Предмет права соціального забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

УДК 349.3

Спеціальність: 12.00.05 - трудове право;

право соціального забезпечення

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

ПРЕДМЕТ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Прилипко Сергій Миколайович

Харків - 2007



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант - кандидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Жигалкін Павло Іванович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Венедиктов Валентин Семенович, Національний університет внутрішніх справ, проректор з наукової роботи (м. Харків);

доктор юридичних наук, професор Кондратьєв Радомір Іванович, Хмельницький інститут регіонального управління та права, проректор з наукової роботи (м. Хмельницьк);

доктор юридичних наук, професор Хуторян Наталія Миколаївна, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, провідний науковий співробітник відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права (м. Київ).

Провідна установа - Східноукраїнський державний університет імені Володимира Даля, кафедра правознавства (м. Луганськ).

Захист відбудеться “24” травня 2007 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.03 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий “23” травня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.О. Рум'янцев



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Конституційне визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю, проголошення України правовою соціальною державою висувають особливі вимоги до правового регулювання відносин у соціальній сфері, його якості й ефективності.

Соціальне забезпечення має виключне значення для добробуту громадян, працівників, їх сімей і всього суспільства в цілому. Право на соціальне забезпечення посідає важливе місце серед інших соціально-економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди, сприяє соціальному миру. Воно є невід'ємною частиною соціальної політики держави та уряду і відіграє суттєву роль у недопущенні зниження рівня життя населення.

У сучасних умовах динамічного розвитку суспільства здійснюється переосмислення ідей і положень, які донедавна вважались класичними, зокрема, вчення про предмет галузі. Необхідність дослідження особливостей предмета права соціального забезпечення зумовлюється серед іншого й тим, що в процесі становлення та розвитку законодавства в соціальній сфері розширюється коло суб'єктів, запроваджуються нові форми і види соціального забезпечення. Виникають нові правові поняття і наукові категорії, такі як “трирівнева пенсійна система”, “соціальний захист”, “соціальні ризики”, “страховий стаж”, “організаційно-правові форми соціального забезпечення”, “загальнообов'язкове державне соціальне страхування”, “солідарність та субсидування”, “соціальна підтримка”, “адресна соціальна допомога”, “накопичувальна пенсійна система” тощо.

Інтенсивний розвиток законодавства про соціальне забезпечення ставить на порядок денний питання наукового осмислення предмета права соціального забезпечення, обґрунтування системи соціального забезпечення, наповнення новим змістом інституту пенсій, допомог, компенсаційних виплат, соціальних послуг тощо. При цьому переглядаються не тільки їх види, розміри, коло осіб, які мають на них право, а й джерела фінансування, які повинні бути точно визначені. Процеси, що відбуваються в сучасному житті, у практиці соціального забезпечення, впливають на теоретичні положення науки права соціального забезпечення. Змінюються наукові уявлення про місце галузі права соціального забезпечення в системі права, про її предмет та особливості методу правового регулювання, правові принципи, коло суб'єктів та інші категорії, що потребує наукового осмислення, систематизації та узагальнення.

Усе це робить очевидною актуальність проблематики права соціального забезпечення й зумовлює вибір теми дисертаційного дослідження.

На сучасному етапі виникає необхідність поглибленого аналізу процесів, що відбуваються у сфері права соціального забезпечення, та розробки пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання в соціальній сфері.

Актуальність теми дисертаційного дослідження також зумовлюється тим, що на сучасному етапі соціальне забезпечення регулюється значною кількістю нормативно-правових актів, виданих у різні періоди розвитку держави, що призводить до виникнення колізійних ситуацій і суперечностей у процесі їх застосування. Виникає необхідність систематизації законодавства про соціальне забезпечення.

