Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Разом з тим права людини, незважаючи на їх безперечну найвищу цінність у правовій демократичній державі, не можуть бути зведені в абсолют і бути завжди і в усіх випадках недоторканними, адже в сучасних умовах розвитку будь-якої держави практична діяльність осіб і органів, які ведуть боротьбу із злочинністю, неможлива без обмеження конституційних прав людини.

Згідно з основоположним міжнародним актом про права людини - Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29). В Основному законі України зазначається, що конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64).

Сфера кримінального провадження є саме тією сферою правотворчої й правозастосовчої державної діяльності, у якій обмеження прав людини є об'єктивно необхідним явищем для успішного досягнення сучасного правозахисного призначення кримінального провадження, охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також для швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

За роки незалежності в Україні вчинено 9,451 млн. злочинів, з них 2,2 млн належали до категорії особливо тяжких. З усіх злочинів дві третини розкрито (6,360 млн.). Виявлено і знешкоджено 13,2 тис. організованих груп. Працівники правоохоронних органів вилучили з незаконного обігу 937 кг героїну, 974 кг кокаїну, 6,3 т гашишу, 250 кг синтетичних наркотиків, понад 118 т марихуани і макової соломки, 1500 т прекурсорів. За вчинення протиправних дій заарештовано 690,8 тис. злочинців, розшукано 323,8 тис. безвісти зниклих громадян.

Зросла кількість розкритих злочинів. Так, якщо в 1991 році з 405 516 зареєстрованих злочинів було розкрито 197 615, то у 2008 році з 384 424 розкрито 295 918 В независимой Украине совершено почти 9,5 млн. преступлений [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://news.liga.net/news/N0929309.html.

З метою розкриття злочинів, для установлення винних осіб та їх покарання органи розслідування провадять у передбаченому чинним законодавством України порядку оперативно-розшукову діяльність та досудове розслідування, яке неможливе без вторгнення у сферу прав і свобод осіб, які залучаються в кримінальне провадження. Без відповідних обмежень неможливо розкрити злочин, покарати винного, відшкодувати заподіяну шкоду, запобігти злочинній діяльності. Переважно під час провадження в кримінальній справі і безпосередньо в ході проведення слідчих дій та застосування заходів процесуального примусу обмежуються права на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, повагу особистого і сімейного життя.

Дослідження допустимості обмеження конституційних прав людини у кримінальному провадженні створює передумови для реформування чинного кримінально-процесуального законодавства, яке покликане забезпечувати надійні умови для захисту прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, що охороняються законом.

Питання обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні досі ще не піддавалися спеціальному монографічному дослідженню. В Україні деякі його аспекти досліджували Ю. П. Аленін, О. М. Бандурка, В. О. Бахін, В. Д. Берназ, А. П. Бущенко, А. Ф. Волобуєв, В. І. Галаган, В. Г. Гончаренко, Ю. М. Грошевий, М. М. Губенко, Ю. О. Гурджі, В. С. Гуславський, В. О. Демиденко, В. С. Зеленецький, С. Ільченко, А. В. Іщенко, О. В. Капліна, Н. С. Карпов, А. М. Колодій, М. В. Корнієнко, Л. М. Лобойко, В. Т. Маляренко, О. А. Мартиненко, О. Р. Михайленко, О. В. Негодченко, В. Т. Нор, А. Ю. Олійник, М. А. Погорецький, П. М. Рабінович, В. М. Тертишник, В. М. Трубников, Л. Д. Удалова, М. І. Хавронюк, О.Г. Шило та ін.

Дещо більше уваги приділяли обмеженню конституційних прав людини в кримінальному провадженні науковці Російської Федерації. Однак і вони здебільшого розглядали лише окремі аспекти обмеження при провадженні певної слідчої дії чи застосування запобіжного заходу (Р. С. Бєлкін, В. Б. Бєлоусов, Н. Г. Бєляева, І. Биховський, Л. Д. Воєводін, Е. А. Вологіна, К. К. Гасанов, Л. І. Даньшина, З. Д. Єнікеєв, З. З. Зінатуллін, А. А. Закатов, З. Ф. Коврига, В. М. Корнуков, І. Н. Короткий, Ф. М. Кудін, О. М. Ларін, Т. Н. Москалькова, Р. А. Мюллерсон, І. Л. Петрухін, В. Т. Томін, І. Я. Фойницький та ін.).

Безсумнівно, в теорію і практику розкриття та розслідування злочинів зроблено чимало внесків, створено значне наукове підґрунтя для подальших наукових досліджень, проте невідповідність вітчизняного кримінально-процесуального законодавства європейським стандартам, недостатня теоретична обґрунтованість і законодавче врегулювання обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні створюють нагальну потребу комплексного наукового дослідження допустимості обмеження конституційних прав людини при проведенні оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування.

Наведені обставини і зумовили вибір теми, структуру і зміст дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до головних напрямів наукових досліджень науково-дослідних установ МВС України на період 2009-2012 рр. та плану науково-дослідної роботи Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ на 2009-2010 рр., спрямоване на реалізацію положень Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, ухваленої Законом України від 18 березня 2004 р., Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року, Указу Президента України № 311/2008 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року „Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів”.

Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Київського міжнародного університету 28.10.2006 (протокол № 3), уточнено на засіданні вченої ради Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ 27.10.2009 (протокол № 9).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі чинного законодавства та узагальнення практики його реалізації органами дізнання, досудового слідства, прокурором, судом (суддею) визначити сутність та особливості обмеження конституційних прав людини при проведенні слідчих дій, застосуванні заходів процесуального примусу, виявити спільні та відмінні правові норми у кримінально-процесуальному законодавстві України та зарубіжних держав, що регулюють обмеження прав людини, розробка на цій основі рекомендацій з удосконалення кримінально-процесуального законодавства в частині закріплення прав людини, гарантій їх дотримання та допустимості обмеження. Цій меті відповідають такі завдання:

- провести історико-правовий аналіз конституційних прав людини, що найбільш обмежуються в кримінальному провадженні;

- з'ясувати поняття та зміст таких конституційних прав людини як право на повагу її гідності, свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, повагу особистого і сімейного життя;

- з'ясувати сутність, мету, ознаки, підстави та основні принципи обмеження конституційних прав людини при проведенні оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування;

- дослідити відмінність між обмеженням та порушенням конституційних прав людини в кримінальному провадженні;

- визначити коло суб'єктів, які наділені повноваженнями обмеження конституційних прав людини, а також суб'єктів, права яких можуть бути обмежені під час розслідування злочинів;

- виявити особливості обмеження конституційних прав людини при проведенні оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування;

- на підставі порівняльного аналізу виявити відмінності, суперечності і прогалини в кримінально-процесуальному законодавстві України та зарубіжних держав щодо допустимості обмеження конституційних прав людини при розслідуванні злочинів, оцінити переваги та взаємовплив цього законодавства;

- з'ясувати механізм контролю та нагляду за законністю і обґрунтованістю обмеження конституційних прав людини;

- узагальнити норми міжнародного права, що закріплюють загальні умови і конкретні способи обмеження прав і свобод людини з метою приведення національного законодавства відповідно до норм міжнародного права;

- узагальнити практику Європейського суду з прав людини щодо обмеження конституційних прав людини під час розслідування злочинів та недопущення їх порушень;

- сформулювати рекомендації та пропозиції з унесення змін і доповнень у чинне кримінально-процесуальне законодавство України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у правотворчій і правозастосовчій діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, що пов'язані з обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі.

Предметом дослідження є обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні.

Методи дослідження. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження обрано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів, які застосовуються в правовій науці. Методи історико-правового та документального аналізу застосовані при розгляді становлення і розвитку прав людини (розділ 1), а також вивчення досвіду зарубіжних країн (підрозділ 4.1). Для вивчення та поглиблення понятійного апарату „обмеження конституційних прав людини у кримінальному провадженні” використовувався метод системного аналізу (підрозділ 2.1). Використання методів аналізу, синтезу, класифікації та групування дозволило визначити правовий статус органів розслідування, прокуратури та суду як суб'єктів, які наділені повноваженнями щодо обмеження конституційних прав людини (підрозділи 2.2, 2.3). Системно-структурний метод застосовано при аналізі окремих процесуальних та слідчих дій пов'язаних з обмеженням конституційних прав (підрозділ 2.3), а також при розгляді механізму контролю і нагляду за законністю і обґрунтованістю обмеження конституційних прав людини (розділ 3). За допомогою порівняльно-правового методу було досліджено міжнародно-правові норми, які стосуються захисту прав людини, а також допустимості обмежень прав при розслідуванні злочинів (підрозділи 4.2, 4.3). Метод статистичного аналізу використовувався при характеристиці якості роботи органів розслідування, прокуратури і суду (розділи 2, 3). Соціологічні методи використовувалися при з'ясуванні наявних у досліджуваній сфері проблем на основі проведених анкетувань (розділи 2, 3).

Теоретичну базу дослідження становлять наукові праці у галузі теорії права, кримінального процесу, кримінально-виконавчого права, криміналістики.

Нормативну базу дослідження складають міжнародно-правові акти, що стосуються кримінального провадження, Конституція України, інші закони, підзаконні нормативно-правові акти, законодавство інших країн (США, Англії, Франції, Німеччини).

Емпіричну базу дослідження становлять матеріали 350 вивчених автором кримінальних справ, що знаходяться в провадженні слідчих підрозділів ГУМВС України в Київській та Черкаській областях і місті Києві, результати опитування 125 слідчих та 160 працівників інших служб органів внутрішніх справ, довідкові видання, статистичні матеріали.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням, у якому з урахуванням норм вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, міжнародного права і діяльності Європейського суду з прав людини досліджено теорію і практику правового регулювання обмеження конституційних прав людини при розслідуванні кримінальних справ. На основі дисертації сформульовано ряд нових концептуальних у теоретичному розумінні та важливих для юридичної практики положень і висновків, які виносяться на захист. Основні з них такі:

уперше:

- надано тлумачення поняттю обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні, яке слід розуміти, як передбачене кримінально-процесуальним законодавством звуження обсягу гарантованих Основним законом держави прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка з боку суб'єктів, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя;

