Право власності на землю в Україні: інституалізація, правове забезпечення, особливості реалізації (середина ХІХ – перша чверть ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет внутрішніх справ

УДК 347.235

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ: ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ, ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ (СЕРЕДИНА ХІХ - ПЕРША ЧВЕРТЬ ХХ століття)

Захарченко Петро Павлович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ

Науковий консультант доктор юридичних наук, професор, Костицький Василь Васильович, Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, Голова.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Гончаренко Володимир Дмитрович, Національна академія ім. Ярослава Мудрого, завідувач кафедри історії держави та права України і зарубіжних країн

доктор юридичних наук, доцент Лаврик Галина Володимирівна, Полтавський університет споживчої кооперації України, професор кафедри правознавства

доктор юридичних наук, доцент Макарчук Володимир Степанович, Львівський університет внутрішніх справ, професор кафедри теорії та історії держави і права

Захист відбудеться “ 29 ” жовтня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, Солом'янська пл., 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, Солом'янська пл., 1.

Автореферат розісланий “ 29 ” вересня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Н. О. Щербак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема власності на землю як необхідна умова життєдіяльності, засобу існування та місця проживання людини посідає особливе місце в системі відносин власності. Для українського суспільства, що стало на шлях розвитку ринкової економіки, в основі якої лежить приватний інтерес, у тому числі й до землі як об'єкта права власності, особливої актуальності набувають питання щодо реалізації конституційних прав і свобод громадян на володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, а отже постає необхідність створення новітньої правової доктрини у сфері земельних відносин. Кардинальна зміна ідеології правової системи, соціального призначення права потребує негайного перегляду і оновлення єдності та структурного взаємозв'язку норм та інститутів, що утворюють будь-яку систему галузі. Тим більше це стосується інституту власності у цілому і на землю, зокрема, оскільки існування окремих форм права власності на землю тотально заперечувалося ідеологією радянської держави, фактично від моменту її створення у 1917 р. до проголошення незалежності України у 1991 р.

Шлях до відновлення притаманних Україні форм власності на землю лежить, насамперед, через створення ефективного механізму правового регулювання. Земельне право України в сучасному вигляді включає у свою систему всі інститути правового регулювання в сфері користування земельними ресурсами. Наукове обґрунтування їх сутності і змісту в юридичній літературі виглядає досить переконливим і доктринально виваженим, утім наукова чіткість визначеності кола і меж правового регулювання суспільних відносин ще не є запорукою забезпечення прав та інтересів громадян у реальному житті. Вбачається, що існуюча в Україні система земельного права не завжди забезпечує реалізацію прав і свобод людини та громадянина як суб'єкта земельних відносин, а почасти, створює передумови для обґрунтування права одних на свій розсуд створювати умови для реалізації потреб і інтересів інших, не завжди тих, хто безпосередньо працює на землі.

На вибір теми дослідження остаточно вплинув факт її малорозроблюваності у науковій літературі.

В історії українського народу вже мали місце (середина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) аналогічні сучасним процеси зі своєрідною приватизацією землі, трансформацією та розширенням кола суб'єктів права власності на землю, у тому числі й масовим залученням до них провідної верстви українського суспільства - селян. Досвід правотворення в сфері земельних відносин у Російській імперії, здобутий у значно складніших, ніж нині історичних та політико-правових умовах, має бути ретельно проаналізований, а виявлений результат повинен істотно вплинути на вдосконалення чинного земельного законодавства. У цьому сенсі не потребує доведення факт про безцінний евристичний потенціал уроків історії, оскільки сучасне - укорінене в минулому.

Саме інститут права власності на землю, його генеза на теренах України впродовж середини ХІХ - першої чверті ХХ ст. окреслює гносеологічний вектор дослідження. За цей період неодноразово змінювався тип та форми власності, що вносило корективи до характеру, методів правового регулювання суспільних земельних відносин, сприяло появі нових суб'єктів права власності на землю.

Географічні межі дослідження охоплюють українські губернії, що входили у ХІХ - на початку ХХ ст. до Російської імперії, більшість з яких була згодом включена Українською Центральною Радою до складу земель Української Народної Республіки, успадковані Українською Державою гетьмана П. Скоропадського, територіально становили основу Української РСР і нині є складовою частиною України. Поза ними залишилися західні українські території Галичини, Буковини та Закарпаття, що на той час перебували у складі Австрійської, а з 1867 р. - Австро-Угорської імперії. Розвиток земельних відносин у цих регіонах відбувався за іншими правилами, мав свої закономірності, відмітні риси і може бути об'єктом окремої наукової розвідки.

У обрані хронологічні межі потрапляють земельні реформи середини ХІХ ст. і першої чверті ХХ ст., їхні особливості, результати та наслідки для українських губерній. Перетворення у цій галузі суспільних відносин мали на меті створення оптимальної моделі досягнення владно-політичних цілей за допомогою кардинальної перебудови базису, передусім унаслідок правового регулювання нормами земельного права.

Верхня шкала хронологічних меж простягається до 1917 р., охоплюючи більшу частину першої чверті ХХ ст. Позаяк, радянська історіографія визнавала столипінську реформу у межах початку ХХ ст., не акцентуючи увагу на її наслідках, тому особливості та результати її впровадження стали складовим елементом предмета дисертаційного дослідження. Сформована під впливом реформ власницька свідомість українського селянина стала запорукою тривалої повстанської боротьби на початку 1920-х років проти намірів більшовиків ліквідувати право приватної власності на землю, право, набуте завдяки зазначеним перетворенням. Робота передбачає висвітлення поступального, еволюційного, а не революційного шляху розвитку земельних відносин.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 “Актуальні проблеми історії українського національного державотворення”; у контексті наказу МВС України № 755 від 5 липня 2004 р. “Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практику діяльності органів внутрішніх справ України на період 2004-2009 рр.” (п. 2.6.111); науково-дослідних робіт кафедри історії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ (План роботи кафедри на 2007-2008 н. р.) та у відповідності з розробленою і затвердженою вченою радою 29 травня 2007 р. КНУВС темою дисертаційного дослідження (Протокол № 7).

