Правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні

У пункті “Порядок, методи і засоби забезпечення реалізації Наркоматом внутрішніх справ УСРР права на свободу совісті, віросповідання та релігійну діяльність” підрозділу 3.2 “Забезпечення реалізації Наркоматом внутрішніх справ УСРР права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” з'ясовується, що постановою ВУЦВК від 6 вересня 1922 року Ліквідаційний відділ з відокремлення церкви від держави Наркомату юстиції УСРР, його місцеві органи разом із штатами та коштами на їх утримання передавався до Наркомату внутрішніх справ УСРР. Функції подальшої розробки юридичного механізму визначення легітимності релігійних організацій та їхніх об'єднань переходили до відповідних підвідділів, комісій при місцевих органах Наркомату внутрішніх справ УСРР, а саме відділів управління губернських та повітових виконавчих комітетів рад.

Постановами Раднаркому УСРР, спільними постановами ВУЦВК та Раднаркому УСРР, іншими нормативно-правовими актами на ці відділи (з 1923 року на адміністративні відділи губернських і повітових виконавчих комітетів рад) покладалися широкі повноваження у справі підготовки і передачі центральній владі висновків щодо статутів релігійних громад і груп, їхньої діяльності, передачі в користування групам віруючих церковного майна тощо, а також нагляду за діяльністю місцевих відділів запису актів громадянського стану та за реєстрацією цих актів.

Відсутність чіткості і прозорості у визначенні функцій, завдань Наркомату внутрішніх справ УСРР у сфері свободи совісті, віросповідання і релігійної діяльності негативно позначалася на порядку, методах і засобах забезпечення ним відповідного права. Наркомат внутрішніх справ УСРР, відділок відокремлення церкви від держави адміністративного відділу Наркомату внутрішніх справ УСРР, згодом реорганізований у відділ культів цього ж наркомату, вдавався до приведення в дію механізму розкладу релігійних організацій шляхом їх дискримінації. Відділ культів Наркомату внутрішніх справ УСРР замість заздалегідь передбачених нормативно-правовими актами вдосконалення інструкції (правил) з відокремлення церкви від держави, вироблення заходів щодо ліквідації хатніх церков і релігійних культів, ведення обліку релігійних груп і сект, підготовки циркулярів і пояснень законоположень про релігію та церкву приділяв увагу обліку функціонуючих і зачинених молитовних приміщень, складенню дислокаційних зведень про релігійний рух на основі відомостей, отриманих з місць. У другому пункті “Нагляд і контроль Наркомату внутрішніх справ УСРР за дотриманням права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” указаного підрозділу третього розділу йдеться про підготовку та прийняття Наркоматом внутрішніх справ УСРР рішень, які передбачали проведення місцевими виконкомами рад адміністративно-організаційних заходів щодо дотримання права на свободу совісті і віросповідання, релігійну діяльність.

Однією з головних гарантій здійснення цих заходів була закріплена в Адміністративному кодексі УСРР 1927 року заборона видавати постанови і розпорядження, які б утискували або обмежували свободу совісті. Такими вважалися постанови і розпорядження місцевих органів влади, які суперечили положенням про свободу совісті та релігійні організації, що їх встановлювала центральна влада, поясненням і розпорядженням, які видавав на розвиток цих положень Наркомат внутрішніх справ УСРР. Адміністративним кодексом УСРР 1927 року заборонялося видавати постанови і розпорядження, котрі встановлювали б будь-які переваги й привілеї у зв'язку з належністю громадян до тієї чи іншої віри.

Слід визнати, що розробники Адміністративного кодексу УСРР 1927 року схилялися до обережних та зважених змін законодавчого середовища у сфері свободи совісті, віросповідання і релігійної діяльності. Такого підходу здебільшого не поділяли у Ліквідаційному відділі Наркомату юстиції УСРР, Наркомату внутрішніх справ УСРР, особливому секретаріаті у справах культів при Голові ВУЦВК УСРР, а на місцях - в адміністративних відділах виконкомів губернських рад робітничо-селянських депутатів. Тут домагалися посилення всебічного контролю за діями в галузі застосування законодавства про релігію та релігійні організації, претендуючи при цьому на здійснення контролю діяльності самих релігійних організацій.

У четвертому розділі “Релігійно-інституційний процес у радянській Україні 1919-1929 років та його правове забезпечення” питання функціонування релігійних організацій та їх об'єднань розглядається в контексті правового регулювання свободи совісті, складовою якої є свобода сповідувати, відправляти релігійні культи і релігійні обряди, вести релігійну діяльність.

