Юридичні гарантії права природокористування

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження знайшли відбиття в 7ми наукових працях (4х статтях, опублікованих у фахових виданнях, і тезах 3х доповідей на наукових і науково-практичних конференціях).

Структура дисертації зумовлена предметом, метою й завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, 2х розділів, що містять 8 підрозділів, висновків після кожного розділу й наприкінці дисертації та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 216 сторінок, з них основного тексту - 185 сторінок; кількість використаних джерел становить 284 найменування.

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначаються зв'язок роботи з науковими програмами, мета й завдання дослідження, методологічна й теоретична бази, розкриваються сутність і стан обраної проблеми, наукова новизна одержаних результатів, сформульовані основні положення, що виносяться на захист, наводяться дані щодо їх апробації й опублікування.

Розділ перший «Загальна характеристика права природокористування та його юридичних гарантій» складається з трьох підрозділів, у яких послідовно досліджується становлення й перспективи розвитку права природокористування в сучасних умовах, а також розкривається поняття його юридичних гарантій та наводиться їх класифіцікація.

У підрозділі 1.1. «Право природокористування: становлення й перспективи розвитку» зроблено загальний історичний огляд становлення екологічного права як галузі права, яка в період свого розвитку мала різні найменування, щодо яких продовжуються наукові дискусії. Зазначається, якщо суб'єктивні права знаходяться в нерозривному зв'язку з правом об'єктивним, то і в екологічному праві слід визначити наявність певних груп правовідносин: приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних ресурсів. З урахуванням точок зору науковців на складові екологічного права як галузі права, зроблено висновок про неоднорідність відносин, а також про те, що права щодо використання природних ресурсів (природокористування) є його основною складовою частиною. На підставі норм чинного екологічного законодавства та науково-правових уявлень щодо права природокористування аргументовано, що розглядати суб'єктивне право користування природними ресурсами як одне з природоресурсових, а не екологічних є найбільш правильним. Про доцільність такого розуміння також свідчить проект Екологічного кодексу України, який спрямовано на еколого-охоронні відносини, але містить і деякі положення про право природокористування. Слід розрізняти поняття «права громадян в галузі екологічних відносин» і «екологічні права громадян». Зазначено, що право природокористування як можливість використання природних ресурсів не їх власником було й залишається домінуючим серед юридичних можливостей використання природного об'єкта.

Досліджено інститут сервітутів на користування природними ресурсами, проведено порівняний аналіз сервітуту з загальним та спеціальним користуванням природними ресурсами. Зроблено висновок, що природоресурсовий сервітут виступає однією з гарантій забезпечення здійснення права природокористування. Запропоновано введення права публічного сервітуту, який виступив би юридичною гарантією забезпечення здійснення права загального природокористування.

У підрозділі 1.2. «Поняття юридичних гарантій права природокористування» розглянуто загальне визначення гарантій прав і свобод громадянина, які в юридичній літературі зазначаються по-різному. Встановлено, що забезпечення правомірності у реалізації суб'єктивних прав, відновлення та охорони порушених прав, законного та обґрунтованого використання прав у кожному конкретному випадку досягається спеціальними юридичними (правовими) засобами, встановленими нормами права задля безпосереднього забезпечення правильного здійснення та належної охорони суб'єктивних прав громадян, зокрема права природокористування.

Виходячи з дослідженого поняття права природокористування, аналізу термінологічного змісту загальновживаної категорії «юридичні гарантії», позицій і висловлювань щодо цього вчених, сформульовано поняття юридичних (правових) гарантій права природокористування, які розглядаються як система спеціальних правових засобів (юридичних інструментів), способів та умов, передбачених законодавством (матеріальним і процесуальним), за допомогою яких задовольняються інтереси природокористувачів, забезпечується юридична можливість виникнення, реалізації й захисту суб'єктивного права користування природними ресурсами.

Зроблено висновок, що зміст юридичних гарантій права природокористування полягає в тому, що вони виступають як спеціально-правовий засіб виникнення, реалізації, припинення, охорони й захисту прав природокористувачів. Визначено, що кожна юридична гарантія займає певне місце у всій системі гарантій, які можуть і повинні бути різними, але врешті-решт вони зводяться до сталої упорядкованості суспільних відносин, які розглядаються. Установлено, що спільність у природокористуванні реально існує, вона достатньо розповсюджена і не випадкова. Право користування окремими природними ресурсами звичайно базується на неоднорідних правових гарантіях його здійснення, але серед них убачається і деяка спільність, незалежно від природного об'єкта.

