Право власності на землю в Україні: інституалізація, правове забезпечення, особливості реалізації (середина ХІХ – перша чверть ХХ століття)

Здобувач поділяє увесь пакет з 19 законів на дві частини, одна з яких має загальнодержавний, а друга - місцевий характер. У аналізі комплексу загальнодержавних документів особливе місце посіли ті, в яких містяться приписи, що регулюють структуру, зміст, обсяги общинного та поміщицького землеволодіння, визначають особливості набуття селянами права власності окремо на садибні та польові землі (“Загальне Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їхньої садибної осілості” тощо). Водночас специфіка поземельного устрою, відмінності земельного правового режиму окремих регіонів України знайшли відображення в рамках чотирьох спеціальних місцевих Положень про поземельний устрій поміщицьких селян, три з яких регулювали поземельні відносини в українських губерніях.

Всупереч твердженням радянської історіографічної школи дослідник довів, що пакет законодавчих ініціатив від 19 лютого 1861 р. сприяв створенню дрібного селянського землеволодіння шляхом виходу хлібороба зі складу сільської общини з правом набуття власної частки землі у власність. Юридичне оформлення права селянської власності на землю наставало з моменту видачі губернським у селянських справах присутствієм чи повітовим судом письмового документа під назвою “дана”.

Узагальнюючи зміст загальнодержавних документів, здобувач стверджує, що з ухваленням Положень 19 лютого 1861 р. селянське землеволодіння на території Російської імперії, у тому числі й на українських землях, існувало у формі общинної, індивідуальної власності та власності окремих індивідуальних господарств, об'єднаних у хліборобські товариства. За вчасну сплату встановлених викупних платежів, придбаної земельної ділянки громадою чи товариством домовласників відповідали всі члени, пов'язані круговою порукою, а за справність платежів за набуту землю індивідуальним способом - відповідав кожен із власників особисто.

Аналіз змісту місцевих Положень українських губерній дозволив здобувачеві виокремити чотири базові форми селянської земельної власності: одноосібну позанадільну спадкову власність; спільну позанадільну власність; надільну власність при подвірно-спадковому користуванні; громадську надільну власність при громадському користуванні.

У розділі ІІІ “Динаміка розвитку земельно-правових відносин в умовах втілення Положень 19 лютого 1861 р.” синтезовано зміст законодавчих та інших нормативних актів, ухвалених з метою поглиблення змін у земельній галузі, з практикою їх реалізації у пореформений період.

Підрозділ 3.1 “Регіональні особливості імплементації положень земельного законодавства в правову систему українських губерній Російської імперії” висвітлює проблему впровадження приписів реформаторського законодавства у практику суспільних поземельних відносин окремих українських губерній, показує рівень врахування законодавцем специфіки їх правового режиму.

На основі широкого застосування виявлених архівних документів, законодавчих та інших нормативних актів автор відзначає різновекторний, відміннісний характер імплементації положень земельного законодавства в правову систему, що склалася в українських губерніях. Етап реалізації норм права відзначений труднощами тлумачення окремих юридичних приписів органами дворянського управління, повітових, губернських присутствій із селянських справ та численними зверненнями до центральних установ за їх роз'ясненням. Оскільки в окремих повітах Малоросії (Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина) законодавець дозволив застосування двох місцевих Положень (Малоросійського чи Великоросійського) за обопільною згодою поміщика і сільської общини, то вся увага повітових предводителів дворянського корпусу зосереджувалася на лобіюванні корпоративних інтересів через отримання дозволів на застосування більш вигідного Великоросійського положення.

Дисертант стверджує, що процес переходу земельних відносин на ринкові у губерніях Правобережної України істотно пожвавився після придушення польського повстання 1863 р. Серед усіх регіонів Російської імперії найшвидше з тимчасовозобов'язаного стану вийшли поміщицькі селяни дев'яти західних губерній, в тім числі і трьох українських. На особливих умовах і з певними преференціями законодавець санкціонував переведення уставних грамот у викупні акти.

Здобувач наводить низку незаперечних фактів та нормативних документів імператорської влади, зміст яких спрямований на обмеження землеволодіння представників національних меншин (поляків і євреїв) та надання значно ширших прерогатив православному населенню.

Найглибше ринковий характер земельних відносин виявився у губерніях Степової України (Таврійська, Катеринославська, Херсонська). Правочини з купівлі-продажу земельних ділянок стали звичним явищем, посівши в цьому компоненті провідні позиції серед усіх губерній Російської імперії.

Автор актуалізує відому з радянської історіографії проблему відрізків (зменшення - Авт.) та прирізків (збільшення - Авт.) земельних ділянок відносно розмірів дореформеного землекористування. Спростовуючи усталене твердження про цілеспрямоване зменшення обсягів селянського землекористування, принаймні, щодо Правобережної України, здобувач аналізує комплекс заходів, які забезпечили приріст надільного землеволодіння на 18-21%.

Підрозділ 3.2 “Правові засади землеустрою окремих верств українського населення” розкриває зміст правового регулювання, стан та особливості фактичного забезпечення окремих груп та категорій населення, що проживали в українських губерніях Російської імперії.