Дослідження законодавства УСРР про свободу совісті та релігійні організації, його класифікація засвідчує широкі можливості впровадження владними органами правообмежень релігійних організацій як добровільних об'єднань громадян з метою задоволення релігійних потреб, реалізації і захисту релігійних інтересів, котрі діяли відповідно до внутрішньої ієрархічної та інституційної структури. У підрозділі 4.1 “Адміністративно-правова протидія збереженню релігійними організаціями внутрішньої ієрархічної та інституційної структури” висловлюється думка, що застосування теоретично обґрунтованого, уніфікованого для використання під час розподілу молитовних приміщень між різними православними церквами принципу більшості зводилося до не завжди ефективної передачі храму у користування групі віруючих, яка об'єднувала більшість парафіян, визначену самими віруючими шляхом подвірного анкетного опитування, а також почерговості богослужінь. Цілком очевидно, що регламентація дії таких механізмів порушення відносної рівноваги конфліктуючих православних церков за участю органів державної влади не могла знайти чіткого і повного відображення у законодавчих актах УСРР. До певної міри цьому перешкоджав порядок юридичного оформлення (реєстрації) релігійних громад поза “практичною унітарністю форми релігійних об'єднань”. За час його застосування в Україні мережа релігійних організацій почала помітно зростати і в 1925 році досягла 12 208 громад, у яких перебувало 7 063 154 члени, що становило 40, 4% дорослого населення. За окремими членами релігійної громади або за її уповноваженими типовим статутом релігійної громади передбачалося право укладати договори на використання культового майна, збирати добровільні пожертви на поповнення видатків тощо.

Нищівний ефект щодо інституціалізованої релігійності, а значить, і рівня релігійності населення забезпечувався неможливістю збереження релігійними організаціями статусу юридичної особи, а також рядом правообмежень діяльності служителів культу, як-то позбавлення їх політичних прав.

У підрозділі 4.2 “Здійснення захисту права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” основна увага зосереджується на кримінально-правовій відповідальності за порушення права на свободу совісті і віросповідання, релігійну діяльність у радянській Україні 1919-1929 років.

У пункті “Запобігання порушенням права на свободу совісті, віросповідання і релігійну діяльність” цього підрозділу доведено, що, гарантуючи кожному громадянинові можливість вільно виконувати релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, радянська держава опікувалася дотриманням законоположень, які під страхом покарання забороняли ті чи інші діяння, як-то скликання населення дзвоном на сполох, тривожними гудками, розсиланням гінців і т.п. способами з “контрреволюційною” метою. Громадяни отримували впевненість в тому, що їхні права будуть охоронятися відповідно до встановлених радянським законодавцем меж допустимої свободи сповідування, відправлення культу, а також правил, що позбавляли релігійні організації та їх об'єднання можливості стати політичною силою.

До того, як виникла потреба у формально-нормативній визначеності цих правил, вони “відпрацьовувалися” партійно-державними органами влади в ході кампанії з вилучення церковних цінностей 1921-1922 років, у тому числі і розв'язання, по-суті, головного завдання - розколу і руйнування РПЦ та інших традиційних церков.

У пункті “Встановлення кримінальної відповідальності за порушення права на свободу совісті і віросповідання, правил про відокремлення церкви від держави” підрозділу 4.2 зазначається, що у схвалених вищим партійним органом республіки декреті ВЦВК “Про порядок вилучення церковних цінностей, які знаходяться в церквах і монастирях” від 16 лютого 1922 року, постанові ВУЦВК “Про відповідальність за злочини проти справи надання допомоги голодуючим” від 1 березня 1922 року вміщувалися норми кримінальної відповідальності за порушення права на свободу совісті і віросповідання, які дістали детальне закріплення в главі ІІІ Кримінального кодексу УСРР 1922 року.

Оцінюючи Кримінальний кодекс УСРР 1922 року як під кутом зору процесуальних можливостей реалізації положень, присвячених порушенням правил про відокремлення церкви від держави, так і в більш широкому аспекті, варто відзначити, що на момент його прийняття давалася взнаки суперечливість і обмеженість ідеї компромісу з релігійними організаціями. Для жителів сіл, селищ, міст України незбагненними залишалися обґрунтування розстрільних вироків при визначенні міри покарання у справах, пов'язаних із використанням релігійних забобонів мас із метою повалення робітничо-селянської влади або для підбурювання до спротиву її законам і постановам (ст. 119 Кримінального кодексу УСРР), а також зміст ст. 120 цього кодексу, з якого ставало відомо, що вчинення “обманних” дій з метою викликати забобони в масах населення, здобути у такий спосіб будь-яку користь каралося позбавленням волі на строк до одного року або примусовими роботами на той же термін.

