Актуальність теми дослідження. Трансформаційні процеси в українському суспільстві, що у зв'язку з утвердженням нашої держави як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової, обумовили внесення докорінних змін у законодавство та спонукають до пошуку оптимальних шляхів функціонування державної влади. Конституція України 1996 р. визначає, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Здійснення державою судової влади відображено у розділі VІІІ "Правосуддя" Конституції України. Однак це має наслідком підміну поняття "судова влада" правосуддям та системою судів загальної юрисдикції. Тобто стверджувати про судову владу як горизонтально рівну з іншими складовими єдиної державної влади неможливо. Це відображається на окресленні правового статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції, його організації, функціонуванні та процесуальному наповненні діяльності.

У зв'язку з цим виникає потреба в пошуку нових методологічних підходів, застосування яких дало б змогу проаналізувати теоретичні і практичні проблеми правового статусу Верховного Суду України з метою реалізації забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами України прав та свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Нагальним також у контексті судово-правової реформи є створення концепції єдності судової влади, базисом якої повинні стати засади рівноправності такої влади серед її складових, та внутрішня єдність судової влади.

Незважаючи на значну кількість змістовних наукових досліджень, проведених вітчизняними і зарубіжними вченими в галузі судоустрою і процесуального права, у теорії і практиці існує багато дискусійних питань. Це обумовлює необхідність комплексного наукового дослідження теоретичних і прикладних проблем статусу Верховного Суду України в системі судової влади, зокрема визначення його місця в ній, з'ясування функцій, процесуальних та інших повноважень на основі напрацювань загальної теорії права, науки конституційного права і судоустрою. Ці завдання прямо пов'язані з намаганнями України адаптувати національне законодавство до законодавства країн Європейського Союзу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною тематики науково-дослідної роботи Інституту держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України з напряму "Теоретичні і прикладні проблеми розвитку правової системи України", зокрема поточних тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою "Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку" і "Протидія корупції засобами кримінальної юстиції (концептуальні питання)" (№ РК0106U004753). Зміст та основні положення дисертаційного дослідження відповідають завданням здійснення в Україні судово-правової реформи.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розробка концепції єдності судової влади в Україні, з урахуванням якої визначаються сутність та елементи правового статусу Верховного Суду України в системі судової влади, окреслюються напрями вдосконалення організації та діяльності судової системи і Верховного Суду України. Відповідно до поставленої мети вважається необхідним вирішення таких завдань: 1) здійснити історико-правовий аналіз розвитку положень законодавства про найвищий судовий орган, виявити тенденції правової політики в цій галузі; 2) провести порівняльно-правове дослідження організації діяльності вищих судових органів, їх функцій та місця в судовій системі; 3) дослідити еволюцію ідей щодо розподілу функцій державної влади в аспекті становлення судової влади як незалежної і самостійної складової влади; 4) на підставі теоретичних доробок у галузі судового права розмежувати поняття "судова влада", "правосуддя" і "судова система", "судовий лад" і "судовий устрій" із зазначенням їх співвідношення; 5) визначити місце Верховного Суду України в судовій системі України, окреслити його роль і завдання при здійсненні правосуддя; 6) виокремити функції Верховного Суду України в структурі його діяльності та форми їх реалізації; 7) дослідити структуру Верховного Суду України з визначенням функціонального призначення його підрозділів; 8) дати аналіз і окреслити шляхи вирішення організаційних та прикладних процесуальних проблем діяльності Верховного Суду України; 9) оцінити бачення проблем статусу Верховного Суду України суддями різних ланок судової системи; 10) розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення інститутів судової організації та процесуального права в контексті реформування Верховного Суду України і системи судів держави.

Об'єктом дослідження є правовідносини, пов'язані з реалізацією правового статусу Верховного Суду України.

Предметом дослідження є правовий статус Верховного Суду України в системі судової влади.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система принципів, прийомів і підходів, заснована на філософських, загально- та спеціально-наукових методах. В основу роботи покладено системний підхід, згідно з яким проаналізовано статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Діалектичний метод дозволив виявити основні закономірності концептуального розвитку основ правового регулювання організації судової влади і місця вищого судового органу на різних історичних етапах генезису української державності та в зарубіжних країнах. Історико-правовий метод використаний при дослідженні становлення законодавства і теоретичних уявлень про найвищий судовий орган в історичному аспекті та в тісному зв'язку із політичним і соціально-економічним устроєм України. З метою дослідження інститутів судоустрою і процесу застосовано порівняльно-правовий метод для аналізу відповідних норм законодавства України та інших країн. Формально-догматичний метод використано при з'ясуванні змісту норм Конституції України та Закону України "Про судоустрій України", проектів законів про судоустрій щодо визначення структури судової системи. Тексти міжнародних договорів і національного законодавства інтерпретувалися з позицій забезпечення єдності всіх органів, які належать до системи судової влади в Україні, а також ролі Верховного Суду України у забезпеченні узгодженої роботи судів загальної юрисдикції. Це дозволило обґрунтувати і сформулювати оригінальні авторські текстові доповнення до відповідних правових норм. Метод системно-структурного аналізу застосовано при дослідженні правових засобів впливу Верховного Суду України на суди загальної юрисдикції при здійсненні правосуддя, а також наявних процесуальних та організаційних проблем. Телеологічний метод надав можливість розкрити завдання Верховного Суду України в судовій системі, а також мету реформування судової влади для забезпечення її єдності. Статистичний метод використано для аналізу вирішення правових спорів Верховним Судом України, іншими судами загальної юрисдикції з метою обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення відповідних норм матеріального і процесуального права. Дотримання вимог правильної логічної побудови понять і суджень забезпечило обґрунтованість і достовірність зроблених висновків. Застосування вказаних методів у їх взаємозв'язку забезпечило повноту й об'єктивність дослідження.

