Правова комунікація в контексті посткласичного праворозуміння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет внутрішніх справ

УДК 340.12

12.00.12 - філософія права

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

ПРАВОВА КОМУНІКАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ПОСТКЛАСИЧНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ

Токарська

Антоніна Семенівна

Київ

2008

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана у Львівському державному університеті внутрішніх справ

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор Гвоздік Олег Іванович,

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри філософії права та юридичної логіки

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Козловський Антон Антонович, Міжнародний науково-технічний університет ім. академіка Юрія Бугая, віце-президент з наукової роботи;

доктор юридичних наук, професор Ященко Володимир Арсентійович, Національний інститут проблем міжнародної безпеки України при РНБО, радник директора;

доктор філософських наук, професор Бандура Олег Олександрович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри філософії права та юридичної логіки

Захист відбудеться "26" вересня 2008 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, пл. Солом'янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, пл. Солом'янська, 1.

Автореферат розісланий "26" серпня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах, у період розбудови демократичної, правової Української держави, переосмислення змісту права та пов'язаних з його реалізацією видів суспільної діяльності й правовідносин у контексті комунікативної філософської парадигми, безперечно, є актуальним з точки зору низки науково-теоретичних та практичних аспектів.

Теоретична потреба такого аналізу зумовлена кризою класичного раціоналізму, зорієнтованого на підпорядкування реальності певним "гармонізуючим" принципам та схемам, котрі розглядались або як апріорні ідеї самого розуму, або ж як трансцендентні властивості самих речей, з якими мають узгоджуватися людські взаємовідносини. Відповідним чином, домінувальною тенденцією в сучасній світоглядно-методологічній сфері стало зміщення акценту: від спроб "підлаштування" дійсності під певну "універсальну схему" - до пошуку форм оптимальної взаємодії досліджуваних предметів, властивостей та процесів. В аспекті цієї концепції суспільні закони доцільно розглядати, по-перше, з позиції збалансування людських стосунків - комунікації, що є витоком формування та об'єктом застосування права. При цьому останнє фігуруватиме вже не як безапеляційна владна воля законодавчого суб'єкта, а як онтологічна резольвента інтерсуб'єктивної взаємодії.

По-друге, в теоретичній правовій науці нині існує ряд проблем узгодження і застосовності загальної теорії комунікації й так званої універсалістської макроетики до правової діяльності як такої та до ряду її сфер - зокрема (оскільки дієвість загальнокомунікативних принципів тут ускладнюється нормативними, адміністративними, державними і політичними та іншими чинниками, що здатні скласти противагу вищеназваним принципам).

По-третє, в плані окреслених дослідницьких напрямів виникає цілком закономірне питання щодо залежності комунікативних процесів та способів їхньої організації від соціально-економічних, психологічних, аксіологічних, етичних, лінгвістичних та інших соціокультурних факторів.

По-четверте, оптимізація регулювання суспільних відносин у сфері комунікації потребує створення єдиної системи комунікативного права, яка, на жаль, поки що відсутня.

По-п'яте, назріла низка проблем правового регулювання та вдосконалення правової масової комунікативної діяльності з метою реалізації практично-прикладної (праксеологічної) функції (йдеться про труднощі, викликані: з одного боку, орієнтацією на зняття комунікативних бар'єрів і максимальне розширення свободи комунікації, а, з іншого, - потребою в обмеженні цієї свободи в інтересах слідства, конфіденційності тощо).

Не продовжуючи переліку аспектів актуальності обраної теми наукового дослідження, відзначимо доцільність пошуку комунікативних механізмів виникнення, розвитку, функціонування права, а також шляхів удосконалення його реалізації засобами правової комунікативної діяльності. Адже в такому ракурсі проблема синтезу теорії права та теорії комунікації досі не розглядалася, в той час як, на нашу думку, саме цей аспект даної проблеми передбачає найбільш широкий діапазон можливостей в плані узгодження організаційних та функціональних характеристик правового регулювання з сучасними трансформаціями суспільного буття.

Питання, яким присвячено пропоноване дослідження, аналізуються в сучасній науковій літературі переважно у контексті усталених напрямів. Загальна теорія комунікації знайшла висвітлення у роботах К.-О. Апеля, Д. Бьолера, В. Гьосле, Г. Йонаса, В. Кульмана, А. Макінтайра, А. Піппера, Д. Пітерса, Дж. Роулза, Р. Рорті, П. Ульріха, К. Ясперса та ін. Вчені аналізують логіко-філософські підвалини комунікативної організації суспільства, що зумовлюють загальнолюдські цивілізаційні цінності. Останні при цьому мають визначати суспільно-природну основу будь-якої нормативної регуляції людської спільноти.

Водночас, підкреслимо, даний підхід потребує конкретизації в плані специфіки сфер здійснення комунікативних процесів та суспільно-культурних факторів, що впливають на характер та спрямування цих процесів. Тому вищезгаданий аналітичний напрям доповнюється також філософсько-правовими, соціологічними та психологічними дослідженнями комунікації, представленими у працях В. Бачиніна, С. Борисньова, А. Брудного, Л. Буєвої, В. Іванова, А. Козловського, М. Костицького, С. Кримського, С. Максимова, В. Моісеєва, В. Табачковського та ін. Аналізу проблем побудови комунікативного права до певної міри присвячені наукові праці Є. Вартанової, В. Грищенка, В. Павловського та ін.