Теоретична основа дисертаційного дослідження ґрунтується на результатах теоретичного дослідження представників вітчизняної і зарубіжної науки різних історичних періодів у галузі теорії права, права соціального забезпечення, трудового права, конституційного, адміністративного, фінансового та інших юридичних наук. Зокрема, йдеться про праці: О.Г. Азарової, С.С. Алексєєва, В.С. Андрєєва, В.М. Андріїва, Є.І. Астрахана, В.А. Ачаркана, М.Й. Бару, К.С. Батигіна, Я.І. Безуглої, Н.Б. Болотіної, Л.А. Бойко, В.С. Венедиктова, Т.З. Герасиміва, В.М. Горшеньова, Л.А. Гречук, І.В. Гущина, Л.К. Гусова, В.В. Жернакова, А.Д. Зайкіна, М.Л. Захарова, Р.І. Іванової, А.Є. Козлова, Р.І. Кондратьєва, В.Д. Роїка, О.Є. Мачульської, П.Д. Пилипенка, А.С. Піголкіна, С.П. Погребняка, В.І. Прокопенка, А.І. Процевського, П.М. Рабиновича, В.Г. Ротаня, В.М. Сирих, О.В. Смірнова, С.М. Сивак, М.Н. Стаховської, Б.С. Стичинського, І.М. Сироти, В.А. Тарасової, Є.Г. Тучкової, Ю.М. Тодики, Я.М. Фогеля, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишевої, О.М. Чутчевої, В.Ш. Шайхатдінова, І.Б. Усенка, І.Я. Яковюка та інших.

Нормативну основу дослідження склали Конституція України, міжнародно-правове законодавство з питань соціального забезпечення, законодавство України і деяких зарубіжних країн.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого згідно з пріоритетними напрямками фундаментальних досліджень на період 2000-2010 роки.

Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого 21.11.2000 р. (протокол №6). Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницьких робіт кафедри трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми “Проблеми удосконалення юридичних гарантій і реалізації трудових та соціальних прав в умовах ринкової економіки” (№ 0186.0.070864), а також державної цільової комплексної програми “Правове забезпечення розвитку соціально-економічних та екологічних відносин в Україні” (№ 0186.0.070864).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на підґрунті досягнень юридичної науки, аналізу вітчизняного та зарубіжного законодавства, досвіду діяльності установ, які здійснюють соціальне забезпечення, міжнародних договорів поглибити систему наукових знань про право соціального забезпечення в сучасних умовах, визначити його місце й роль у юридичній науці та практиці, сформулювати на цій підставі наукові висновки і рекомендації щодо підвищення ефективності правового регулювання соціального забезпечення громадян України і реалізації конституційного права на соціальне забезпечення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні основні завдання: соціальний забезпечення юридичний право

з'ясувати сутність і роль соціальної держави в механізмі реалізації права на соціальне забезпечення; здійснити аналіз правового регулювання соціального забезпечення громадян України;

визначити місце права на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини, конкретизувати поняття “право на соціальне забезпечення” та розкрити його сутність в умовах переходу до ринкової економіки;

дослідити зміст поняття “соціальне забезпечення” та його співвідношення з поняттям “соціальний захист”; з'ясувати і конкретизувати функції права соціального забезпечення в сучасних умовах;

визначити концептуальні підходи до розвитку соціального законодавства; з'ясувати напрями систематизації нормативно-правових актів у соціальній сфері;

проаналізувати сучасні процеси, що відбуваються у сфері соціального забезпечення, виявити основні тенденції та визначити їх сутність; здійснити дослідження сучасних підходів щодо різних формулювань предмета галузі, а також визначити предмет права соціального забезпечення та його елементи в сучасних умовах, запропонувати оновлений погляд на визначення предмета права соціального забезпечення і його меж; з'ясувати вектори подальшого розвитку даної правової галузі;

з'ясувати співвідношення права соціального забезпечення з трудовим, фінансовим та адміністративним правом; ґрунтуючись на положеннях стосовно нових уявлень про зміст предмета та призначення права соціального забезпечення, виробити системи критеріїв градації головних рис та видів соціально-забезпечувальних відносин;

окреслити та розкрити особливості методу правового регулювання цієї галузі та визначити їх пріоритети;

проаналізувати сутність і охарактеризувати організаційно-правові форми соціального забезпечення, дати їх визначення та висвітлити зв'язок між ними; розкрити зміст загальнообов'язкового державного соціального страхування, його особливості та відмінності від цивільно-правового страхування;

визначити чинні джерела фінансування системи соціального забезпечення;

виробити пропозиції щодо вдосконалення соціального законодавства.