- науково обґрунтовано і визначено ознаки обмеження конституційних прав людини, а саме: стримування інтересів суб'єктів кримінального провадження та водночас задоволення суспільних інтересів в охороні і захисті; використання переважно примусових заходів; зменшення обсягу можливостей, свободи, а таким чином і прав людини до певного „граничного” стану; спрямованість на охорону суспільних відносин, індивідуальної і колективної свободи;

- сформульовано принципи обмеження конституційних прав людини та розкрито сутність таких принципів, як законність, легітимність, ясність, чіткість і визначеність, цілеобумовленість, співвідношення мети і результату, винятковість і тимчасовість;

- визначено обставини, за яких припиняються обмеження конституційних прав, а саме: закінчення встановлених законом строків обмеження; скасування рішення про обмеження прав контролюючим або наглядовим органом; прийняття рішення про відмову в обранні заходу процесуального примусу; закриття справи;

- розкрито сутність поняття порушення конституційних прав людини в кримінальному провадженні, під яким розуміються необумовлені фактичними обставинами справи і непідтверджені належним чином сукупністю доказів у справі, а також пов'язані із незаконними методами ведення дізнання та досудового слідства дії і рішення органів, які провадять розслідування та здійснюють правосуддя;

- узагальнено способи обмежень прав на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; повагу особистого і сімейного життя;

- при дослідженні кримінально-процесуального законодавства Франції, Німеччини, США, Англії щодо допустимості обмеження конституційних прав людини при розслідуванні злочинів установлено суб'єктів, які наділені правом обмеження конституційних прав при розслідуванні злочинів; суб'єктів, права яких обмежуються; досліджено слідчі дії та заходи процесуального примусу, при проведенні чи застосуванні яких найбільше обмежуються права людини; проаналізовано процесуальні права підозрюваного (обвинуваченого), захисника та їх обмеження в ході розслідування тяжких злочинів, особливо пов'язаних з терористичними актами;

- розроблено систему змін і доповнень до чинного КПК України та Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” щодо допустимості обмежень конституційних прав людини та їх захисту. Зокрема, запропоновано доповнити КПК України статтями 2¹ „Закони, що визначають порядок кримінального судочинства” та 4¹ „Обмеження конституційних прав і свобод у кримінальному судочинстві”, а також унести зміни та доповнення до статей 14¹, 43¹, 106, 127, 155, 165², 187 КПК України та статей 8, 9 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”;

удосконалено:

- періодизацію історії розвитку конституційних прав людини, що враховує об'єктивні чинники, які впливали на їх розвиток та обмеження на кожному зазначеному етапі;

- вчення про види кримінально-процесуального примусу, обґрунтовано позицію визначення оптимальних меж кримінально-процесуального примусу;

- наукові рекомендації щодо проведення слідчих дій та застосування заходів процесуального примусу, які обмежують конституційні права людини;

- поняття судового контролю, під яким пропонується розуміти окрему форму діяльності суду, що випливає з покладеної на нього функції захисту прав та свобод людини і здійснюється шляхом надання судом дозволу на певні процесуальні дії, пов'язані з обмеженням конституційних прав і свобод громадян, та контролю за законністю їх проведення, розгляду справи в суді і для реалізації громадянами права на оскарження дій і рішень органів дізнання та досудового слідства.

дістали подальшого розвитку:

- класифікація прав людини, в основу якої покладено такий критерій, як характер суспільних відносин, які вони відображають;

- зміст прав людини на повагу до її гідності в кримінальному провадженні; на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; повагу особистого і сімейного життя;

- підходи щодо виявлення причин та видів порушень конституційних прав людини, серед яких заслуговують особливої уваги на фізичне насильство, незаконне утримання в ІТУ чи СІЗО, а також відмова в наданні медичної допомоги;

- обґрунтування необхідності удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо зняття інформації з каналів зв'язку, зокрема, процесуального закріплення максимального строку зняття інформації з каналів зв'язку, повідомлення особи, телефон якої прослуховувався, про обмеження її конституційних прав, запровадження щорічного звіту правоохоронних органів про застосування заходів, які обмежують права людини;

- міжнародні критерії обмеження прав людини в кримінальному провадженні, такі як установлення обмежень лише на підставі закону; визначення категорій осіб, які уповноважені обмежувати права і свободи, а також категорій осіб, які піддаються обмеженню прав і свобод; застосування примусу; повага і визнання прав і свобод інших осіб; неупередженість і незалежність правосуддя; ступінь обмежень та їх тривалість.

