Правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

Правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні

Виконала Лаврик Галина Володимирівна

Київ - 2008

АНОТАЦІЯ

Лаврик Г.В. Правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні (1919-1929 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю: 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Київський національний університет внутрішніх справ. - Київ, 2008.

Дисертація присвячена дослідженню теоретичних і методологічних аспектів формування системи засобів, способів і процедур правового регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини, його значення в забезпеченні права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років. Формулюються пропозиції щодо подальшого закріплення і здійснення цього права, вдосконалення чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року, діяльності Державного комітету України у справах національностей та релігій.

Ключові слова: правове регулювання, свобода совісті, свобода віросповідання, відокремлення церкви від держави і школи від церкви, свобода релігійної та антирелігійної пропаганди, діяльність релігійних організацій.

правовий конституція законодавчий наркомат

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сучасному етапі формування демократичної правової держави особливої актуальності набуває налагодження партнерських взаємовідносин між державою і церквою заради соціального, культурного і духовного піднесення українського суспільства. Привертає увагу прагнення цих двох суспільних інститутів досягти визнання і чіткого окреслення в чинному законодавстві лише тих обмежень здійснення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, які диктуються необхідністю захисту інтересів охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей, збереження традиційної релігійної культури суспільства, а також узгоджуються з нормами і принципами міжнародного права і міжнародними зобов'язаннями України.

Вдосконалення законодавчого забезпечення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій потребує конкретизації вміщеного у Конституції України, чинній редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року положення про відокремлення церкви від держави, а школи - від церкви як такого, що не означає заборону співпраці церкви і держави, неможливості присутності церкви в державних структурах, включаючи освітні заклади, фінансування державою суспільно корисних програм за ініціативою та участю церкви. Важливу роль у визначенні пріоритетності принципу партнерських взаємовідносин між державою і церквою - відокремлення церкви від держави, школи від церкви в його демократичному трактуванні, позбавленому ототожнення держави і суспільства, - відіграють методологічні підходи, до розробки яких у теорії та історії держави і права, теоріях галузевих юридичних наук зверталися українські і російські вчені С.С. Алексєєв, Т.Г. Андрусяк, В.Д. Бабкін, В.Д.Гончаренко, О.В. Зайчук, Д.А. Керімов, А.М. Колодій, О.Л. Копиленко, І.О. Кресіна, О.А. Лукашева, П.П.Михайленко, В.С. Нерсесянц, Н.М. Оніщенко, П.І. Рабінович, Ю.І. Римаренко, В.М. Селіванов, О.Ф. Скакун, В.В. Цвєтков, Ю.С. Шемшученко, Л.С. Явич, О.Н. Ярмиш та інші.

У соціально-філософських, релігієзнавчих, політологічних, історичних дослідженнях М.Ю. Бабія, В.Д. Бондаренка, О.В. Бучми, В.С. Журавського, В.Є. Єленського, Ю.Г. Кальниша, А.М. Колодного, І.Ф. Кураса, В.І. Лубського, М.В. Лубської, О.С. Онищенко, М.І. Одинцова, В.О. Пащенка, М.Ф. Рибачука, О.Н. Сагана, В.І. Силантьєва, О.В. Шуби, П.І. Яроцького, як і в працях західноєвропейських та американських науковців В.М. Аксючиця, Г.Дж. Бермана, Б.Р. Боцюрківа, Г.Л. Біддулфа, Ф. Гейера, К.В. Дьюрема, Я.Е. Замойски, Ш. Курільські-Ожвена, Д.В. Поспєловського, Л. Регельсона, Р. Реслера, К. Тіле, У. Флетчера, І.Р. Шафаревича та інших, утвердження і забезпечення свободи особистісного самовизначення, передусім можливості вибору того чи іншого варіанту віри та вільного її сповідування, підноситься на рівень найважливішого чинника поєднання зусиль держави і церкви у різних сферах життєдіяльності людини. Збереженню і відтворенню цієї тенденції сприяють успіхи правознавців України, вчених ближнього зарубіжжя С.А. Бурьянова, М.Ю. Варьяса, Н.П. Гаєвої, В.М. Калініна, І.Н. Компанійця, В.М. Малишка, О.С. Ловінюкова, Р.О. Подопригори, А.В. Пчелінцева, Ю.О. Розенбаума, В.М. Савельєва, В.Д. Титова, Ю.В. Тихонравова, О.Д. Форостюка, Л.В. Ярмол, П.П. Яшина та інших у студіюванні окремих сторін правомірної реалізації одного із загальносоціальних за генезисом та онтологічним статусом прав людини, а саме свободи віросповідання, що є наріжним каменем для багатьох інших прав і свобод.

