Правове регулювання праці лікарів в умовах ринкової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ ЛІКАРІВ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Спеціальність: 12.00.05 ? трудове право;право соціального забезпечення

Костюченко Олена Євгенівна

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі трудового, земельного та екологічного права Харківського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Гоц Василь Якович,

Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри трудового, земельного та екологічного права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент

Прилипко Сергій Миколайович,

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого,

професор кафедри трудового права

кандидат юридичних наук, доцент

Панасюк Олег Терентійович,

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, доцент кафедри трудового, екологічного та аграрного права

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток ринкової економіки в Україні зумовив появу різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання. Якщо раніше охорона здоров'я відносилася до невиробничої сфери, знаходячись на повному державному утриманні, то в наш час ця сфера стала частиною загального соціально-економічного простору країни в ній здійснюється обіг товарів, робіт і послуг медичного призначення. Як наслідок держава втратила статус єдиного роботодавця, не стала винятком і галузь охорони здоров'я. Під дією такої трансформації суспільних відносин відбулися зміни у законодавстві, яке регулює працю лікаря. На сьогодні розмаїття нормативних актів з їх численними розбіжностями неспроможні адекватно відобразити ринкові процеси та забезпечити інтереси лікарів і роботодавців у трудових правовідносинах.

Соціально-економічні зміни в державі позначилися також на співвідношенні особистих, колективних, суспільних та державних інтересів у царині використання праці лікаря, предметним об'єктом якої є життя та здоров'я людини. Забезпечення життя та здоров'я нації є одним із головних завдань держави. Суспільство у свою чергу вимагає від лікаря адекватної та якісної медичної допомоги. За таких умов трудова діяльність лікаря має відповідати інтересам населення, держави, роботодавця та самого лікаря.

Проблема правової регламентації праці лікарів набула виняткового значення. Головні причини - недосконалість законодавчої бази, відсутність реальних (а не декларативних) правових механізмів забезпечення охорони здоров'я, правовий нігілізм медичного персоналу і юридична неграмотність населення, соціально-правова незахищеність, як пацієнта, так і лікаря. Організаційні зміни в системі охорони здоров'я України, що відбулися останнім часом, також зумовлюють актуалізацію питання праці лікарів та диктують потребу в удосконаленні трудового законодавства в цьому напрямку.

Свого часу Ф.А. Артем'єв, М.А. Роговий, А.П. Громов, О.І. Михайлов, О.С. Щукін та ін. досліджували питання праці медичних працівників, однак комплексні правові дослідження проблеми регулювання праці лікарів в умовах ринкової економіки в Україні не проводилися. Упровадження такої лікарської спеціальності, як сімейний лікар, також не привернуло уваги науковців у галузі трудового права. Невідкладного розв'язання потребують проблеми: правового статусу лікаря та закладу охорони здоров'я; визначення робочого місця лікаря; змісту та специфіки трудової функції лікаря; укладання трудових договорів з лікарями; відсторонення лікаря від роботи; визначення робочого часу та часу відпочинку лікарів.

Дослідження проблеми правового регулювання праці лікарів в умовах ринкової економіки у багатьох питаннях має дискусійний характер. У контексті цього всебічний аналіз і теоретичне осмислення праці лікарів сприятиме вирішенню важливого практичного завдання щодо забезпечення балансу інтересів лікаря та роботодавця у трудових правовідносинах, що й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося відповідно до планів наукових досліджень кафедри трудового, земельного та екологічного права Харківського національного університету внутрішніх справ. Водночас робота має прямий зв'язок із головним завданням Міжгалузевої комплексної програми “Здоров'я нації” на 2002 - 2011 рр., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України №14 від 10 січня 2002 року.

Мета і завдання роботи. Метою дослідження є узагальнення основних положень сучасних трудових правовідносин лікарів та обґрунтування пропозицій і рекомендацій щодо удосконалення правового регулювання в цьому напрямку.

Для досягнення поставленої мети зроблено спробу вирішити наступні завдання:

? узагальнити теоретичні позиції щодо визначення правової природи трудових правовідносин лікарів;

- розкрити зміст правового статусу лікаря та закладу охорони здоров'я як учасників трудових правовідносин;

- виявити зміст та специфіку трудової функції лікаря;

? охарактеризувати зміст трудового договору з лікарем;

? розкрити правові аспекти суміщення посад та сумісництва при здійснення лікарської діяльності;

? визначити правову природу робочого часу лікарів, своєрідність його використання та обліку;

- дати характеристику підстав та умов виникнення у лікаря права на відпочинок;

? опрацювати й обґрунтувати рекомендації, спрямовані на вдосконалення чинного трудового законодавства України та практики його застосування.

Об'єктом дослідження виступають відносини, які виникають у процесі реалізації лікарями права на працю в умовах ринкової економіки.

Предметом дослідження є норми чинного законодавства у сфері регулювання праці лікарів, які відображають специфіку трудових відносин цієї категорії працівників.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених у дисертації завдань використовувалися методи як загальнонаукового, так і спеціально-наукового характеру, що сприяло забезпеченню єдності гносеологічного, онтологічного та аксіологічного підходів. Методологія дослідження включає застосування таких методів: діалектичного - при розкритті змісту трудових правовідносин лікарів та динаміки розвитку законодавства щодо тривалості часу відпочинку лікарів; історичного - при розкритті етапів розвитку регулювання робочого часу та одного з елементів правосуб'єктності лікаря - обов'язкової післядипломної освіти; системно-структурного - для дослідження і визначення підстав і умов зміни трудового договору з лікарем та особливостей правосуб'єктності лікаря, оформлення трудових відносин з останнім; формально-логічного та дедуктивного - при визначенні змісту та специфіки трудової функції лікарів, їх переміщень на нове місце роботи, правового статусу закладів охорони здоров'я як учасника трудових правовідносин; порівняльно-правового - зокрема при вивченні досвіду зарубіжного ринку праці країн з розвинутою економікою, а також методу абстрагування та узагальнення в процесі розробки дефініцій понять і категорій, таких як трудова функція лікаря, заклад охорони здоров'я, робоче місце лікаря; теоретико-прогностичного ? при розробці пропозицій стосовно вдосконалення чинного законодавства щодо реалізації лікарями права на працю та врегулювання робочого часу та часу відпочинку лікарів. Широкого застосування в роботі знайшли категорії та способи формальної логіки: поняття, визначення, доказ, спростування, судження, аналіз, синтез, аналогія, порівняння, узагальнення тощо. Використовувалися й інші традиційні для сучасної юриспруденції методи.