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в переосмисленні теоретичних і методологічних засад, світоглядних основ досліджень процесу правового регулювання земельних відносин у контексті доктрини лібералізації земельного законодавства і розвитку дискретних у радянську добу форм власності на землю.

Мета дослідження зумовила постановку та вирішення таких завдань:

- проаналізувати історичну, правову, економічну літературу, необхідну для реалізації мети дослідження, класифікувати і типологізувати їх за науковими напрямами та школами. У ході виконання цього завдання виявити свідомо створювані прогалини, навмисно замовчувані та спотворені сторінки історії права, держави, діяльності владних інститутів, ролі відомих постатей, державних діячів в організації та проведенні земельних реформ у епоху, що досліджується; земельний лібералізація законодавство радянський

- показати роль і місце представників юридичної та громадської думки Росії загалом та України зокрема у формуванні засад земельної політики, визначенні базових принципів земельних перетворень, їхнє доктринальне бачення перспектив розвитку форм та видів права власності на землю;

- узагальнити результати роботи дворянських комітетів українських губерній з підготовки проектів положень з покращення побуту приватновласницьких селян, насамперед у частині ставлення до скасування кріпосного права, умов наділення їх земельними ділянками, розширення кола суб'єктів права земельної власності;

- охарактеризувати зміст правового режиму земель надільного користування українських губерній відповідно до Місцевих положень про поземельний устрій поміщицьких селян від 19 лютого 1861 р., з'ясувати загальне та особливе, спільне та відмінне між ними;

- систематизувати пакет нормативних, правозастосовних та землевпорядних заходів, запроваджених в українських губерніях з метою реалізації права власності на землю окремих категорій селянства, так званих служилих людей, малоросійського козацтва, інших учасників земельних правовідносин;

- встановити істинні причини розгортання селянського руху в українських губерніях, змістове наповнення їхніх вимог у процесі впровадження приписів земельного законодавства 19 лютого 1861 р. та за доби столипінської аграрної реформи;

- уточнити хронологічні межі проведення столипінської аграрної реформи;

- простежити особливості реалізації права власності на землю в окремих регіонах України, з огляду на різнорівневість їхньої готовності до проведення земельно-правових перетворень;

- виявити особливості сервітутних відносин на Правобережній Україні, причини їхньої правової неврегульованості і тривалої термінологічної невизначеності;

- встановити рівень врахування земельним законодавством Російської імперії особливостей національного звичаєвого права, його поширення на українських теренах;

- здійснити порівняльно-правовий аналіз земельного законодавства, організаційно-правового забезпечення його ухвалення та наслідків реалізації в умовах переходу до ринкових відносин у середині ХІХ ст. з одного боку та в нинішній період становлення української державності з другого.

Об'єктом дослідження є земельні правовідносини, що склалися в українських губерніях Російської імперії (середина ХІХ -- перша чверть ХХ ст.).

Предметом дослідження визнається інституалізація, правовий механізм та особливості реалізації права власності на землю в Україні у межах середини ХІХ - першої чверті ХХ ст.

Методи дослідження. Обгрунтованість та достовірність наукових здобутків забезпечуються використанням філософських, загальнонаукових, конкретно-наукових та спеціально-правових методів пізнання. Основою дисертаційного дослідження став діалектичний метод, який дозволив визначити закономірності розвитку земельних відносин, їхню специфіку, породжену як власною правотворчістю українського народу, так і носіями політичної влади країн, до складу яких він був інкорпорований (підрозділи 2.1, 2.2, 4.1, 4.2, 4.3 тощо). Метод герменевтики сприяв пізнанню текстів нормативних актів, архівних матеріалів, інших документів, аналізу та оцінці змісту монографічних праць, наукових публікацій, що дозволило узагальнити політико-правові явища та властивості предмета дослідження (підрозділ 2.1, 2.2, 2.3, 4.2, 4.3 тощо). Історично-філософський підхід застосовувався при аналізі ідей російських та українських правників і мислителів ХІХ ст., котрі в розширенні суб'єктів права власності на землю, в лібералізації правового режиму земель різних форм власності вбачали шлях до розв'язання нагальних проблем суспільно-політичного життя країни (підрозділ 2.1). Аксіологічний метод використовувався для визначення якості нормативних актів реформаторського та постреформаторського земельного законодавства, їх відповідності морально-етичним категоріям на кшталт: добро, справедливість, спільне благо тощо (підрозділ 2.3, 3.1, 3.2, 4.1, 4.2).

Широкого застосування набули загальнонаукові методи, а саме: логіко-історичний - передбачає наповнення будь-якої логічної моделі історичним змістом задля унеможливлення підміни реальності на раціонально вибудуваний логічний ряд поза межами об'єктивної дійсності. Правова конструкція еволюції земельних відносин корегувалася за допомогою значного пласту історичних та юридичних фактів, виявлених у ході наукового пошуку (підрозділ 2.3, 3.1, 4.3); структурний та системний методи забезпечили системне вивчення особливостей та принципів соціальної структуризації населення українських губерній, правового статусу різноманітних категорій селян, інших верств та суспільних прошарків - суб'єктів земельних правовідносин (підрозділ 2.3). Статистичний метод як один із конкретно-наукових методів покликаний через засоби математичного порядку виявити найбільш значущі цифрові показники, що дозволили проілюструвати практичні досягнення чи втрати від запровадження комплексу новаторських праворегулятивних норм, у нашому випадку - земельно-правового характеру (підрозділи 2.3, 3.2, 4.3). Спеціально-правові методи застосовувалися у їх оптимальному співвідношенні: історично-правовий метод грунтується на доктрині синтезних, інтегрованих досліджень правових явищ та історичних процесів. Цей метод є квінтесенцією усього дослідження, оскільки саме на нього лягла основна місія розкриття еволюції земельно-правових відносин в українських губерніях Російської імперії у зазначених хронологічних межах з усією конфліктністю, характерною для проникнення нових правових, економічних, соціальних, політичних явищ у середовище аморфне, століттями незмінюване, з нерозвинутим інститутом права власності на землю (підрозділи 3.1, 3.2, 3.3, 4.1, 4.2, 4.3); порівняльно-правовий метод націлював на співставлення норм окремих форм права, оновлених чи редагованих, сприяв науковому пошуку загального та особливого у правових актах, ухвалених чи діючих як в українських губерніях, так і в окремих регіонах Російської імперії (підрозділи 3.1, 3.2).

