Участь прокурора у цивільному судочинстві України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Спеціальність 12.00.03 - Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Участь прокурора у цивільному судочинстві України

Дунас Тарас Омелянович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, доцент

Богдан Йосип Гнатович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

доцент кафедри цивільного права і процесу

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Фурса Світлана Ярославівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародного права

кандидат юридичних наук, доцент

Щербак Світлана Володимирівна,

Державний вищий навчальний заклад «Українська Академія банківської справи Національного банку України»

доцент кафедри кримінально-правових дисциплін

Захист відбудеться "19" травня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розіслано "___" квітня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М. М. Гнатовський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності, розбудова демократичної правової держави викликали необхідність реформувати цивільне процесуальне законодавство як у цілому, так й окремі його інститути. Прийнята у 1996 році Конституція України передбачає як одну з основних функцій Прокуратури України представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (п.2 ст.121). Для практичної реалізації цієї норми Основного Закону 21 червня 2001 р. Верховна Рада України прийняла законодавчі акти, якими не тільки внесені відповідні зміни до цивільного процесуального законодавства, а 12 липня 2001 р. - і до Закону України „Про прокуратуру”, але й докорінно переглянута роль прокурора у цивільному судочинстві.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК), повніше відображає ці новели (статті 45,46). До них варто віднести гарантоване ч.4 ст. 46 ЦПК право прокурора, який не бере участі у справі, ознайомлюватися з матеріалами справи в суді з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви (скарги) про перегляд рішення у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами. Це положення фактично перенесене зі ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру». Кодексом також закріплене право прокурора здійснювати в установленому законом порядку представництво інтересів громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 2 ст. 45).

Запровадження інституту представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді поставило ряд проблем процесуального характеру, а саме щодо юридичної природи цього представництва, оскільки деякі автори вважають, що положення прокурора в цивільному процесі нічим не відрізняється від процесуального положення представника у справі, інші стверджують, що представництво прокурором «чужих» інтересів в суді є одним з видів представництва в цивільному процесі. Актуальність дослідження проблем участі прокурора в цивільному судочинстві зумовлена, насамперед, дискусією про майбутнє прокуратури, її роль у цивільних юрисдикціях, про форми та методи реалізації прокурором представницьких повноважень, допустимість його участі в цивільному процесі в межах вимог правової держави та процесуального статусу, передбаченого Конституцією України та чинним законодавством.

Питання представництва прокурора - як реалізація принципу публічності в цивільному процесі, було і є предметом дискусійного обговорення як колишніх радянських так і сучасних правників. Проте в незалежній Україні ґрунтовних наукових досліджень щодо представництва прокурора в цивільному судочинстві не проводилось. Дане питання до цього часу не було предметом дисертаційних чи монографічних досліджень, хоч деякі його теоретичні та практичні аспекти розглядались К.В. Гусаровим, М.В. Косютою, М.І. Мичко, М.В. Руденко, М.І. Якимчуком. Проте, практика правозастосування висунула значно ширше коло проблем для вирішення їх наукою цивільного процесуального права. Отже, існуючий стан дослідженості представництва прокурора у цивільному процесі та практичний характер наукової проблеми засвідчують необхідність його подальшого наукового дослідження.

Правовою основою дисертаційного дослідження стали норми Конституції України, цивільне, цивільне процесуальне, сімейне та інше законодавство України, а також відповідне законодавство ряду зарубіжних країн.

Теоретичною основою дослідження стали наукові праці в галузі загальної теорії права, конституційного, цивільного, цивільного процесуального та іншого права. Концептуально робота ґрунтується на дослідженнях проблем цивільної процесуальної правосуб'єктності, викладених у роботах О.Т. Боннера, С.М. Братуся, М.А. Вікут, Г.А. Гурвича, Р.Є. Гукасяна, А.О. Добровольського, І.М. Зайцева, А.О. Мельникова, Є.Г.Пушкара, І.В. Решетникової, В.І. Тертишникова, К.С. Юдельсона, В.В. Яркова та ін.

Аспекти цивільної процесуальної правосуб'єктності прокурора досліджувались у працях таких вчених як М.І. Бородін, М.М. Васильченко, С.В. Васильєв, С.О. Голощаков, В.С. Каменков, С.Ю. Кац, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, Ю.І. Лутченко, І.Є. Мартиненко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Г.Л. Осокіна, В.М. Перфільєв, Л.К. Радзієвська, В.Й. Сапунков, Г.П. Тимченко, О.О. Ференс-Сороцкий, С.Я. Фурса, І.А. Ходаковський, М.В. Ченцов, М.Й. Штефан, С.В. Щербак, Й.Г.Богдан, О.І. Угриновська та ін.

До теоретиків, які зробили істотні внески у прокурорську науку і здобутки яких стали предметом дисертаційного дослідження, необхідно віднести І.В. Вернидубова, Л.М. Давиденко, В.В. Долежана, П.М. Каркача, В.П. Корж, В.В. Кривобока, І.Є. Марочкіна, О.Р. Михайленко, В.П. Пивненко, Є.А. Суботіна, О.Б. Черв'якову, П.В. Шумського та ін.

Однак праці більшості з названих авторів, які торкаються участі прокурора в цивільному процесі були написані в інших умовах - до становлення України як самостійної, незалежної держави з новим соціально-економічним устроєм та правовою системою, до прийняття Конституції України 1996 р., численних концептуальних змін у законодавстві, що регламентує цивільний процес, особливо після проведення у 2001 р. так званої «малої судової реформи». Відтак у цих працях з об'єктивних причин не враховані ті кардинальні політичні, соціально-економічні та правові перетворення, що відбулися за цей час.