Науково-теоретичну основу у вивченні правових основ комунікативної діяльності правників становлять, насамперед, дослідження у галузі правової культури і правосвідомості відомих учених: В. Бабкіна, К. Бєльського,

П. Баранова, М. Братасюк, В. Бурмистрова, О. Гвоздіка, Н. Граната,

В. Головченка, О. Зайчука, В. Зеніна, Г. Злобіна, Є. Зорченка, В. Казміренка,

Л. Казміренко, В. Камінської, Д. Керімова, М. Козюбри, В. Копейчикова,

В. Котюка, В. Кудрявцева, В. Казимірчука, О. Лукашової, О. Манохи,

М. Матузова, Г. Маркової, С. Назаренко, В. Оксамитного, Г. Остроумова,

Д. Потопейка, І. Разумовського, О. Ратінова, М. Рейснера, Р. Русинова,

В. Сальникова, В. Сапуна, Н. Соколова, О. Семітка, В. Сирцева, Р. Сафарова,

С. Сливки, О. Татаринцевої, О. Тихомирова, Є. Федика, В. Щегорцева,

Л. Явича, Б. Яковлєва. Культурологічні, аксіологічні, етичні та лінгвоюридичні аспекти комунікації стали об'єктом досліджень Ф. Бацевича, Є. Бистрицького, Є. Галяшиної, А. Гайди, Н. Голєва, Т. Грушевської, С. Зархіної, А. Садохіна та ін. Втім, комунікативна концепція права розробляється поки що досить незначною кількістю авторів, серед яких можна назвати, зокрема,

Ю. Ґабермаса, Н. Лумана, Д. Нелкена, Ю. Оборотова, А. Полякова,

П. Рабіновича, Марка ван Хоека, І. Честнова.

Істотною прогалиною у розглядуваній царині досліджень залишається, на наш погляд, аналіз специфіки, кардинальних проблем правового регулювання та шляхів удосконалення комунікації у сфері правовідносин і діяльності органів правопорядку, у т.ч. за допомогою сучасних інформаційно-комунікативних технологій, системи Інтернет та інших засобів масової комунікації. До того ж, ця комунікативна діяльність потребує вивчення в контексті функціонування суспільства як динамічного системного утворення, що самоорганізується через комунікативну регуляцію. Зазначений зріз проблеми поки що залишається поза увагою дослідників.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.11.2002 р. № 649-р "Про затвердження Концепції реформування наукової та науково-технічної діяльності в системі органів внутрішніх справ" (щодо використання сучасних інформаційно-психологічних технологій у діяльності ОВС і проведення міжгалузевих досліджень на стику юридичних та інших наукових галузей знань), Наказу МВС України від 5 липня 2004 року № 755 "Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення, впровадження в практичну діяльність ОВС, на період 2004-2009 рр.", а також за темою досліджень кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ "Методологія вивчення державно-правових явищ; філософії права; стану і перспектив розвитку ОВС України" (шифр роботи 0113; державний реєстраційний номер 0106U003648).

Мета і завдання дослідження. Мета праці зводиться до комплексного науково-теоретичного аналізу та вивчення, з одного боку, ключових напрямів оптимізації регулювання правової комунікативної діяльності та, з іншого, - їх комплексного філософсько-правового обгрунтування на підставі тих базових механізмів міжсуб'єктних інтеракцій, що лежать в основі генерування сучасного права.

Визначені такі основні завдання дослідження:

проаналізувати суспільно-буттєві, гносеологічні, антропологічні та ціннісні виміри права, що спричинили радикальні зміни у розумінні сутності права на етапі нинішніх демократичних трансформацій суспільства, а також окреслити концептуальні засади та основні напрями сучасних досліджень комунікативної природи права і правової комунікації як фактора формування правосвідомості;

дослідити низку основних проблем, пов'язаних із законодавчими основами і правовим регулюванням комунікативних процесів у сфері правовідносин, та розробити й систематизувати теоретико-методологічні засоби їхнього вирішення;

визначити критерії і чинники підвищення ефективності комунікативної діяльності в системі функціонування органів правопорядку та сформулювати авторські пропозиції щодо напрямів її інтенсифікації правовими засобами;

з'ясувати особливості узусу правової комунікативної діяльності через засоби масової комунікації і новітні інформаційні технології та орієнтири вдосконалення її нормативних підвалин.

Об'єктом дослідження є сфера суспільних відносин, пов'язаних із комунікативною діяльністю системи інституцій правопорядку у контексті посткласичного праворозуміння.

Предмет дослідження - суть і закономірності функціонування комунікативних інтеракцій та їх правове регулювання з позицій сучасної організації правовідносин.

Методи дослідження - використані як загальнонаукові, так і філософсько-концептуальні та спеціальні методи дослідження. Методологічним підґрунтям є основи загальної теорії пізнання, зокрема діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв'язку (для встановлення взаємозв'язку і динаміки взаємодії державно-правових інституцій у комунікації). Використані також: філософсько-антропологічний метод (для вивчення біосоціальної природи особи та її вияву у суспільних відносинах); метод системно-структурного аналізу застосовувався у теоретичному моделюванні комунікативних процесів та виробленні концепції комунікативного забезпечення юридичної діяльності; для встановлення узгоджених змін, запропонованих до нормативно-правових актів, що стосуються комунікативної діяльності, як елемента національної правової системи та правової системи міжнародного рівня. З позицій порівняльно-правового методу в роботі аналізуються наукові підходи до визначення оптимальних напрямів правового регулювання комунікативних відносин. Історико-генетичний метод слугував для аналізу еволюції філософсько-правових засад професійної правової комунікації; метод експертних оцінок та міждисциплінарний метод - аналізу комунікативних дій правників у кризових умовах; герменевтико-лінгвістичний метод (для дослідження механізмів актуалізації комунікативно-правових феноменів крізь призму загальних принципів перцепції та інтерпретації мовних елементів); соціологічні методи: метод тестування - для встановлення рівня ефективності правової комунікації, метод анкетування та інтерв'ювання - при апробації критеріїв оцінки взаємодії різних типів комунікантів, встановленні сутнісних характеристик правової комунікації та окресленні діапазону можливих шляхів її удосконалення. Як метод з-поміж предметних філософських систем знань використана комунікативна теорія Ю. Ґабермаса.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

вперше:

– досліджено механізми координації між комунікативними витоками права та його зворотним впливом на суспільну комунікацію через систему організації правовідносин;

