Правоохоронні відносини: поняття, їх особливості та види

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК 340.111.5

12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ПРАВООХОРОННІ ВІДНОСИНИ: ПОНЯТТЯ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ ТА ВИДИ

Сердюк Ігор Анатолійович

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ МВС України.

Науковий керівник кандидат юридичних наук, доцент Ведєрніков Юрій Анатолійович, Університет сучасних знань, ректор

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент Гусарєв Станіслав Дмитрович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри теорії держави та права

кандидат юридичних наук, доцент Юриста Олександр Володимирович, Кримський юридичний інститут Одеського державного університету внутрішніх справ, перший заступник начальника інституту з навчальної та методичної роботи

Захист відбудеться «26» вересня 2008 р. о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, Солом'янська площа, 1

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ (03680, м. Київ, Солом'янська площа, 1).

Автореферат розісланий «20» серпня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Із здобуттям незалежності українське суспільство стало на шлях розбудови правової держави, одним із основних принципів якої є реальність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина. Втілення цього принципу в життя вимагає від держави не лише декларування прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина в законодавчих актах, але й створення дієвих та ефективних механізмів їх реалізації, охорони та захисту. Заходи держави, спрямовані на профілактику правопорушень, їх припинення, відновлення порушених прав та притягнення винних до юридичної відповідальності, здійснюються, зазвичай, у межах правоохоронних відносин, що актуалізує проблему їхнього комплексного дослідження на рівні загальнотеоретичної юридичної науки.

У ч. 2 ст. 3 Конституції України головним обов'язком держави проголошено утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що розширило можливості контрагента в аспекті їх охорони та захисту, в тому числі з використанням міжнародних судових органів. Це, в свою чергу, вимагає від держави вдосконалення її правоохоронної системи та підвищення ефективності правоохоронної діяльності, формою якої є правовідносини відповідної функціональної спрямованості.

У сучасній юридичній науці все більшого значення набуває плюралізм підходів до праворозуміння, який визнає існування права не лише на інституціональному рівні у вигляді правових норм, але й на матеріальному рівні, у вигляді конкретних правовідносин - правового зв'язку суб'єктивних прав і обов'язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки різних суб'єктів права, у тому числі судових і правоохоронних органів держави, які покликані відреагувати на кожний факт вчинення правопорушення і дати належну правову оцінку поведінці винних осіб.

Проблема правовідносин, зважаючи на її важливість та складність, завжди знаходилась у центрі уваги фахівців у галузі загальнотеоретичної юридичної науки. Серед різних аспектів наукових досліджень проблеми правовідносин основний акцент було зроблено на розкритті їхнього змісту, взаємозв'язку з нормами права і суспільними відносинами, їх класифікації, з'ясуванні структури (суб'єктного складу, об'єкта, змісту), а також визначенні місця правовідносин у механізмі правового регулювання. Вагомий внесок у розробку цих питань зробили такі дослідники, як С.С. Алексєєв, М.Г. Александров, Б.Т. Базилєв, О.Г. Братко, Є.В. Бурлай, Ю.І. Грєвцов, А.П. Дудін, О.С. Іоффе, С.Ф. Кечек'ян, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, В.В. Лазарєв, М.І. Матузов, Н.М. Оніщенко, Ю.С. Решитов, Л.М. Розин, О.Ф. Скакун, Ю.Г. Ткаченко, Ю.К. Толстой, Р.Й. Халфіна, М.Д. Шаргородський, Л.С. Явич та ін. Необхідно відзначити і тих учених-юристів, роботи яких певною мірою торкаються проблематики правоохоронних відносин: О.В. Аверіна, В.Б. Авер'янова, Ю.А. Ведєрнікова, С.Д Гусарєва, П.С. Елькінд, Є.А. Крашеніннікова, А.М. Кучука, Є.Я. Мотовиловкера, П.О. Недбайла, В.М. Протасова, А.С. Спаського, О.Д. Тихомирова, Р.Й. Халфіної, О.Н. Ярмиша та ін.

На особливу увагу в контексті теми нашого дослідження заслуговують наукові праці вітчизняних учених О.І. Харитонової та О.В. Юристи, предметом дослідження яких, відповідно, є адміністративно-правові охоронні відносини та правоохоронні відносини за участю міліції.

Водночас, у загальнотеоретичній юридичній науці відсутнє комплексне дослідження правоохоронних відносин, в якому б знайшли своє висвітлення як дискусійні, так і невирішені питання, що торкаються їх поняття, термінології, видів, підстав виникнення і розвитку, особливостей суб'єктного складу, об'єкта та змісту, виходячи зі змін у національному законодавстві, яке регулює суспільні відносини, пов'язані з діяльністю судових і правоохоронних органів держави у галузі захисту прав і свобод людини.

Дисертаційна робота являє собою спробу певною мірою заповнити ці прогалини, а дослідження зазначених вище сторін проблеми правоохоронних відносин становлять її головну суть і зміст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до пп. 1.5-1.6, 1.10, 3.2 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 року.

Тема дисертації обговорена і схвалена на засіданні вченої ради Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (протокол № 1 від 31.01.2008 року) та включена до плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт цього навчального закладу.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розв'язання конкретного наукового завдання щодо розкриття змісту, з'ясування особливостей структурних елементів та видів правоохоронних відносин як самостійного явища правової дійсності.

Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

- обґрунтувати недоречність використання в навчальній і науковій юридичній літературі терміна «правовідношення» для словесного позначення поняття, яким відбивається таке явище правової дійсності, як правові зв'язки між людьми та їхніми об'єднаннями;

- розкрити зміст поняття «правоохоронні відносини», виокремити його суттєві ознаки, а також провести класифікацію правоохоронних відносин;

- визначити співвідношення понять «правоохоронні відносини», «охоронні правовідносини» та «правозахисні відносини»;

- дослідити особливості впливу юридичних фактів на динаміку правоохоронних відносин;

- розкрити зміст понять «правова презумпція», «правова преюдиція» та «юридична фікція», з'ясувати їх співвідношення з категорією «юридичний факт», а також визначити їхню роль у розвитку правоохоронних відносин;

- з'ясувати специфіку суб'єктного складу правоохоронних відносин;

- запропонувати власний підхід до розуміння об'єкта правоохоронних відносин та визначити його особливості;

- дослідити особливості змісту правоохоронних відносин.

Об'єкт дослідження - правові відносини як самостійне явище правової дійсності. преюдиція юридичний правоохоронний презумпція

Предмет дослідження - правоохоронні відносини, їх особливості та види.

Методи дослідження. При підготовці дисертації використовувався діалектичний метод пізнання, який дозволив дослідити правоохоронні відносини в динаміці та взаємозв'язку з іншими елементами механізму правового регулювання. За допомогою логічного методу аналізу було з'ясовано ознаки правоохоронних відносин і проведено їх класифікацію. Метод синтезу дозволив розкрити зміст понять, які складають предмет досліджуваної теми, а також сформулювати відповідні висновки. Для дослідження елементного складу правоохоронних відносин використовувався структурно-функціональний метод. За допомогою порівняльно-правового методу було визначено спільні та відмінні риси між поняттям «юридичний факт» та поняттями «правова презумпція», «правова преюдиція» та «юридична фікція», а також між поняттями «юридичне право державного правоохоронного (юрисдикційного) органу», «юридичний обов'язок державного правоохоронного (юрисдикційного) органу» та «суб'єктивне юридичне право» і «суб'єктивний юридичний обов'язок» відповідно. Для розкриття змісту суб'єктивного юридичного права та суб'єктивного юридичного обов'язку використовувався спеціально-юридичний метод пізнання. За допомогою герменевтичного методу було розкрито зміст нормативно-правових приписів, закріплених у законодавчих актах, використаних автором при підготовці дисертації. Соціологічні методи дозволили оцінити відношення працівників міліції до дисциплінарного провадження в ОВС та запровадження в Україні суду присяжних.

Емпіричну основу дослідження склали законодавчі акти Парламенту, рішення Конституційного Суду України, що слугують юридичною підставою для розвитку правоохоронних відносин, матеріали Першої щорічної доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, які стосуються діяльності судових органів України, а також результати проведеного автором анкетування 250 працівників міліції УМВС України в Дніпропетровській, Донецькій та Луганській областях.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в таких теоретичних висновках і положеннях, що відображають особистий внесок автора у дослідження проблеми:

уперше:

- аргументовано тезу про некоректність використання в навчальній та науковій юридичній літературі, а також чинному національному законодавстві терміна «правовідношення» для словесного позначення поняття, яким відбивається таке явище правової дійсності, як правові зв'язки між людьми та їхніми об'єднаннями. Вказаний умовивід у повній мірі поширюється і на термін «охоронне правовідношення», який, будучи складним, містить у собі слово «правовідношення»;

- обґрунтовано нові підходи до класифікації правоохоронних відносин за такими критеріями: 1) особливостями юрисдикційних повноважень судового чи правоохоронного органу; 2) найближчими цілями; 3) залежно від того, чи перебувають сторони правоохоронних відносин у службовій підлеглості;

- визначено співвідношення поняття «юридичний факт» з поняттями «правова презумпція», «правова преюдиція» та «юридична фікція», а також їхню роль у динаміці правоохоронних відносин;

- обґрунтовано дуалістичний підхід до розуміння об'єкта правоохоронних відносин, згідно з яким у якості об'єкта правоохоронних відносин виступають правова поведінка суб'єктів та її результати як прояв взаємодії цих суб'єктів;

удосконалено:

- визначення поняття правоохоронних відносин як правової форми соціальної взаємодії право-дієздатних суб'єктів, яка носить владний характер, детермінована фактом вчинення правопорушення і має на меті відновлення порушеного права, притягнення правопорушника до певного виду юридичної відповідальності та уможливлює примусове виконання ним суб'єктивного юридичного обов'язку, передбаченого законом або договором і опосередкованого правозастосовним актом;

- дефініцію поняття «юридичний факт», яка дозволяє врахувати не лише позитивні, але й негативні життєво важливі обставини, що є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин;

- визначення поняття «правова преюдиція», що являє собою виключення можливості оспорювати раніше доведений юридичний факт, який має документальне підтвердження і слугує підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин. Зазначене визначення враховує особливості не лише цивільного, але й кримінального процесу;

- дефініцію поняття «юридична фікція», під якою слід розуміти умовне припущення про існування таких дій або подій (тобто юридичних фактів), яких насправді не було, немає і не могло бути, або ж вірогідність існування яких у дійсності є мінімальною (незначною);

- визначення понять «суб'єктивне юридичне право» та «суб'єктивний юридичний обов'язок»;

- дефініції понять «юридичне право державного правоохоронного (юрисдикційного) органу» та «юридичний обов'язок державного правоохоронного (юрисдикційного) органу», а також визначено їх співвідношення між собою та поняттями «суб'єктивне юридичне право» і «суб'єктивний юридичний обов'язок»;

набули подальшого розвитку:

- визначення співвідношення понять «правоохоронні відносини», «охоронні правовідносини» та «правозахисні відносини»;

- ідея про п'ятичленну структуру змісту суб'єктивних юридичних прав, закріплених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод і факультативними протоколами до неї, причому додатковим елементом, всупереч усталеному в загальнотеоретичній юридичній науці підходу щодо чотиричленної структури змісту суб'єктивного юридичного права, є можливість використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини кожним, після вичерпання всіх національних засобів правового захисту.