Науково-теоретичним підґрунтям дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема: С.С. Алексєєва, К.С. Батигіна, Н.Б. Болотіної, В.С. Венедиктова, Л.Я. Гінцбурга, І.Я. Кисельова, В.М. Лебедєва, А.М. Лушнікова, М.В. Лушнікової, Ю.П. Орловського, С.М. Прилипка, О.С. Пашкова, В.І. Прокопенка, В.О. Процевського, О.І. Процевського, П.Д. Пилипенка, Л.С. Таля, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишевої, О.М. Ярошенка та ін.

Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі правових можливостей чинного трудового законодавства, особливостей його застосування, досягнень загальної теорії права, трудового права та інших галузей юридичної науки України.

Нормативна база роботи - Конституція України, закони України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, а також нормативно-правові акти: міжнародні, іноземних держав, відомчі, соціального партнерства, локальні та ін.

Емпіричну основу дослідження становлять результати узагальнення опублікованої практики Верховного Суду України, Конституційного Суду України, актів соціального партнерства, локальних нормативних актів підприємств, а також судової практики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця дисертація є першим у вітчизняній науці трудового права комплексним монографічним дослідженням проблем правового регулювання праці лікарів в умовах ринкової економіки.

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем, до найбільш значущих з яких належать:

1. На підставі аналізу викладених у юридичній літературі поглядів і положень законодавства України визначено, що особливості трудових правовідносин лікарів виявляються через їх суб'єктний склад та об'єкт.

2. Вперше зроблено висновок, що лікарем може бути лише фізична особа, що має спеціальну правосуб'єктність, яка полягає у поєднанні таких вимог: а) наявність вищої медичної освіти; б) складання клятви лікаря; в) обов'язкове проходження інтернатури; г) безперервність професійної діяльності; д) періодичне проходження атестації; е) проходження попереднього та періодичних медичних оглядів.

3. Вперше встановлено, що об'єкт трудових правовідносин за участю лікаря характеризується наступним: а) процес праці лікаря полягає в тому, що вона не входить до сфери матеріального виробництва, але за своїм змістом і кінцевим результатом впливає на нього; б) праця лікаря ? це перебування в готовності до виконання чи безпосереднє виконання та надання послуг медичного характеру; б) праця лікаря характеризується збільшенням витрат роботодавця.

4. Уперше наголошується й одстоюється необхідність розробки і прийняття Закону України “Про правовий статус лікаря”, запропоновано його структуру та зміст основних положень.

5. Розвинуто поняття змісту трудового договору з лікарем як письмової угоди про роботу, чільне місце в якій посідає трудова функція, яка залежить не лише від предметного об'єкта діяльності (життя та здоров'я людини) та визначається не тільки через посаду, спеціальність і кваліфікацію, а й через статус закладу охорони здоров'я, відділення, де працює лікар, режим роботи та здібності останнього.

6. Зроблено висновок про відсутність правових механізмів реалізації права на працю лікарів України в інших країнах світу.

7. Уперше зроблено висновок про необхідність запровадження галузевого регулювання суміщення посад та сумісництва в лікарській діяльності.

8. Дістав подальшого розвитку висновок про те, що робочий час лікарів є різноманітним як за видами роботи, так і за умовами праці. Розробка та запровадження нормативів праці лікарів надасть можливість: а) визначитися з тривалістю робочого часу лікарів залежно від лікарської посади; б) вирахувати навантаження на працюючого з огляду на специфіку роботи та наявність шкідливих умов праці, психоемоційне навантаження та допустимі норми навантаження; в) деталізувати розподіл робочого часу.

9. Сформульовані авторські визначення таких понять, як: трудова функція лікаря, робоче місце лікаря. Дістало подальший розвиток поняття “заклад охорони здоров'я”.

10. На основі аналізу чинного законодавства у царині регулювання праці лікарів та відповідної практики його застосування сформульовано низку пропозицій щодо удосконалення законодавства з цих питань.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні висновки дисертації спрямовані на поглиблення правових знань щодо особливостей правового регулювання праці лікарів в умовах ринкової економіки. Окремі висновки та пропозиції, які містяться в роботі, можуть бути враховані при доопрацюванні проекту Трудового кодексу України, при внесенні змін та доповнень до Основ законодавства України про охорону здоров'я, а також підзаконних актів, що регулюють питання, пов'язані з трудовою діяльністю лікарів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані у практичній діяльності при розробці та впровадженні таких законів, як “Про правовий статус лікаря”, “Про заклади охорони здоров'я”, та при розробці локальних нормативних актів закладів охорони здоров'я незалежно від форми власності. Висновки та пропозиції, викладені у дисертаційному дослідженні можуть використовуватися з метою подальшого дослідження в науці трудового права як у загальнотеоретичних, так і в інституціональних дослідженнях. Наукові положення дисертації можуть застосовуватися в навчальному процесі при викладанні навчальних дисциплін “Трудове право України” та “Медичне право”, а також при підготовці інформаційно-аналітичної та методичної літератури.

