедливість замість закону або всупереч закону. Вирішуючи питання про необхідність поновлення справедливості, порушеної прийняттям нормативного акта, суду доцільно користуватися формулою Г. Радбруха.

Процедурна справедливість вважається суттєвим елементом правосуддя протягом усієї правової історії. Сьогодні вона втілюється насамперед в праві на справедливий судовий розгляд, в основі якого лежать правила природної справедливості: не можна бути суддею у власній справі; кожна сторона повинна мати право бути вислуханою; обвинувачений може зберігати мовчання; суддя має проявляти неупередженість (безсторонність); процес повинен бути публічним та ін.

Підрозділ 2.2. «Рівність» ґрунтується на ідеї, відповідно до якої рівне ставлення до усіх, хто належить до певної загальновизнаної групи людей, утворює обов'язкову вимогу для будь-якої правової системи. Вимога поводитись в однакових випадках однаковим чином, а у відмінних випадках - відмінним характерна для права всіх часів; вона забороняє дискримінацію як одне з найочевидніших порушень принципу рівності.

У роботі підкреслюється, що суспільні уявлення про відмінності та загальновизнані соціальні групи суттєво відрізняються залежно від історичної епохи, що впливає на оцінку певної норми чи практики як такої, що відповідає принципу рівності. Так, античне й середньовічне право не знали загальної рівності. Заперечення відмінностей між людьми набуває важливого значення лише в Новий час.

В епоху буржуазних революцій загальну рівність розуміють насамперед як рівність можливостей, тобто як ідею, згідно з якою кожному індивіду мають бути гарантовані однакові шанси досягти успіхів у житті. Подібна рівність за своїм характером є формальною. Після визнання ідеї загальної рівності як принципу права перед суспільством знову постає питання про відмінності, які має враховувати право. Аналіз рівності тепер обертається навколо осмислення того, яким має бути рівне ставлення до людей, що різняться у важливих аспектах.

У роботі звертається увага на зміни, що відбулися у ХХ ст. у самому розумінні рівності можливостей. Під впливом дискусії між лібералами і соціалістами щодо свободи й рівності, із врахуванням альтернативної концепції (рівності результатів) сучасна концепція рівності доповнюється ідеєю створення реальних можливостей для членів суспільства конкурувати - з достатніми шансами на успіх - з іншими. Провідною сучасною інтерпретацією ідеї рівності є діалектичне поєднання формальної і фактичної (реальної) рівності, яке дозволяє забезпечити «справедливу рівність можливостей» (Дж. Ролз).

Підкреслюється, що вимога формальної рівності можливостей реалізується в праві за допомогою чотирьох пов'язаних між собою загальних принципів: 1) принципу рівності перед законом; 2) принципу рівності перед судом; 3) принципу рівності прав і свобод людини і громадянина; 4) принципу рівності обов'язків людини й громадянина.

У свою чергу ідея фактичної рівності можливостей реалізується в праві за допомогою двох основних принципів: 1) принципу диференціації правового регулювання; 2) принципу позитивної дискримінації.

Принцип диференціації виходить з визнання того, що право повинне враховувати відмінності між людьми. Відсутність диференціації призводить до непрямого порушення рівності, яке в цих випадках полягає насамперед не в формулюванні норми (вона зовнішньо є однаковою для всіх), а в її фактичній дії (практика застосування норми є суттєво неоднаковою для різних категорій осіб, що призводить до дискримінації).

Надзвичайно важливим для реалізації правової рівності як справедливої рівності можливостей є принцип недискримінації. Оскільки дискримінація призводить до обмеження або унеможливлення користування чи здійснення прав і свобод усіма людьми на рівних підставах, то її заборона розглядається як один із шляхів забезпечення рівності. У сучасній інтерпретації недискримінація означає заборону необґрунтованого відмінного ставлення до осіб, що знаходяться в однаковій ситуації, чи однакового підходу до осіб, що знаходяться в різних ситуаціях. У роботі проаналізований досвід Ради Європи і ЄС у боротьбі з дискримінацією, досліджена практика Конституційного Суду України щодо формування стандартів (не)обґрунтованої диференціації правового регулювання.

