Загальнотеоретичні проблеми нормативності актів судової влади

Становлення політичного режиму конституційної демократії співпадає з введенням у правову систему надійних юридичних обмежень, що закріплюються на найвищому, конституційному рівні щодо меж функціонування законодавчої влади як у процесуальному (дотримання порядку прийняття, набуття чинності та скасування законів, регламенту та попередніх законів тощо), так й у матеріальному сенсі (встановлення певних конституційних стандартів для контролю за змістом законів).

За умов конституційної демократії визнається природно-правовий підхід та судова участь у визначенні юридичної природи та змісту конституційних прав та свобод з метою забезпечення безпосередньої дії конституційних норм. Зміст законів, що приймаються парламентською більшістю за умов конституційної демократії, визначається цими правами та свободами. Тому визнання нормативності відповідних актів судової влади у сфері конституційного права обумовлено принципом обмеженості державного (парламентського) суверенітету фундаментальними (конституційними) правами та свободами. Вони дістають свій захист та подальшу правову конкретизацію через судовий процес та являють собою комплекс ціннісних (моральних) вимог до позитивного права. Модифікація конституційного права згідно з вимогами ціннісного типу знаходить свій вияв у юридичному захисті органічної характеристики принципу верховенства права, а також у безпосередньому судовому захисті конституційних прав та свобод людини. Під час їх судового захисту слід брати до уваги їх універсальну характеристику, що надається у дисертації.

У підрозділі 2.5. «Суддівські стандарти застосування принципів права» досліджується питання нормативності актів судової влади у контексті застосування принципів права судовою владою. Ці принципи слугують не тільки основою для суддівської мотивації, особливо при тлумаченні норм права, а й безпосередньо впливають на нормативний зміст цих актів. Наприклад, під час застосування принципу верховенства права судді формулюють певні стандарти у мотивувальних частинах рішень, що конкретизують їх зміст, та при повторному застосуванні в аналогічних справах набувають нормативного характеру.

Судді застосовують норми права через відповідну «оболонку» як результат розкриття змісту та передачі їх смислу через принципи або суддівські стандарти застосування цих норм, їх найбільш повне розкриття неможливе поза творчої діяльності судової гілки влади, у результаті якої норми права узгоджуються із сучасними вимогами життя та конкретними життєвими ситуаціями. Основні принципи права можуть також розглядатися як правові цінності, що складають нормативну основу права у сучасній правовій системі. Принципи права можуть бути сформульовані в актах судової влади у процесі здійснення судочинства, або у цих актах нормативного характеру розкривається їх додатковий обсяг та зміст, якщо вони попередньо закріплені у текстах Конституції та законах.

У підрозділі 2.6. «Основні концепції обмеження нормативних можливостей судової влади» звертається увага, що визнання нормативності актів судової влади призводить до величезного політичного впливу суддів, що може спричинити зловживання та суддівське свавілля. З метою обмеження суддівського впливу на політичні процеси у сучасній теорії права сформульовані різноманітні теорії та концепції обмеження суддівської діяльності з огляду на можливий політичний вплив їх рішень: доктрина «політичного питання», «поля розсуду держави», теорія «нейтральних принципів», конституційна доктрина «захищених прав» тощо. У правовій системі також повинні існувати надійні зовнішні засоби обмеження процесуального та матеріального характеру.

Так, зміст доктрини «політичного питання» або її еквівалента у німецькому конституційному праві (доктрина «самообмеження суду») полягає у тому, що суди не можуть вирішувати справи, в яких порушуються політичні питання, позаяк вони мають вирішуватися політичними гілками влади (законодавчою та виконавчою). Існування цієї доктрини підкреслює наявність самообмеження суддів, які під час здійснення правосуддя не втручаються у політичну сферу, оскільки вони не обираються народом та не несуть відповідальність за свою діяльність перед виборцями. Вона виникла в результаті необхідності встановлення правових стандартів відокремлення права від політики. Доктрина «поля розсуду держави» використовується Європейським судом з прав людини та Судом ЄС для обґрунтування відмови у розгляді деяких питань по суті, що нагадує доктрину «політичного питання», але вже в аспекті діяльності міжнародних юрисдикційних органів.

Розділ 3 «Загальна теорія прецеденту як джерела права» складається з шести підрозділів, у яких розглядається поняття, структура, порядок дії судового прецеденту та прецедентного права, його методологічна основа, судовий прецедент у англо-саксонській та романо-германській правовій сім'ї, у доктрині та практиці Російської імперії та СРСР, а також у міжнародному праві.

У підрозділі 3.1. «Судовий прецедент: поняття, структура, порядок дії» наголошується на тому, що основою нормативності актів судової влади є судовий прецедент, під яким зазвичай розуміється порядок мотивації у судовому рішенні у конкретній справі, що береться за основу при вирішенні інших аналогічних справ, обставини яких будуть подібними за всіма основними параметрами.