Науково-теоретичною основою дисертаційного дослідження та зроблених у ньому висновків стали роботи вітчизняних і зарубіжних учених у галузі загальної теорії держави і права, конституційного права, судоустрою, цивільного, адміністративного, господарського, кримінального процесів, а також праці з теорії та історії держави і права України. Автор виходив із того, що і в наш час не втратили своєї актуальності напрацювання у галузі судоустрою і процесуального права, що є здобутком таких правників минулого як І. Бентам, М. Василенко, В. Васьковський, Г. Джаншиєв, М. Дювернуа, С. Зарудний, М. Іванишев, К. Левицький, Ж. Леруа-Больє, В. Ліновський, М. Новаковський, В. Сергеєвич, М. Слабченко, М. Сперанський, О. Федотов-Чеховський, А. Філіпов, І. Фойницький, П. Числов, М. Ясинський та інших.

У дисертації знайшли відображення ідеї, обґрунтовані й розвинуті відомими вченими колишнього СРСР у галузі теорії та історії держави і права, судоустрою і процесуального права, зокрема такими, як: О. Абросимова, А. Альохін, Т. Апарова, П. Баренбойм, О. Бойков, Н. Ведищев, Т. Григор'єва, В. Григорян, Я. Дашкевич, А. Денисов, Ю. Дмитрієв, В. Єршов, Л. Каск, Б. Кістяковський, М. Клеандров, М. Кожевников, М. Матузов, В. Лазарєва, Р. Лівшиц, І. Петрухін, В. Ржевський, В. Скитович, Л. Спиридонов, М. Треушников, Г. Черемних, В. Чіркін, О. Чистяков та іншими.

Як найважливіша складова теоретичної бази дослідження вбачаються фундаментальні роботи таких провідних вітчизняних учених як В. Авер'янов, М. Біденко, В. Борденюк, В. Бринцев, Т. Варфоломеєва, Вл. Гончаренко, В. Городовенко, В. Долежан, М. Козюбра, В. Комаров, О. Копиленко, М. Косюта, М. Костицький, Л. Кривенко, В. Кульчицький, С. Лисенков, В. Маляренко, І. Марочкін, О. Мироненко, М. Мичко, О. Мурашин, П. Недбайло, В. Нор, А. Осетинський, М. Орзіх, В. Погорілко, Д. Притика, М. Руденко, А. Селіванов, Н. Сібільова, О. Скакун, В. Смородинський, В. Стефанюк, Д. Сусло, С. Фурса, Ю. Шемшученко, М. Штефан, О. Ющик та інших. У колі наукового пошуку дисертанта були також праці відомих зарубіжних мислителів і учених-юристів, зокрема: Г. Беллінга, Д. Гом'єна, Р. Давіда, Г. Єллінека, Т. Іонеску, Г. Кельзена, М. Колдінга, Н. Маккорміка, Р. Моля, Ш. Монтеск'є, Л. Ллойда, Дж. Локка, П. О'Хіггінса, Ж.-Ж. Руссо, П. Уокера, К. фон Редекера, В. Цвайгерта тощо.

Нормативну базу цієї наукової роботи складають: архівні джерела часів державності України 1917-1921 рр.; пам'ятки права щодо організації судової влади і судового устрою; міжнародно-правові акти, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи з питань організації судової влади, міжнародні угоди про правову допомогу у цивільних, господарських, кримінальних справах; норми Конституції і законів України, зарубіжних країн щодо організації та діяльності судової влади.

Емпіричну базу дослідження становлять: статистичні дані та узагальнення практики судів загальної юрисдикції, зокрема Верховного Суду України за 1999-2009 рр.; систематизація 230 актів Пленуму і Президії Верховного Суду України за 1995-2009 рр.; результати анкетування 160 суддів (місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України); практика Європейського суду з прав людини; акти Конституційного Суду України.

Наукова новизна одержаних результатів визначається насамперед тим, що дисертація є першим в українській юридичній науці монографічним дослідженням особливостей становлення і розвитку правового статусу Верховного Суду України в системі судової влади, форм його впливу на судові органи і національну правову систему. Особистим внеском автора є розробка концептуальних засад єдності судової влади, що дозволило не лише визначити основи правового статусу Верховного Суду України в системі органів державної влади та судовій системі, а й окреслити перспективні напрями реформування судової влади в Україні. У дисертації обґрунтовуються концептуально нові й важливі для практики поняття, положення і висновки, одержані здобувачем особисто, які виносяться на захист.