Об'єктом дослідження є правові відносини, що об'єктивно складаються у процесі реалізації конституційного права на соціальне забезпечення.

Предметом дослідження є норми права, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального забезпечення громадян України, правовий статус суб'єктів соціально-забезпечувальних відносин, методи їх нормативно-правового регулювання.

Методи дослідження. Для досягнення наукової об'єктивності результатів дослідження застосовано широкий комплекс загальнонаукових і спеціальних методів пізнання правових явищ. Основним серед них є загальнонауковий діалектичний метод, за допомогою якого визначалася сутність соціального забезпечення та його значення для суспільства в сучасних умовах. Вибір і використання конкретних методів дослідження залежали від складності й особливостей окремої досліджуваної проблеми, виходячи з поставленої у роботі мети та завдань. Зокрема, при аналізі теоретичних праць і визначенні ключових понять роботи застосовувалися категорії і прийоми формальної логіки (поняття, визначення, судження, аналіз, синтез, аналогія, порівняння, узагальнення тощо). Одним із провідних є структурно-системний аналіз, який дає змогу показати внутрішню побудову системи соціального забезпечення, взаємозв'язок і взаємозумовленість її елементів, обсяг і зміст відповідних понять та правових категорій. Цей метод дозволяє обґрунтувати необхідність виокремлення конкретних організаційно-правових форм соціального забезпечення, структури предмета права соціального забезпечення, системних зв'язків між нормативними правовими актами та їх приписами, визначення прозорої та дієвої системи соціального забезпечення, організаційно-правових форм соціального забезпечення, джерел фінансування тощо. Догматичний аналіз законодавства України про соціальне забезпечення, проектів нормативно-правових актів сприяв виявленню їх недоліків і формуванню пропозицій з вдосконалення правових норм під кутом зору їх відповідності завданням, що виникають у зв'язку з розбудовою новітньої прозорої системи соціального забезпечення громадян України. Соціологічні методи використовувалися при вивченні правозастосовчої практики в соціальній сфері. Також застосовувалися інші методи наукового дослідження, що сприяло визначенню прогалин та інших недоліків у чинному соціальному законодавстві, наданню пропозицій щодо його вдосконалення. Зазначені методи використовувалися комплексно, у взаємозв'язку.

Наукова новизна дисертації. Наукова новизна визначається, передусім, тим, що дана наукова праця є першим в Україні дисертаційним дослідженням загальнотеоретичних аспектів предмета права соціального забезпечення, системи та організаційно-правових форм матеріального забезпечення громадян України, підвищення гарантій реалізації права на соціальне забезпечення. У результаті проведеного дисертаційного дослідження закладено засади нової концепції права соціального забезпечення, сформульовано наукові положення та висновки, запропоновані особисто здобувачем, які виносяться на захист. Основні з них наступні:

- уперше розроблено нові концептуальні підходи до окреслення сфери дії та визначення предмета права соціального забезпечення;

- уперше визначено поняття та зміст права соціального забезпечення, його місце в системі права на підставі аналізу співвідношення приватного та публічного права, а також доцільність закріплення терміна “соціальне право”;

- уперше з урахуванням специфіки переходу до ринкової економіки обґрунтовано доречність виокремлення особливостей методу правового регулювання права соціального забезпечення;

- уперше запропоновано авторське бачення визначення організаційно-правових форм соціального забезпечення; з нових позицій висвітлено характерні особливості та сутність загальнообов'язкового державного соціального страхування як основної організаційно-правової форми соціального забезпечення громадян України;