У складному та тривалому процесі формування в Україні правової держави, у зв'язку з прийняттям нового ЦПК, необхідно переосмислити результати проведених раніше досліджень з проблем діяльності прокурора в цивільному судочинстві, дослідити зміни, новели, запроваджені у вітчизняне цивільне процесуальне законодавство останнім часом, дати їм науково обґрунтований аналіз та відповідну правову оцінку. Все це й зумовлює актуальність дисертаційного дослідження, його наукове та практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри цивільного права та процесу Львівського національного університету імені Івана Франка «Проблеми вдосконалення цивільного законодавства в світлі нового цивільного кодексу України» (реєстраційний № 0105U004945).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне наукове дослідження представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді, що здійснює правосуддя за правилами цивільного судочинства, а також з'ясування та усунення недоліків практики правозастосування цього цивільного процесуального інституту, на основі вивчення джерел правового застосування, відповідної прокурорської і судової практики, іноземного досвіду. У цьому контексті метою дослідження було формування науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на вдосконалення правових норм, що регулюють здійснення прокурором представництва у суді, вироблення методичних рекомендацій щодо колізійних норм та вирішення спірних питань, що виникають в практиці правозастосування. Досягнення поставленої мети здійснювалось через постановку та вирішення таких основних завдань:

проаналізувати наявні сучасні теорії та концептуальні підходи щодо юридичної природи представництва прокурора в суді та виробити обґрунтовані положення щодо сутності й завдання цього виду представництва;

окреслити поняття та види процесуальних форм представництва прокурора у цивільному судочинстві та стадії цивільного процесу на яких воно реалізується;

визначити передумови та підстави представництва прокурором інтересів громадянина або держави в цивільному судочинстві;

дослідити особливості процедури представництва прокурора у суді першої інстанції, а також при перегляді та виконанні судових рішень у цивільних справах;

розробити пропозиції щодо змін та доповнень до чинного ЦПК та іншого законодавства, що регламентує участь прокурора в цивільному процесі.

Об'єктом дослідження є теоретичний та практичний аспекти відносин, що виникають у зв'язку з реалізацією у цивільному процесі і застосуванні процесуальної форми представництва прокурора.

Предметом дослідження виступили норми вітчизняного законодавства, які регулюють здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді та практика їх застосування, окремі Рішення Конституційного Суду України, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази Генерального прокурора України, іноземне законодавство, юридична література з проблем участі в цивільному процесі прокурора. Особливим компонентом предмету дослідження (у відповідних частинах) стали норми ЦПК та Закону України «Про прокуратуру».

Методи дослідження обрано з урахуванням критичного аналізу загальнонаукових та спеціальних літературних джерел, нормативно-правового матеріалу. Базу дослідницької методології склали методи сучасної теорії пізнання суспільно-правових явищ, що ґрунтуються на філософії діалектичного розвитку, з використанням таких засад наукового мислення, як аналіз і синтез, порівняння, спостереження.

Спеціальними методами дослідження стали: історико-правовий (використовується в обмеженому обсязі для аналізу шляхів розвитку представництва прокурора у цивільному судочинстві); метод системного аналізу правових норм (цей метод використовувався, зокрема в процесі порівняння загальних та спеціальних норм, що регулюють здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді, що дало можливість використати результати для обґрунтування пропозицій, спрямованих на удосконалення чинного законодавства); статистичний метод (цей метод дав можливість встановити тенденції розвитку прокурорської та судової практики); соціологічний метод (використаний при вивченні цивільних справ, а також при анкетуванні прокурорів та суддів щодо представницької діяльності).

Емпіричну базу даного дослідження склали: аналіз роботи судів загальної юрисдикції щодо розгляду цивільних справ у 2003 - 2006 р.р., узагальнення практики участі прокурора в цивільному процесі (у Харківській, Луганській, Львівській областях, містах Києві та Севастополі); результати вивчення понад 200 цивільних справ, а також результати опитування прокурорів та суддів (понад 100). При написанні дисертації автор використав також свій особистий досвід, пов'язаний зі службою в органах прокуратури Львівської області.

Наукова новизна одержаних результатів роботи полягає у тому, що дана робота в українській цивільній процесуальній науці є першим комплексним дисертаційним дослідженням функцій представництва прокурором інтересів громадянина та держави в цивільному процесі, що здійснено після прийняття нового ЦПК. У рамках проведеного дослідження досягнуті результати, що мають наукову новизну, виносяться на захист і запропоновані автором вперше:

1. Дано визначення мети участі прокурора в цивільному процесі як державної функції спрямованої на забезпечення законності і поліпшення якості цивільного судочинства, нагляд за додержанням прав, свобод людини і громадянина, що реалізується шляхом притягнення винних осіб до юридичної відповідальності (включаючи, дисциплінарну, адміністративну, кримінальну) та представництва прокурором інтересів громадян та держави, а також суспільних інтересів. Широке сприйняття мети представництва прокурором в цивільному процесі має сприяти поліпшенню якості охорони і захисту прав осіб, припиненню правопорушень, ліквідації їх наслідків, а також застереженню випадків виникнення правопорушень в межах цивільного судочинства;

2. Сформульовано завдання участі прокурора в цивільному процесі, яке полягає у вчиненні процесуальних дій та сприянні суду в ухваленні законного і обґрунтованого рішення у справі щодо поновлення порушених прав та законних інтересів громадянина і держави, усунення причин і умов, що сприяли їх порушенню;