Том ІХ Зводу Законів (Закони про стани) визначив юридичний статус окремих верств населення та суспільних станів Російської імперії. Правовий режим належних їм земель в умовах перетворень середини ХІХ ст. вимагав диференційованого підходу і забезпечувався окремими нормативно-правовими актами. Вивчивши стан правового регулювання земельних відносин в українських губерніях, землевпорядні роботи, проведені відповідно до вимог чинного законодавства, здобувач дійшов висновку, що землеустрій окремих категорій селянства проводився здебільшого на основі Положень від 19 лютого 1861 р. з незначними корективами. Саме на таких засадах упорядкований земельний устрій іноземних підданих, ординацьких та казенних селян, чиншевиків. Певні особливості простежуються при земельному забезпеченні державних селян (45,6% усіх жителів українських губерній): дозволявся вихід зі складу общини окремим домовласникам разом з належною йому часткою землі за наявності згоди 2/3 членів громади, що мала право голосу на сільському сході; община визначала та встановлювала обсяги оброчних податків, які мали сплачуватися за виділену ділянку; наділялися більшими, порівняно з поміщицькими селянами, розмірами земельних ділянок і обкладалися значно меншим оброчним податком у розрахунку на десятину наділу; викуп землі ними мав здійснюватися лише власними коштами. Через інститут люстраційних комісій, які встановлювали межі наділів, забезпечувалося набуття права власності на землю державними селянами правобережних українських губерній. Без сплати викупних платежів набували право власності на землю дніпровські лоцмани, що належали до категорії державних селян.

Здобувач звертає увагу на особливий правовий режим земель ще одного розряду державних селян - малоросійських козаків. На основі аналізу комплексу матеріальних джерел, він стверджує, що малоросійські козаки були суб'єктами права приватної власності на землю з певними обмеженнями у праві розпорядження.

Серед різноманітних груп іноземних поселенців пільговий правовий режим щодо правил землеволодіння та землекористування гарантувався лише колоністам з числа поселян-менонітів та інших вихідців із Німеччини. Сільські громади зберігали існуючі обсяги земель, укладаючи на їх основі владенні записи. Вказані землі заборонялося відчужувати на користь осіб, що не належали до однієї громади німецьких колоністів.

У підрозділі 3.3 “Право власності на землю у контексті контрреформаційних урядових заходів 1880-1890-х років: зміст та основні тенденції” висвітлено урядову політику, одним із складових елементів якої став наступ на власницькі права селянства. Здобувачем досліджено заходи нормативного, адміністративного, практичного характеру, вектор яких спрямовувавсь на відхід від новаторських принципів, закладених 19 лютого 1861 р. Тон згортанню реформ задали “Положення про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою” від 14 серпня 1881 р. Саме на нього, на думку дисертанта, покладалася функція запобігання чи припинення порушень громадського порядку, які мали місце в процесі реалізації земельних перетворень. Численні непорозуміння між владою і селянством, подекуди перетворюючись на відкрите збройне протистояння, найчастіше мали місце на грунті невдоволення якістю відведених для особистого користування угідь, наділення ділянок у непридатних місцях, розмірами надільних земель тощо. Закон передбачав посилення адміністративної та кримінальної відповідальності за правопорушення, вчинені у галузі земельних відносин, надаючи надто широкі повноваження не колегіальному органу, а одній особі - міністру внутрішніх справ.

Велика кількість земельних спорів, що стали об'єктом розгляду судових інстанцій, змусила уряд розширити компетенцію волосних судів. Позови окремих селян та сільських громад з приводу меж садибних ділянок також включалися до юрисдикції станових волосних судів.

Інститут земських начальників, започаткований указом від 12 липня 1889 р. для управління колишніми приватновласницькими, державними та іншими категоріями селянства у 40 губерніях Росії, окрім Західного краю, створювався, стверджує дисертант, для централізації правоохоронних функцій на місцях. Вони наглядали за органами селянського самоврядування, ревізували їхню діяльність, переглядали рішення, були кураторами волосних судів, повітових із селянських справ присутствій, перебираючи на себе функції донедавна притаманні колегіальним органам. Правомочність земських дільничних начальників поширювалася і на земельні справи.

Здобувач переконаний, що найвідчутнішого удару по буржуазно зорієнтованій земельній реформі завдали норми Закону від 14 грудня 1893 р. “Про деякі заходи щодо попередження відчуження селянських надільних земель”. Низка обмежень у праві розпорядження надільними ділянками як для земель общинного, так і подвірного користування, за які не було сплачено викупну суму, істотно перешкоджала створенню прошарку дрібних земельних власників, запровадженню умов для розгортання повноцінного ринку землі.

Підсумовуючи зміст підрозділу, наголошено, що узаконений у середині ХІХ ст. інститут селянського надільного землеволодіння, унаслідок проведених контрреформаторських урядових заходів, втратив можливість перебування у системі ринкових відносин. Визнання за ним цивільно-правового статусу земель приватної форми власності також було унеможливлене.

У розділі ІV “Трансформація земельних відносин за столипінським аграрним законодавством” проводиться порівняльна характеристика земельного законодавства за Положеннями 19 лютого 1861 р. і приписами столипінської реформи, аналізується стан правового забезпечення та ступінь її реалізації в умовах українських губерній.

Підрозділ 4.1 “Політико-правові, соціально-економічні передумови і пошуки шляхів подальшого реформування земельних відносин в умовах наростання загальноімперської кризи” містить аналіз витоків політичного, економічного, правового характеру, які, на думку здобувача, спонукали відповідні інститути державної влади до розроблення ідеології та стратегії нового етапу земельної реформи. Серед них дослідник виділяє: конфлікт між існуючими формами землеволодіння, який виявився у стагнації сільськогосподарського виробництва; демографічний стрибок, що призвів до малоземелля селянства незалежно від форми власності чи користування землею; правова невизначеність режиму земель надільного користування; європейська криза як причина економічного спаду.