Переважна більшість норм глави ІІІ “Порушення правил про відокремлення церкви від держави” Кримінального кодексу УСРР 1922 року зберігалася і в доповненому та зміненому його варіанті - Кримінальному кодексі УСРР 1927 року

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження дозволяє зробити загальні висновки про сутність та значущість правового регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років, внести ряд пропозицій щодо подальшого закріплення і здійснення цього права за допомогою законодавства, відновлення його та захисту від будь-яких порушень і неправомірних обмежень, у тому числі таких, що виходять від самої держави, її органів та посадових осіб.

1. За радянської державно-правової дійсності правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій значною мірою відповідало вимогам та завданням “пролетарської” революції з подолання релігії. Неоднозначний вплив на його спрямованість та інтенсивність справляла діяльність радянської держави, котра виходила за чітко окреслені законодавством межі втручання у сповідування будь-якої релігії та сприяла розв'язанню проблем усвідомленого вільного вибору громадянами релігії, світоглядних орієнтирів і переконань, у тому числі й нерелігійних, атеїстичних.

2. Від початку вилучення релігійної складової з публічно-правових відносин з'явилися законодавчі акти УСРР, якими встановлювалися принципи позбавлення релігійних організацій державної допомоги. За безумовного дотримання викладеного у ст. 12 декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1922 року принципу заборони бюджету культів допускалася можливість існування традиційних (історичних) церков, але вже на рівні юридичного статусу, доступного релігійним угрупованням. Свої переваги тут мало набуття церковними і релігійними громадами права юридичної особи, яке в радянській Україні зберігалося за церквою і в разі її відокремлення від держави. (У серпні 1920 року цю єдину відмінність українського декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” було ліквідовано: Раднарком УСРР постановив доповнити цей декрет положенням про позбавлення церковних і релігійних громад права юридичної особи.)

3. Вирішення проблеми встановлення світського характеру радянської держави, демонополізації ролі традиційної релігії у визначенні моральності, “праведності” способу життя, поведінки особи перебувало у площині об'єктивної потреби реалізації Конституції УСРР 1919 року, зокрема ст. 22, в якій було закріплено принципи, спроможні забезпечувати справжню свободу совісті (дійсну волю сумління). У тому чи іншому варіанті термін “справжня свобода совісті” діставав нове більш широке трактування у низці законодавчих актів, практичних директив, що фактично відповідало обсягу права на свободу віросповідання (тобто права на свободу віросповідання громадян, котрі вважали себе віруючими), і навіть більше того - діяльності утворюваних ними релігійних організацій. Термін “церковна свобода релігійної дії” (церковна воля) використовувався для позначення волі засновувати нові релігійні громади, волі церковної організації й управління та повної рівності у правах усіх зареєстрованих релігійних громад.

4. Законодавчі акти радянської України 1919-1929 років, якими регулювалися суспільні відносини у сфері забезпечення права на свободу совісті, діяльності релігійних організацій, можуть бути розподілені на три групи. Перша з них вміщувала принципи свободи совісті, сукупність юридичних норм, які регулювали зазначене право, діяльність релігійних організацій у цілому; друга - юридичні норми, які регулювали питання, де статус громадян та релігійних організацій мав певні особливості (питання вилучення метричних книг із церковних установ в процесі впровадження державної реєстрації актів громадянського стану, зменшення кількості встановлених церквою святкових вихідних днів, заборони будь-де, крім храмів, публічно виставляти релігійні емблеми і виконувати дії релігійного характеру тощо); третя - юридичні норми, покликані запобігати правопорушенням на світоглядному і релігійному ґрунті, правопорушенням, що їх вчиняли церковні та релігійні громади, групи віруючих. У законодавчих актах УСРР про свободу совісті та релігійні організації втілювалися підхоплені і розвинені марксистами та соціал-демократами уявлення про свободу совісті, перехід від неї до церковної свободи релігійної дії як приватного виду суспільної свободи Ці уявлення визначали аргументи на користь тих, хто вбачав у релігійних організаціях не більш, ніж форму реалізації права віруючих колективно сповідувати будь-яку релігію. Тож питання щодо наявності традиційних прав і свобод, насамперед свободи совісті, як однієї із детермінант формально-нормативної визначеності, сприяння здійсненню, а також їх охорони з боку держави, порушувалося одночасно з розташуванням в Адміністративному кодексі УСРР 1927 року попередньо напрацьованих адміністративно-правових норм про створення та діяльність релігійних організацій.