– узагальнено й систематизовано концептуальні засади правової комунікації як одного з основних чинників формування громадянської демократичної правосвідомості;

– обгрунтовано ідею створення та сформульовано загальні принципи й кардинальні спрямування розробки системи комунікативного права як самостійного інституту, призначеного для регулювання як відповідних суспільних відносин, так і діяльності органів державної влади та правопорядку щодо забезпечення права на комунікацію;

– запропоновано авторський теоретико-модельний підхід до пошуків вирішення проблеми оптимізації нормотворення й правового регулювання в галузевому комунікативному праві, що регламентує професійно-юридичну та правоохоронну діяльність;

– розроблено систему критеріальних вимірів ефективності правової комунікативної діяльності з позиції інтегративної оцінкової матриці, що поєднує в собі аксіологічний, семіотичний та герменевтичний аспекти результативності даної діяльності;

– сформульовано методику визначення протиправного характеру комунікативних дій і бездіяльності та міри відповідальності, передбачуваної негативними наслідками, котрі вони справляють на емоційно-психологічний стан особи;

набули подальшого розвитку:

– обгрунтування положення про те, що в контексті демократичного суспільства сутнісний зміст права переосмислюється у напрямі його визначеності не стільки владно-вольовими мотивами, скільки тими комунікативними механізмами, що лежать в основі творення нормативних начал суспільної належності;

– систематизація сучасних досліджень комунікативної природи права та визначення специфіки правової комунікації;

– окреслення пріоритетних спрямувань професійно-правової комунікації в плані її конструктивного впливу на масову правосвідомість у процесі побудови правового суспільства;

– виявлення та дослідження ряду типових комунікативних бар'єрів у реалізації законних інтересів особи, а також узагальнення причин їхнього виникнення та шляхів їх подолання;

– формулювання, систематизація та взаємоузгодження законодавчих основ правової комунікації;

– визначення способів підвищення ефективності правової комунікативної діяльності та засад раціоналізації її унормування;

– накреслення комунікативних стратегій пошуку консенсусу та правового врегулювання ситуацій екстремальної конфліктності;

– виявлення механізмів координації правових комісивів і факторів моральної відповідальності за емоційно-психологічний стан особи та юридичну безпеку під час діалогічного типу комунікації;

– пропозиції щодо побудови симетризованої комунікативної моделі організації відносин між правоохоронними органами та населенням;

– характеристика правового аспекту масової комунікації та тих його особливостей в сучасному інформаційному суспільстві, котрі належить враховувати при нормативізації і регулюванні комунікативних відносин даного типу;

– розробка методологічних засад та пропозицій щодо системи заходів, спрямованих на удосконалення правової комунікативної діяльності шляхом застосування засобів масової комунікації;

– філософсько-правова оцінка механізмів регулювання комунікативних відносин у сфері використання новітніх інформаційних технологій.

Практичне значення одержаних результатів. Проведене дослідження дає можливість використання його висновків та пропозицій для удосконалення законодавчої бази у регулюванні правових комунікативних відносин, а також для оптимізації професійної, у тому числі масової правової комунікативної діяльності. Вони можуть бути використаними в навчальному процесі при читанні нормативних курсів з філософії права, теорії, історії держави і права, конституційного та інших галузей права, професійної етики, професійно-психологічної підготовки працівників правоохоронних органів. Розроблені в дисертації методологічні підходи та теоретичні моделі є засобами вирішення низки наявних суперечностей між суб'єктивістськими та об'єктивістськими підходами до тлумачень сутності права, механізмів утворення та реалізації правових смислів. Крім того, отримані результати дозволяють раціоналізувати теоретико-правові основи комунікативної діяльності на підставі виявлених критеріїв її ефективності та факторів удосконалення.

На користь практичного значення викладених у дослідженні висновків і пропозицій свідчить те, що вони використовуються у навчальному процесі для організації семінарів, практичних занять, проведення яких підтверджене актами впровадження: Львівського державного університету внутрішніх справ (акти впровадження від 27 квітня 2007 року, 29 лютого 2008 року), Головного управління МВС України у Львівській області (від 19 березня 2008 року).

Особистим внеском здобувача в опублікованих у співавторстві працях є власні теоретичні розробки, що становлять наукову новизну одержаних результатів дослідження.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися на міжнародних і регіональних науково-практичних конференціях: "Майбутнє працівників правоохоронних органів, юристів крізь призму проблем іміджології" (Львів, 13.03.2002), "Комунікативна компетентність правників та їх зв'язки з громадськістю" (Львів, 15-16.05.2003), науково-теоретичних конференціях: "Актуальные проблемы вербальной коммуникации: язык и общество" (Київ, 24.02.2003); "Соціальні проблеми сучасного державотворення та їх вплив на правоохоронні органи України" (Львів, 07.11.2003); "Проблеми й напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини: Міжнар. наук.-практ. конференція (Запоріжжя, 11-12.12.2003); "Структура представления знаний о мире, обществе, человеке: в поисках новых смыслов: Междунар. семинар (Луганск-Цюрих-Женева, 2003); "Право і лінгвістика: ІІ міжнар. наук.-практ. конференція (Сімферополь-Ялта, 23-26.09.2004); "Органи внутрішніх справ у період розбудови держави та громадянського суспільства в Україні: філософсько-правове осмислення" (Львів, 27.02.2004); міжнародній науково-практичній конференції "Римське право: минуле і сьогодення" (Одеса, 12.05.2004), міжнародних науково-практичних конференціях: "Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості" (Львів, 08-09.04.2005); "Актуальні проблеми протидії економічній злочинності, тінізації та корупції в умовах формування ринкової економіки в Україні" (Львів, 30.09.2005); "Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення" (до 5-ї річниці прийняття КК України) (Львів, 07-08.04. 2006); "Делінквентна поведінка дітей та молоді: сучасні технології протидії" (Одеса, 31.03.- 01.04.2006); "Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості" (Львів, 07-08.04.2006); науковій конференції "Юридичний процес як основа механізму правового регулювання в Україні" (Львів, 27.05.2005); науково-практичних семінарах: "Проблеми застосування інформаційних технологій, спеціальних технічних засобів у діяльності ОВС, навчальному процесі, взаємодії з іншими службами" (Львів, 02.12.2005), "Відомча освіта МВС в умовах незалежності Української держави: проблеми і перспективи" (Львів, 25.03.2005); "Мова і право: актуальні проблеми та перспективи розвитку" (Львів, 20.10.2006); засіданнях "круглого столу": "Підвищення професійного рівня працівників органів внутрішніх справ в умовах формування правової держави" (Львів, 30.01.2004); "Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи" (Київ, 11.11.2004), "Лінгвістична практика судових органів" (Львів, 06.05.2005), "Європейські інтеграційні процеси і трансформація права на постсоціалістичному і пострадянському просторі" (Київ, 23-24.09.2005); "Комунікативна компетентність юриста: вербальна та невербальна комунікація; лінгвістичний та психологічний аспекти" (Львів, 19.10.2007), "Філософські, методологічні та психологічні проблеми права" (Київ, 26.01.2008), "Державотворення та правотворення в Україні: проблеми та перспективи" (Львів, 02.03.2008).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 78 праць, серед них - 2 монографії, 32 статті в наукових фахових виданнях України, 44 найменування збірників, статей (тез виступів), рецензій.

