Розвиток державної політики продовольчого забезпечення України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

РАДА ПО ВИВЧЕННЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УДК 354:631.1:664

РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ПРОДОВОЛЬЧОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УКРАЇНИ

25.00.02 - механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

ШЕВЧЕНКО Олександр Олександрович

КИЇВ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському державному аграрному університеті Міністерства аграрної політики України.

Науковий консультант - доктор наук з державного управління, професор, заслужений діяч науки і техніки України КОРЕЦЬКИЙ Микола Христофорович, Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, завідуючий відділом інвестиційної політики та розвитку місцевого самоврядування.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, професор БІЛИНСЬКА Марина Миколаївна, Національний університет біоресурсів і природокористування України, завідуюча кафедрою державного управління;

доктор наук з державного управління, професор ШАПОРЕНКО Ольга Іванівна, Донецький державний університет управління, завідуюча кафедрою екологічного менеджменту;

доктор економічних наук, професор ЛИСЕЦЬКИЙ Анатолій Степанович, Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, завідуючий відділом проблем розвитку сільського господарства.

Захист відбудеться 25 вересня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.160.03 у Раді по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України за адресою: 01032, м. Київ, бульв. Т. Шевченка, 60, к. 302.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України (01032, м. Київ, бульв. Т. Шевченка, 60, к. 202).

Автореферат розісланий 20 серпня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат наук з державного управління,

старший науковий співробітник І.О. Драган

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема продовольчої безпеки держави і продовольчого забезпечення її громадян є багатогранною, а для України видається тривіальною з огляду на наявні сільськогосподарські ресурси, зокрема, орних земель і людського капіталу. Проте в результаті реформування виробничих відносин, приватизації основних факторів сільськогосподарського виробництва й переробної промисловості спостерігаються процеси парцеляції землекористування, латифундизм підприємництва, засилля іноземних інвесторів і посередників, різних консультативних груп з питань аграрної політики тощо, загострення проблеми розвитку внутрішнього ринку, систематичне недоотримання населенням необхідних харчових продуктів тваринного походження, зростання соціальної напруги через систематичне підвищення цін на продовольство. Все це відбувається на фоні зменшення обсягів виробництва всіх видів продукції сільського господарства й продовольства, дестабілізації і хаотичності підприємництва, скорочення поголів'я худоби й запасів продовольства в країні, недоступності ринку продовольства великим прошаркам населення. Характер проблем, які виникли після демонтажу планової системи управління національним сільськогосподарським і продовольчим комплексами, свідчить про те, що вони є багатогранними і не тільки й навіть не стільки економічно, скільки в соціально-політичному, техногенному й організаційному аспектах. Ключовими питаннями національної продовольчої безпеки і продовольчого забезпечення населення в регіонах України, що потребують негайного розв'язання, є стабільність виробництва, наявність запасів і доступність ринку. Очевидним є факт, що через вступ України до Світової організації торгівлі та приєднання до Уругвайської угоди по сільському господарству суспільство може стати заручником експортноорієнтованої моделі розвитку і втратити внутрішній ринок сільськогосподарської продукції та продовольства. Загрози техногенної катастрофи через виснаження ґрунтів і деградацію чорноземів зростають внаслідок збільшення їх антропогенного навантаження технічними культурами (соняшником, рапсом тощо). Існують також загрози зміни клімату, соціального вибуху на селі. Всі ці та багато інших питань широко обговорюються в наукових і журналістських колах у зв'язку з відкриттям ринку земель сільськогосподарського призначення.

На актуальність проблеми державної політики продовольчого забезпечення вказують численні теоретичні дослідження та узагальнення як вітчизняних, так і зарубіжних науковців, зокрема: праці А.І. Алтухова, В.Я. Амбросова, Ю.Д. Білика, М.М. Білинської, В.І. Бойка, Б.М. Данилишина, О.І. Дація, С.М. Кваші, М.Х. Корецького, М.А. Латиніна, А.С. Лисецького, І.І. Лукінова, П.М. Макаренка, В.В. Маслакова, Л.Ю. Мельника, О.В. Олійника, Б.Й. Пасхавера, Е.Е. Румянцевої, П.Т. Саблука, І.Н. Топіхи, В.О. Точиліна, М.А. Хвесика, М.Й. Хорунжого, Ю.С. Хромова, Г.В. Черевка, О.І. Шапоренко, О.М. Шпичака, В.В. Юрчишина, науковий доробок учених, які займаються проблемами продовольчої безпеки, - І.Я. Богданова, В.М. Гейця, Б.В. Губського, Я.А. Жаліла, В.І. Мунтіяна, С.І. Пирожкова, В.К. Сенчагова, В.Т. Шлемка та інших, а також певний власний нагромаджений досвід із досліджуваного питання.

Незважаючи на різноплановість підходів до висвітлення цієї тематики у наукових виданнях, недостатньо вивченими залишаються критерії, чинники та методологічні аспекти визначення рівня продовольчого забезпечення як країни в цілому, так і по регіонах зокрема. У сучасній науковій літературі за ознакою масштабності розрізняють декілька видів продовольчого забезпечення: світове, національне, регіональне та особисте. У зв'язку з цим існує потреба визначення колективного продовольчого забезпечення при обов'язковому пріоритеті найбільш уразливих, незабезпечених верств населення за умови фізичної та економічної доступності продуктів харчування в такій кількості і якості, які необхідні для збереження підтримки життя та дієздатності людини при максимально можливій незалежності держави.