Положення кандидатської дисертації повторно здобувачем на захист не виносяться.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації наукові положення, висновки і рекомендації можуть бути використані у:

- науково-дослідній сфері - як основа для подальших наукових розробок щодо допустимості та законності обмежень конституційних прав людини при розслідуванні злочинів (акт впровадження № 194/06-09 від 23.06.2009);

- правотворчій діяльності - для вдосконалення положень чинного КПК України, при розробці проекту КПК України в частині правового регулювання застосування заходів процесуального примусу та проведення слідчих дій, а також при підготовці змін і доповнень до Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” (акт впровадження № 04-19/14-3126);

- правозастосовчій діяльності - використання одержаних результатів і розробок сприятиме підвищенню якості та ефективності діяльності органів розслідування, прокуратури та суду при проведенні процесуальних дій, що обмежують конституційні права людини;

- навчально-методичному процесі - при написанні підручників і посібників з дисципліни „Кримінальний процес України”, під час викладання зазначеної дисципліни в юридичних вищих навчальних закладах України (акт впровадження № 271/04 від 03.06.2009);

- у правовиховній роботі - при організації правового навчання населення, роз'ясненні кримінально-процесуального законодавства щодо допустимості обмеження конституційних прав людини при розслідуванні злочинів, формуванні у осіб, які залучаються у кримінальне провадження свідомого і відповідального ставлення до виконання своїх процесуальних обов'язків.

Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, що відбивають її наукову новизну, розроблені автором особисто. Власні теоретичні розробки здобувача у наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 60 %. Наукові ідеї та розробки співавторів опублікованих праць у дисертації не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації апробовані автором під час виконання й обговорення її на засіданні кафедри кримінального процесу Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Результати дослідження оприлюднені, зокрема, на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях та круглих столах: „Тероризм і національна безпека України” (м. Київ, 2002 р.,). „Інформаційні технології в економіці, менеджменті і бізнесі. Проблеми науки, практики і освіти” (м. Київ, 2002 р.), „Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах” (м. Київ, 2002 р.), „Недержавна система безпеки підприємництва як складова національної безпеки України” (м. Київ, 2003 р.), „Європейський шлях розвитку України: проблеми, труднощі, перспективи” (м. Київ, 2004 р.), „Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення” (Сімферополь-Ялта, 2006 р.), „Актуальні проблеми управління та службово-оперативної діяльності органів внутрішніх справ у сучасний період розвитку державності України” (м. Київ, 2007 р.), „Права людини: міжнародні та національні аспекти” (м. Київ, 2007 р.), „Права людини: міжнародні стандарти та національний вимір” (до 60-річчя Загальної декларації прав людини) (м. Київ, 2008 р.), „Право на защиту прав и свобод человека и гражданина (к 15-летию Конституции Российской Федерации и 60-летию принятия Всеобщей декларации прав человека” (м. Москва, 2008 р.), „Сучасні тенденції реформування держави і права в Україні” (м. Київ, 2008 р.,), „Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів, Івано-Франківської області, 2009 р.), „Социально-экономические и правовые проблемы инновационного развития России” (м. Саратов, 2009 р.), Україна в євроінтеграційних процесах” (м. Київ, 2009 р.), „Від громадянського суспільства - до правової держави” (м. Харків, 2009 р.), „Розвиток держави і права в сучасних умовах: досвід, реалії, перспективи” (м. Луганськ, 2009 р.), „Україна в євроінтеграційних процесах” (м. Київ, 2009 р.,), „Права людини в Україні в контексті проголошення Генеральною асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини” (м. Київ, 2009 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладено у 43 публікаціях, з яких: 1 монографія, 1 підручник, виконаний у співавторстві, 3 навчальних посібники (2 у співавторстві), 24 статті, опублікованих у виданнях, визначених ВАК України як фахові з юридичних наук, 14 статей (тез) в інших виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, що включають чотирнадцять підрозділів, висновків, додатків і списку використаних джерел (725 найменувань). Повний обсяг рукопису дисертації становить 451 сторінку, з яких основний текст - 376 сторінок, 2 додатки на 11 сторінках, список використаних джерел (725 найменувань) на 64 сторінках.

Основний зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; указується на його зв'язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання, наукова новизна; окреслюються практичне значення одержаних результатів дослідження, особистий внесок здобувача в їх отриманні, апробація результатів дисертації та її структура; формулюються основні положення та висновки, що виносяться на захист.

Розділ 1. „Поняття, зміст та сутність конституційних прав людини” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття та зміст конституційних прав і свобод людини і громадянина: становлення і розвиток” досліджується сутність конституційних прав, розкриваються питання історії становлення і подальшого розвитку конституційних прав і свобод людини і громадянина, надається класифікація конституційних прав. Особлива увага приділяється історичному розвитку тих конституційних прав, які в сучасних умовах найбільш обмежуються при розслідуванні злочинів (право людини на повагу її гідності; свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; повагу особистого і сімейного життя). Досліджуються основні нормативно-правові документи, що закріплювали ці права людини і громадянина в різні історичні епохи.

Обґрунтовується, що історія прав людини є історією як формування, так і еволюцією уявлень про обмеження цих прав. Обмеження прав у цьому сенсі мають таке саме природне походження, як власне права і свободи.

Звертається увага на те, що теорія права і правова практика розрізняють поняття „права людини” і „права громадянина”. У першому випадку йдеться про права, пов'язані із самою людською істотою, її існуванням та розвитком. Що стосується прав громадянина, вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інститутами. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини є більш пріоритетними порівняно з правами громадянина, адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Інтерв'ювання автором слідчих та оперативних працівників органів внутрішніх справ показало, що в кримінальному провадженні найбільше обмежуються такі конституційні права людини, як право на свободу та особисту недоторканність (81,6 % та 83,7 % відповідно), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (68,8% та 70 %), право на недоторканність житла (55,2 % та 58,7 %).