У підрозділі також зазначається, що заради забезпечення фактичної рівності можливостей держава може вдаватися до позитивної дискримінації (політики позитивних дій) - юридичної розбіжності в підходах, яка реалізується як тимчасовий захід з метою створення сприятливих умов для певної категорії осіб на шкоду іншій категорії і таким чином компенсує існуючу між ними фактичну нерівність. Вважається, що подібні правильно спроектовані програми не суперечать вимогам рівності і недискримінації. Конкретний їх зміст та спрямованість залежать насамперед від історичної і культурної специфіки держави. Так, в Україні політика позитивних дій реалізується для того, щоб досягти гендерної рівності.

У підрозділі 2.3. «Свобода» констатується, що концепція свободи, яка історично пов'язана з обмеженням сваволі влади, насамперед державної, з'являється в епоху Відродження й Реформації, хоча її зародження відбувається значно раніше. У роботі аналізуються античні і середньовічні витоки ідеї свободи, звертається увага на зміну парадигми свободи в Новий час, досліджуються причини й наслідки такого повороту.

Автор погоджується з тим, що в соціальній (індивідуальній) свободі доцільно розрізняти два типи (концепції): 1) негативну свободу, коли зосереджуються на відсутності втручання з боку інших людей; 2) позитивну свободу, коли увага концентрується на спроможності особи самостійно приймати рішення щодо вчинення власних дій (підхід І. Берліна).

Негативна свобода (свобода «від») може бути досить широкою, проте не може бути необмеженою. Право є найбільш прийнятним засобом для встановлення цих меж. Крім того, воно повинно гарантувати мінімальну сферу особистої свободи (окресленої переліком основних прав), в яку взагалі не можна втручатися. Свобода в негативному аспекті означає незалежність від сваволі іншого, але у присутності іншого.

Відповідно до позитивної концепції свободи (свободи «для») особа є вільною, коли її життя й її рішення залежать від неї, а не від дії будь-яких зовнішніх сил. Вона ніби є власним законодавцем; вона самостійно визначає сферу своєї негативної свободи. Однак її здійснення в умовах суспільства можливе лише через спільні дії цієї особи з іншими особами. Поняття позитивної свободи утворює серцевину гасел національного суверенітету, народовладдя, самоврядування, демократії.

Сучасне суспільство неможливо уявити без одночасного існування обох типів свободи, які найкраще (порівняно з іншими режимами) гарантуються поєднанням елементів демократії й соціальної правової державності за умови існування громадянського суспільства.

Автор демонструє, що право закріплює визнання свободи як однієї з найвищих соціальних цінностей. Там, де заперечується свобода, не визнається вільний індивід, там нема і не може бути права, суб'єктів права, правових законів. Ідея свободи лежить в основі принципів права, нею має бути проникнутий зміст юридичних актів.

Дуже важливим з точки зору юриспруденції є питання про підстави для обмеження свободи за допомогою права. Запобігання шкоди іншим - класична ліберальна відповідь на це питання, сформульована Дж. С. Мілем. Крім того, зазначається, що державу можна виправдати, принаймні за певних обставин, коли вона забороняє: 1) дії, які завдають фізичної, економічної, моральної або психічної шкоди виконавцеві цих дій (принцип патерналізму); 2) аморальність, навіть тоді, коли вона не шкодить нікому (принцип юридичного моралізму).

У роботі підкреслюється, що право має виступати як легітимована міра свободи. Її визначення насамперед передбачає формулювання в юридичних актах переліків дозволеної і забороненої поведінки. В його основу слід покласти певні засади: принципи гуманізму, справедливості й рівності. Зміст свободи обумовлює такі вимоги, що мають бути втілені в праві: принцип «дозволено все, що не забороняється законом»; принцип поваги і непорушності прав та свобод людини; принцип автономії; принцип плюралізму; принцип толерантності; принцип субсидіарності та ін.

Підрозділ 2.4. «Гуманізм» виходить з розуміння гуманізму як світогляду, в центрі якого знаходиться ідея людини як найвищої цінності, ідеології, що орієнтується насамперед на позитив людини при визнанні її негативу, який потребує контролю й обмежень. У роботі наголошується на тому, що гуманістичні цінності отримали широке визнання в епоху Просвітництва, перетворившись із того часу в глибинний і постійно діючий фактор європейської цивілізації.

...