Обсяг і структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, що включають тринадцять підрозділів, висновків, шести додатків (на 80 сторінках), списку використаних джерел (налічує 614 найменувань на 58 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 436 сторінок, з них загальний обсяг тексту - 377 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі дисертації висвітлені положення, що наведені вище - у структурній частині автореферату "Загальна характеристика роботи".

Розділ 1 - "Комунікативна інтерпретація права та спрямування правової комунікації" містить чотири підрозділи.

У підрозділі 1.1. "Переосмислення сутності права в епоху демократичних перетворень суспільства" акцентується увага на тому, що на відміну від класичної науки, що ґрунтувалася на уявленні про сутність речей як певну абсолютну, незмінну та позасуб'єктивну даність, з якою мають узгоджуватися будь-які людські міркування та практичні дії, сучасна - посткласична - наука заснована на зовсім іншій парадигмі раціональності. Справа в тому, що дійсність людського буття у світі переконує, по-перше, в неможливості мати абсолютно незалежного від суб'єкта знання про світ, по-друге - в "людиномірності" будь-якого виду людської діяльності (тобто її прагненні узгодженості з сутнісними вимірами самої гуманістичної природи) і, по-третє, у тому, що ця "людська сутність" не є чимось передзаданим та позачасовим, а створюється самою людиною в процесі її суспільно-культурної самореалізації. Відповідним чином, можна стверджувати, що разом з історичною еволюцією сутнісної природи людини трансформуються і її уявлення про свободу та справедливість як онтологічні підвалини права. А, отже, сутність останнього щоразу переосмислюється в залежності від того, наскільки воно перестає відповідати домінуючим формам виявлення та реалізації суб'єктивної свободи в суспільстві.

Невідповідність між сутністю та існуванням права, власне, й призвела до тих глобальних демократизаційних тенденцій, що стали головною ознакою суспільно-політичного життя сучасного світу. Наразі стало очевидним, що подальший поступ людської цивілізації вже не є можливим без радикального переосмислення сутності права у напрямі врахування не тільки інтересів держави, але й насамперед тих основних прав людини й громадянина, що роблять їх рівносуб'єктними з державою. Для цього необхідно здійснити ряд істотних методологічних реформацій у теоретико-правовій сфері, котрі б дозволили отримати засоби виявлення ключових орієнтирів правової належності в самому середовищі міжлюдських відносин. В даному плані актуалізуються дослідження в галузі комунікативних підходів до вивчення природи права та способів його реалізації. Адже саме в надрах суспільної комунікації створюються ті онтологічні взаємообмеження суб'єктивних свобод (з адекватними їм мірами взаємної відповідальності), котрі, врешті-решт, втілюються в ідеях та цінностях права, що мають визначати фундаментальні орієнтири позитивізованого закону.

Усвідомлення цих обставин змушує відмовитися від класичної парадигми праворозуміння, в межах якої загострилися суперечності між правовим об'єктивізмом та правовим суб'єктивізмом, між онтологічними та деонтологічними школами (що поляризувалися відповідно до постулювання "фактично-реальної" чи "нормативно-ціннісної" основи правових смислів), а також між позитивістською та юснатуралістичною гілками теорії та філософії права. Виходячи ж із комунікативного підгрунтя права, створюється можливість подолання згаданих суперечностей шляхом "інтерсуб'єктивізації" природи останнього, що робить незвідною цю природу ні до "суто онтологічних фактів", ані до "виключно деонтологічних норм". До того ж, глобалізація суспільних відносин та динамізм сучасного суспільно-політичного життя спричиняють почастішання критичних періодів у сфері його правового регулювання. Адже чим складнішими та масштабнішими є зміни в організації та ціннісних орієнтирах суспільства, тим гострішою є невідповідність між мобільним соціально-онтологічним контекстом та консервативними за своєю природою механізмами його правової регуляції. Відповідно, збільшується частота випадків, пов'язаних із стимулюванням потреби в переосмисленні природи права.

Раціональний підхід до здійснення правових інновацій передбачає узгодження суб'єктивної волі законодавчої влади з об'єктивною потребою у врівноваженні й стабілізації розвитку суспільного буття. У свою чергу зазначене врівноваження є можливим у результаті консенсуалізації комунікативних дій на усіх рівнях суспільної ієрархії - від міжособистісних взаємин окремих індивідів до масової правової комунікації державних органів влади та їх представників.