3. Обґрунтовано, що за своєю природою представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді є цивільним процесуальним, сутність якого полягає у діяльності представників прокуратури у суді, спрямованої на досягнення мети і виконання поставлених перед цим органом завдань щодо захисту порушених, оспорюваних, невизнаних прав, свобод чи інтересів громадян та/або держави;

Розроблено процесуальну конструкцію «права прокурора на пред'явлення вимоги до суду першої інстанції», яке включає такі елементи: а) передумови права на звернення до суду за захистом «чужих» інтересів; б) порядок (механізм) реалізації права на звернення до суду за захистом «чужих» інтересів; в) гарантії реалізації прокурором права на звернення до суду за захистом «чужих» інтересів; г) процесуальні наслідки для осіб, в інтересах яких прокурором була пред'явлена заява до суду, у разі відмови останнього від поданої ним заяви або зміни вимог;

Уточнено критерії процесуального становища прокурора в цивільному процесі, залежно від характеру інтересів, на захист яких він вступив у справу: «інтересів громадянина», «інтересів держави», «інтересів суспільства». Критерій «інтерес» свідчить про можливість прокурора виступати представником інтересів як окремого громадянина або групи осіб, так і невизначеного кола осіб, оскільки суспільні інтереси можуть складатися з інтересів громадян, зокрема, прокурор може вступити в процес на захист інтересів територіальної громади щодо екологічного забруднення певної місцевості тощо;

Запропоновано теоретичну модель представництва прокурором суспільних інтересів, сутність якого полягає у можливості прокурора впливати на виникнення і розвиток цивільного судочинства, шляхом вступу у процес з власної ініціативи з метою перевірки наявності правопорушень (зокрема, й ознак злочину) в діях осіб, які беруть участь в справі або інших учасників цивільного процесу (наприклад, свідків). Така модель передбачає наділення прокурора правами осіб, які беруть участь в справі, хоча прокурор у такому разі не є представником громадянина або держави, оскільки представлятиме у цивільному процесі суспільні інтереси.

Встановлена доцільність закріплення обов'язку прокурора реагувати на випадки виявлення зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), коли громадяни не здатні належним чином довести ці обставини, використовувати всі передбачені для прокуратури повноваження, а не тільки цивільні процесуальні заходи з метою подальшого захисту порушених прав громадян та держави;

Доведено, що однією з підстав залучення прокурора до участі у цивільній справі за ініціативою суду, є виявлення ознак злочинних дій або бездіяльності осіб, якщо такі обставини були встановлені при розгляді справи. Така діяльність суду сприятиме прокуратурі адекватно і вчасно реагувати на порушення закону, а також ухваленню судом законних і обґрунтованих рішень;

Запропоновано розширити комплекс спеціальних прав прокурора правом ініціювати заміну законного представника особи, коли останній не має права вести справу в суді (ч. 3 ст. 43 ЦПК) або неналежно користується наданими йому повноваженнями (ст. 232 ЦК), постановлення судом окремої ухвали (ст. 320, 350 ЦПК) тощо;

Розкрито особливості представництва прокурором при перегляді судових рішень та зроблено висновок про те, що вжиття заходів щодо запобіганню порушень законності на стадіях апеляції і касації, перегляду рішення у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами, слід розглядати як реалізацію прокурором представницької функції у широкому розумінні цього поняття, адже додержання законності у цивільному судочинстві, безумовно, становить предмет державного інтересу, інтересів суспільства і окремих громадян, які хочуть бачити у незалежному суді захисника своїх прав і бажають бути гарантованими від «суддівських помилок» на всіх стадіях розгляду справи;

Обґрунтовано, що прокурор має бути наділений правом здійснювати представництво інтересів суб'єктів, на захист інтересів яких він звертався до суду, в процесі виконання судового рішення без спеціальних на те повноважень, а згідно умов законодавства для логічного завершення функції захисту прав громадян та інтересів держави. У зв'язку з цим пропонується доповнити розділи VI і VII ЦПК та ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» відповідним положенням.

Дістали подальшого розвитку:

Гіпотеза про те, що представництво прокурором громадян або держави у суді слід віднести до такого виду цивільного процесуального представництва як законне представництво з огляду на закріплення у законі підстав та порядку участі прокурора у цивільній справі;

Положення про те, що прокурор може оскаржити рішення (ухвалу) суду, подати скаргу (заяву) про їх перегляд у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами, незалежно від участі у справі, насамперед прокурор, який не брав участі у справі в суді першої інстанції, вправі оскаржити судові акти в апеляційному чи касаційному порядку, мотивувавши своє право на представництво інтересів громадянина чи держави.

В роботі запропоновані зміни та доповнення до законодавства, основні з яких мають такий зміст:

Запропоновано наділити прокурора правом ініціювати в суді першої інстанції процес, спрямований на захист порушених прав і законних інтересів необмеженого і невизначеного кола осіб. У зв'язку з цим слід передбачити у ЦПК право прокурора щодо можливості захисту суспільних інтересів та визначити адекватну такому праву процедуру;

Обґрунтована доцільність введення у ЦПК норми, в якій мають бути перелічені випадки обов'язкової участі прокурора у цивільному процесі. Внесення таких змін у ЦПК зумовлено необхідністю розмежування випадків надання правової допомоги прокурором та у порядку, передбаченому ст. 12 ЦПК та Законом України «Про безоплатну державну правову допомогу». Обов'язковість участі прокурора в певних категоріях справ може бути також зумовлена: необхідністю забезпечення прав громадян на об'єктивне і законне вирішення їх прав та інтересів; вірогідністю виникнення (виявлення) правопорушення чи ознак злочину як в діях осіб, які беруть участь у справі або у змісті позовної заяви, доказах, якщо громадянин не здатен сам захистити своїх прав через об'єктивні обставини.