Судовий прецедент не співпадає з актом судової влади, а є лише порядком мотивації цього акта, що набуває обов'язкової сили при слідуванні судом цьому порядку мотивації в аналогічних справах. Судовий прецедент як джерело права надає нормативну силу тим актам судової влади, де він міститься. Для цього необхідна наявність додаткових важливих умов, за наявності яких судове рішення набуває прецедентного характеру: остаточність; доступність (його опублікування в офіційних джерелах); наявність аналогічних обставин та фактів справи; наявність посилання на попередню правову позицію у наступному рішенні; прийняття цього рішення вищим судом; ці рішення прийнято у межах відповідної процедури тощо. Отже, цю нормативну та загальнообов'язкову силу матимуть не всі акти судової влади, а лише прецедентного характеру. Можна навіть назвати прецедент нормативною складовою судового рішення. Слід також зазначити, що не є правильним повне відокремлення судового прецеденту від судового рішення, позаяк судовий прецедент «прив'язаний» до фактичних обставин справи, які викладаються в описовій частині судового рішення. Ступінь обов'язковості прецеденту безпосередньо залежатиме від місця суду, який прийняв відповідний акт, у системі органів судової влади.

Акти судової влади (судові рішення), в яких містяться судові прецеденти, залежно від юридичної методології їх відокремлення, можуть включати детальний опис фактів та аргументів сторін, огляд доктрини та судової практики, міркування суду з загальних питань теорії права, навіть іноді емоційні зауваження та моральні настанови. Тому прецедентне (обов'язкове) значення має не рішення загалом, а та його частина, в якій вирішується питання, що постало перед судом (ratio decidendi). У цьому підрозділі також надається класифікація судових прецедентів.

У підрозділі 3.2. «Методологічна основа прецедентного права» зауважується, що прецедентне (обов'язкове) значення має не рішення загалом, а та його частина (ratio decidendi), в якій вирішується питання, що постало перед судом. Тому важливим моментом нормативності актів судової влади є відокремлення цієї частини мотивації від усіх інших частин (dictum) судового рішення, позаяк нормативна сила визнається саме за ratio decidendi.

Своєю чергою, дія доктрини stare decisis, що закладається в основу нормативності, не є абсолютною, тобто не заперечується можливість перегляду раніше сформульованих прецедентів, та, у разі потреби, їх скасування. У загальному праві раніше прийняті прецеденти скасовуються, якщо вони суттєво не відповідають стандартам соціальної узгодженості та систематичної послідовності; або цінності, які захищатиме принцип стабільності прецедентного права з урахуванням принципу stare decisis, не можуть бути захищені чинними прецедентами, а потребують їх скасування. Вищі суди країн прецедентного права виявляють схильність не скасовувати прецеденти, а розрізняти обставини справи, аби не застосовувати прецедент, який вони вважають неправильним.

Нараховується кілька підстав відхилення від обов'язкового правила слідувати раніше прийнятим прецедентам. Так, прецедент може вважатися чинним правом, але йому можна не слідувати, якщо його можливо відрізнити з огляду на зміну фактичних обставин у суспільстві з моменту його прийняття або якщо відповідні правові принципи змінилися з моменту його виникнення. Також прецедентом можна знехтувати, якщо він був вирішений per incuriam, тобто якщо при його прийнятті з тих чи інших причин не були застосовані відповідні положення законодавства чи раніше прийняті прецеденти або вони були неправильно витлумачені. Прецедент також може бути визнаний неправильним і таким, що підлягає скасуванню, якщо з практичного погляду він не діє.

У підрозділі 3.3 «Судовий прецедент у англо-саксонській правовій сім'ї» наголошується, що нормативність актів судової влади у країнах англо-саксонського права заснована на принципі stare decisis et non quieta moevre (з лат. «дотримуватись того, що було вже вирішене, та не турбувати те, що спокійно»), що становить основу обов'язковості прецедентного права. Ця обов'язковість є відносно новим явищем, та основні критерії обов'язковості дії цього принципу починають розроблятися лише у ХVIII ст. в Англії. На користь застосування цього принципу наводяться такі аргументи: значно зменшується правова невизначеність при вирішенні справ; підвищується рівень легітимності органів судової влади, позаяк суб'єкти права ставляться з довірою до відносно стабільного та незмінного у часі судового тлумачення правових норм; у силу дії цього принципу усувається необхідність постійної аргументації певних правових питань, що вже були предметом судового розгляду; дія цього принципу забезпечує залежність результатів розгляду справи від певних раціональних об'єктивних стандартів, що існували до й після прийнятого рішення, а не від суб'єктивних поглядів судді; право адаптується до нових обставин життя за збереження суттєвого рівня передбачуваності; врахування прецедентного права є необхідним при тлумаченні правових норм, які є неоднозначними для розуміння, тобто воно привносить чіткість у розуміння права.

У підрозділі 3.4. «Судовий прецедент у романо-германській правовій сім'ї» звертається увага, що у країнах романо-германського права офіційно судовий прецедент не визнається джерелом права, але практично він діє у вигляді концепції «усталеної судової практики» (jurisprudence constante), за якою «низка раніше прийнятих та узгоджених судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми». Нормативне значення цієї «усталеної судової практики» більше пов'язано з повагою до правового обґрунтування, висловленого судами, аніж із загальним обов'язком слідувати раніше прийнятим рішенням, та обумовлено конституційними принципами захисту довіри до права, єдності правової системи та правової визначеності.

При цьому раніше прийняті судові рішення розглядаються як додатковий засіб тлумачення положень законодавства, тобто судове рішення розширює зміст правової норми, а не підміняє її, а майбутнє застосування норми судами здійснюється через призму її суддівського тлумачення у раніше прийнятих рішеннях з урахуванням обставин справи. За загальними підходами, що отримали підтримку у країнах романо-германського права, судам заборонено обґрунтовувати свої рішення лише посиланнями на свою попередню практику як на єдину підставу для прийняття рішення.