Формування і здійснення державної політики у сфері забезпечення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, правове регулювання суспільних відносин у зазначеній сфері, ґрунтується на визнанні необхідності врахування вітчизняних традицій, реалій і перспектив встановлення світського характеру держави. Досвід, набутий у процесі формально-нормативного закріплення об'єктивно існуючих у радянській Україні можливостей для задоволення природних духовних потреб людини, інтересів, здійснення відповідної діяльності, сприяє подоланню упередженості, викоріненню будь-яких проявів дискримінації на релігійному ґрунті, а відтак і вирішенню питання про ставлення до релігійного феномена як важливої складової державного і національно-духовного відродження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках та відповідно до вимог державних і галузевих наукових програм, планів і тем, зокрема плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 5 липня 2004 року “Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років”, плану науково-дослідних та науково-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2007 рік. Її проблематика пов'язана з реалізацією перспективного плану невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 2066 від 27 вересня 2002 року “Про перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”, а також пункту 2 Плану заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України № 39 від 20 січня 2006 року “Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи”.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є ґрунтовне і послідовне опрацювання процесу правового регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини у радянській Україні 1919-1929 років з використанням викладених у теорії та історії держави і права, інших юридичних науках поглядів на його сутність та значущість, підготовка пропозицій щодо вибору і розвитку напрямів в оновленні концептуальних засад державної політики щодо свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, в удосконаленні законодавства, що регламентує забезпечення відповідного права людини.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період, що найрельєфніше відображає своєрідність функціонального призначення регулятивного впливу права на суспільні відносини у релігійній сфері життєдіяльності людини і неминуче підводять до вивчення норм, уміщених у декреті Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, що набув чинності в Україні з січня 1919 року, і закріплених у Конституції УСРР у березні того ж року. Вони засвідчували надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості умовам, необхідним для того, щоб кожна людина змогла скористатися її правом на свободу совісті.

Наприкінці 1920-х років активна діяльність із реалізації санкціонованих державою в особі її уповноважених органів юридичних норм, у яких утілювалися принципи державно-церковних відносин, супроводжувалася створенням соціально-правових гарантій свободи релігійних віросповідань і антирелігійної пропаганди. Конституція УСРР 1929 року гарантувала громадянам свободу релігійних віросповідань і антирелігійної пропаганди замість свободи релігійної та антирелігійної пропаганди.

Намагання простежити спадкоємність, новизну у розвитку і поширенні уявлень щодо забезпечення реалізації права на свободу вільного вибору релігії, світоглядних орієнтирів і переконань змушують приділяти увагу канонічному праву і нормам світського законодавства про церкву, чинним на початку ХХ століття, приписам Конституції СРСР 1936 року, Конституції УСРР 1937 року про свободу совісті, свободу відправлення релігійних культів і свободу антирелігійної пропаганди.

Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:

- розглянути філософсько-методологічні, концептуальні підходи, орієнтовані на вдосконалення, розвиток, здійснення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, а також можливість їх застосування у науково-теоретичній розробці проблем правового регулювання цього права;

- конкретизувати положення нормативно-правових актів, передусім Конституції УСРР 1919 року, в яких закріплюються принципи свободи совісті, розкриваються зміст та обсяг цього права;

- проаналізувати зміст розділів Кримінального кодексу УСРР 1922 року, поділів Адміністративного кодексу УСРР 1927 року, розділів Кодексу законів про працю УСРР 1922 року, Кодексу законів про народну освіту УСРР 1922 року, Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 року та інших документів, важливих для відтворення процесу формально-нормативного закріплення і здійснення права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій;

- дослідити передумови усунення релігійних моделей забезпечення державно-фіскальних і приватних майново-станових прав віруючих, а також забезпечення їхніх прав на дотримання приписів віровчення стосовно свят та днів відпочинку із діючої системи суспільних відносин;

- вивчити практику проведення реформи системи документування актів громадянського стану, встановлення святкових вихідних днів;

- виявити з-поміж напрямів реорганізації системи освіти і виховання такі, що перешкоджали забезпеченню права громадян на отримання релігійної освіти та виховання;

- розглянути роль, порядок, методи і засоби забезпечення реалізації Наркоматом внутрішніх справ УСРР та його органами права на свободу совісті, віросповідання і релігійної діяльності;

- простежити процес встановлення адміністративних обмежень щодо відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, здійснення іншої канонічної діяльності;

- визначити підстави та умови розподілу на церковні і релігійні громади, групи віруючих серед релігійних організацій, а також реєстрації їхніх статутів державними органами;

- здійснити класифікацію законодавства радянської України 1919-1929 років, за допомогою якого регулювалися суспільні відносини у сфері забезпечення права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність;

- охарактеризувати кримінальну відповідальність за порушення права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність як одну із гарантій його дотримання у радянській Україні досліджуваного періоду;

- на підставі аналізу конкретно-історичного досвіду регулювання відносин у сфері забезпечення права на свободу совісті і віросповідання за допомогою правових засобів сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987_ХІІ від 23 квітня 1991 року, діяльності Державного комітету України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій).

У межах зазначеного кола основних завдань об'єктом дослідження є суспільні відносини у релігійній сфері життєдіяльності людини, цільова спрямованість правового регулювання яких була передумовою здійснення права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій.

Предметом дослідження є правове регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини в аспекті завдань радянської України із забезпечення реалізації права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій.

Методи дослідження. Спираючись на дослідницьку практику багатьох поколінь учених, автор звернувся до широкої методологічної бази, зокрема філософсько-світоглядних підходів і методів побудови наукових знань та емпіричних досліджень.

Засновані на системі загальнонаукових методів пізнання методи системного, синергетичного, функціонального, соціологічного, інформаційного підходів дозволили розглянути вихідні характеристики функціонування права як найважливішого чинника визнання, дотримання та забезпечення прав і свобод людини, серед них - свободи особистісного самовизначення і творчої самореалізації в системі настанов, координат світоглядного вибору, якщо він не виходить за межі загальнолюдської етики, не перешкоджає інтелектуальному, моральному розвиткові особистості, цивілізованому співжиттю громадян (підрозділи 1.1, 1.2 та ін.).