- уперше сформульовано авторське визначення понять “соціальна політика” і “соціальне забезпечення” як основної складової соціальної політики, внесено пропозицію про прийняття Закону України ”Про соціальну політику”;

- уперше з'ясовано характерні особливості та сутність гарантій у соціальній сфері, внесено пропозицію про необхідність розробки та запровадження соціального бюджету як гарантії реалізації конституційного права на соціальне забезпечення; запропоновано розробити та прийняти Закону України ”Про соціальний бюджет”;

- уперше сформульовано авторський підхід до вирішення завдання щодо проведення правового експерименту в соціальній сфері;

- зроблено обґрунтований авторський висновок про необхідність при розробці нових законодавчих положень виходити із принципу солідарності; надано авторську характеристику соціального ризику як підстави соціального забезпечення;

- визначено основні напрями стратегії розвитку законодавства про соціальне забезпечення; обґрунтовано положення щодо необхідності кодифікації законодавства про соціальне забезпечення;

- одержала подальший розвиток характеристика суб'єктивного права на соціальне забезпечення, визначено його місце в системі соціально-економічних прав людини;

- уточнено поняття “соціальна держава” як підґрунтя для реалізації права на соціальне забезпечення; внесено пропозицію щодо запровадження у правовій понятійній системі “соціальне забезпечення” замість поняття “соціальний захист”;

- набуло подальшого розвитку положення про створення Національного фонду соціального страхування як одного із засобів удосконалення управління та поліпшення соціального забезпечення;

- конкретизовано модель структуризації правовідносин у сфері соціального забезпечення.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані та викладені в дисертаційному дослідженні положення, узагальнення, висновки і рекомендації мають як загальнотеоретичне, так і прикладне значення для розвитку науки права соціального забезпечення і практики застосування його норм. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації, викладені в ній пропозиції і висновки можуть бути використані:

у науково-дослідних роботах - як підґрунтя для подальшої розробки проблем права соціального забезпечення;

у правотворчій сфері - для вдосконалення чинного законодавства, а також при розробці проектів нормативно-правових актів з соціального законодавства;

у навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників з курсу “Право соціального забезпечення”, „Пенсійне забезпечення” та під час викладання відповідних навчальних дисциплін, а також у науковій роботі студентів при дослідженні зазначених питань;

у правовиховній роботі - для підвищення рівня правової культури державних службовців та громадян;

у правозастосовній сфері - для забезпечення ефективної реалізації норм законодавства, а також діяльності органів, які надають соціальне забезпечення громадянам України.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена на кафедрі трудового права. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри трудового права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Положення дисертації доповідалися й обговорювалися на конференціях наукових та науково-практичних: „Права людини і правова держава” (Харків, 1998); “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії та практики” (Київ, 1999); „Проблеми сучасної вищої юридичної освіти” (Харків, 2000); науково-теоретичних - „Проблеми реформування трудового та соціального законодавства України” (Харків, 2002); „Пенсійна реформа в Україні: можливості та перспективи” (Київ, 2002); “Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод та обов'язків” (Харків, 2000), “Актуальні проблеми трудового права в сучасних умовах ринкової економіки” (Харків, 2003), „Кодифікація трудового законодавства України: стан та перспективи” (м. Запоріжжя, 2004), „Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах” (м. Суми, 2005), “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні” (м. Харків, 2000 р.).

Результати дослідження використовувалися автором під час проведення занять з дисциплін “Трудове право” та “Право соціального забезпечення” в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого.

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відбиття в монографії, а також у 41 публікації, зокрема, у тридцяти наукових статтях, опублікованих у наукових фахових періодичних виданнях, затверджених Вищою атестаційною комісією України, 11 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації визначена предметом і логікою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, п'ятнадцяти підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації 382 сторінки, із них основного тексту - 352 сторінки. Кількість використаних джерел - 400.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, зазначаються методи, за допомогою яких можна досягти поставленої мети, характеризуються теоретична та емпірична бази дослідження, формулюється наукова новизна роботи, з'ясовується науково-теоретичне і практичне значення основних положень дисертації й одержаних висновків, вказуються ступінь апробації результатів дослідження, наявність публікацій за темою дисертації та структура дисертації. Найбільш важливі висновки аргументуються у процесі викладення матеріалу і сформульовані в заключній частині.