Уперше у вітчизняній юридичній науці:

1. Розвинута концепція єдності судової влади, на основі якої всі органи, що входять до судової системи або пов'язані з нею, розглядаються в органічній єдності та взаємодії. На вершині судової ієрархії має бути "сильний" Верховний Суд України, основним призначенням якого є забезпечення процесуальної й організаційної єдності в діяльності судів загальної юрисдикції та органів, що належать до структури судової влади.

2. На підставі вітчизняного та зарубіжного досвіду організації систем судів обґрунтовано поняття "найвищий судовий орган" як єдина й остаточна інстанція з розгляду (перегляду) справ, що виконує всі процесуальні функції, властиві судовій владі, увінчує всі судові підсистеми (загальної та спеціалізованої юрисдикцій) в державі.

3. Визначено ознаки "найвищого" статусу Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції: а) відсутність підпорядкування іншим судовим або державним органам; б) остаточність прийнятих рішень у межах держави; в) законодавчо визначені форми здійснення правосуддя (касація та її різновиди); г) виключність здійснюваних повноважень.

4. Доведено, що вищий судовий орган у більшості європейських країн має дискреційні повноваження з вибору справ для розгляду, використовуючи при цьому процесуальні фільтри, що встановлюють критерії їх добору (складність застосування правових норм, ціна позову, суспільна значущість, важливість справи для спрямування судової практики тощо).

5. Правовий статус Верховного Суду України визначається його місцем у системі органів державної влади і судовій системі та складається з таких елементів: а) законодавчо визначені повноваження; б) завдання і функції в правовій системі; в) повноваження структурних підрозділів; г) права і обов'язки посадових осіб; д) акти, чинність і юридичні властивості яких обумовлені їх місцем у системі правових актів держави. Обґрунтовується, що фактичне положення Верховного Суду України в системі органів державної влади визначено не лише легітимністю актів, що приймає суд, а також його авторитетом серед юридичної спільноти та в суспільстві загалом.

6. На підставі аналізу законодавчо закріплених повноважень Верховного Суду України визначено поняття та систему функцій цього Суду (здійснення правосуддя, забезпечення єдності судової практики, забезпечення принципу верховенства права, контроль за діяльністю інших складових влади, представництво) та форми їх реалізації (процесуальна й організаційна).

7. Обґрунтовується, що основною функцією Верховного Суду України є здійснення правосуддя, яка має полягати не лише у перегляді справ у касаційному порядку, а й розгляді справ по суті. Критерієм визначення підсудності справ Верховному Суду України по першій інстанції повинні стати складність справи, її значущість для суспільства та спрямування судової практики.

8. Гарантії виконання функцій Верховним Судом України визначаються як система правових засобів з метою забезпечення вирішення завдань, поставлених перед найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, і охорони прав та законних інтересів осіб-учасників судочинства. Наводиться система гарантій здійснення Верховним Судом України правосуддя: а) конституційні (визначення на конституційному рівні найвищого статусу Верховного Суду України у системі судів загальної юрисдикції); б) процесуальні (неможливість оскарження судового акта до Верховного Суду України поза межами апеляційних (касаційних) процедур, крім випадків, встановлених законом; надання можливості реалізації права на оскарження судового рішення в межах апеляційних, касаційних процедур та процедур провадження за винятковими (виключними) обставинами); в) морально-етичні (встановлення юридичної відповідальності учасників процесу за неповагу до суду; утворення при судах служби судових розпорядників; дотримання суддями норм професійної етики).

9. На підставі зарубіжного досвіду, попередньої вітчизняної практики та фактичної активної діяльності Верховного Суду України в галузі проектування законів обґрунтовується необхідність повернення Суду права законодавчої ініціативи в парламенті.

10. Доводиться потреба в інституті постійного представництва Верховного Суду України у вищих органах державної влади (Верховній Раді України, Кабінеті Міністрів України) для забезпечення ефективної взаємодії всіх складових влади.

11. Розкриваються проблеми оптимізації діяльності Верховного Суду України на підставі функціонального аналізу його структурних утворень (Пленум, Президія, Науково-консультативна рада, апарат).

12. Визначається система актів Верховного Суду України, до якої належать: а) рішення у конкретних справах; б) подання за зверненням Верховної Ради України; в) висновок у порядку імпічменту Президента України; г) постанови Пленуму; д) постанови Президії; е) накази і розпорядження Голови Верховного Суду України та інших суддів, котрі займають адміністративні посади в Суді.

13. Комплексно аналізуються нормотворчі аспекти в діяльності Верховного Суду України у галузі судоустрою. Обґрунтовується потреба законодавчого визначення меж нормоутворення та централізації такої діяльності, впровадження механізму розробки і затвердження підзаконних нормативних та індивідуальних актів у галузі судоустрою Верховним Судом України, Радою суддів України і Державною судовою адміністрацією України з наділенням указаних органів відповідними повноваженнями.

14. Обґрунтовується комплекс пропозицій, у тому числі сформульованих уперше, щодо внесення змін і доповнень до Конституції України та законодавчих і підзаконних актів: ст.ст. 18, 20-22, 25-31, 38, 39, 41, 43-47, 53-56 Закону України "Про судоустрій України", ст.ст. 297, 324, 328 ЦПК України, ст.ст. 97, 106, 11113, 11118 ГПК України, ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито".