Методи (прийоми), покладені в основу людського мислення і характерні для всіх його рівнів і форм (аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування й узагальнення, спостереження, порівняння), сприяли отриманню уявлень про поняття, категорії і явища регулятивного впливу права на відносини у релігійній сфері життєдіяльності людини, як-то свобода совісті і віросповідання, рівність перед законом об'єднань громадян за релігійною ознакою (церков, інших релігійних організацій), відокремлення церкви від держави, школи від церкви тощо (підрозділи 1.1, 2.1, 3.1, 4,1 та ін.). Методи, характерні для теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного та від конкретного до абстрактного, історичний, логічний), за допомогою таких прийомів, як моделювання, аналіз статистичних і архівних даних, надали можливість для знаходження, відбору, накопичення цілком визначених у соціально змістовному аспекті фактів утворення в системі центральних і місцевих органів влади, реорганізації і ліквідації спеціальних органів, до компетенції яких належали питання забезпечення права на свободу совісті і віросповідання, регламентації діяльності релігійних організацій; подій, пов'язаних із встановленням світського характеру радянської держави (підрозділи 2.2, 2.3, 2.4, 3.2 та ін.), а також їх подальшої раціональної обробки, систематизації. Наприклад, розуміння забезпечення реалізації органами Наркомату юстиції УСРР, органами Наркомату внутрішніх справ УСРР права на свободу совісті і віросповідання досягалося в результаті дослідження єдиного і цілісного механізму його здійснення (абстракції); і навпаки, охопити весь процес забезпечення реалізації права на свободу совісті і віросповідання не можливо було без отримання чітких і глибоких знань про забезпечення реалізації цього права органами Наркомату юстиції УСРР, органами Наркомату внутрішніх справ УСРР (елемент, конкретну ланку) (пункти 3.2.1, 3.2.2).

Для проведення цілісного, всебічного дослідження правового регулювання свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років використовувалися методи, напрацьовані юридичними науками, а саме порівняльно-правовий, тлумачення (інтерпретації) правових норм, формально-юридичний (догматичний), що взаємопов'язані і доповнюють один одного. Сучасні положення юридичної компаративістики дозволили вбачати позитивне значення, цінність правового регулювання свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у його здатності сприяти здійсненню об'єктивно існуючих можливостей для задоволення природних духовних потреб людини, інтересів. У досліджуваний період ці можливості вносили єдиний вимір, який охоплював нормотворчу діяльність, розвиток законодавства, правозастосовчу практику УСРР, РСФРР та інших радянських республік і давав змогу з достатньою точністю робити висновки про своєрідність змісту та обсягу відповідних прав, перспективи їх розширення у процесі комплексного формально-нормативного закріплення (підрозділи 1.3, 4.1, пункт 4.2.1 та ін.). Тлумачення положень Конституції УРСР 1919 року, 1929 року, законодавства з питань права на свободу совісті, релігійних віросповідань підпорядковувалося системі взаємопов'язаних принципів, притаманних усьому процесу інтерпретації юридичних норм щодо прав і свобод людини, у тому числі принципу пропорційності, принципу ефективності.

У спеціальних юридичних методах закладено значний потенціал, котрий при осмисленні суспільної і державно-правової практики конфліктно-консенсусних відносин між державою і церквою, крім спроб їх теоретичного впорядкування, надав можливість урахувати роль кримінального права у вирішенні завдання з визначення способів та міри захисту права людини на свободу совісті і віросповідання від порушень (підрозділ 4.2).

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена та забезпечена як сукупністю поставлених завдань, так і способами їх розв'язання. Вперше на основі комплексного теоретико-правового аналізу законодавства радянської України 1919-1929 років, яке фіксувало пануюче у ній розуміння свободи совісті і віросповідання, архівних та літературних джерел здійснено розгорнуту конкретно-історичну характеристику правового регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини.

У межах проведеного дослідження отримано теоретичні положення, висновки та рекомендації, які відповідають критеріям наукової новизни. Зокрема, автором уперше:

- встановлено сукупність філософсько-методологічних, концептуальних підходів, котрі сприяють науково-теоретичному обґрунтуванню комплексного формально-нормативного закріплення права на свободу совісті і віросповідання у радянській Україні 1919-1929 років, важливе місце серед яких посідає диференційований підхід, позначений розмежуванням агресивно-атеїстичних дискримінаційних положень, пов'язаної з ними практичної діяльності, і жорстких вимог світськості;

- виділено два етапи відтворення і вдосконалення процесу правового регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років: перший, з часу виявлення потенційних можливостей досягнення “пролетарського” ідеалу переміщення релігійно-церковних інтересів зі сфери публічного права у сферу приватного права, інтеграції релігійних організацій та їх об'єднань в існуючу систему суспільних інститутів до узагальнення і розвитку цих можливостей на початку 1990-х років; другий, сучасний етап науково-теоретичної розробки зазначеного процесу;

- на основі вивчення нормативно-правових актів, окремих дослідницьких напрацювань здійснено послідовне розрізнення понять свободи совісті як свободи особистісного самовизначення і творчої самореалізації в системі настанов, координат світоглядного, віросповідного вибору та свободи релігійної дії, внаслідок чого використано визначення свободи совісті, змістом якого є реалізація можливостей, утілених у праві на свободу віросповідання (дійсній волі сумління) та праві на свободу релігійної дії (церковній волі);