5. При цьому доводилося спиратися на значущі у практичному плані підстави обмеження права громадян на свободу совісті, а також забезпечувати їх підпорядкованість тій підставі, яка щодо зазначеного права передбачалася вперше, а саме інтересам позбавлення релігійних громад можливості впливати на результат класової боротьби. У формальному вигляді зміст підстав обмеження права громадян на свободу совісті був відображений вказівками на те, що кожен громадянин може сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної і що всякі правопозбавлення у цьому випадку скасовуються; що в межах республіки забороняється видавати будь-які нормативно-правові акти, які б утискували або обмежували свободу совісті або встановлювали будь-які переваги та привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян; правилом про те, що вільне виконання релігійних обрядів забезпечується за кожним громадянином, оскільки вони не порушують громадського ладу і не супроводжуються замахами на права інших громадян.

6. Підтримуючи необхідність подальшої розробки змісту підстав обмеження права громадян на свободу совісті, “спеціальні” державні органи, а саме: Комісії з ліквідації майна релігійних установ (Поліру), Ліквідаційний відділ Наркомату юстиції УСРР, Наркомату внутрішніх справ УСРР, особливий секретаріат у справах культів при Голові ВУЦВК УСРР, а на місцях - адміністративні відділи виконкомів губернських рад робітничо-селянських депутатів, домагалися посилення всебічного контролю за діями у галузі застосування відповідних законодавчих актів на практиці.

У разі встановленого порушення законодавчих актів УСРР про свободу совісті та релігійні організації неминучим було притягнення до юридичної, зокрема кримінальної відповідальності.

7. Зростаюча увага до проблем нормотворчої і правозастосовчої практики радянської України 1919-1929 років у всіх сферах життєдіяльності людини, в той чи інший спосіб пов'язаних з її світоглядом і релігійними переконаннями, викликана труднощами, які виникають у процесі розробки і впровадження концептуальних засад державної політики щодо свободи совісті і віросповідання, вдосконалення чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року, інших нормативно-правових актів.

Відправним пунктом розробки концептуальних засад державної політики щодо свободи совісті і віросповідання виступають теоретичні уявлення щодо природних, невід'ємних прав і свобод людини і громадянина, які мають відповідати як сучасним реаліям суспільного життя, так і орієнтирам майбутнього: розвинутого, демократичного суспільства, де свобода совісті і віросповідання залишається однією з фундаментальних загальнолюдських цінностей і розглядається як центральний принцип, на якому базуються інші права і свободи особи. У цьому принципі закладено конкретно-історичні уявлення про зміст, підстави обмеження свободи совісті і віросповідання, котрі знаходять відображення в конституційних положеннях, визначеннями цієї свободи, а отже, і відповідного права людини, що містяться в міжнародних нормативно-правових актах, зокрема в Загальній декларації прав людини (статті 18, 19).

8. Приведення положень підготовлених останнім часом законопроектів у відповідність до положень Конституції України, в якій проголошується право кожного на свободу світогляду і віросповідання (стаття 35), набуває практичного характеру, зважаючи, зокрема, на наявність постійного прагнення вітчизняного законодавця до змістовно-термінологічних уточнень, конкретизації елементів (можливостей) свободи віросповідання як суб'єктивного юридичного права. При цьому чи не найвдалішим формулюванням свободи віросповідання є те, яке включає можливість не сповідувати жодної релігії. Уперше в світі цю можливість як право не сповідувати жодної релігії було закріплено в декреті Раднаркому РСФРР “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 23 січня (5 лютого) 1918 року, покладеному в основу декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” від 22 січня 1919 року.

Водночас розв'язання проблеми інтеграції релігійної освіти у національний освітній простір сьогодні визнається таким, що насправді не суперечить принципам світської держави.