Здобувач у своїй роботі спирався на комплекс методів, застосувавши принцип їхньої взаємодоповнюваності або поліметодологізму.

Емпіричну основу дослідження становлять праці дослідників історії цивільного, земельного, аграрного права різноманітних історіографічних напрямків, опубліковані та виявлені нормативні акти відповідних галузей права з фондів 10 державних архівів України, двох архівів Російської Федерації та Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені академіка В. І. Вернадського.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні самостійним комплексним дослідженням особливостей розвитку права власності на землю в українських губерніях Російської імперії у середині ХІХ - першій чверті ХХ ст. на стадіях правового забезпечення та практичної реалізації. У роботі обгрунтовано низку концептуальних положень, узагальнень та висновків, які відповідають критеріям наукової новизни. Автором уперше:

- здійснено класифікацію масиву історіографічної літератури, актуалізовано споріднені з темою дисертації наукові проблеми, нагальність яких зумовлена суспільними потребами;

- обгрунтовано положення про те, що внаслідок реалізації приписів реформи 19 лютого 1861 р., селяни всіх категорій набували право власності на землю з моменту укладення викупного договору. Решта учасників земельних відносин, окрім малоросійських козаків як спадкових власників, ставали власниками без викупу в обсягах і порядку, визначених законом;

- встановлено, що селянський рух пореформеної доби не був інспірований недоліками нового земельного законодавства, адже саме завдяки останньому різні категорії селянства ставали суб'єктами права власності на землю. Невдоволення викликали інші причини, серед яких провідне місце займали конфлікти між селянами і поміщиками на грунті нерозмежованості їхніх земель як наслідок зволікання з ухваленням закону про ліквідацію сервітутних відносин на Правобережній Україні;

- виявлені витоки і причини впровадження окремих імперативних норм у пореформенне земельне законодавство імперії, якими обмежувалося право власності селян на землю у частині права розпорядження. Інтенсивне проникнення ринкових відносин у сферу земельного права за доби столипінської реформи не стало передумовою для скасування раніше ухваленого дискримінаційного законодавства;

- здійснено порівняльний аналіз організаційно-правового і законодавчого забезпечення земельних перетворень у Російській імперії середини ХІХ ст. та в Українській державі нинішньої доби, наслідком якого став висновок про значно вищий рівень готовності монархічної влади до тривалих і системних реформ, що в перспективі позначилося на якості ухвалених законів.

Дістали подальший розвиток висновки та узагальнення, пов'язані з:

- уточненням хронологічних меж столипінської реформи, які пропонується de-facto вважати 1905-1915 рр., взявши за основу інституційно-організаційний принцип;

- визначенням співвідношення імплементації норм українського звичаєвого права в загальнодержавних та місцевих правових актах, що забезпечували реформування земельної галузі суспільних відносин. Розподіл та спадкування селянського надільного землеволодіння здійснювалися винятково на основі звичаєвого права, яке, як джерело приватного права, застосовувалося волосними судами аж до 1917 р.;

- характеристикою правового режиму надільних земель українських губерній, в основу якої покладені особливості поземельного устрою окремих українських губерній з визнанням пріоритетності подвірно-спадкової системи землеволодіння на всіх українських теренах, що стала панівною напередодні їхнього входження до складу Російської імперії;

- розвитком сервітутного права в українських правобережних губерніях, рецептованого європейською правовою традицією у кінці ХVІ ст. Відклавшись і зберігшись у звичаєвих нормах на Україні, сервітутне право так і залишилося tеrra incoqnita для російського імперського законодавства;

- аналізом та введенням в науковий обіг матеріалів, які містять у собі погляди представників української шляхти, правової та громадської думки країни щодо перспектив розвитку права власності на землю в умовах істотного обмеження або ліквідації кріпосницьких відносин.

У дослідженні вдосконалені окремі положення, відповідно до яких:

- систематизовано результати роботи дворянських комітетів українських губерній з підготовки проектів положень щодо покращення побуту приватновласницьких селян, передбачених імператорським рескриптом від 20 листопада 1857 р. Спростоване створене радянською науковою парадигмою твердження про корпоративне обстоювання дворянством існуючої феодально-кріпосницької системи земельних відносин. Губернські комітети солідарно висловилися за ліквідацію кріпосного права, не знайшовши консенсусу при визначенні суб'єктів права власності на землю;

- проведено класифікацію інститутів державної влади, які, відповідно до повноважень, ухвалювали, тлумачили, роз'яснювали зміст земельно-правових новел на всьому просторі Російської імперії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дослідження, введені в науковий обіг нормативно-правові, інші документи можуть бути використані для подальших досліджень проблем генези права власності на землю у вітчизняній історично-правовій науці, а також в інших регіонах колишньої багатонаціональної Російської імперії, як тих, що нині мають статус незалежних держав і інтегруються у європейський економічний, політичний та правовий простори (Польща, Литва, Фінляндія тощо), так і тих, котрі власними силами забезпечують свою самодостатність як незалежні держави (Російська Федерація, Білорусь, Молдова).