У підрозділі 3.5. «Судовий прецедент у доктрині та практиці Російської імперії та СРСР» зазначається, що сприйняття судового прецеденту в Російській Імперії та СРСР загалом нагадувало ставлення до нього у країнах романо-германського права: з одного боку, нормативність актів судової влади не визнавалася, з іншого - практика Урядового Сенату, який здійснював касаційну функцію, мала нормативне значення. Рішення, що приймалися Сенатом, мали обов'язкову силу як для самого Сенату, так й для всіх судів, що йому підпорядковані, тобто набирали сили прецеденту та непорушності, які не можуть змінити навіть сам Сенат без монархічного дозволу на перегляд справи. У СРСР за Верховними Судами визнавалося право видавати обов'язкові керівні роз'яснення з питань правозастосування (постанови Пленуму), хоча у науці визнання нормативності актів судової влади було заборонено.

Водночас з метою наукової кваліфікації феномену нормативності актів судової влади було введено поняття «право положення», що створюються судами у процесі застосування правових норм у контексті фактичних обставин справи. Вони знаходили своє вираження у певних формах - керівних роз'ясненнях Пленумів Верховних Судів (СРСР та союзних республік), а також рішень судів у принципових, важливих правових питаннях. Теорія правоположень була фактичним визнанням нормативного значення актів судової влади у радянській період.

У підрозділі 3.6. «Судовий прецедент як джерело міжнародного права» наводиться основна характеристика судового прецеденту як джерела міжнародного права, посилання на обов'язковість якого не міститься у міжнародних договорах. Відсутність цього формального закріплення пов'язується з двома основними чинниками: по-перше, не в усіх правових системах країн-учасниць міжнародного договору діє доктрина stare decisis; по-друге, держави досить скептично ставляться до правотворчої функції міжнародного судового органу.

Сфера міжнародних відносин має свої особливості, позаяк тільки частково регулюється міжнародним правом, коли на перше місце виходить не судова практика як, скажімо, практика конституційних судів у національних правових системах деяких країн, а практика міжнародних відносин. Міжнародне правосуддя зазвичай носить субсидіарний характер та покладається на взаємодію з національними судовими та правовими системами залежно від предмета та сфери правового регулювання. Судовий прецедент на міжнародному рівні діє фактично й впливає на діяльність як самих міжнародних юрисдикційних органів, так і на суб'єктів міжнародного права, а також на національні правові системи. Причому міжнародні суди не тільки частково визнають доктрину stare decisis, а й більше покладаються на її функціональний еквівалент у країнах континентального права - доктрину усталеної судової практики.

Розділ 4 «Нормативний зміст актів судової влади України «» складається з трьох підрозділів, у яких аналізуються питання нормативності актів Конституційного Суду України, загальних та спеціалізованих судів України, та нормативне значення актів міжнародних юрисдикційних органів для України.

У підрозділі 4.1. «Нормативний зміст актів Конституційного Суду України» наголошується, що нормативний зміст актів конституційних судів у сучасних демократіях тісно пов'язаний з повноваженнями цих судів щодо судового контролю за відповідністю нормативно-правових актів (законів) Конституції, здійсненням офіційного тлумачення та захистом конституційних прав та свобод безпосередньо на підставі Конституції, надання їм ефекту прямої дії. Нормативний зміст мають рішення Конституційного Суду України щодо конституційності законів та інших правових актів, щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України та висновки стосовно конституційності законопроектів про внесення змін до Конституції України.

Нормативність актів КСУ ґрунтується на правових позиціях. Їх специфіка полягає у тому, що вони мають «м'який» характер, на відміну від чітко визначених «жорстких» правових норм, та загалом нагадують ratio decidendi судового рішення у країнах англо-саксонського права, з урахуванням того, що у КСУ вже склалася практика посилання на свої раніше прийняті правові позиції. Практика посилання на правові позиції КСУ вже склалась у судах інших юрисдикцій та у діяльності органів державної влади, що свідчить також про нормативний зміст актів КСУ.

У підрозділі 4.2. «Нормативний зміст актів загальних та спеціалізованих судів України» акцентується увага на тому, що нормативність цих актів обумовлена вимогами правової системи щодо забезпечення єдності судової практики та однаковості застосування норм права, а також тісно пов'язана з відповідними повноваженнями щодо здійснення правосуддя, які полягають у тому, що вищі суди можуть скасувати, переглянути або змінити рішення нижчих, якщо останні не відповідають порядку мотивації (правоположенням), що сформульовані у рішеннях вищих судів.

Вищі суди здійснюють контроль за правильним та своєчасним розглядом справ, спрямовують судову практику і, реалізуючи ці функції, виправляють помилки судів першої та апеляційної інстанцій, а відтак, забезпечують однакове застосування судами правових норм, дотримання у судовій практиці норм матеріального і процесуального права. Інструментом такого контролю слугують постанови пленумів вищих судів у вигляді роз'яснень. Вони мають нормативний зміст, позаяк вони є обов'язковими для нижчих судів та опосередковано обов'язковими - для всіх суб'єктів правовідносин, які застосовують норми права, стосовно яких була узагальнена судова практика. З метою забезпечення єдності судової практики також необхідно, щоб рішення нижчих судів у конкретних справах узгоджувались з рішеннями вищих судів аналогічного характеру. Останні повинні визнаватися як такі, що мають нормативний зміст, тобто не тільки для сторін у справі, а при вирішенні аналогічних справ. Це стосується тієї мотивувальної частини рішення, де дається тлумачення законодавства, розкривається зміст правових норм та принципів, усуваються прогалини та неузгодженості тощо. Це дозволить розвантажити судову систему України, зробити її ефективною та універсалізувати практику застосування українського законодавства, прискорити розгляд справ.