Апробація та впровадження результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі трудового, земельного та екологічного права Харківського національного університету внутрішніх справ. Основні положення, оцінки, пропозиції та рекомендації, що містяться в дисертації, доповідалися на науково-практичних конференціях та конгресі: ІІІ Міжнародній медико-фармацевтичній конференції “Економічні і правові аспекти медицини та фармації” (м. Чернівці, 2006 р.); науково-практичній конференції “Трудове право України в контексті європейської інтеграції” (м. Харків, 2006 р.); Першому Всеукраїнському конгресі з медичного права та соціальної політики (м. Київ, 2007 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Наукові дослідження ? теорія та експеримент 2007” (м. Полтава, 2007 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Розвиток наукових досліджень '2007” (м. Полтава, 2007 р.); Науково-практичній конференції “Захист трудових та пенсійних прав громадян України” (м. Харків, 2008 р.).

Окремі результати дисертаційного дослідження впроваджувалися на базі Українського науково-практичного медичного центру акушерства, гінекології та репродуктології Міністерства охорони здоров'я України.

Загальнотеоретичні висновки дисертації використовуються автором у методичному забезпеченні навчальної дисципліни “Трудове право” для студентів економічного факультету Харківського інституту банківської справи Університету банківської справи Національного банку України та при проведенні лекційних, семінарських і практичних занять.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли своє відбиття в семи наукових статтях, з яких шість вміщено у фахових виданнях, та тезах науково-практичних конференцій і конгресі.

Структура і обсяг дисертації. Відповідно до мети, завдання й предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують одинадцять підрозділів, висновків і списку використаних джерел (181 найменування). Загальний обсяг дисертації - 201 сторінка, з них основного тексту - 183 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її мета, завдання й об'єкт дослідження, його зв'язок з науковими планами та програмами, основи методології, теоретична база, наукова новизна, положення й висновки, які виносяться на захист, розкривається наукове та практичне значення роботи, а також апробація одержаних результатів.

Розділ 1. “Загальнотеоретичні засади правового регулювання праці лікарів” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Трудові правовідносини лікарів як складова предмета трудового права” одстоюється теза, що відносини щодо застосування праці лікарів нерозривно пов'язані з нормами трудового права. Вони виникають, змінюються та припиняються на основі відповідних норм. Внаслідок чого суспільно-трудові відносини лікаря і роботодавця набувають правової форми, тобто отримують статус правових відносин. Категорія “правовідносини” дає можливість зрозуміти, яким чином право впливає на поведінку лікарів. У рамках правовідносин життєдіяльність суспільства набуває стабільного й прогнозованого характеру.

Досліджувані правовідносини мають вольовий характер: по-перше, держава, закріплюючи правила поведінки, виражає свою волю; по-друге, учасники на добровільних засадах вступають у ці правовідносини, чим виражають свою волю і намір породити для себе суб'єктивні трудові права та юридичні обов'язки. Трудові правовідносини між лікарем і роботодавцем є однією з правових форм реалізації лікарем права на працю в умовах ринкової економіки. Вони виникають на підставі юридичного факту - конкретної обставини реальної дійсності, з наявністю якої норми права пов'язують можливість виникнення правовідносин. Таким фактом є трудовий договір. Об'єктом трудових правовідносин виступає процес праці лікаря з усіма притаманними йому властивостями, опосередкованими специфікою лікарської діяльності. Ця специфіка полягає у спрямованності на збереження життя та здоров'я людей, що є головним “предметним об'єктом” трудової діяльності лікаря та метою функціонування закладу охорони здоров'я.

Трудові правовідносини лікарів характеризуються особливістю їх завдань і функцій. Це є підставою для висновку, що відповідна категорія відносин становить окремий вид трудових правовідносин. Їх виділення відбувається на основі предметного об'єкта трудової діяльності лікарів. Змістом трудових правовідносин лікаря і роботодавця є коло кореспондуючих прав та обов'язків, які визначають вид та міру належної поведінки сторін. Суб'єктивне трудове право й відповідний йому обов'язок утворять юридичний зв'язок уповноваженої та зобов'язаної сторін.

Підрозділ 1.2. “Особливості правового статусу лікаря” присвячений аналізу правового становища лікаря у взаємовідносинах із іншими суб'єктами права. Особливість правового статусу полягає перш за все у спеціальному складі правосуб'єктності, що визначає здатність лікарів бути суб'єктами конкретних правовідносин у сфері праці. Вітчизняне законодавство не містить вікового цензу для допуску до лікарської діяльності. Автор, керуючись важливістю функцій і завдань здійснюваних лікарем, вважає, що вік, з якого особа може займатися лікарською діяльністю, має бути нормативно визначений. Важливу роль відіграє клятва лікаря, закріплення тексту якої у законодавстві свідчить про наявність юридичного та деонтологічного аспектів діяльності цієї категорії працівників. Принципово визначальною для лікарів є вимога обов'язкової післядипломної освіти. Особливістю допуску лікарів до трудової діяльності є безперервний процес удосконалення ними свого фаху та набуття нових знань. Для лікарів законодавчо закріплена вимога один раз на 5 років проходити атестацію на присвоєння (підтвердження) кваліфікації. Пропуск чергової атестації або незадовільне її проходження тягнуть за собою несприятливі наслідки у трудовій діяльності.

Хоча лікарська діяльність на умовах самозайнятості не є предметом трудового права України, однак вона безпосередньо впливає на подальшу трудову діяльність лікаря у разі його вступу у трудові правовідносини та відіграє роль у вирішенні питань допуску до роботи, стажу роботи за спеціальністю, соціального та пенсійного забезпечення.