Вивчення права як засобу комунікації є кроком до сучасного раціонального нормотворення правовідносин, оскільки норми не повинні суто довільно привноситись у суспільне буття, а навпаки - мають виявлятися в контексті останнього як інтеракції оптимальної суб'єкт-суб'єктної взаємодії. У протилежному випадку ці норми виказуватимуть свою суспільнобуттєву іррелевантність і не працюватимуть de facto, що призведе до нездійсненності більшості нормативних претензій. Зауважимо: правова держава стає можливою лише як підсистема правового суспільства, котре немислиме в умовах поляризації "букви" та "духу закону", а тому має бути самоорганізовуваною системою, що прагне до комунікативного балансу, взаємної рівноправності і відповідальності.

Таким чином, неважко переконатися, що чим більшою мірою розгортаються процеси демократизації суспільно-політичного життя, тим менш адекватними стають стереотипи суто нормативістського та етатистського праворозуміння, заснованого на підвалинах класичної раціональності. Нові соціобуттєві реалії стимулюють докорінне переосмислення сутності й форм реалізації права. Орієнтири останнього мають бути "виведеними" з інтерактивного середовища міжсуб'єктної комунікації та гарантованими, забезпечуваними і охоронюваними державою. Хоча, звичайно, як підтверджує наведений аналіз, це породжує цілу низку додаткових проблем на всіх рівнях правового регулювання і, зокрема, проблему правової регламентації самих комунікативних відносин, що є джерелом формування правової належності та основним засобом її утвердження в суспільному житті.

У підрозділі 1.2 "Становлення концептуальних засад правової комунікації" акцентована увага на правовій комунікації як основному засобі впливу на громадянську правосвідомість, крізь яку у соціальному бутті реалізуються орієнтири правової належності. Правова комунікація визначена як спосіб вербальної та невербальної взаємодії у рамках закону з метою досягнення синергетичної рівноваги у з'ясуванні спірних проблемних питань, інтерпретації значень та унормуванні конфлікту, забезпеченні права особи на комунікацію.

Функціонування галузевих комунікацій своїм корінням сягає до певної міри тих же періодів, що і система комунікації взагалі, без якої вони були б неможливі. На всіх етапах визрівання ознак правової комунікації позначалася "залежність права від "духу народу", географічних, історичних, господарських, культурних, релігійних умов життя народів (Ш. Монтеск'є), а також "ситуації часу" (К. Якобсон).

Аналіз правового комунікативного акту на основі пам'яток національної історико-правової думки засвідчує, що правовий комунікативний акт і дискурс не були статичними. Вони змінювалися, як змінювалися політичні, економічні, географічні та інші умови становлення і розвитку держави. Динаміка прагматичного контексту з філософсько-правового погляду полягала в тому, що особистість, завдяки комунікативно-правовим діям, включалася у взаємодію із державними інституціями, окремими особами чи групами осіб, у якій прагнула до справедливості. Кожна комунікативна стадія вимагала адекватності її оцінки іншими, відтак вона (оцінка) ставала продовженням комунікативного акту, що зобов'язував до взаємозв'язку на умовах справедливості і доцільності.

Резюмуючи ж історичну генезу засадничих концептуальних підвалин правової комунікації, можна стверджувати, що остання на всіх етапах своєї еволюції прагнула виявлення та реалізації засобів подолання неузгодженості між тими вимірами справедливості, що генерувалися на рівні повсякденного побутового людського спілкування, і тими орієнтирами належності, котрі втілювалися у позиціонованому владним суб'єктом законі. Адже в іншому разі (тобто у міру відсутності такого взаємоузгодження) правова комунікація завжди втрачала свою ефективність як канал єднання приватних та публічних інтересів, а також як синтезуюча ланка між офіційним правом та індивідуальною правосвідомістю.

У підрозділі 1.3. "Основні напрями сучасних досліджень комунікативної природи права та правової комунікації" йдеться про те, що в нинішніх соціокультурних умовах право більше не може розглядатися лише як міра суспільної свободи, "дарована" суб'єктові державою (чи іншою владною інституцією). Воно все більше заявляє про себе як "самостворювальний" ("аутопойєтичний") феномен, котрий є похідним не тільки (і не стільки) від "волі суверена", скільки формується в надрах інтерактивного середовища суспільних відносин і підноситься до рівня закону через комунікативні механізми, що діють у соціально-політичному бутті.

У даному плані "стрижневим" висновком є те, що комунікація стосовно права виконує, так би мовити, "біполярну" функцію: з одного боку, вона є тим онтологічним підгрунтям, що зумовлює суспільно-буттєві орієнтири правотворчої діяльності (оскільки саме принципи самоорганізації суспільних відносин мають бути покладені в основу критеріїв раціональності правових норм), а з іншого - вона сама є об'єктом правової регуляції впливу (оскільки на відміну від суто природних явищ, суспільні взаємодії передбачають наявність своєї нормативної регуляції). Цей висновок став, так би мовити, аналітичним фундаментом для досить широкого спектру дослідницьких спрямувань щодо особливостей праворозуміння, релевантного тим демократизаційним процесам, що відбуваються в нинішньому світі.

У результаті огляду основних напрямів сучасного дослідження комунікативної природи вченими права та правової комунікації зроблений висновок про те, що для адекватного сприйняття та відтворення феномену права нинішнє праворозуміння не може обмежуватися тим чи іншим предметно-методологічним підходом до його інтерпретації. Інакше кажучи, посткласична теорія права (в силу цілком об'єктивних обставин) тяжіє до свого інтегрального варіанту, котрий дозволив би органічно поєднати історико-еволюційний, юридико-догматичний та юснатуралістичний методи визначення правової належності, а також синтезувати (через аналіз комунікативних механізмів як таких і правової комунікації, зокрема) "персоналістську" ("індивідуалістичну" чи "лібертаристську") та "владно-нормативістську" концепції права, що постають наразі як альтернативні.