Отже, необхідність теоретичного, методологічного та практичного значення вирішення окреслених проблем зумовила вибір теми, актуальність і цільову спрямованість дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукові дослідження проводилися на мікроекономічному рівні в рамках науково-дослідних робіт Дніпропетровського державного аграрного університету за темою “Організація, розвиток та державне регулювання аграрного підприємництва в умовах ринкових перетворень” (номер державної реєстрації 0102U05022) та на макрорівні у Раді по вивченню продуктивних сил України НАН України за темою “Дослідження проблем модернізації національного господарства в контексті світових тенденцій сталого розвитку” (номер державної реєстрації 0106U05193(39), 0106U05261(48)). Особисто автором розроблено нові наукові принципи державного управління щодо розвитку сільськогосподарського виробництва й харчової промисловості з урахуванням триєдиного критерію ефективності влади при розв'язанні проблеми продовольчого забезпечення населення регіонів України.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування теоретичних та методологічних засад державного управління сільськогосподарським комплексом України, вдосконалення механізмів державної політики продовольчого забезпечення населення в умовах експортноорієнтованої ринкової економіки країни.

Для досягнення мети дослідження вирішено такі завдання:

- обґрунтувати сутність державної політики продовольчого забезпечення в ринкових умовах;

- сформулювати й обґрунтувати наукові принципи розвитку державного регулювання продовольчого забезпечення країни;

- дослідити політику продовольчого забезпечення на світовому, суспільному, національному, регіональному та особистісному рівнях;

- провести аналіз здійснення державної політики продовольчого забезпечення в країнах з розвиненою економікою, тих, що розвиваються, та СНД;

- розробити методологічні підходи до розв'язання проблеми наукової організації владної, зокрема, ринкової взаємодії країн СНД щодо їх продовольчої безпеки на національному й регіональному рівнях;

- виконати оцінку стійкості механізмів гарантування фізичної доступності продовольчого забезпечення населення України;

- визначити ефективність бюджетної підтримки економічної доступності продовольчого забезпечення в Україні;

- здійснити аналіз енергетичної насиченості харчування населення України та визначити на цій основі шляхи вдосконалення механізмів реалізації державної політики продовольчого забезпечення;

- проаналізувати фізичну та економічну доступність продовольчого забезпечення населення регіону;

- обґрунтувати модель оптимальної організації та розвитку місцевої влади на рівні областей та сільських адміністративних районів у галузі забезпечення населення продовольчими товарами;

- розробити концептуальні засади стратегії формування національного продовольчого ринку України;

- обґрунтувати взаємопов'язану систему продовольчого забезпечення в державі;

- визначити напрями забезпечення якості, безпеки продовольчої продукції та збалансованого харчування в Україні.

Об'єктом дослідження є формування та розвиток державної політики продовольчого забезпечення України.

Предмет дослідження - розвиток державної політики продовольчого забезпечення України. продовольчий політика якість безпека

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук. У роботі використано: історичний та логічний методи - для дослідження еволюції постановки проблеми й наступності її вирішення; абстрактно-логічний - для теоретичного узагальнення й формування висновків; економіко-статистичний - для аналізу сучасного стану державної політики продовольчого забезпечення України; методи аналізу і синтезу - для розробки системи державного регулювання продовольчого забезпечення України, розрахунково-конструктивний - з метою вдосконалення механізму державної політики продовольчого забезпечення України; експериментальний - для розробки системи концептуальних положень і заходів стратегії продовольчого забезпечення України; порівняльного аналізу - для зіставлення ефективних форм і механізмів державної підтримки АПК.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею. Конкретний особистий внесок полягає в розробці наукових засад державного управління процесами продовольчого забезпечення населення України в умовах експортноорієнтованого розвитку держави, який дає змогу моделювати розвиток системи владних інституційних заходів регулювання з метою створення умов для забезпечення сталого розвитку сільськогосподарського комплексу й харчової промисловості України.

Наукову новизну дисертаційного дослідження визначають такі основні теоретико-методологічні результати:

уперше:

- сформульовано й обґрунтовано наукові принципи розвитку державного регулювання господарської системи з урахуванням економічної теорії суспільного вибору Джеймса-Мак-Джіла Б'юкенена (США) та його послідовників, зокрема, щодо необхідності державного втручання в економіку, забезпечення соціального розвитку села за принципом платності ресурсів сільськогосподарського комплексу (СГК) України й харчової промисловості, жорсткого владного контролю щодо захисту довкілля й національного багатства України - чорноземів;

- розроблено методологічні підходи до розв'язання проблеми наукової організації владної, зокрема, ринкової взаємодії країн СНД щодо їх продовольчої безпеки на національному й регіональному рівнях з урахуванням принципів секторного поділу виробництва й суспільно-необхідного наукового рівня споживання продовольства населенням;

- обґрунтовано модель оптимальної організації та розвитку місцевої влади на рівні областей та сільських адміністративних районів у галузі забезпечення населення продовольчими товарами з урахуванням критеріїв продовольчої й економічної безпеки, соціально-економічного розвитку села, збереження сільських та лісових ландшафтів для вільного доступу;

удосконалено:

- класифікацію політики продовольчого забезпечення шляхом доповнення її суспільним рівнем, який, на відміну від світового, національного, регіонального та особистого рівнів, згладжує неоднорідність світового ринку та об'єктивні розбіжності економічних інтересів окремих держав, що сприяє процесу гарантування глобальної продовольчої безпеки;