У роботі наголошується, що стан здоров'я є визначальною умовою працездатності лікарів. Остання поділяється на професійну та спеціальну. При цьому деякі фізичні відхилення та захворювання можуть стати на заваді виконання лікарем своїх обов'язків, в тому числі і трудових. Керуючись цим дисертант пропонує законодавчо визначити перелік тих хвороб, що є несумісними з тією чи іншою лікарською спеціальністю або посадою. Стан здоров'я лікарів встановлюється на основі медичних оглядів, які є обов'язковими протягом усього періоду їх трудової діяльності і починаються з прийому на роботу (попередній огляд) та продовжуються періодичними оглядами.

Дисертантка вважає, що лікарем може виступити лише фізична особа, що має спеціальну правосуб'єктність, яка полягає у поєднанні таких вимог: а) наявність вищої медичної освіти; б) складання клятви лікаря; в) обов'язкове проходження інтернатури; г) безперервність професійної діяльності (переривання в роботі не більше 3 років); д) періодичне проходження атестації (не рідше ніж раз у 5 років); е) проходження попереднього та періодичних медичних оглядів.

Важливим елементом правового статусу лікарів є трудові права й обов'язки. Суб'єктивне трудове право - це передбачена для уповноваженого суб'єкта трудового права з метою задоволення його інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов'язками інших cуб'єктів. Юридичний обов'язок - це передбачена для зобов'язаного суб'єкта трудового права та забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якою він повинен керуватися в інтересах уповноваженого суб'єкта. Важливо розмежовувати трудові права та обов'язки від тих, якими лікарі наділені відповідно до своєї професії. Аналіз структури прав і обов'язків лікарів вказує на те, що вони являють собою складний комплекс, який відображає професійні, трудові, етичні права й обов'язки. У трудових правовідносинах цей комплекс прав та обов'язків набуває якості суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, які кореспондують правам та обов'язкам роботодавця. Беручи це до уваги та з метою приведення правового статусу лікаря-працівника в єдину нормативну систему елементів обґрунтовується необхідність прийняття закону “Про правовий статус лікаря”, пропонується його структура та зміст ключових положень.

У підрозділі 1.3. “Заклад охорони здоров'я як учасник трудових правовідносин” досліджується правове становище закладів охорони здоров'я як роботодавців. На підставі аналізу викладених у юридичній літературі точок зору дається визначення поняття “заклад охорони здоров'я” як організаційної структури будь-якої форми власності, метою якої є надання громадянам послуг медичного та медико-соціального характеру відповідно до статутних завдань, що діє на законних підставах, і в якій на професійній основі працює колектив медичних та інших працівників, здійснюючи свою професійну діяльність.

Заклад охорони здоров'я набуває права та обов'язки і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів і чинного законодавства. Орган роботодавця - це правовий термін, що позначає особу (одноособовий орган) або групу осіб (колегіальний орган), які представляють інтереси роботодавця у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Орган зобов'язаний діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Через свої органи роботодавець набуває трудові права та приймає на себе юридичні обов'язки. Аналіз елементів трудової правосуб'єктності державних та комунальних закладів охорони здоров'я показав суттєві обмеження керівників цих закладів у праві прийому на роботу лікарів. Розглядається питання працевлаштування випускників вищих медичних навчальних закладів, навчання яких здійснювалося за державні кошти.

У підрозділі 1.4. “Зміст та специфіка трудової функції лікаря” одстоюється теза, що механізм правового регулювання трудової функції лікаря матеріалізується як динамічна система взаємозв'язків між лікарем і роботодавцем. Проведений аналіз таких понять, як: робота, обумовлена трудовим договором, рід трудової діяльності, професія, спеціальність, спеціалізація, кваліфікація та трудова функція, дав підставу автору стверджувати, що (а) зміст і специфіка трудової функції лікаря залежить від розподілу праці у медичній та лікарській діяльності, а (б) зміст, обсяг і порядок виконання лікарської діяльності забезпечується поєднанням централізованого, локального та індивідуального регулювання трудових відносин. При цьому особливістю розподілу праці є необхідність не лише отримання фізичною особою професії лікаря та здобуття однієї з лікарських спеціальностей (“Лікувальна справа”, “Стоматологія”, “Медико-профілактична справа”, “Педіатрія”), а й спеціалізації (первинної, а у визначених випадках вторинної). Наприклад, професія “лікар” ? спеціальність “лікувальна справа”, первинна спеціалізація ? “хірургія”, вторинна спеціалізація ? “судинна хірургія”.

Трудова функція лікаря визначається як коло трудових прав та обов'язків, які за змістом встановлюються межами роботи, обумовленої у трудовому договорі на основі професії, спеціальності, спеціалізації та кваліфікації, обсяг та порядок виконання яких має визначатися сторонами через кваліфікацію у трудовому договорі з урахуванням локальних нормативних актів роботодавця.

Робиться висновок, що зміст трудової функції лікаря трансформується залежно від організації системи охорони здоров'я в Україні. Нині мережа закладів, які надають лікувально-профілактичну допомогу, поділяється за рівнями (І, ІІ, ІІІ), а професійна підготовка лікарів усіх трьох рівнів сучасної системи лікувально-профілактичної допомоги є різною. Також доводиться, що виконання роботи за певною спеціальністю та спеціалізацією на конкретній посаді виявляє себе не як механічний процес, а як реалізація працівником своїх особистих професійних та фізичних здібностей. Лікарі, які обіймають однакові посади, виконують свої трудові функції неоднаково. Це зумовлено, насамперед, індивідуальністю особи, а тому і зміст трудової функції лікарів може бути індивідуалізованим. Вид закладу залежно від рівня лікувально-профілактичної допомоги також виступає ключовим елементом визначення мінімального рівня отримуваної пацієнтом допомоги, а отже і обсягу трудових прав та обов'язків лікаря. Такий обсяг вимагає від лікаря певного набору маніпуляцій, які забезпечують методи обстеження чи діагностики і визначають подальший план лікування, а відповідно - обсяг трудових прав та обов'язків лікаря. Вплив локального регулювання на визначення порядку виконання трудової функції у конкретному закладі охорони здоров'я забезпечується через колективний договір та правила внутрішнього трудового розпорядку, які у свою чергу закріплюють режим роботи, можливість встановлення ненормованого робочого дня, тривалість робочого часу, часу відпочинку та ін.