Практичне значення одержаних результатів визначається актуальністю теми дисертаційного дослідження та його теоретико-прикладною спрямованістю.

Теоретичні положення, узагальнення та висновки, що містяться в дисертації, можуть бути використані у:

1) науково-дослідній сфері - для подальшої розробки теорії правовідносин;

2) правотворчості - для вдосконалення підстав юридичної відповідальності та правової основи діяльності судових і правоохоронних органів української держави у галузі захисту прав і свобод людини;

3) правозастосовній діяльності - для правильної юридичної оцінки конфліктної соціальної ситуації, що виникла з факту вчинення правопорушення;

4) навчальному процесі - під час підготовки відповідних розділів підручників і навчальних посібників з таких дисциплін, як: «Теорія держави і права» та «Актуальні проблеми теорії держави і права», а також при викладанні цих дисциплін;

5) правовиховній роботі - з метою підвищення рівня правової культури населення та суб'єктів правоохоронної діяльності.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ та кафедри теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ.

Теоретичні здобутки, викладені в роботі, використовуються в навчальному процесі Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ з дисциплін: «Теорія держави і права» та «Актуальні проблеми теорії держави і права. Порівняльне правознавство» (Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 3 лютого 2008 року).

Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на науково-практичних конференціях, круглих столах, семінарах, а саме: «Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів» (Харків, 2000 р.), «Проблеми реалізації прав і свобод людини та громадянина» (Львів, 2003 р.), «Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності» (Донецьк, 2003); «Формування правової системи в Україні на сучасному етапі» (Дніпропетровськ, 2005 р.), «Взаємодія кафедр соціальних та загальноправових дисциплін щодо підготовки дільничних інспекторів міліції» (Дніпропетровськ, 2005 р.), «Захист прав людини: національний та міжнародний досвід» (Дніпропетровськ, 2005-2007 рр.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення в десяти наукових публікаціях автора у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які об'єднують сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг роботи становить 200 сторінок, з яких 180 сторінок основного змісту, 14 сторінок списку використаних джерел (152 найменування), 6 сторінок містять додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначені об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його методологічна основа, наукова новизна дисертації, показано теоретичне і практичне значення роботи, вказано на її зв'язок із науковими програмами, подано інформацію про апробацію і публікацію результатів дослідження, визначається її структура та обсяг.

Перший розділ «Поняття, види та підстави розвитку правоохоронних відносин» присвячений з'ясуванню питання термінології правоохоронних відносин, розкриттю змісту однойменного поняття і визначенню його суттєвих ознак, з'ясуванню співвідношення цієї категорії з поняттями «охоронні правовідносини» та «правозахисні відносини», а також дослідженню підстав розвитку правоохоронних відносин.

У підрозділі 1.1. «Поняття правоохоронних відносин» на основі лінгвістично-семантичного аналізу слів правовідношення та правовідносини, автором обґрунтована недоречність використання в навчальній і науковій юридичній літературі терміна «правовідношення» для словесного позначення поняття, яким відбивається таке явище правової дійсності, як правові зв'язки між людьми та їхніми об'єднаннями.

На основі методологічного аналізу сучасних інтерпретацій понять «правовідносини» та «правоохоронні відносини», які наведені в працях О.Г. Братка, Є.В. Бурлая, Ю.І. Грєвцова, А.П. Дудіна, А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, В.В. Лазарєва, М.І. Матузова, Н.М. Оніщенко, В.М. Протасова, А.С. Спаського, Ю.Г. Ткаченко, Р.Й. Халфіної та О.В. Юристи, запропонований авторський підхід до розуміння цієї загальнотеоретичної категорії.

Відзначається, що правоохоронним відносинам, як різновиду правовідносин, притаманні ті ж самі ознаки. Водночас, вони мають свою специфіку, що знаходить свій вияв у таких ознаках: 1) вони виступають своєрідним способом (засобом) здійснення правоохоронних функцій держави; 2) вони виникають переважно в інтересах не їх уповноваженої сторони, а в інтересах суспільства, держави, а також осіб, чиї права потребують захисту чи відновлення з боку держави, що виступає їх гарантом; 3) вони носять владний характер, а отже за своєю природою є управлінськими; 4) вони пов'язані з реалізацією санкцій правових норм, а тому є настільки важливими, що мають форму процесуальних правових відносин, зміст яких є «суто юридичним»; 5) правовою основою їх виникнення є не лише передбачена законом норма права, яка вказує на вид і межі юридичної відповідальності, але й правозастосовний акт охоронного спрямування, в якому персоніфікується юридична відповідальність, адже згідно з ч. 2 ст. 61 Основного Закону української держави вона носить індивідуальний характер.

Проведений аналіз існуючих у сучасній науковій і навчальній юридичній літературі дефініцій поняття «охоронні правовідносини» дозволив автору зробити висновок про те, що, розкриваючи зміст даної загальнотеоретичної категорії, вчені основний акцент роблять на фактичній та юридичній підставах їх виникнення, а також взаємозв'язку з юридичною відповідальністю, що в повній мірі відповідає ознакам правоохоронних відносин. Тому, на думку автора, немає вагомих підстав для розмежування згаданих вище загальнотеоретичних понять, які, з огляду на своє функціональне призначення, повинні розглядатися як однорідні.