- методичні підходи до оцінки стійкості механізмів гарантування фізичної доступності продовольчого забезпечення населення України по етапах: встановлення причин, що мають негативний вплив на рівень продовольчого забезпечення країни; аналіз можливих непередбачуваних факторів, катастроф; визначення джерел надходження продовольства; встановлення певних меж для кожного типу стійкості; аналіз механізмів розвитку харчової промисловості та прогноз продовольчого забезпечення;

- механізми реалізації державної політики продовольчого забезпечення на основі визначення показника недостатності (неповноцінності) харчування, цінових стабілізаторів монетарного стимулювання економічного зростання, короткострокового введення жорстких протекціоністських заходів щодо імпорту м'яса, застосування компенсаційних зборів і виплат сільськогосподарським виробникам, що попри вимогам СОТ надасть можливість захисту внутрішніх ринків та стимулювання продовольчого забезпечення України;

- взаємопов'язану систему продовольчого забезпечення при участі державної, регіональної і місцевої влади разом з виробниками основних сфер АПК, наукою, фінансовим і аграрним бізнесом, населенням, основою якої є агропромисловий комплекс з відповідним механізмом контролю наступних основних напрямів: виробництво продовольства; споживчий ринок; соціальний моніторинг найбільш уразливих груп населення; спостереження за споживанням продовольства та харчуванням населення; якість та безпека продовольства;

набули подальшого розвитку:

- сутність державної політики продовольчого забезпечення в ринкових умовах і його державного регулювання та продовольчого забезпечення як об'єкта державного управління через кількісний, якісний і соціально-економічний аспекти захищеності продовольчих інтересів особи, суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз, при якому гарантується коректно вимірюваний вплив факторів за наявністю інформаційного середовища, охорони довкілля, прогнозування ситуації, що сприяє функціонуванню людини та економіки, контролюванню виникнення та протікання кризових ситуацій;

- методика оцінки ефективності бюджетної підтримки економічної доступності продовольчого забезпечення в Україні з урахуванням вимог СОТ щодо переорієнтації державної підтримки за рахунок скорочення прямих бюджетних субсидій товаровиробникам на користь заходів т. зв. зеленої скриньки і доцільності виплат, пов'язаних із стимулюванням кінцевих результатів для досягнення медично рекомендованих норм раціонального (здорового) харчування у безпосередньому зв'язку з економічною можливістю придбання нормативного набору продуктів;

- концептуальні засади стратегії формування національного продовольчого ринку України через розробку принципів системи державного регулювання господарювання в аграрному секторі як безпосереднього постачальника продовольства з урахуванням схем планування території АПК регіонів, демографічної ситуації;

- напрями формування єдиної комплексної Програми забезпечення якості, безпеки продовольчої продукції та збалансованого харчування в Україні: удосконалення механізмів захисту внутрішнього ринку від неякісної та небезпечної продукції; створення економічних, організаційних та соціальних передумов і механізмів широкого впровадження на рівні підприємств систем управління якістю і навколишнім середовищем як найбільш ефективного інструменту гарантування якості і безпечності продукції, задоволення вимог і очікувань споживачів щодо збалансованого харчування.

Практичне значення одержаних результатів. Загальним результатом дослідження є розроблення концептуальних засад та механізму формування ефективної державної політики продовольчого забезпечення України. Проведені дослідження і висновки, що зроблені за їх результатами, є основою подальшого поглибленого наукового вивчення теорії державного управління та розробки рекомендацій з удосконалення системи концептуальних положень і заходів державної стратегії продовольчого забезпечення.

Запропоновані наукові положення, висновки й рекомендації можуть бути використані:

- Президентом України, Верховною Радою України й Кабінетом Міністрів України при підготовці та прийнятті нормативно-правових актів щодо управління продовольчим забезпеченням населення держави;

- органами місцевого самоврядування при підготовці статутів територіальних громад та інших нормативних актів стосовно вдосконалення механізмів продовольчого забезпечення регіонів;

- при створенні концепцій подальшого реформування й розвитку державної політики продовольчого забезпечення України;

- у навчальному процесі як дидактичний матеріал при викладанні дисциплін з підготовки фахівців у галузі державного управління, державної служби, менеджменту організацій.

Результати досліджень використані: Комітетом Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин при розробці Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" від 18 січня 2001 року; Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" № 37-ІV від 4 липня 2002 р. (довідка від 21 квітня 2009 року № 04-11/15-157); Міністерством аграрної політики України при розробці завдань і заходів Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року (довідка від 14 квітня 2009 року № 37-37-2-15/6178), Запорізькою обласною державною адміністрацією при реалізації програми соціально-економічного розвитку Запорізької області (довідка від 07 квітня 2009 року № 08-27/1023), Дніпропетровською обласною державною адміністрацією у програмах соціально-економічного розвитку Дніпропетровської області (довідка від 11 лютого 2009 року № 07.12-3/831).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Дніпропетровського державного аграрного університету при розробці програм учбових курсів з державного управління та державного регулювання економіки, економічної теорії, інституціональної економіки, теорії підприємництва (довідка від 17 грудня 2008 року № 9-11-772).