Обґрунтовується, що фіксація трудової функції у трудовому договорі гарантує стабільність і конкретизує зміст, обсяг та порядок виконання трудової функції.

При розгляді завдань сімейного лікаря, встановлених у Довіднику кваліфікаційних характеристик професій працівників (випуск 78 “Охорона здоров'я”) піддано критиці включення до обов'язків сімейного лікаря “надання консультативної допомоги сім'ям з питань: етики, психології, соціальних аспектів сімейного житті, виховання дітей, підготовки їх до дитячих дошкільних закладів, шкіл та профорієнтації”. На думку автора, такі завдання не відповідають ані спеціальності “лікувальна справа”, ані професії “лікарі”, ані роду трудової діяльності “медична діяльність”.

Розділ 2. “Особливості реалізації лікарями права на працю” складається з трьох підрозділів. Підрозділ 2.1. “Особливості укладання трудових договорів з лікарями” присвячений аналізу питань, пов'язаних із прийомом лікаря на роботу. Автор наводить перелік документів, які претендент на посаду лікаря має подати адміністрації закладу охорони здоров'я для з'ясування його відповідності вакантній посаді. Робиться висновок, що процедура оформлення на роботу лікаря має включати виконання певних обов'язкових дій: для роботодавця це - відбір кандидата на вакантну посаду та встановлення його відповідності вимогам роботи на цій посаді; для громадянина (кандидата-лікаря) - подання документів, що підтверджують відповідність вимогам роботи на посаді; ознайомлення з умовами майбутньої праці; досягнення угоди про прийняття на роботу з визначенням трудової функції та інших істотних умов трудового договору; укладення трудового договору в письмовій формі; оформлення наказу про прийом на роботу; ознайомлення працівника з наказом під підпис.

У підрозділі 2.2. “Зміст трудового договору з лікарем та умови його зміни” досліджуються умови трудового договору. На думку дисертанта, при укладанні трудового договору сторони мають визначити такі умови: лікарська спеціальність; місце роботи; робоче місце; кваліфікаційна категорія; трудова функція; умови праці; тривалість робочого часу; право на трудові та соціальні пільги; розмір оплати праці; обов'язкове страхування лікаря; інші умови, вироблені сторонами. Також доцільно закріплювати в договорі те, яким інструментарієм володіє лікар, визначати строки освоєння нової або раніше незнайомої медичної апаратури; строки направлення на підвищення кваліфікації та проходження атестації за рахунок роботодавця. Під місцем роботи лікаря автор розуміє конкретне відділення чи структурний підрозділ, куди поступає на роботу лікар. Робоче місце лікаря визначається як сукупність службових приміщень у відділенні (лікарні), до яких входить особиста робоча зона, спеціалізовані площі та закріплена територіальна ділянка.

При дослідженні зміни умов трудового договору з лікарем зроблено висновок, що зміна умов, в яких працює лікар, змінює трудовий договір. До них належать такі зміни: закладу охорони здоров'я; структурного підрозділу; трудової функції; складності виконуваної роботи; умов оплати праці; режиму праці; умов, у яких лікар виконує роботу; обсягу роботи; соціальних та трудових пільг; ступеня самостійності.

Атестація лікарів - це складова їхньої трудової чи професійної діяльності, яка є обов'язковою умовою допуску лікаря до самостійної роботи строком, як правило, на 5 років. Одна із особливостей атестації лікарів полягає в тому, що встановлення лікарю підвищеної кваліфікаційної категорії не є умовою для зміни ані змісту трудової функції, ані основних прав та обов'язків за посадою. Особливістю атестації лікарів є також наявність різних видів атестацій і, відповідно, атестаційних комісій.

Основними формами зміни умов трудового договору з лікарем є переведення та переміщення. Переміщення лікаря до іншого структурного підрозділу із збереженням посади може спричиняти зміну істотних умов праці і потребує згоди працівника.

У підрозділі 2.3. “Специфіка суміщення посад та сумісництва при виконанні лікарської діяльності” автор доводить, що обсяг вимог до лікарів для укладення трудового договору про працю за сумісництвом є таким же, як і за основним місцем роботи. Суспільно-трудова діяльність громадян здійснюється на основі укладення з роботодавцем трудового договору про виконання визначеної трудової функції. Разом із тим, уклавши такий договір, працівник, здійснюючи подальшу реалізацію свого права на працю, може укласти ще кілька угод про виконання різнорідних трудових функцій. Лікарі-інтерни мають право працювати у вільний від навчання час, не виконуючи при цьому обов'язків за спеціальністю, а лікар-ординатор, який має стаж роботи за спеціальністю, сертифікат чи посвідчення лікаря-спеціаліста, може працювати у вільний від навчання час на умовах сумісництва. Дефіцит лікарів певних спеціальностей не є єдиною причиною надання їм роботи за сумісництвом, ще одна причина - наявність низьких посадових окладів лікарів. Запровадження критеріїв оцінки якості праці лікарів дозволить скоротити обсяг роботи за сумісництвом. Робота за сумісництвом повинна оплачуватися залежно від важкості та інтенсивності праці в конкретному закладі, відділенні. Робота за суміщенням і сумісництвом виступає додатковою поряд з основною, хоча і не належить до менш важливої праці. З урахуванням об'єкта лікарської діяльності виникла необхідність на законодавчому рівні визначити лікарські посади, які можуть суміщуватись чи обійматися сумісниками. При їх визначенні необхідно ретельно дослідити такі елементи праці сумісників, як трудова функція, обсяг та порядок її виконання; режим та умови праці з урахуванням їхнього впливу на стан здоров'я працівника; час роботи. Позиція автора щодо обмеження сумісництва в лікарській діяльності ґрунтується не на запереченні прав лікарів на роботу за сумісництвом. Навпаки, йдеться про нормативне забезпечення трудових прав лікарів при роботі за сумісництвом виходячи з того, що людина, її життя, здоров'я та безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями. Негативний вплив суміщення та сумісництва в лікарській діяльності призводить до перевтоми працюючого і неконтрольованого впливу шкідливих речовин та психоемоційного навантаження на його організм. Будь-якому лікарю, працюючому за сумісництвом, роботодавець зобов'язаний забезпечити максимальну безпеку його життя та здоров'я. Роль держави у даному випадку полягає у встановленні правил поведінки щодо умов та порядку використання праці лікарів-сумісників з дотриманням проголошених у Конституції прав людини.

