Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, двох розділів, які поділяються на шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок, з них 25 сторінок - список використаних джерел (247 найменувань).

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ілюструється зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і основні завдання, об'єкт та предмет дослідження, надається характеристика методів дослідження, розкривається наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, наводиться інформація щодо апробації результатів дослідження та публікації автора за темою дисертації, відомості про обсяг і структуру роботи.

Перший розділ «Поняття категорії «стабільність закону»: виміри та підходи до дослідження» складається з трьох підрозділів і висновків до розділу, в яких аналізується виникнення поняття «стабільність закону», дається його визначення та співвідношення з іншими дотичними поняттями (якість закону, ефективність закону).

У підрозділі 1.1. «Зміст категорії «стабільність» у природничих та гуманітарних науках» досліджено використання поняття «стабільність» у природничих та гуманітарних науках. Доведено, що своє первинне значення це поняття отримало саме в природничих науках (математиці, хімії, біології, механіці, техніці), асоціюючись із поняттям «стійкості», яке означає незмінність основних параметрів системи протягом тривалого часу.

У гуманітарних науках (соціологія, політологія, філософія) поняття «стабільність» отримує подальший розвиток. Стабільна система вже допускає змінність деяких її параметрів, залишаючись при цьому стабільною.

Аналіз існуючих точок зору щодо стабільності дозволив визначити два принципово протилежних підходи до розуміння стабільності: а) дихотомія; б) дуальна опозиція. Перший з них заснований на визначенні стабільності виключно як незмінності. В такому розумінні стабільність, по-перше, прирівнюється до ідеї гармонії, рівноваги, порядку; по-друге, різко протистоїть хаосу, безладу, конфліктності; по-третє, виключає зміну як одну із частин процесу стабілізації. Другий підхід - дуальна опозиція - розуміє стабільність як поєднання протилежних понять: порядок і хаос, збереження і зміна, прогнозованість і не прогнозованість (поєднуються статичні і динамічні процеси).

Вказується на те, що розуміння стабільності як незмінності більш характерне природничим наукам, а розуміння стабільності як поєднання незмінності та змін основних параметрів - гуманітарним наукам (в тому числі і праву).

Автор обґрунтовує, що право є організуючим началом у суспільстві, а тому об'єктивно має володіти стабільністю. Серед джерел (форм) права України найбільша увага з точки зору визначення стабільності має бути зосереджена на нормативно-правовому акті, а серед нормативно-правових актів - на законі.

У підрозділі 1.2. «Закон у теорії права» досліджується один із різновидів нормативно-правових актів - закон, адже визначення стабільності закону неможливе без дослідження теорії закону. Жоден з чинних нормативно-правових актів не містить чіткого визначення закону. На відміну від практики юридична наука вже напрацювала поняття «закону», тому дисертант підтримує позицію науковців, які наполягають на законодавчому закріпленні цього поняття, запозичивши його в науки.

Проаналізувавши розвиток поняття «закон» протягом ХІХ-ХХ століть, автор визначає основні історичні особливості створення та сприйняття закону в Україні: постійний вплив потужного суб'єктивного, персоніфікованого фактору в процесі створення закону; існування владних загальнообов'язкових приписів, які за своєю природою не є законами, але врегульовують суспільні відносини, які мали б регулювати закони; змішування в правосвідомості громадян законів та підзаконних нормативно-правових актів під єдиною назвою - «закон».

Проведений детальний аналіз ознак закону дозволив визначити його як нормативно-правовий акт, який становить правову основу для формування українського законодавства, приймається Верховною Радою України у межах її компетенції або безпосередньо громадянами України на референдумі, та володіє вищою юридичною силою після Конституції та міжнародних актів, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України.

Сьогодні необхідно припинити «експансію» законів України щодо інших нормативно-правових актів: у разі необхідності удосконалення постанови уряду, законодавець пропонує прийняти закон. Нормативно визначити межу нормотворчої компетенції законодавчої і виконавчої гілок влади на даний момент неможливо, оскільки законодавець, залежно від політичної ситуації, самостійно визначає предмет законодавчого акту (розширюючи його згідно політичної доцільності). Тому межу компетенції законодавчої влади потрібно шукати через аналіз законодавчого процесу, оскільки в ньому закладені засоби для обмеження неадекватної законодавчої ініціативи.