9. Церковно-релігійна ситуація в Україні і та обставина, що кожен може визнавати свою належність до Української Православної Церкви, Української Православної церкви - Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви, Української Римо-Католицької Церкви чи інших релігійних об'єднань, підтримуючи їхні традиції взаємовідносин з державою, соціального служіння, громадської активності і відповідальності, або залишатися нерелігійно віруючим, атеїстом, обумовили виразну орієнтацію на забезпечення рівності перед законом кожної людини і громадянина, незалежно від їхнього ставлення до релігії та забезпечення рівності перед законом їхніх об'єднань за релігійною ознакою. У сучасних умовах цьому сприятимуть ряд заходів:

- по-перше, подальше теоретичне опрацювання поняття релігії з урахуванням плюралізації вірувань як результату урізноманітнення їхніх об'єктів. Особливо яскраво ця тенденція спостерігається у процесі поширення нетрадиційних релігій;

- по-друге, вироблення і надання пропозицій щодо уточнення та доповнення законодавчого закріплення принципів свободи совісті і віросповідання людини. Принцип, згідно з яким стверджується, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, слід доповнити положенням про те, що кожен має право виражати і поширювати нерелігійні, атеїстичні переконання;

- по-третє, досягнення чіткості і прозорості у визначенні правового статусу церкви, інших релігійних організацій без законодавчого закріплення вичерпного переліку їх різновидів. Достатньо запровадити серед релігійних організацій розподіл на релігійні товариства, релігійні установи та релігійні об'єднання залежно від порядку їх утворення й управління.

- по-четверте, перенесення акценту у разі прийняття рішення щодо реєстрації статутів (положень) релігійних організацій з перевірки на моніторинг їхньої діяльності з тим, щоб переконатися у безпечності, особливо релігійних організацій модерних релігійних течій, для громадського порядку, здоров'я і моралі, для захисту прав і свобод інших людей, для забезпечення традиційної релігійної культури суспільства;

- по-п'яте, відображення в законодавчих актах низки положень про передачу націоналізованих радянською владою культових споруд та предметів церковного вжитку у безоплатне користування релігійних організацій, що зобов'язують органи виконавчої влади враховувати обставини й умови позбавлення цих організацій такої можливості. Винятком можуть бути видатні пам'ятки культури, що мають загальнонаціональне або світове значення і включені до відповідних переліків.

10. Важливим є чітке визнання необхідності заходів, спрямованих на активізацію діяльності Державного комітету України у справах національностей та релігій (Держкомнацрелігій), інших органів виконавчої влади, їхньої участі у проведенні державної політики у релігійній сфері. Незважаючи на відсутність суттєвих розбіжностей у визначеннях поняття “церква” і поняття “релігійна організація”, на те, що у законопроектах про свободу совісті, віросповідання та діяльність релігійних організацій поняття “церква” вживається як синонім поняття “релігійна організація”, близького, але не тотожного поняттю “об'єднання релігійних організацій”, а також на те, що в експертних висновках до цих законопроектів підміна поняття “церкви” поняттям “релігійна організація”, “релігійне об'єднання” або “об'єднання релігійних організацій” визнається юридично коректною, доцільною у Положенні про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України 14 лютого 2007 року, вираз “церква і релігійні організація”, з якого прямо випливає, що церква не є релігійною організацією, зберігається. Введення до тексту Положення виразу “відносини із церквою” також не є виправданим: формулюють його дещо ширше, наголошуючи на взаємовідносинах держави та церкви (релігійних організацій).

На Держкомнацрелігій держава покладає завдання з проведення відповідно до законодавства реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, тим самим вкотре віддаючи перевагу забезпеченню центральним органом виконавчої у справах релігій проведення релігієзнавчої експертизи статутів релігійних організацій та обліку (реєстрації) релігійних організацій, що діють в Україні, тощо. Однак можливий інший - випробуваний у радянській Україні - підхід до реєстрації статутів релігійних організацій. У разі його впровадження перевага надається перевірці реєструючим органом установчих документів на предмет їх відповідності чинному законодавству. Сьогодні вирішення цієї проблеми можливе з допомогою Міністерства юстиції України та органів юстиції на місцях. Завдяки своїй досить розгалуженій системі органи юстиції здатні спростити процедуру реєстрації релігійних організацій, скажімо, продублювавши для цього існуючу процедуру реєстрації громадських організацій. Якщо з цим погодитись, то пункти 4, 5 Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій у частині, яка стосується відповідних повноважень, доведеться змінити.