За методологічну основу слід взяти підходи Європейського суду з прав людини щодо слідування своїм правовим позиціям, які сформульовані у раніше прийнятих рішеннях. Крім того, необхідно вирішити питання обов'язкового офіційного оприлюднення актів судової влади, що мають нормативний вплив, збірок правових позицій вищих судів та дозволити судам посилатися на свої раніше прийняті правові позиції, як це робить Конституційний Суд України. Характеристика нормативності актів спеціалізованих судів загалом слідує зазначеним тенденціям.

У підрозділі 4.3. «Нормативний зміст актів міжнародних юрисдикційних органів для України» на основі проведеного аналізу встановлено, що акти Європейського суду з прав людини мають нормативні прояви. Крім того, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року визнає, що практика Суду є джерелом права в Україні. В актах КСУ вже містяться посилання на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та на рішення Європейського суду з прав людини, що є, по суті, визнанням їх нормативного змісту. Така ж практика складається у судах загальної юрисдикції. Ця Конвенція в Україні повинна застосовуватися комплексно (норми права разом із практикою їх застосування). Крім того, виходячи з європейських прагнень України, що вже закріплені в українському законодавстві, при адаптації українського законодавства до законодавства ЄС слід ураховувати нормативний зміст актів Суду ЄС.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми визначення закономірностей виникнення та збільшення нормативного впливу актів судової влади, вивчення тенденцій посилення ролі судової влади у процесі формування права, а також нормативності цих актів як актів правозастосування у світовій та українській практиці, що дало автору підстави сформулювати висновки, пропозиції та рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності функціонування судової влади України. Основні з них такі:

1. Нормативний вплив актів судової влади помітний упродовж всієї історії людства, а не тільки в умовах англо-саксонської правової сім'ї, й тому при дослідженні цього явища помилково зосереджуватися лише на аналізі правових систем країн, що входять до цієї сім'ї, а нормативність цих актів пов'язувати тільки із загальним та прецедентним правом. З-поміж історичних причин визнання нормативності актів судової влади слід відокремити необхідність дотримання звичаїв, що визнавались у судових рішеннях; централізація державної влади, ієрархічність судової системи та відкритість судочинства. Крім того, дотримання судами принципу «аналогічні справи вирішуються аналогічно» сприяє підвищенню суспільної довіри до суддів та зміцненню поваги до їх рішень. Визнання нормативності актів судової влади в історичній перспективі також обумовлено інтересами правосуддя, наявністю незалежної судової влади, що діє відповідно до принципу верховенства права, необхідністю розвитку правової системи з урахуванням усіх складностей та потреб суспільного життя, визнанням факту повторюваності певних соціальних відносин.

До причин поширення нормативного впливу актів судової влади у сучасних правових системах, зокрема в Україні, належатиме необхідність забезпечення єдності судової практики та належного застосування правових норм, здійснення суддівського тлумачення; необхідність забезпечення реалізації конституційних норм як норм прямої дії; безпосередній судовий захист конституційних прав та свобод; заповнення прогалин та усунення колізій законодавства.

2. Нормативність актів судової влади не засновується на нормах права як нормативність правових актів та походить від актів судової влади як правозастовчих актів, що складають судову практику, усталену судову практику (jurisprudence constante), або в яких міститься судовий прецедент, правова позиція, правоположення.

Роль суду в процесі формування права не спрямована на формулювання норм права та має власні особливості, основними з яких субсидіарний характер участі суддів у цьому процесі та обумовлено вимогами правосуддя. Отже, суд бере участь у процесі формування права у разі, якщо правова позиція, викладена в акті судової влади, має обов'язкове значення не лише для сторін у справі, а й для суддів при вирішенні наступних справ аналогічного характеру.

В умовах правової системи України у найближчій перспективі визнання нормативності актів судової влади здебільшого пов'язано з офіційним тлумаченням Конституції та законів України, а також з тлумаченням норм права у процесі правозастосування та засновується на правових позиціях.

3. Актам судової влади нормативного характеру належать такі спільні ознаки, а саме: 1) приймаються у процесі здійснення правосуддя, тобто є актами судової влади; 2) нормативне значення має не акт судової влади загалом, а саме та його частина (як правило, мотивувальна), де міститься судовий прецедент (правова позиція, правоположення тощо); 3) вони мають загальнообов'язковий характер, тобто їх дія поширюється не тільки на сторони у справі, але стосується й інших суб'єктів права; 4) їх нормативна сила походить із необхідності забезпечення інтересів правосуддя при вирішенні аналогічних справ та заснована на правових позиціях, які здебільшого формулюються у процесі застосування та тлумачення норм права у процесі розгляду конкретної справи та містяться у мотивувальній частині судового рішення; 5) забезпечуються державою через діяльність державної виконавчої служби; 6) їх нормативний зміст встановлюється на підставі аналізу в судовому засіданні юридичних фактів та життєвих обставин; 7) залежить від професійної правосвідомості суддів та рівня розвитку правової доктрини; 8) в умовах романо-германської правової сім'ї мають додатковий характер щодо основних джерел права.