Позаяк земля має для людства загалом і для українського суспільства зокрема всеохоплюючий ціннісний характер, є предметом правового регулювання багатьох галузей права, результати дослідження можуть бути використані для розроблення сучасної доктрини національного права. Узагальнення та висновки можуть використовуватися для вдосконалення історичної та юридичної освіти у частині підготовки лекційних курсів, посібників з історії України, історії держави і права, застосовуватися студентами та аспірантами у науково-дослідницькій роботі.

Досвід перетворень земельно-правових відносин, організація правового забезпечення роботи державних структур у цьому напрямку можуть стати в нагоді органам законодавчої, виконавчої влади різних рівнів в умовах динамічного розвитку галузі земельного права. Пропозиції дисертанта були розглянуті Комітетом Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, а також Комітетом Верховної Ради України з аграрної політики та земельних відносин (Офіційні листи № 04-16/12-799 від 04.06.2008 р. та № 04-11/15-342 від 11.12.2008 р.). Факти використання окремих положень дисертації засвідчили: Музей Гетьманства Головного Управління культури і мистецтв Київської міськдержадміністрації (Лист № 4 від 24.01.2008 р.); Фінансово-правовий ліцей при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (Акт впровадження № 189-Д від 20.05.2008 р.); Інститут післядипломної освіти Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (Акт впровадження № 023-270-14 від 28.11.2008 р.). Впровадженням у навчальний процес наукових напрацювань стали рекомендовані Міністерством освіти і науки України підручник з історії держави і права України (Лист № 14/18.2-1595 від 09.07.2004 р.) та посібник з історії держави і права зарубіжних країн, створені і опубліковані дисертантом (Лист № 14/18.2-2422 від 02.11.2005 р.).

Апробація результатів роботи. Основні теоретичні положення та висновки у межах дисертаційного дослідження, одержані здобувачем, оприлюднені в телевізійних передачах, присвячених актуальним проблемам історії української державності та національного права (24.11.2007 р. телеканал “Ера”, 15.08.2009 р. Київська обласна телерадіокомпанія), обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави та права КНУВС (Протоколи № 1 від 30.09.2007 р.; № 4 від 24.02.2008 р.). Поза тим, окремі аспекти роботи висвітлювалися в ході наукових конференцій: Міжнародна наукова конференція “Історія та культура Лівобережної України”, - Ніжин, 25 жовтня 2001 р. (тези опубліковані); Четверта міжнародна науково-практична конференція “Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами”, - Київ, 2003 р. (тези опубліковані); ХVІ Міжнародна історико-правова конференція “Природа, право і держава: історико-юридичні аспекти”, - Ялта, 15-18 вересня 2006 р. (тези опубліковані); ХVІІІ Міжнародно-правова конференція “Проблеми протидії злочинності: історико-правовий аспект”, - с. Стерегуще, 13-17 вересня 2007 р. (тези опубліковані); VІ Міжнародна наукова конференція “Визнання світовою громадськістю голодоморів в Україні як геноциду українського народу”, - Київ, 30 листопада 2007 р.; VІІІ Міжнародна науково-практична конференція “Актуальні проблеми навчання та виховання людей в інтегрованому освітньому середовищі”, - Київ, 21-22 листопада 2007 р.; Міжвузівська науково-теоретична конференція, присвячена 90-річчю подвигу юних українців, на тему “Герої Крут”, - Київ, 2008 р. (тези опубліковані); Регіональна науково-практична конференція “Проблеми гармонізації суспільних відносин: правові, економічні і гуманітарні аспекти”, - Полтава, 16 квітня 2008 р. (тези опубліковані); ХХ Міжнародна історико-правова конференція “Земля і земельні відносини в історії права, держави і юридичної думки”, - м. Судак, 25-28 вересня 2008 р.; Регіональна наукова конференція “Права і свободи людини і громадянина: проблеми гармонізації законодавства з міжнародним правом”, - Полтава, 12 листопада 2008 р. (тези опубліковані) .

На монографію здобувача опубліковано 4 рецензії: Левенець Ю. А. Земельні відносини в історичній ретроспективі / Ю. А. Левенець // Наук. вісн. Київського нац. ун-ту внутр. справ. - 2008. - № 3. - С. 214-215; Мурашин О. Право власності на землю в Україні: погляд в минуле / О. Мурашин // Право України. - 2008. - № 7. - С. 157-158; Шевченко А. Є. Рецензія на монографію “Розвиток права власності на землю в Україні (середина ХІХ - перша чверть ХХ ст.)” / А. Є. Шевченко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності : Збірник наукових праць Донецького юридичного інституту ЛДУВС. - 2008. - № 3. - С. 303-305; Шандра В. С. П. Захарченко. Розвиток права власності на землю в Україні (середина ХІХ - перша чверть ХХ ст.). Рецензія / В. С. Шандра // Український історичний журнал. - 2008. - № 6. - С. 132-135.

Публікації. Основний зміст дисертації викладений у 3 монографіях, 1 підручнику, 4 навчальних посібниках, 24 статтях у наукових фахових виданнях, 7 матеріалах і тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, чотирнадцяти підрозділів, висновків, списку джерел та літератури (784 найменування). Повний обсяг дисертації становить 451 сторінку, із них 366 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обгрунтовуються актуальність і наукова новизна теми дослідження, зазначається її зв'язок із науковими програмами, планами, темами, визначається мета, завдання, об'єкт і предмет, методологічні, науково-теоретичні, нормативні основи, формулюються основні положення і висновки, що виносяться на захист, характеризуються методи дослідження, використані в роботі. Показано теоретичне та практичне значення одержаних результатів, містяться відомості про їхню апробацію, наведено дані про публікації в наукових виданнях.

Розділ І “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів і містить характеристику стану наукової розробки проблеми, теоретичних засад, джерельної бази, змістового наповнення поняття “право власності на землю” у розрізі законодавства Російської імперії.