У дисертації підкреслюється, що основним у характеристиці прав людини є те, що вони мають захищатися державою та законом. Більш того, будь-які суперечності щодо прав мають розглядатися компетентним, безстороннім і незалежним судом, який міг би застосовувати процедури, що забезпечать повну рівноправність та справедливість щодо широкої громадськості та відкритого проголошення прийнятих рішень.

Автор розвинув теорію, що в кримінальному провадженні юридичний аспект прав людини необхідно розуміти наступним чином: по-перше, права людини і громадянина мають співвідноситися з обов'язками суб'єктів, які провадять досудове розслідування та здійснюють правосуддя (органи дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя) діяти згідно із законом; по-друге, вищезазначені суб'єкти повинні чітко представляти (розуміти) своє місце і місце особи, яка має та обстоює в кримінальному провадженні власні інтереси (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий), у розслідуванні кримінальної справи та під час судового розгляду; по-третє, кожна особа, яка має та обстоює в кримінальному провадженні власні інтереси чи сприяє кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя, повинна відчувати свою захищеність.

У підрозділі 1.2. „Право особи на повагу її гідності та його місце в кримінально-процесуальному законодавстві” досліджується поняття та зміст даного конституційного права під час розслідування кримінальної справи та її судового розгляду.

Здійснюється співставлення гносеологічного терміна „жорстоке поводження” з визначенням „катування”. Дисертант доводить таку принципову особливість, що катування здійснюються для досягнення певної мети. Жорстоке поводження не несе в собі такого навантаження, оскільки його сенс полягає лише в діях, що принижують, завдають болю. Розглядаються основні проблеми у сфері попередження катування і нелюдського поводження, а також узагальнюється практика Європейського суду з прав людини щодо недопустимості застосування з боку посадових осіб з охорони громадського порядку катувань і нелюдського поводження із затриманими й ув'язненими, а також кваліфікації понять „катування” і „нелюдське поводження”.

У дисертаційному дослідженні наголошується, що катування та інші види жорстокого поводження при розслідуванні злочинів безкарно застосовуються в більшості країн світу, у тому числі й в Україні. Крім того, зазначається, що майже третина всього людства виправдовують застосування тортур та інших форм насильницького впливу відносно в'язнів у тюрмах для вирішення глобальних проблем, наприклад, боротьби з тероризмом.

Дисертант зазначає на недопустимості порушення цього права, водночас вперше обґрунтовує, що дане право може бути обмежене у випадках чітко передбачених кримінально-процесуальним законодавством, оскільки органи розслідування не повинні залежати (при проведенні освідування, особистого огляду, обшуку, експертизи, відібрання зразків для експертного дослідження) від бажання чи небажання осіб, які залучаються до їх проведення у виборі методики та порядку проведення слідчих дій.

З посиланням на міжнародне законодавство, практику Європейського суду з прав людини робиться висновок, що певні фізичні чи моральні страждання можуть складати невід'ємний елемент законності дій або викликатися необхідністю розкриття злочину. Обмеження даного права не повинно бути нормою, а має застосовуватися лише у виключних випадках для досягнення завдань кримінального судочинства та в межах чинного законодавства. При цьому особу необхідно переконувати в цілковитій безпеці застосування певних методів розслідування, гарантувати їх безпеку, роз'яснити необхідність установлення об'єктивної істини в кримінальному провадженні, і головне, щоб такі дії здійснювалися на підставах і в порядку, чітко визначених КПК України.

Розкриваються міжнародні та національні механізми попередження актів катувань та протидії їм.

У підрозділі 1.3. „Право особи на свободу та особисту недоторканність та його місце в кримінально-процесуальному законодавстві” розкривається сутність даного конституційного права та висвітлюються його змістовні характеристики.

Доводиться, що право на свободу і право на особисту недоторканність є різними природними правами людини. Право на свободу розуміється як здатність поводитися за власним розсудом, як не зв'язаність чужою волею, примусом, можливість добиватися поставленої мети і, таким чином, реалізувати своє „я” в об'єктивному світі. Розглядаючи право на особисту недоторканність, підкреслюється, що особиста недоторканність - це свобода людини від незаконних і необґрунтованих затримань, арештів чи позбавлень волі іншим шляхом, а також будь-яких інших дій, спрямованих на обмеження можливості людини вільно розпоряджатися собою.

Зауважено, що правомірне обмеження права на свободу і особисту недоторканність переслідує наступну мету. По-перше, забезпечення прибуття і перебування особи на місці проведення слідчої або іншої процесуальної дії. По-друге, забезпечення отримання доказів. По-третє, подолання обґрунтовано передбачуваної або фактичної протиправної поведінки особи, яка залучена в провадження.

