Публікації. По темі дисертаційного дослідження автором опубліковано 7 робіт, з них: 1 стаття в науковому журналі та 4 - у збірниках наукових праць, а також 2 статті в збірниках матеріалів конференції. Загальний обсяг публікацій складає 2,94 д.а., з них 2,94 д.а. належать особисто автору.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків. Загальний обсяг дисертації складає 185 сторінок, у тому числі 16 таблиць і 31 рисунок, які займають 30 сторінок, список використаних джерел зі 150 найменувань (13 сторінок), два додатки(4 сторінки).

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи процесу стратегічного цілепокладання регіонів. Проведено аналіз сутності процесів стратегічного цілепокладання соціально-економічних систем, сформульовано поняття місії як способу взаємодії системи з зовнішнім середовищем. Розглянуто процес стратегічного цілепокладання регіону. Сформульовано критерії геоекономічної класифікації для регіонів України, що включають: місце регіону в «харчовій піраміді» геоекономіки (відповідно до концепції С.Переслегіна), технологічний уклад економіки регіону і рівень розвитку виробничої і соціальної інфраструктури.

Процес стратегічного цілепокладання починається з визначення місії системи. В процесі дослідження сутності поняття «місія» виділено три основних способи взаємодії системи і зовнішнього середовища, що визначають тип сформованої місії системи із соціальною складовою (рис. 1).

Рис. 1 Місія як спосіб взаємодії системи із зовнішнім середовищем

Системна взаємодія системи і зовнішнього середовища передбачає, що елементи системи мають світогляд, заснований на сприйнятті системи як невід'ємної частини зовнішнього середовища. Виходячи з цього, довгострокове виживання системи можливо тільки у випадку погодженого розвитку системи і зовнішнього середовища. Тому формулювання місії з необхідністю передбачає здійснення аналізу і прогнозу розвитку зовнішнього середовища як метасистеми, а також узгодження довгострокового вектора розвитку системи із зовнішнім середовищем.

Раціональна взаємодія системи і зовнішнього середовища заснована на світогляді, що припускає автономність системи в зовнішнім середовищі. У цьому випадку зовнішнє середовище розглядається не як метасистема, а як щось зовнішнє стосовно системи. При цьому в рамках цього світогляду визнається необхідність стійкого розвитку як системи, так і зовнішнього середовища, з чого випливає доцільність раціонального використання її ресурсів. Таким чином, раціональний тип взаємодії припускає деякий паритет системи і зовнішнього середовища, що відображується в балансі «входів» і «виходів» системи. Формулювання місії в рамках цього світогляду також потребує аналізу і прогнозу розвитку зовнішнього середовища, але не передбачає узгодження поводження системи з виявленим напрямком. Скоріше динаміка розвитку зовнішнього середовища розглядається як обмеження в процесі постановки і досягнення цілей системи.

Останній тип взаємодії можна назвати деструктивним. Він заснований на світогляді, який передбачає використання системою зовнішнього середовища для досягнення власних цілей і задоволення внутрісистемних потреб. В цьому випадку зовнішнє середовище сприймається як необмежене поле ресурсів, які необхідно використовувати. Система у взаємодії із зовнішнім середовищем є активним елементом, цілі якого не враховують ні цілі інших елементів, ні цілі зовнішнього середовища в цілому. В рамках подібного світогляду місія, як правило, не формулюється й існує негласно. Вербалізовані ж місії таких систем відображують псевдо-цілі і ховають щирі наміри її елементів. Зате активно розробляються і впроваджуються стратегії, сутність яких складається в захопленні зовнішніх ресурсів, використанні інших елементів зовнішнього середовища для задоволення внутрішніх потреб.

Для різних видів систем використовуються різні способи взаємодії із зовнішнім середовищем, що відображується в теорії і методології наук, які досліджують закономірності їх розвитку. Так, соціальним системам у більшому ступені властивий методологічний підхід, заснований на системному світогляді; для економічних систем - має значення раціональний підхід, який визначається обмеженістю матеріальних ресурсів; що ж стосується політичних систем, особливо в межах державного управління, то тут домінує деструктивний підхід до зовнішнього середовища, який чітко відображений в методології геополітики. Проте, збереження цілісності будь-якої системи передбачає формулювання місії її частин на основі системної взаємодії. Цей принцип актуальний і для взаємовідносин центр - регіони.

