Теоретико-методологічні засади розробки та функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

УДК: 351.82:316.3

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗРОБКИ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА

Спеціальність 25.00.02 -Механізми державного управління

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

ДІДЕНКО НІНА ГРИГОРІВНА

Донецьк - 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Донецькому державному університеті управління Міністерства освіти і науки України (м. Донецьк).

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Заблоцький Віталій

Петрович, Донецький державний університет управління

Міністерства освіти і науки України, професор кафедри

соціології управління (м.Донецьк).

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, професор Голубь Валерія Володимирівна, Національна академія державного управління при Президентові України (м. Київ), заступник директора Інституту підвищення кваліфікації вищих керівних кадрів;

доктор наук з державного управління, доцент Дзюндзюк В'ячеслав Борисович, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (м. Харків), завідувач кафедри політології і філософії;

доктор наук з державного управління, доцент Беззубко Лариса Володимирівна, Донбаська національна академія будівництва і архітектури Міністерства освіти і науки України (м. Макіївка), професор кафедри менеджменту організацій.

Захист відбудеться 16 вересня 2008 р. о 12.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.07.01 при Донецькому державному університеті управління Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 163 а.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького державного університету управління Міністерства освіти і науки України за адресою:

83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 163 а.

Автореферат розісланий 8 серпня 2008 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Я.С. Клейнер

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

управління державний партнерство соціальний

Актуальність теми. Проблеми і суперечності транзиційних змін, які відбуваються в Україні, актуалізують необхідність удосконалити механізми державного управління, посиливши їх здатність долати (або передбачати) суспільну конфронтацію та соціальну ентропію, поєднувати ринкові методи і державне регулювання, забезпечувати стабільний розвиток суспільства, накопичення людського і соціального капіталу. Вирішення цих задач об'єктивно пов'язується з впровадженням інституту соціального партнерства як важливої складової соціального ринкового господарства, який виконує багатоманітні функції і спрямовується на досягнення балансу в реалізації найважливіших соціально-економічних інтересів основних соціальних груп. На разі виникає нагальна потреба в розробці цільових, правових, функціональних, організаційних, ціннісно-нормативних складових механізмів державного управління, які мали б всебічно сприяти впровадженню і розгортанню партнерських відносин у виробництві і громадському житті на центральному, регіональному, галузевому рівнях, в різних сферах суспільного життя. Соціальна значущість дослідження посилюється тим, що партнерство уособлює собою синергетичну взаємодію суспільних секторів, які є цариною різних інтересів, настроїв і очікувань, але можуть спільно діяти, щоб досягати поступових і послідовних змін на краще у підвищенні добробуту громадян, створенні нових демократичних інститутів. Така синергія зростає з переходом України до нових цивілізаційних суспільних форм (постіндустріального, інформаційного суспільства, «суспільства знань»), що вибудовують мережеву структуру соціальних відносин, в якій партнерство виступає необхідним елементом будь-яких соціальних зв'язків і поширює можливості державного управління у вирішенні конкретних соціальних проблем, диверсифікації форм надання соціальних послуг, інтеграції до світового економічного, політичного, наукового та освітнього простору.

Аналіз ступеня розробленості проблеми опирається як на дослідження змісту, структури, моделей соціального партнерства (роботи В. Албеди, А.Андрущенко, Н.Балабанової, В.Варнавської, О.Грішнової, В.Гостеніної, В. Давиденко, Т. Дерев'ягіної, І.Дубровського, В.Жернакова, В.Жукова, Г.Задорожного, О.Заржицького, Х.В. де Йонга, Р.Кнаака, О.Ковриги, А.Колота, В.Комаровського, П.Кудюкіна, Т.Ляшенко, Б.Максимова, Л.Міляєвої, В.Мітрохина, В.Міхеєва, Д.Неліпи, О.Нетеребського, В.Новикова, Ю.Одегова, Ю.Ольсевича, Г.Осового, Н.Піроженко, Б.Пономаренка, С.В. ван Парідона, О.Садової, Г.Семигіна, А.Сіленко, В.Скуратівського, В.Смоловик, В.Смолькова, А.Федуліна, В.Цвиха, М. Черниш, С.Чучі, М.Шевченка Л.Шинелєвої, В.Якимця, В.Якуніна та ін.), так і на широке коло наукових праць, присвячених методологічним, організаційним, нормативно-правовим, аксіологічним, праксеологічним аспектам державного управління в роботах Б.Адамова, В.Альохіна, Л.Альохіної, В.Бабіна, В.Бакуменка, З. Баумана, Л.Беззубко, У. Бека, Д. Белла, Ж. Бодріяра, В.Буреги, О.Валевського, Н.Веселової, Л.Вітковської, Ю.Габермаса, О.Гаєвської, Ф.Гайєка, Д. Гелбрейта, Е.Гідденса, Г.Грибанової, В.Голубь, В.Гошовської, Г.Губерної, Б.Данилишина, Р. Дарендорфа, А.Дегтяра, К. Джанда, М.Долішнього, В.Дорофієнка, В.Дзюндзюка, Л.Ерхарда, В.Заблоцького, Т.Заславської, В.Іванова, В.Іноземцева, М.Кастельса, В.Керецмана, В.Князева, В.Лобаса, С.Майбороди, В.Мартиненка, Н.Манінга, Г.Мостового, П.Надолішнього, Н.Нижник, О.Оболенського, В.Олуйка, В.Огаренка, О.Осауленка, С.Перегудова, С.Поважного, О.Поважного, Б.Райзберга, Г.Райта, Х.Рейні, В.Рижих, І.Розпутенка, М.Ротбарда, Д.Садлера, Ю.Сурміна, О.Тоффлера, А. Турена, Ф.Фукуями, У.Хаттона, С. Хірдмана, В.Цвєткова, Ю.Шарова, П. Штомпки, Й. Шумпетера, О.Якубовського та ін. Критично узагальнюючи розроблені ними концепти, зазначимо недостатню дослідженість механізмів державного управління в системі соціального партнерства, зокрема у вирішенні актуальних для України економічних і соціально-політичних проблем. Отже постає необхідність наукового аналізу цієї проблеми з урахуванням нових доробків в галузі соціальної проблематики, теорії і практики державного управління.

Зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематики науково-дослідних робіт Донецького державного університету управління: «Соціально-гуманітарні аспекти державного управління» (автор - керівник наукової теми «Теоретико-методологічні засади сучасного соціального управління», номер державної реєстрації 0105U004584); «Механізми формування соціальної ефективної державної економічної політики» (автор - керівник наукової теми «Принципи і форми соціальної взаємодії у процесі формування соціально-ефективного державного і регіонального управління»); «Суспільно-гуманітарна компонента у змісті фахової підготовки студентів-управлінців» (автор є виконавцем), та в рамках проекту WIPATH SCM-T015B05-2005 «Workshop for Introducing Practical Approaches in Transforming Higher Education in Ukraine» за європейською програмою TEMPUS. В межах даних тем автором виявлено специфіку механізмів державного управління в системі соціального партнерства, досліджено розвиток партнерства в окремих сферах суспільного життя, розроблено пропозиції щодо вдосконалення механізмів державного управління в розвитку національної моделі соціального партнерства.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є обґрунтування теоретико-методологічних засад розробки і функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства на різних рівнях та у різних сферах суспільного життя. Для досягнення поставленої мети у роботі визначено такий комплекс завдань:

- критично узагальнити існуючі наукові концепції державного управління і соціального партнерства та на цій основі обґрунтувати цілі, завдання і функції державного управління як суб'єкта партнерства;

- охарактеризувати стан і напрями розвитку національної моделі соціального партнерства, окреслити повноваження державного управління у практиці партнерства та розробити пропозиції щодо їх оптимізації;

- виявити особливості функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства у сфері соціально-трудових відносин, визначити основні напрями їх удосконалення;

- обґрунтувати основні засади державно-приватного партнерства як особливої моделі взаємодії між державою та бізнесом;

- з'ясувати зміст міжсекторного партнерства як нової технології соціального управління;

- проаналізувати становлення і функціонування механізмів державного управління в соціальному партнерстві в провідних країнах та можливості їх застосування в Україні;

- визначити цільові, правові, функціональні, організаційні складові механізмів державного управління в системі соціального партнерства для зменшення соціальних ризиків та запобігання і вирішення конфліктів;

- охарактеризувати методи і форми інформаційної діяльності органів державного управління та участь державної влади у формуванні ціннісно-нормативної складової соціального партнерства;

- обґрунтувати концептуальні засади державного управління в системі соціального партнерства на регіональному та місцевому рівнях для відповідного інноваційного розвитку та гармонізації відносин «регіональне-національне»;

- визначити напрями розвитку механізмів державного управління в системі соціального партнерства у сфері вищої освіти в умовах формування «суспільства знань».

Об'єктом дослідження є державне управління в системі соціального партнерства.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади розробки та функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства.

Методи дослідження Дисертаційне дослідження засновується на синергетичній методології, що дає можливість аналізувати механізми державного управління в системі соціального партнерства на основі цілісного уявлення про об'єкт та інтереси кожного з партнерів, враховуючи впливи різноманітних факторів. Для теоретичного обґрунтування поставлених питань та уточнення ключових понять у дисертації застосовано метод узагальнення, для вивчення особливостей державного управління в системі соціального партнерства в Україні, Росії, країнах ЄС, США і Японії - логічний, порівняльно-історичний, статистичний та економічний аналіз. За допомогою методів аналізу, синтезу, порівняння, деталізації, узагальнення, аналогії, а також соціологічного та структурно-функціонального методів визначено цілі, завдання, функції, повноваження, особливості діяльності державного управління як суб'єкта партнерства. При обробці, узагальненні, аналітичній оцінці первинної фактичної інформації були використані методи експертних оцінок, статистичного, порівняльного та ситуативного аналізу Автором здійснено контент-аналіз матеріалів, присвячених соціальному партнерству, в газетах та часописах України.

Джерельна база дослідження складається з наступних матеріалів:

1) документи і матеріали Міжнародної організації праці, законодавчі та нормативно-правові акти України, Росії, країн Європи, США, Японії, тристоронні угоди з соціального партнерства; 2) матеріали, що містять узагальнення досвіду соціального партнерства його безпосередніми учасниками та відповідні експертні оцінки; 3) результати соціологічних досліджень і опитувань щодо оцінки діяльності органів державного управління, конфліктного стану соціуму, міжособистісної довіри у суспільстві тощо. Узяті в комплексі ці групи джерел дозволили оцінити стан досліджуваної проблеми та забезпечити достовірність отриманих висновків.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у обґрунтуванні теоретико-методологічних засад розробки і функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства, виходячи зі специфіки партнерства як особливого типу суспільних відносин, що уособлює собою синергію суспільних секторів і поширює можливості державного управління у подоланні соціальної ентропії, в організації соціального ринкового господарства, забезпеченні стабільного суспільного розвитку, накопиченні людського і соціального капіталу, досягненні балансу в реалізації найбільш важливих соціально-економічних інтересів основних соціальних груп.