4. Для позначення явища нормативності актів судової влади в юридичній літературі вживається також термін «судова правотворчість». Нормативність актів судової влади ґрунтується на результатах розгляду судами конкретної справи у вигляді правових позицій (правоположень), що містяться у мотивувальній частині акта судової влади, та мають обов'язкову силу не тільки для сторін у справі, а й для інших суб'єктів права відповідно до закону або в силу дотримання принципу ієрархічності судової системи (обов'язковість рішень вищих судів для нижчих) або в силу їх переконливості при розгляді аналогічних справ. Ці правові позиції можуть неодноразово застосовуватися судами при вирішенні аналогічних справ, тобто набувати ознак неконкретності адресату, та неодноразово повторюватися у наступних рішеннях, а також бути невичерпними.

Нормативний характер також мають роз'яснення, що надаються у постановах пленумів верховних та вищих спеціалізованих судів. Крім того, нормативність особливого роду належатиме актам Конституційного Суду, позаяк нормативний вплив мають не тільки правові позиції, що містяться у мотивувальних частинах рішень, а й їх резолютивні частини, у яких надається офіційне тлумачення конституції та законів або закони (їх окремі положення) визнаються неконституційними та нечинними.

5. Основні відмінності нормативності актів судової влади як актів застосування норм права від нормативних актів є наступними:

- обмеженість нормативної дії акта судової влади, а саме тієї його частини, що містить правову позицію: вона є обов'язкова лише для суддів при вирішенні аналогічної справи, а не для всіх суб'єктів права, як за умов дії нормативно-правового акта;

- ця обов'язковість встановлюється, як правило, не законом, а самою судовою владою, тобто походить від вимог здійснення правосуддя та судової охорони принципів права конституційного рівня (рівності, правової визначеності та довіри до права);

- обов'язкову силу має не акт судової влади загалом, а та його частина, що містить правову позицію (правоположення), яка набуває ознак нормативності при повторюваності фактичних обставин та правовідносин при розгляді аналогічної справи. Вона має менший ступінь формальної визначеності, ніж норма права, та її відокремлення залежить від застосування спеціальної методології та базується на підходах самого суду або вищих судів, які мають повторно послатися на цю правову позицію під час вирішення аналогічних справ. Крім того, нормативне значення мають не всі акти судів загальної юрисдикції, а ті, в яких, як правило, вирішується справа по суті (рішення, постанова тощо). Нормативно-правовий акт після набуття чинності діє у всій своїй повноті незалежно від обставин правозастосування та поширює свою дію на всіх суб'єктів права;

- нормативність акта судової влади тісно пов'язана з фактичними обставинами справи, а доведення різниці між фактичними обставинами при вирішенні аналогічної справи (застосування «техніки розрізнень») суттєво впливає на зниження нормативної сили цих актів.

Крім того, процедура прийняття, зміни та скасування, а також оприлюднення та застосування нормативно-правових актів, порядок їх дії, вихідні дані та реквізити цих актів суттєво відрізняється від порядку прийняття актів судової влади, зокрема тих, які мають нормативний зміст.

6. Нормативність актів органів конституційної юрисдикції визнається за умов конституційної демократії, яка заснована на легітимації права з позицій основних (фундаментальних) прав та свобод відповідно до політико-правових ідей європейського лібералізму та ґрунтується на природно-правових підходах щодо юридичної природи конституційних прав та свобод. Закони та інші нормативно-правові акти повинні не тільки бути прийняті відповідно до визначеної процедури та офіційно оприлюднені, а й відповідати принципу верховенства права та верховенства конституції, не порушувати конституційні права та свободи та мати легітимну мету, що відповідає цінностям конституційної демократії. Ця відповідність встановлюється в актах конституційного суду, що мають нормативний характер. Нормативність цих актів також визнається з метою забезпечення прямої дії конституційних норм. Крім того, за умов сучасної демократії визнання нормативності актів судової влади не суперечить принципу поділу влади.

7. Відповідно до вимог конституційної демократії та концепції правової держави судді здійснюють правосуддя не тільки відповідно до формальних, попередньо встановлених положень нормативно-правових актів, а й застосовують ці акти у контексті правової системи, включаючи її фундаментальні принципи, які є своєрідними посередниками між цінностями правової системи та правовими нормами. Принципи слугують основою для належного застосування правових норм. Встановлення їх змісту досягається судовою владою у своїх актах у процесі здійснення правосуддя, що набувають нормативного значення. Принципи права можуть міститься у текстах конституції та інших правових актах; формулюватися судами у процесі здійснення судочинства у своїх актах; шляхом судової діяльності розкривається їх додатковий обсяг та зміст.

8. Визнання за актами судової влади нормативного характеру, відсутність обмежень щодо здійснення судової влади можуть призвести до узурпації влади законодавця, й тим самим порушити принцип поділу влади, втрутитися у сферу діяльності іншої гілки влади. Для запобігання цьому існують концепції самообмеження суду, що мають практичне значення у сучасних демократичних країнах, до яких відносять доктрину «політичного питання», «поля розсуду держави», теорію «нейтральних принципів», конституційну доктрину «захищених прав» тощо. Конституційний Суд України також розуміє важливість самообмеження, для чого він став формулювати у своїх рішеннях концепцію «політичної доцільності», до елементів якої належить таке: 1) суд не втручається у політичний процес, тобто процес вироблення політики у Верховній Раді України; 2) він не розглядає внутрішньоорганізаційні питання діяльності Верховної Ради України, зокрема, відповідності будь-яких її актів Регламенту Верховної Ради України, не з'ясовує наявність правопорушень з боку народних депутатів України; 3) не розглядає результати політичного процесу, якщо вони стосуються суто політичного вибору (наприклад, ставки податків або виборчий бар'єр); 4) суд не заповнює прогалини у чинних нормативно-правових актах.