У підрозділі 1.3. «Класифікація юридичних гарантій права природокористування» запропоновано науково обґрунтовану класифікацію юридичних гарантій права природокористування. В юридичній літературі справедливо відмічається, що класифікація надає можливість при визначенні її критеріїв виявити нові риси, якісні особливості предметів та явищ.

Досліджено підстави класифікації юридичних гарантій права природокористування: За характером правових норм юридичні гарантії права природокористування поділяються на матеріальні і процесуальні. На думку автора дослідження, така класифікація є безумовною, оскільки в теорії держави і права передбачено поділ в цілому норм права за предметом правового регулювання на матеріальні і процесуальні, а правові гарантії за своєю суттю є нормами права. Особливе значення серед юридичних гарантій мають процесуальні гарантії, тому що формально закріплені права і свободи можуть бути реалізовано, лише маючи процесуальне забезпечення. За нормативною формою закріплення юридичні гарантії права природокористування, які встановлюють загальну можливість здійснення права природокористування та його конкретну реалізацію, поділяються на: конституційні норми, закони екологічної спрямованості, природоресурсові закони, підзаконні акти. За дією в часі правові гарантії права природокористування можливо поділити на гарантії постійні та тимчасові. До постійних слід віднести правові гарантії, які існують об'єктивно та діють упродовж невизначеного часу. Тимчасові ж обмежені строком дії, який необхідний для застосування тієї чи іншої правової гарантії у конкретному випадку (наприклад, строк дії ліцензії). За суб'єктом права, що наділений певними правами і обов'язками, можна виділити юридичні гарантії права природокористування фізичних осіб - громадян України (у тому числі фізичних осіб-підприємців) та юридичних осіб України (приватного права і публічного права) як основних суб'єктів, та іноземних фізичних і юридичних осіб, а також осіб без громадянства. За видом природного об'єкта виділяються правові гарантії, які забезпечують правовідносини, що виникають у зв'язку з володінням, користуванням, а для власників і розпорядженням земельними, водними ресурсами, надрами, рослинним та тваринним світом з урахуванням їх специфічних особливостей. За єдністю та поширеністю застосування юридичні гарантії права природокористування можна поділити на загальні та спеціальні. Загальними юридичними гарантіями права природокористування є закріплені в нормативно-правових актах юридичні засоби, які спрямовані на забезпечення норм права, що регулюють питання, притаманні усім видам права користування природними ресурсами. Спеціальні правові гарантії - це такі гарантії, які забезпечують виникнення, реалізацію, припинення прав щодо окремих видів природних об'єктів з урахуванням їх специфічних особливостей. За методами правового регулювання суспільних відносин юридичні гарантії права природокористування можна поділити на гарантії, які встановлюються та забезпечуються імперативним, диспозитивним та змішаним методами. За інтересами - основою суб'єктивного права юридичні гарантії права природокористування поділяються на публічні та приватні. Зазначено, що територіальна громада має рівні права з державою, тому публічність не можна зводити тільки до інтересів держави. За метою використання юридичні гарантії доцільно класифікувати на: а) превентивні - спрямовані на попередження правопорушення; б) відновлюючі - спрямовані на усунення чи відшкодування негативних наслідків правопорушення; в) штрафні - спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності.

Розділ другий «Особливості юридичних гарантій у сфері користування окремими видами природних ресурсів» складається з п'яти підрозділів, у яких досліджуються особливості юридичних гарантій права користування окремими видами природних ресурсів на етапах його виникнення, реалізації, припинення, а також охорони та захисту.

У підрозділі 2.1. «Специфіка гарантій права землекористування» аналізуються норми земельного законодавства, які закріплюють юридичну можливість використання землі на умовах користування (оренди) та забезпечують здійснення та захист суб'єктивного права землекористування. Зроблено висновок, що оренда землі є більш гнучкою правовою конструкцією використання земельних ресурсів порівняно з постійним землекористуванням, яка в майбутньому набуде превалюючого значення в земельних відносинах.