Вдосконалено:

1. Трактування понять "судовий устрій" як сукупність усіх суб'єктів судової системи (судів) і "судовий лад" як єдність усіх судів, що належать до судової системи країни, та інших органів, які виконують допоміжні функції, спрямовані на належну організацію й функціонування судової влади.

2. Розуміння поняття "судова система", яка аналізується в іманентній єдності із судовою владою, та у сенсі філософських характеристик соціальних систем. Обґрунтовується, що іманентна неподільність судової влади і судової системи свідчить про те, що єдність, як притаманна судовій системі властивість, є обов'язковою характеристикою і судової влади.

3. Визначення поняття "судова влада", що окреслюється як незалежна самостійна складова державної влади, реалізація якої передбачає здатність і можливість вирішення правових спорів у передбачених законом процесуальних формах та виконання функцій, прямо чи опосередковано пов'язаних із здійсненням правосуддя.

4. Критерії класифікації функцій судової влади, обґрунтовується виділення таких із них: 1) за суб'єктами правосуддя - функції Верховного Суду України, вищих спеціалізованих, апеляційних, місцевих судів; 2) за формами здійснення - правосуддя у цивільних, адміністративних, господарських, кримінальних справах; 3) за завданнями правосуддя - правозастосування, правозахист, правовідновлення, арбітраж, попередження, правовий аналіз.

5. Поняття організаційної єдності касаційної інстанції, повноваження якої повинні бути повною мірою зосереджені у Верховному Суді Україні як найвищому органі в системі судів.

6. Підходи до порядку вирішення Верховним Судом України юридично значущих справ, що відбувається переважно у формі касаційного провадження. Піддається обґрунтованій критиці існування різновидів касаційного провадження (виключне, виняткове, "повторна" касація). Перегляд судових рішень у такий спосіб не передбачений Конституцією України і підриває стабільність судової практики.

7. На підставі проведеного аналізу співвідношення Верховного Суду України з вищими спеціалізованими судами у процесуальному аспекті. У контексті побудови триланкової судової системи обґрунтовується необхідність передачі процесуальних повноважень цих судів Верховному Суду України з метою забезпечення єдності касаційної інстанції та наділення вищих спеціалізованих судів апеляційними повноваженнями.

8. Шляхи вивчення системи правових положень вищих судових органів, які здійснюють прецедентний вплив на правозастосовну діяльність, що в Україні створюється в ході: а) судового розгляду (перегляду) справ у Верховному Суді України; б) постановлення рішень Конституційним Судом України у конкретних справах, які містять офіційне тлумачення закону (але не є результатом узагальнення судової практики за визначений період з окремої категорії однотипних справ).

9. Підходи до розуміння місця роз'яснень Пленуму Верховного Суду України щодо застосування законодавства як субсидіарних джерел права, тлумачень, які слугують для суддів додатковими орієнтирами з питань застосування норм права, та визначаються як самостійні норми права з відповідними ознаками, до яких відносяться такі: 1) вони є способом зовнішнього виразу норми права, тобто абстрактного правила поведінки; 2) вони виступають як спосіб закріплення норми права.

Набули подальшого розвитку ідеї та положення щодо:

1. Концепції судового права як міжгалузевого інституту, що охоплює сукупність правових норм, які регулюють питання судоустрою, судочинства, а в деяких випадках - статусу суддів, адвокатів та рішення судів із конкретних справ.

2. Правового статусу Вищої ради юстиції як державного органу, місце якого визначається його контрольно-наглядовими повноваженнями та конституційним статусом серед інших органів. Обґрунтовується потреба передачі Вищій раді юстиції повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, яка очолює систему кваліфікаційних комісій суддів, з огляду на дублювання повноважень цих органів.

3. Місця Державної судової адміністрації України як органу, що здійснює організаційне забезпечення судової влади, в системі державних органів та її підпорядкування Верховному Суду України.

4. Ролі й місця органів прокуратури в аспекті забезпечення єдності судової влади з акцентом невирішеності низки теоретичних питань про можливість віднесення органів прокуратури до сфери судової влади.

5. Потреби утворення у Верховному Суді України окремого структурного підрозділу - конституційної палати - для виконання функцій Конституційного Суду України. Це обґрунтовується досвідом провідних країн Європи, надмірною політизованістю Конституційного Суду України, обумовленою порядком його формування, та фінансовою нераціональністю існування двох найвищих судів у країні. Доводиться потреба розробки та прийняття Кодексу конституційних процедур - процесуального закону для вирішення справ конституційної юрисдикції та пропонується передбачити можливість перегляду рішень конституційної палати Пленумом Верховного Суду України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення, висновки, рекомендації, пропозиції є вагомим внеском у розвиток сучасної науки судоустрою і процесуального права, поглиблюють уявлення про правову природу судової влади та суттєво розширюють можливості законодавця для оновлення і утвердження правового статусу Верховного Суду України як найвищого органу в системі судової влади. Отримані автором науково обґрунтовані результати можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій сфері - для подальшого дослідження теоретичних питань, що стосуються правового статусу Верховного Суду України, його організації і процесуальної діяльності та інших органів судової влади тощо;

- у законодавчій роботі - при внесенні змін і доповнень до Конституції України, законодавства України про судоустрій, процесуальних законів та при проектуванні законодавчих актів;

- у правозастосовній роботі - як орієнтир при здійсненні правосуддя та іншої правозастосовної діяльності судами загальної юрисдикції і органами судової влади;

- у навчальному процесі - при підготовці підручників і посібників з навчальних курсів "Організації судових та правоохоронних органів", "Організація судової влади в Україні", "Організація роботи суду", "Порівняльне судове право", "Цивільний процес", "Господарський процес", "Кримінальний процес" та під час викладання цих дисциплін у вищих юридичних навчальних закладах України.