Підвищення ефективності діяльності органів державної влади, покликаних забезпечувати реалізацію державної політики у сфері свободи совісті і віросповідання, потребує надання інформаційної та іншої підтримки просвітницьким програмам, науковим проектам, учасники яких удаються до якомога повнішого висвітлення і врахування вітчизняного історичного досвіду, здобутого в процесі закріплення і здійснення цього права.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Лаврик Г.В. Правове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні (1919-1929 рр.) / Лаврик Г.В. - Полтава: “АСМІ”, 2006. - 368 с.

2. Лаврик Г.В. Організаційно-правові заходи Наркомату внутрішніх справ УСРР та його органів з реалізації церковно-релігійної політики радянської держави у 1922-1929 рр. / Г.В. Лаврик // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2002. - № 4. - С.164-171.

3. Лаврик Г.В. Дослідження історії правового регулювання діяльності релігійних організацій в Україні (20-ті роки ХХ ст.): за матеріалами державних архівів України / Г.В. Лаврик // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 15. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С.63-69.

4. Лаврик Г.В. Заснування та перші роки існування системи спеціальних державних органів з реалізації законодавства про релігійні культи в Радянській Україні / Г.В. Лаврик // Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць Української академії державного управління при Президентові України. - К., 2002. - Вип. 2. - С.363-375.

5. Лаврик Г.В. Правовий вплив на церковно-релігійне життя в Україні ХХ ст.: зміст, соціально-політична палітра / Г.В. Лаврик // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 19. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - С.152-156.

6. Лаврик Г.В. Зміна правової форми економічних відносин після жовтневого перевороту і становище церкви в Україні (1917-1921 рр.) / Г.В. Лаврик // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2003. - № 1. - С.123-137.

7. Лаврик Г.В. Питання “порушення правил про відокремлення церкви від держави” у Кримінальному кодексі УСРР 1922 року / Г.В. Лаврик // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2003. - № 3. - С.186-193.

8. Лаврик Г.В. Правове забезпечення реєстрації актів громадянського стану в Радянській Україні у 1919-1921 рр. та її антирелігійна спрямованість / Г.В. Лаврик // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Випуск 22. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - С.108-116.

9. Лаврик Г.В. Використання кримінально-правових норм для стимулювання обновленства в Радянській Україні 20-их років ХХ століття / Г.В.Лаврик // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 41 (у двох частинах). Частина І. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2003. - С.83-91.

10. Лаврик Г.В. Трансформація правової традиції і державно-релігійні відносини в Україні (20-ті роки ХХ ст.) / Г.В. Лаврик // Правова держава. - 2003. - №6. - С.215-222.

11. Лаврик Г.В. Політико-правова регламентація позаритуальних дій служителів православного культу та віруючих в Україні 1920-х років / Г.В.Лаврик // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2004. - № 1. - С.170-176.

12. Лаврик Г.В. Церковні і релігійні організації як суб'єкти цивільно-правових відносин у радянській Україні доби непу / Г.В.Лаврик // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 4. - С.77-80.

13. Лаврик Г.В. Підсумки “дехристиянізації”, нормативного регулювання сімейно-шлюбних відносин у Кодексі законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР 1926 р. / Г.В.Лаврик // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 8. - С.83-87.

14. Лаврик Г.В. Теоретичне осмислення духовно-ідеологічного феномену церковно-релігійного життя на етапі становлення радянської теорії держави і права / Г.В.Лаврик // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 24. - К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. - С.82-89.

15. Лаврик Г.В. Зміст і напрямки правового регулювання релігійної та антирелігійної пропаганди в Україні 1920-х років / Г.В.Лаврик // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. - Одеса: “Юридична література”, 2004. - Вип.19. - С.147-155.

16. Лаврик Г.В. Використання цивільно-правових норм для стимулювання обновленства в радянській Україні 1920-х років / Г.В.Лаврик // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - 2004. - № 3 (частина І). - С.146-151.

17. Лаврик Г.В. Конституційна форма закріплення права людини на свободу совісті та віросповідання в Україні в перші роки радянської влади / Г.В. Лаврик // Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць. - Одеса: Фенікс, 2004. - Вип.22. - С.101-107.

18. Лаврик Г.В. Теоретико-правові засади правового регулювання відносин у релігійній сфері життєдіяльності суспільства / Г.В.Лаврик // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок. - 2006. - № 3. - С.26-33.

19. Лаврик Г.В. Кримінально-правовий захист права на свободу совісті у радянській Україні 1919-1920-х років / Г.В.Лаврик // Південноукраїнський правничий часопис. - 2006. - №3. - С.181-185.