У розділі обґрунтовано значення геоекономічного чинника як базового в процесі стратегічного цілепокладання регіонів на сучасному етапі розвитку. Відзначено, що в епоху геоекономіки для політики «технологічний імперіалізм» характерно повне винесення виробництв і створення «ефекту технологічного гачка», за допомогою якого можна перетворювати цілу національну економіку в залежну від великого циклу обороту. При цьому пріоритетом є власне монополія на технології, на інновації, і забезпечення політичного контролю за всім ланцюжком. Захистом від геоекономічної експансії на регіональному рівні є формування економічних систем з підвищеним рівнем стійкості, який визначається довгостроковою конкурентною перевагою. Майкл Портер назвав такі системи кластерами. Проте, їх формування обов'язково передбачає вироблення такої стратегії регіонального розвитку, яка максимально розкриває природний потенціал регіону як системи.

Розділ 2. Загальний вигляд державного механізму стимулювання стратегічного цілепокладання регіонів. Проведений аналіз процесу регіонального стратегічного управління в Україні і розроблена процесна складова державного механізму стимулювання стратегічного цілепокладання регіонів, сформульовані принципи стратегічного цілепокладання регіонів. Сформований методологічний аспект механізму стимулювання стратегічного цілепокладання регіонів: сформульоване поняття «геопотенціал регіону», запропонована методика аналізу й оцінки геопотенціалу регіону, розроблений алгоритм геостратегічного позиціонування регіону. Сформований алгоритм стимулювання стратегічного цілепокладання регіонів, а також проведена класифікація груп стимулів в залежності від рівня розвитку регіону.

У розділі визначено, що забезпечення активної участі центральних органів державного управління в процесі визначення місії регіонів необхідно для реалізації їх основної функції - збереження цілісності держави. Дія державного механізму стимулювання стратегічного цілепокладання регіонів може бути розглянутою в динаміці, що характеризується як процесний аспект зазначеного механізму (рис. 2).

Використання процесного аспекту запропонованого механізму засновано на тому, що стратегічне цілепокладання має три основних елементи - початковий стан, ціль (чи кінцевий стан) і процеси, що зв'язують ці два стани.

Цілі процесу стратегічного цілепокладання передбачають поєднання цих елементів так, щоб: 1) зберегти (не порушити) цілісність метасистеми (держави); 2) забезпечити соціально-економічний розвиток системи (регіону) з найменшими витратами і максимально можливими результатами.

Таким чином, основним завданням стратегічного цілепокладання регіонів в рамках запропонованого механізму є перехід регіону як керованого об'єкта зі стану 1, що характеризується визначеним геопотенціалом і геостратегічним позиціонуванням, у стан 2, для якого характерно максимальне розкриття геопотенціалу і формування геостратегічних переваг регіону на основі його місії. Іншими словами, вибір стратегії розвитку регіону повинний включати не набір стандартних напрямків соціально-економічного розвитку, а саме: збільшення конкурентоздатності, підвищення якості життя населення, охорона навколишнього середовища; а перелік потенційних можливостей, що роблять певний регіон унікальним у своєму роді, а також спосіб максимального розкриття цих можливостей. Наприклад, регіон, що володіє унікальними запасами корисних копалин, повинний на найбільш якісному рівні забезпечити їх видобуток з мінімальною шкодою для зовнішнього середовища.

Подібний підхід забезпечить досягнення вищевказаних, стандартних цілей, але з урахуванням характерних особливостей регіону, його геопотенціалу.

Центральні і регіональні рівні управління переслідують різні, але погоджені цілі в процесі переводу регіону зі стану 1 у стан 2. Для центральних органів державної влади це - забезпечення цілісності і стійкого розвитку країни; для регіональних органів управління - забезпечення стійкого розвитку регіону і захист від негативних впливів зовнішнього середовища.

Рис. 2 Процесний аспект державного механізму стимулювання стратегічного цілепокладання регіонів

Размещено на http://www.allbest.ru/

В цьому випадку негативний вплив визначається як результат геоекономічної експансії ззовні. Проблема полягає в тому, що в сучасному світовому просторі геоекономічні війни є найбільш розповсюдженим способом взаємодії економічних систем як на регіональному рівні, так і на міждержавному. Захистом від зовнішньої експансії є таке позиціонування, яке важко скопіювати, що забезпечується за допомогою високої тісноти зв'язку між елементами в регіональній соціально-економічній системі.