У підрозділі 1.1 “Стан наукового опрацювання проблеми” здійснено аналіз загальної і спеціальної літератури з проблематики дослідження. Запропоновано класифікувати опубліковані праці на чотири групи, взявши за основу належність до того чи іншого історіографічного напрямку. До першої віднесено праці дореволюційних дослідників. Акцентування уваги на правовому режимі земель Правобережної України простежуємо у розвідках С. Громачевського, Б. Ольшамовського, І. Рудченка, Т. Рафальського. Залучений нормативний матеріал продемонстрував дискримінаційну політику Російської імперії щодо земельних прав представників польського та єврейського етносів.

Плідно у цій сфері працювали вчені Н. Дювернуа, Н. Калінін, А. Кранифельд, Д. Мейєр, С. Пахман, К. Побєдоносцев, П. Цитович. Саме в працях цих дослідників знаходимо авторську інтерпретацію інститута права власності на землю та інших правових явищ, що випливають з цього поняття.

Реформовані на початку ХХ ст. урядом П. Столипіна земельні відносини і поява таким чином різних форм землеволодіння і землекористування стали об'єктом аналізу таких фахівців земельного права як Л. Кассо, А. Леонтьєв, С. Страховський. Апологетизація громадської форми власності на землю знайшла відображення у працях А. Ізгоєва, А. Кареліна, Ф. Тернера, А. Якушкіна та інших. Здобувач стверджує, що в розвитку громадського землеволодіння вони вбачали найефективніший засіб від цілковитого обезземелення селянства. Водночас, лише окремі праці Д. Пестржецького, статті І. Котеленського і А. Ликошина ілюстрували переваги та недоліки подвірної системи землекористування, характерної для більшості українських губерній .

Значний науковий доробок залишили праці Ю. Готьє, П. Лященка, Л. Ходського. Якщо в дослідженні Л. Ходського висвітлюється регіональний ландшафт поземельних відносин, у Ю. Готьє названо і охарактеризовано види землеволодіння, то праця П. Лященка окреслює поземельні проблеми України.

Дореволюційна наукова література, присвячена розвитку права власності на землю у період реформи П. Столипіна, не встигла охопити увесь пласт земельно-правових відносин. На заваді стали революційні події 1917 р. Однак роботи В. Дроздова, Г. Євреїнова, С. Ніконова, А. Одарченка та інших не залишили поза увагою окремі аспекти цієї проблеми.

Напрацювання представників української еміграції віднесено до другої групи. Спираючись на популярність гасел соціалізації землі, обстоювали відповідні принципи реформування галузі земельних відносин колишні очільники Української Центральної Ради О. Мицюк, І. Фещенко-Чопівський, М. Шаповал.

Третю групу досліджень становлять праці радянської наукової школи. Позаяк радянська гуманітарна наука базувалася на класовій теорії, в основі якої лежала ідеологема непереборності антагоністичних суперечностей між поміщиками та селянами, то цілком природнім, зауважує здобувач, є широке залучення до орбіти наукового пізнання творчого спадку представників революційного крила російської демократії - О. Герцена, М. Огарьова, М. Чернишевського. Наукова парадигма радянської доби мала на меті обгрунтування спадкоємності ідей соціалістичної революції і, як наслідок, перебудови суспільства на принципах, закладених В. Ульяновим-Леніним у жовтні 1917 р. Відтак, буржуазно зорієнтовану реформу Олександра ІІ останній інакше, ніж “так званим визволенням”, не називав. Оцінка В. Леніном столипінської реформи стала дороговказом для радянської історіографічної школи.

Найавторитетнішими працями впродовж багатьох років визнавалися монографії П. Зайончковського та С. Дубровського. Саме вони визнали за колишніми кріпосними селянами право власності (громадської чи подвірно-спадкової) на надільні землі, посилаючись при цьому на аналіз базових нормативно-правових актів. Невдоволення селян половинчастим та несправедливим, як вважалося, характером розв'язання земельного питання одностайно визнавалося основною причиною селянського руху, що розгорнувся на українських землях після ліквідації кріпосного права. На це звертали увагу А. Бондаревський, М. Покровський, В. Теплицький, П. Теличук, С. Червоненко.

Столипінська аграрна реформа, її науковий аналіз знайшли висвітлення у працях Г. Герасименка, Ф. Лося, Є. Мороховця, М. Рубача. Здобувач не поділяє їхню точку зору, ніби зміни у земельному секторі суспільних відносин спрямовувалися в інтересах лише куркулів.

Низка праць регіонально виділяла окремі губернії з переважно українським етнічним населенням. Опубліковані напередодні та одразу після розпаду СРСР дослідження А. Авреха, В. Дякіна, П. Зирянова, В. Казарезова та інших порівнювали темпи та виділяли особливості набуття селянами власності на землю між внутрішніми губерніями імперії і територіями, заселеними в основному представниками українського етносу. Привертають увагу дослідження і українських учених П. Індиченка та О. Погребинського.

Вітчизняна історіографія (четверта група досліджень) заявила про себе з набуттям Україною незалежності. Низка публікацій В. Кириченка, Д. Селіхова, монографії М. Гримич, В. Рубаника та інших окреслюють правову регламентацію земельних відносин на українських землях в означений період.

Пошуки власної дослідницької парадигми дали можливість вітчизняним ученим А. Чайковському, В. Шандрі, М. Щербаку, Н. Щербак, О. Ярмишу висвітлити роль окремих відомств Російської імперії як об'єктів їхніх досліджень у проведенні земельних перетворень.

Свою частку у дослідження проблем земельного законодавства внесли також зарубіжні науковці Я. Блюм, Ю. Борис, Д. Фільд, Дж. Фрізе та інші.