Розділ 3. “Специфіка правового регулювання робочого часу та часу відпочинку лікарів” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Визначення робочого часу та його видів” одстоюється думка про те, що для більшості лікарів встановлена скорочена тривалість робочого часу. Це зумовлено двома факторами: шкідливими умовами праці та особливим характером праці або їх поєднанням (наприклад, для лікарів-інфекціоністів стаціонарів). Специфіка лікарської діяльності характеризується і таким явищем, як відсторонення від роботи, яке є тимчасовим недопущення працівника до виконуваної роботи з метою забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення. У медичній галузі воно виникає частіше, аніж на підприємствах загальних видів діяльності. Відсторонення є неускладненим, якщо спричинене невинними діями працівника. У разі ж коли причиною такого запобіжного заходу є винні дії або бездіяльність працівника, то, законодавець має визначити, чим вважати відсторонення - робочим часом чи часом відпочинку.

Автор стверджує, що робочий час лікарів є різноманітним як за видами роботи, так і за умовами праці. І тому розробка та запровадження нормативів праці надасть можливість: а) визначитися з тривалістю робочого часу лікарів залежно від лікарської посади; б) вирахувати навантаження на працюючого з огляду на специфіку роботи та наявність шкідливих умов праці, психоемоційне навантаження та допустимі норми навантаження; в) деталізувати розподіл робочого часу з метою виведення його як категорії якості лікарської діяльності.

У підрозділі 3.2. “Встановлення режиму та обліку робочого часу лікарів” відстоюється думка, що режим робочого часу лікарів, пов'язаний з умовами та специфікою їхньої праці, що встановлюється закладом охорони здоров'я в порядку локального регулювання. Режими роботи безперервно діючих закладів охорони здоров'я передбачають роботу в денний, вечірній і нічний час, чергування. Залучення лікарів до роботи протягом 24 годин підряд, як це передбачено у Галузевих правилах внутрішнього трудового розпорядку, є невиправданим, так як межі робочого часу, а відповідно і робочої зміни, повинні враховувати як фізіологічні, так і соціальні потреби працюючого. Для вирішення цієї проблеми запропоновано: 1) розглянути питання щодо запровадження чергувань із правом сну в нічний час, оскільки на сьогодні в Україні немає нормативного акта, який дозволяв би таке запровадження. Роботодавець за погодженням із профспілковим комітетом закладу охорони здоров'я в інтересах хворих повинен враховувати реальну можливість використання подібних чергувань, а завідуючому відділенням, відповідальному черговому лікарю необхідно надати право встановлювати для працюючого вночі лікаря чергування без права сну з огляду на виробничу ситуацію. Встановлення нормативів обліку такого робочого часу, як чергування з правом сну (одна година як півгодини роботи за аналогією з чергуванням удома), можна закріпити як мінімальну законодавчу гарантію; 2) залучати до чергувань лікарів-ординаторів. При цьому встановити обмеження в залученні їх до чергувань, приміром, не більше ніж два рази на місяць; 3) залучати до чергувань лікарів амбулаторно-поліклінічних закладів; 4) укладати трудові договори на “дежуранство”. Дежурант ? це лікар, який працює за своєю лікарською спеціальністю, але виконує трудову функцію в нічний час та у вихідні дні, святкові та неробочі дні. Автор наголошує, що в закладах охорони здоров'я вже давно застосовується робота з таким режимом, але й дотепер “дежурантство” нормативно не закріплено. З метою правового впровадження такої посади в медицину необхідно лише обґрунтовано визначитися з кількістю таких посад для кожного категорії закладів та із закладами, де є доцільним запровадження такої штатної одиниці. Разом із тим автор пропонує чітко визначитися та розмежувати можливість застосування певних режимів робочого часу залежно від типу медичного закладу та специфіки роботи за спеціальністю і наводить такий груповий поділ режиму та обліку робочого часу: у поліклінічних закладах; у сімейних лікарів; у безперервно діючих закладах (лікарнях).