Запропоновано передбачити у ЦПК норму або доповнити ст. 42 ЦПК, де йдеться про документи, що посвідчують повноваження представників пунктом щодо повноважень прокуратури у цивільному процесі. Зокрема, повноваження Генерального Прокурора України та його заступників, підпорядкованих прокурорів та їх заступників, старших помічників та помічників прокурора, начальників управлінь і відділів, їх заступників, старших прокурорів і прокурорів управлінь та відділів, які діють у межах їх компетенції на виконання конституційної функції представництва підтверджуються службовим посвідченням. Повноваження інших працівників прокуратури, які виконують функції прокурора щодо представництва інтересів держави чи громадянина в суді підтверджуються довіреністю, виданою керівником прокуратури.

Уточнено положення статей 292, 324 ЦПК щодо кола осіб, які мають право на оскарження судового рішення (ухвали), зокрема до числа суб'єктів апеляційного і касаційного оскарження мають належати: а) сторони; б) треті особи; в) особи, які хоча і не брали участі у справі, але щодо яких суд, при розгляді справи вирішив питання про їх права та обов'язки; г) прокурор.

Теоретичне та практичне значення дисертації. У результаті комплексного наукового аналізу узагальнені концептуальні положення, що мають теоретичну цінність для подальшого дослідження теми, а саме: реалізації прокурором представницької функції, визначення правового статусу прокурора у цивільному процесі.

Найбільш суттєві наукові результати дисертації полягають в тому, що в даному дослідженні розкрита цілісна модель процесуальної форми представництва прокурора, яка базується на гармонізації внутрішньодержавних правових форм та методів.

Практична значимість отриманих результатів може проявитися у наступних аспектах :

у науково-освітній ( застосування у навчальному процесі при викладанні курсу «Цивільне процесуальне право України», спецкурсів з питань представництва прокурором інтересів громадянина або держави у суді, а також під час розробки навчально-методичних посібників);

правотворчій ( під час вдосконалення чинного ЦПК, при підготовці нового Закону України «Про прокуратуру»)

інформаційно-аналітичній ( у ході поширення цивільних процесуальних знань) ;

практичній ( в роботі органів прокуратури під час здійснення функції представництва, а відповідно також у роботі суддів)

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дослідження обговорювались на засіданні кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, а також апробовано на загальноукраїнській конференції, що відбулася 28 - 29 квітня 2005 р. «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (м. Острог). Матеріали дисертаційного дослідження використовувалися в рамках навчального процесу за участю начальників відділів представництва інтересів громадян і держави в судах обласних прокуратур в Інституті підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників Академії прокуратури України, а також у процесі навчання прокурорів на місцях. Результати наукового дослідження і викладені в ньому пропозиції були враховані при підготовці наказу Генерального прокурора України № 6 гн від 29 листопада 2006р. «Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень», а також схваленого вченими радами Академії прокуратури України (протокол №16 від 26.01.2006 року) та юридичного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна ( протокол №17 від 28.12.2005 року) навчального та науково-практичного посібника «Прокурор у цивільному процесі України : Сутність, завдання, повноваження» (автори Т.О.Дунас, М.В.Руденко).

Публікації. За темою дисертації автором опубліковано 10 статей у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями та предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить - 228 сторінок , з яких список використаних джерел займає 22 сторінки і охоплює 272 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі розкриті актуальність дослідження, його наукова новизна, обґрунтовані теоретичне і практичне значення дисертації, визначені мета і завдання наукового дослідження, сформульовані найбільш істотні наукові результати роботи, відзначається апробація результатів дослідження, дається характеристика використаних джерел.

Перший розділ «Представництво прокурором - як забезпечення державних гарантій в цивільному процесі», який складається з трьох підрозділів, присвячений дослідженню поняття представництва прокурором в цивільному процесі (історико-теоретичний аспект), завдання представництва прокурором в цивільному процесі та форми представництва прокурором в цивільному процесі.

У першому підрозділі «Поняття представництва прокурором в цивільному процесі (історико-теоретичний аспект)», розглядається питання проте, що цивільне процесуальне законодавство і юридична наука тривалий час традиційно розглядали інститут участі прокурора у цивільному судочинстві як найважливіший елемент цивільного процесу і як гарантію законності судової діяльності.

Треба зазначити, що вперше прокуратура була створена у Франції у 1302р. саме як орган «представництва» інтересів монарха (підкреслено мною - Т. Д.). При цьому функції прокуратури з моменту її виникнення не зводилися до сфери суто правової. Прокурор був "очима" короля, за допомогою яких король стежив за правильністю ходу всього державного механізму. Історичний екскурс у становлення та розвиток французької прокуратури не випадковий, адже прокуратура Франції стала еталоном прокуратури Російської імперії, та й до нинішнього часу є зразком прокуратури західних країн .

У зазначений період діяльність прокурора у цивільному процесі поділялася на дві складові. По-перше, прокурор виступав як орган нагляду за законністю, для чого переглядав і вивчав усі рішення цивільних судів. По-друге, прокурор виступав як повірений у казенних справах і у справах деяких категорій приватних осіб. Виступаючи як позивач у справах скарбниці, прокурор користався всіма правами сторони. Крім того, прокурори вели справи міських громад, церков, монастирів, деяких інших юридичних осіб, а також фізичних осіб, які не мали можливості самостійно захистити свої права. Вся діяльність прокурорів була спрямована на запобігання правопорушенням, підтримання законного порядку в державі.