При вирішенні науково-дослідницьких завдань значно допомогу надали праці сучасних українських учених-теоретиків держави та права М. Братасюк, С. Гусарєва, А. Колодія, В. Селіванова, О. Тихомирова, та інших. Базовий рівень пізнання проблем цивільного та земельного права забезпечили праці О. Дзери, В. Носіка, В. Луця, О. Погрібного, В. Семчика та інших. Висновки співставлялися і коригувалися у відповідності з роботами сучасних істориків національного права В. Гончаренка, О. Головка, О. Кузьминця, В. Кульчицького, В. Макарчука, А. Рогожина, О. Шевченка та інших.

Підсумовуючи зміст підрозділу, здобувач водночас зазначає, що кожен з окремо взятих історіографічних напрямів при розгляді проблему розвитку права власності на землю в українських губерніях Російської імперії у ХІХ - першій чверті ХХ ст. містить низку хиб, помилок, почасти свідомого характеру.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база та методологія дослідження” показано методологію та джерела, використані для розв'язання науково-дослідницьких проблем, розкрито структуру, роль окремих компонентів у реалізації окресленої мети, здійснено поняттєвий аналіз методології у сенсі загальнонауковому та правознавчому.

У роботі здобувач використав діалектичний метод пізнання: дія закону переходу кількісних змін у якісні знайшла свій вияв у ході реалізації земельного законодавства П. Столипіна; дія закону єдності і боротьби протилежностей виявилася у збігу (на певних етапах) інтересів двох перманентно конфліктуючих суспільних станів - селянства і дворянства, адже буржуазно зорієнтовані реформи стали певним компромісом між ними; дія закону заперечення проявилась у змінах норм земельного законодавства, спрямованого на обмеження (але не відміну) дії реформаторського закону 1861 р.

Простір історично-правового дослідження для застосування герменевтичного методу з метою інтерпретації та тлумачення не лише законів, а й висловлювань юристів епохи, представників громадської думки з питань землеустрою окремих станів та суспільних верств, подальшої перспективи розвитку земельних відносин в умовах існування цензури в Російській імперії, достатньо широко був заповнений здобувачем. Аксіологічний метод забезпечив оцінку законодавчих ініціатив очільників держави щодо їх відповідності суспільним очікуванням.

Завдяки застосуванню статистичниго методу здобувач довів реальність трансформації форм власності на землю в українських губерніях впродовж понад 60-літнього періоду. Кінцевим результатом земельної реформи стало домінування приватної форми власності на землю над общинною.

Використовуючи порівняльно-правовий метод, дисертант намагався якнайглибше проаналізувати практичний досвід реалізації земельних положень у рамках реформ Олександра ІІ, П. Столипіна, українських національних урядів, за доби становлення радянської влади, виявити загальне та особливе в межах окремого історичного періоду (синхронне порівняння), або на різних етапах їхнього розвитку (діахронне порівняння). Синхронне порівняння автором застосоване при оцінці правового змісту трьох окремих для українських губерній Місцевих положень про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях, від 19 лютого 1861 р. На рівні діахронного порівняння, проведено аналіз Указу від 9 листопада 1861 р., який започаткував столипінську аграрну реформу щодо його відповідності нормам Положень 19 лютого 1861 р. За допомогою історично-правового методу уможливлювалося ретроспективне пізнання розвитку права, включаючи проблему протиборства відживаючих правових явищ (кріпосне право) з новостворюваними (приватна селянська земельна власність).

Комплексність, всебічність і послідовність дослідженню забезпечували структурний, системний, історично-філософський та логіко-філософський методи.

Джерела нормативного та історичного характеру згруповані здобувачем у п'ять умовних груп, наповнених відповідною категорією документів. До першої належить, власне, нормативний матеріал, опублікований у трьох виданнях Повного зібрання законів Російської імперії. До другого видання потрапили реформаторські закони 19 лютого 1861 р. та акти, спрямовані на їх удосконалення. У збірниках третього видання містяться узаконення, що регулюють земельний сектор столипінської реформи.

Уміщені у т. ІХ Зводу законів про стани, т. Х Зводу законів цивільних та т. ХV Зводу кримінальних законів узаконення наповнювали змістом цивільно-правові поняття та категорії, визначали склади злочинів, систему покарань за порушення земельного законодавства, також стали об'єктом наукового аналізу.

Здобувачем використано фондовий ресурс 10 обласних державних архівів України і двох архівів Російської Федерації (Российский государственный военный архив в г. Москве и Российский государственный исторический архив в г. Санкт-Петербурге), матеріали яких віднесено до другої групи джерел. Особливий інтерес викликали документи, виявлені у фонді 442 (Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторств) Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, 1238 (Київський повітовий предводитель дворянства) Державного архіву Київської області, 415 (Волинський губернський комітет із селянських справ) Державного архіву Житомирської області. У них містяться копії проектів положень відповідних дворянських губернських комітетів з покращення побуту поміщицьких селян.

Низка фондів українських архівів (Ф. 16 - Харківська казенна палата, Ф. 14 - Херсонська губернська креслярня та інші) містять тексти уставних грамот, володільних записів, що дають інформацію не лише про розміри селянських наділів, а й про порядок набуття права власності на них.

Серед документів доби столипінської реформи дисертант виділяє оригінали рішень сільських громад про вихід окремих селян із їхнього складу та перехід на відрубні ділянки і хутори (Ф. 222 - Генічеське сільське управління Херсонської губернії; Ф. 115 - Волинське губернське із селянських справ присутствіє); прохання селян про сприяння держави щодо придбання земельних ділянок власними коштами чи за допомогою селянського банку (Ф. 133 - Кременецька повітова землевпорядна комісія); судова практика (Ф. 1251 - Бориспільське Київського повіту волосне правління); матеріали щодо опору впровадженню столипінського законодавства (Ф. 3 - Канцелярія Харківського губернатора).