Зазначено, що підставами примусового обмеження права на свободу і особисту недоторканність осіб, які залучені в провадження, є встановлені або обґрунтовано передбачувані обставини, що свідчать: про спробу переховування від дізнання, досудового слідства або суду; про можливість учинення нових злочинів або замаху на вчинення злочину; про погрозу на адресу свідка, інших суб'єктів кримінального провадження, спробу знищити докази або іншим шляхом перешкодити провадженню в кримінальній справі; про можливість або ухилення від явки за викликом дізнавача, слідчого, прокурора або суду; про спробу залишити постійне або тимчасове місце проживання без дозволу дізнавача, слідчого, прокурора або суду; про можливість надати завідомо неправдиві показання або відмову від дачі показань; про можливість розголосити дані досудового розслідування.

Загальними видами обмеження свободи та особистої недоторканності дисертант визнає: вид покарання, що призначається судом за вчинення злочину в результаті об'єктивного і повного розгляду справи; запобіжний захід у вигляді взяття під варту; заходи процесуального примусу. Крім того, на підставі вивчення законодавства України розкриваються й інші види обмеження свободи та особистої недоторканності.

Наголошується, що законне і обґрунтоване обмеження прав людини і громадянина на свободу і особисту недоторканність при застосуванні заходів процесуального примусу досягається завдяки суворому дотриманню встановленого порядку їх застосування. Процесуальний порядок (або механізм), з одного боку, сприяє результативності і ефективності застосування заходів процесуального примусу, з іншого, максимально забезпечує дотримання прав, свобод і інтересів осіб, до яких вони застосовуються, захищаючи їх від надмірного, неприпустимого примусу.

У підрозділі 1.4. „Право на недоторканність і таємницю особистого життя та його місце в кримінально-процесуальному законодавстві” досліджуються такі основні права людини, як право на недоторканність житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; повагу особистого і сімейного життя.

Розглядаючи право на недоторканність житла доводиться, що зазначене конституційне право покликане забезпечувати свободу особи від незаконних вторгнень будь-яких суб'єктів у її житло, сферу особистого життя і гарантується особі незалежно від того, є вона громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства. Усе, що відбувається в житлі, не може бути розголошене без згоди зацікавлених осіб. Доступ в житло сторонніх осіб можливий лише в разі згоди громадян, які проживають у ньому. Особисті папери, щоденники та інші документи, що зберігаються в житлі, а також і за його межами є недоторканними, крім того, чітке дотримання даного права є гарантією інших прав, до яких можна віднести право на життя, на невтручання в особисте та сімейне життя, на особисту недоторканність, на володіння, користування і розпорядження своєю власністю.

Розглядаються норми КПК України, які регулюють дане право з точки зору охорони прав і свобод людини. Акцентується увага на судовому порядку надання дозволу на обшук або виїмку в житлі.

Аналізуються такі поняття як „житло”, „інше володіння особи”, „недоторканність житла”, „проникнення в житло”, „порушення недоторканності житла”. Доводиться, що право на недоторканність житла не визнається непорушним. Визначаються форми та підстави, за яких держава в особі компетентних органів має право обмежити дане право.

Розкриваються кримінально-правові та кримінально-процесуальні гарантії недопущення порушення цього права.

Проаналізовано сутність права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. На підставі чинного кримінально-процесуального законодавства розкриваються умови обмеження даного права. Зазначається, що в Україні на сьогодні гарантії законності при знятті інформації з каналів зв'язку є недостатніми.

Обґрунтовано наголошується на необхідності встановлення граничного строку зняття інформації з каналів зв'язку; обов'язкового повідомлення після закінчення зняття інформації з каналів зв'язку особі, телефон якої прослуховувався, про обмеження її конституційного права; запровадження інституту незалежного нагляду за законністю проведення зняття інформації з каналів зв'язку з боку певного органу влади; запровадження щорічного звіту правоохоронних органів про застосування заходів, які обмежують права людини.

Зауважується, що існування законодавства, яке регулює прихований нагляд за поштою і зв'язком, є, зважаючи на виняткові умови, необхідним у демократичному суспільстві.

Особлива увага приділяється конституційному праву людини на повагу особистого і сімейного життя, розкривається відмінність між особистим і сімейним життям. На підставі аналізу законодавства зазначається про неприпустимість стеження за людиною, прослуховування і запису особистих розмов, розголошення таємниці банківських вкладів та рахунків, відомостей, які вважаються лікарською таємницею, актів реєстрації цивільного стану, таємниці сповіді, відомостей, повідомлених захисникові, нотаріусу. Тлумачаться конституційні норми, якими гарантується недопущення порушення зазначеного права. Водночас зазначається, що з метою встановлення істини у справі, яка розслідується, допускається обмеження цього права в оперативно-розшуковій діяльності та під час досудового розслідування.

Акцентується увага на тому, що є цінності, якими за жодних умов не можна пожертвувати на користь розкриття злочину і встановлення істини у справі (наприклад, адвокатська таємниця), і є цінності, якими можна певною мірою нехтувати для досягнення вказаної мети (наприклад, лікарська таємниця). У сфері кримінального судочинства значно більше передбачених законом ситуацій, коли таємниці особистого життя стають відомими слідчому і суду, які використовують цю інформацію на користь розкриття злочинів, установлення і покарання винних або реабілітації невинних.