9. Нормативність актів судової влади заснована на судовому прецеденті, який створюється органами судової влади у процесуальних межах застосування норм матеріального права та є джерелом права в умовах англо-саксонської правової сім'ї. Акт судової влади набуває прецедентного характеру за наявності таких умов: остаточність; доступність (його опублікування в офіційних джерелах); наявність аналогічних обставин та фактів справи; наявність посилання на попередню правову позицію у наступному рішенні; прийняття цього рішення вищим судом; цей акт прийнято у межах відповідної процедури тощо. Водночас прецедент та судове рішення розрізняються між собою.

Рівень обов'язковості судового прецеденту залежить від того, яке рішення постановлене судом: прецедент, що заснований на рішенні plurality (різні судді наводять різний порядок мотивації судового рішення), має меншу юридичну силу, ніж прецедент, заснований на рішенні majority (порядок мотивації підтриманий більшістю суддів). На рівень впливовості прецеденту та можливості його застосування при регулюванні суспільних відносин впливають методологічні підходи щодо виявлення ratio decidendi у тексті судового рішення та його відокремлення від obiter dicta. У цьому зв'язку певну вагу мають й окремі думки суддів щодо впливу на формування прецедентного права у майбутньому. Обов'язковість судового прецеденту та нормативність актів судової влади у країнах англо-саксонського права заснована на доктрині stare decisis. У країнах, де ця доктрина відсутня, питання визначення ratio decidendi не має такої актуальності, як у країнах англо-саксонського права.

10. До основних ознак прецедентного права належать:

- прецедентне право приймається суддями у межах судового процесу як частина обґрунтування вирішеної справи, й у цьому аспекті між прецедентним та судовим правом можна поставити знак рівності;

- прецедентне право складається з норм (правоположень) або принципів як результат судової мотивації та носить системний характер. Йому також належатиме регулятивна функція суспільних відносин;

- прецедентному праву належить нормативність та загальнообов'язковість, тобто воно застосовується неодноразово та для вирішення необмеженої кількості аналогічних ситуацій;

- воно є гнучким та казуїстичним, при цьому надає правовій системі відкритого характеру. За його допомогою можна вирішити будь-яку справу, попри суперечливість та неоднозначність законодавства, наявність у ньому прогалин тощо;

- воно носить «неписаний» характер, тобто формулюється судами у процесі розгляду справи, а не законодавцем;

- має визначений характер, але для свого віднайдення потребує спеціальної суддівської техніки «розрізнень» та виокремлення ratio decidendі;

- базується на важливих рішеннях прецедентного характеру, які офіційно публікуються у збірках судової практики;

- прецедентне право є частиною судової практики, але не вся судова практика носить прецедентний характер. Більше цьому відповідає розуміння судової практики у вузькому сенсі, яке склалося в українських доктринальних джерелах.

11. У країнах романо-германського права формально прецедент не визнається. Замість нього на нормативність актів судової влади вказує концепція «усталеної судової практики» (jurisprudence constante). Попри відсутність у цих країнах офіційної доктрини обов'язковості раніше прийнятих судових рішень, переважна більшість рішень судів вищої юрисдикції у цих країнах містить посилання на раніше прийняті рішення. Тобто прецедент у цих країнах діє фактично за виключенням судів конституційної юрисдикції, де обов'язковість рішень конституційного суду для всіх органів державної влади закріплена у законі (наприклад, у ФРН).

12. Нормативність актів судової влади визнавалась як у Російській Імперії, так й у СРСР, та була пов'язана не з прецедентним правом, а зі здійсненням касаційної функції Урядовим Сенатом, а згодом - із визнанням за Верховними Судами у радянський період права на видання обов'язкових керівних роз'яснень з питань правозастосування (постанови Пленуму). З метою наукової кваліфікації феномену нормативності актів судової влади радянською наукою було введено поняття «правоположення», що створюються судами у процесі застосування правових норм у контексті фактичних обставин справи. Вони знаходили своє вираження у певних формах - не тільки у керівних роз'ясненнях Пленумів Верховних Судів (СРСР та союзних республік), а й містились у рішеннях судів з принципово важливих правових питань конкретного характеру.

З питанням нормативності актів судової влади також пов'язується розвиток дискусії про визнання судової практики джерелом права та її ролі у процесі конкретизації законів при застосуванні норм права.

13. У міжнародному праві судові рішення відіграють особливо важливу роль, а обов'язковість судового прецеденту визнається фактично. До основних характеристик судового прецеденту як джерела міжнародного права належить: судовий прецедент та його обов'язковість не встановлені формально у міжнародних договорах; сфера міжнародних відносин має свої особливості, позаяк тільки частково регулюється міжнародним правом, коли на перше місце виходить не судова практика як, скажімо, практика конституційних судів у національних правових системах деяких країн, а практика міжнародних відносин; міжнародне правосуддя практично завжди носить субсидіарний характер та покладається на взаємодію з національними судовими та правовими системами залежно від предмета та сфери правового регулювання; міжнародне правосуддя у галузі прав людини базується на універсальній концепції прав людини; попри відсутність нормативного закріплення, судовий прецедент діє фактично й впливає на діяльність як самих міжнародних юрисдикційних органів, так і на суб'єктів міжнародного права, а також на національні правові системи. Причому міжнародні суди не тільки частково визнають доктрину stare decisis, а й більше покладаються на її функціональний еквівалент у країнах континентального права - доктрину усталеної судової практики.