Наукова новизна результатів дослідження розкривається в таких положеннях:

вперше:

обґрунтовано, що за допомогою міжсекторного партнерства як нової для України технології соціального управління посилюється синергія суспільних секторів у реалізації соціально значимих цілей та поєднуються можливості державного управління і самоуправління громадян, що відповідає інноваційним процесам реформування державної влади. загальним тенденціям розвитку постіндустріальної горизонтально-мережевої структури соціальних відносин, створює основу для накопичення соціального капіталу та розбудови громадянського суспільства;

визначено механізми державного управління в системі соціального партнерства в практиці зменшення соціальних ризиків, які засновуються на пошуках оптимальної взаємодії державного управління з іншими партнерами у зниженні небезпеки ризиків до прийнятного раціонального рівня, який не веде до деструктивних змін, та відповідно до сучасної конфліктологічної парадигми виявлено цільові, правові, функціональні, організаційні складові механізмів державного управління в системі соціального партнерства для запобігання і вирішення соціальних конфліктів;

запропоновано напрями розвитку механізмів державного управління в системі соціального партнерства у сфері вищої освіти в умовах формування «суспільства знань» з метою об'єднання зусиль освіти, науки і виробництва в інноваційному розвитку економіки, забезпеченні конкурентноздатності вищої освіти, розвитку інтелектуального потенціалу та соціальної і громадської активності громадян;

удосконалено:

механізми державного управління в практиці соціального партнерства в соціально-трудовій сфері для врегулювання колективних трудових конфліктів. впровадження нових форм партнерства, зокрема між державою, найманими працівниками та транснаціональними корпораціями, створення умов для гідної результативної праці, підвищення соціальної відповідальності бізнесу, для раціонального використання людського капіталу;

методи і форми інформаційної діяльності органів державного управління в контексті розвитку інформаційного суспільства та заходи державного управління у формуванні ціннісно-нормативної складової соціального партнерства як основи досягнення суспільного консенсусу, солідарності і колективної ідентичності громадян, розвитку соціального капіталу;

дістало подальшого розвитку:

обґрунтування цілей, завдань і функцій державного управління як суб'єкта соціального партнерства на підставі розгляду держави як власника, підприємця, роботодавця в державному секторі економіки, законодавця в регулюванні соціально-економічних відносин, посередника і арбітра в соціальних конфліктах, ідеолога в розбудові громадянського суспільства;

розробка конкретних рекомендацій щодо подальшого функціонування національної моделі соціального партнерства, які стосуються умов узгодження і дотримання соціально-економічних інтересів партнерів, запровадження між ними відкритого і повноцінного соціального діалогу, внесення змін до законодавчої бази соціального партнерства, активізації партнерських структур та поширення партнерських відносин на різні сфери суспільного життя;

виявлення ефективних форм і методів державного управління в системі соціального партнерства провідних країн Європи, у США, Японії, які доцільно застосовувати в розбудові національної моделі соціального партнерства;

визначення основних засад державно-приватного партнерства як особливої моделі взаємодії між державою та бізнесом, що поширює можливості державного управління передавати частину своїх функцій по наданню соціальних послуг приватному сектору у різних формах;

обґрунтування концептуальних засад державного управління в системі соціального партнерства на регіональному і місцевому рівнях для розвитку регіональних інноваційних мереж, об'єднання регіональної спільноти і для гармонізації відносин в площині «регіональне-національне».

Практичне значення одержаних результатів. Одержані в результаті дослідження теоретичні результати і методологічні підходи щодо механізмів державного управління в системі соціального партнерства знайшли відображення на всіх рівнях управління.

Пропозиції і рекомендації щодо взаємодії органів державного і регіонального управління, вищих навчальних закладів та бізнесу, підготовки управлінців використовуються у практичній діяльності управління освіти і науки Донецької облдержадміністрації, при розробці Концепції гуманітарного розвитку Донеччини (довідка № 01/22-1502 від 19.05.08), щодо інформаційної відкритості органів державного управління - управлінням у справах преси та інформації Донецької облдержадміністрації (довідка № 01/01-217/4 від 14.05.08). Ряд пропозицій і рекомендацій використовуються у діяльності відділення в Донецькій області Національної служби посередництва та примирення (довідка № 05-03-05/01-78 від 24.04.08). Пропозиції і рекомендації дослідження використовуються у практиці соціального партнерства Донецького обласного комітету профспілок працівників освіти і науки (довідка № 01/15-74 від 14.04.08). Пропозиції та рекомендації були використані Комітетом Верховної ради України з питань науки і освіти у практиці законотворчої роботи (довідка № 01-16/78 від 16.04.08).

Теоретичні розробки автора, практичні висновки і пропозиції використовуються в навчальному процесі Донецького державного університету управління при викладанні таких навчальних дисциплін: «Філософія», «Філософія права», «Філософія управління», «Філософські засади розбудови громадянського суспільства», «Громадські об'єднання в Україні». Підготовлені автором навчально-методичні посібники рекомендовані для студентів вищих навчальних закладів: «Філософія» (протокол навчально-методичної ради Донецького державного університету управління № 5 від 02.06.2005), «Громадські об'єднання в Україні» (протокол навчально-методичної ради Донецького державного університету управління № 5 від 02.06.2005), «Філософські засади розбудови громадянського суспільства» (протокол навчально-методичної ради Донецького державного університету управління № 3 від 08.02.2007).