Зауважується, що завдання розкриття злочину, установлення істини у справі не повинні вирішуватися ціною відмови від гарантій недоторканності конституційних прав людини.

Розділ 2. „Обмеження конституційних прав людини при проведенні оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Сутність обмеження конституційних прав людини у кримінальному провадженні” уперше обґрунтовується доцільність у встановлених законом випадках обмеження конституційних прав при проведенні оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування.

Метою обмежень конституційних прав людини в кримінальному провадженні автор визначає захист основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.

Проаналізувавши Конституцію та КПК України зазначається, що фактичними підставами обмеження прав і свобод людини в кримінальному провадженні є нагальна необхідність запобігти злочинові чи його припинити, установити істину під час розслідування кримінальної справи, невідкладні випадки, пов'язані з урятуванням життя людей, майна або безпосереднє переслідування осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину.

Принципами обмежень конституційних прав на думку автора є: 1) законність (обмеження основних прав допускається виключно на основі закону. При цьому в законі повинні бути визначені засоби та інструменти можливого обмеження прав людини); 2) легітимність (правовою основою обмеження прав людини є загальне визнання його суспільної необхідності, існування нагальної потреби визначення меж здійснення суб'єктивного права з урахуванням інтересів інших осіб. Гарантією загального визнання необхідності обмеження є вільне обговорення наслідків, що випливають із обмеження суб'єктивного права. Важливим є визначення такого обмеження, яке б не створювало надмірних обмежень у його здійсненні; 3) ясність, чіткість і визначеність (формулювання процесуального порядку обмеження прав повинно бути таке, щоб воно було зрозуміле як для громадянина, так і для посадової особи); 4) цілеобумовленість (конкретно поставлена ціль на підставі ч. 2 ст. 64 Конституції України); 5) співвідношення мети і результату (обмеження не може бути більш суворим, ніж це необхідно; має існувати баланс між конституційно гарантованими правами індивіда і суспільним інтересом (правопорядком) або правами інших людей); 6) винятковий і тимчасовий характер.

Зазначається, що обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні полягає в тому, що це не применшення, не дискримінація, не порушення прав і свобод людини і громадянина, а лише зменшення обсягу прав і свобод. При цьому будь-яке обмеження прав і свобод людини і громадянина ґрунтується на законі, повинно мати легітимну ціль та бути необхідним для суспільства. Будь-яке втручання має бути вибірковим, а не загальнопошуковим. Нормативні акти, що не оприлюднені чи таємні, не лише не можуть установлювати будь-яких обмежень прав і свобод людини, а й регулювати порядок і підстави їх застосування, умови, межі, строки та інші суттєві ознаки цих обмежень.

Обмеження конституційних прав відбувається в результаті проведення процесуально регламентованих дій уповноваженими органами і посадовими особами (судом, прокурором, слідчим, органом, що здійснює оперативно-розшукову діяльність) з дотриманням процесуальної форми. При вивченні матеріалів кримінальних справ установлено, що у 80 % випадків, після порушення кримінальної справи, підозрюваний затримується в порядку статей 106 та 115 КПК України, підписка про невиїзд застосовується у 50,8 % випадків, взяття під варту - 41,4 % випадків, застава - лише у 3,1 % випадків. Інтерв'ювання слідчих та оперативних працівників органів внутрішніх справ засвідчило, що найбільше обмеження конституційних прав застосовуються при проведенні слідчих дій (24 % та 23,7 % відповідно), застосуванні запобіжних заходів (76 % і 76,2 %).

Доводиться, що основними суб'єктами, відносно яких застосовуються обмеження конституційних прав, є підозрювані, обвинувачені, підсудні, що також підтвердили 72 % опитаних слідчих органів внутрішніх справ. Застосування окремих заходів кримінально-процесуального примусу допускається стосовно потерпілих та свідків.

Акцентується увага на тому, що переважно допустимі конституційні обмеження прав і свобод людини реалізуються за допомогою застосування кримінально-процесуального примусу. Примус повинен бути самообмеженим. Визначення оптимальних меж державно-правового примусу передбачає, по-перше, чітке встановлення в системі права лише дійсно необхідних випадків примусової дії; по-друге, до кінця витриману диференціацію передбачених законом правоохоронних заходів залежно від виду неправомірної поведінки, тобто їх адекватний характер; по-третє, установлення в законі з тим або іншим ступенем деталізації процесуальної форми примусу умов, підстав і порядку його застосування; по-четверте, використання в практичній діяльності лише нормативно закріплених засобів правоохорони при чіткому дотриманні юридичних передумов їх реалізації.

Наголошується, що проблема боротьби зі злочинністю має вирішуватися шляхом трьох взаємопов'язаних компонентів: законодавчого встановлення допустимого обмеження прав людини; створення механізму контролю за вживанням заходів, які передбачають обмеження прав людини; діяльності інститутів, які забезпечують захист та відновлення порушених прав. конституційний розшуковий кримінальний провадження

Досліджується відмінність між обмеженням та порушенням прав людини в кримінальному провадженні. Розкриваються причини та види порушень конституційних прав.