Особистий внесок здобувача. Теоретичні обґрунтування, практичні рекомендації, висновки та пропозиції, які отримані в ході проведення досліджень, розроблено здобувачем самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідались і обговорювались на конференціях, конгресах і семінарах різних рівнів, зокрема: “Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації” (м. Одеса, 2007 р.), “Стратегии развития Украины в глобальной среде” (м. Сімфорополь, 2007 р.), “Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України” (м. Харків, 2007 р.), “Актуальні проблеми економіки 2007” (м. Київ, 2007 р.), “Інноваційні стратегії економіки регіонів” (м. Київ, 2007 р.), “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (м. Київ, 2007 р.), “Стратегія забезпечення сталого розвитку України” (м. Київ, 2008 р.), “Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні” (м. Київ, 2008 р.), “Управління сьогодні та завтра” (м. Хмельницький, 2008 р.), “Соціально-економічна політика та розвиток регіонів в умовах переходу до постіндустріального суспільства” (м. Дніпропетровськ, 2008 р.), “Державне управління та місцеве самоврядування” (м. Харків, 2008 р.), “Розвиток продуктивних сил України: від В.І. Вернадського до сьогодення” (м. Київ, 2009 р.), “Інвестиційна складова сталого розвитку регіону” (м. Харків, 2009 р.), “Фінансово-бюджетна політика в контексті соціального розвитку регіонів” (м. Дніпропетровськ, 2009 р.), “Інноваційні агротехнології в умовах глобального потепління” (м. Мелітополь, 2009 р.), “Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования” (г. Минск, 2009 г.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи опубліковано в 38 наукових працях загальним обсягом 37,1 друк. арк., у тому числі в одній монографії, 23 статтях у наукових фахових виданнях з державного управління.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи - 424 стор., у т.ч. 74 таблиці, 26 рисунків, 17 додатків, список використаних джерел 350 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкрито сутність і стан проблеми, що розв'язується; обґрунтовано актуальність обраної теми; визначено мету й завдання дослідження, його наукову новизну, практичну корисність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державної політики продовольчого забезпечення” визначено, що поняття продовольче забезпечення відноситься до продовольчої безпеки як одного з видів національної безпеки. Виходячи з цього, сутність продовольчого забезпечення як об'єкта державного управління необхідно розглядати з визначення категорії безпека. Цей термін відображає системні якості різних об'єктів у суспільстві (ноосфера, екосфера, техно- і соціосфера) і природі (геосфера, гідросфера, атмосфера й біосфера). У вузькому розумінні він визначає стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Поняття продовольча безпека набуло розповсюдження в післявоєнні роки. У “Загальній декларації прав людини„ (1948 р.), прийнятій після війни, визначено основні принципи і цінності людства, зокрема, право на харчування людей в світі. У 1945 р. при ООН (організації об'єднаних націй) створено структуру з питань сільського господарства та продовольства - ФАО (Food and Agriculture Organization). У рамках FАО розроблено концепцію “Всесвітньої продовольчої безпеки„ (1973 р.). Детальне опрацювання проблеми забезпечення населення продовольством і розробка заходів щодо подолання небезпеки голоду у світі було продовжено з прийняттям “Загальної декларації про ліквідацію голоду та недоїдання„ (1974 р.). У рамках FАО для вирішення проблеми голоду у світі в листопаді 1996 р. відбувся Всесвітній продовольчий саміт. У ході роботи саміту затверджено Римську Декларацію по продовольчій безпеці, а також План дій Всесвітнього продовольчого саміту, орієнтований насамперед на країни, що розвивалися.

Однак, держави-учасники Всесвітнього продовольчого саміту 1996 р. не змогли досягти погодженості при формуванні національної політики продовольчого забезпечення стосовно визначення співвідношення питомої ваги внутрішнього виробництва продовольства та зовнішньої торгівлі. Відповідно до економічної теорії, країнам, які не мають підґрунтя ефективного ведення сільського господарства, доцільніше вкладати кошти в інші галузі, а потребу в продовольстві задовольняти за рахунок імпортних поставок. Проте в умовах значної залежності від обсягів імпорту продовольства можливе виникнення низки проблем: забезпеченість світового ринку продовольчими товарами може стати нестабільною в короткий термін або навіть скоротитися в середньостроковому періоді і, як наслідок, призвести до зниження рівня продовольчого забезпечення в країні; економічно сильна держава в умовах нестабільності може почати скуповувати продовольство, що матиме негативний вплив на світовий ринок продовольства і, відповідно, на рівень продовольчої безпеки кожної країни зокрема; нестабільності сільськогосподарської торгівлі у зв'язку з тим, що багато країн у цей час експортують лише незначну частину власної сільськогосподарської продукції, а деякі види продукції експортуються взагалі тільки окремими державами, що, в свою чергу, також має суттєвий вплив на рівень продовольчого забезпечення окремих країн.

Таким чином, державна політика продовольчого забезпечення визначається як наявність у держави необхідних для цього можливостей (механізмів, важелів, стимулів, інструментів, засобів, заходів, ефективних управлінських рішень) для підтримання відповідного стану захищеності населення країни від недостатнього харчування, а у виняткових випадках - від голоду. При цьому спроможність держави визначається через забезпечення достатнього харчування всім громадянам за нормальних умов та мінімально необхідного - за надзвичайних обставин. Функції держави у зв'язку з цим полягають у налагодженні достатнього виробництва та придбанні мінімально необхідної кількості сільськогосподарської продукції, яка б забезпечувала нормальне фізіологічне функціонування людського організму всіх верств населення держави достатньою кількістю білків, жирів, вуглеводів, вітамінів та мікроелементів з наявністю певних обсягів їх резервування на регламентований термін з урахуванням впливу непередбачуваних ризиків.

Отже, в комплексі державну політику продовольчого забезпечення слід розглядати як гарантування відповідного стану захищеності продовольчих інтересів особи, суспільства від зовнішніх та внутрішніх загроз, при якому забезпечується коректно вимірюваний вплив факторів за наявністю інформаційного середовища, охорони довкілля, прогнозування ситуації, що сприяє функціонуванню людини та економіки, контролюванню виникнення та протікання кризових ситуацій та забезпеченню всіх верств населення якісними продуктами в достатній кількості.