У підрозділі 1.4 "Професійно-правова комунікація та масова правосвідомість у процесі побудови правового суспільства" зазначено, що обраний Україною курс на демократичну реорганізацію суспільного життя вимагає перегляду традиційно-етатистської моделі праворозуміння в плані її підпорядкування (як підсистеми) більш загальній та відповідній первинним механізмам утворення правових смислів інтеракційно-комунікативній моделі (оскільки умовою успішності згаданої реорганізації є сходження таких смислів з "низів", середовища повсякденних людських стосунків, а не їх надсилання "зверху").

Дослідження історичних тенденцій розвитку юридичної комунікативної практики та її філософсько-правових засад свідчить про наявність залежності між психолінгвоментальними реаліями, комунікативними проблемами, мірою складності й масовості цієї діяльності, з одного боку, та формами і спрямуваннями її регулятивів - з іншого. В умовах демократичних перетворень суспільно-правової реальності правова комунікація має підпорядковуватися насамперед ідеям автономізації правосвідомості та конституювання громадянської правосуб'єктності.

Утвердження правових пріоритетів не може бути здійсненим лише в руслі "інструментального" підходу (шляхом адміністративно-силового підпорядкування суспільного життя виробленій законодавчою владою стратегії). Динаміка сучасного суспільства все більшою мірою конституюється як комунікативна самоорганізація, в контексті якої перманентно набуває ваги правова комунікація. Концептуальний фундамент останньої визначається конкретно-історичними формами узгодження "літери закону" з тим його "духом", що визріває в інтерактивному середовищі суспільного буття.

Необхідним моментом самоорганізації правового суспільства є зростання показників комунікативності останнього, оскільки при цьому збільшуватиметься ступінь взаємодії та взаємозалежності його підсистем та елементів, а, отже, взаємообмеження свободи їхньої поведінки чи динаміки призводитиме до росту коефіцієнта їх взаємоупорядкування.

Як свідчить проведений аналіз, ріст кількісних характеристик комунікативної діяльності (доступності, швидкодії, масовості та ін.), призводить до відповідних її якісних трансформацій. Зокрема, розширення комунікативних можливостей суспільства посилює міру взаємозалежності комунікантів і, відповідно, послаблює необхідність та звужує сферу координації їхньої суспільної поведінки з боку державноадміністративних структур.

У міру набуття комунікативними засобами та формами масового характеру традиційна "монологічна" система організації відносин між владою та суспільством заміщується "діалогічною", що передбачає двосторонній зв'язок влади з населенням і дозволяє здійснити перехід від вищезгаданої "інструментальної" до "комунікативної" моделі прийняття політико-правових рішень.

У розділі 2 - "Актуальні проблеми регулювання комунікативних процесів у сфері правовідносин" передбачається дослідження основних перешкод, що виникають на шляху оптимізації цієї діяльності, по-перше, у комунікативному середовищі самих правовідносин і, по-друге, - на рівні законодавчих основ та механізмів її правового регулювання. Доцільним є аналіз базових напрямів теоретичного моделювання такої діяльності з метою ефективної розробки та подальшої раціоналізації галузевого комунікативного права.

У підрозділі 2.1. "Комунікативні бар'єри у реалізації законних інтересів особи: причини виникнення та шляхи подолання" доведено, що право за своєю природою є комунікативним феноменом, а комунікативна раціональність вимірюється рівнем ефективності правової комунікації, що часто знижується через негативний вплив на неї так званих "комунікативних бар'єрів". Останні являють собою різного роду перешкоди налагодженню рівноважної суспільної взаємодії індивідів. Зокрема, це протиправні методи взаємодії (близько 60) у вигляді вербальних, адміністративних, світоглядних, соціокультурних та інших перешкод у професійній діяльності, які постають на шляху реалізації прав людини і громадянина у плані вільного самовираження особистості та свободи комунікації.

Комунікативні бар'єри у правовій практиці - це ускладнені види інтеракцій, що стримують процеси взаємозв'язку та взаємодії комунікаторів (у рамках закону), не сприяють рівноправній участі у правовому дискурсі і пов'язані із переслідуванням певних намірів та перевищенням своєї компетенції. Створення таких обставин чи дій, які є перешкодами на шляху реалізації прав, у професійній діяльності стає можливим тоді, коли виникає потреба чи необхідність у заінтересованої особи звернутися до органів правопорядку, у випадку виникнення вимушеної ситуації, яка зобов'язує обидві сторони вступати в комунікативний контакт.

У підрозділі 2.2. "Стан та перспективи розвитку законодавчих основ правової комунікації" зазначено, що якісний розвиток, зростання кількісних характеристик та ступеня складності як самих комунікативних відносин, так і системи правової регуляції суспільних дій поступово стимулюють генезу особливої галузі права, котра має виконувати функцію унормування не лише суспільної комунікації як такої, але й, зокрема, її професійно-правового модусу.

Основні права вільного спілкування є основою кожного демократичного суспільного розвитку. Наприклад, стаття 34 Конституції України проголошує право на свободу думки і слова; вільне вираження своїх поглядів і переконань.

У найзагальнішому плані право на комунікацію - це суверенне право громадянина встановлювати вербальні та невербальні контакти з особою, групою осіб, юридичними особами, органами державної влади та місцевого самоврядування з метою розв'язання проблемних питань особистого чи суспільного характеру за згодою всіх учасників комунікативного процесу. Це право забезпечується презумпцією свободи вираження поглядів, думок і переконань, правом на інформацію та свободою слова. Кожний громадянин має право вільного вибору суб'єкта комунікації. Гарантованість права на комунікацію є одним із принципів рівних відносин між суб'єктами комунікації у державі, суспільстві.

Комунікативні взаємозв'язки органів правопорядку із населенням спроектовані Указом Президента України "Про заходи щодо забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності" (липень 2005 р.). Проте і далі закон обминає: захист свободи комунікації та право на комунікацію; захист конфіденційних джерел під час комунікативного акту; уникнення використання у правовому дискурсі неточної, приблизної, неперевіреної інформації; забезпечення юридичної безпеки під час комунікації.