У підрозділі 2.2. „Обмеження конституційних прав людини при здійсненні оперативно-розшукової діяльності” досліджено роль оперативно-розшукової діяльності в розкритті та розслідуванні злочинів.

Доводиться, що при здійсненні оперативно-розшукових заходів не повинно допускатися порушень конституційних прав і свобод людини. Окремі обмеження конституційних прав мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосуватися лише на підставі рішення суду щодо особи, у діях якої є ознаки тяжкого або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.

Відзначаються негативні побічні наслідки цієї діяльності, тобто негласний характер більшості оперативно-розшукових дій, обмеженість прав осіб, відносно яких такі заходи проводяться та відсутність гарантій, наявних в кримінально-процесуальній сфері. Водночас зазначається, що практичний аспект цього питання полягає в тому, що протидія злочинних елементів установленому в суспільстві правопорядку створює ситуацію, коли відмова від оперативно-розшукових (гласних і негласних, пошукових, розвідувальних і контррозвідувальних) заходів рівнозначна капітуляції перед антисуспільними елементами, визнанню безсилля держави і суспільства в успішному вирішенні соціально-політичних питань, викоріненні злочинності та усуненні причин, що її породжують.

Змістовно проаналізовані нормативно-правові акти, які регулюють діяльність органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та подані пропозиції щодо їх вдосконалення.

У підрозділі 2.3. „Обмеження конституційних прав людини при провадженні досудового розслідування” досліджено діяльність органів досудового слідства, пов'язану з обмеженням сфери конституційних прав людини. Зазначається, що слідчий, обмежуючи права певних суб'єктів кримінального провадження, спрямовує свою діяльність на досягнення головної мети - забезпечення суспільних прав, свобод та законних інтересів громадян, збереження правопорядку та законності в державі, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних, припинення і попередження злочинів.

Опитування слідчих органів внутрішніх справ показало, що метою обмеження конституційних прав підозрюваного, обвинуваченого при проведенні досудового розслідування є захист прав і законних інтересів інших осіб (60,8 %), отримання правдивих показань (16 %), залучення певної особи до проведення слідчих дій (34,4 %).

Розкриваються причини, способи та допустимість обмеження конституційних прав певних суб'єктів кримінального провадження під час проведення слідчих дій (обшук, виїмка, освідування, судова експертиза, відібрання зразків для експертного дослідження, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку), застосування заходу процесуального примусу у вигляді затримання та запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

У зв'язку з виявленням під час дисертаційного дослідження безпідставного обмеження конституційних прав людини та прогалин у чинному кримінально-процесуальному законодавстві України дисертант пропонує внести зміни і доповнення до чинного КПК України.

Розділ 3. „Механізм контролю та нагляду за законністю і обґрунтованістю обмеження конституційних прав людини” містить чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1. „Сутність механізму захисту конституційних прав людини в кримінальному провадженні” визначено місце механізму захисту конституційних прав людини в кримінальному провадженні, досліджено його поняття та структуру. При розкритті сутності механізму захисту основна увага приділяється видам захисту прав, свобод та законних інтересів людини у сфері кримінального провадження, а саме внутрішньодержавному, що поділяється на судовий, прокурорський та захист прав з боку захисника, а також міжнародно-правовому, який знайшов своє відображення в діяльності Європейського суду з прав людини.

Зазначається, що у здійсненні та захисті прав людини і громадянина важливу роль відіграють різноманітні громадські організації, особливо такі, що професійно „спеціалізуються” саме на цій діяльності, і тому можуть вважатися суто правозахисними, а також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини.

Акцентується увага на тому, що дані суб'єкти виконують, установлюють конкретні юридичні механізми та процедуру захисту особи, яка залучається у кримінальне провадження, діють лише на підставах, передбачених Конституцією, КПК та іншими законами України, оскільки їх повноваження, функції, права та обов'язки підпорядковані, зрештою, служінню особі, суспільству та державі.

У підрозділі 3.2. „Судовий контроль за законністю та обґрунтованістю обмеження конституційних прав людини” визначено чільне місце суду в системі органів державної влади та його роль у забезпеченні додержання законності при застосуванні та проведенні процесуальних дій, що обмежують конституційні права людини при розслідуванні злочинів. Указується, що одним з найважливіших способів захисту конституційних прав і законних інтересів суб'єктів кримінального провадження є судовий контроль за діями та рішеннями органів дізнання і досудового слідства.

На основі проведеного дослідження автор судовий контроль поділяє на загальний, який полягає в тому, що суд наділений правом контролю за законністю й обґрунтованістю дій органів досудового розслідування на етапі як вирішення питання про призначення справи до судового розгляду, так і під час судового розгляду; попередній, який є способом запобігання порушенням і необґрунтованим обмеженням конституційних прав і свобод особи, здійснюється лише за наявності мотивованого подання органу досудового розслідування про проведення певних слідчих дій чи застосуванні заходів процесуального примусу; виключний, який, на думку автора, полягає у розгляді судом скарг певних суб'єктів кримінального провадження на дії і рішення слідчого, органу дізнання, прокурора, що порушують, або обмежують їх права і свободи в ході досудового розслідування.