Особистий внесок пошукувача. Наукові положення, розробки і висновки дисертаційного дослідження є результатом власних досліджень автора. В наукових працях, які опубліковані у співавторстві, особистий внесок здобувача відображено у списку публікацій за темою дисертації.

Апробація результатів дисертації. Основні результати проведених досліджень, висновки і пропозиції, практичні рекомендації обговорені на засіданнях та наукових семінарах кафедри філософії і психології Донецького державного університету управління, щорічних конференціях професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідних робіт Донецького державного університету управління (2003-2008 рр., м. Донецьк), доповідалися і отримали позитивні оцінки на міжнародних, Всеукраїнських, регіональних науково-практичних конференціях. Основні з них наступні: ІІ і ІІІ Міжнародна наукова конференція «Соціально-гуманітарні проблеми менеджменту» (м. Донецьк, 2003, 2006 рр.), Міжнародна науково-методична конференція «Актуальні проблеми входження вищих навчальних закладів до єдиного Європейського простору» (м. Київ, 2005 р.), І і ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору» (м. Київ, 2006, 2007 рр.), Міжнародна науково-практична конференція «Профспілки і Болонський процес» (м. Москва, 2006 р.), Міжнародна науково-теоретична конференція «Ідентичність у сучасному соціумі» (м. Донецьк, 2006 р.), VI, VII і VIIІ Міжнародний науковий конгрес «Державне управління і місцеве самоврядування» (м. Харків, 2006, 2007, 2008 рр.), Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток міжнародного співробітництва в галузі освіти у контексті Болонського процесу» (м. Ялта, 2007 р.), ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Інноваційна модель розвитку промислового регіону: проекти, управління, результати» (м. Донецьк, 2007 р.), XVII Міжнародна історико-правова конференція «Регіональні аспекти історико-правових досліджень» (м. Донецьк - м. Святогірськ, 2007 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми державного управління та місцевого самоврядування в умовах сучасного політичного вибору України» (м. Запоріжжя, 2007 р.), науково-практична конференція за міжнародної участі «Європейські орієнтири муніципального управління» (м. Київ, 2008 р.), Всеукраїнський форум «Бізнес і освіта: неминучість співпраці» (м. Київ, 2008 р.), Міжнародний управлінський форум «Управління сьогодні і завтра» (м.Хмельницький, 2008 р.) та ін.

Публікації. Основні положення і результати дослідження опубліковані у 47 роботах, з яких: 2 монографії, 43 статті (21 - у фахових виданнях), з них 12 - у наукових журналах, 18 - у збірниках наукових праць, 13 публікацій - в матеріалах конференцій, 2 навчально-методичних посібника. Загальний обсяг публікацій 70,55 д.а., з яких особисто автору належить 70,15 д.а.

Структура і обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, шести розділів, висновків, які викладені на 400 сторінках друкованого тексту. Матеріали дисертації містять 5 рисунків, 21 таблицю, які наведено на 16 сторінках, 1 додаток - на 6 сторінках. Список використаної літератури складається з 574 джерел, які наведено на 59 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У розділі 1 «Методологія дослідження механізмів державного управління в системі соціального партнерства» здійснено критичне узагальнення наукових концепцій, які мають значення для аналізу механізмів державного управління в системі соціального партнерства, в світовій науковій думці, охарактеризовано стан розробки проблеми у вітчизняних дослідженнях, визначено на цій основі цілі, завдання і функції державного управління як суб'єкта соціального партнерства.

Узагальнюючи наукові тлумачення соціального партнерства, зроблено висновок, що інституціонально соціальне партнерство є механізмом узгодження інтересів різних соціальних груп; системою колективних дій, які здійснюються для досягнення соціального миру і суспільного консенсусу; сукупністю органів, організацій, що створюються з представників різних суспільних секторів для врегулювання суспільних відносин; процесуально - соціальною взаємодією між групами і класами з різними соціально-економічними інтересами; організаційно - засобом зменшення соціальних ризиків, запобігання і вирішення соціальних конфліктів; в духовно-ціннісному вимірі - ідеологією цивілізованого співжиття громадян в умовах ринкової економіки, новим типом мислення, центром якого є людина і загальнолюдські цінності.

Виходячи з такого розуміння соціального партнерства, оцінка ролі держави у сучасних соціально-економічних відносинах дозволила дійти висновку про посилення в системі соціального партнерства координуючих, регулятивних функцій держави, зокрема в рамках концепції «good govermance». Це дає можливість розглядати взаємодію державного управління з іншими партнерами в залежності від певних видів соціального партнерства, які можуть бути класифікованими за різними критеріями (див. табл. 1).

З'ясовано, що загальна структура партнерства може бути охарактеризована в рамках певного соціального простору, де на основі відповідних принципів здійснюються: соціальний діалог, інформативно-комунікативна взаємодія та співробітництво суб'єктів партнерства.