Відзначається, що властивості та ознаки правозахисних відносин, які виокремлюють дослідники, свідчать про їхню однорідність із правоохоронними відносинами, що підтверджується наступними аргументами: по-перше, і правоохоронні, і правозахисні відносини виникають із факту порушення прав людини і громадянина; по-друге, вони пов'язані з діяльністю спеціально уповноважених на те державних органів, на які нормами позитивного права покладено юридичний обов'язок захисту прав і свобод людини і громадянина та відновлення їх у разі порушення, а також притягнення винної особи до юридичної відповідальності; по-третє, вони характеризуються юридичним зв'язком сторін, в якому уповноважена сторона (суб'єкт права на правовий захист) покладає відповідний юридичний обов'язок на іншу; по-четверте, вони забезпечуються можливістю державного і міжнародного примусу.

У підрозділі 1.2. «Види правоохоронних відносин» дисертантом проведена класифікація правоохоронних відносин, яка, виходячи зі спільності критеріїв, значною мірою повторює класифікацію самих правовідносин, що виступають по відношенню до правоохоронних відносин родовим поняттям.

Відзначається, що специфічною особливістю правоохоронних відносин, на відміну від регулятивних, є те, що за своєю природою вони є управлінськими, за характером змісту - конкретними, а за таким критерієм як рівень індивідуалізації суб'єктів (ступінь визначеності суб'єктів), вони можуть бути лише відносними. Відповідні положення доволі аргументовано були доведені в тому числі й вітчизняними науковцями.

Автором запропонований ряд нових підходів до класифікації правоохоронних відносин, які обґрунтовуються наступними доказами: 1) оскільки особливістю правоохоронних відносин, які оформлюють юридичну відповідальність, є обов'язкова участь як уповноваженої сторони судового чи іншого юрисдикційного органу, який вирішує справу з дотриманням встановленої процедури, слушною виглядає класифікація правоохоронних відносин, заснована на особливостях юрисдикційних повноважень цих органів; 2) зважаючи на той факт, що правоохоронні відносини є однією з найважливіших гарантій законності, а вчинення правопорушення варто розглядати не лише як результат, але й як процес, що складається з низки послідовних стадій (принаймні з цього виходить доктрина кримінального права), не позбавлена сенсу класифікація правоохоронних відносин за найближчими цілями; 3) оскільки окремі посадові особи державних органів наділені правом накладання на своїх підлеглих дисциплінарних стягнень за вчинення ними дисциплінарних проступків, на думку автора, доречно розрізняти зовнішні та внутрішні правоохоронні відносини.

У підрозділі 1.3. «Поняття та види юридичних фактів і їхній вплив на динаміку правоохоронних відносин» автор, на основі аналізу навчальної та наукової юридичної літератури, присвяченої юридичним фактам, дійшов висновку про те, що досить стабільним і навіть консервативним залишається визначення зазначеної загальнотеоретичної категорії. Під юридичними фактами більшість учених розуміють ті життєво важливі обставини, з наявністю яких норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Наведена дефініція досліджуваного поняття, на думку дисертанта, значно звужує його обсяг, залишаючи поза увагою вчених і практиків ті життєво важливі обставини, відсутність яких гіпотезою правової норми визначена як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин. Яскравим прикладом цього різновиду юридичних фактів, який в теорії права отримав назву негативних, може слугувати факт відсутності вчиненого нового злочину, як умова для погашення судимості, вказівка на яку міститься в нормах права, закріплених у ст. 89 КК України.

З урахуванням викладеного, дефініція поняття «юридичний факт», на думку автора, може бути сформульована наступним чином: - «це ті життєво важливі обставини, з наявністю або з відсутністю яких норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин».

Розглядаючи питання класифікації юридичних фактів, дисертант дійшов висновку, що серед усталених підходів до класифікації юридичних фактів можна виділити наступні: 1) за вольовим критерієм; 2) за юридичними наслідками; 3) за субординацією в правовому регулюванні; 4) за способом зв'язку з явищами дійсності; 5) за ознакою їхнього документального закріплення; 6) за складом; 7) за значенням юридичних фактів у фактичному складі; 8) за функціями юридичних фактів у фактичному складі.

Зважаючи на предмет дослідження, основна увага автора була зосереджена на класифікації та характеристиці правопорушень і юридичних актів державних органів, як фактичної та юридичної підстав їх розвитку (виникнення, зміни і припинення). Результатом розгляду цього питання став ряд сформульованих дисертантом пропозицій до чинного законодавства. Зокрема, було запропоновано внеси зміни до: 1) ч. 2 ст. 11 КК України і викласти її в наступній редакції: «не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить підвищеного ступеня суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі»; 2) до ст.ст. 1-2 Дисциплінарного Статуту органів внутрішніх справ України і викласти їх у такій редакції:

- «дисциплінарний проступок - це винне невиконання чи неналежне виконання особою рядового або начальницького складу своїх службових обов'язків, недотримання передбачених законом заборон чи зловживання службовими правами за відсутності ознак адміністративного правопорушення або злочину»;

- «службова дисципліна - це виконання та дотримання особами рядового і начальницького складу зобов'язуючих і забороняючих приписів Конституції та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та присяги працівника органів внутрішніх справ України». Запропоноване визначення поняття службової дисципліни націлює співробітників ОВС не лише на дотримання заборон, але й на належне виконання своїх службових обов'язків, спонукуючи їх, таким чином, до вияву активності.

У підрозділі 1.4. «Правові презумпції, правові преюдиції й юридичні фікції та їхній вплив на розвиток правоохоронних відносин» автор, як відправною основою свого дослідження, своєрідною методологічною посилкою, послугувався поглядом вітчизняного правника П.М. Рабіновича на проблему класифікації юридичних фактів. Як критерій для класифікації юридичних фактів учений запропонував онтологічний статус останніх, на підставі чого поділив їх на наступі різновиди: 1) факти (акти), обґрунтовані обставинами реальними; 2) факти (акти), обґрунтовані обставинами уявними (презумпціями). Аналіз визначення поняття «правова презумпція» дозволив автору зробити висновок про те, що попри спільну природу і схожі риси, методологічно некоректно ототожнювати поняття «правова презумпція» та «юридичний факт», адже при формулюванні дефініції поняття «правова презумпція» як ключовий використовується термін «припущення», а не термін «обставини», притаманний категорії «юридичний факт», що є підставою для розмежування цих понять.