Інформацію про стан і організацію роботи державних установ щодо розгляду скарг, заяв, пропозицій населення з питань поземельного устрою на місцях подають такі архівні фонди: Ф. 41 - Таврійське губернське присутствіє з селянських справ; Ф. 61 - Волинська землевпорядна комісія. Неопрацьований вітчизняними дослідниками матеріал міститься у фондах Земського відділу МВС Російської імперії (Ф. 1291) та Головного управління землеустрою і хліборобства (Ф. 408) Російського державного історичного архіву у м. Санкт-Петербурзі.

Значний пласт впроваджених до наукового обігу матеріалів знаходиться у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. До наукового аналізу залучені оригінали праць державних діячів (П. Валуєв), дослідників історії земельних відносин (І. Лучицький), їхнє листування (Г. Галаган) тощо.

Джерельну базу істотно доповнили оприлюднені матеріали (третій блок документів). Попри тему, що винесена в назву збірника В. Федорова - “Падение крепостного права в России” значна частина матеріалів книги присвячена селянським виступам. Ідентична схема застосована упорядниками збірників “Отмена крепостного права на Украине”, “Селянський рух на Україні 1850-1861 рр.” та при укладенні інших збірників.

Актуалізація діяльності Миколи ІІ, С. Вітте, П. Столипіна стала знаковою на рубежі 1990-х років. Саме у цей час з'являються збірники праць П. Столипіна, в основу яких покладено витяги з його виступів, статей, інших публікацій.

До четвертої групи віднесено тогочасні періодичні видання. Публікації у таких часописах як “Колокол”, “Полярная звезда”, “Сельское благоустройство” сприяла ознайомленню з поглядами на перспективу земельних відносин представників різноманітних кіл громадської думки Росії.

Низка публікацій у “Журнале землевладельцев”, “Киевской старине”, “Вестнике Европы” дозволила оприлюднити зміст і аналіз моделей створення буржуазно орієнтованої системи земельних відносин. Офіційні видання “Юридическая газета”, “Юридический вестник” публікували тексти підзаконних актів, рішення Сенату з окремих резонансних справ, у тому числі й по земельних спорах.

До п'ятого блоку джерел належить мемуарна література. На особливу увагу заслуговують спогади учасників процесу створення реформаторського законодавства. Лише за межами Росії побачили світ чотири томи матеріалів, упорядкованих А. Скребицьким. Хроніка діяльності комісій з селянської справи знайшла своє відображення в документальному збірнику Н. Семенова. Підготовка, проходження проектів реформ через законодорадчі інститути, внутрішні дискусії у них знайшли відображення у спогадах учасників законотворчого процесу. Якщо П. Семенов-Тянь-Шанський, П. Валуєв, П. Мілюков, О. Кошелєв подають інформацію про зміст окремих проектів земельних перетворень, Ф. Воропонов ілюструє складності їх реформування, то О. Половцов, Г. Романов, С. Вітте відтворюють витоки, історично-правові передумови ухвалення столипінського законодавства.

Існуюча джерелознавча база, залучений масив документальних джерел, публікації в періодичних виданнях, мемуарна література в цілому дозволили адекватно вирішити основні наукові завдання, поставлені здобувачем.

У підрозділі 1.3 “Проблема термінологічної визначеності та змістового наповнення поняття права власності на землю у законодавстві Російської імперії” розглядається зміст понять та категорій інституту права власності на землю, розроблених правовою думкою країни і зафіксованих на рівні законодавчих актів. Встановлено, що законодавець не впровадив універсального поняття права власності на землю в правову систему Російської імперії. Дефініція і похідні від неї стали об'єктом нестихаючих дискусій між представниками різноманітних наукових шкіл російської цивілістики. На неузгодженість ст. 420 ч.1 т. Х Зводу законів цивільних, якою право власності визнавалось як виняткове і незалежне від окремих осіб право володіти, користуватися і розпоряджатися майном довічно і спадково, з наявністю у чинному законодавстві інституту неповного права власності вказували Н. Калінін і К. Анненкова. Проблему ще більш актуалізував автор “Русского гражданского права” Д. Мейер. Оскільки земельна ділянка є частиною території держави і підлягає її верховній владі, відтак право особи на землю підлягає обмеженню.

Ще одну дискусію щодо встановлення єдиного критерію поділу майна на рухоме і нерухоме започаткував професор П. Цитович. В основу розмежування він пропонував покласти землю та її надра як об'єкти матеріального світу з усіма їх складовими частинами. Така позиція імпонувала авторитетним цивілістам К. Побєдоносцеву та К. Анненковій, проте вона не вплинула на Правительствуючий Сенат як ініціатора змін до чинного законодавства.

Третій напрям дискусій правників зосереджувався навколо інституту сервітутних земельних відносин. Правова невизначеність дефініції дозволила юридичній науці включити до сервітутів право спільної толоки. Однак цивілісти М. Дуганов і Т. Локоть висловилися проти надання цьому виду суспільних відносин статусу сервітутної категорії. С. Пахман, у свою чергу, визнавав існування сервітутів на принципах т. зв. сусідського права. У даному контексті йшлося про обмеження права власності, встановлене в інтересах сусідів. Серед сервітутів сусідського права учений виділив ті, в основі яких перебували відносини, базовим елементом яких була нерухома власність, а саме: право проходу чи проїзду по землі власника, дорога по якій веде до будинку сусіда; право прогону худоби; право на користування водним джерелом, якщо відсутній інший спосіб задоволення своїх потреб тощо.

Дисертант відзначив консервативність цивільного права Росії. Спроби його вдосконалення та гармонізації з правовою системою західноєвропейських країн неодмінно наштовхувалися на зашкарублість, млявість і нерозвиненість традиційного для монархічної форми правління механізму ухвалення законодавчих ініціатив.

Розділ ІІ “Підготовка, ухвалення та основний зміст законодавчих актів з проведення земельних перетворень 19 лютого 1861 р. у Російській імперії” містить аналіз громадської та правової думки країни щодо перспектив трансформації земельних відносин, досліджується правовий режим земель за проектами Положень дворянських комітетів з покращення побуту поміщицьких селян та за Положенням 19 лютого 1861 р.