Підрозділ 3.3. “Особливості праці лікарів за межами нормальної тривалості робочого часу” розкриває особливості праці лікарів, зумовлені можливістю залучення їх до роботи понад встановлену тривалість. Зокрема, у закладах охорони здоров'я з цілодобовим безперервним режимом роботи відсутність змінного лікаря допускає застосування за межами нормальної тривалості робочого часу. Роботу, виконану лікарями за межами встановленого робочого часу і зумовлену предметним об'єктом їхньої трудової діяльності (індивідуальними особливостями організму хворих) пропонується вважати понаднормовою. Приймаючи до уваги, неможливість, в окремих випадках, належного оформлення залучення лікарів до надурочних робіт, доцільно на законодавчому рівні закріпити положення, згідно якого: якщо роботодавець порушив процедуру залучення до надурочної роботи або її дотримання було неможливим з об'єктивних причин, а виконана робота вказує на те, що її виконав певний працівник, то такий працівник має право на отримання встановлених законом компенсацій. лікар правовий договір робочий

У підрозділі 3.4. “Регулювання часу відпочинку лікарів” автор визначив, що надання лікарям можливості прийому їжі в робочий час є вимушеною мірою, зумовленою режимом роботи закладів охорони здоров'я, характером праці лікарів та предметним об'єктом їхньої трудової діяльності. Вихідні дні в безперервно діючих медичних закладах встановлюються в різні дні тижня для кожної групи працівників згідно з графіками змінності. Робота у святкові та неробочі дня у зазначених закладах допускається за загальними правилами безперервно діючих виробництв, закладів, організацій. Законодавством про працю повинно бути передбачено розмежування у залученні до роботи у святкові та неробочі дні вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей, дітей віком до трьох років, матерів двох дітей і більше дітей або дитини-інваліда тощо. Переважній більшості лікарів, окрім щорічної основної відпустки, встановлюється додаткова відпустка у зв'язку з шкідливими умовами праці та за особливий характер роботи. Умови праці лікарів, характер роботи в конкретному закладі, відділенні не повною мірою враховуються в законодавстві про додаткові відпустки. Як наслідок у деяких випадках додаткові відпустки, які зумовлені особливим характером роботи лікарів, надаються за роботу із шкідливими і важкими умовами праці або, навпаки, присутня невиправдана єдність або диференціація у тривалості додаткових відпусток. Додаткові відпустки лікарів повинні регулюватися галузевим нормативними актами, а певним категоріям лікарів (наприклад, хірургам стаціонарів) необхідно надавати додаткову відпустку за сукупністю підстав: у зв'язку з шкідливими умовами праці та особливим характером роботи.

ВИСНОВКИ

Дослідження проблем та особливостей правового регулювання праці лікарів в умовах ринкової економіки на підставі чинного законодавства України, його практичного застосування й реалізації, порівняння поглядів учених у різних галузях знань, які пов'язані з темою дисертаційного дослідження, дали підставу автору сформулювати низку висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення нормативно-правового регулювання трудових відносин за участю лікаря.

1. Особливим видом соціальних зв'язків у сфері застосування праці лікаря є трудові правовідносини. В умовах ринкової економіки вони виступають однією з правових форм реалізації права лікаря на працю. Особливості трудових правовідносин лікарів виявляються через їх суб'єктний склад та об'єкт. Зокрема, суб'єктний склад характеризується тим, що лікарем може виступити лише фізична особа, що має спеціальну правосуб'єктність, яка полягає у поєднанні таких вимог: а) наявність вищої медичної освіти; б) складання клятви лікаря; в) обов'язкове проходження інтернатури; г) безперервність професійної діяльності (переривання в роботі не більше 3 років); д) періодичне проходження атестації (не рідше ніж раз у 5 років); е) проходження попереднього та періодичних медичних оглядів.

Об'єкт трудових правовідносин за участю лікаря характеризується наступним: по-перше, процес праці лікаря полягає в тому, що ця трудова діяльність не входить до сфери матеріального виробництва, але за своїм змістом і кінцевим результатом впливає на нього; по-друге, праця лікаря ? це перебування в готовності до виконання чи безпосереднє виконання та надання послуг медичного характеру, а послуга, у свою чергу, вказує на миттєвість її виконання чи надання; по-третє, праця лікаря характеризується збільшенням витрат роботодавця, які він несе за використання праці лікаря у свій інтерес.

2. Правовий статус лікаря, як галузева категорія, розкривається через динамічну систему таких елементів: 1) правосуб'єктність; 2) права й обов'язки, які включають відповідальність та юридичні гарантії. Ключовим елементом є правосуб'єктність, яка за своєю правовою природою виступає передумовою набуття лікарем суб'єктивних прав та обов'язків у трудових правовідносинах. Другий елемент правового статусу лікаря характеризується поєднанням професійних та трудових прав та обов'язків. Ці права й обов'язки необхідно розглядати в об'єктивному та суб'єктивному розумінні, оскільки, по-перше, права й обов'язки лікаря в об'єктивному розумінні є статичною категорією, а при укладенні трудового договору ці права й обов'язки набувають якості суб'єктивних права й обов'язків, які кореспондують праву й обов'язку роботодавця; по-друге, професійні права й обов'язки лікаря випливають зі специфіки медичної діяльності, а конкретизація трудових прав і обов'язків лікаря залежить від лікарської посади; по-третє, матеріалізація суб'єктивних прав лікаря проявляється в динаміці трудових правовідносин; по-четверте, динаміка трудових правовідносин пов'язані із дією юридичних фактів (дій, подій). Беручи це до уваги та з метою приведення правового статусу лікаря-працівника в єдину нормативну систему елементів необхідно прийняти закон “Про правовий статус лікаря”, пропонується його структура та зміст ключових положень.

При розгляді статусу закладів охорони здоров'я як учасників трудових правовідносин констатується обмеження їх оперативної самостійності в цих відносинах у державному та комунальному секторах економіки шляхом застосування методів владних приписів, субординації, затверджень та погоджень. Неузгодженість інтересів держави, закладів охорони здоров'я та лікарів (молодих спеціалістів) призводить до безконтрольності в частині вивільнення молодих спеціалістів до закінчення трирічного строку роботи. Вирішення зазначених проблем можливе шляхом: а) прийняття закону “Про заклади охорони здоров'я”, який би, зокрема, регламентував правове становище закладів охорони здоров'я; б) нормативного визначення поняття “заклад охорони здоров'я”.