Розкриваючи зміст принципу презумпції невинуватості, дисертант дійшов висновку про необхідність розмежування понять «правова презумпція» як спростовне припущення та «принцип презумпції невинуватості» як керівне, загальне правове начало в кримінально - процесуальній діяльності.

Зазначається, що схожими за своєю природою з юридичними фактами є такі явища правової дійсності, як правові преюдиції та юридичні фікції. Сучасні юридичні словники не містять інтерпретації поняття «правова преюдиція», натомість у них дається інтерпретація поняття «преюдиціальність», яка враховує особливості лише цивільного процесу. З огляду на це, можна запропонувати наступне визначення поняття «правова преюдиція» - це виключення можливості оспорювати раніше доведений юридичний факт, який має документальне підтвердження і слугує підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Аналіз наведеного визначення дозволив автору розмежувати поняття «правова преюдиція» та «юридичний факт». Якщо юридичні факти являють собою життєво важливі обставини, передбачені нормами права як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин, правові преюдиції необхідно розуміти як своєрідний імператив, адресований судовим і правоохоронним органам держави щодо неприпустимості при вирішенні конкретних юридичних справ оспорювати раніше доведені в передбаченому законом порядку юридичні факти, щоправда, за наявності їхнього документального підтвердження. Нехтування цією вимогою закону знаходить свій вияв у неправильній кваліфікації поведінки суб'єктів, а по суті - порушенні вимог принципу законності в процесі правозастосовної діяльності уповноважених на те державних органів.

Зазначається, що важливе теоретичне і практичне значення має питання щодо співвідношення понять «юридичний факт» та «юридична фікція». Зазначені загальнотеоретичні категорії, хоча й мають спільну ознаку, породжують юридичні наслідки, однак при цьому не можуть визнаватися як тотожні, адже юридична фікція, на відміну від юридичного факту, являє собою умовне припущення про існування таких дій або подій (тобто юридичних фактів), яких насправді не було, немає і не могло бути, або ж вірогідність існування яких у дійсності є мінімальною (незначною). Що ж до юридичного факту, то це така життєво важлива обставина, яка мала чи має місце в дійсності і до того ж передбачена гіпотезою правової норми.

Другий розділ «Структура правоохоронних відносин та особливості її складових елементів» присвячено дослідженню структури правоохоронних відносин, з'ясуванню особливостей їх суб'єктного складу, визначенню поняття і з'ясуванню особливостей об'єкта правоохоронних відносин та юридичного змісту.

У підрозділі 2.1. «Особливості суб'єктного складу правоохоронних відносин» дисертант, з огляду на аналіз навчальної та наукової літератури, присвяченої правовідносинам, дійшов висновку про те, що вчені оперують кількома поняттями, які відбивають їхній суб'єктний склад. Серед них виокремлюють наступні: «суб'єкт права», «суб'єкт правовідносин» та «учасник правовідносин». У зв'язку з цим досить актуальним виглядає питання щодо з'ясування співвідношення зазначених вище загальнотеоретичних категорій, тим більше, що воно й дотепер не знайшло свого однозначного вирішення.

Відзначається, що володіючи правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю, суб'єкт права може бути суб'єктом правовідносин, однак, це не означає, що він уже став їх учасником, вступив у певні конкретні правовідносини. Для реальної участі в правовідносинах необхідна наявність юридичного факту, передбаченого гіпотезою юридичної норми. А це дає підстави для висновку про те, що поняття «суб'єкт правовідносин» та «учасник правовідносин» нетотожні, оскільки суб'єкт правовідносин - це особа, потенційно здатна бути учасником правовідносин, у той час як учасник правовідносин - це та фізична або юридична особа, котра згідно з чинним законодавством володіє правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю, реальна участь якої в правоохоронних відносинах детермінована життєво важливою обставиною, передбаченою гіпотезою, як правило, охоронної норми права, і яка в теорії права отримала назву правопорушення.

Аналізуючи підходи до класифікації суб'єктів правоохоронних відносин, дисертант дійшов висновку, що вона є неповною, адже обмежується лише двома різновидами суб'єктів, до яких відносять: 1) органи, які наділені правами в правовідносинах даного виду і виступають у них уповноваженою стороною; 2) іншу групу учасників правоохоронних відносин становлять суб'єкти, на яких у правовідносинах даного виду покладається обов'язок, тобто вони виступають зобов'язаною стороною. На думку автора, уповноваженою стороною правоохоронних відносин можуть бути не лише державні органи, але й громадяни держави, котрі згідно з законом покликані вирішувати правові суперечки, які виникають між фізичними або юридичними особами. До таких суб'єктів можна віднести народних засідателів і присяжних, які у складі суду хоча й здійснюють правосуддя в кримінальних справах, ухвалюючи судові рішення іменем України, однак при цьому не є державними службовцями, котрі покликані виконувати завдання та функції правоохоронних органів держави на постійній професійній основі. Те ж саме стосується складу третейського суду, який уповноважений вирішувати суперечки між суб'єктами господарської діяльності, і до того ж рішення якого є обов'язковими для виконання сторонами, що дійшли згоди стосовно складу цього суду.