У підрозділі 2.1 “Правова та громадська думка середини ХІХ століття щодо шляхів реформування земельних відносин” дано аналіз стану громадської та правової думки напередодні проведення радикальних перетворень у сфері земельно-правових відносин, розглянуто витоки проблеми та заходи уряду щодо її політико-правового обгрунтування.

Досліджено діяльність спеціальних селянських комітетів, створених главою держави у другій чверті ХІХ ст., на які покладалося опрацювання пакету документів, спрямованих на послаблення кріпосницького гніту без ліквідації кріпосного права. Впоратися з таким суперечливим завданням жодному з десяти створених комітетів було не під силу. Проте окремі ідеї М. Сперанського, П. Кисельова матеріалізувались у норми права, заповнюючи, принаймні, певні прогалини між основними суб'єктами правовідносин (кріпак-поміщик).

Здобувачем здійснено також порівняльну характеристику світоглядного бачення змін у галузі земельних відносин, пропонованих апологетами окремих кіл суспільно-політичної думки Росії. Серед них виділялися слов'янофіли (О. Кошелєв, В. Черкаський, Ю. Самарін) та західники (О. Герцен, М. Огарьов, М. Чернишевський). Висновок про пріоритетність приватної власності на землю над громадською у перших і синтезний шлях розвитку у других став основною домінантою даного підрозділу дисертаційного дослідження.

Проблему правомочностей на селянську землю намагалися розв'язати землевласники українських губерній, які подали до Редакційних комісій власні проекти землеустрою окремих категорій українського селянства. Значна увага приділяється проектам, укладеним І. Сердюком, Є. Гордієнком, О. Маркевичем. Землевласники висловилися за скасування кріпосного права та передачу селянам землі у власність на основі викупу.

Своєрідністю відзначалися погляди на перспективи земельного устрою у середовищі української інтелігенції. Програма та Статут Кирило-Мефодіївського братства свідчать, що їхні автори не бачили альтернативи приватній власності на землю, принаймні, у зримій перспективі. Оскільки приватна власність як інститут права породжувала несправедливість, тому разом із Т. Шевченком члени Кирило-Мефодіївського братства обстоювали необхідність наповнення її моральними, духовними категоріями, на кшталт рівності, добра, справедливості, які сучасна наука небезпідставно вважає смисловими характеристиками права.

Дисертант вважає серйозною помилкою влади не витребуваність інтелектуального ресурсу вітчизняних правників. Участь юристів-професіоналів у земельній реформі звелася до розроблення проектів відміни кріпосного права і відносин, ним породжених, поза офіційною сферою її підготовки.

У підрозділі 2.2 “Право власності на землю у проектах дворянських комітетів з покращення побуту поміщицьких селян українських губерній” йдеться про організаційно-правові засади створення та діяльності державних установ, центральних, місцевих органів, покликаних підготувати проекти ліквідації кріпосного права та землеустрою поміщицьких селян.

Відправною точкою початку реальної підготовки земельної реформи, на думку здобувача, став рескрипт Олександра ІІ від 20 листопада 1857 р., положеннями якого дворяни окремих Західних губерній мали підготувати відповідний проект землеустрою поміщицьких селян.

Винятково на архівних матеріалах дисертантом аналізуються проекти Положень про покращення побуту поміщицьких селян, підготовлені дворянськими комітетами українських губерній. Доведено, що всі без винятку дворянські комітети висловилися за повну і остаточну ліквідацію кріпосного права з залишенням статус-кво права власності на землю за попереднім власником - поміщиком. Позаяк земельний наділ за існуючим правовим режимом поділявся на садибну і польову землю, то проектами Таврійського і правобережних українських губернських комітетів (Київського, Волинського, Подільського) передбачався викуп садиби індивідуально або подвірно. Чернігівський, Харківський, Полтавський і Катеринославський дворянські комітети пропонували узаконити викуп садиби общиною. Дворяни Херсонщини пішли синтезним шляхом, передбачивши обидва варіанти викупу. В усіх випадках суб'єктами права неповної власності на садибні землі після викупу ставали колишні поміщицькі селяни. Лише Таврійський комітет уможливлював перехід права власності на садибну землю у повному обсязі, за умови визнання поміщиком факту придбання її кріпаком на ім'я свого колишнього господаря.

Селянські надільні землі польового користування, на думку дворян Таврії, Херсонщини, Катеринославщини, Полтавщини, не могли змінювати свій правовий режим до завершення перехідного періоду. У подальшому реверсним шляхом вони поверталися як об'єкт власності до поміщика.

Дворяни Правобережної України визначили характер землекористування на перехідний період особливостями місцевих звичаїв. Користувачами польових наділів визнавалися як фізичні особи окремо (домовласники), так і їхні родини загалом. У такому ж порядку дозволялося набуття права власності через проведення викупної операції, за умови відсутності претензій з боку поміщика.

Найпослідовніше право повної власності селянина на надільні польові землі обстоював відповідний комітет Харківської губернії. У розробленому ним проекті, єдиному з усіх українських губерній, містилися норми, що надавали право селянській общині після викупу землі у поміщика розподілити її між своїми членами і передати кожному на праві особистої (приватної) власності.

Здобувач зазначає, що в своїй основі проекти Положень про покращення побуту поміщицьких селян, розроблені поміщиками українських губерній, мали на меті ліквідацію кріпосного права. Садибна земля ставала об'єктом власності селян, щоправда з частково обмеженими на неї правами.

Підрозділ 2.3 “Земельні відносини та особливості їх регулювання в українських губерніях за Положеннями 19 лютого 1861 р.” присвячений характеристиці пакету законодавчих актів, ухвалених 19 лютого 1861 р., у частині розвитку земельно-правових відносин у межах сучасної України.