- подано характеристику ролі, порядку, методів і засобів забезпечення реалізації Укрполіром, Ліквідаційним відділом з відокремлення церкви від держави, відділом Культів та іншими утвореними вищими органами державної влади та управління УСРР установами права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність;

- виокремлено три групи законодавчих актів радянської України 1919-1929 років, що використовувалися у регулюванні свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій, відображено їхню здатність бути відкритими для подальшого коригування, внесення доповнень унаслідок змін, котрі відбувалися у соціально-економічному, політичному житті;

- узагальнено конкретно-історичний досвід урегулювання діяльності, поведінки прихильників будь-якої релігії за допомогою правових засобів, у тому числі норм конституційного, адміністративного, цивільного та іншого законодавства, підготовлено пропозиції щодо застосування цього досвіду при оновленні концептуальних засад взаємовідносин держави і церкви, доопрацюванні чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року, уточненні і доповненні завдань з реалізації державної політики у релігійній сфері, покладених на Держкомнацрелігій.

У дослідженні вдосконалено теоретичні положення, відповідно до яких:

- враховано суперечливість переходу від реалізованого в радянській Україні 1919-1929 років принципу свободи совісті, релігійної та антирелігійної пропаганди до декларованого в ній принципу свободи релігійних віросповідань і антирелігійної пропаганди;

- відтворено обставини розробки та впровадження в практику ведення записів актів громадянського стану законоположень щодо вилучення метричних книг із церковних установ, включення до трудового законодавства радянської України вимог щодо скорочення календаря релігійних свят;

- визначено підстави та умови введення класифікації релігійних організацій, що відповідає порядку утворення й управління церковних і релігійних громад, груп віруючих, а також ускладнення процедури реєстрації їхніх установчих документів державними органами;

- опрацьовано кількісні показники, які відображають стан, динаміку і тенденції розвитку інституційної структури релігійних організацій у радянській Україні досліджуваного періоду;

- проаналізовано відкладені серед документів Наркомату юстиції УСРР, ЦК Допголу, Наркомату внутрішніх справ УСРР матеріали тематичних справ з практики революційних трибуналів, інших судових органів радянської України 1919-1929 років і виокремлено найбільш типові випадки порушення права на свободу совісті, віросповідання, правил про відокремлення церкви від держави, а також санкції за їх скоєння.

Подальшого розвитку набули висновки та узагальнення, пов'язані із:

- висвітленням такого стану (режиму) правового регулювання, котрий виявлявся на суб'єктивному індивідуальному рівні шляхом закріплення і здійснення права на свободу совісті і віросповідання, та на суспільному рівні шляхом встановлення і виконання лише тих вимог, які мали сприяти повному звільненню всіх сфер суспільного життя, що знаходилися у віданні держави, від регулятивно-санкціонуючої ролі релігії і церкви;

- збереженням наукової і загальної культурологічної традиції документальної фіксації визначених особистих і соціальних характеристик кожної окремої людини у формі записів у метричних книгах, а також традиції дотримання двонадесятих та інших релігійних свят, впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес;

- законодавчим забезпеченням функціонування релігійного середовища радянської України, що вказувало на фактичне усунення держави від вирішення ряду питань, які стосувалися інституційної розбудови релігійних організацій.

Практичне значення одержаних результатів обумовлене насамперед теоретичною спрямованістю дослідження і полягає у тому, що вони розвивають і доповнюють ряд розділів теорії держави і права, передусім розділ, присвячений загальній теорії прав людини. Звернення до наведених у дисертації нових і узагальнених у ній відомих матеріалів теоретичного, історико-правового характеру у процесі дослідження наступних хронологічних періодів сприятиме науковому переосмисленню і подальшому розвитку концептуальних засад взаємовідносин держави і церкви, доопрацюванню чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року, підготовці науково-практичного коментаря до цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері забезпечення права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій.

Уміщені в дисертації висновки, пропозиції, рекомендації і зауваження можуть ураховуватися у діяльності Держкомнацрелігій, інших державних органів (органів юстиції, фінансових інстанцій) з метою надання консультативних, інформаційних, експертних послуг, сприяння нейтральному арбітруванню при виникненні міжконфесійних суперечок, конфліктів із майнових питань, вирішенні їх відповідно до законодавства.

Матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватися у навчально-методичному забезпеченні ряду тем курсів теорії держави і права, історії держави і права України, історії політичних і правових учень, конституційного права України, підготовки тематичних планів і програм навчальних курсів, практикумів, семінарів, об'єднаних спільною назвою “Релігія і право” і призначених для формування у слухачів світоглядної культури, здатності сприймати і критично оцінювати релігійну дійсність, що є необхідним в умовах динамічного розвитку інституційної структури релігійних організацій в Україні.