Зазначено, що у сфері використання та охорони землі юридичні гарантії мають специфічні особливості, обумовлені природним об'єктом, із приводу якого виникають земельні відносини, - домінуючим елементом екологічної системи - землею.

Досліджено особливості юридичних гарантій виникнення, реалізації і припинення суб'єктивного права користування землею, а також гарантії його охорони й захисту. Запропоновано науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства шляхом визначення юридичних гарантій здійснення й захисту права землекористування і вироблено рекомендації для вдосконалення дієвості цих гарантій. Зокрема, щодо права постійного землекористування запропоновано чітке встановлення, які саме юридичні особи розуміються ЗК України під юридичними особами державної та комунальної власності, узгодивши це питання з нормами ЦК України, який дещо по-іншому розуміє фізичних та юридичних осіб та їх види. Доповнити норми ЗК України певними соціальними категоріями громадян (ветерани праці, ветерани війни, громадяни, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи тощо), які на етапі набуття прав на землю мають особливі правові гарантії, та вдосконалити механізм, який буде гарантувати набуття і реалізацію ними прав на землю.

Аналіз Земельного кодексу України дозволяє дійти висновку про те, що правові гарантії, закріплені у Розділі V цього нормативно-правового акта, знаходять свій прояв у його окремих правових нормах, відображаючи специфічні особливості юридичних гарантій права користування та охорони землі, але також потребують певного вдосконалення. Однак, не дивлячись на це, на сьогодні Земельний кодекс України у порівнянні з іншими актами природоресурсового законодавства є єдиним нормативним актом, який найбільш повно та чітко закріплює правові гарантії здійснення та захисту права користування землею.

У підрозділі 2.2. «Відмінні особливості гарантій права користування надрами» розглянуто право користування надрами, яке є різновидом права природокористування і має свої особливості. Визначено поділ права надрокористування на види в залежності від строку та певної мети, для якої надра надаються у користування. Зазначено, що законодавство про надра не містить загальновідомих положень сервітутного права. Це вбачається в теперішній час доцільним, але може бути розвиненим у деяких напрямках використання надр. Досліджено юридичні гарантії виникнення, реалізації, припинення, охорони й захисту найбільш соціально значного, поширеного та врегульованого виду користування надрами як видобування корисних копалин.

Відмічається, що право надрокористування, надане державою належним чином певним суб'єктам, базується на принципах забезпечення максимально ефективного і раціонального використання надр, а також певних гарантій отримувачам спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами та захист їх інтересів відповідно до законодавства протягом усього строку дії спеціального дозволу тощо.

У підрозділі 2.3. «Характерні риси гарантій права водокористування» досліджено право загального та спеціального водокористування. Зроблено висновок, що деякі нормативні акти водного законодавства, на перший погляд, спрямовані на захист публічних екологічних інтересів, проте опосередковано сприяють і здійсненню права загального водокористування. Зазначено, що Водний кодекс України не відповідає деяким реаліям сучасності. Це стосується питань власності на водні об'єкти та правових положень, відомих природоресурсовому законодавству, але відсутніх у чинному Водному кодексі України, зокрема водних сервітутів. У зв'язку зі звуженням права загального водокористування доцільним уважається введення публічного сервітуту, який би дозволив найкращим чином збалансувати інтереси власника (користувачів) водних об'єктів та територіальних громад.

Проаналізовано юридичні гарантії виникнення, реалізації, припинення, охорони й захисту суб'єктивного права водокористування. Акцентовано увагу та те, що вирішення низки питань у сфері користування водними об'єктами потребує законодавчої регламентації. Зокрема, необхідна законодавча основа для того, щоб разом із визнанням угоди на користування водами недійсною визначити питання щодо водного об'єкта - залишити його у користуванні тієї чи іншої сторони противоправної угоди, або вилучити та надати у користування новому суб'єктові, або взагалі вилучити з користування. Доцільно встановити систему юридичних засобів, які б гарантували практичне забезпечення відшкодування правомірно завданих збитків, що виникли в результаті зміни умов водокористування за рішенням компетентних державних органів та інших управомочених суб'єктів.