Державне регулювання продовольчого забезпечення є комплексним поняттям, яке містить щонайменше три аспекти: кількісний - ступінь реалізації поточної потреби в продуктах сільськогосподарського виробництва; якісний - задоволення потреби в безпечних для здоров'я, якісних продуктах сільськогосподарського виробництва; соціально-економічний - зростання доходів населення, яке забезпечує доступ усіх груп населення до продовольства на рівні життєзабезпечення. Виходячи із зазначеного, продовольче забезпечення як об'єкт державного управління - це здатність держави гарантувати забезпечення за рахунок власного виробництва основними видами продовольства високої якості та безпеку споживаних продуктів харчування, їх фізичної та економічної доступності для будь-якої людини відповідно до раціональних норм здорового харчування в обсягах, достатніх для підтримки активного рівня життєдіяльності.

Наукові принципи розвитку державного регулювання господарської системи повинні ґрунтуватися на економічній теорії суспільного вибору Джеймса-Мак-Джіла Б'юкенена (США) та його послідовників, зокрема, щодо необхідності державного втручання в економіку, забезпечення соціального розвитку села за принципом платності ресурсів сільськогосподарського комплексу (СГК) України й харчової промисловості, жорсткого владного контролю щодо захисту довкілля й національного багатства держави - чорноземів. Виходячи з цього, при формуванні державної політики продовольчого забезпечення країни необхідно використовувати наступні критерії: ступінь задоволення фізіологічних потреб у компонентах та енергетичному вмісті харчового раціону; фізичну доступність продовольства, яка характеризується співвідношенням сукупності його наявності в торговельній мережі та на продовольчих ринках до попиту населенням за кількістю та асортиментом продуктів харчування, а також обсягу і структури поставок спецспоживачам із прийнятими для них нормативами; економічну доступність продовольства, обумовлену можливістю при сформованому рівні доходів придбання різними групами населення продовольчих товарів, а також їх надходження у сферу споживання, обминаючи ринкові канали, з особистих селянських і фермерських господарств; ступінь незалежності продовольчого постачання країни і ресурсного забезпечення агропромислового комплексу від імпортних поставок; обсяг стратегічних та оперативних продовольчих запасів порівняно з нормативними потребами; відновлення організаційно-технологічного ланцюга “товаровиробник сільськогосподарської продукції - переробні підприємства - продавець - споживач„; ефективну соціальну політику, що характеризує соціальну справедливість у суспільстві.

До факторів внутрішнього та зовнішнього характеру слід віднести обсяг і стабільність вітчизняного виробництва, розміри й питому вагу в споживанні імпортних продуктів, надійність імпортних поставок, купівельну спроможність населення.

Проте найважливішими факторами, що визначають рівень продовольчого забезпечення, є попит і пропозиція, що склались на продовольчому ринку країни. Отже, враховуючи механізм дії ринкової рівноваги, державна політика достатнього продовольчого забезпечення населення країни буде ефективною, коли: рівноважна ринкова кількість продовольства перевищуватиме мінімальну потребу у продуктах харчування всього населення країни; вартість нормативного раціону за ринковими цінами буде нижчою, ніж доходи всіх верств населення.

Істотним фактором, що визначає рівень продовольчого забезпечення, є і стан розвитку СГК та імпорту продуктів харчування. Стабілізація і наступний розвиток СГК вимагає насамперед створення для цієї базової галузі умов, що забезпечують розширене відтворення на основі цільової, диференційованої по галузях, зонах та окремих територіях державної підтримки. Імпорт повинен бути як засіб не тільки більш повного задоволення потреб країни у продовольстві шляхом заповнення недостатнього обсягу його виробництва, розширення асортименту, але й формування на внутрішньому ринку конкурентного середовища як однієї з умов здешевлення товарів і підвищення їх якості.

Враховуючи наведені міркування та специфіку сучасної теорії державного управління, можна побудувати цілісну систему показників, що включатиме всі поширені показники продовольчої безпеки країни. Ефективність державної політики продовольчого забезпечення мають безпосередньо відображати три групи показників: достатності харчового раціону, доступності продовольства і рівня самозабезпечення.

Визначено особливості реалізації державної політики на світовому, національному, суспільному, регіональному та особистому рівнях продовольчого забезпечення. Встановлено, що продовольче забезпечення на світовому рівні є одним з основних завдань економічного розвитку кожної окремої країни. Головним видом діяльності міжнародних організацій у цій сфері є аналіз кількості продовольчих ресурсів у світі та прогнозування їх обсягів. Залежно від отриманих результатів формується план дій світового співтовариства та надаються рекомендації окремим країнам. Сутність світового продовольчого забезпечення полягає в гарантуванні такого стану світової економіки, при якому забезпечується доступ усього населення землі в будь-який час до продуктових ресурсів, необхідних для активного та здорового життя.

Неоднорідність світового ринку та об'єктивні розбіжності в економічних інтересах окремих держав ускладнюють процес гарантування глобальної продовольчої безпеки та унеможливлюють її досягнення. У світі зберігаються тенденції продовольчого забезпечення лише на національному рівні, тобто вирішення проблеми продовольчого забезпечення в окремій країні.

У процесі дослідження визначено, що мета та характерні особливості політики продовольчого забезпечення на світовому, національному, регіональному та особистому рівнях досить різні. На світовому рівні вона спрямована, в першу чергу, на зниження чисельності голодуючих у країнах, що розвиваються, які найбільш піддаються загрозі голоду, та рівномірний розподіл продовольчих ресурсів (виробництва, запасів) між країнами світу.