Обґрунтовано необхідність законодавчого визначення поняття «законодавство», яке може бути наступним: «Законодавство України (далі - законодавство) - це сукупність законів України, міжнародних актів, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, а також інших нормативно-правових актів, які за своєю юридичною силою прирівнюються до законів України».

Для стабілізації законодавства доцільно виділити Кодекси України за юридичною силою з-поміж інших законів, передбачивши особливий порядок прийняття Кодексів кваліфікованою більшістю голосів у парламенті. Обґрунтовується це тим, що кодифіковані акти є фокусом, «хребтом» законодавства. І вони мають бути «захищені» від змін.

У підрозділі 1.3. «Поняття стабільності закону» розкривається історичне і сучасне розуміння поняття «стабільність закону».

Додатково обґрунтовано, що сукупність нормативно-правових актів являє собою систему. Серцевиною цієї системи є Конституція та закони України. І саме стабільність законів є основою стабільності всієї системи нормативно-правових актів.

Визначено, що існують два розуміння стабільності закону: по-перше, як незмінність закону (незмінний закон - стабільний закон), і, по-друге, як сталість підходу до регулювання суспільних відносин з можливістю системної, еволюційної зміни законодавства (закон може змінюватись, залишаючись при цьому стабільним). Робиться висновок, що більш обґрунтованим є другий варіант розуміння стабільності закону.

І в підсумку, стабільність закону визначається як ознака закону, яка характеризує його здатність бути адекватним регулятором суспільних відносин протягом тривалого часу без внесення до закону концептуальних (змістовних) змін.

Призначенням стабільності закону є формування та скріплення системи законодавства. Стабільність закону забезпечує повноцінну реалізацію закону, адже громадяни мають змогу вивчити його під час реалізації своїх прав і виконання обов'язків протягом тривалого часу. Тривале застосування закону показує його недосконалі елементи і дає можливість підготувати адекватні, системні зміни до нього.

Визначено, що стабільність закону є складовою високої якості закону. Однак між стабільністю та якістю закону є суттєва різниця. По-перше, якість закону визначається переважно на етапі створення закону, а стабільність закону визначається як при створенні закону, так і протягом його реалізації. По-друге, якщо поняття якості закону стосується, загалом, аналізу цілісних нормативно-правових актів, то поняття стабільності закону звертає увагу на зміни до законів, які складають переважну частину законодавства. Наявність стабільності закону - це підтвердження його якості протягом всього періоду дії закону.

Звертається увага на те, що потрібно відрізняти стабільність закону від ефективності закону. Серед основних відмінностей цих понять виділяються такі: по-перше, ефективність закону показує результативність його дії, свідчить про вдалу реалізацію завдань, закладених при створенні закону; стабільність закону свідчить про сталість нормативних приписів закону, здатність закону унормовувати суспільні відносини, вимірює рівень усталеності моделі правового регулювання. По-друге, стабільність закону може бути виміряна (через аналіз змін до закону), тому є змога використовувати це поняття на практиці; висновки про ефективність закону можна зробити тільки після тривалого вивчення закону і його аналізу, що безперечно ускладнює практичне використання цього поняття.

Другий розділ «Фактори забезпечення стабільності закону в Україні» складається з трьох підрозділів і висновків до розділу, в яких досліджуються чинники, що впливають на створення стабільного (або нестабільного) закону. У підрозділі 2.1. «Характеристика основних чинників, що впливають на стабільність закону» визначені головні чинники забезпечення стабільності закону.

Основа стабільності закону закладається при його створенні - під час законодавчого процесу. Досліджуючи чинники, які впливають на проект закону протягом набуття статусу закону, виявлено, що для отримання достовірних висновків необхідно дослідити дію як правових так і позаправових чинників. Основою для оцінки впливу тих чи інших чинників на майбутній закон була наступна змінюваність законодавства у її кількісному вираженні.

З правових чинників найбільше значення для стабільності закону на стадії законотворчості мають запровадження концептуального підходу до законотворчості, дотримання правил законодавчої техніки при створенні закону та високий рівень правової культури народних депутатів України.