Низка положень дисертації була використана у практичній діяльності автора на посадах заступника керівника апарату та начальника управління забезпечення діяльності Судової палати у господарських справах Верховного Суду України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації апробовані автором під час її виконання та обговорення на засіданнях відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Результати дослідження доповідалися на міжнародних, всеукраїнських, науково-практичних конференціях, круглих столах, зокрема на: VІ Євразійському круглому столі із проблем корпоративного управління (Стамбул, Туреччина, 15-16 лютого 2006 р.); Міжнародному науково-практичному семінарі за програмою "Відкритий світ" (Солт-Лейк-Сіті, США, 10-17 листопада 2007 р.); на міжнародних науково-практичних конференціях: "Тенденції розвитку громадянського суспільства" (Тернопіль, 15 травня 2007 р.); “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 1-2 червня 2007 р.); "Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності" (Київ, 26 жовтня 2007 р.); "Шості осінні юридичні читання" (Хмельницький, 26-27 жовтня 2007 р.); "Треті Прибузькі юридичні читання" (Миколаїв, 23-24 листопада 2007 р.); "Проблеми становлення і розвитку конституційної держави в Україні"(Хмельницький, 14-15 березня 2008 р.); "Актуальні проблеми тлумачення і застосування юридичних норм" (Львів, 28-29 березня 2008 р.); "Від громадянського суспільства - до правової держави" (Харків, 24-25 квітня 2008 р.); "Актуальні питання реформування правової системи України" (Луцьк, 30-31 травня 2008 р.); "Актуальні проблеми формування громадянського суспільства та становлення правової держави" (Черкаси, 5-6 червня 2008 р.); "Стан та перспективи розвитку правосуддя в Україні" (Київ, 27 лютого 2009 р); "Актуальні питання реформування правової системи України" (Луцьк, 29-30 травня 2009 р.). Основні положення і висновки апробовані автором під час проведення лекційних занять із суддями господарських судів в Академії суддів України (м. Київ, 12 травня 2005 р., 13 травня 2006 р., 6 лютого 2008 р.). Результати дослідження використовуються автором під час викладання навчальної дисципліни "Господарський процес" у Міжнародному науково-технічному університеті ім. Юрія Бугая (м. Київ).

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковані автором у двох особистих монографіях, 42 наукових статтях, розміщених у провідних наукових фахових виданнях ВАК України, та 15 тезах виступів на міжнародних, міжвузівських науково-практичних конференціях і семінарах.

Структура дисертації. Відповідно до мети, предмета та логіки дослідження дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, додатків та списку використаної літератури (711 джерел). Загальний обсяг дисертації 563 аркуші, основний текст - 396 аркушів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв'язок роботи з науковими програмами, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методи, наукову новизну, практичне значення результатів, а також подано інформацію щодо апробації положень дослідження, публікацій та структури роботи.

У першому розділі "Розвиток концепцій і законодавства про найвищий судовий орган на різних етапах історії України" акцентовано увагу на ґенезі концептуальних підходів і законодавства з питань створення і функціонування системи судів та найвищого судового органу на територіях сучасної України в історико-правовому аспекті.

У підрозділі 1.1. "Становлення і розвиток правових норм про суд у державних утвореннях на території сучасної України в ІХ-ХІІІ ст." вказано, що за часів Руської держави і Галицько-Волинського князівства за відсутності поділу влади право цих державних утворень було правом привілеїв, а тому судова діяльність князя - найвищого судді на залежних територіях - не внормовувалася. Судові функції виконували як представники органів центрального (князь, рада при князі, віче), так і місцевого (посадники, волостелі) управління, які керувалися нормами "Закону Руського", "Руської правди" та усного звичаєвого права. Найвищий, княжий суд здійснювався у столиці або в інших містах держави. Судовий процес ґрунтувався на нормах "Руської Правди".

У підрозділі 1.2. "Правовий статус судових органів в українських землях за часів їх перебування у складі Литви, Польщі та Речі Посполитої (XIV - середина XVII ст.)" зазначено, що державно-правовий розвиток частини сучасних українських земель був пов'язаний з утворенням Великого князівства Литовського. Князь мав найвищу судову владу, хоча його компетенція судді обмежувалась, а з кінця XV ст. без суду панів-ради він не міг самостійно здійснювати правосуддя. У зв'язку з проникненням в Україну польського і магдебурзького права та з прийняттям ІІ Литовського статуту (1566 р.) проводиться судова реформа, створюються земські, гродські та підкоморські суди. Апеляційною інстанцією для всіх судів був великий князь. Із утворенням Речі Посполитої (1569 р.) на території сучасної України розпочалася нова реформа судової системи і в 1578 р. почав функціонувати Луцький трибунал як суд апеляційної інстанції. Але, вже у 1589 р. з приєднанням його до Трибуналу Коронного він перестав діяти, що розцінюється як один із заходів полонізації українських земель.