14. З визнанням нормативності актів судової влади слід приділяти більшу увагу рішенням вищих судів у конкретних справах, а також вживати комплекс державних заходів, спрямованих на оприлюднення цих рішень у офіційних джерелах, поліпшення функціонування державного реєстру судових рішень, обов'язкове вивчення цих рішень у межах навчальних курсів з основних галузей права, створити спеціальну державну установу або підрозділи у Міністерстві юстиції України, Конституційному, Вищому Адміністративному та Господарському судах України, які б опікувалися систематизацією правових позицій (правоположень), що містяться у судових рішеннях.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Шевчук С.В. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С.В. Шевчук. - К.: Реферат, 2007. - 640 с.

2. Шевчук С.В. Судовий захист прав людини: практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С.В. Шевчук. - К.: Реферат, 2006. - 848 с.

3. Шевчук С.В. Свобода вираження поглядів: практика Європейського суду з прав людини у порівняльній перспективі / С.В. Шевчук. - К.: Реферат, 2005. - 192 с.

4. Шевчук С.В. Порівняльне прецедентне право з прав людини / С.В. Шевчук. - К.: Реферат, 2002. - 344 с.

5. Шевчук С.В. Основи конституційної юриспруденції / С.В. Шевчук. - К.: Віпол, 2001. - 302 с.

Рецензії: Авер'янов В.Б. Судова правотворчість: крізь призму світового досвіду / В.Б. Авер'янов // Вісник Академії правових наук України. - 2008. - №1 (52). - С. 274-276; Ковлер А.И. Судебное формирование права: новое исследование украинского коллеги / А.В. Ковлер // Право и политика. - 2008. - №4. - С. 1017-1019; Грошевий Ю.М. Системний аналіз європейських стандартів щодо захисту прав людини: доктринальні підходи та судова практика / Ю.М. Грошевий, О.Л. Копиленко, М.В. Цвік // Право України. - 2006. - №8. - С. 143-145; Денисов В.Н. Філософсько-правові засади конституційної юрисдикції: порівняльний аналіз теорії і практики / В.Н. Денисов // Вісник Академії правових наук України. - 2003. - №1 (32). - С. 217-226.

6. Шевчук С.В. Конституційне право як інструмент трансформації українського суспільства / С.В. Шевчук // Українське право. - 1996. - №3. - С. 77-85.

7. Шевчук С.В. Формальна та органічна характеристика принципу верховенства права: до нових методів тлумачення конституції / С.В. Шевчук // Українське право. - 1998. - №2. - С. 56-68.

8. Шевчук С.В. Процесуальні основи конституційної демократії: концепція «належної правової процедури» / С.В. Шевчук // Українське право. - 1999. - №2. - С. 32-42.

9. Шевчук С.В. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння / С.В. Шевчук // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 1999. - №2. - С. 221-238.

10. Шевчук С.В. Щодо обов'язковості рішень Конституційного суду України у контексті доктрини судового прецеденту / С.В. Шевчук // Право України. - 2000. - №2. - С. 45-48.

11. Шевчук С.В. Значення загальноправового принципу пропорційності для визначення конституційності законодавчих обмежень щодо реалізації конституційних прав і свобод (зарубіжний досвід) / С.В. Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - 2000. - №1. - С. 69-76.

12. Шевчук С.В. Природно-правові засади конституційного права / С.В. Шевчук // Українське право. - 2000. - №1. - С. 80-95.

13. Шевчук С.В. Хартія основних прав Європейського Союзу: новий рівень розвитку чи криза страсбурзької юстиції? / С.В. Шевчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2001. - №3. - С. 133-136.

14. Шевчук С.В. Європейська правова традиція та скасування смертної кари в Україні / С.В. Шевчук // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. - 2002. - №1. - С. 213-227.

15. Шевчук С.В. Справа К.Г. Устименка та деякі проблеми виконання рішень Конституційного Суду України / С.В. Шевчук // Свобода висловлювань і приватність. - 2002. - №1. - С. 12-14.

16. Шевчук С.В. Західна та східна концепція розуміння юридичної природи прав людини в контексті українського сьогодення / С.В. Шевчук // Українське право. - 2002. - №1. - С. 50-65.

17. Шевчук С.В. Легітимність конституційного судді в умовах конституційної демократії / С.В. Шевчук // Українське право. - 2003. - №1. - С. 141-147.

18. Шевчук С.В. Принцип рівності у європейському та порівняльному конституційному праві (до рішення Конституційного Суду України у справі про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) / С.В. Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - 2005. - №4 (43). - С. 124-134.

19. Шевчук С.В. Європейські стандарти обмеження люстраційних заходів: правовий аспект / С.В. Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - 2006. - №2 (45). - С. 32-42.

20. Шевчук С.В. Люстрація і ретроактивна справедливість: європейські стандарти захисту прав людини при переході до демократичного правління / С.В. Шевчук // Юридичний журнал. - 2006. - №2. - С. 65-80.

21. Шевчук С.В. Захист права на додержання розумних строків судового провадження: європейський досвід та українські реалії / С.В. Шевчук // Вісник Верховного Суду України. - 2006. - №8. - С. 31-36.