Достовірність одержаних автором наукових положень і висновків підтверджується актами про впровадження результатів дослідження у роботу Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності № 180655 від 21 грудня 2007 року, Головного управління юстиції у Полтавській області, відділу у справах національностей Полтавської облдержадміністрації, Управління державної служби Головного управління державної служби України в Полтавській області, у навчальний процес Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка від 5 вересня 2007 року і Полтавського інституту економіки і права ВНЗ “Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” від 7 вересня 2007 року, Полтавського обласного комітету-об'єднання “За чесну владу на Полтавщині” (Асоціації “Громадянське суспільство”) № 33 від 7 вересня 2007 року.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та ідеї роботи оприлюднені у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних конференціях, зокрема “Історія релігій в Україні” (Львів, 2001, 2002, 2003, 2004, 2007; тези опубліковано), “Українська історіографія на рубежі століть” (Кам'янець-Подільський, 2001; тези опубліковано), “Православ'я - наука - суспільство: проблема взаємодії” (Черкаси, 2003, 2004; тези опубліковано), “Динаміка наукових досліджень 2004” (Дніпропетровськ, 2004; тези опубліковано), “Перспективные разработки науки и техники” (Белгород, 2004; тези опубліковано), “Наука та освіта” - 2006” (Дніпропетровськ, 2006; тези опубліковано), “Відкритий діалог: влада, промисловість та громадянське суспільство” (Маріуполь, 2006; тези опубліковано), представлені на регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми застосування правових норм” (Полтава, 2006; тези опубліковано), “Актуальні проблеми права” (Полтава, 2007; тези опубліковано).

Дисертація обговорювалася на міжкафедральному семінарі кафедри історії держави та права і кафедри теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, простежується зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета і завдання, визначаються хронологічні межі, об'єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, подаються відомості щодо їх впровадження. Міститься інформація про апробацію, публікації результатів дисертації.

Перший розділ “Загальнотеоретична характеристика правового регулювання свободи совісті, віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років та її джерельна база” складається з трьох пов'язаних між собою підрозділів.

Перший із них “ Теоретико-методологічні засади дослідження правового регулювання свободи совісті, віросповідання і статусу релігійних організацій” розпочинається трактуванням об'єктивно існуючих можливостей для задоволення природних духовних потреб людини, інтересів та проведення необхідної для цього діяльності, їх успішного вивчення у контексті “наділення” законодавства таким смислом (змістом), аби воно могло слугувати реальним засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав.

Всебічне вивчення природи, змісту і сутності релігійних відносин, які за даних соціально-політичних умов можуть бути за допомогою юридичних норм і всіх інших юридичних засобів нормативно врегульовані, впорядковані, захищені і спрямовані у своєму розвитку на потреби кожного з учасників (сторін), дозволяє не тільки сприймати ці суспільні відносини як предмет правового регулювання, а й дістати більш повне уявлення про реалізацію потенціалу права, його силу у сфері регульованих суспільних відносин. Своєрідність правового регулювання полягає в тому, що воно за своєю природою виступає специфічним різновидом соціального регулювання, спрямованого на досягнення певних результатів у житті суспільства, і завжди здійснюється завдяки своєму особливому “інструментарію”, властивому тільки праву механізмові, покликаному юридично гарантувати досягнення цілей, які ставить законодавець. Під такими цілями розуміється сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні, зокрема релігійні, потреби заради соціально-економічного, культурного і духовного піднесення українського суспільства. Перспективи розвитку і зміцнення регулятивних функцій пов'язуються з системним підходом і тими пізнавальними процедурами і методами, які його обслуговують, - структурним, функціональним та іншими.

У державі створюється і діє система правового забезпечення свободи совісті, її діяльнісного прояву у процесі самовизначення особи у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також зовнішнього самовираження на цій основі. Можливість здійснення людиною зазначеної діяльності передбачає її право на свободу віросповідання, яке охоплює можливість приймати, змінювати релігійні та інші переконання, одноособово або спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, здобувати релігійну та (або) світську освіту, а також вимагати заміни певних обов'язків перед державою на інші з мотивів релігійних чи інших переконань у випадках, визначених законодавством.

Правове забезпечення свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій постає як комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих нормативно-правових передумов, юридичних засобів та загально-соціальних умов, які є сукупністю можливостей для її реалізації, охорони і захисту.

У підрозділі 1.2 “Наукова розробка правового регулювання свободи совісті і віросповідання, функціонування релігійного середовища радянської України 1919-1929 років” відтворюється поетапне вирішення вітчизняними і зарубіжними вченими проблем, пов'язаних із правом людини на свободу совісті і віросповідання, реальним його забезпеченням упродовж десятиліття, що минуло з моменту прийняття декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року до закладення підвалин радянського законодавства про релігію та релігійні організації.

На етапі виявлення потенційних можливостей досягнення “пролетарського” ідеалу переміщення релігійних інтересів зі сфери публічного права у сферу приватного права, інтеграції релігійних об'єднань до системи суспільних інститутів, як доведено у відповідних пунктах підрозділу, важливу роль відігравав аналіз інтелектуальних пошуків відомих теологів кінця ХІХ - початку ХХ століття В.В.Глубоковського, М.І.Горчакова, П.О.Лашкарьова, Є.М.Темниковського та інших, доробку представників загальнотеоретичного блоку української і російської радянської юриспруденції, ряду прихильників кожного з визначальних напрямків вітчизняної історико-правової науки (за В.Заїкіним, А.Заїкіною - народницької, християнсько-консервативної, націоналістично-державницької ідеологій), зайнятих вивченням історії держави і права, церковного устрою досліджуваного нами періоду, а також різноманітних фрагментарних, інколи розвинутих до рівня самостійної й оригінальної теорії, думок російських учених і громадських діячів М.О.Бердяєва, С.М.Булгакова, І.О.Ільїна, А.В.Луначарського, П.О.Сорокіна, М.С.Тімашева, С.Л.Франка та інших про шляхи збереження та зміцнення духовно-культурної традиції, релігійного потенціалу.