У підрозділі 1.3. "Вищі судові органи в Україні доби Запорізької Січі, Гетьманської держави та за часів автономії України у складі Росії (друга половина XVII-XVIII ст.)" з'ясовано, що з утворенням Запорізької Січі найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, але надалі вищу судову владу уособлював кошовий отаман. У цей час система судів не мала чіткого законодавчого закріплення. Чинним, крім полково-сотенних судів, вважався суд козацької ради - своєрідний верховний суд, який, однак, не був постійним утворенням. Національно-визвольні змагання українського народу (1648-1654 рр.) завершилися створенням Української національної держави - Гетьманщини, найвищим судом якої вважався Генеральний військовий суд. Визначальне значення для побудови української держави має Конституція П. Орлика 1710 р., яка закріпила основні принципи функціонування державної влади з одночасним намаганням реалізації ідеї її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Особливе місце в державно-владній системі мав зайняти незалежний Генеральний Суд як гарант дотримання балансу цієї влади. У 1760-1763 рр. на українських землях було здійснено судову реформу, яка передбачала організацію нової системи судів та Генерального військового суду як апеляційної інстанції, що фактично діяв до 1790 р., і найвищої - суду гетьмана.

У підрозділі 1.4. "Судові органи в Україні під час її перебування у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій" зазначається, що у кінці ХVIII ст. на українських землях судова система внаслідок впливу імперського російського та австрійського законодавства характеризувалася регіональними особливостями. Судова реформа в Російській імперії 1864 р. запроваджувала нову систему судів та визначила Правительствуючий сенат як верховний касаційний суд. Акти реформи хоч і розвивали основні демократичні засади судової організації, а система судів відокремлювалася від адміністративної влади, ефективність заходів реформування знижувалася їх повільним і суперечливим утіленням.

З 1780 р. для судів Східної Галичини і Буковини вищою інстанцією став галицький сенат Верховної судової палати. Революційні події 1848 р. в Австро-Угорщині обумовили реформи в судочинстві, яке було відділене від адміністрації. У 1849 р. у Львові засновано Вищий крайовий суд як апеляційну інстанцію, вищою судовою інстанцією визначався Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні та запроваджувалася система військових судів. Отже, організація на території сучасної України тільки місцевих та апеляційних судів свідчить про цілеспрямоване ігнорування імперською владою Австрії (Австро-Угорщини) та Росії прагнень українського народу до самовизначення та національного відродження. Створення власної або автономної судової системи виключалося, зважаючи на реакційну політику цих монархій щодо української спільноти та відсутність ознак державності.

У підрозділі 1.5. "Правове становище найвищих судових органів у період відродження української державності (1917-1921 pp.)" розглянуті питання організації у цей історичний період судового устрою в Україні. Революційне піднесення, загострення військово-політичних, соціально-економічних суперечностей поставили завдання щодо створення найвищих судових органів як дієвих державних інституцій. Так, за часів Центральної Ради було утворено Генеральний Суд як найвищий судовий орган за Конституцією УНР 29 квітня 1918 р. з процесуальним статусом касаційної інстанції. Гетьманський уряд П. Скоропадського не відкинув позитивних напрацювань судового будівництва Центральної Ради, утворивши Державний Сенат як найвищий судовий орган. За доби Директорії була відновлена діяльність Генерального Суду (Надвищий Суд УНР), але фактично він не діяв, що обумовлювалося політичною нестабільністю у державі. На хвилі революційного руху в Австро-Угорщині була проголошена ЗУНР, у якій за Законом від 15 лютого 1919 р. найвищою інстанцією щодо перегляду рішень нижчих судів визначався Найвищий державний суд. Суттєво, що для побудови системи судів через призму створення і діяльності найвищих судових органів цього періоду є властивою наявність принципу галузевої судової спеціалізації, витриманого в організації цих судів і під час владних трансформацій, а також домінування військового судочинства в умовах ведення бойових дій. Надання у 1917-1921 рр. найвищим судовим органам в Україні статусу судів касаційної інстанції свідчить про прогресивні намагання влади щодо створення триланкової судової системи та впровадження у процес здійснення правосуддя однієї з основних сучасних засад судочинства - забезпечення права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень.

У підрозділі 1.6. "Найвищий судовий орган України в радянський період" указано, що початок цього етапу історії судової організації в Україні вирізняє здійснення правосуддя за спрощеними процедурами, відсутність вищого судового органу та права на оскарження судового рішення, здійснення адміністративного нагляду за діяльністю судів. Утвердження тоталітарного режиму стало причиною створення надзвичайних (позасудових) органів, спрощення процесуального порядку вирішення справ, а поняття “вищий судовий орган союзної республіки” нівелювалося високим рівнем централізації судів шляхом штучного обмеження їх повноважень та каральною спрямованістю дій правлячого режиму. Створення та вдосконалення національного законодавства про судоустрій і судочинство у 1960-1991 рр. обумовлювалися позитивними змінами в організації державної влади та переорієнтації поглядів партійно-номенклатурної верхівки щодо засобів реалізації політики партії і держави. Тому початком побудови незалежного суду слід вважати виведення у 1990 р. судової системи УРСР із загальносоюзного підпорядкування, набуття нею рис системи судів суверенної держави на чолі з найвищим судовим органом та надання Верховному Суду УРСР права законодавчої ініціативи.