З точки зору стабільності законодавства обґрунтована необхідність у концептуальному підході до нормотворчості загалом та законотворчості зокрема. Попри велику кількість різноманітних актів, які визначають стратегічні основи здійснення державної політики України (концепції, стратегії, програми, дорожні карти, доктрини), відсутні поступовість, передбачуваність і, відповідно, стабільність такої політики. Через нормативну невизначеність змісту концепції, в практиці її використання часто зустрічається невідповідність назви та змісту концепції, що унеможливлює класифікацію концепцій.

Найменше використовуються концепції в законотворчій діяльності. Це є однією з можливих причин тривалого неприйняття важливих законів України та швидкої зміни вже прийнятих законів. Автор доходить висновку, що концепції, затверджені парламентом, могли б стати правовими позиціями Комітетів Верховної Ради України по предмету їх діяльності. Це значно сприяло б систематизації законодавчого процесу та стабільності прийнятих законів.

Обґрунтовується, що визначення «концепції проекту закону» має міститись у Законі України «Про нормативно-правові акти» (або у Законі України «Про закони та законодавчу діяльність») і може бути наступним: концепція проекту закону - це система теоретичних положень, яка містить обґрунтування необхідності, орієнтовну структуру та принципові положення майбутнього проекту закону, погоджені з усіма зацікавленими суб'єктами, а також визначення можливостей і напрямів для реалізації закону. Зацікавленими суб'єктами є, в першу чергу: Кабінет Міністрів України (в особі спеціалістів профільного міністерства), народні депутати України (члени профільного комітету Верховної Ради України), Президент України (в особі спеціалістів відповідного профілю Секретаріату Президента України). В ідеалі концепція має бути погоджена всіма зацікавленими суб'єктами законодавчої ініціативи. Концепції проектів законів України доцільно схвалювати постановами Верховної Ради України.

Розширення використання концептуального підходу у законотворчості може полягати у:

запровадженні у законодавчому процесі додаткової підстадії розробки законопроекту, а саме складення та прийняття у формі постанови Верховної Ради України концепції майбутнього закону. Така підстадія була б факультативною і використовувалась переважно при розробці проектів нових законів, визначених першочерговими.

розробці та прийнятті концепцій роботи комітетів Верховної Ради України (протягом першого року нового скликання), в яких би формулювались пріоритети законодавчої політики, концептуальні положення основних законопроектів, які необхідно розробити та прийняти у конкретній сфері правового регулювання (відповідно до предмету роботи кожного підкомітету). Такі концепції роботи Комітетів мають бути схвалені парламентом у формі постанови Верховної Ради України.

внесенні до Регламенту Верховної Ради України: а) додаткової вимоги щодо змісту пояснювальної записки, в якій необхідно вказувати відповідність законопроекту існуючій концепції законопроекту; б) додаткової вимоги до висновку Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України, в якому обов'язково має зазначатись відповідність проекту закону схваленій концепції роботи відповідного профільного Комітету парламенту, а також концепції закону (якщо така прийнята); в) додаткової вимоги до висновку головного по розгляду законопроекту Комітету Верховної Ради України щодо зазначення відповідності/невідповідності законопроекту концепції роботи Комітету.

У підрозділі 2.2. «Дотримання правил законодавчої техніки при розробці проекту закону як правовий чинник забезпечення стабільності закону» аналізується вплив правил законодавчої техніки при розробці закону на його стабільність.

Стабільність закону має свої конкретні складові, які закладаються, переважно, при його створенні. Такими складовими є правила законодавчої техніки, без дотримання яких закон не набуває належної стабільності.

Порушення правил законодавчої техніки автор поділяє на дві групи: 1) такі що суттєво впливають на стабільність закону та унеможливлюють тривале його застосування (закон вступає в суперечність з Конституцією та іншими законами та потребує внесення змін); 2) такі що не суттєво впливають на стабільність закону (тобто понижують якість закону, ускладнюють його реалізацію), але дозволяють йому діяти певний час, не змінюючись. Дисертант зосереджується на дослідженні першої групи.

Найбільш загальною характеристикою тексту, яка впливає на його стабільність, є рівень деталізації положень закону. Тут можливі дві крайнощі: або надмірна деталізація, або надмірне використання в тексті закону загальних, декларативних положень, оціночних понять та ненормативних елементів.