Здійснюваний крізь призму сучасного підходу до розуміння принципу верховенства права та його панування у всіх без винятку сферах суспільного життя як найважливішої ознаки правової держави, цей аналіз засвідчував накопичення “теоретиками компанії старої професури” П.В.Гідуляновим, В.М.Гордоном, Б.О.Кістяківським, М.О.Максимейком, О.О.Малиновським, М.А.Рейснером, М.М.Фіолетовим, С.В.Юшковим конструктивних матеріалів про теоретичне і практичне значення більшовицьких церковно- і релігійно-державних порядків. Разом із “юристами за фахом”, світогляд яких був вироблений теорією і практикою радянської юриспруденції, - В.І.Бошком, О.Г. Гольбаргом, Ю.П.Мазуренком, В.І.Сливицьким, А.С.Стальгевичем, П.І.Стучкою, І.К.Сухоплюєвим, вони вдавалися до конкретизації положень про подальше застосування свободи совісті в сфері приватного права, брали участь у науково-концептуальному забезпеченні реальної потреби класово-нормативного регулювання релігійної діяльності, нерідко поза рамками їх ідеологічного тлумачення новим “революційним”, “пролетарським” правом.

Не вдаючись до спроб охопити всі висунуті аргументи на користь включення релігійних об'єднань до системи суспільних інститутів, відзначаємо виняткову плідність цієї праці. Прогностичні сценарії спрямування здобутої свободи буття релігії на сприяння подоланню духовної та соціально-політичної суспільної кризи у підрадянській Україні та всьому СРСР, розроблені українськими правниками А.М.Андрієвським, М.Д.Чубатим, російськими юристами М.М.Алексєєвим, П.І.Новгородцевим, Є.В.Спекторським та іншими на таких острівцях їхньої наукової діяльності за кордоном, як Правнича комісія при історико-філософській секції Наукового товариства ім. Т.Шевченка, факультет права Українського таємного університету у Львові, факультет права і суспільних наук Українського вільного університету, Руський юридичний факультет у Празі, разом із відповідним доробком правознавців-марксистів склали базу для осмислення вертикальних та горизонтальних взаємозв'язків між інститутами державної влади і церквою, їх прямих і побічних соціальних та політичних наслідків у межах категоріального апарату юридичних дисциплін теоретичного профілю.

Справжні грані цих взаємозв'язків відбивалися деякими із висловлюваних у вітчизняній і зарубіжній, переважно емігрантській історіографії, точок зору щодо поняття і сутності конституційно-правового інституту свободи совісті і віросповідання. Визначаючись зі специфікою та справжньою метою правового посередництва радянської держави у регулюванні суспільних відносин, що складалися під час здійснення відповідного суб'єктивного права людини, В.М. Калінін, М.Г. Кириченко, В.В.Клочков, В.О.Куроєдов, Г.І.Лупарєв, Ф.М.Рудинський та інші вчені приділяли увагу законодавству про релігійні культи. Особливу роль у його становленні вони відводили декрету Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року, покладеному в основу декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року.

За сучасних умов динаміка змін у правовому регулюванні свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років співвідноситься з досягнутим рівнем, глибиною взаємовідносин між державою і церквою, ступенем їх співпраці. У результаті на законодавця покладається завдання створення простого, чіткого та необтяжливого механізму реалізації права на свободу совісті і віросповідання, права на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами - у тих сферах, де така реалізація потребує участі держави.

У підрозділі 1.3 “Джерельна база дослідження” подається огляд широкої джерельної, зокрема нормативної бази дослідження.

З-поміж комплексів і груп джерел наукових уявлень про сутність і функціональне призначення правового регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у зазначений період суспільного розвитку на особливу увагу заслуговують архівні документи, насамперед ділова документація фондів вищих органів державної влади та управління УСРР, котрі зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України): Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф. 1), Ради Народних Комісарів (ф. 2), Наркомату внутрішніх справ (ф. 5), Наркомату юстиції (ф. 8) та інших.

Декрети, постанови, інструкції, обіжники, розпорядження ВУЦВК, ВЦВК і ЦВК СРСР, Ради Народних Комісарів УСРР, РСФРР і СРСР, наркоматів -- юстиції, внутрішніх справ, освіти, з питань націоналізації церковно-монастирського майна, реєстрації релігійних організацій тощо вміщувалися в Збірниках узаконень і розпоряджень робітничо-селянських урядів УСРР та РСФРР (ЗУ УРСР, ЗУ РРФСР), збірниках законів і розпоряджень уряду СРСР, республіканських офіційних періодичних виданнях “Вісти ВУЦВК” (Київ, 1919; Харків, 1920-1934), “Вестник Народного Комиссариата Внутренних Дел УССР” (Київ-Харків, 1919), “Бюллетень Народного Комиссариата Внутренних дел УССР” (Харків, 1922-1925), “Адміністративний вісник” (Харків, 1925-1926), “Вісник радянської юстиції” (Харків, 1922-1931), “Бюлетень Народнього комісаріату юстиції та Найвищого суду УСРР” (Харків, 1922-1934), а також у спеціалізованих збірниках Ліквідаційного відділу по відокремленню церкви від держави Наркомату юстиції УСРР, які становили науково-теоретичний і життєво-практичний інтерес як для “адмінпрацівників”, так і для членів релігійних громад, служителів культу. Не залишались поза їхньою увагою різного роду тлумачення українського чинного законодавства, у тому числі коментарі глави ІІІ Особливої частини Кримінального кодексу УСРР 1922 року під назвою “Порушення правил про відокремлення церкви від держави” (у Кримінальному кодексі УСРР 1927 року - ІV розділу “Зламання правил про відокремлення церкви від держави”), редаговані головним чином союзним законодавцем, та коментарі X поділу Адміністративного кодексу УСРР 1927 року, відомого як “Правила про культи”, підготовлені правниками, котрі переважно працювали у наукових установах Харкова, тодішній столиці радянської України.