Новелою є закріплення інституту представництва прокурором в Цивільному процесуальному кодексі України від 18 березня 2004 р. Згідно з ч.2 ст. 45 цього Кодексу прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленим цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Отже, в теорії цивільного процесу з'явилося нове родове поняття (нова регламентація) „представництво прокурором”.

Відмінність прокурорського представництва від інших традиційних видів представництва в суді теоретично можна обґрунтовувати тим, що, по-перше, представництво прокурором є офіційним (публічним) представництвом конституційного рівня, що має значення самостійної функції прокуратури; по-друге, таке представництво здійснює особливий орган, який не має особистого інтересу, завжди і всюди є охоронцем закону, виступає від імені держави на користь громадянина, держави, суспільства. Таким чином, представництво прокурором у суді є самостійним інститутом цивільного процесуального права.

У другому підрозділі «Завдання представництва прокурором в цивільному процесі», зазначається проте, що у науці цивільного процесу питання про завдання прокурора в цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції; необхідність захисту прав і законних інтересів громадян; державних чи громадських інтересів та ін.

Інститут прокурорського представництва є важливою гарантією як права громадян на судовий захист своїх прав і законних інтересів, так і відповідного права держави. При цьому представницька функція прокуратури бачиться як щось нове, що зводиться не до простого синтезу функцій нагляду й участі прокурора в розгляді справ у судах. Передусім, прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, має завдання сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та ухваленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.

Таким, чином, завданням представництва прокурором в цивільному процесі є вжиття у цивільному судочинстві процесуальних дій, спрямованих на ухвалення законного і обґрунтованого рішення у справі щодо поновлення порушених прав та законних інтересів громадянина і держави, усунення причин і умов, що сприяли їх порушенню.

Прокурор в цивільному судочинстві діє не від імені держави, а згідно закону, свого статусу та від імені особи, яку він представляє, але його діяльність співпадає з інтересами держави у підтриманні законності.

У третьому підрозділі «Форми представництва прокурором в цивільному процесі» аналізуються те, що для юрисдикційного процесу, особливо судочинства, властиве високе організаційне забезпечення процесуальної діяльності всіх учасників цивільного процесу, яке необхідне для правильного вирішення справи. Тому процесуальна форма має місце тоді, коли законодавством послідовно, всебічно, в єдиному режимі регулюються весь хід і умови розгляду справи, починаючи від її відкриття і закінчуючи виконавчим провадженням. Мета процесуальної форми - забезпечити зацікавленим особам та іншим учасникам процесу, а також юрисдикційному органу необхідні умови для вирішення спору і реалізації своїх прав.

Правова регламентація форми представництва прокурором у цивільному судочинстві безпосередньо пов'язана з результативністю реалізації прав особистості, інших суб'єктів права і головне, - з реалізацією судової влади, у правосудних формах захисту прав.

Обґрунтовується визначення форми представництва прокурором в цивільному процесі - як закріпленої в процесуальному законі можливості впливу його діяльності на рух (розвиток) цивільного судочинства - на порушення цивільної справи в суді чи вступ в уже розпочатий іншими особами цивільний процес по справі.

Запропоновано теоретичну модель процесуальної форми представництва прокурором, коли прокурор порушує провадження в справі або може бути залучений до участі в справі з метою перевірки наявності чи відсутності ознак злочину або правопорушення в діях осіб, які беруть участь в цивільному процесі. Така модель передбачає надання прокурору прав особи, яка бере участь в справі, але не є представником будь-якої з осіб, оскільки прокурор представлятиме в цивільному процесі суспільні інтереси.

У другому розділі «Правосуб'єктність прокурора у судах першої інстанції» досліджуються загальні проблеми звернення прокурора до суду першої інстанції із позовною заявою на захист прав, свобод та інтересів громадянина або державних чи суспільних інтересів, вступу і залучення прокурора до участі в справі.

У першому підрозділі «Звернення прокурора до суду першої інстанції із позовною заявою на захист прав, свобод та інтересів громадянина або державних чи суспільних інтересів» аналізуються проблеми приводів та підстав, оскільки право на порушення цивільної справи зазначеними суб'єктами має обмежений характер, підстави реалізації цих повноважень передбачені законом.

Прокурор не може бути стороною у справі, тому має у позовній заяві зазначити ту особу, інтереси, якої представлятиме. Отже, прокурором, цивільна справа може бути порушена у разі, якщо особа, в інтересах якої вирішується справа має право на судовий захист, а також прокурор дотримався порядку звернення до суду. В іншому разі суддя зобов'язаний залишити позовну заяву без руху.

Прокурор має право звернутися до суду із заявою на захист прав та інтересів інших осіб - громадян, держави, суспільства. Таке звернення, в сучасних умовах, можливе у справах, які належать до юрисдикції суду у порядку цивільного судочинства (позовного, наказного та окремого провадження), й настає тоді, коли цього вимагає захист прав і законних інтересів громадян, державних та суспільних інтересів.