Характеризуючи шляхи подальшого реформування земельних відносин в умовах наростання загальноімперської кризи, здобувач спростовує усталену думку про неспроможність уряду оперативно реагувати на існуючі виклики. На підставі документальних матеріалів він дійшов до висновку про реальні наміри влади узяти під контроль ситуацію в країні. Саме в цьому автор вбачає причину створення Міністерства хліборобства, на яке покладалася координація діяльності усіх суб'єктів галузевого господарювання. З цією ж метою скликається Особлива нарада про потреби сільськогосподарської промисловості, місцеві комітети якої в українських губерніях висловилися за якнайшвидше правове врегулювання процедури виходу селян зі складу общин, що стали перешкодою у розвитку земельних відносин. Однак справжньою програмою модернізації земельного законодавства здобувач називає “Записку із селянської справи” очільника Особливої наради С. Вітте.

Відлік нового етапу земельної реформи дисертант розпочинає з 1903 р., зі скасування кругової поруки сільських общин. Легітимізація права продажу подвірної ділянки неплатоспроможного боржника започаткувала процес руйнування общинного землеволодіння і появи на ринку земель надільного користування. Надала другого дихання Положенням 19 лютого 1861 р., перша російська буржуазна революція 1905-1907 рр., яка змусили владу зменшити, а згодом відмінити викупні платежі, розширити права селянства у частині виділення і набуття в особисту власність надільних ділянок.

У підрозділі 4.2 “Нормативне та організаційне забезпечення проведення земельної реформи урядом П. Столипіна” йдеться про створення організаційно-правових засад для подальших перетворень у земельно-правовому сегменті суспільних відносин.

Дослідивши стан правового забезпечення столипінської реформи, здобувач стверджує, що з моменту набуття чинності іменного імператорського Указу “Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосуються селянського землеволодіння та землекористування” від 9 листопада 1906 р. держава de-jure визнала право особистої власності селян на землю надільного подвірно-спадкового володіння (Правобережна Україна, частина Чернігівської та Полтавської губерній). Своєю чергою, домовласники інших українських губерній, що володіли наділом на праві общинної власності, дозволялося вимагати передачі в особисту власність належної їм ділянки землі. Правовий режим обох форм землеволодіння уніфікувався, проте під особистою власністю подвірно-спадкового володіння законодавець продовжував вважати власність усього двору, а не окремого його члена.

У пошуках соціальної підтримки в особі дворянства, Указ декларував відповідність його приписів Положенням 19 лютого 1861 р. Проаналізувавши зміст документів, здобувач по багатьох пунктах спростував справедливість такого твердження. Попри задекларовану главою держави позицію про непохитність основоположних принципів Положень 19 лютого 1861 р., автор переконаний: своїм змістом і характером праворегулятивних заходів він вийшов далеко за межі приписів реформаторського законодавства другої половини ХІХ ст. Порівняльне співставлення лише однієї ст. 36 Загального Положення про селян зі змістом Указу свідчить про чіткий, але не афішований намір владних структур Російської імперії закласти юридичні підвалини для усунення перешкод селянам-домовласникам при набутті землі в особисту власність.

З огляду на внесені у ході революції 1905-1907 рр. конституційні зміни, унаслідок яких законодавчим органом разом з імператором проголошувалася Державна дума, законотворча процедура значно ускладнилася. Відсутність парламентського консенсусу щодо перспектив розвитку земельних відносин, згодом відмова легітимізувати Указ від 9 листопада 1906 р., вважає автор, стало основними причинами розпусків Державної думи І і ІІ скликань. Лише високі темпи виходу селян зі складу громад та значні показники урожайності, насамперед в українських губерніях на полях особистої земельної власності, 14 червня 1910 р. сприяли перетворенню Указу в повноцінний законодавчий акт.

Правове регулювання землевпорядних робіт здійснювалося на основі Закону “Про землеустрій” та додатку до його ст. 64 під назвою “Про землевпорядні комісії і землемірній при них частині” від 29 травня 1911 р. Одна зі статей Закону вперше визнала відрубні ділянки селян землями приватної форми власності.

У завершальній частині підрозділу проаналізовано зміст заходів, діапазон санкцій адміністративно- та кримінально-правового характеру щодо осіб, які посягали на право земельної власності.

У підрозділі 4.3 “Реалізація земельних положень столипінського аграрного законодавства в українських губерніях” реалізовано завдання дослідити ефективність впровадження комплексу норм земельного права, спрямованого на повсюдне створення дрібних та середніх товарних господарств фермерського типу.

Спираючись на низку джерел, здобувач вступає в полеміку з авторами радянської історіографічної школи. Насамперед, він обстоює власну позицію щодо встановлення хронологічних меж, у яких проводилася реформа. Посилаючись на відсутність умотивованих, переконливих обгрунтувань з боку як радянських, так і сучасних вітчизняних авторів, дисертант доказово пропонує вважати фактичними межами реформи 1905-1915 рр. Остаточне провадження справ із землеустрою громадських земель до остаточного вирішення питання Установчими зборами було призупинене постановою Тимчасового уряду від 27 липня 1917 року.