З компенсацією саме цих прогалин слід, на нашу думку, насамперед пов'язувати аналіз проблем удосконалення правового регулювання комунікативної діяльності в аналізованій сфері.

У підрозділі 2.3. "Теоретичне моделювання професійної комунікації як методологічна основа нормотворення у галузевому комунікативному праві" зазначено, що теоретико-модельний підхід є досить актуальним у вирішенні проблем інтеграції, досягнення цілісності самого праворозуміння. Відомо, що право є доволі багатоманітним феноменом, кожен буттєвий прояв якого має свої специфічні риси, а тому наразі поки що відсутня яка-небудь синтетична картина правового світогляду, що, звичайно ж, перешкоджає реалізації принципу верховенства права в суспільстві. Відповідно, "узагальнюючий" та "об'єднуючий" потенціал теоретичного моделювання доцільно використати насамперед у даному напрямі. Так само, наприклад, як визначення та окреслення діапазону основних прав людини здійснюється за допомогою розробок узагальнених моделей "образу людини", унормування правової комунікації також потребує певних ідеалізованих уявлень про "належний стан" останньої. Характеристики правового дискурсу функціонують у межах ефективної мовленнєвої комунікації, що передбачають основну мету і межі комунікативних прав. Як свідчить досить широкий спектр викладених проблем, визріла модель удосконалення правової комунікативної діяльності з її системним і систематичним унормуванням (оскільки практика переконує у неможливості "самовирішення" таких проблем).

Отже, автор зазначає, що нинішній етап розвитку професійної правової комунікації відзначається таким рівнем структурної розгалуженості та динаміки, що для її унормування вже недостатньо суто етичних, деонтологічних та звичаєвих правил; а, отже, все гострішою стає потреба у її регулюванні засобами виваженої системи комунікативного права.

Захист законних прав і свобод, а також встановлення юридичної відповідальності за ненормативну комунікативну діяльність потребують формального визначення меж пошуку, створення інформації, права на використання та поширення інформації; виокремлення в самостійний субінститут забороненої інформації; комунікативне обмеження має бути зорієнтоване на неприпустимість заподіяння шкоди (в результаті комунікативних дій) репутації та гідності фізичних чи юридичних осіб.

Сукупність обмежень структурно-семантичного, тематико-стилістичного характеру покладається в основу Кодексу комунікації працівника органів правопорядку. Законодавчо виокремлені у практиці комунікації нормативні обмеження та відповідна система контролю за їх дотриманням матимуть наслідком юридичну відповідальність за додержання комунікативних прав і свобод людини й громадянина. Суспільство отримає таким чином можливість контролювати умови практичної реалізації даного закону та регулювати будь-які відхилення від норм професійної комунікації.

Вищезгадана система комунікативного права має будуватися на принципах: а) суверенності особи як суб'єкта комунікації; б) юридичної рівності учасників комунікативного процесу; в) консенсуальності; г) правової гарантованості свободи комунікації в рамках збереження та непорушення комунікативних прав і свобод іншої особи.

Зазначеним принципам мають підпорядковуватися не лише відносини у сфері "позафахового" правового спілкування, а й, насамперед, сама професійно-юридична комунікація. Однак враховуючи ряд її специфічних моментів (юридичний формалізм, відносна консервативність, детермінованість службово-адміністративною ієрархією, політична заангажованість тощо), цю галузеву комунікативну царину варто підпорядкувати ще й принципові, згідно з яким реалізація інтересів державно-адміністративних та правоохоронних органів не є пріоритетною стосовно комунікативних прав і свобод людини й громадянина.

Вагомим фактором оптимізації нормотворення в юридично-комунікативній сфері є створення ідеальних (теоретичних) моделей, на основі яких пропонується розробка ефективних правотворчих комп'ютерних програм. Такі моделі базуються на алгоритмізації узгодження нормативних систем регулювання правової комунікації з конституційними та іншими правовими нормами.

У розділі 3 - "Правові засоби підвищення ефективності комунікативної діяльності в системі правопорядку" проаналізовані сучасні уявлення про визначення згаданої ефективності та окреслений авторський підхід до її критеріальної оцінки. Результати таких досліджень складають основу для вироблення стратегічних напрямів правового врегулювання екстремальних ситуацій, пов'язаних з порушеннями комунікативного балансу та суспільної рівноваги. На підставі дослідження звичаєвоправових та моральних засад комунікативних відносин визначені перспективні орієнтири оптимізації таких відносин законодавчо-регулятивними засобами.

У підрозділі 3.1. "Поняття та критерії ефективності правової комунікативної діяльності" акцентовано увагу на тому, що така властивість права, як його нормативність, пов'язана із здійсненням регулювання суспільних відносин, скеруванням поведінки людей згідно з їхніми узагальненими уявленнями щодо суспільнозначущої належності. Нормативність комунікації логічно випливає із згаданої особливості права та його взаємозв'язку з комунікативними процесами в суспільстві. Аналіз ряду традиційних питань правової теорії в контексті комунікативної парадигми праворозуміння сучасні дослідники здійснюють частіше за все крізь призму вчення Ю. Ґабермаса, який зміщує акцент від "практичного обґрунтування" людської взаємодії до "комунікативного".

Ефективність правової комунікації скоординована рівнем сучасного праворозуміння, правовою культурою, суб'єкт-суб'єктною етикою у суспільстві, виробленим оцінно-стереотипним її сприйняттям і репрезентуванням її носіїв. Чим вища правосвідомість громадян, чим бездоганніше діє механізм правовідносин, тим ефективніше відбувається комунікативний правовий процес. Відповідно, - й ефективна комунікативна діяльність правників формує систему відносин у суспільстві, є умовою перспективного розвитку правовідносин.

Отже, ефективність комунікації у сфері права визначається рівнем реалізації нормативних принципів комунікації - справедливості, рівних прав і адекватного обов'язку у створенні симетричних взаємин та формальної толерантності, що передбачають гарантії забезпечення основних прав людини й громадянина.