Автор доходить висновку, що оптимальна структура закону складається із загальних та конкретних норм. До загальних норм можна віднести норми-начала, норми-принципи, норми-цілі, норми-дефініції, компетенційні норми (які визначають функції та основні повноваження державних органів або інших суб'єктів права), норми, що визначають основні засади юридичної відповідальності. До конкретних приписів можна віднести норми, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки суб'єктів права; норми, що визначають особливості здійснення суб'єктом своїх прав та виконання обов'язків; процесуальні норми; конкретні санкції за порушення норм закону або особливості притягнення осіб до юридичної відповідальності. Основу стабільності закону складають саме норми загального характеру; їх зміни призводять до появи іншої моделі правового регулювання (якій можуть не відповідати решта норм), що в свою чергу тягне за собою наступні зміни і висновок про нестабільність закону.

Дисертант обґрунтовує, що для стабільності законодавства необхідно встановлювати для деяких законів мораторій на зміни. Наприклад, доцільно встановлювати дворічний або п'ятирічний мораторій на внесення змін до нових кодексів (окрім змін технічного характеру, або таких, які будуть підтримані двома третинами народних депутатів), а також до податкового та інвестиційного законодавства.

У роботі також доводиться, що на стабільність закону негативно впливає використання при його розробці бланкетних норм. Сучасна динаміка зміни законодавства призводить до проблеми «порожніх» бланкетних норм, коли вони відсилають: 1) до неіснуючих нормативно-правових актів (особливо це стосується посилань на акти Кабінету Міністрів України, які мають бути видані відповідно до закону); 2) до норм іншого закону (які вже були змінені або відмінені). У зв'язку з цим, необхідно, по можливості, уникати надмірної кількості бланкетних норм у законах України.

Використання оціночних норм є характерним для вітчизняного законодавства. В контексті стабільності закону важливо те, що оціночні поняття «розмивають» формальну визначеність норми права. Тому процес формального визначення змісту правової норми переноситься із законодавчого процесу у сферу правозастосування. Таким чином, оціночне поняття має ширший зміст, ніж інші поняття і створює можливість для гнучкості правового регулювання. В свою чергу гнучкість правового регулювання забезпечує стабільність закону, адже широке поле застосування норми закону зменшує вірогідність його зміни.

Важливим чинником стабільності законодавства виступає також єдність і стабільність правової термінології (дефініцій). Зміни дефініцій у законі свідчать про крайню нестабільність такого закону. Запропоновано на законодавчому рівні (наприклад, у законі про нормативно-правові акти) закріпити базову юридичну термінологію.

Важливим кроком для підвищення контролю за дотриманням правил законодавчої техніки є розширення кола суб'єктів, які проводять експертизу проектів законів. До експертизи законопроектів доцільно залучати вищі навчальні заклади юридичного профілю, громадські організації та політичні партії.

У підрозділі 2.3. «Правова культура народних депутатів України та парламентський лобізм як фактори забезпечення стабільності закону» аналізується взаємозв'язок рівня правової культури народних депутатів і стабільності законів, які вони створюють, а також розглядається явище парламентського лобізму як основного не правового фактору впливу на стабільність закону.

Для створення стабільних законів важливий рівень правової культури народних депутатів України. У наш час депутати, переважно, не відчувають цінності законів, адже для парламентарія законодавство часто є лише матеріалом для роботи. Для підвищення рівня правової культури депутатського корпусу необхідно запровадити періодичне викладання спецкурсів «Система права та система законодавства України», «Основи нормопроектування. Законодавча техніка», «Конституційне право України. Теорія розподілу влад» та «Основи парламентської культури. Регламент Верховної Ради України. Етика народного депутата» для народних депутатів та їх помічників-консультантів з метою надання їм можливості оволодіння правовим інструментарієм, отримання базових правових знань для законодавчої діяльності. Читати ці курси можуть консультанти Комітетів та інші фахівці апарату Верховної Ради України, фахівці Інституту законодавства Верховної Ради України. Такий підхід дозволить підвищити рівень правової обізнаності народних депутатів.