Відзначається, що держава, будучи особливим суб'єктом права, у правоохоронних відносинах може бути як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною. Уповноваженою стороною держава виступає в усіх видах процесуальних і кримінальних правовідносин, адже судові рішення ухвалюються судами іменем України та є обов'язковими до виконання на всій території України, а кримінальне покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Зобов'язаною стороною правоохоронних відносин держава виступає у разі порушення нею своїх договірних зобов'язань, пов'язаних із забезпеченням прав і свобод людини та громадянина, передбачених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод (ст. 53).

У підрозділі 2.2. «Поняття та особливості об'єкта правоохоронних відносин» автор, на основі проведеного аналізу різних точок зору вчених щодо розуміння поняття «об'єкт правовідносин», дійшов наступних висновків, які можуть виступати як парадигма для подальшого дослідження об'єкта правоохоронних відносин: по-перше, інтерпретація вченими досліджуваного нами поняття знаходиться у прямій залежності від того, прибічниками якої концепції об'єкта правовідносин - моністичної чи плюралістичної - вони є; по-друге, розуміння об'єкта правовідносин лише як матеріального чи нематеріального блага значно звужує обсяг цього поняття і не враховує особливостей правоохоронних відносин, адже навряд чи правопорушення може визнаватися благом для обох сторін, які є їх учасниками; по-третє, альтернативою визначенню поняття об'єкта правовідносин як матеріального чи нематеріального блага або ж спробам його конкретизації, які б враховували особливості правоохоронних відносин, на думку автора, може послугувати його визначення як явища матеріального чи нематеріального характеру, з приводу якого та заради досягнення чого суб'єкти вступають у правовідносини, наділяючись взаємними юридичними правами та юридичними обов'язками. Такий підхід до розуміння об'єкта правовідносин дозволяє врахувати як подвійний смисловий зміст досліджуваного нами поняття, так і всі аспекти можливого розвитку правовідносин: момент їх виникнення у запропонованій нами дефініції відбивається словосполученням «з приводу якого», а час зміни і припинення - словосполученням «заради досягнення чого».

Виходячи з тієї методологічної посилки, що проблема об'єкта правоохоронних відносин повинна вирішуватися з урахуванням філософського розуміння об'єкта, а також потреб юридичної практики, гадаємо, що предметно-пізнавальна діяльність учасників цього різновиду правовідносин спрямована на правову поведінку їх учасників та її результати, причому поведінка судових, правоохоронних та інших юрисдикційних органів, які вирішують справу, повинна бути тільки правомірною, в той час як поведінка іншої сторони правоохоронних відносин може бути неправомірною на етапі їх виникнення та правомірною в процесі зміни і припинення. Тому об'єктом правоохоронних відносин, на думку автора, є правова поведінка суб'єктів та її результати.

Запропонований підхід до розуміння об'єкта правоохоронних відносин дозволив автору з'ясувати його особливості, обумовлені як неправомірною, так і правомірною поведінкою їх учасників. Особливості об'єкта правоохоронних відносин, обумовлені неправомірною поведінкою, необхідно пов'язувати з: 1) галузевою належністю вчиненого суб'єктом правопорушення; 2) особливостями об'єктивних і суб'єктивних ознак фактичних складів правопорушень; 3) особливостями юридичних конструкцій правопорушень певного виду. Що ж до особливостей об'єкта правоохоронних відносин, обумовлених правомірною поведінкою, то їх, на думку дисертанта, необхідно пов'язувати з: 1) з нормами процесуального права, які визначають процесуально-правовий статус учасників правоохоронних відносин, основними елементами якого є їхні права та обов'язки; 2) ступенем деталізації правомірної поведінки їх учасників; 3) зовнішньою та юридичною формами її вираження.

У підрозділі 2.3. «Особливості змісту правоохоронних відносин» автор виходив із методологічної посилки про те, що при розкритті змісту правовідносин правильніше спочатку констатувати, що юридичним змістом правовідносин є права та обов'язки їх учасників, і лише потім переходити до найбільш складного етапу наукового дослідження - визначення змісту прав і обов'язків.

На основі аналізу різних точок зору вітчизняних і зарубіжних учених щодо визначення понять «суб'єктивне юридичне право» і «суб'єктивний юридичний обов'язок», автором запропонований власний підхід до розуміння цих загальнотеоретичних категорій, а також понять «юридичне право державного правоохоронного (юрисдикційного) органу» та «юридичний обов'язок державного правоохоронного (юрисдикційного) органу».

Проаналізувавши погляди вчених-теоретиків М.І. Матузова, П.М. Рабіновича та О.Ф. Скакун, дисертант дійшов висновку, що зміст суб'єктивного юридичного права, як елемента юридичного змісту правоохоронних відносин, не може бути обмежений, відповідно, ні тричленною, ні чотиричленною структурою. Зважаючи на положення ч. 4 ст. 55 Конституції України, що є додатковою гарантією міжнародного захисту прав і свобод людини, закріплених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї та сучасний розвиток прав людини, який супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, в структурі змісту вищезгаданих суб'єктивних юридичних прав, на думку дисертанта, доречно виокремлювати п'ять структурних елементів. Додатковим елементом, всупереч усталеному в загальнотеоретичній юридичній науці підходу щодо чотиричленної структури змісту суб'єктивного юридичного права, є можливість використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини кожним, після вичерпання всіх національних засобів правового захисту.