Значна увага приділена й іншим напрямам, по яких ведеться дискусія. Застосовуючи переважно порівняльно-правовий та статистичний методи пізнання, здобувач дійшов висновку про однобічність, а то й упередженість висвітлення столипінської реформи радянськими дослідниками. Ідеологеми, вироблені класиками наукового комунізму, ставали на заваді комплексному і неупередженому вивченню означеної проблеми. Відтак, порівнюючи, аналізуючи та синтезуючи наявний документальний матеріал, дисертантом спростовано низку усталених тверджень, а саме: доведено безпідставність звинувачень на адресу П. Столипіна щодо повсюдного застосування цілеспрямованих силових, адміністративних методів при виході селян із общини та впровадженні відрубної системи землеволодіння; показано, що хутірне землеволодіння українським селянством культивувалося задовго до початку реформи; стверджується, що з допомогою Селянського поземельного банку здійснювали операції купівлі земельних ділянок найменш забезпечені жителі села, а не куркулі, як про це одностайно твердили радянські вчені.

Особлива увага приділена інституту сервітутних відносин у губерніях Правобережної України. Зазначено, що з ухваленням Місцевих положень для малоросійських та великоросійських губерній сервітутні відносини скасовувалися нормою про дозвіл поміщику впродовж перших років вимагати обов'язкової для селян розверстки черезсмужжя (шнурової системи) і ліквідації спільного випасу. На Правобережжі більшість селянських дворів продовжувала користуватися різноманітними видами сервітутів. Нормативне ж урегулювання права користування чужою власністю постійно відкладалося. Лише в рамках Положення про землеустрій 29 травня 1911 р. знайшлося місце для унормування сервітутних правил, принаймні в частині розмежування угідь між селянами і приватними земельними власниками. Остаточно, стверджує здобувач, сервітути було ліквідовано з установленням радянської влади.

У заключній частині підрозділу зроблено висновок, що одним із найсуттєвіших наслідків земельної реформи середини ХІХ - поч. ХХ ст. стали зміни у правовій свідомості українського селянина. За відсутності стабільної земельної політики українських урядів доби Української революції, селянин послідовно обстоював своє право на земельну власність, про що свідчать наповнення гасел та масштабність розгортання повстанського руху 1917-1923 рр.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляються у переосмисленні теоретичних і методологічних засад, світоглядних основ досліджень процесу регулювання земельних відносин у контексті доктрини лібералізації земельного законодавства і розвитку дискретних у радянську добу форм власності на землю. Охоплений дослідженням часовий проміжок та географічний простір, відображена ним сукупність правових явищ, зроблені у процесі їхньої генези узагальнення дають можливість сформулювати низку висновків, актуальних для розвитку юридичної науки історичної спеціалізації та для пізнання еволюції національного земельного права у середині ХІХ - першій чверті ХХ ст., зокрема:

1. Проведений аналіз джерелоутворюючої літератури до теми засвідчив, що найбільшою заангажованістю, схематизмом та фрагментарністю відзначається радянська історіографія. На об'єктивність праць представників української діаспори вплинув брак нормативного та іншого джерельного матеріалу. Високий політико-правовий і релігійний статус монарха апріорі звужував рамки оцінок законотворчої діяльності глави держави в дореволюційній літературі. Сучасний стан історіографії свідчить про повернення інтересу до проблем розвитку права власності на землю в Україні.

2. Здобувач поділяє думку більшості дослідників, що земельна реформа середини ХІХ ст. була підготовлена не лише усім ходом розвитку соціально-економічних відносин, а й громадською та правовою думкою представників різноманітних галузей наукових знань, політики, культури тощо. Виділялися проекти ліберальних слов'янофільських кіл, які стояли на позиції викупу селянами надільних земель; західники вбачали перспективу у синтезі громадської і особистої власності; поміщицькі проекти, вважає дисертант, обстоювали поміркованість при здійсненні земельно-правових перетворень, надаючи перевагу особистій селянській власності над общинною.

3. Масштабність запланованих перетворень у земельно-правовому секторі суспільних відносин вимагала акумуляції владних повноважень і певних змін у механізмі держави. Якщо імператору одноосібно, а з 1906 р. - спільно з Державною радою і Державною думою належали законодавчі повноваження, то на Сенат покладалися функції тлумачення та роз'яснення земельного законодавства. Встановлено, що безпосередню підготовку проекту Положення про покращення побуту поміщицьких селян здійснювали дворянські губернські комітети, уніфікацію тексту - дві Редакційні комісії та Головний комітет із селянських справ. Земський відділ Центрального статистичного комітету МВС забезпечував збір та надходження статистичних даних з губерній.

4. Процес підготовки дворянськими комітетами проектів покращення побуту приватновласницьких селян автор поділяє на два періоди. Перший тривав з 20 листопада 1857 р. до 4 грудня 1858 р., другий завершився 19 лютого 1861 р. Вододілом між ними став імператорський Указ 4 грудня 1858 р., яким коригувалася стратегія поземельного устрою. Якщо у перший період превалювала націленість на збереження у власності поміщиків усієї селянської надільної землі, окрім садиби, то в Указі 4 грудня 1858 р. закладався принцип наділення селян землею з правом безстрокового користування за необов'язковості її викупу.

5. Норми загальнодержавних актів, ухвалених 19 лютого 1861 р., визначали правосуб'єктність селян на землю як у складі громади, так і окремого двору. Відзначено, що вперше на законодавчому рівні проголошувалося право повної власності селян на землю, яке посвідчувалося відповідним документом, що називався „дана”.

6. У пакеті нормативно-правових актів законодавець затвердив чотири місцевих положення, три з яких визначали поземельний устрій поміщицьких селян України. Аналіз Місцевих положень та норм інших нормативно-правових актів свідчить, що при викупі наділу усім миром як при общинному, так і подвірному землекористуванні право власності на землю належало усій общині. У разі здійснення викупу домовласником право власності переходило до нього та його родини.

7. Положення 19 лютого 1861 р. включили до кола суб'єктів права земельної власності колишніх поміщицьких селян. На основі їх аналізу здобувач виділив чотири види селянської земельної власності: одноосібну позанадільну спадкову власність; спільну позанадільну власність; надільну власність при подвірно-спадковому землекористуванні; общинну надільну власність при общинному користуванні.

8. Дисертантом обгрунтовано висновок щодо узаконення Положеннями 19 лютого 1861 р. режиму селянського надільного землекористування, який характеризувався забороною на включення їх до системи ринкових відносин і, як наслідок, не визнання за ними цивільно-правового статусу земель приватної форми власності.

9. Указ від 14 грудня 1893 р. “Про деякі заходи щодо попередження відчуження селянських надільних земель” встановлював низку юридичних обмежень, що мали на меті призупинити процес розпаду сільської громади та обезземелення селянства. Оскільки общинне землеволодіння традиційно було притаманне лише порубіжним повітам Чернігівщини та Харківщині, то згадані заходи ставали на перешкоді процесу розвитку ринкових відносин. Імперативи Указу гальмували поступальні зрушення і у Степовій Україні, де, як стверджує автор, общинне землеволодіння зайняло провідні позиції.

10. В українських губерніях Російської імперії, окрім Степової України, панувала подвірно-спадкова система землекористування та землеволодіння. Проникнення на ці території общинної форми сталось у першій половині ХІХ ст. унаслідок намагання царської влади уніфікувати її на всьому просторі імперії. Цілком слушною є думка дисертанта про те, що тільки-но столипінське законодавство легалізувало альтернативу, більшість українського селянства обрало приватну форму землеволодіння .

11. В основі земельних правовідносин, покладених урядом П. Столипіна, лежали принципи, притаманні подвірно-спадковій системі землеволодіння, глибоко вкоріненій на Правобережжі. Обгрунтовано, що члени сільських общин цих губерній з оприлюдненням Указу від 9 листопада 1906 р. ставали de-yure власниками надільних земель. Проте вони, як і домовласники, що набули ділянки зі складу громадських надільних земель, не стали повними розпорядниками належного їм нерухомого майна. Для земель даної категорії продовжували діяти обмежувальні правила Закону від 14 грудня 1893 р.

12. Курс на ліквідацію общинного і широке впровадження індивідуального землеволодіння на засадах приватної власності, стверджує дисертант, найефективніше показав себе в українських губерніях. У зв'язку з пануванням на Волині і Поділлі подвірного користування надільними землями Указ від 9 листопада 1906 р. і Закон від 14 червня 1910 р. на ці території не поширювалися. Селянство тут автоматично набувало право особистої власності на землю. Обидва акти дозволяли вихід селян зі складу общини і закріплення наділів за домовласником, а не за сім'єю. Суб'єкт приватизації землі мав максимальні преференції при цьому.

13. В основу визначення хронологічних меж столипінської аграрної реформи здобувач пропонує покласти інституційно-організаційний фактор. Впродовж 1905-1915 рр. утворюється, функціонує і згортає свою діяльність Головне управління землеустрою та хліборобства, створене для реалізації низки політико-правових та соціально-економічних заходів столипінської аграрної реформи. Нормативно призупинила хід земельних перетворень Постанова Тимчасового уряду від 27 липня 1917 р., визначивши таким чином можливість їхнього відновлення.

14. Інститут сервітутних відносин, що мав найбільше поширення на Київщині, Волині, Поділлі, продемонстрував ще одну особливість проведення земельної реформи на українських землях. Якщо у великоросійських, українських лівобережних та степових губерніях він був ліквідований Положеннями 19 лютого 1861 р., то на Правобережжі більше половини селянських дворів продовжувало користуватися різноманітними видами сервітутів. Нормативне ж урегулювання сервітутних правил постійно відкладалося. Лише в рамках Положення про землеустрій 29 травня 1911 р. знайшлося місце для їх унормування у частині розмежування угідь між селянами і поміщиками.

15. Однорідність змісту правових явищ, що склалися у галузі земельних відносин як в минулому, так і нині дали можливість для порівняльного аналізу. Організаційно-правові переваги підготовки та проведення земельних перетворень у Російській імперії виявилися: у підготовці громадської думки і залученні широких верств населення до обговорення майбутнього землеустрою країни; у комплексності і структурованості ухвалених 19 лютого 1861 р. законів; у сприянні держави при здійсненні викупної операції; у наявності альтернативи для обезземелених селян-землевласників.

16. В історії розвитку земельних відносин у Російській імперії автор виокремлює два шляхи, пройдені з різним рівнем втрат і здобутків. Перший - шлях еволюційний, характерний для реформ 1861-го та початку ХХ ст. Другий шлях - радикальний, революційний, започаткований Декретом про землю від 27 жовтня 1917 р. та Тимчасовим положенням про соціалізацію землі від 19 березня 1918 р., якими скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Закладені принципи стали багатолітнім дороговказом для земельного права радянської доби.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Захарченко П. П. Розвиток права власності на землю в Україні (середина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) / Захарченко П. П. - К. : Атіка, 2008. - 295 с.

2. Захарченко П. П. Селянська війна в Україні : рік 1918 / Захарченко П. П. - К. : ЗАТ “Нічлава”, 1997. - 188 [8] с.

3. Захарченко П. П. У поході за волею (селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 р.) / Захарченко П. П., Земзюліна Н. І., Нестеров О. В. - К. : ЗАТ “Нічлава”, 2000. - 176 с. - (50 % - текст дисертанта).

Статті у наукових фахових виданнях

4. Захарченко П. П. До питання зародження кріпосного права на Русі : історико-правовий аспект / П. П. Захарченко // Право України. - 2006. - № 3. - С. 128-131.

5.Захарченко П. П. Білоруський козацький полк як адміністративно-територіальна складова Гетьманщини / П. П. Захарченко // Вісн. Одес. ін-ту внутр. справ. - 2004. - № 3. - Ч. 1. - С. 70-73.

6. Захарченко П. П. Право власності на землю у контексті проекту положення Таврійського комітету з покращення побуту поміщицьких селян (1858-1859 рр.) / П. П. Захарченко // Уч. записки Тавр. национ. ун-та им. В. И. Вернадского. - [Серия “Юр. науки”]. - 2006. - № 2. - С. 117-122.

7. Захарченко П. П. Право власності на землю в проектах представників західного крила громадсько-політичної думки Росії (сер. ХІХ ст.) / П. П. Захарченко // Часопис Київ. ун-ту права. - 2006. - № 4. - С. 20-24.

8. Захарченко П. П. Слов'янофіли про право власності на землю напередодні Селянської реформи 1861 року в Російській імперії / П. П. Захарченко // Наук. вісн. Київ. націон. ун-ту внутр. справ. - 2007. - № 1. - С. 145-152.

9. Захарченко П. П. Правовий режим земель за проектами положень комітетів з покращення побуту поміщицьких селян лівобережних українських губерній (Харківська, Чернігівська, Полтавська) середини ХІХ ст. / П. П. Захарченко // Вісн. Харків. націон. ун-ту внутр. справ. - 2006. - Вип. 35. - С. 91-96.

10. Захарченко П. П. Урядові проекти реформування земельних відносин у Росії другої чверті ХІХ ст. / П. П. Захарченко // Південноукр. правн. часопис. - 2006. - № 3. - С. 178-181.

11. Захарченко П. П. Правовий режим земель за проектами положень дворянських комітетів з покращення побуту поміщицьких селян правобережних українських губерній (середина ХІХ ст.) / П. П. Захарченко // Право України. - 2007. - № 11. - С. 148-153.

12. Захарченко П. П. Земельні положення Селянської 1861 р. реформи поч. ХХ ст. у фокусі компаративізму / П. П. Захарченко // Наук. вісн. “Іменем закону”. - 2007. - № 3. - С. 51-54.

13. Захарченко П. П. Українське козацтво Лівобережжя: правові засади землеустрою (кін. ХVІІІ - поч. ХХ ст.) / П. П. Захарченко // Вісн. Харків. націон. ун-ту внутр. справ. - 2007. - Вип. 38. - С. 44-48.

14. Захарченко П. П. Земельні відносини напередодні та у ході реформи П. Столипіна: правове забезпечення / П. П. Захарченко // Юр. Україна. - 2008. - № 2. - С. 4-7.

15. Захарченко П. П. Дискримінаційний характер земельного законодавства Російської імперії на Правобережній Україні у 1860 - 1880 роках / П. П. Захарченко // Наук. вісн. Київ. Націон. ун-ту внутр. справ. - 2007. - № 5. - С. 247-253.

16. Захарченко П. П. Російська імперія напередодні буржуазно-демократичної революції 1905-1907 років: пошуки правових шляхів подолання кризи / П. П. Захарченко // Південноукр. правн. часопис. - 2007. - № 3. - С. 222-224.

17. Захарченко П. П. Сейми Литви та Польщі : порівняльний аналіз / П. П. Захарченко // Вісн. Харків. націон. ун-ту внутр. справ. - 2006. - Вип. 39. - С. 162-169.

18. Захарченко П. П. Особливості правового регулювання земельних відносин в українських губерніях за Великоросійським положенням про поземельний устрій поміщицьких селян 19 лютого 1861 р. / П. П. Захарченко // Наук. вісн. “Іменем закону”. - 2008. - № 2. - С. 57-61.

19. Захарченко П. П. Етнічний чинник як фактор трансформації земельних відносин на Правобережній Україні у другій половині ХІХ ст. / П. П. Захарченко // Юридична Україна. - 2008. - № 5. - С. 10-13.

20.Захарченко П. П. Організаційно-правові засади діяльності урядових інститутів Росії на завершальному етапі підготовки Селянської реформи 19 лютого 1861 року / П. П. Захарченко // Наук. вісн. Київ. націон. ун-ту внутр. справ. - 2008. - № 2. - С. 225-230.

21.Захарченко П. П. Земельна політика більшовиків як засіб упокорення українського селянства / П. П. Захарченко // Південноукр. правн. часопис. - 2008. - № 2. - С. 201-204.

22.Захарченко П. П. Організаційні, правові та практичні заходи Міністерства внутрішніх справ Російської імперії щодо захисту права власності на землю / П. П. Захарченко // Вісн. Харків. націон. ун-ту внутр. справ. - 2008. - Вип. 43. - С. 54-58.

23.Захарченко П. П. Особливості сервітутних відносин в українських губерніях Російської імперії (ХІХ - поч. ХХ ст.) / П. П. Захарченко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності : Зб. наук. праць. - 2008. - № 4. - С. 98-107.

24. Захарченко П. П. Земельна реформа середини ХІХ ст. та проблема “відрізків” в українських губерніях Російської імперії // Наук. вісн. Київ. націон. ун-ту внутр. справ. - 2008. - № 6. - С. 167-173.

25.Захарченко П. П. Дворянські комітети з покращення побуту поміщицьких селян : склад, повноваження, організація діяльності у 1858-1859 роках / П. П. Захарченко // Закон и жизнь (Межд. научно-практ. прав. журнал Мин. юст. Респ. Молдова). - 2007. - № 1. - С. 21-24.

26. Захарченко П. П. Право власності на землю в Україні (середини ХІХ - першої чверті ХХ століть) у фокусі російської дореволюційної історіографії / П. П. Захарченко // Наук. вісн. Київ. націон. ун-ту внутр. справ. - 2009. - № 1. - С. 191-198.

27. Захарченко П. П. Проблема термінологічної визначеності поняття права власності на землю у законодавстві Російської імперії ( сер. ХІХ ст.) / П. П. Захарченко // Наук. вісник Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ : Зб. наук. праць. - 2008. - № 4. - С. 35-40.

Підручники та навчальні посібники

28. Захарченко П. П. Історія держави і права України : [навч. посібник] / Захарченко П. П., Кузьминець О. В. - К. : Ун-т “Україна”, 2004. - 207 с.

29. Захарченко П. П. Історія держави і права України : [навч. посіб. для дист. навч.] / Захарченко П. П., Кузьминець О. В. - [2 вид. перер. і доп.]. - К. : Ун-т “Україна”, 2006. - 296 с.

30. Захарченко П. П. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. вид.] / Лисенко А. М., Захарченко П. П. - К. : Ун-т “Україна”, 2003. - 162 с.

31. Захарченко П. П. Історія держави і права зарубіжних країн : [навч. посіб. для дист. навч.] / Захарченко П. П., Ковалевська О. О., Кузьминець О. В. - К. : Ун-т “Україна”, 2005. - 212 с.

32. Захарченко П. П. Історія держави і права України : [підручник] / Захарченко П. П. - К. : Атіка, 2005. - 367 с.

Матеріали, тези конференцій, у яких відображені

окремі аспекти наукових досліджень

33. Захарченко П. П. Білоруський козацький полк : національний феномен чи українське запозичення? / П. П. Захарченко // Література та культура Полісся : міжн. конф. “Історія та культура Лівобережної України”, 25-26 жовтня 2001 р. - Ніжин : НДПУ, 2001. - Вип. 17. - С. 67-70.

34. Захарченко П. П. Організаційно-правові засади діяльності дворянських комітетів українських губерній з покращення побуту поміщицьких селян у 1858-1859 роках / П. П. Захарченко // Природа, право і держава : історико-юридичні аспекти : ХVІ Міжнародна історико-правова конф., 15-18 верес. 2006 р. : збірн. матер. - Сімферополь : “Доля”, 2007. - С. 111-119.

35. Захарченко П. П. Неповнолітній як суб'єкт правопорушення у контексті історії вітчизняного права / П. П. Захарченко // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами : четверта міжн. науково-практична конф., 5-6 лист. 2003 р. - К. : Ун-т “Україна”, 2003. - С. 330-332.

36. Захарченко П. П. Суспільно-політичні уроки Крут / Захарченко П. П., Воробйов М. О., Шмітько І. В. // Герої Крут : міжвуз. науково-теорет. конф., 29 січня 2008 р., матер. - К. : 2008. - С. 41-44.

37. Захарченко П. П. Інститут опіки на Лівобережній Україні у контексті норм російського законодавства др. пол. ХІХ ст. / П. П. Захарченко // Проблеми гармонізації суспільних відносин : правові, економічні і гуманітарні аспекти; регіон. науково-практ. конф., 16 квіт. 2008 р., матер. - Полтава, 2008. - С. 9-13.

38. Захарченко П. П. Правові засади землеустрою “малоросійських” козаків / П. П. Захарченко // Проблеми протидії злочинності : історико-правовий аспект : ХVІІІ Міжн. історико-правова конф., 13-17 верес. 2007 р., с. Стерегуще, матер. - Сімферополь : Доля, 2008. - С. 141-146.

39. Захарченко П. П. Правове регулювання поземельного устрою “вільних людей” Правобережної України у другій половині ХІХ ст. / Права і свободи людини і громадянина : проблеми гармонізації законодавства з міжнародним правом : регіональна науково-практична конференція, 12 листоп. 2008 р., м. Полтава, матер. - Полтава, 2008. - С. 254-257.

АНОТАЦІЇ

Захарченко П. П. Право власності на землю в Україні: інституалізація, правове забезпечення, особливості реалізації (середина ХІХ - перша чверть ХХ ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Київський національний університет внутрішніх справ. - Київ, 2009.

Дисертація присвячена розвитку права власності на землю впродовж середини ХІХ - першої чверті ХХ ст. у контексті правового забезпечення та особливостей реалізації в окремих регіонах Російської імперії з переважно українським етнічним населенням. У чотирьох її розділах, вступній частині та висновках міститься аналіз стану розробки наукової проблеми та джерел, що стали емпіричною базою дослідження, визначено основні завдання, розкрито методологічні засади, покладені в основу дисертаційної роботи, висвітлено проблему термінологічної визначеності та змістового наповнення поняття права власності на землю за чинним законодавством Російської імперії. У дослідженні знайшли відображення процес підготовки, ухвалення та аналіз основного змісту Положень 19 лютого 1861 р., регіональних особливостей у частині правового регулювання наміченого курсу перетворень галузі земельних відносин; корективи та тенденції трансформації права власності на землю в умовах контрреформаційних урядових заходів 1880-1890-х років. Приділено увагу створенню організаційно-правових засад землеустрою різноманітних станів, верств та прошарків населення, що проживали в українських губерніях, показано політико-правові та соціально-економічні передумови, з'ясовано причини перегляду земельного законодавства на початку ХХ ст. Здійснено порівняльно-правовий аналіз земельного законодавства, організаційно-правового забезпечення його ухвалення та наслідків реалізації в умовах переходу до ринкових відносин у середині ХІХ ст. та в нинішній період української державності.

Ключові слова: земельні відносини, право власності, надільне користування, землеволодіння, землеустрій, суб'єкти права власності, правове забезпечення, реформи.

Захарченко П. П. Право собственности на землю в Украине: институализация, правовое обеспечение, особенности реализации (середина ХІХ - перва четверть ХХ ст.). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Киевский национальный университет внутренних дел. - Киев, 2009.

Диссертация посвящена эволюции права собственности на землю в период середины ХІХ - первой четверти ХХ в. в контексте правового обеспечения и особенностей реализации в отдельных регионах Российской империи с преимущественно украинским этническим населениям. В четырех разделах, вступительной части и выводах анализируется состояние разработки научной проблемы и источников, которые стали эмпирической базой исследования, определены основные задачи, методологические принципы, находящиеся в основании диссертационной работы, затронута проблема терминологической определенности и наполнение содержанием понятия права собственности на землю в соответствии с действующим законодательством Российской империи. В исследовании отображен процесс подготовки, принятия, а также анализ содержания Положений 19 февраля 1861 г., региональных особенностей в части правового регулирования намеченного курса преобразований сферы земельных отношений; коррективы и тенденции трансформации права собственности в условиях правительственных контрреформ 1880-1890 годов. Уделено внимание созданию организацонно-правовых оснований землеустройства разных сословий и слоев населения, которые проживали в украинских губерниях, установлены причины пересмотра земельного законодательства в начале ХХ века. Произведен сравнительно-правовой анализ земельного законодательства, организационно-правового обеспечения его принятия и последствий реализации в условиях перехода к рыночным отношениям в середине ХІХ в. и в нынешний период украинской государственности.

Ключевые слова: земельные отношения, право собственности, надельное пользование, землевладение, землеустройство, субъекты права собственности, правовое обеспечение, реформы.

Petro P. Zakharchenko. Land Property Right in Ukraine: institutionalization, legal groundwork, particularities of implementation (mid. ХІХ - first quarter of ХХ). - manuscript.

This thesis is to obtain an academic degree of PhD in Law regarding specialty 12.00.01 the Theory of State and Law; History of Political and Legal Studies. Kyiv National University of Internal Affairs. Kyiv, 2009.

The thesis consists of introductory part, four chapters, summary and a list of used sources. It deals with the law of land property evolution from the mid ХІХth to the first quarter of ХХth century with regard to its legal groundwork and implementation in certain regions of the Russian Empire populated mostly by Ukrainians.

The introductory part substantiates the topicality of the chosen subject, proves its compliance with the academic plans, programmes and topics currently researched. It also looks into the purpose and tasks of the thesis, determines its object, subject, and research methods, reveals its practical and theoretical value as well as provides information on approbation of the results of the study.

First chapter focuses on the current scientific researches conducted in this field, provides information regarding the theoretical grounds, sources, defines the notion “Land Property Right” as a part of the Russian Empire legislation. Other chapters shed the light on the essence of the subject studied.

The defender of the thesis rests on the premises that the land reform of 19 February 1861 was induced by the public opinion and legal practices in the Russian Empire of that time. It was pushed by the Alexander's II Rescript of 20 November 1857 and addressed to all imperial governors suggesting to establish the local legislation aimed to improve life conditions of the praedial serfs. It is the Rescript that served as a pre-requisite to the legal groundwork for the following serfage liquidation vesting the serfs land property rights.

The author guards his opinion arguing that the land property law transformation was more public, open and transparent than the soviet historiography states, proving his claims by numerous documents and other legal instruments. He deflates the statements of his predecessors who claimed that regardless implementation of the Regulations of 19 February 1861 the land remained to be owned by the landlords as well as he insists on the appearance of a new subject of the land property right in certain regions of Ukraine - the household or family and a houseowner - representatives of the common property interests. The author also shows the organization, course and particularities of the arrangement of the land owned by certain classes of peasants in Ukrainian guberniyas.

The counter-reformation measures taken by the government in 1880-1890 also embraced the field of the land relations. Exploring this issue the dissertator analyzes a number of anti-market legislative acts, in particular the Law of 14 December 1893, disabling the peasants to manage their own land plots.

The author associates ideological substantiation of a further bourgeois oriented land reform at the beginning of ХХth century with the name of the Minister of Finance then the Prime Minister S. Vitte. The disclosed archive records testify that it was him who in 1903 initiated the new transformations that were further fulfilled by the government headed by P. Stolypin.

Final part of the study provides a comparative analysis of Stolypin legislation approved de facto in 1906 and successfully implemented in 1910, more specifically the land law; it also reconceives the soviet historiography postulates regarding the purpose, methods and ways of implementation of the reform as well as reconsiders the role and sense of the law-making and law-enforcement activity; denies most of negative consequences of the reform the major benefits of which gained the lower class peasants; explores the essence and particularities of the servitude relations typical to the right bank Ukrainian guberniyas; demonstrates real gains the peasants obtained as a result of Stolypin land law implementation.

Key words: land relations, property right, land tenure, land property, land arrangement, subject of the property right, legal groundwork, land arrangement works, reforms.

Размещено на Allbest.ru