У підрозділі 1.7. "Верховний Суд України в сучасних умовах" звернуто увагу, що з урахуванням суспільних трансформацій початку 90-х рр. судова система внаслідок застарілості законодавства перебувала у кризовому стані. Це обумовило проведення судово-правової реформи, вагомими кроком якої стало прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. Проте здійснювані заходи реформування є безсистемними і хаотичними. Функціонування Верховного Суду України ускладнюється недосконалістю матеріальних і процесуальних норм, що не відповідають вимогам часу. Тому нагальною є потреба наукового обґрунтування подальших напрямів розвитку його організації та діяльності.

У другому розділі "Міжнародний досвід функціонування вищих судових органів: порівняльно-правовий аналіз" досліджено судові системи провідних країн світу з метою визначення ролі й місця вищих судових органів відповідно до різних правових традицій. Класифікація систем судів проведена за загальноприйнятим у теорії держави і права поділом правових сімей, а організація та діяльність вищих судових органів аналізувалася на основі чинного законодавства обраних країн.

У підрозділі 2.1."Вищі судові органи у країнах англосаксонської правової системи" вивчається досвід організації та діяльності вищих судів Великої Британії, США, Канади і Данії, для судових систем яких характерним є: 1) визнання судового прецеденту як джерела права; 2) наявність відокремлених судових органів спеціальної компетенції з розгляду певних категорій справ; 3) відсутність спеціалізованих адміністративних судів, відокремлених від судів загальної юрисдикції; 4) наявність єдиного способу оскарження судових рішень - апеляції; 5) наявність у судів загальної юрисдикції повноважень конституційного нормоконтролю; 6) розгалуження судів першої інстанції за предметною юрисдикцією з одночасним їх поділом за обсягом процесуальних повноважень. У ході дослідження виявились і значні розбіжності в правовому статусі вищих судів указаних країн, що обумовлено історичними та національними традиціями. Так, Верховний суд Англії та Уельсу є сукупністю організаційно відокремлених судових установ, у той час як США, Канада і Данія мають єдиний вищий судовий орган. Загальним для вищих судів цих країн є розгляд справ конституційної юрисдикції та остаточність прийнятих рішень. Суттєвою особливістю повноважень Верховного суду Канади є наявність нормотворчих повноважень у галузі організації роботи судів.

У підрозділі 2.2. "Вищі судові органи в судоустрої країн континентальної системи права" досліджується організація діяльності вищих судових органів ФРН, Австрії, Франції, Іспанії, Італії, Нідерландів, Польщі та Естонії, для систем судів яких є властивими: 1) наявність відокремлених систем судів спеціалізованої компетенції (адміністративна юстиція); 2) організаційно відокремлений орган конституційної юстиції з повноваженнями щодо перевірки законодавчих актів на предмет їх конституційності; 3) вищий судовий орган як остаточна інстанція в основному для судів загальної юрисдикції, а органи спеціалізованої юрисдикції мають власний вищий орган, рішення якого не оскаржуються до вищого суду загальної юрисдикції; 4) невизнання судового рішення офіційним джерелом права; 5) різноманітність способів оскарження (апеляція, касація, ревізія); 6) наявність процесуальних механізмів відбору рішень, які підлягають оскарженню у вищих судових органах - інститут "допуску" до апеляції, касації. Вищий орган судів загальної юрисдикції в країнах Європи, за винятком ФРН, є організаційно єдиним.

У підрозділі 2.3."Правовий статус вищих судових органів у країнах-членах СНД" указується, що правові системи цих країн не належать до традиційних правових сімей, однак є підстави вважати, що вони наближені і мають спільні риси саме з континентальною системою права. Це відображено в організації судових систем, до особливостей яких відносяться: 1) концентрація функції розгляду справ по першій інстанції в одній судовій ланці; 2) суміщення процесуальних функцій у вищих судах (суди другої і третьої ланок одночасно виконують функції першої інстанції, апеляції, касації, нагляду); 3) форми оскарження судових рішень - апеляція, касація, нагляд; 4) централізація судових систем - наявність найвищого судового органу, рішення якого є остаточними, та якому підпорядковуються всі суди країни; 5) незначне поширення організаційно відокремлених спеціалізованих підсистем судів, натомість - розвинена внутрішня спеціалізація суддів; 6) відсутність відокремлених органів адміністративної юстиції; 7) наявність відокремлених органів конституційної юстиції; 8) невизнання судового рішення (прецеденту) офіційним джерелом права.