Визначено, що держава як суб'єкт партнерства створює відповідні механізми управління, в тому числі до цільової складової механізмів державного управління належать загальні цілі партнерства (узгодження інтересів різних соціальних груп і забезпечення соціальної стабільності та соціального миру; досягнення солідарності і консенсусу між громадянами у реалізації соціально значимих проектів; формування ціннісно-нормативної єдності і колективної ідентичності щодо принципів справедливості і рівності; об'єднання громадян навколо актуальних задач економічного розвитку, демократії, громадянського суспільства); до правової складової - нормативно-правова база, розроблена Міжнародною організацією праці та національним законодавством; до організаційної складової - спеціально створені партнерські структури, двох- і тристоронні угоди; до функціональної складової - активний соціальний діалог, принципи партнерства, функції суб'єктів партнерства, інформаційно-комунікативна система взаємодії між ними; в якості ціннісно-нормативної складової виступають ціннісно-нормативний консенсус, принцип соціальної справедливості, цінності громадянського суспільства, довіра, толерантність, солідарність, громадянська компетентність.

Таблиця 1

Види соціального партнерства

З'ясовано, що цілі, завдання і функції держави як суб'єкта партнерства, які виконують органи державного управління центрального, регіонального рівнів та місцевого самоврядування, визначаються в залежності від того, що держава є власником, підприємцем, роботодавцем в державному секторі економіки, законодавцем - в регулюванні соціально-трудових відносин, посередником і арбітром - у залагодженні соціальних конфліктів, ідеологом - у розбудові громадянського суспільства, Це означає багатофункціональність державного управління в системі соціального партнерства, що допомагає державі об'єднувати суспільство у вирішенні соціально-економічних задач і підвищувати добробут і безпеку громадян, спираючись на їх підтримку та співучасть (див. рис. 1).

Рис. 1. Функції державного управління в системі соціального партнерства

В умовах постіндустріального розвитку теорія і практика соціального партнерства набуває особливої актуальності для суспільств із змішаною економікою, дифузією власності, коли мінімізація централізованого управління потребує додаткових механізмів регулювання соціальних відносин. Це дає можливість використовувати соціальне партнерство як базовий компонент побудови нових відносин між соціальними групами і поширює можливості державного управління впливати на розвиток партнерських відносин в різних сферах суспільного життя, об'єднувати громадян навколо вирішення конкретних соціальних проблем.

У розділі 2 «Особливості функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства в Україні» досліджуються стан і напрями розвитку національної моделі соціального партнерства, шляхи удосконалення механізмів державного управління у практиці партнерства в сфері соціально-трудових відносин, засади державного управління у державно-приватному та міжсекторному партнерстві.

Доведено, що розвиток соціального партнерства в Україні є закономірним етапом реформування соціально-економічних відносин і умовою узгодження інтересів суб'єктів партнерства, спрямованих на забезпечення добробуту та безпеки громадян, створення умов для гідної результативної праці. Для цього в системі партнерства утворилася певна практика взаємодії між органами державного управління, профспілками, об'єднаннями роботодавців, завдяки якій систематично на двох- чи тристоронній основі проводяться консультації з питань формування і реалізації соціально-економічної політики, укладаються угоди щодо зайнятості населення, поліпшення організації праці, соціальних гарантій населення. Але, як показує аналіз, цей процес є незавершеним і потребує удосконалення нормативно-правової бази, активізації взаємодії сторін, системної роботи спеціальних органів, створених для розвитку партнерства в Україні. Для цього пропонується внести зміни до нормативних актів, що стосуються соціального партнерства у відповідності до міжнародних норм; ратифікувати у повному обсязі Європейську соціальну Хартію та Європейський кодекс соціального забезпечення; прийняти Закони України «Про соціальні стандарти», «Про соціальне партнерство», Трудовий кодекс; впроваджувати технології соціального партнерства, які оптимізують розвиток соціально-економічних відносин в Україні.

У дисертації проаналізовано функціонування механізмів державного управління в системі соціального партнерства у сфері соціально-трудових відносин, де переважає трипартизм. Зокрема виділені ключові питання, які присутні в цих відносинах, розглянуті основні механізми їх вирішення, визначені завдання органів державного управління в системі соціального партнерства на національному, регіональному рівнях та рівні окремого підприємства (див. табл. 2).

З'ясовано, що в останні роки колективно-договірна практика потребує доповнення такими формами співробітництва між роботодавцями та найманими працівниками як участь у прибутках, співучасть в управлінні виробництвом тощо. Це актуалізує питання про удосконалення відповідних механізмів державного управління, необхідних для інтеграції і поєднання різних форм партнерства в залежності від типу підприємств.

В умовах постіндустріального розвитку і формування нового ринку праці з різними формами зайнятості трипартизм не охоплює весь спектр соціально-трудових відносин і обмежує коло соціальних партнерів лише організованими спілками представників трудящих та роботодавців. Поза цими відносинами залишається значна кількість трудящих, чиї соціальні та трудові права мають захищати органи державного управління, створюючи нові форми партнерства. Зокрема, є необхідність виділити новий рівень партнерства: держава - наймані працівники - транснаціональні корпорації, розробити для нього відповідну нормативно-правову базу, організаційні механізми, визначити можливості взаємодії між партнерськими структурами країн, на які поширюється діяльність ТНК.

Оцінюючи в рамках дослідження значення соціальної відповідальності бізнесу в оптимізації соціально-трудових відносин, запропоновано віднести до завдань державного управління впровадження в Україні міжнародного стандарту SA 8000 (Соціальна відповідальність), підтримку соціального підприємництва, стимулювання участі бізнесових структур у реалізації соціальних проектів та наданні соціальних послуг.