На національному рівні політика продовольчого забезпечення має політичний характер і містить розробку продовольчої стратегії, яка б гарантувала стабільне положення на внутрішньому ринку продовольства. Єдиних підходів до визначення рівня продовольчого забезпечення на національному рівні немає і в кожній країні він установлюється, виходячи із соціально-економічного, природно-ресурсного потенціалів тощо. Кожна країна вибирає цей рівень самостійно, керуючись доступними обсягами валютних засобів, ступенем незадоволеності платоспроможного попиту населення. Відповідно до цього, основними видами стратегії забезпечення продовольчої безпеки можуть бути імпортно і єкспортноорієнтована та, спрямована на самозабезпечення продовольством, що в абсолютному виді зустрічається рідко і найчастіше характеризується перевагою першої або другої стратегії.

На рівні регіону політика продовольчого забезпечення спрямована насамперед на задоволення потреб населення в продуктах харчування на рівні, що забезпечує його нормальну життєдіяльність. Основу гарантування регіональної продовольчої безпеки становить система взаємодії населення та господарюючих суб'єктів ринку, спрямована на виробництво, реалізацію і споживання продовольства, зовні урегульована державними органами управління з метою стабільного та стійкого розвитку в умовах ринкової самоорганізації.

Політика продовольчого забезпечення на рівні особистості визначається, виходячи з даних про домашнє господарство та рівня платоспроможності членів родини, що дає можливість установити рівень фізичної та економічної доступності домогосподарств до продуктів харчування.

Оскільки сьогодні у сучасній економічній літературі за ознакою масштабності розрізняють лише види продовольчого забезпечення, які були розглянуті раніше, а саме світове, національне, регіональне та особисте, то - нашу думку - існує нагальна потреба в доповнені переліку різновидів політики продовольчого забезпечення таким видом, як суспільне.

Вважаємо, що під політикою суспільного продовольчого забезпечення слід розуміти забезпечення всього населення країн-учасниць основними видами продовольства власного виробництва при обов'язковому пріоритеті найбільш уразливих, незабезпечених верств за умови фізичної та економічної доступності продуктів харчування в такій кількості та якості, які необхідні для збереження підтримки життя та дієздатності людини при повній або максимально можливій незалежності держав-учасниць від зовнішніх джерел надходження продовольства.

У другому розділі “Методичні засади застосування світового досвіду здійснення державної політики продовольчого забезпечення” визначено, що у світі сформувалися такі види стратегії гарантування продовольчої безпеки: імпортоорієнтована (у країнах, що розвиваються), експортоорієнтована (у державах з розвиненою економікою) та заснована на самозабезпеченні (частково країни СНД). Вибір обумовлений розбіжностями вихідних ресурсних, виробничих, соціально-економічних, природно-кліматичних умов. Гарантування стійкості продовольчої безпеки при імпортованій стратегії можливе за допомогою диференціації джерел надходження продовольства для виключної переваги певної групи постачальників та розвитку виробничих баз у країнах-експортерах. Експортована політика спрямована на розширення бази збуту продовольчих товарів за рахунок країн-імпортерів для підтримки доходів сільгоспвиробників і запобігання надвиробництва у розвитку економіки. Стратегія самозабезпечення країни продовольством в умовах збільшення заради світової торгівлі та посилення процесів глобалізації в абсолютному виді може існувати недовго, можливим є її перехід до першої або другої стратегії продовольчої безпеки.

Протекціонізм і високі субсидії в сільське господарство розвинених країн здатні впливати на світові ринки та дестабілізувати світові ціни. Підтримка сільського господарства заохочує надвиробництво, що, у свою чергу, впливає на збільшення поставок на світовий ринок та знижує ціни. Тому у світі останнім часом переважає тенденція до зменшення підтримки сільського господарства і втручання держави в ринкову економіку. Незважаючи на певні досягнення в цьому напрямі як міжнародними організаціями, так і спільними зусиллями урядів країн, положення у світовій торгівлі не змінилися: як і раніше держави прагнуть вести національну продовольчу політику, захищати внутрішні ринки від зовнішніх впливів шляхом введення обмежувальних тарифів і захисних заходів, гарантувати свою продовольчу безпеку, можливо, обмежуючи права інших держав.

Величезний вплив, як позитивний, так і негативний, на рівень продовольчого забезпечення в країнах, що розвиваються, мають держави з розвиненою економікою. Позитивний вплив проявляється у вигляді виділення коштів, наданні кредитів та гуманітарної допомоги, а негативний - у виникненні певних зобов'язань, обмежень прав одночасно з отриманням гуманітарної допомоги та коштів.

Розглядаючи глобальний продовольчий ринок у цілому, а також субрегіональні ринки, правомірно зробити висновок, що їх стан свідчить про тенденцію зростання товарообігу, що обумовлена як підвищеним попитом, так і цін на окремі категорії продуктів. Ця тенденція має довгостроковий характер і її слід ураховувати при обґрунтуванні стратегії продовольчої безпеки в країнах, що розвиваються.

Аналіз сучасної ситуації продовольчого забезпечення країн СНД виявив, що станом на теперішній час жодна з них не має можливості за рахунок власного виробництва належним чином гарантувати необхідний рівень продовольчого забезпечення, а також основні проблеми, які безпосередньо впливають на продовольче забезпечення країн. Зокрема, відбувається процес скорочення площ продуктивних сільськогосподарських земель; украй низькі темпи зростання виробництва основних видів сільськогосподарської продукції (від 2 до 3 %) не задовольняють зростаючий попит населення на продовольчі товари; триває процес ліквідації сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств, пов'язаний з визнанням їх банкрутами; здійснюється процес установлення контролю закордонними компаніями над окремими галузями сільського господарства держав-учасників СНД ; існує ризик продовольчого забезпечення країн у зв'язку зі вступом їх до СОТ; внутрішній ринок держав співдружності характеризується високим рівнем залежності від імпорту.