20. Лаврик Г.В. Відокремлення церкви від держави як конституційно-правовий принцип свободи совісті, релігійних віросповідань і антирелігійної пропаганди у радянській Україні 1919-1929 років / Г.В.Лаврик // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - № 6. - С.150-159.

21. Лаврик Г.В. Формування єдиного світського світогляду в радянській Україні 1919 - на початку 1920-х років: організаційно-правовий аспект / Г.В.Лаврик // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 34. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С.133-140.

22. Лаврик Г.В. Право батьків на навчання і виховання дітей відповідно до власних релігійних і світоглядних переконань: загальнотеоретичний і конкретно-історичний аспекти / Г.В.Лаврик // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. Випуск 7. - Ужгород: 2007. - С.107-108.

23. Лаврик Г.В. Правове регулювання державно-церковних відносин: традиція українських урядів періоду національно-визвольних змагань та її радянська альтернатива / Г.В.Лаврик // Історія релігій в Україні / Праці ХІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 16-19 травня 2001 року). - Львів, “Логос”, 2001. - С.262-266.

24. Лаврик Г.В. Документи з питань політико-правового регулювання діяльності релігійних організацій в Україні в 1920-ті роки / Г.В.Лаврик // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки / Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції 25-26 жовтня 2001 р. - Кам'янець-Подільський: 2001. - Т. 7(9). - С.572-581.

25. Лаврик Г.В. Здійснення метричних записів церквою в Україні в 20-ті роки ХХ ст.: цілі та засоби правового регулювання / Г.В.Лаврик // Історія релігій в Україні / Праці ХІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-24 травня 2002 року). - Львів, “Логос”, 2002. - С.214-222.

26. Лаврик Г.В. Перша Конституція УСРР і питання забезпечення свободи совісті / Г.В.Лаврик // Наукові записки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова / Укл. П.В.Дмитренко, Л.Л.Дмитренко. - К.: НПУ, 2002. - Випуск 47. - С.291-297.

27. Лаврик Г.В. Відокремлення церкви від держави: еволюція ідеї на початку ХХ ст. / Г.В.Лаврик // Історична пам'ять. - 2002. - № 1-2. - С.93-103.

28. Лаврик Г.В. Правовий вплив на релігійне життя Наддніпрянської України і пошуки законодавчих моделей у царині відносин держави і церкви / Г.В.Лаврик // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2002. - Випуск ХV. - С.117-129.

29. Лаврик Г.В. Правова регламентація господарської діяльності церковних і релігійних громад у радянській Україні 20-х років ХХ століття / Г.В.Лаврик // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 2. - С.333-341.

30. Лаврик Г.В. Ідеологічний диктат та кримінально-правова форма проведення кампанії з вилучення церковних цінностей 1922 р. в радянській Україні / Г.В.Лаврик // Наукові праці історичного факультету Запорізького університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2003. - Випуск ХVІ. - С.225-233.

31. Лаврик Г.В. Цивільно-правова форма здійснення “церковної волі” у радянській Україні у пореволюційне десятиліття / Г.В.Лаврик // Православ'я - наука - суспільство: проблема взаємодії. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. 24-25 квітня 2003 р., м. Черкаси / Заг. ред. к. і. н., доц. В.В.Ластовського. - Черкаси: Черкаська академія менеджменту, 2003. - С.33-34.

32. Лаврик Г.В. Теоретико-правове осмислення поняття церкви: традиції та політичні впливи жовтневого перевороту 1917 року / Г.В.Лаврик // Історія релігій в Україні / Праці ХІІІ-ї міжнародної наукової конференції (Львів, 20-22 травня 2003 року). - Львів, “Логос”, 2003. - С.309-317.

33. Лаврик Г.В. Скорочення релігійних свят в українському “соціалістичному календарі” вихідних днів на етапі становлення радянського трудового законодавства / Г.В.Лаврик // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 4. - С.481-488.

34. Лаврик Г.В. Емігрантська історіографія 1920-1930-их років про політико-правове становище церкви в Україні / Г.В.Лаврик // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - К., 2002. - Вип.20-21. - С.200-215.

35. Лаврик Г.В. Формування кримінально-правових засад стимулювання обновленства в Україні 20-х років ХХ ст. / Г.В.Лаврик // Науковий вісник Полтавського університету споживчої кооперації України. - 2003. - № 3(10). - С.61-67.