Таблиця 2

Механізми державного управління в системі соціального партнерства в соціально-трудових відносинах в Україні

Визначено, що характер партнерства значною мірою залежить від вибору моделі взаємовідносин між органами державної влади з профспілками (співпраці чи конфронтації) та характеру технології, яку використовують по відношенню до профспілок органи державного управління (патронажу, стримування, консенсусу, укладення угод).

Зазначено, що основні напрями діяльності державного управління в системі соціального партнерства тісно пов'язані з вирішенням окремих питань соціально-трудової сфери. Наприклад, для вирішення проблем зайнятості необхідно визначити, яка модель зайнятості (за М.Кастельсом) буде розвиватися в Україні, залучити кошти роботодавців до перекваліфікації працівників, стимулювати оволодіння працівниками новими професіями, управляти міграцією робочої сили. Для оптимізації соціально-трудової сфери необхідно посилювати державний контроль за вартістю робочої сили, вирішувати проблему «працюючих бідних», забезпечувати раціональне використання людського капіталу.

Пропонується звернути особливу увагу на державно-приватне партнерство як особливу форму взаємодії між державою і бізнесом, метою якої є інституціональний та організаційний альянс зазначених сторін для реалізації суспільно значимих проектів у широкому спектрі - від промисловості і наукових досліджень до соціальних послуг. У роботі запропоновано заходи з удосконалення механізмів державного управління в розвитку державно-приватного партнерства через розробку стратегії державно-приватного партнерства в Україні; прийняття відповідної законодавчої бази; підвищення взаємної поінформованості органів державного управління і бізнесу про можливості партнерських відносин у соціально значимих проектах; забезпечення інформаційної підтримки партнерства; використання позитивного досвіду інших країн для реалізації власних проектів; створення міжгалузевих або регіональних проектів державно-приватного партнерства; надання пріоритетного значення державно-приватному партнерству в інноваційному розвитку.

У роботі досліджено зміст міжсекторного партнерства як нової для України технології соціального управління, яка використовується у сфері надання соціальних послуг, при створенні соціальної інфраструктури у розвитку людського і соціального капіталу. Така технологія дає можливість поєднати механізми державного управління і самоуправління громадян, сформувати новий тип взаємовідносин між державою і громадянами, який сприяє розбудові громадянського суспільства. У галузі економічного співробітництва виділено такі форми міжсекторного соціального партнерства як соціальні замовлення, гранти, фонди місцевих співтовариств. Серед позаекономічних форм партнерства виділено формування громадської думки, проведення місцевих і національних плебісцитів та референдумів, прямі комунікації між інститутами влади та громадянами, громадсько-державні консультації.

На підставі аналізу існуючої практики міжсекторного соціального партнерства визначено, що розвиток співробітництва між секторами передбачає наявність трьох суттєвих елементів, які створюють чіткі основи для використання міжсекторного партнерства як нової технології управління: наявність державного відомства або посади, на яку безпосередньо покладається відповідальність за співпрацю з «третім сектором»; затвердженої державної програми або концепції взаємодії з громадськими організаціями, яка визначає основні напрями державного впливу; наявність угод про співробітництво між органами державного управління та громадськими організаціями. Це потребує від органів державного управління створення відповідних національних проектів, до яких залучаються широкі кола громадськості; підтримки соціальних проектів, запропонованих громадськими асоціаціями і об'єднаннями; фінансової допомоги неприбутковим організаціям, які опікуються доброчинною діяльністю та беруть участь у реалізації соціальних проектів.

Результати дослідження дали можливість дійти висновку, що, скориставшись можливостями міжсекторного соціального партнерства, українське суспільство здатне поширювати сферу соціальних послуг за участю самих громадян, формувати громадянську свідомість і культуру. Цьому може сприяти реалізація затвердженої Кабміном України у 2007 р. Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства. Перспективність міжсекторного соціального партнерства значною мірою узгоджується також із тенденціями поширення солідарності і формування колективної ідентичності громадян, характерними для розвитку постіндустріального суспільства, горизонтально-мережевої структури соціальних відносин, є основою для накопичення у країні соціального капіталу.

У розділі 3 «Становлення і функціонування механізмів державного управління в соціальному партнерстві в провідних країнах та можливості їх застосування в Україні» надається характеристика основних функцій державного управління в різних моделях соціального партнерства в країнах Європи, США і Японії.

Оцінюючи їх стан, зазначимо, що, незважаючи на те, що держава на різних етапах розвитку цих країн змінювала свої функції і можливості впливу, існує певний мінімум державного регулювання, який є необхідним для розвитку партнерства у кожній країні. Будуючи власну модель соціального партнерства, органам державної влади в Україні необхідно критично оцінити досвід провідних країн, оскільки в процесі розвитку партнерства у цих країнах постали певні труднощі і проблеми, наприклад, значне зменшення державного сектору спричинило втрату державою відповідних важелів впливу на економічну політику. Часто в державному секторі залишаються переважно економічно непривабливі підприємства транспорту, енергетики, комунікацій, де вирішення соціальних питань є особливо складним. У результаті приватизації банківської сфери і лібералізації ринку капіталів відбувається збільшення частки прибутків підприємств і зменшення частки зарплати. Загальними причинами певної кризи трипартистських структур можна вважати, наприклад, те, що держава намагалася відводити партнерам роль консультантів, що не давало їм можливості більш серйозно впливати на прийняття законодавчих рішень. З іншого боку, в умовах нерівномірного розвитку різних галузей економіки, регіонів знижувалася можливість приймати такі рішення, які були б прийнятними для всіх суб'єктів партнерських відносин. Проблемними в рамках соціального партнерства стали можливості виконавчої влади впливати на партнерський процес без підтримки організованих об'єднань громадян і роботодавців. Як наслідок, перспективи соціального партнерства у цих країнах останнім часом викликають активну дискусію.