Зважаючи на виявлені проблеми законодавчого процесу, можна зробити висновок, що для прийняття стабільних законів потрібен стабільний законодавчий процес, в якому первинне місце займало б довгострокове планування законодавчих ініціатив. Зміна складу парламенту має призводити лише до зміни підходів у визначенні рівня соціального захисту населення, уточнення (а не зміну) зовнішньополітичного курсу та пріоритетів в удосконаленні законодавства. Новий склад парламенту не має вимагати (і прагнути) зміни принципів та моделей правового регулювання без ґрунтовних наукових досліджень.

Автор доводить, що стабільність закону потрібно розглядати також через «призму» неправових чинників, які впливають на закон у законодавчому процесі. Вплив неправових чинників виявляється часто визначальним для долі майбутнього закону. Обґрунтовується, що серед таких чинників у законодавчому процесі найбільше проявлений політичний чинник (на нього проецируються економічні, соціальні, культурні та інші). Він концентрується у політичних позиціях суб'єктів законодавчого процесу. Саме дослідження цих позицій показує позаправові впливи на стабільність закону.

Найбільш повно питання реалізації та конкуренції політичних інтересів охоплює поняття «лобізму». В Україні головними лобістами є суб'єкти законодавчої ініціативи: народні депутати України, Президент України та Кабінет Міністрів України. В Україні переважає «тіньовий» (або нецивілізований) лобізм. Основними рисами такого лобізму є: відсутність гласності, порушення законної законодавчої процедури розгляду законопроектів та, як правило, низька компетентність суб'єктів лобізму. При нецивілізованому лобізмі правова доцільність прийняття того чи іншого закону підмінюється політичною доцільністю та політичні інтереси превалюють над правовими застереженнями. Внаслідок цього страждає якість законів і, відповідно, їх стабільність. Політичним виправданням такої підміни може бути соціальна спрямованість закону або його спрямованість на підтримку стратегічної галузі виробництва, або покращення становища приватних підприємців тощо.

Для підвищення стабільності закону потрібно поступово витісняти з законодавчого процесу нецивілізований лобізм, який проявляється у недотриманні процедури подачі законопроекту, у невиправданому пришвидшенні процедури розгляду законопроекту, у ігноруванні висновків Головного науково-експертного та юридичного управлінь апарату Верховної Ради України, у скороченій процедурі розгляду законопроекту.

У висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання щодо визначення категорії «стабільність закону» та шляхів її забезпечення у законодавчому процесі. Вирішення цього наукового завдання знайшло своє втілення у положеннях та пропозиціях, основними з яких є:

1. Поняття «стабільність закону» складається з двох понять: «стабільність» та «закон». Поняття «стабільності» еволюціонувало і зараз, в загальному, розуміється як збереження поведінки системи протягом тривалого часу і повернення до неї у випадку змушених відхилень, одночасно з процесом упорядкованих, організованих змін самої системи.

Закон можна визначити як нормативно-правовий акт, який становить правову основу для формування українського законодавства, приймається Верховною Радою України у межах її компетенції або безпосередньо громадянами України на референдумі, та володіє вищою юридичною силою після Конституції та міжнародних нормативно-правових актів, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України.

Стабільність закону, «успадкувавши» від поняття «стабільності» подвійне розуміння, може означати: по-перше, незмінність закону (незмінний закон - стабільний закон), по-друге, сталість підходу до регулювання суспільних відносин з можливістю системної, еволюційної зміни законодавства (закон може змінюватись, залишаючись при цьому стабільним). Більш адекватним є другий варіант розуміння стабільності закону.

І в підсумку, стабільність закону можна визначити як ознаку закону, яка характеризує його здатність бути адекватним регулятором суспільних відносин протягом тривалого часу без внесення до закону концептуальних (змістовних) змін.

2. Активізація використання концепцій у законотворчому процесі могла б суттєво підвищити якість законотворчого процесу і сприяла б прийняттю стабільних законів.

Визначення поняття «концепція проекту закону» має міститись у Законі України «Про нормативно-правові акти» (або у Законі України «Про закони та законодавчу діяльність») і може бути наступним: «концепція проекту закону - це система теоретичних положень, яка містить обґрунтування необхідності, орієнтовну структуру та принципові положення майбутнього проекту закону, погоджені з усіма зацікавленими суб'єктами, а також визначення можливостей для реалізації закону».