3. Зміст і специфіка трудової функції лікаря перш за пов'язані з предметним об'єктом його трудової діяльності. Особливості розподілу праці у медичній та лікарській діяльності вказують не лише на специфіку змісту трудової функції, а й на необхідність визначення порядку і обсягу її виконання. Саме через таке визначення трудової функції лікаря забезпечується дотримання трудових прав, обов'язків і законних інтересів як самих працівників, так і роботодавців, що у свою чергу вказує на реалізацію, дотримання і виконання галузевого принципу “визначеності трудової функції”. Досліджуючи трудову функцію лікаря, автор наводить власне її визначення.

4. Процедура оформлення трудового договору з лікарем має певну специфіку в доборі документів, необхідних для прийому на роботу. Характерною особливістю професійної, а відповідно і трудової діяльності лікарів, є безперервність роботи. Документальне підтвердження претендентом на посаду безперервності у професійній діяльності робить таку процедуру спеціальною. При перериванні професійної діяльності претенденту на посаду необхідно пройти стажування, яке за своєю правовою природою виконує функцію відновлення права на роботу на лікарській посаді. Разом із тим розвиток міжнародного співробітництва України, а відповідно трудової міграції, вказують на необхідність суттєвого вдосконалення чинного законодавства в частині оформлення на роботу іноземців, осіб без громадянства та громадян, які здобули медичну освіту за кордоном, для чого потребує вдосконалення розділ ІІ Галузевих правил внутрішнього трудового розпорядку.

5. При укладанні трудового договору сторони мають визначити такі умови: лікарська спеціальність; місце роботи; робоче місце; кваліфікаційна категорія; трудова функція; умови праці; тривалість робочого часу; право на трудові та соціальні пільги; розмір оплати праці; обов'язкове страхування лікаря; інші умови, вироблені сторонами. Під місцем роботи лікаря розуміється конкретне відділення чи структурний підрозділ, куди поступає на роботу лікар. Робоче місце лікаря визначається як сукупність службових приміщень у відділенні (лікарні), до яких входить особиста робоча зона, спеціалізовані площі та закріплена територіальна ділянка. Також в трудовому договорі доцільно закріплювати те, яким інструментарієм володіє лікар, визначати строки освоєння нової або раніше незнайомої медичної апаратури; строки направлення на підвищення кваліфікації та проходження атестації за рахунок роботодавця.

На сучасному етапі розвитку медицини особливого значення набуває зміни умов трудового договору. Атестація лікарів - це складова їхньої трудової чи професійної діяльності, яка є обов'язковою умовою допуску лікаря до самостійної роботи строком, як правило, на 5 років. Одна із особливостей атестації лікарів полягає в тому, що встановлення лікарю підвищеної кваліфікаційної категорії не є умовою для зміни ані змісту трудової функції, ані основних прав та обов'язків за посадою. Особливістю атестації лікарів є також наявність різних видів атестацій і, відповідно, атестаційних комісій. Досліджуючи атестацію лікарів, робиться висновок про необхідність перегляду наказу Міністерства охорони здоров'я №359 від 19 грудня 1997 р. “Про подальше удосконалення атестації лікарів”.

6. Прагнення лікарів поліпшити свій матеріальний стан здебільшого виявляється в їх прагненні працювати за декількома посадами. Досягнення такої мети відбувається головним чином через суміщення посад або шляхом укладення трудового договору про роботу за сумісництвом. Відсутність законодавчого регулювання праці за сумісництвом у комунальних закладах охорони здоров'я та обмежень кількості сумісництв залежно від умов праці негативно впливає як на стан здоров'я самих лікарів, так і на якість виконуваної ними роботи. Негативний вплив суміщення та сумісництва в лікарській діяльності призводить до перевтоми працюючого і неконтрольованого впливу шкідливих речовин та психоемоційного навантаження на його організм, тому удосконалення законодавства в цьому питанні повинно розпочинатися із визначення переліку лікарських професій і посад, на яких можливе застосування праці сумісників або доцільне суміщення.

7. Робочий час лікарів є різноманітним як за видами роботи, так і за умовами праці. Розробка та запровадження нормативів праці лікарів надасть можливість: а) визначитися з тривалістю робочого часу лікарів залежно від лікарської посади; б) вирахувати навантаження на працюючого з огляду на специфіку роботи та наявність шкідливих умов праці, психоемоційне навантаження та допустимі норми навантаження; в) деталізувати розподіл робочого часу з метою виведення його як категорії якості лікарської діяльності.

8. Властивістю трудової діяльності лікарів є скорочений робочий день у зв'язку з шкідливими умовами праці та її особливим характером. Недоліками чинного законодавства, що регулює робочий час лікарів є періодична підміна однієї підстави для скорочення тривалості робочого часу іншою. Нормативи навантаження на лікарів відсутні, а напрацювання науковців, які дають можливість визначити таке навантаження, залишаються поза увагою законодавців.

Залучення лікарів до роботи протягом 24 годин підряд є невиправданим, так як межі робочого часу, а відповідно і робочої зміни, повинні враховувати як фізіологічні, так і соціальні потреби працюючого. Для вирішення цієї проблеми запропоновано: 1) розглянути питання щодо запровадження чергувань із правом сну в нічний час; 2) залучати до чергувань лікарів-ординаторів; 3) залучати до чергувань лікарів амбулаторно-поліклінічних закладів; 4) укладати трудові договори на “дежуранство”. Дежурант ? це лікар, який працює за своєю лікарською спеціальністю, але виконує трудову функцію в нічний час та у вихідні дні, святкові та неробочі дні.