Офіційному оприлюдненню документів вищих органів державної влади та управління УСРР передувало їх затвердження вищим партійним органом. Яскравим підтвердженням цього є архів загального відділу ЦК КП(б)У, протоколи засідань політбюро та секретаріату ЦК КП(б)У, а також матеріали до них із фонду Центрального Комітету Комуністичної партії України в Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6; оп. 16; оп. 20). Оригінали чи копії документів, які декларували свободу совісті, регламентували діяльність релігійних організацій, відклалися в архівах губернських та окружних комітетів КП(б)У, які зберігаються в більшості відповідних місцевих обласних архівів України. Детальне вивчення понад 15 фондів губернських, окружних, повітових виконавчих комітетів рад та їхніх окремих відділів, губернських та окружних комітетів КП(б)У свідчить, що керівні державні і партійні органи УСРР запозичували основний зміст найважливіших законодавчих актів РСФРР, у тому числі і з питань свободи совісті, діяльності релігійних організацій.

Окрему різнопланову групу джерел, важливих для вивчення зазначеної проблематики, складають автобіографічні матеріали (щоденники, мемуари, листування), спогади колишніх служителів культу різних релігійних конфесій, у тому числі єпископату прорадянських церковних утворень (ідеологів із недружнього до УАПЦ і традиційної (тихонівської) РПЦ середовища), громадських і політичних діячів царського, державних українських урядів, радянських державних і партійних працівників, причетних до перетворень у релігійній сфері життєдіяльності суспільства.

Інформаційний потенціал архівних і друкованих документальних матеріалів сприяє відтворенню цілісної картини надання формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які були необхідні для дотримання права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні досліджуваного періоду.

Другий розділ “Закріплення свободи совісті, віросповідання, світського характеру держави у законодавстві радянської України 1919-1929 років” складається з чотирьох підрозділів, присвячених вивченню положень радянського законодавства, насамперед Конституції УСРР 1919 року, 1929 року, ряду нормативно-правових актів, в яких проголошувалася свобода совісті, віросповідання, гарантії її здійснення.

У підрозділі 2.1 “Відокремлення церкви від держави як конституційний принцип свободи совісті і релігії” стверджується, що зазначений принцип становив надбання не стільки практики - правотворчої, а відповідно й правозастосовчої, - скільки теорії, яка активно користувалася ним як однією з методологічних засад визначення в декреті Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року, гарантій здійснення громадянами свободи совісті і церковної свободи релігійної дії.

В умовах відступу до непівського буржуазного права свобода совісті розглядалася радянським законодавцем з точки зору необхідності забезпечення громадянам, насамперед віруючим, вільного вибору релігій, заснування ними нових релігійних учень, сповідування, тобто відправлення культу, використання громадських і політичних прав, незалежно від релігійних переконань, що потребувало рівності перед законом усіх релігійних громад, і, нарешті, можливості не належати до жодної релігії.

Здійснення церковної свободи релігійної дії (церковної волі) пов'язувалося із свободою засновувати нові релігійні громади, свободою церковної організації й управління, повною рівністю у правах усіх зареєстрованих релігійних громад.

Обидва наведені переліки, що своєю появою завдячують головним чином відтворенню цілком реальних перспектив розвитку законодавчого закріплення принципів державно-церковних відносин, відповідали приписам Конституції УСРР 1919 року. З-поміж них виявляються такі, що потребували коригування, деяких змістовно-термінологічних уточнень, доповнень, змін і навіть скасування внаслідок виникнення проблем з їхнього застосування, а також світоглядної нетерпимості між віруючими і невіруючими, атеїстами.

У підрозділі 2.2 “Реформування системи документування актів громадянського стану” йдеться про найбільш загальні і стійкі тенденції до усунення релігійних моделей забезпечення державно-фіскальних і приватних майново-станових прав громадян із діючої системи суспільних відносин, що неминуче призвело до реформування відповідних галузей чинної системи права.

Своє відображення у радянському законодавстві в галузі сімейного права (з 1926 року підготовленому за цією галуззю Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР) поступово знаходили перехід до обов'язкової громадянської реєстрації шлюбу, впровадження державної реєстрації фактів народження, смерті, зміни прізвища, імені окремої особи.

Залежно від об'єктивних соціально-економічних, політичних, духовно-культурних умов і чинників, а також від суб'єктивного ставлення громадян, посадових осіб держави й суспільства (соціально-психологічного чинника) вирішувалося питання розробки і впровадження в практику ведення записів актів громадянського стану ряду декретів Раднаркому УСРР та відповідних розділів інструкції Наркомату юстиції, Наркомату внутрішніх справ і Наркомату освіти УСРР про застосування законоположень про відокремлення церкви від держави від 10 листопада 1920 року, де йшлося про вилучення метричних книг з усіх духовних та адміністративних установ і передачі їх відповідним міським, повітовим і волосним земським управам, про зміну характеру цих записів (зникла інформація про станову належність населення і виконання релігійних обрядів).