Повноваження вищих судових органів країн-членів СНД є різноплановими внаслідок акумулювання радянського досвіду та рецепції процесуальних інститутів законодавства низки європейських країн. Для цих судів, як правило, притаманне поєднання всіх інстанцій - першої, апеляційної та третьої (нагляд чи касація, або і нагляд, і касація), а також здійснення аналізу судової статистики, вивчення судової практики, надання нижчим судам роз'яснень щодо застосування законодавства. Структура вищих судових органів досить типова і наближена до структури Верховного Суду України, а верховні суди переважно визначаються як найвищі судові органи. Лише в Узбекистані та Молдові діють організаційно і процесуально відокремлені відповідно господарські й економічні суди. У цих країнах верховні суди є вищими судовими органами загальної юрисдикції.

У третьому розділі "Правовий статус Верховного Суду України в системі органів державної влади" розкриті питання, пов'язані з визначенням місця судової влади в системі органів єдиної державної влади, проведено ґрунтовний теоретичний аналіз поняття та елементів правового статусу Верховного Суду України з урахуванням положень чинного законодавства та практики його застосування.

У підрозділі 3.1. "Державна влада та її функції у світлі судово-правової реформи" проведено теоретичний аналіз наукових концепцій поняття "державна влада" і класифікації функцій держави. Зазначено, що базисним принципом діяльності єдиної державної влади є її поділ на законодавчу, виконавчу і судову та створення системи стримувань і противаг. У цьому виявляється організаційний розподіл функцій держави, що дозволяє вести мову про наявність верховної неподільної влади з одночасним розмежуванням державних повноважень. Виконання державою судової функції обумовлює створення системи судової влади, яка не ототожнюється із системою судів. Призначення судової влади полягає у вирішенні правових спорів у передбачених законом процесуальних формах та виконанні інших дій, прямо чи опосередковано пов'язаних із здійсненням правосуддя.

У підрозділі 3.2. "Завдання і функції Верховного Суду України у системі судів загальної юрисдикції" аргументовано, що завданням Верховного Суду України (як зміст його діяльності) є здійснення правосуддя найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції на основі верховенства права шляхом реалізації касаційних, повторних касаційних, виняткових, виключних повноважень для забезпечення захисту гарантованих Конституцією і законами України прав та свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Визначальна роль Верховного Суду України як найвищого судового органу полягає в досягненні однакового застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції, а його повноваження розглядаються як правомочності суду, покладені законом з метою реалізації поставлених завдань. Аналіз ст. 47 Закону України "Про судоустрій України" дозволяє виділити такі функції Верховного Суду України як здійснення правосуддя, забезпечення принципу верховенства права та єдності судової практики, контроль за законністю діяльності інших складових влади, представництво судів у зносинах із судами інших держав, а також форми їх реалізації (процесуальна та організаційна).

У підрозділі 3.3 "Здійснення Верховним Судом України функції правосуддя та гарантії її реалізації" обґрунтовується, що функція правосуддя є визначальною для Верховного Суду України. Аналіз юрисдикційної діяльності суду, досвіду інших країн та історичного розвитку становлення вищого судового органу в Україні свідчить про потребу в наданні Верховному Суду України права розгляду по першій інстанції найбільш складних, суспільно резонансних, зокрема виборчих справ. Питання про їх допуск до розгляду повинна вирішувати Президія Верховного Суду України за поданням голови судової палати. Також Верховний Суд України повинен розглядати кримінальні справи, обвинуваченими в яких є судді, народні депутати і державні службовці І-ІІ категорій. Аналіз функціональної підсудності Верховного Суду України свідчить, що основний обсяг його юрисдикційної діяльності - це касаційний перегляд справ, який є своєрідним правовим наглядом за судовими рішеннями. Критикується інститут "повторної" касації у господарському судочинстві, оскільки він не відповідає Конституції України та підриває одноманітність і стабільність судової практики.

У підрозділі 3.4. "Рішення Верховного Суду України в системі джерел права" досліджується система актів суду з вирішення юридично значущих справ та їхня правова природа. Судове рішення Верховного Суду України у справі має властивості, характерні для судових рішень загалом. Одночасно рішенням Верховного Суду України з важливих резонансних справ притаманні певні ознаки прецеденту (прийняття вищим судовим органом країни; нормативний характер правових положень; оприлюднення в офіційних виданнях Верховного Суду України, на офіційному веб-сайті та в Єдиному державному реєстрі судових рішень; вторинний характер щодо чинного законодавства; спрямованість на усунення прогалин і неточностей законодавства; чітко визначене місце в системі джерел права). Це дає підстави класифікувати рішення Верховного Суду України як джерела судової практики, правові положення яких за певних умов мають прецедентний вплив у системі актів судової влади.

У підрозділі 3.5. вивчаються "Проблеми правового статусу судді Верховного Суду України". Правовий статус судді Верховного Суду України, незважаючи на законодавчо проголошену формальну єдність статусу суддів, має деякі відмінності, пов'язані із сутністю та змістом їх повноважень, гарантіями забезпечення, вищими кваліфікаційними вимогами та окремим визначенням суддівського самоврядування (збори суддів). Це, перш за все, обумовлено місцем Верховного Суду України у правовій системі. Одним із елементів правового статусу суддів є порядок їх притягнення до кримінальної відповідальності. З метою гарантування законності і справедливості цієї процедури пропонується інший порядок затримання суддів, вищих посадових осіб та наділення Верховного Суду України правом надання згоди на такі дії уповноваженим суб'єктам.