Разом з тим, в останні роки в країнах ЄС соціальне партнерство переходить на новий рівень: укладаються рамкові галузеві, колективні угоди загальноєвропейського формату, отже, спостерігаємо розвиток нового виду соціального партнерства, який об'єднує таких суб'єктів, як структури ЄС, національні уряди, транснаціональні корпорації, профспілкові організації та об'єднання роботодавців. Досвід європейського партнерства показує, що цей процес не може бути короткотерміновим, одностороннім і безсистемним, тому при формуванні української моделі соціального партнерства слід обов`язково створити умови, коли соціально зорієнтована ринкова економіка підтримує високі темпи економічного зростання і адекватний рівень соціального захисту та соціального консенсусу. Досягнення такої рівноваги може здійснюватися лише на основі діалогу між державним управлінням та представниками інших суспільних секторів, узгодження між ними на законодавчому, організаційному рівнях основних принципів партнерства. Визначено, що для України, яка планує вступ до ЄС, важливо створити такі ж умови для розвитку соціального партнерства, які існують в Євросоюзі.

У дисертації виділено позитивний досвід державно-приватного і міжсекторного партнерства в американської моделі, що відображає вплив громадськості на рішення уряду, дії посадових осіб або діяльність державних установ, який відбувається за двома напрямами: оцінка уряду в цілому і ставлення до конкретної політики або відомства.

Проаналізовано досвід органів державного управління США, які застосовують в партнерських відносинах ряд стратегій ефективного управління, що підтримує між владою і громадянами зворотний зв'язок; дає можливість реалізувати соціальні ініціативи, спираючись на громадську підтримку, навчає громадян виконанню громадських обов'язків. Для цього у країні розробляється спеціальний державний менеджмент, у тому числі в американських вищих навчальних закладах викладаються курси для менеджерів громадських організацій.

У роботі виділено корисний для України позитивний досвід японської моделі партнерства, що заснована на високому ступені довіри у суспільстві, врахуванні у реалізації програм соціально-економічного розвитку етнопсихологічних факторів.

У розділі 4 «Удосконалення механізмів державного управління в системі соціального партнерства в практиці зменшення соціальних ризиків та запобігання конфліктів» узагальнено і визначено основні завдання і функції органів державного управління в системі соціального партнерства для зменшення соціальних ризиків; виявлено цільові, правові, функціональні, організаційні складові механізмів державного управління для запобігання та вирішення соціальних конфліктів; розроблено питання впровадження ефективних методів і форм інформаційної діяльності органів державного управління у взаємовідносинах з громадськістю; проаналізовано участь державного управління у формуванні ціннісно-нормативної складової партнерства як основи досягнення суспільного консенсусу, солідарності та колективної ідентичності громадян.

Механізми державного управління для зменшення соціальних ризиків визначені в роботі, виходячи з основних ознак соціальних ризиків, можливостей в рамках партнерства проблематизувати прийняті рішення, вносити за згодою партнерів певні корективи, узгоджувати спільні дії. Це дає змогу розуміти процес управління як систему дій, на кожній стадії якої визначається алгоритм управлінських рішень та завдання державного управління. Останні полягають у розробці і впровадженні спеціальної програми попередження і управління ризиками (див. рис.2).

На основі конфліктологічної парадигми у роботі виділені цільові, правові, функціональні, організаційні складові механізмів державного управління для запобігання та вирішення соціальних конфліктів. Визначено, що в умовах постіндустріального розвитку специфіка сучасних конфліктів виявляється в їх переведенні на рівень соціальних проблем, розсіюванні конфліктів, соціальному домінуванні в конфліктних ситуаціях, що обумовлює специфіку діяльності державного управління в умовах конфлікту, яка полягає в тому, що:

- цільовою складовою механізмів державного управління є виявлення характеру конфлікту (позитивного, негативного, деструктивного), покладання в основу управлінських дій принципу раціональності, досягнення компромісу і консенсусу;

- правовою складовою є встановлення норм соціальної справедливості, визначення законних підстав для втручання у конфлікт і використання адміністративних та економічних санкцій для утримання конфлікту в рамках законності;

- функціональною складовою є виявлення структурних суперечностей, ситуаційний аналіз, діагностика конфлікту, його оптимізація за умов проведення діалогу, дотримання балансу сторін, використання технологій впливу на конфлікт, вибір варіанту управлінських дій;

- організаційною складовою є розробка і реалізація програм, які попереджають соціальну нестабільність, невпевненість громадян у соціальному житті; знаходження ресурсів для запобігання та вирішення конфліктів, проведення переговорів.

Визначено, що кожна стадія розвитку соціального конфлікту ставить перед управлінням необхідність такої свідомої, спеціально організованої дії, яка дозволить послабити його за рахунок переведення на інший рівень шляхом певних процедур, відновити рівновагу, стабільність між конфліктуючими сторонами.

У дисертації виділені особливості конфліктних процесів в регіоні, які можуть вирішуватися за умов прямого діалогу між управлінськими структурами і населенням (див. рис. 3).

З практичної точки зору, доречним є створення в регіонах системи моніторингу, моделювання, попередження і вирішення соціальних конфліктів, яка дозволяла б своєчасно з'ясовувати стан і динаміку конфліктності, здійснювати аналіз і оцінку управлінських дій.