22. Шевчук С.В. Концепція самообмеження суду: доктрина «політичного питання», «політичної доцільності» та «поля розсуду держави» / С.В. Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - 2006. - №3 (46). - С. 20-32.

23. Шевчук С.В. Рішення Верховного Суду України як джерело права (деякі аспекти дії прецедентного права в Україні) / С.В. Шевчук // Вісник Центру суддівських студій. - 2006. - №6. - С. 16-19.

24. Шевчук С.В. Принцип верховенства права і реалізація державної політики / С.В. Шевчук // Українське право. - 2006. - №1 (19). - С. 67-71.

25. Шевчук С.В. Судова правотворчість та соціологічна школа права / С.В. Шевчук // Вісник Верховного Суду України. - 2007. - №1. - С. 24-29.

26. Шевчук С.В. Судовий прецедент як джерело міжнародного права / С.В. Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - 2007. - №1 (48). - С. 42-55.

27. Шевчук С.В. Судовий прецедент у діяльності Європейського суду з прав людини та його застосування в Україні / С.В. Шевчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - №5 (67). - С. 110-118.

28. Шевчук С.В. Судовий прецедент у праві ЄС / С.В. Шевчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - №6 (68). - С. 78-85.

29. Шевчук С.В. Судовий прецедент у діяльності Європейського Суду та його вплив на правову систему України / С.В. Шевчук // Судоустрій і судочинство в Україні. - 2007. - №3. - С. 107-114.

30. Шевчук С.В. Судова правотворчість у контексті застосування принципів права / С.В. Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - 2007. - №4 (51). - С. 54-70.

31. Шевчук С.В. Європейська концепція «усталеної судової практики» та її вплив на правотворчу функцію Конституційного Суду України / С.В. Шевчук // Вісник Конституційного Суду України. - 2008. - №2. - С. 93-101.

32. Шевчук С.В. Судова правотворчість у доктрині та практиці Російської імперії та СРСР: споріднені тенденції та їх вплив на правову систему України / С.В. Шевчук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - №6 (80). - С. 25-35.

33. Шевчук С.В. Судова правотворчість та принцип поділу влади / С.В. Шевчук // Вісник Академії правових наук України. - 2008. - №2 (53). - С. 24-35.

34. Шевчук С.В. Творча роль судді у процесі тлумачення конституції / С.В. Шевчук // Вісник Конституційного Суду України. - 2008. - №4. - С. 100-109.

35. Шевчук С.В. Нормативність актів судової влади: від правоположення до правової позиції / С.В. Шевчук // Вісник Верховного Суду України. - 2008. - №9. - С. 23-27.

36. Шевчук С. Концепція «суддівського активізму» у контексті судової правотворчості / С.В. Шевчук // Юридичний журнал. - 2008. - №7-8 (74). - с. 54-59.

37. Шевчук С.В. Положення Конституції України стосовно поваги гідності, свободи думки і слова та вільного вираження поглядів і переконань особи, невтручання в особисте та сімейне життя особи, захисту від поширення недостовірної інформації про особу / С.В. Шевчук // Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: тези доповідей. - К.: Міжнародний фонд «Відродження», Інформаційний прес-центр IREX ПроМедіа, 1999. - С. 9-18.

38. Шевчук С.В. Доступ до документованої інформації про особу: європейське право та практика Конституційного Суду України / С.В. Шевчук // Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом: тези доповідей. - К.: Ін-тут законодавства Верховної Ради України, 1998. - С. 170-173.

39. Шевчук С.В. Систематизація рішень Конституційного Суду України як складова механізму реалізації Конституції України / С.В. Шевчук // Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики: тези доповідей. - К.: Ін-тут законодавства Верховної Ради України, 1999. - С. 156-160.

40. Шевчук С.В. Доктрина «поля розсуду держави» в діяльності Європейського суду з прав людини / С.В. Шевчук // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод): тези доповідей. - Х.: Національна юридична академія України, 2000. - Частина 2. - С. 172-173.

41. Шевчук С.В. Щодо обов`язковості прецедентного права Європейського суду з прав людини в Україні / С.В. Шевчук // Методологічні проблеми правової науки: тези доповідей на Міжнародній наукової конференції, Харків, 13-14 грудня 2002 р. - Х.: Право, 2003. - С. 148-151.

42. Шевчук С.В. Інститут конституційної скарги в Україні: необхідність запровадження / С.В. Шевчук // Права людини в Україні: стан, проблеми, перспективи: тези доповідей на Міжнародній наук.-практ. конференції, Київ, 4-5 вересня 2002 р. - К.: «КМ Академія», 2003. - С. 23-25.

43. Шевчук С.В. Формальна та органічна характеристика принципу верховенства права в умовах правової реформи в Україні / С.В. Шевчук // Проблеми теорії і практики законотворчості в контексті формування громадянського суспільства: науково-практична конференція, 19 грудня 2005 р.: тези доповідей. - К.: Реферат, 2005. - С. 20-22.

44. Шевчук С.В. Роль порівняльного права у процесі європейської інтеграції України / С.В. Шевчук // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку: міжнародний науково-практичний семінар. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, Київський університет права НАН України, 2006. - С. 167-174.

45. Шевчук С.В. Самообмеження Конституційного суду: доктрина політичного питання / С.В. Шевчук // Демократія та право: проблеми взаємовпливу та взаємозалежності: міжнародна наукова конференція, 26 жовтня 2007 року: тези доповідей. - Х.: Право, 2008. - С. 28-35.

Размещено на Allbest.ru