При визначенні підстав представництва прокурором інтересів громадянина в суді необхідно враховувати те, що чинне законодавство України надає громадянам достатньо можливостей звертатися до суду за захистом прав та свобод. Тому інститут представництва прокурором інтересів громадянина в суді має діяти лише в тих випадках, коли особа не спроможна самостійно реалізувати право на судовий захист своїх законних інтересів, а прокурор вбачає у порушенні прав громадянина також і зазіхання на публічний інтерес. Прокурор, ще до звернення в суд з позовом повинен переконатись в тому, що для усунення виявлених порушень закону в даному випадку вимагається саме його втручання.

У кожному випадку встановлення неспроможності людини через фізичний чи матеріальний стан або з інших причин самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження, а також у разі, якщо відповідні державні органи не захищають державні (суспільні) інтереси, прокурор повинен пред'явити позов до суду.

Важливим напрямом розвитку представництва прокурором уявляється надання йому прямого права - ініціювати в суді першої інстанції процес при порушенні прав і законних інтересів необмеженого і невизначеного кола осіб, що деякою мірою суперечить принципу диспозитивності, але зумовлене прямою вказівкою в законодавстві на можливість захисту суспільних інтересів, у зв'язку з чим необхідно встановити у ЦПК відповідне пряме право прокурора та визначити адекватну процедуру.

Право визначати наявність порушеного інтересу або права як підставу для наступного звернення до суду має належати прокуророві, який вправі звертатися до відповідного суду загальної юрисдикції за його захистом або відмовлятися від такого звернення. Вважається, що при введенні в дію закону про безоплатну державну правову допомогу більшість питань має відійти до компетенції юристів (адвокатів). Однак, має існувати певний перелік питань, з яких звернення прокурора до суду має вважатися обов'язковим.

У другому підрозділі «Вступ і залучення прокурора до участі у справі» досліджуються проблеми представницької діяльності прокурорів, яка не обмежується поданням позовів чи заяв. Значна роль у ній належить безпосередній участі у розгляді справи як за позовами (заявами) прокурора, так і в інших випадках, передбачених законом, або коли цього потребує захист прав громадянина, державних чи суспільних інтересів.

На процесуальне становище прокурора в суді першої інстанції значний вплив має організаційний принцип судочинства - здійснення правосуддя тільки судом. Це виключає можливість наділення прокурора владними повноваженнями при розгляді справи. Зокрема він не може давати суду будь-яких вказівок, приписувати йому ту чи іншу поведінку. Всі його вимоги оформляються у такій процесуальній формі, як пояснення, клопотання, заяви тощо. Більш цілеспрямований вплив на формування процесуального статусу прокурора під час розгляду справи чинять функціональні принципи судочинства: диспозитивність, змагальність, рівноправність сторін тощо.

Однак деякі процесуальні дії, які вчинюються прокурором, свідчать про все ж таки усічений прояв принципу диспозитивності. Так, прокурор позбавлений права укладати мирову угоду; відмова прокурора від заяви, поданої для захисту інтересів іншої особи, не позбавляє цю особу права вимагати розгляду справи по суті.

Проблемним питанням здійснення прокурорської функції представництва в цивільному судочинстві є порядок процесуального оформлення вступу прокурора у справу, порушену не за позовом прокурора. На відміну від господарського судочинства, де згідно зі ст. 29 ГПК про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні також і усно, цивільне процесуальне законодавство вказане питання чітко не врегульовує.

Законодавче визначення цього питання має практичне значення, оскільки від того, що за документ буде подано прокурором до суду - заяву, клопотання чи повідомлення про вступ у справу, судом буде вирішуватись питання про розгляд цього документа. За певних обставин судом заява чи клопотання прокурора можуть бути не задоволені, що зашкодить захисту прав і свобод громадян та інтересів держави чи суспільства, а також реалізації прокурором конституційної функції представництва.

У третьому розділі «Процесуальний статус прокурора при перегляді та виконанні судових рішень» розглянуто специфічні питання участі прокурора у провадженні цивільних справ апеляційною інстанцією, у провадженні цивільних справ касаційною інстанцією, у провадженні цивільних справ у зв`язку з винятковими та нововиявленими обставинами, а також розглянуто процесуальні питання, пов`язані з виконанням судового рішення.

У першому підрозділі «Особливості участі прокурора у справі, що розглядається апеляційною інстанцією» досліджуються питання про право апеляційного оскарження, яке законодавець надав, крім матеріально заінтересованих осіб, також прокуророві, який подає апеляційну скаргу на неправосудне, з його погляду, рішення. При цьому, якщо ст. 290 ЦПК 1963 р. передбачала право прокурора на подачу апеляційного подання на рішення або ухвалу суду тільки за умови участі його у справі, то за новим ЦПК таке право прокурору надається і тоді, коли він участі у справі не брав (ч. 4 ст. 46 ЦПК). Отже, ЦПК 2004 р. розширив право прокурора на апеляційне оскарження судових рішень.

Будучи суб'єктом апеляційного провадження, прокурор може виступати як ініціатор перегляду судових рішень у цивільних справах в апеляційному порядку, тобто: 1) подавати апеляційні скарги до суду апеляційної інстанції (незалежно від участі у справі); 2) брати участь у розгляді справи апеляційним судом, вважаючи ухвалене судом першої інстанції рішення або постановлену ухвалу незаконними та необґрунтованими.

Отже, участь прокурора в апеляційному провадженні викликається необхідністю повторного розгляду цивільних справ, вирішених судом першої інстанції, з метою перевірки законності і обґрунтованості ухвалених по них рішень і ухвал, та захисту прав, свобод сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, та публічних інтересів.

У другому підрозділі «Роль і значення участі прокурора у касаційному провадженні» досліджуються проблеми засад судочинства в Україні, зокрема забезпечення касаційного оскарження рішення суду (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України).