Що ж до елементу змісту юридичного обов'язку, який кореспондує зазначеній можливості, то у держав, що порушили свої зобов'язання за Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод виникає необхідність понести юридичну відповідальність. Специфічна особливість юридичної відповідальності держави-порушниці Конвенції, яка є вираженням п'ятого структурного елементу змісту юридичного обов'язку як елементу юридичного змісту правоохоронних відносин полягає в тому, що вона носить, в основному, майновий, компенсаційний характер стосовно потерпілого та загальний характер стосовно потенційних потерпілих. Збагачення змісту суб'єктивного юридичного права з необхідністю супроводжується появою відповідного елементу змісту юридичного обов'язку, яким є необхідність держави-порушниці конвенційних зобов'язань ужити заходів загального характеру стосовно потенційних потерпілих і заходів індивідуального характеру стосовно особи, чиї конвенційні права безпосередньо порушені державою.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретного наукового завдання щодо розкриття змісту, з'ясування особливостей структурних елементів та видів правоохоронних відносин як самостійного явища правової дійсності. Проведене дослідження правоохоронних відносин дало можливість сформулювати такі висновки:

Термін «правовідношення» недоречно вживати в навчальній і науковій літературі для словесного позначення такого явища правової дійсності, як правові зв'язки між людьми та їхніми об'єднаннями. Вказаний умовивід у повній мірі поширюється і на термін «охоронне правовідношення», який, будучи складним, містить у собі слово «правовідношення». Водночас, цей термін може бути використаний в юридичній літературі, хоча і з певними застереженнями, у значенні ставлення (оцінки) людини до минулого, діючого чи майбутнього права (в смислі відношення до права). У зв'язку з цим вбачається методологічно правильним для словесного вираження поняття, яким відбиваються правові зв'язки між людьми та їхніми об'єднаннями, використовувати термін «правовідносини» або «правостосунки», хоча останній у навчальній і науковій літературі вживається значно рідше. Зазначене положення в повній мірі стосується і такого юридичного терміна як «охоронне правовідношення». Однозначне використання термінів «правовідношення» та «правовідносини» має велике пізнавальне значення, адже від цього залежить правильне розуміння змісту не лише наукових праць, присвячених актуальним проблемам теорії правовідносин, але й змісту правових норм, письмове викладення яких передбачає використання слова «правовідносини».

Правоохоронні відносини - це правова форма соціальної взаємодії право-дієздатних суб'єктів, яка носить владний характер, детермінована фактом вчинення правопорушення і має на меті відновлення порушеного права, притягнення правопорушника до певного виду юридичної відповідальності та уможливлює примусове виконання ним суб'єктивного юридичного обов'язку, передбаченого законом або договором і опосередкованого правозастосовним актом.

Аналіз існуючих у сучасній науковій і навчальній юридичній літературі дефініцій понять «охоронні правовідносини» та «правозахисні відносини» дає підстави для висновку про те, що, розкриваючи зміст даних загальнотеоретичних категорій, вчені основний акцент роблять на фактичній та юридичній підставах їх виникнення, взаємозв'язку з юридичною відповідальністю, обов'язковій участі у якості уповноваженої сторони державного органу, наділеного владою, що в повній мірі відповідає ознакам правоохоронних відносин. Тому, на думку автора, немає вагомих підстав для розмежування згаданих вище загальнотеоретичних понять, які, з огляду на своє функціональне призначення, повинні сприйматися як однорідні.

Автором запропоновано ряд нових підходів до класифікації правоохоронних відносин.

1) З огляду на особливості юрисдикційних повноважень судового чи правоохоронного органу, можна виокремити наступні різновиди правоохоронних відносин: 1) правовідносини, що виникають у сфері міжнародного судочинства між Європейським Судом з прав людини та державою, в межах яких встановлюється факт порушення нею прав людини, передбачених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, у результаті чого на державу покладається юридичний обов'язок відшкодувати потерпілому завдану матеріальну і моральну шкоду, а також вжити заходів загального характеру, спрямованих на недопущення порушення конвенційних прав у майбутньому; 2) правовідносини, що виникають у сфері конституційного судочинства між Конституційним Судом України та суб'єктами права на конституційне подання, в межах яких припиняється дія законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим через їхню невідповідність Основному Закону держави; 3) правовідносини між судом загальної юрисдикції і підозрюваним (обвинуваченим, підсудним або засудженим) у сфері кримінального судочинства, в межах яких приймаються допоміжні та основний правозастосовні акти, що визначають процесуально-правовий статус особи, яка скоїла кримінальний злочин; 4) правовідносини між судом загальної юрисдикції і цивільним відповідачем у сфері цивільного судочинства, в межах яких забезпечується розв'язання правової суперечки, що є предметом судового розгляду та задовольняються законні вимоги цивільного позивача; 5) правовідносини між судом загальної юрисдикції й особою, яка вчинила адміністративне правопорушення при вирішенні справи про адміністративне правопорушення та накладенні адміністративного стягнення за наявності в її діях вини; 6) та інші.

2) За найближчими цілями варто виділяти: а) превентивні правоохоронні відносини, які спрямовані на запобігання правопорушенню; б) припиняючі правоохоронні відносини, які спрямовані на припинення виявленого правопорушення; в) відновлюючі правоохоронні відносини, які спрямовані на усунення або відшкодування негативних наслідків правопорушення; г) каральні (штрафні) правоохоронні відносини, які спрямовані на реалізацію юридичної відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення.

3) Залежно від того, чи перебувають сторони правоохоронних відносин у службовій підлеглості, пропонується розрізняти: а) зовнішні правоохоронні відносини, в яких зобов'язана сторона в особі правопорушника не перебуває в підпорядкуванні уповноваженої сторони, якою виступає юрисдикційний державний орган (його посадова особа); б) внутрішні правоохоронні відносини, в яких уповноважена сторона наділена юрисдикційними повноваженнями щодо тієї особи, яка знаходиться в її (уповноваженої особи) службовому підпорядкуванні.