36. Лаврик Г.В. Ідея державної регламентації здійснення свободи совісті в українській історико-правовій науці: традиції і політичні впливи 20-х років ХХ століття / Г.В.Лаврик // Наукові записки: Збірник наукових статей національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова / Укл. П.В.Дмитренко, Л.Л.Макаренко. - К.: НПУ, 2003. - Випуск LI (51). - С.228-237.

37. Лаврик Г.В. Правові аспекти вирішення релігійного питання в УСРР (20-ті роки ХХ ст.) / Г.В.Лаврик // Український селянин: Зб. наук. праць / За ред. С.В.Кульчицького, А.Г.Морозова. - Черкаси: Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького, 2003. - Вип.7. - С.45-47.

38. Лаврик Г.В. Проблеми державно-правової регламентації церковно-релігійного життя радянської України у західноукраїнській та емігрантській літературі 20-30-х років ХХ ст. / Г.В.Лаврик // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип.11 / НАН України. Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського. АБУ; Редкол.: О.С. Онищенко (гол.) та ін. - К., 2003. - С.426-438.

39. Лаврик Г.В. Правова форма економічних відносин - вагомий чинник майнового становища церкви в Україні (1917-1921 роки) / Г.В.Лаврик // Історична пам'ять. Науковий збірник. - Полтава: АСМІ, 2004. - № 1. - С.40-51.

40. Лаврик Г.В. Забезпечення “пріоритету принципу публічного права перед приватними інтересами” в українському радянському релігійному законодавстві 1919 - початку 1920-х років / Г.В.Лаврик // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2004 рік. - Львів: “Логос”, 2004. - С.326-331.

41. Лаврик Г.В. Зовнішній вияв релігійних вірувань у світлі вимог і мотивів здійснення свободи віросповідання у радянській Україні 1919-1920-х років / Г.В.Лаврик // Вісник Національної академії управління при Президентові України. - 2004. - № 2. - С.341-348.

42. Лаврик Г.В. Кримінальний кодекс УСРР 1927 р. про відповідальність за злочини у церковно-релігійні сфері / Г.В.Лаврик // Православ'я - наука - суспільство: матеріали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції / За ред. В.В.Масненка. - Черкаси: ЧНУ, 2004. - С.54-57.

43. Лаврик Г.В. Релігійні святкові дні в українському пореволюційному “соціалістичному календарі” вихідних днів / Г.В.Лаврик // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: Історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2004. - Т.12. - С.213-222.

44. Лаврик Г.В. Політичний прагматизм забезпечення свободи віросповідання у радянській Україні 1919-1920-х років / Г.В.Лаврик // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції [“Динаміка наукових досліджень 2004]. Том 4. Право. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - С.12-14.

45. Лаврик Г.В. Правовая реальность религиозно-церковной жизни в советской Украине 1919-1920-х гг. / Г.В.Лаврик // Материалы научно-практической конференции [“Перспективные разработки науки и техники”]. Том 7. Право. - Белгород: Руснаучкнига; Днепропетровск: Наука и образование, 2004. - С.48-53.

46. Законодавче обмеження економічного функціонування церкви і релігійних організацій в радянській Україні 1920-х років / Г.В.Лаврик // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя: Просвіта, 2004. - Вип. ХVІІІ. - С.173-184.

47. Лаврик Г.В. Відокремлення школи від церкви як реалізація Кодексу законів про народну освіту УСРР 1922 р. / Г.В.Лаврик // Актуальні проблеми держави і права. Збірник статей. - Одеса, 2004. - Вип. 22. - С.145-151.

48. Лаврик Г.В. Методологічні засади правового регулювання свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних об'єднань / Г.В.Лаврик // Матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції [“Наука та освіта - 2006”]. Том 5. Право. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. - С. 3-7.

49. Лаврик Г.В. На шляху до екологізації релігії: поширення чудес у радянській Україні 1920-х років / Г.В.Лаврик // Відкритий діалог: влада, промисловість та громадянське суспільство. Сталий розвиток довкілля в Україні: збірник матеріалів конференції 18-21 вересня 2006 року / За ред. проф. К.В. Балабанова. - Маріуполь, 2006. - С. 340-343.

50. Лаврик Г.В. Право батьків на навчання та виховання дітей відповідно до власних релігійних і світоглядних переконань та його юридична інтерпретація у радянській Україні 1919-1920_х років / Г.В.Лаврик // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. 2007 рік. - Львів: “Логос”, 2007. - Кн.1. - С. 543-550.

Размещено на Allbest.ru