Для органів державного управління вбачається важливим дотримання наступних рекомендацій;

- застосування організаційної культури і етики партнерських відносин в конфліктній взаємодії дає можливість організувати і провести переговорні процеси;

- орієнтація на ключові соціальні проблеми, врахування сильних і слабких сторін партнерів дає можливість зосередити ресурси на вирішенні найбільш гострих суперечностей;

- взаємодоповнюваність зусиль для вирішення конфлікту, дотримання правил взаємодії і взаємного контролю створює умови для узгодження позицій сторін, прийняття ефективних рішень, створення відповідних структур партнерства;

- дотримання комунікаційних принципів - довіри, толерантності, конструктивного врахування інтересів партнерів, усвідомлення взаємозалежності один від одного - сприяє взаєморозумінню між партнерами.

Для зниження соціальної напруги у суспільстві запропоновано різноманітні методи і форми інформаційної відкритості державного управління. Доведено, що необхідність комунікаційної взаємодії органів влади з громадськістю зумовлена потребою у свідомій співучасті громадян в державному управлінні, пошуку альтернативних шляхів тлумачення та розв'язання суспільних проблем, що дає можливість виділити основні проблеми, встановити їх причини, оцінити соціальну ситуацію і спроектувати управлінські рішення і дії на принципах співробітництва та співучасті всіх суспільних секторів. В умовах розвитку інформаційного суспільства визначені перспективні напрями удосконалення інформаційної діяльності державного управління в сфері ЗМІ, створенні спеціального Інтернет-середовища, забезпеченні свободи слова.

Спрямованість державного управління на досягнення соціального порядку і цілісності соціальної системи як колективної цільової орієнтації, спільних цінностей, консенсусу нормативних та когнітивних очікувань. Отже, формування ціннісно-нормативної складової соціального партнерства відбувається у полі взаємних потреб, очікувань, мотивацій, які визначають готовність соціальних партнерів або до взаємодії, або до відмови від неї. Особлива роль органів державного управління у цьому процесі визначається тим, що держава несе важливі ідеологічні функції, і в ідеології соціального партнерства закладаються не лише конкретні, суто прагматичні питання, а в більш широкому контексті мова йде про те, які ціннісні пріоритети має соціально-економічна політика держави; які критерії і показники соціальної справедливості покладаються в основу узгодження інтересів суб'єктів партнерства; які загальнолюдські цінності визнаються у різних сферах суспільної праці і життя; яким критеріям моральності відповідає поділ влади у суспільстві. Без визначення позицій суб'єктів партнерства у цих питаннях важко досягати взаємної зацікавленості у ефективному економічному зростанні, розвитку виробництва, оздоровленні конкуренції, зниженні рівня конфліктності у суспільстві, перспективах його розвитку.

В умовах розвитку постіндустріального, інформаційного суспільства формування ціннісно-нормативної складової соціального партнерства набуває специфічних ознак, оскільки нові смислоутворюючі зв`язки людини з суспільством стають більш ситуативними, рефлексивними, залежними від інших.

У розділі 5 «Концептуальні засади державного управління у формуванні соціального партнерства на регіональному та місцевому рівнях» розглянуті структура, повноваження, функції механізмів державного управління в системі соціального партнерства на регіональному та місцевому рівнях, визначено основні напрями діяльності органів державного управління для гармонізації відносин у площині «регіональне - національне», акцентовано увагу на підвищенні функціональності механізмів державного управління як суб'єкта соціального партнерства в інноваційній регіональній політиці.

У результаті аналізу систему соціального партнерства на регіональному рівні визначено як організовану на взаємовигідних умовах оптимальну модель узгодження інтересів органів державного управління центрального і регіонального рівнів, місцевого самоврядування, бізнесових кіл, громадян з метою функціонування такого регіонального співтовариства, основними цілями якого є підвищення добробуту населення, екологічна безпека, інноваційний розвиток, комфортна соціальна інфраструктура. Це обумовлює структуру партнерства на регіональному та місцевому рівні як об'єднання громадян за територіальними інтересами; за галузевими інтересами - по відношенню до підприємств, розташованих на території регіону; за специфічними інтересами - на рівні окремих підприємств або громадських об'єднань.

Показано, що в рамках партнерства на регіональному і місцевому рівні ефективність механізмів державного управління залежить від наступних факторів:

- ступеня впливу держави на вирішення проблем вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів;

- статусу і повноважень місцевої влади щодо надання соціальних послуг населенню,

- привабливості регіону для залучення інвестицій, модернізації виробництва, підвищення рівня життя місцевих жителів;

- обраної моделі взаємодії між центральним та регіональним рівнями влади;

- ступеня залученості до регіонального розвитку об'єднань роботодавців і місцевих профспілок.

Специфікою регіонального рівня є, зокрема, укладення двосторонніх угод між органами державної влади і профспілками, коли об'єднання роботодавців не завжди виступають контрагентом переговорного процесу.

Відповідну специфіку на рівні регіону має міжсекторне партнерство (див. табл. 3).

Визначено, що, незалежно від того, які соціальні партнери об'єднують зусилля на регіональному та місцевому рівні, факторами негативного впливу на результативність їх дій є: труднощі формування чіткої місії, уразливість щодо зовнішнього політичного середовища, численність учасників прийняття рішень, суперечність між професійно та політично зорієнтованими партнерами. Це актуалізує виконання органами державної влади наступних функцій: