Гуманістичні основи організації державної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гуманістичні основи організації державної влади

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Питання організації державної влади є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. Політико-правова думка постійно здійснює пошук шляхів оптимальної моделі організації державної влади. Протягом всієї історії нашої країни комплекс питань, пов'язаних з організацією державної влади виступає наріжним каменем в становленні та зміцненні української державності. В процесі формування структури державної влади прослідковуються дві тенденції: етатизації та гуманізації. На різних етапах розвитку суспільства вплив зазначених тенденцій визначає не тільки історичні особливості форми держави, а й пріоритетні напрями державної політики в цілому.

Особливого значення питання організації державної влади набувають в переломні, кризові моменти історії, коли держава і суспільство постають перед вибором оптимального шляху подальшого розвитку. Проблема гуманістичних основ організації державної влади значною мірою актуалізується в умовах сучасної України, яка переживає один із найвідповідальніших періодів в своїй історії.

Економічна та політична криза, що торкнулася практично всіх сфер життєдіяльності українського суспільства детермінує виникнення суперечностей і в сфері організації державної влади, зокрема, в сфері ефективності влади як цілісної системи з точки зору якісних показників її організації; сприяє загостренню колізій в процесі правотворчої та правозастосовної діяльності; обумовлює деградацію морально-етичних цінностей; створює ситуації, за яких відбувається приниження індивідуальності, виховання поневоленої людини, не здатної на виявлення всіх своїх творчих здібностей. Однак, саме особистість, її інтереси і прагнення, ціннісні орієнтації і цілі повинні виступати своєрідним мірилом організації державної влади.

При розв'язанні сучасних проблем організації державної влади часто пропонується спрощене механічне копіювання найдосконаліших структур влади сучасних демократичних держав. Однак це не може призвести до очікуваних позитивних результатів, оскільки не враховуються якісні особливості сучасного світу з існуючими в ньому комунікаціями мультикультурних суспільств. Постійні ж протистояння між складовими системи влади знижують ефективність її діяльності і гальмують трансформаційні процеси в суспільстві.

Проблема не відсутності або нестачі влади, а у хибності її цілей: ігноруванні принципів солідарності, справедливості, рівності. Діяльність влади часто здійснюється поза межами правового поля, яке засновано на вказаних принципах. Це свідчить, в першу чергу, про певні вади реалізації прав людини, що є основним показником політичних, соціальних, економічних, моральних, соціокультурних процесів. Права людини - людський вимір розвитку суспільних відносин в нашій країні. Тільки забезпечення невід'ємних прав людини дає позитивний імпульс суспільній динаміці. Якщо життя, гідне існування, екологічна безпека, свобода думки, переконань, совісті, здатність брати участь в політичному житті країни не захищені державою, то це свідчить про глибинну кризу сучасної держави, що швидко котиться у прірву, відкинувши найвищу цінність - людину, її права і свободи.

Блага, створені цивілізацією, можуть бути забезпечені лише за умови коли всі процеси у владі розвиваються в межах правового простору, на принципах рівності та справедливості. Сьогодні держава знаходиться перед необхідністю вдосконалення системи ціннісних орієнтирів суспільства суттю та стрижнем яких повинно стати право.

Концептуальні засади, напрями і тенденції державно-правових реформ в Україні стали об'єктом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, про що свідчить низка монографічних досліджень, конференцій та «круглих столів» останніх років. Різні аспекти новітньої теорії і практики сучасної держави та права досліджують українські правознавці - В. Авер'янов, В. Бабкін, І. Голосніченко, С. Гусарєв, М. Гуренко-Вайцман, А. Заєць, О. Зайчук, В. Журавський, М. Козюбра, А. Козловський, О. Копиленко, Є. Кубко, В. Погорілко, П. Рабінович, А. Селіванов, В.Сіренко, С. Сливка, О. Скакун, В. Тацій, Є. Тихонова, Н. Оніщенко, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, А. Шевченко та ін.

Проблеми трансформації державної влади на шляху до демократичної і правової, роль свободи, справедливості і природного права в цих перетвореннях, взаємозв'язок між правовою державою і громадянським суспільством розкривають у своїх працях російські правознавці - С. Алексеєв, О. Васильєв, В. Карташов, Д. Керімов, В. Кудрявцев, О. Лукашова, О. Малько, М. Марченко, М. Матузов, В. Нерсесянц, В. Синюков, Л. Тіунова, Ю. Тихомиров, Л. Явич та ін.

Серед теоретиків далекого зарубіжжя гносеологічні, онтологічні, антропологічні проблеми демократичної правової організації державної влади розробляють Г. Берман, Н. Луман, Р. Нозік, М. Новак, Т. Оноре, К. Поппер, Д. Роле, П. Рікер, О. Хеффе, Л. Фуллер, Л. Фрідман, К. Хабермас, Р. Циппеліус, Я. Шапп та ін.

Не применшуючи ролі й значущості доробки попередніх науковців, необхідно визнати, що в Україні ще немає фундаментальних досліджень гуманістичних основ організації державної влади, на основі яких можливо було б опрацювати новітню методологію, теорію і практику сучасних українських держави та права.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Відповідно до договору про співробітництво та науковий обмін між Київським національним торговельно-економічним університетом та Інститутом законодавства Верховної Ради України від 26 червня 2007 р. дисертація виконана як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема, програми «Стратегія розвитку законодавства України» (номер державної реєстрації 0103U007975). Дисертаційне дослідження зорієнтоване на наукове забезпечення процесів створення на засадах знання особливостей взаємодії держави та громадянського суспільства в межах конкретно-історичних умов гуманістичних основ для побудови на вітчизняному правовому просторі правової держави та демократичного громадянського суспільства.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення окремих загальних закономірностей функціонування державної влади в ціннісному аспекті її взаємовідносин із суспільством, його складовими частинами та індивідами. Досягнення цієї мети вимагає вирішення низки завдань. Зокрема необхідно:

узагальнити напрацювання теоретико-правової думки в контексті гуманістичної проблематики та виявити недосліджені питання в даному напрямі;

розкрити евристичний потенціал методологічного підходу, що базується на використанні гуманістичної теорії, системного, структурно-функціонального, і аксіологічного методів при розробці механізму організації державної влади;

обґрунтувати поняття гуманістичних основ організації державної влади як основи теоретичного фундаменту характеристики її аксіологічних властивостей;

виявити взаємопов'язаність прав і свобод людини з її суверенітетом та суверенітетом держави;

визначити механізм трансформації інституту правового статусу особи в процесі побудови ефективної та сильної державної влади в Україні на гуманістичних засадах;

обґрунтувати тенденції зміни ідеологічної парадигми влади, формування нової світоглядно-ціннісної доктрини організації державної влади на засадах, що є природними: справедливість, рівність, свобода, тощо

розробити інституційну структуру організації державної влади з позиції єднання індивідуальних та колективних форм реалізації свободи та здійснення державної влади;

дослідити взаємодію, взаємопроникнення, взаємодоповнення урівноважуючих інституційних принципів колективізму та автономії особистості та поділу державної влади по горизонталі (на законодавчу, виконавчу та судову) та по вертикалі, що включає специфічну правову характеристику та особливості взаємовідносин з особою органів влади муніципального рівня;

розробити правові механізми ефективного виконання функцій держави.

Об'єктом дослідження є гуманістичні (ціннісні) основи державної влади, які виявляються в процесі її організації.

Предметом дослідження є закономірності формування, прояву та розвитку гуманістичних основ організації державної влади в умовах становлення правової соціальної держави.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складають філософські засади соціального детермінізму у виникненні, функціонуванні, розвитку, а також у дослідженні державної влади, системний, структурний, функціональний, порівняльно-правовий, формально-юридичний, соціолого-політичний методи наукового пізнання. Для формулювання загальних понять застосовано діалектичні методи сходження від абстрактного до конкретного, з'ясування співвідношення загального, особливого та одиничного, а також частини й цілого та деякі інші. Висновки та положення, які містяться в роботі, спираються на сучасні досягнення загальної теорії держави і права, низки суміжних наук (історії держави і права, історії політичних і правових учень тощо), аналіз наукових праць з досліджуваної проблеми та державно-правову практику України в умовах ринкових перетворень.

У дослідженні також використана система принципів, прийомів та підходів, яка заснована на філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методах. Філософську методологію дослідження складає антропологічна філософія і споріднені з нею онтологічний, феноменологічний, герменевтичний методи. Використання сучасних методів дослідження дає змогу осмислити людину як носія свободи первинного суб'єкта права, невід'ємних прав і свобод, дозволяє з'ясувати сутність, онтологічне місце, функції і значення гуманізму для демократичної правової організації державної влади в умовах інтеграції України у ЄС, глобалізованих демократії, ринку, громадянського суспільства та правової держави.

З арсеналу наукових методів використано спостереження, опис, експеримент, теоретичне та практичне моделювання, формально-логічне узагальнення спостереженого та ін.

Особливої уваги заслуговує застосування принципу універсалізму науки права і тісно зв'язаного з ним компаративного методу. Орієнтація на універсалізм науки права надає змогу дійти згоди про сутність права як соціального феномена на рівні принципів (доктрини, концепції), що не виключає різноманітних національних засобів досягнення єдиної мети і неповторної юридичної емпірії. Використання компаративного методу обумовлює необхідність порівняння різних типів праворозуміння, правотворення і правореалізації з метою виявлення їх загальних рис і специфічних особливостей, пошуку шляхів оптимізації правової системи в Україні на основі збагачення найвидатнішими здобутками цивілізованої правової думки.

Субстанційну основу гуманістичної парадигми системного підходу до організації державної влади в громадянському суспільстві складає принцип гуманізму як осьовий і системоутворюючий, визначальна основа нової методології. Будучи універсальним, він дозволяє розглянути сучасний світ в єдності його формаційних і цивілізаційних механізмів, класових, національних та загальнолюдських інтересів. Завдячуючи своїй універсальності, даний принцип адекватно реалізує свій теоретико-методологічний потенціал за умови забезпечення виходу як на індивідуальний так і на загальнолюдський рівні.

Наукова новизна одержаних результатів. У межах здійсненого дисертаційного дослідження отримано результати, які мають наукову новизну. Зокрема:

вперше:

обґрунтовано розуміння гуманістичних основ організації державної влади як духовного феномена, що має суперечливу раціонально-ірраціональну, об'єктивно-суб'єктивну, дієво-вольову природу і є проявом не лише соціально-класового, але й духовно-ментального, ціннісно-орієнтаційного і культурно-національного факторів;

запропоновано концепцію органічного взаємозв'язку світогляду людини та державної влади, яка базується на єдності їх духовно-практичних основ, переосмисленні сутності протиріччя «державна влада - людина», його ролі у світоглядному аналізі перспектив історичного існування цивілізації;

сформульовано методологію шляхів розвитку юридичної теорії яка вимагає глибокого системного аналізу у вимірі розуміння ставлення до взаємозв'язку і взаємозалежності людини і влади, розгляду влади як цілісної системи з точки зору якісних показників її організації, розв'язання сучасних етико-гуманістичних аспектів організації державної влади;

обґрунтовано ідею, що до проблеми організації державної влади необхідно підходити з наступних принципів: принципу гармонії людини і державної влади - балансу, пропорційності та органічного поєднання інтересів, тобто такого світогляду, який забезпечує усвідомлення людиною себе невід'ємною часткою громадянського суспільства та державної влади; принципу особистої відповідальності кожної людини (громадянина) за організацію державної влади, усвідомлення її залежності як від суспільства, так і від кожної особи;

запропоновано гуманістичну модель взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, яка базується на рівновазі у відносинах влади і особи, встановленні меж, ціннісних та етичних критеріїв державної влади, створенні державою умов для задоволення духовно-моральних потреб суспільства і особистості, високого рівня правової культури та ефективного правового виховання;

удосконалено:

теоретико-методологічні підходи до організації державної влади не тільки як вертикально чи горизонтально поділеної системи органів, а й взаємовідносин влади та особи, заснованих на інтелектуальних, загальнокультурних та моральних якостях особистості, що вимагає від особи постійного вдосконалення рівня політичної та правової культури, високосвідомого ставлення до участі в процесі формування державної влади, активної громадянської позиції;

ефективність методологічного застосування поняття «гуманістичні основи» оскільки вони є важливим регулятором гармонійного функціонування відносин «державна влада - людина», фактором інтеграції суспільства. Гуманістичні цінності набувають для людини і суспільства самоцінного значення, відносяться до вищих цілей життя, організують життєві цілі в ієрархію, вершиною якої є феномени, що відображені в категоріях прав людини: свободи, рівності, справедливості;

світоглядно-ціннісну доктрину організації державної влади, що має віддзеркалювати перш за все інтереси соціальних суб'єктів і тенденцію розвитку суспільних відносин, однак завдяки поточним потребам, інколи може бути механізмом духовного закріпачення суспільства;

співвідношення понять «суверенітет особи» як свобода, самостійність людини, залежність від самої себе, приватна філософія особистісного, індивідуального вдосконалення, самоутвердження і самореалізація та «суверенітет державної влади» як універсальність її владної сили, можливість впливу на всі інші види суспільної влади, наявність в її арсеналі спеціальних засобів впливу, монопольне право вільно вирішувати всі свої справи як в середині країни так і за її межами;

набуло подальшого розвитку:

узагальнення зарубіжного та вітчизняного політико-правового досвіду, у результаті якого встановлено, що певним історичним етапам розвитку суспільства було притаманне бачення відносин «державна влада - людина», пронизане відповідною світоглядною ідеєю, яка забезпечує поступальний розвиток суспільної самосвідомості і її предметно-перетворювальної діяльності. Виділено положення про те, що в умовах сучасної соціально-політичної ситуації відбувається суттєва зміна системи ціннісної орієнтації влади;

дослідження тенденції змін світоглядних уявлень (посилення ролі етико-гуманістичної домінанти, посилення прагматичної тенденції (утилітарної), розмитість та еклектичність домінуючих світоглядних систем,), що визначають трансформацію змісту державної влади та форм його реалізації та відбиваються на змісті й спрямованості процесу організації державної влади;

виявлення взаємодії соціальних сил суспільства із організацією державної влади, що дає можливість виявити логіку подальшого вдосконалення відносин в системі «державна влада - особа» в напрямку здійснення конструктивних схем розумної та цілеспрямованої державної політики в різних сферах суспільного життя;

виокремлення причин виникнення духовної кризи державної влади до яких віднесено кризу людського духу, бездумність і швидке збагачення за рахунок інтенсивного використання владних повноважень, надзвичайно низький рівень правової культури у окремих державних діячів, недостатню правову освіту більшості урядовців та керівників, громадянську некомпетентність особи стосовно своїх прав та нехтування своїми обов'язками;

осмислення єдності та цілісності державної влади, що забезпечується наявністю стійких взаємозв`язків між її гілками на основі соціальної єдності влади як єдності принципових ідей та цінностей суспільства. Обґрунтовано аксіологічні та етичні питання, що передбачають можливість нового діалогу людини і державної влади в якому загальнолюдські цінності не повинні сприйматися поза національною культурою кожного народу, який намагається, насамперед, спертися на власну мораль і традиції.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вони сприятимуть впровадженню в діяльність державної влади нових методологічних підходів щодо гуманістичних основ організації державної влади, а саме: визначення державною владою цінності людини, повагу до людської особистості, її гідності, прагнення забезпечити і гарантувати основні права і свободи, ефективне здійснення соціальних завдань та функцій держави, підвищення рівня загальної та правової культури та створення комплексної гуманістично орієнтованої системи правового виховання.

Основні положення, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані у науково-дослідній роботі: для визначення сучасних методологічних підходів до дослідження державно-правових явищ, їх оцінки та прогнозування, оновлення вітчизняного правознавства на основі сучасних досягнень європейської та світової правової думки; у вдосконаленні законодавства; у реформуванні інститутів українського права; в активізації процесу інтеграції України у світову та європейські правові системи. Одержані в ході дослідження результати відкривають можливості їх практичного впровадження. Зокрема, розглянуті в роботі питання і проблеми, їх системний аналіз дають змогу вдосконалювати технологію владних відносин на загальнодержавному і регіональному рівнях; вони можуть використовуватися при розробці нормативних документів у сфері діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування (довідка про впровадження від 04.04.2008 №242/15), кадрової та інформаційної політики, методології прийняття управлінських рішень; окремі положення можуть застосовуватись при розробленні загальнодержавних стандартів підготовки юристів, формуванні навчальних планів і програм фахової підготовки спеціалістів у галузі права, при підготовці та викладанні навчальних курсів з теорії держави та права, історії держави і права, порівняльного правознавства, філософії права, політології, теорії управління в державних установах (акт про впровадження у Київському національному торговельно-економічному університеті).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить одержані автором результати, що забезпечують розв'язання важливої теоретико-прикладної проблеми у межах нових розробок у галузі теоретичного обґрунтування гуманістичних основ організації державної влади.

Особистим внеском автора в розв'язання обраної проблеми є опрацювання на основі застосування сучасних методів дослідження гуманістичної концепції організації державної влади, заснованої на визнанні людини, її цінностей, основою правової демократичної держави.

Апробація результатів дисертації здійснювалась на наукових та науково-практичних конференціях, в тому числі міжнародних, на круглих столах та семінарах. Найбільш вагомі з них: «Правове становище жінок в процесі соціального реформування в Україні» (Київ, 2005 р.); Всеукраїнська наукова конференція «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (Острог, 2005 р.); Всеукраїнська науково-практична конференція «Проблеми та перспективи розвитку підприємництва в Україні» (Ялта, 2005 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Формування громадянського суспільства в Україні» (Львів, 2005 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Інноваційні технології у вищій юридичній освіті» (Київ, 2005 р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі» (Київ, 2006 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Конституційні засади державотворення в Україні» (Київ, 2006 р.); IV Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток демократії та демократична освіта в Україні» (Ялта, 2006 р.); Державній науковій конференції «Сучасні правові проблеми українського державотворення» (Біла Церква, 2007 р.); V Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток демократії в Україні» (Київ, 2007 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Формування національних та загальнолюдських цінностей на заняттях історії та суспільних дисциплін» (Ніжин, 2008 р.).

Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції опубліковані автором у 24 працях, в тому числі: в одній монографії та 23 статтях у наукових фахових виданнях. Результати дослідження висвітлено також в 18 додаткових друкованих наукових працях, серед яких розділи у 3 навчальних посібниках, рекомендованих МОН України.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Робота викладена на 439 сторінках комп'ютерного тексту, з яких список використаних джерел складає 34 сторінки (456 найменувань).

Основний зміст дисертації

право суверенітет державний влада

У Вступі до дисертації обґрунтовано актуальність дослідження поставленої проблеми, визначені його предмет, об'єкт, мета та завдання, розкриваються новизна, теоретичне та практичне значення роботи, сформульовані основні положення, що виносяться на захист, наведені дані про апробацію роботи.

У Розділі 1. «Теоретико-методологічні проблеми взаємовідносин людини і влади» узагальнюються теоретико-методологічні засади наукового пошуку автора, подається огляд літератури за темою дисертації, визначається ступінь дослідженості проблеми, обґрунтовується вибір напрямів наукової розвідки дисертанта, розглядаються методологічні підходи, завдяки яким вирішується поставлена наукова проблема.

Автор зазначає, що сучасне конституційно-правове норма закріплення прав і свобод особи в історії політико-правової думки відбувалося не як певна «данина моді», а як положення, обґрунтовані ходом людської історії оскільки у сильна та ефективно функціонуюча держава немислима без поваги до прав і свобод людини. Адже тільки держава, що здатна забезпечити баланс інтересів особи і суспільства, поєднати приватну ініціативу із суспільними завданнями має сьогодні перспективу нормального функціонування.

Сучасна цілісна концепція прав і свобод людини формувалася з окремих, розрізнених ідей про роль людини в суспільстві і державі, про оптимальне поєднання інтересів індивіда і суспільства. Автор аналізує погляди античних мислителів, що розглядали людину свідомо діючою суспільно-політичною істотою, саме існування якої неможливо поза суспільством, його морально-правовими нормами і державними структурами, істотою здатною до самостійного вибору способу життя й діяльності. Наголошується на поступовій кризі колективістської ідеології, відповідній заміні ідеалу свободи як колективного права ідеалом індивідуальної свободи. Однак, незважаючи на певні передумови в античній філософії ще не склалися чіткі уявлення про юридичну автономність особистості та про індивідуальну свободу. Оскільки реалізація закону можлива лише в полісі, то тільки поліс, а не окрема людина є самоцінністю. Відносно окремої людини в античній політико-правовій думці все ще домінує ідея особистого громадянського (і одночасно морального) обов'язку, а не особистого права.

Особистість у вченнях середньовіччя розглядається автором як специфічний корпоративний організм. Суб'єктивні права і юридичні обов'язки надаються особистості залежно від входження в яку-небудь соціальну групу. Чим значніше була ця група, тим вище була особиста цінність людини Людина сама по собі не має ні особистої цінності, ні особистих прав. Разом з тим, підкреслюється в дослідженні, не вірним був би висновок про її приниженість і незначність. Подібне відчуття виникає внаслідок поєднання середньовічного поняття приналежності зі значно більше пізніми уявленнями про частину як про щось, що кількісно і якісно другорядне стосовно цілого. Не маючи власної цінності й будучи нескінченно менше того цілого, від якого вона запозичила права й власну цінність, людина, дійсно, повинна була б втратити всяку значущість. Однак, робиться висновок що, насправді середньовічна система була іншою: будучи незначною частиною величезного цілого, людина представляла це ціле, була його виразником. Обґрунтовано, що відповідно до середньовічного розуміння, в окремій особистості втілюється ціла держава.

Аналізуючи формування концепції свободи індивіда в новий час, зазначається, що самоцінність окремої людини, обумовлена в першу чергу тим, що безпосередньо індивід, а не громада або держава є основною одиницею суспільства. Держава зобов'язана надати індивідові свободу здійснювати свої власні цілі (природно, позитивного характеру) - шляхом праці набувати власність, шляхом обміну задовольняти свої бажання, шляхом мобільності досягати місця відповідно своєму таланту. Робиться висновок про те, що основною рисою політико-правової концепції тих часів була повага до особистості як такої, тобто визнання абсолютного суверенітету поглядів і схильностей людини в сфері її життєдіяльності, якою би специфічною вона не була, і переконання в тому, що кожна людина повинна розвивати властиві їй дарування.

Аналізуючи політико-правові погляди французьких просвітителів XVII-XVIII ст. зазначається, що для них характерна віра в те, що за допомогою законів, які відповідають розумній природі людини, вдасться вирішити назрілі соціально-політичні конфлікти. Більшість просвітителів сподівалися, що цю місію виконає освічений монарх. Підкреслюється, що попередньою умовою видання розумних законів практично всі просвітителі вважали виховання чеснот і в першу чергу чеснот громадянських. Робиться висновок про те, що просвітницька юридична думка виступала в тому числі як етична і як наслідок переплетення моральної й власне політико-правової проблематики в творах просвітителів.

Зроблений аналіз еволюції концепції прав людини в політико-правових вченнях постсередньовічної Європи дозволяє відзначити загальну тенденцію до примату індивідуалізму. Релігійно-етичною основою романо-германської системи права виступають протестантизм із його гіпертрофованим раціоналізмом і екуменичний католіцизм із його завищеним домаганням на світськість. На думку автора, саме вони багато в чому визначили культурно-історичну традицію континентальної Європи: модернізацію свідомості через релігійний фанатизм і науковий атеїзм. Підкреслюється яскраво виражений антропоцентризм розглянутої системи права, яка викликає відчуження громадянина від суспільства та прояв індивідуалізму. Такий індивідуалізм, характерний для Заходу, не долається проголошенням концепції правової держави, що виникла та розроблена саме в романо-германській системі права.

Аналізуючи політико-правові погляди Гегеля робиться наголос на переході від абстрактного індивідуалізму договірних теорій держави і права до обґрунтування прав і свобод особистості, виходячи з вищих принципів держави. Вже після Гегеля, таке розуміння держави і права одержало широке поширення в Європі. Політичне вчення Гегеля підкоряє психологічні й етичні цілі індивідуумів соціально-політичним завданням держави. В той же час екзистенціоналістська філософія зосереджує свою увагу на людині як такої та не дає серйозного аналізу соціальних відносин у суспільстві і державі. В роботі робиться висновок, що екзистенціоналістська філософія, у порівнянні з концепцією Гегеля про співвідношення інтересів особистості й держави, є в достатній мірі спрощеною. У свою чергу гегелівське тлумачення держави як форми зняття протиріччя особистого та суспільного інтересу у значній мірі відповідним соціально-політичним реаліям.

Визначаючи методологічні підходи до дослідження теоретичних проблем взаємовідносин людини та державної влади, автор виходить з того, що фундаментом новітньої української юридичної науки має стати методологія, що відповідає сучасним вимогам. Вона відображає потреби в різноманітності методів, позицій, підходів виступає як їх поєднання, взаємодоповнення.

Вимога всебічності і точності результатів конкретного юридичного дослідження викликає необхідність комплексного використання ряду методів у їх єдності та взаємному доповненні, методологічній обумовленості, визначення правильного співвідношення між методами «традиційними» для юриспруденції і новими соціологічними, філософськими, політологічними і психологічними підходами до права і держави, емпіричними і теоретичними прийомами їх пізнання.

В дослідженні використовуються загальнонаукові (діалектичний, синергетичний, системного аналізу, соціологічний) та спеціальні (порівняльного правознавства, нормативно-логічний, структурно-функціональний, історико-юридичний) методи переходу від загального до особливого, від абстрактного до конкретного тощо. Використання різноманітних методологічних засобів та підходів дозволяє з різних боків підійти до дослідження взаємозв'язку людини та державної влади, визначити механізм їх взаємодії в процесі суспільного розвиту, окреслити основні напрями та форми його вдосконалення.

Від типу наукового юридичного мислення залежить «арсенал» парадигм, які існують у юриспруденції. Парадигма в дослідженні розглядається як комплексна й суттєва характеристика тієї чи іншої наукової дисципліни в певну історичну епоху. Робиться висновок, що необхідність зміни старої парадигми соціальних цінностей викликана її неспроможністю створювати в суспільній свідомості новітнє розуміння й пояснення державотворчих, соціально-економічних, політичних, культурних процесів, що відбуваються, виробляти адекватні суспільній трансформації моделі поведінки громадян.

Загалом нова парадигма соціальних цінностей українського суспільства детермінується духовними факторами нашої держави. Підкреслюється, що духовність українського народу, збереження його суверенітету та подальший соціально-економічний та культурний поступ неможливі без утвердження в суспільній свідомості загальнонаціональної ідеї України, яка виступає основою інтегративної суспільної ідеології, ідеологічною домінантою. Виходячи з цього державна влада має розглядатися і через призму своєї основи, і демократичних цінностей, які формуються в суспільстві, на творення яких вона певним чином впливає. Автор зазначає, що під дією соціальних цінностей утворюються і різноманітні соціальні умови, і конкретно-історичний індивідуум. Такий концептуальний підхід, на думку автора, дозволяє дослідити не лише цінність людської особистості як категоріальний синтез соціально-філософської методології, а й проаналізувати людину, її життя, права і свободи, честь і гідність у контексті сучасної теорії держави і права, конституційної державності та демократичної державної влади як ціннісної детермінанти подальшого розвитку суспільства і держави. У цьому контексті формування уявлення про людину, її права і свободи з подальшим його аналізом у незмінній формі здійснюється за допомогою рефлексивної методики, що створює безпосередній зміст соціально-філософської теорії та юридичної антропології.

Нове бачення сучасної людини в контексті її взаємодії з державною владою детермінує вимоги переорієнтації діяльності державної влади до суто людських проблем, аналізу процесів її організації та функціонування крізь призму «людського виміру», дослідити які можна за допомогою специфічної комбінації методів і особливого понятійного апарату соціальної філософії, соціології, політології, психології та сучасної юридичної теорії. Онтологічний, гносеологічний, логіко-історичний, діалектичний, синергетичний, феноменологічний, герменевтичний, системний, структурний, функціональний методи складають основу методології і дозволяють побудувати цілісну систему знання про людину, що сприяє її адекватному розумінню у всіх складних взаєминах зі світом, суспільством, державою, іншими індивідами. При цьому, зазначає автор, дуже важливо щоб юридична наука не розчинилася у філософських категоріях, у філософії права.

Системний взаємозв'язок держави і громадянського суспільства припускає, по-перше, реалізацію функціонального підходу до держави, по-друге, усвідомлене ставлення частини суспільства, яку можна назвати політичною елітою, до своєї власної соціальної позиції («учасник - спостерігач») і способу управління, що реалізовується. Перше забезпечує подолання відчуження держави від суспільства, що виступає на практиці як зростання орієнтації держави на задоволення інтересів громадянського суспільства, а друге показує реальну зацікавлену силу, яка просуває соціально значущі зміни. Тривале, зростаюче напруження між протилежностями взаємозв'язку або посилення (через свідоме втручання людини) однієї з них обертається, як правило, руйнацією системи. Опанування системним підходом як в теорії права, так і у практиці формування та функціонування правової системи, зокрема, системи права та законодавства, сприяє вияву і застосуванню засобів підтримки рівноважного, сталого стану системи, її здатності адаптуватися до зміни зовнішніх умов та обставин.

У субстанціональному підході держава представлена автором як самодостатнє утворення, що сама управляє соціальними процесами. Застосовуючи функціональний підхід, автор аналізує державу як інструмент, спосіб регулювання соціально значущих відносин, і цей принцип обумовлює наступні положення: включення комунікативного аспекту у взаємовідносини «громадянське суспільство - держава»; встановлення досягнення мети як принципу існування соціальної системи, виходячи з усвідомлення «загального блага» як принципу розвитку самої системи, і звернення до «духу» закону, із загального блага витікаючого; розуміння легітимності не тільки як категорії за формою, але і, по суті, як дієвої цензури з боку особистості на влив держави; нарешті, високого ступеня «зрілості» особистості, що входить в структуру держави.

Аналіз різних концепцій в рамках вказаних підходів показав, що держава як особливого роду соціальний інститут незалежно від політичного режиму для свого нормального функціонування, а саме, досягнення мети, потребує взаємодії з громадянським суспільством, яка може бути визначена, зокрема, як зворотний зв'язок (категорія системного підходу) або легітимність. Останнє і складає невідчужуване право і відкриту можливість особистості знову ж таки незалежно від існуючого політичного режиму залишатися джерелом життєздатності держави і критерієм її адекватності соціальній системі. Фундаментальна роль особистості і громадянського суспільства в збереженні соціальної системи заснована на їх «укоріненості в бутті» - з погляду онтології, а також їх атрибутивній можливості бути джерелом ідей в комунікативному дискурсі (Ю. Хабермас) і виступати суб'єктом рефлексії соціальних фактів (Е. Дюркгейм).

В контексті дослідження проаналізовано співвідношення понять «принципи,» «засади,» «основи.» Визначено, що найбільш ґрунтовно предмет дослідження розкриває поняття основи як головна складова частина чого-небудь, серцевина, ядро, найважливіша частина змісту (теорії, науки, тощо); головні засади, підвалини чого-небудь (моралі, поведінки та ін.). Обґрунтовано застосування поняття «основи». В контексті проблематики дослідження визначається, що найбільш повне методологічне навантаження буде нести поняття «основи організації державної влади» під якими автор розуміє провідні принципи, правила, вихідні положення, головні засади системи внутрішніх зв`язків органів державної влади, що включає відносини участі у формуванні державної влади та відносини участі в її реалізації.

Гуманізм є фундаментальною основою організації державної влади. Він має загальне значення для устрою всієї держави. Даний принцип означає визнання цінності людини як особистості, затвердження пріоритету її інтересів у діяльності держави. Гуманізм - це орієнтація на приватні інтереси, на права і свободи людини як вищу цінність. А народовладдя виходить із пріоритету загальних інтересів народу, його цілісності і суверенітету. Кожна з цих двох категорій відображає зміст реального вектору соціальної активності, а їх єдність і оптимальна збалансованість забезпечують змістовну цілісність влади. Тому названі основи пропонується називати основами змісту влади.

Досліджуючи поняття гуманізму підкреслюється те філософське визначення людини, за яким суще в цілому інтерпретується, оцінюється від людини і відповідно людиною (М. Хайдегер). Розглядаючи гуманізм як фундаментальну основу організації державної влади зазначається, що він має загальне значення для устрою всієї держави і по-різному називається вченими: «людський вимір державності» (О. Лукашева), визнання самоцінності людини (B. Нерсесянц), «історично зумовлену систему поглядів, яка визнає людину самодостатньою цінністю, розглядає її як свідомого суб'єкта своїх дій, розвиток якого за законами власної діяльності є необхідною умовою розвитку суспільства» (Т. Панфілова). Пропонується розуміння гуманізму як визнання цінності людини як особистості, затвердження пріоритету її інтересів у діяльності держави.

В гуманістичних традиціях, що вироблені кращими представниками людства протягом багатьох століть сконцентровані принципи свободи, справедливості, поваги до людини, захисту особистості. Гуманізм, демократія, соціальна правова держава - це ті соціальні цінності, що нерозривно пов'язані між собою та визначають суть нинішнього реформування влади в Україні. Вони також є потужними імпульсами, що здійснюють вирішальний вплив на розвиток економічної, духовної сфер суспільства, формування політичної та правової культури його членів. Вони спрямовані на затвердження в державі принципів соціальної справедливості. Шлях до утвердження цих високих ідеалів не є простим. Він пов'язаний із комплексним вираженням політичних, економічних, соціальних, ідеологічних, психологічних, організаційних та інших завдань. Однак, тільки послідовно вирішуючи ці та інші завдання можна втілити в життя важливу гуманістичну мету - дійсно поставити людину в центр суспільної системи, забезпечити людині гідне існування та всебічний гармонійний розвиток.

Гуманістичні цінності набувають для людини і суспільства самоцінного значення, відносяться до вищих цілей життя, організують життєві цілі в ієрархію, вершиною якої є феномени, що відображені в категоріях: свободи, рівності, справедливості тощо.

Справедливість - цілісна система, що функціонує за рахунок взаємодії її об'єктивної основи, якою є всі суспільні відносини, і суб'єктивної форми, що діє на різних рівнях індивідуальної й суспільної свідомості. Ідея справедливості пронизує всі сфери життя суспільства, але найбільш яскраве втілення вона дістає в праві, що регулює найбільш важливі суспільні відносини. Так проявляється сутнісна єдність права і справедливості.

Справедливість є особливою правовою категорією. Справедливість, не втрачаючи зв'язку з мораллю, виступає як аксіологічний критерій у процесі створення й реалізації правових норм.

Справедливість значною мірою лишається явищем моралі, соціальним й етичним критерієм права, своєрідним «містком», по якому моральні погляди й почуття проникають і вплітаються в правову тканину суспільства. Сам факт видання нових правових норм нерідко виступає як результат реалізації почуття справедливості, що спрямовує діяльність законодавця.

Сама справедливість - є найважливіша цінність, але разом з тим зрозуміти її можна тільки як елемент, сторону, грань всієї існуючої системи гуманістичних цінностей. Справедливість має свою власну цінність, незалежно від тих, на яких вона ґрунтується. Мова йде про здатність справедливості раціонально регулювати ті або інші відносини. Справедливість протистоїть всьому довільному в правилах та їх застосуванні, усякій невпорядкованості дій по їх реалізації.

У сучасному суспільстві справедливість розглядається як забезпечення інтересів і прав людини. Ухвалення справедливого рішення в справі на рівні суспільства полягає у врахуванні різних інтересів і знаходженні компромісів. Таким чином, соціальна справедливість переставляє собою компроміс інтересів окремих людей, соціальних груп.

Традиційне розуміння свободи як пізнання об'єктивної необхідності і дії відповідно до неї є дуже загальним і абстрактним. Об'єктивно людина залишається вільною лише зовні, а її внутрішня свобода обмежена необхідністю ставити свої дії в залежність від зовнішніх умов, детермінувати свою поведінку не своїми внутрішніми інтересами, і переконаннями, а об'єктивними обставинами. Суб'єктивна свобода і є друга складова частина поняття свободи. Для її досягнення необхідне не просто усвідомлення людиною об'єктивної необхідності того або іншого варіанту поведінки, а усвідомлення відповідності цієї необхідності її внутрішньому суб'єктивному світу. Суб'єктивна свобода, робить висновок автор, це реалізована свобода волі людини, коли суб'єктивна воля стає одним з детермінантів поведінки.

Суб'єктивні потреби особи прагнення до повної незалежності і безумовного задоволення своїх інтересів незмінно суперечить самому факту наявності об'єктивної необхідності. З цієї суперечності народжується діалектично єдиний стан свободи як характеристики активного стану особи. При цьому необхідність, що стала змістом свободи діяльності є якісно іншою необхідністю - опосередкованою, прийнятою внутрішнім світом людини, залученою в її діяльність.

Право часто визначається як свобода, визначена законом (Чичерін). Однак, йдеться тільки про зовнішню свободу, що виявляється в діях, а не про внутрішню свободу волі; тому робиться висновок, що право є зовнішня свобода людини, визначувана загальним законом.

Наголошується на взаємозв'язок права і свободи як комплексу двох начал. Свобода індивіда полягає в здатності ухвалювати рішення і робити вибір не на основі свавілля, а виходячи з пізнаної необхідності і відповідно до правових правил. Свобода особи виявляється при здійсненні вибору в підкоренні своєї волі, своїх потреб, своїх вчинків усвідомленій суспільно значущій меті.

Свобода людини як члена суспільства є виразом суспільної суті людини, вона виявляється, в першу чергу, в суспільних відносинах і відображає думки її носія про соціальну дійсність.

Ступінь свободи людини в суспільстві визначається умовами суспільного життя, розвитком соціальних інститутів, які опосередкують відношення людини до інших членів суспільства, до суспільства в цілому і до держави. Діяльність кожного індивіда є необхідною складовою ланкою в суспільному русі. Усвідомлення необхідності особою має сенс лише в тій мірі в якій воно спирається на свідомість необхідності брати участь в поступальному русі суспільства і сприяти йому.

В умовах, коли правові норми є виразом об'єктивної необхідності, вони служать вільній життєдіяльності всього суспільства і кожного з його членів. Свобода індивіда не просто не обмежується - навпаки, тільки виконуючи правові розпорядження, він вільний, лише за умови їх виконання можливий соціальний прогрес, досягнення мети суспільства і власної мети людини.

В роботі рівність розглядається як цінність, тісно пов'язана з принципом соціальної справедливості і свободи. Досліджується розуміння рівності як соціального ідеалу, що має історично мінливий характер, та принципу, відповідно до якого людям забезпечуються певні соціальні умови. Особливим різновидом соціальної рівності є правова рівність.

Наголошується на відмінностях між категорією «правова рівність» і проявами відносин рівності в праві. Рівність, будучи категорією і соціологічного, і логіко-математичного порядків, виражається не тільки у вигляді правової рівності, прямо пов'язаної з людиною і соціальними відносинами. В деяких випадках рівність виявляється на рівні елементів формально-технічних, які регулюють не відносини суб'єктів права, а різні положення, що відносяться до його об'єктів або інших правових явищ. законодавчо закріплений принцип рівності є рівність громадян перед законом і включає рівність прав і свобод, тобто рівноправ'я громадян, рівність обов'язків для всіх громадян, рівні підстави їх юридичної відповідальності, рівність перед судом і т. п.

В умовах ринкових відносин спостерігається розходження принципів свободи і рівності. Це визначається й нерівними «стартовими можливостями», і нерівними здібностями людей, їх непідготовленістю до включення у стихію ринку, і психологічними особливостями індивіда. Таке протиріччя між свободою й рівністю виявилось не тільки у сучасній Україні, а й в усіх державах з ринковою економікою. концепція повинна чітко сформулювати відповіді на питання: чи бере держава на себе функцію соціального захисту людини чи залишає її сам на сам з ринковою стихією; чи буде (і чи повинна) держава регулювати розподільчі відносини; чи є правомірним перерозподіл прибутку між різними соціальними верствами суспільства через оподаткування, державний бюджет, фінансування соціальних програм; чи повинна держава займатися «вирівнюванням» соціальної нерівності; чи веде свобода, що формується в економічній сфері, до встановлення соціальності; чи застарілі ідеї рівності у нових умовах, є вони міфом чи реальністю; чи можемо ми створити суспільство, що засноване на засадах соціальної справедливості й моральності, чи в умовах ринку треба від них відмовитися.

Держава, визнаючи плюралізм ідеологій, зобов'язана визначати свої пріоритети шляхом толерантного поєднання існуючих поглядів і збагачення власних ідеологічних переваг, заснованих на таких етичних правилах і моральних переконаннях як шляхетність, совість, надійність, порядність, доброта, чесність. Ідеологія, що санкціонується з боку держави повинна прищепити кожній особі реакції самообмеження на користь співтовариства. Ідеологія гуманізму повинна стати своєрідним містком, по якому моральні погляди й почуття проникатимуть і вплітатимуться в правову тканину суспільства. Основними елементами змісту ідеології гуманізму вбачається: визначення державною владою цінності людини, повагу до людської особистості, її гідності, прагнення забезпечити і гарантувати основні права і свободи, ефективне здійснення соціальних завдань та функцій держави, підвищення рівня загальної та правової культури та створення комплексної гуманістично орієнтованої системи правового виховання.

У Розділі 2. «Теоретичні основи взаємовідносин людини та державної влади» проведено комплексний аналіз основ взаємовідносин людини та державної влади, що тісно пов'язані з проблемою взаємопов'язаності держави і громадянського суспільства.

В роботі під юридичною конструкцією правового статусу особи розуміється випливаючий з основоположних ідей взаємовідносин особистості з суспільством і державою правовий інститут, що закріплює систему основних прав, свобод і обов'язків, реалізація яких значною мірою обумовлена певним ступенем дієздатності і громадянством відповідних осіб, а також гарантіями.

Зазначено, що категорія «обмеження основних прав» є центральною в юридичній конструкції. Як один з принципів вона пронизує і інтегрує систему елементів правового статусу особи до яких віднесено категорії прав та обов'язків. Всі інші елементи є або передумовами, або другорядними по відношенню до них. Використання поняття обмеження як методологічної основи аналізу основних прав, свобод і обов'язків дозволяє виявити їх суть. Категорія «обмеження» виявляється в передумовах правового статусу особи, наявність яких зумовлює володіння всіма основними правами та обов'язками.

В роботі під обмеженням основних прав розуміється обумовлена природними, соціальними і духовними причинами система правових засобів, що визначають носія, сферу нормативного змісту і порядок реалізації основних прав і свобод людини і громадянина.

В роботі проаналізовано формування загальних закономірностей правової автономії особи у функціональному аспекті її взаємовідносин із суспільством та державою. Під правовою автономією особи в дослідженні розуміється відносна самостійність внутрішнього світосприйняття і світовідчуття, самореалізація індивіда в його світорозумінні і правовому самовираженні. Таким чином може бути забезпечено гармонію внутрішньої свободи і самоврядування особи - її внутрішнього праворозуміння із зовнішньо-правовими чинниками, пов'язаними з взаємовідносинами особи і права, держави і особи, суспільства та індивіда.

Підкреслюється, що правова автономія є та самоціль, втілити яку в життя ніхто не може сам по собі, в приватному відстоюванні власних інтересів; реалізувати її можна лише спільними зусиллями за допомогою практичної діяльності. Остання обумовлена чинником конституювання правового статусу людини і громадянина в мережі відносин взаємного визнання, що вимагає активне включення особи в суспільно-державні відносини як їх безпосереднього співучасника, а не тільки як орієнтованого на власний успіх спостерігача. Затверджується неприпустимість співіснування поваги і забезпечення правової автономії однієї особи разом із нехтуванням, посяганням, приниженням і нанесенням шкоди такою для іншої особи. Автономна особистість із розвиненою правосвідомістю є суб'єктивною, неінституціональною умовою формування правової держави, що виступає альтернативною до стану як жорсткої упорядкованості, домінування політичного панування, так і дезорганізації і вседозволеності.