Отже, виникає необхідність розробити методологічні підходи до розв'язання проблеми наукової організації владної, зокрема, ринкової взаємодії країн СНД щодо їх продовольчої безпеки на національному й регіональному рівнях з урахуванням принципів секторного поділу виробництва і суспільно необхідного наукового рівня споживання продовольства населенням цих країн (рис.).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. Міждержавна програма колективного продовольчого забезпечення країн СНД

Оскільки основою взаємодії є товарно-грошові відносини, які передбачають еквівалентність взаємодії аграрних секторів з ринками інших країн, для збереження еквівалентності торговельних відносин варто розробити однакові підходи до розрахунку витрат і цінового регулювання.

У підсумку можна буде створити єдиний економічний простір з використанням нових, перспективних форм і механізмів взаємодії країн і товаровиробників, забезпечити спільний захист від можливого економічного збитку з боку третіх країн, сприяти вирішенню соціально-економічних проблем населення, що проживає на сільських територіях.

Інтеграційні процеси повинні формуватися по різних напрямах. На макрорівні - це проведення погодженої структурної політики і створення взаємодоповнюючих аграрних комплексів, додання пріоритетності взаємним торгово-економічним взаємовідносинам, формування уніфікованої системи податкового тиску, держпідтримки, облаштування єдиного митного кордону, узгодження торговельних режимів, у тому числі з третіми країнами, створення кон'юнктурного центра з аналізу та прогнозування продовольчої ситуації, організація єдиної інформаційної системи. На мікрорівні - це встановлення прямих господарських зв'язків і розвиток кооперації між товаровиробниками, створення спільних агропромислових підприємств, формування фінансово-промислових груп і транснаціональних компаній з виробництва, переробки, транспортування і торгівлі, реалізація спільних інвестиційних проектів модернізації виробництва, транспортних артерій, упровадження інтенсивних технологій, створення єдиної системи виготовлення продуктів харчування. Між ними варто забезпечити єдність, яка не може бути досягнута тільки дією ринкового механізму. Необхідно також передбачити роль держав і міждержавних інститутів.

У результаті буде можливість уникнути імпорту з-поза меж єдиного економічного простору або здійснювати його в порядку асортиментного обміну. Це стосується зерна, картоплі, овочів, м'яса, молока, яєць, де явно існує можливість самозабезпечення. Варто врахувати, що в цій системі важливою ланкою є транспортні тарифи, вартість транзиту, що дотепер важко узгоджувались.

Тому необхідно сформувати певну систему: основних і проміжних складів (оптових баз), транспортних організацій; національних і міжнаціональних бірж, які пов'язані інформаційними потоками, інформаційно-маркетингових центрів, що погоджують інформаційні потоки з виготовлювачами товарів (ресурсів), постачальниками, одержувачами (дилерами) і покупцями товарів (ресурсів).

Для зміцнення позицій національної продукції на ринках країн і підвищення її конкурентоспроможності доцільним вважаємо формування міждержавних програм продовольчого забезпечення. При цьому варто мати на увазі, що обсяги і структура взаємодії будуть змінюватися залежно від науково-технічного прогресу, розвитку виробництва, економічних і політичних умов.

Підвищення ефективності участі країн у створенні колективної продовольчої безпеки, на нашу думку, можливо при наступних умовах: відновлення в кожній країні високоспеціалізованого виробництва сільськогосподарської сировини та продовольства; створення умов для найбільшого забезпечення продуктами харчування один одного; прийняття рівноправної єдиної взаємоприйнятої зовнішньоекономічної політики стосовно третіх країн.

З метою розвитку організованого ринку пропонується створення галузевих продуктових асоціацій або союзів господарюючих суб'єктів, зайнятих виробництвом, переробкою, торгівлею агропромисловою продукцією. Система їх формування може будуватися на принципі виділення квот: 1/2 частину місць пропонується віддати національним асоціаціям товаровиробників та переробним підприємствам; 1/5 - представникам національної оптової торгівлі та Міжурядової ради по АПК; решта місць можуть надаватися національним комітетам із захисту прав споживачів тощо.

Функціями таких об'єднань є: дослідження кон'юнктури відповідних ринків, прогнозування сукупних обсягів пропозиції та попиту, розробка політики підтримки ринкової рівноваги, регулювання міждержавних поставок, організація мережі оптових ринків і ярмарків, укладення угод про транспортні тарифи та інше.

У рамках інтеграції можуть здійснюватися спільні програми зі створення сучасних технологій, ринкової інфраструктури, інформаційних мереж, необхідних для розвитку взаємовигідних відносин. Головна їх мета - покращення добробуту народів, підвищення продовольчої безпеки держав у рамках колективної політики. У підсумку можливо одержати наступні результати: розширити для кожної держави ринковий простір і таким чином стимулювати зростання обсягів виробництва і, відповідно, рівня зайнятості та доходів сільськогосподарських товаровиробників; підвищити стійкість кон'юктури ринку в цілому і в кожній країні окремо; створити умови для більш повного ефективного використання природних, виробничих і фінансових ресурсів, підвищити конкурентоспроможність продукції на внутрішніх та зовнішніх ринках, а також можливість для розвитку науково-технічного прогресу з урахуванням збереженого в кожній країні наукового потенціалу.