Можливість перевірки законності судових рішень не лише в апеляційному, а й у касаційному порядку є додатковою гарантією захисту суб'єктивних прав та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом. Виходячи з положень ч. 4 ст. 46 та ст. 324 ЦПК прокурор, незалежно від того, чи брав він участь у справі, має право подавати касаційні скарги відповідно на рішення або ухвали суду першої та апеляційної інстанції з підстав їх незаконності. Але це право прокурора є і його обов'язком - Генеральний прокурор України у наказі № 6 гн від 29.11.06 р. зобов'язує не залишати без реагування необґрунтовані рішення чи ухвали суду по справах, розглянутих з участю прокурора; своєчасно подавати на них мотивовані касаційні скарги, зазначаючи, при цьому який закон судом порушено і яка пропозиція щодо скасування або зміни рішення вноситься (п. 12 згаданого наказу).

Право прокурора на подання касаційної скарги, який представляє інтереси громадянина або держави в суді касаційної інстанції, врегульовано також положеннями статей 36-1, 37 Закону України «Про прокуратуру». При цьому в чинному законодавстві не передбачається обов'язкова участь прокурора саме у цій справі, рішення в якій оскаржується в касаційному порядку.

Отже, участь прокурора в провадженні цивільних справ у касаційні інстанції спрямована на захист прав громадян і державних інтересів, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та ухваленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.

Третій підрозділ «Завдання прокурора у провадженні цивільних справ у зв`язку з винятковими та нововиявленими обставинами» присвячений аналізу перегляду рішень у зв'язку з винятковими та нововиявленими обставинами. Порівняно з ЦПК 1963 р. у Кодексі 2004 р. вказані норми щодо перегляду судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами виділені в окрему главу. Перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами - один з видів проваджень у цивільному процесі, окрема його стадія. Такий перегляд є особливим та має певні відмінності порівняно з іншими видами, зокрема з переглядом судових рішень у зв'язку з нововиявленими обставинами .

Отже, поряд з підставами перегляду за нововиявленими обставинами ЦПК передбачає перегляд судових актів у зв'язку з винятковими обставинами. Тим самим введено по суті нову форму перегляду судових актів, що набрали законної сили. Підставами такого перегляду є виявлення після касаційного розгляду справи неоднозначного застосування судами загальної юрисдикції одного і того ж положення закону або його застосування всупереч нормам Конституції України, а також якщо у зв'язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов'язань.

Самостійним видом перевірки законності й обґрунтованості судових рішень, який забезпечує їх вірність з фактичної та правової сторони, є перегляд судових актів у зв'язку з нововиявленими обставинами, предметом якого можуть бути рішення та ухвали, що набрали законної сили, судів будь-якої інстанції - і першої, і апеляційної, і касаційної. Зазначений спосіб перегляду спрямовано на дослідження у судовому розгляді нововиявлених обставин, які не були його предметом з незалежних від суду та від осіб, які брали участь у справі, причин для встановлення їх можливого впливу на результати розгляду справи та скасування відповідних судових рішень.

На відміну від провадження у зв'язку з винятковими обставинами, вид провадження, що аналізується, застосовується на практиці значно ширше.

Рішення або ухвалу суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ (новела ЦПК) можуть бути переглянуті за заявою (скаргою) прокурора у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами, незалежно від того, чи брав він участь у справі.

У четвертому підрозділі «Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судового рішення, ухваленого за позовом (заявою) прокурора» присвячено дослідженню проблем, що торкаються виконання рішень у цивільних справах.

Звернення судових рішень до виконання є самостійною стадією цивільного процесу. Оскільки завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то в разі невиконання судового рішення не буде досягнуто кінцевого результату, не буде здійснено захисту порушеного права, тобто залишаться невиконаними завдання цивільного судочинства. Тому суд, звертаючи судове рішення до виконання, має здійснювати судовий контроль за такою діяльністю ( розділ УІІ ЦПК).

Як свідчить практика, низький рівень реального виконання судових рішень за позовами прокурорів зумовлений у ряді випадків невжиттям позивачами, в інтересах яких звернувся до суду прокурор із позовом, своєчасних заходів щодо звернення судового рішення до виконання. Тобто позивачі не звертаються до суду із заявами про видачу виконавчих листів, не направляють виконавчі документи для виконання до органів державної виконавчої служби. Певним чином це зумовлено змінами у законодавстві, відповідно до якого раніше суди самі звертали свої рішення до виконання.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що нормами ЦПК форми участі та правовий статус прокурора у виконавчому провадженні не визначено. Незважаючи на те, що прокурор, який звертається до суду в інтересах громадянина або державних чи суспільних інтересах, не зазначений у числі осіб - учасників виконавчого провадження відповідно до розділів 6 і 7 ЦПК, ні в ст. 10 Закону України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження», йому не можна відмовити в праві на здійснення вказаних вище процесуальних дій щодо виконання тих судових рішень, ухвалених судом при розгляді цивільних справ, у яких він брав участь шляхом пред'явлення позовної заяви, подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви (скарги) про перегляд рішення у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами, оскільки його повноваження у цьому випадку аналогічні тим, якими володіє стягувач.

Таким чином, прокурор, при виконанні судового рішення у цивільних справах, ухваленого за його позовом (заявою) при вказаних вище обставинах є учасником виконавчого провадження і повинен ініціювати виконання такого рішення.