Підрозділ 2.3 “Включення до трудового законодавства вимог щодо скорочення календаря встановлених церквою святкових днів” присвячено питанням забезпечення прав віруючих на дотримання приписів віровчення стосовно свят та днів відпочинку.

З появою 24 січня (6 лютого) 1918 декрету Раднаркому РСФРР “Про запровадження західноєвропейського календаря” втрачалася можливість дотримання двонадесятих релігійних свят, які не співпадали з вихідними днями. З опублікуванням 28 лютого 1919 року постанови Наркомату праці УСРР “Про восьмигодинний робочий день (тимчасове положення)” нехристиянам дозволялося вносити до свого робочого розкладу інші свята, замість недільних та перелічених у “Правилах про щотижневий відпочинок і про святкові дні” Кодексу законів про працю РСФРР 1918 року святкових днів. Доповнюючи свою постанову “Про святкування Пасхи” 18 квітня 1919 року, Наркомат праці УСРР усім центральним і місцевим відомствам надавав право встановлювати в пасхальні дні понаднормові роботи.

У пізніших розпорядженнях і поясненнях Наркомату праці УСРР з приводу тих чи інших свят разом із намірами скорочення календаря церковних свят простежувалася тенденція до рішучої боротьби з порушеннями законодавства про святкові дні (особливо ті, які були пов'язані із знаменними історичними і суспільними подіями), тобто революційні свята.

На зменшення кількості релігійних свят були спрямовані закріплені Кодексом законів про працю УСРР 1922 року порядок встановлення передсвяткових скорочених робочих днів та порядок визначення оплати праці різних категорій вихідних днів.

У підрозділі 2.4 “Правова регламентація обрядово-культової та освітньої діяльності релігійних організацій” із системи радянського законодавства виокремлюються ті нормативно-правові акти, якими встановлювалася заборона будь-де, крім храмів, публічно виставляти релігійні емблеми і прилюдно виконувати дії релігійного характеру, запроваджувалася винятково світська освіта з цілковитим ігноруванням будь-якого релігійного впливу на духовний розвиток особистості і суспільства. В інструкції Наркомату юстиції, Наркомату внутрішніх справ і Наркомату освіти УСРР про застосування законоположень про відокремлення церкви від держави від 10 листопада 1920 року, інструкції Наркомату освіти і Наркомату внутрішніх справ УСРР про порядок занять приватних осіб з дітьми від 24 березня 1924 року відображалися пропозиції щодо доповнення проголошеного ст. 9 декретів Раднаркому РСФРР і Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” принципу відокремлення школи від церкви забороною викладання в храмах і приватних будинках віровчень особам, які не досягли 18-річного віку, а також вказівкою на те, що дозволи на викладання віровчень особам, які досягли зазначеного віку, мають надаватися органами місцевої влади (виконкомами).

Кодексом законів про народну освіту УСРР 1922 року принцип відокремлення школи від церкви розглядався як умова досягнення мети радянського виховання й освіти, конкретизована цілковитим знищенням релігійного впливу на “покоління будівників нового комуністичного суспільства”, організацією антирелігійної діяльності всієї розгалуженої мережі освітніх закладів (дошкільних, загальноосвітніх, середніх, спеціальних, вищих) та іншими напрямами руйнування і реорганізації релігійної освіти, запровадження винятково світської освіти.

У третьому розділі роботи “Організаційно-правовий механізм забезпечення реалізації права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” досліджується проблема створення і вдосконалення організаційно-правового механізму забезпечення реалізації права на свободу совісті, віросповідання у різних сферах суспільного життя, “перебування” тут релігійних організацій.

Кардинальні економічні і політичні зміни, як визначено у підрозділі 3.1. “Теоретичні, науково-практичні основи забезпечення реалізації державою та її органами права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” третього розділу, вимагали збереження за релігійними та іншими, віднесеними до відання традиційних (історичних) церков, зокрема Російської православної церкви, організаціями особливого правового статусу. Зруйнувавши їхню ієрархічну структуру шляхом створення великої кількості не пов'язаних між собою церковних та релігійних громад, груп віруючих, радянська держава розглядала останні як приватні громади (товариства) і спілки, які не мали на меті отримання прибутку. Відповідно, зводилися нанівець будь-які спроби ініціювати перегляд по суті політичної позиції, яка передбачала, як, власне, і мала своїм наслідком позбавлення релігійних об'єднань, по-перше, організаційно-правової єдності у формі юридичної особи і, по-друге, здатності надавати своїм постановам характеру формально-правового примусу як стосовно членів цих об'єднань, так і сторонніх до них осіб, тобто публічно-правових функцій.

Першим спеціальним державним органом, який із червня 1921 року по вересень 1922 року надавав консультативну та методологічну підтримку у застосуванні загальних положень, як, власне, й інструктивних матеріалів, з питань затвердження і реєстрації статутів релігійних організацій та їхніх об'єднань, став V (Ліквідаційний) відділ з відокремлення церкви від держави і школи від церкви Наркомату юстиції УСРР. На шляху до своєї головної мети, а саме ліквідації зв'язку між церквою та державою, він вирішив більшість завдань щодо забезпечення за трудящими “дійсної” свободи совісті, окреслених низкою нормативно-правових актів початку 1920-х років.