Нові реалії на світовому агропромисловому ринку змушують більшість держав переглянути цілі і напрями аграрної політики. Так, у країнах ЄС 2007 року терміново вжито заходи щодо залучення у виробничий процес частки законсервованих земель і пошуку нових резервів у державах, щойно прийнятих до складу ЄС. Китай здійснює великомасштабну програму інвестицій у рисове господарство найближчих сусідів - Таїланду, Індонезії, В'єтнаму з метою його виробництва для власних потреб. Необхідні заходи реалізуються і в Росії. Так, частково вже внесені корективи до Державної програми і Стратегії соціально-економічного розвитку Росії до 2020 року.

Разом з тим ситуація динамічно змінюється і слід терміново розробити принципи та концепцію реалізації політики колективного продовольчого забезпечення.

По-перше, необхідно розробити Принципи гарантування колективної продовольчої безпеки держав-учасниць: фізичної та економічної доступності продовольства для різних категорій населення, мінімального ступеня залежності продовольчого постачання країни та ресурсного забезпечення агропромислового комплексу від імпортних поставок; оптимальних розмірів стратегічних, оперативних і перехідних продовольчих запасів відповідно до їх нормативних рівнів; оптимальної питомої ваги вітчизняної сільськогосподарської продукції та продовольства в загальному обсязі їх споживання та у товарних ресурсах; задоволення фізіологічних потреб у компонентах та енергетичному складі харчового раціону і його відповідності обмеженням за складом у продуктах шкідливих для здоров'я речовин.

По-друге, необхідна розробка концепції, яка передбачає: проведення щорічного моніторингу стану гарантування продовольчої безпеки; розробку спільних прогнозних продовольчих балансів; створення кон'юнктурного центра з аналізу та прогнозування продовольчої ситуації; формування та використання спільного стабілізаційного фонду сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства; поетапне створення та розвиток єдиної міждержавної товаропровідної системи і взаємовигідного митного режиму між державами-учасниками; розробка однакових вимог до системи ветеринарної і фітосанітарної безпеки; організаційні та інституціональні перетворення.

Таким чином, Україна має достатню кількість ресурсів для програмного вирішення завдань колективного продовольчого забезпечення як з державами СНД, так і Європейського Союзу з урахуванням результатів реалізації аграрної політики.

У третьому розділі “Методичні засади застосування світового досвіду здійснення державної політики продовольчого забезпечення”, виходячи з визначених критеріїв оцінки рівня продовольчого забезпечення (самозабезпечення; доступність продовольства; достатність харчового раціону), першим етапом аналізу оцінки стійкості механізмів гарантування фізичної доступності продовольчого забезпечення населення України є встановлення причин, що мають негативний вплив на його рівень. Результати проведених досліджень свідчать про те, що в Україні спостерігається тенденція до погіршення рівня продовольчого забезпечення, а добове споживання населенням продуктів харчування перебуває на межі критичного рівня та найгірше серед країн Європи. За рівнем споживання продовольства Україна опустилася з 7-го місця 1990 року на 71-ше 2007 року в світі. Сучасний стан продовольчого забезпечення характеризується в основному негативною динамікою виробничих показників. Так, виробництво зерна (у масі після доробки) в 2007 року знизилося порівняно з 1990 роком на 42,2%, м'яса - на 56,7, молока - на 48,0, яєць - на 10,7%.

Нагромадження негативних економічних результатів, відсутність ефективного механізму матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників, велика енергоємність виробництв не дають змогу стабілізувати фінансовий стан аграрного сектору. Розширення ввезення в Україну іноземних продуктів, які традиційно вироблялись у нашій державі, та недостатня конкурентоспроможність вітчизняних виробників приховує загрозу продовольчій безпеці. За даними статистики, на споживчому ринку продовольчих товарів питома вага продукції вітчизняних підприємств досягає 75%, а на ринку сільськогосподарської продукції становище дещо гірше. Необхідно також наголосити, що однією із загроз продовольчого забезпечення країни слід вважати сформовану останнім часом тенденцію погіршення якості реалізованої продовольчої продукції. Якість більшості видів продуктів імпортного походження значно нижча, ніж вітчизняної.

До причин зниження рівня продовольчого забезпечення слід віднести також не захищеність сільськогосподарських товаровиробників від різких коливань цін, спричинених збільшенням або скороченням виробництва певного виду продукту через погодні умови чи інші негативні фактори. У зв'язку з відсутністю необхідних оперативних резервів продовольства неможливо надавати достатню допомогу при погіршенні ситуації в регіонах, підтримувати стабільність на продовольчих ринках країни. Послаблення регулюючої ролі держави у формуванні національного продовольчого ринку призводить до регіоналізації продовольчої політики, виникнення перешкод на шляху руху продовольчих товарів.

На другому етапі аналізу стійкості механізмів продовольчого забезпечення здійснено аналіз можливих непередбачуваних факторів та катастроф. Так, агропродовольче забезпечення в Україні протягом 2007-2008 років зазнало впливу надзвичайних глобальних викликів світової продовольчої кризи, пов'язаних із змінами клімату, переважаючими темпами приросту населення над виробництвом сільськогосподарської продукції, критичністю запасів енергоносіїв, невпинним зростанням цін на нафту та відповідним прискореним розвитком біоенергетики через перерозподіл використання земель із продовольчого призначення на технічне. Внаслідок глобальної світової продовольчої кризи, в умовах достатньої пропозиції внутрішнього ринку зерна світові тенденції виявилися сильнішим за внутрішні механізми державного регулювання.