У межах реалізації представницької функції прокурор повинен застосовувати відповідні процесуальні заходи реагування, щоб забезпечити законність в діяльності органів державної виконавчої служби з виконання судових рішень, ухвалених за позовами (заявою) прокурора. У зв'язку з цим необхідно у ст. 10 Закону України „Про виконавче провадження” передбачити в числі осіб - учасників виконавчого провадження - прокурора, якщо він представляє інтереси громадянина або держави у цивільному судочинстві. Він повинен мати право на здійснення процесуальних дій щодо виконання судових рішень відповідно до розділів VI і VII ЦПК.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється у новому сприйнятті функцій прокуратури в цивільному процесі, а також у постановці завдань по захисту прав та інтересів громадян, інтересів держави і суспільства, що має позитивно вплинути й на рівень судочинства. Нині представницька функція прокуратури зазнала істотних змін і перебуває в стадії становлення, а тому винятково важливим є визначення найголовніших напрямів її розвитку. Ця прогалина повною мірою заповнюється проведеним дослідженням і зробленими в роботі висновками.

Усі види представництва в суді, які закріплені цивільним процесуальним законодавством, передбачають в обов'язковому порядку правові відносини між представником і особою, яку він представляє. Прокурор же діє від імені державного органу - прокуратури, на яку законодавством покладені представницькі права та обов'язки. Тому для здійснення представництва у цивільному судочинстві прокурору не потрібно підтверджувати повноважень представника (на підставі довіреності, родинних відносин тощо), так як він виконує обов'язки і користується правами, що надані йому безпосередньо законом. Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним інститутом цивільного процесуального права, оскільки саме Основний Закон є правовою підставою його участі у цивільному процесі. У зв'язку з цим необхідно доповнити ст. 38 глави 4 розділу 1 ЦПК частиною 5 такого змісту: „У випадках, передбачених законом інтереси громадянина або держави чи суспільства може представляти прокурор”.

Щоб вступити в процес, розпочатий з ініціативи інших осіб, прокурор має повідомити суд заявою і взяти участь у справі. Разом з тим закон не визначає порядку вступу прокурора у процес за власною ініціативою у випадках, коли він не подавав позову в інтересах громадян чи держави. У зв'язку з цим частину 6 ст. 130 розділу III „Позовне провадження” необхідно доповнити пунктом 10 такого змісту: „суд має в обов'язковому порядку повідомити прокурора про розгляд справ за заявами, спір в яких зачіпає права й інтереси неповнолітніх; інвалідів I групи; недієздатних, частково недієздатних; безвісно відсутніх; за заявами про відшкодування збитків за рахунок державного бюджету; про поновлення на роботі осіб, незаконно звільнених з підприємств (установ, організацій) державної форми власності, про виселення без надання іншого житла”.

Представляється доцільним передбачити у ЦПК участь прокурора в окремому проваджені. Зокрема, частину 1 ст. 240 глави 2 „Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною і відновлення дієздатності фізичної особи” розділу IV „Окреме провадження” необхідно викласти у наступній редакції: „Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника, прокурора... (далі по тексту)”.

Частину 1 ст. 244 глави 3 „Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності” розділу IV „Окреме провадження” доцільно доповнити абзацом „Участь прокурора, представників органів опіки і піклування при розгляді справ є обов'язковою”.

Частину 1 ст. 249 глави 4 „Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою” розділу IV „Окреме провадження” доповнити абзацом: „Участь прокурора при розгляді справи є обов'язковою”.

Частину 1 ст. 254 глави 5 „Розгляд судом справ про усиновлення” розділу IV „Окреме провадження” викласти у наступній редакції: „Суд розглядає справу про усиновлення з обов'язковою участю заявника, прокурора... (далі по тексту)”.

З метою правильного і однакового застосування чинного процесуального законодавства, усунення розбіжностей у судовій і прокурорській практиці вважаємо, що необхідно чітко визначити обсяг і межі повноважень прокурора при здійсненні ним функції представництва безпосередньо на стадіях перегляду судових рішень.

Законодавець чітко не зазначив у статтях ЦПК право прокурора вносити апеляційні (касаційні) скарги на рішення у справах, у якій він не брав участі, але виходячи зі змісту ч. 2 ст. 45 ЦПК, яка передбачає, що прокурор може здійснити представництво на будь-якій стадії цивільного процесу, та зі змісту ч. 4 ст. 45 цього ж ЦПК, яка передбачає, що прокурор, який брав участь у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв'язку з винятковими або нововиявленими обставинами має право ознайомитись з матеріалам справи в суді, можна зробити висновок, що прокурору належить право оскарження судових рішень в порядку статей 292, 324 ЦПК у справах, участі в яких він не брав.

У зв'язку з наданням прокурору права вимагати перегляду судових рішень незалежно від участі у справі, представляється, що при реалізації прокурором права на апеляційне, касаційне оскарження судового рішення або на перегляд його за нововиявленими або винятковими обставинами прокурор повинен обґрунтувати, у чому по даній справі полягає порушення прав громадян і інтересів держави. У випадку відсутності такого обґрунтування суд повинен відмовити у прийнятті скарги або заяви. У розвиток цього положення необхідно доповнити частину 4 ст. 46 глави 4 „Процесуальні права органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб” розділу 1 „Загальні положення” після слова „суді” наступним реченням „...робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі”. Це правова гарантія непорушності встановлених Конституцією прав та свобод громадян, встановлення істини по справі, ухвалення законного і обґрунтованого рішення. У зв'язку з цим необхідно доповнити відповідними положеннями статті 292, 324 ЦПК.

...