Концептуальний підхід до законотворчості дозволить забезпечити системність у роботі парламенту (в тому числі і при приході в парламент народних депутатів нового скликання). На основі Концепції розвитку законодавства України, концепцій роботи Комітетів Верховної Ради України та концепцій конкретних законопроектів консультанти комітетів та провідні спеціалісти галузі мають підготувати курс лекцій для новообраних народних депутатів по висвітленню предмету діяльності комітету (підкомітету), в якому буде працювати народний депутат, та перспектив його роботи.

3. Найбільш вагомо на стабільність закону впливає порушення правил законодавчої техніки при розробці законопроекту та внесенні до нього поправок.

Модель закону і, відповідно, основу стабільності закону утворюють загальні норми: норми-начала, норми-принципи, норми-цілі, норми-дефініції, компетенційні норми, норми, що визначають основні засади юридичної відповідальності. Норми загального характеру будуть більш стабільні, ніж приписи конкретизовані. Зміна загальних норм закону призводить до нестабільності законодавства.

Динаміку розвитку суспільних відносин можна враховувати через комплексний підхід до зміни закону, а саме - через поступову розробку нової редакції закону, узагальнюючи всі пропозиції, що надійшли за певний період.

4. Аналіз законодавства свідчить, що негативно на стабільність закону впливають:

- крайнощі у деталізації тексту закону при проектуванні, а саме: надмірна деталізація положень закону або наявність у тексті великої кількості загальних норм;

- використання при проектуванні закону бланкетних норм, адже вони розраховані на стабільне законодавство, коли зміни рідкісні, переважно заплановані; в іншому випадку бланкетні норми призводять до появи прогалин і колізій у законодавстві;

- зміни правових дефініцій під час реалізації норм закону.

Позитивний вплив на стабільність закону може здійснювати використання у законі оціночних понять: їх наявність вимагає тлумачення у підзаконних нормативно-правових актах та у процесі правозастосування. Використання оціночних понять (без надмірності) убезпечує закон від змін.

5. Великий вплив на забезпечення стабільності законів має також наявність професійного рівня правової культури народних депутатів України.

6. До не правових чинників впливу на стабільність закону на стадії законотворчості відносяться політичні, економічні, соціальні, культурні та інші фактори. Найбільше у законодавчому процесі України проявлені політичні фактори, на які проецируються всі інші. Своє втілення політичні фактори знаходять, переважно, у явищі нецивілізованого («тіньового») лобізму. Лобізм проявляється на всіх стадіях законодавчого процесу. Лобіювання завжди стосується приватних інтересів, але для стабільності законів важливо, як ці приватні інтереси відповідають більш загальному (державному) інтересу.

Наукове дослідження стабільності закону може бути продовжено у напрямку визначення чинників забезпечення стабільності закону під час його реалізації.

Основні положення дисертаційного дослідження відображені у наступних публікаціях автора

Монастирський Д.А. Історичні витоки сучасного розуміння закону в Україні / Д.А. Монастирський // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2004. №1-2. С. 36-44.

Монастирський Д.А. Поняття і природа стабільності закону / Д.А. Монастирський // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. 2005. №1-2. С. 61-65.

Монастирський Д.А. Концептуальний підхід до нормотворчості як елемент стабільності системи нормативно-правових актів / Д.А. Монастирський // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. 2005. №4. С. 31-41.

Монастирський Д.А. Забезпечення стабільності закону у законотворчості / Д.А. Монастирський // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2006. №2. С. 95-102.

Стефанчук Р.О. Проблемы изучения и внедрения правоприменительной практики в нормопроектную деятельность: опыт Украины / Р.О. Стефанчук, Д.А. Монастырский // Право и жизнь. 2006. №92 (2). С. 146-151.

Монастирський Д.А. Дотримання стадій проектування нормативно-правового акту як запорука його стабільності / Д.А. Монастирський // Молодь у юридичній науці. Збірник тез Міжнародної науково-практичної конференції молодих учених «П'яті осінні юридичні читання» (Хмельницький, 27-28.10.2006 р.). С. 77-80.