У розділі відзначено, що геопотенціал регіону можна визначити як характеристику ландшафту як цілісної системи в межах адміністративно-територіального утворення, яке називається «область України» (рис. 3). Геопотенціал регіонального розвитку включає рельєф, геологічну будову, клімат, загальний характер поверхневих і підземних вод, закономірне сполучення ґрунтів, рослинних і тварин співтовариств території, що знаходиться в межах адміністративно-територіального розподілу на рівні областей України.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3 Поняття «геопотенціал» регіону

У рамках геополітики виділяють різний набір критерії оцінки геопотенціалу території. По суті, ця класифікація аналогічна процесу пошуку «сильних сторін» організації при проведенні SWOT-аналізу. Як правило, набір критеріїв, що оцінюються, обирається в процесі «мозкового штурму».

Запропоновано наступний алгоритм геостратегічного позиціонування регіону:

1. Дескриптивна характеристика властивостей регіону відповідно до критеріїв геостратегічного позиціонування - дихотомічних ознак геопотенціалу регіону;

2. Вибір домінуючої дихотомічної ознаки і експертна оцінка її значимості для геостратегічного позиціонування регіону (з позицій регіону, із загальнодержавних позицій), побудова геостратегічного профілю регіону;

3. Формування геопотенціалу регіону як комбінації його сильних сторін з урахуванням системного принципу взаємодії із зовнішнім середовищем (як частини цілого).

В цілому, алгоритм передбачає єдність загального і часткового в процесі визначення місії регіону і розробці стратегії його розвитку. Загальнодержавні цілі в рамках цього алгоритму досягаються на основі природного потенціалу регіону, що реалізується в кожному окремому випадку індивідуально, тобто унікальним способом.

Для реалізації цього алгоритму запропоновано наступний набір основних дихотомічних ознак, вибір та оцінка яких складе геостратегічний профіль регіону:

1. Визначення місця регіону в термінах «суша - море».

2. Геостратегічне положення в термінах «центр - границя». Центр і границя мають велике значення, тому що виконують функції, значимі для збереження цілісності країни як системи.

3. Наявність чи відсутність значимих для економіки регіону природних ресурсів. В контексті процесу геостратегічного позиціонування, інтерес для стратегічного цілепокладання представляють саме значимі ресурси, розробка яких може стати основою довгострокової конкурентної переваги регіону.

4. Характерні риси клімату, що визначають можливість його використання як ресурсу чи як обмеження для життєдіяльності людей.

5. Характер антропогенного впливу на ландшафт, що розглядається як ресурс регіону, чи як обмеження.

Проведено класифікацію груп стимулів в залежності від рівня розвитку регіону. Доведено, що існує взаємозв'язок між рівнем розвитку регіону й етапом процесу його функціонування, який потребує стимулюючого впливу. Так, менш розвинені регіони мають потребу в стимулюванні початкових етапів процесу власного функціонування. Розвинені ж регіони, навпроти, можуть стимулюватися на основі оцінки чи забезпечення кінцевого результату їх соціально-економічного розвитку.

Перша група стимулів спрямована на стимулювання діяльності регіону шляхом впливу на основні «входи» процесів його функціонування. В якості таких стимулів застосовуються фінанси (у тому числі - пільги, субвенції, кредити, цільові бюджетні програми, інвестиції), технології й інформація, а також комбінації цих «входів». Крім того, використовується безпосереднє впровадження «точок росту» - підприємств державної форми власності, діяльність яких може сприяти містоутворюючому чи кластероутворюючому, ефектам. Метою цієї групи стимулів є запуск процесів самостійного соціально-економічного розвитку території.

Друга група стимулів передбачає вплив на процес функціонування регіону. Вона має найбільше значення для регіонів, що розвиваються, у яких спостерігаються значимі «розриви» у показниках соціального, економічного й екологічного розвитку.

Метою застосування цієї групи стимулів є корекція напрямку розвитку регіону. Стимулювання може стосуватися трьох основних напрямків: 1) оптимізації системи менеджменту регіону - впровадження стимулів для менеджерів вищої ланки на рівні регіонального управління; 2) формування інфраструктури в тій сфері діяльності, у якій спостерігається «відставання» темпів розвитку і його якості; 3) оптимізації окремих процесів функціонування регіону (господарської діяльності, соціального розвитку, захисту навколишнього середовища).

Третя група стимулів застосовується для найбільш розвинених регіонів. Основною метою її застосування є корекція і забезпечення заданих результатів діяльності регіону. В якості стимулів можуть використовуватись заохочення за досягнення сформованих цільових показників. Крім того, важливо використовувати стимулювання на основі конкуренції між регіонами в процесі розробки і впровадження регіональних програм і проектів. Передбачається, що розвинений регіон у випадку поставленої ззовні мети у вигляді проекту (наприклад, організація «Євро-2012») здатний сам забезпечити процес його виконання.