Професійні комунікативні дії у правовій галузі детермінуються через семіотичні, психолінгвоментальні, ціннісні, праксеологічні чинники, що виявляються у правосвідомості, правовій культурі, правових нормах, правових відносинах, правових дискурсах. Відповідно, критерії оцінки комунікативної правової діяльності (КПД) інтегровані, синтезовані на підставі цих показників. Виділено чотири рівні ефективності комунікативної правової діяльності: високий рівень КПД; середній рівень КПД; низький рівень КПД; дуже низький (анормальний, злочинний) рівень КПД.

Серед показників ефективності професійної комунікації автор диференціює фактори, параметри, ознаки і характеристики правової комунікативної діяльності. Їх встановлює на підставі експериментального дослідження даного інваріанту професійної діяльності працівників органів правопорядку. Запропонована модель у зв'язку із просторово-часовою та іншою ситуативністю не вирізняється своєю вичерпністю, однак визначає ті характеристики, які превалюють у комунікативних діях правників. Уся модель оцінки правової комунікації налічує 25 факторів, 10 параметрів, 212 їх ознак та характеристик.

Запропонована своєрідна "матриця оцінювання" комунікативної практики щодо її відповідності цільовим орієнтирам права в суспільстві. Вона до певної міри умовна, оскільки методологічно чітко визначити межі, наприклад, комунікативних намірів, - складно. Однак можливість диференціювання протиправних і професійно некоректних дій чи бездіяльності дана система діагностування передбачає, як і умови досягнення ефективності комунікації. Запропонована модель оцінювання інтерсуб'єктивної міжособистісної комунікації та правової комунікативної практики є першою спробою осмислення складових елементів галузевої комунікації, а, відтак, не всеохоплюючою і такою, що потребує подальших уточнень та конкретизацій.

Відтак, комплексний аналіз ефективності комунікативної діяльності переконує у наявності вагомого комунікативного ресурсу для побудови оптимальної системи державно-правових та міжособистісних стосунків. Правовому комунікативному акту властиві чітко визначені правові межі, просторово-часові, соціальні, семантико-тематичні характеристики, які зазнають динаміки, зумовленої системними змінами, інколи й нормативними прогалинами, процесуальною ситуативністю офіційно-ділових стосунків. Модель правового комунікативного акту, дискурсу в оцінках передбачає трьохаспектний аналіз правової комунікації: крізь призму юридичної аксіології, що реалізується засобами юридичної семіотики та трактується методами юридичної герменевтики, які максималізують багатоаспектність та неоднотипність комунікативних дій у правоохоронній галузі. Різноспрямованість та факультативність застосування запропонованих ознак виправдана лише за умов розширення комунікативно-правових характеристик, перспективного поглиблення оцінок правового дискурсу.

У підрозділі 3.2. "Комунікативні стратегії пошуку консенсусу та правове врегулювання екстремальних ситуацій" автор зосередив увагу на тому, що порушення комунікативного балансу в суспільстві призводить зазвичай до його дестабілізації, котра виражається в збільшенні частоти таких екстремальних ситуацій, що різко дисонують з уявленнями про нормальний стан функціонування системи суспільних утворень та відносин.

Основним показником суспільно-політичної кризи є прогресуюче послаблення регулятивних функцій державновладних механізмів та чинної нормативно-правової системи через втрату адекватності останніх тим трансформативним процесам, що відбуваються у суспільстві. При цьому порушуються раніше встановлені форми та організація взаємовідносин між державними, громадськими, правоохоронними структурами та фізичними особами, що, зазвичай, призводить до так званої "електризації суспільства" і загострення його криміногенності. Відповідно, органи правопорядку в таких умовах значно частіше стикаються з ситуаціями високого ступеня непрогнозованості, ризику й динамізму, котрі вимагають нестандартних рішень та дій.

Комунікативно-професійна компетенція передбачає здійснення відповідного втручання у процеси конфлікту з метою припинення чи призупинення вербальної або фізичної агресії. Єдино виправданим способом подолання протистоянь є консенсусно-регулювальний комунікативний вплив, що дає змогу, по-перше, уникнути застосування сили, людських жертв, і, по-друге, - цивілізовано підійти до контролю таких стихійних процесів, запобігти непередбачуваним наслідкам у межах норм правової культури та взаємного порозуміння. Вони (норми) можуть бути ефективними у комплексі заходів, спрямованих на стабілізування соціально-економічних, політичних, праводержавних (міжнародно-правових та національних) особливостей розвитку, в основі яких - ойкуменічний, потребовий підхід у розв'язанні особистісних, колективних і загальносоціальних проблем. Людиноцентристський атитюд (установка) із диференціацією специфічних потреб неоднакового соціуму передбачає моделювання комунікативних дій і правового дискурсу із максимальним урахуванням ситуативності екстремальних комунікацій, інтересів суб'єктів правовідносин, їх законності та справедливості для збереження чи забезпечення суспільної рівноваги.

Таким чином, якщо суспільна комунікація як така є онтологічним середовищем виникнення мікро- та макроконфліктів, то такий її різновид, як правова комунікація є (за своїм сутнісно-цільовим призначенням) способом їх розв'язання. Саме в процесі останньої має діяти пріоритет закону; здійснюватися нівелювання негативізму та агресії; визначення системи цінностей у захисті прав і свобод; вибір форм та змісту комунікації; свідоме переформування конфлікту у можливий правовий варіант позитивної кореляції комунікативних дій. Однак при цьому будь-який з методів та способів комунікативної діяльності органів правопорядку не повинен передбачати можливості виходу за межі законності. Він вибудовується на ідеї невідчужуваності, універсальності, неподільності, взаємозалежності, взаємопов'язаності та непорушності основних прав людини й громадянина, а також має бути зорієнтованим на пріоритетність консенсуально-правових модусів вирішення конфліктних ситуацій перед силовими.