5. Аналіз існуючих у науковій та навчальній юридичній літературі дефініцій поняття «юридичний факт» свідчить про те, що ними значно звужується обсяг цього поняття, залишаючи поза увагою вчених і практиків ті життєво важливі обставини, відсутність яких гіпотезою правової норми визначена як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин. Тому дефініція поняття «юридичний факт» може бути сформульована наступним чином: «це ті життєво важливі обставини, з наявністю або з відсутністю яких норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин».

6. Порівняльний аналіз поняття «юридичний факт» та понять «правова презумпція», «правова преюдиція» й «юридична фікція» дає підстави для висновку про те, що не зважаючи на схожу юридичну природу (зв'язок із діями або подіями, що слугують підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, а також певний регулюючий вплив на поведінку суб'єктів), зазначені загальнотеоретичні категорії все ж слід розмежовувати. Відмінність між ними полягає в такому:

а) правова презумпція являє собою своєрідну гіпотезу щодо наявності або відсутності тих дій або подій, які мають юридичне значення, а тому при формулюванні визначення цього поняття як ключовий використовується термін «припущення», а не термін «обставини», притаманний категорії «юридичний факт»;

б) якщо юридичні факти являють собою життєво важливі обставини, передбачені нормами права як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин, правові преюдиції необхідно розуміти як своєрідний імператив, адресований судовим і правоохоронним органам держави щодо неприпустимості при вирішенні конкретних юридичних справ оспорювати раніше доведені в передбаченому законом порядку юридичні факти, щоправда, за наявності їхнього документального підтвердження. Нехтування цією вимогою закону знаходить свій вияв у неправильній кваліфікації поведінки суб'єктів, а по суті - порушенні вимог принципу законності в процесі правозастосовної діяльності;

в) загальнотеоретичні категорії «юридичний факт» та «юридична фікція», хоча й мають спільну ознаку, а саме: породжують юридичні наслідки, однак при цьому не можуть визнаватися як тотожні, адже юридична фікція, на відміну від юридичного факту, являє собою умовне припущення про існування таких дій або подій (тобто юридичних фактів), яких насправді не було, немає і не могло бути, або ж вірогідність існування яких у дійсності є мінімальною (незначною). Що ж до юридичного факту, то це така життєво важлива обставина, яка мала чи має місце в дійсності і до того ж передбачена гіпотезою правової норми у якості підстави для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

7. Особливості суб'єктного складу правоохоронних відносин обумовлені правовим статусом їх учасників, а також чинниками, що мають визначальний вплив на нього, зокрема: 1) юрисдикційними повноваженнями державних органів, їхніх службових і посадових осіб, які здійснюють правоохоронну діяльність; 2) галузевою приналежністю норм права, на підставі яких вчинене діяння кваліфікується як суспільно небезпечне (тобто, злочин) чи суспільно шкідливе (тобто, проступок), що в подальшому відбивається на процесуально-правовому статусі суб'єктів правовідносин; 3) станом фізичного та психічного здоров'я суб'єкта в момент та після вчинення ним суспільно небезпечного діяння, що є одним із визначальних факторів у виборі передбачених законом заходів державного впливу (примусу), що застосовуються до нього; 4) фактом притягнення суб'єкта до юридичної відповідальності в минулому, з яким закон пов'язує виникнення особливого правового стану (наприклад, судимість у разі притягнення до кримінальної відповідальності); 5) віком фізичної особи, що значною мірою впливає на обсяг її дієздатності й особливо деліктоздатності; 6) фактом відсутності або приналежності до громадянства іншої держави, від якого залежить можливість застосування до суб'єкта, котрий вчинив правопорушення, окремих заходів державного впливу (наприклад, адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства).

8. Альтернативою визначенню поняття об'єкта правовідносин як матеріального чи нематеріального блага або ж спробам його конкретизації, які б враховували особливості правоохоронних відносин, на думку автора, може послугувати його визначення як явища матеріального чи нематеріального характеру, з приводу якого та заради досягнення чого суб'єкти вступають у правовідносини, наділяючись взаємними юридичними правами та юридичними обов'язками. Такий підхід до розуміння об'єкта правовідносин дозволяє врахувати як подвійний смисловий зміст досліджуваного нами поняття, так і всі аспекти їхнього можливого розвитку: момент виникнення правовідносин у запропонованій нами дефініції відбивається словосполученням «з приводу якого», а час їх зміни і припинення - словосполученням «заради досягнення чого». При цьому необхідно дещо обмежити філософську категорію, словесним символом якої є явище, натомість збагативши її зміст такою суттєвою ознакою, як відсутність достатньо високого рівня свідомості, який притаманний людині як суб'єкту права та учаснику правовідносин.

9. Об'єктом правоохоронних відносин є правова поведінка суб'єктів та її результати. Означений дуалістичний підхід до об'єкта правоохоронних відносин певною мірою узгоджується з моністичною та плюралістичною його концепціями і має важливе не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки акцентує увагу на двоаспектному характері взаємодії суб'єктів правоохоронних відносин та її результаті.

10. Особливістю юридичного змісту правоохоронних відносин є те, що правоохоронний чи то юрисдикційний орган, будучи переважно уповноваженою стороною вищезазначених правовідносин, для вирішення поставлених перед ним завдань та здійснення обумовлених цими завданнями функцій, наділений державно-владними повноваженнями, що являють собою діалектичну єдність юридичних прав та юридичних обов'язків державного органу, посадової чи службової особи цього органу. Зобов'язана сторона правоохоронних відносин (фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення), відповідно, наділяється кореспондуючими юридичним правам та юридичним обов'язкам державного органу, посадової чи службової особи цього органу суб'єктивними юридичними правами та суб'єктивними юридичними обов'язками.