Розділ І “Місце та значення соціального забезпечення в соціальній державі” складається із шести підрозділів, присвячених розгляду питань, пов'язаних із дослідженням проблем розвитку законодавства в соціальній сфері, а також реалізації конституційного права на соціальне забезпечення в сучасних умовах.

У підрозділі 1.1. “Створення соціальної держави як умова реалізації конституційного права на соціальне забезпечення” досліджено погляди вітчизняних і зарубіжних науковців щодо поняття “соціальна держава”, висвітлено її роль у соціальній сфері. З'ясовано сутність соціальної держави та проблеми її розбудови. На сучасному етапі розвитку українського суспільства соціальне забезпечення перестає виступати у вигляді благодійництва, яке здійснюється більш забезпеченими громадянами менш забезпеченим категоріям населення. Воно також не може розглядатися як право-привілей окремого кола суспільства. Дисертант акцентує увагу на тому, що cоціальне забезпечення як особливий соціальний інститут сучасної демократичної, правової, соціальної держави є показником соціальної впевненості, виступає соціальною гарантією гідного існування і розвитку кожного члена суспільства, здійснюється в певних організаційно-правових формах (з чітким визначенням джерел фінансування) залежно від настання певного соціального ризику.

Соціальна держава визнає людину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу особам похилого віку, інвалідам, людям, які знаходяться у складній життєвій ситуації, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і вбачає своє призначення в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Розбудова соціальної держави є передумовою реалізації конституційного права на соціальне забезпечення. Соціальна держава має характеризуватися принципово новим підходом до системи соціальних прав людини. Основною метою соціальної держави є максимальне задоволення постійно зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства в соціальній сфері, послідовне підвищення рівня життя населення, зниження соціальної нерівності, забезпечення загальної доступності основних соціальних благ.

У підрозділі 1.2. “Право на соціальне забезпечення - одне з найважливіших прав людини” ретельно аналізується зміст конституційного права на соціальне забезпечення. На підставі системного, порівняльного та логічного дослідження дисертант зазначає, що реалізація конституційного права на соціальне забезпечення допомагає зміцненню почуття людської гідності, досягненню рівності й соціальної справедливості, а також має велике значення для політичної і правової інтеграції з міжнародною спільнотою, підвищення індивідуального статусу людини та розвитку демократичних засад суспільства.

Сьогодні можна стверджувати, що ні постулати марксизму, засновані на загальній зайнятості населення, державній формі власності (у тому числі, і при вирішенні соціальних проблем), ні теорія держави загального благоденства не вирішили проблем у соціальній сфері. Обидві концепції, незважаючи на певні недоліки (у повній мірі не забезпечують принцип соціальної справедливості при здійсненні соціального забезпечення), мають позитивні сторони щодо вирішення проблем у соціальній сфері. А тому багато дослідників звертається до проблеми щодо поєднання цих систем у пошуку особливого, третього шляху щодо створення системи соціального забезпечення, який би втілював позитивні моменти як однієї, так і іншої теорії.

Здобувач обґрунтовує, що в сучасних умовах право на соціальне забезпечення визнається фундаментальним, водночас воно є найбільш проблематичним серед соціальних конституційних прав. Право на соціальне забезпечення - одне з основних прав громадян, воно гарантується відповідними організаційно-правовими формами, впровадження яких має забезпечити рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум.

Автор зазначає, що право на соціальне забезпечення - це визнане Конституцією України, міжнародним співтовариством і гарантоване державою Україна право людини на отримання соціальної допомоги та підтримки, задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб в обсязі, необхідному для гідного життя, у тих випадках, якщо у зв'язку з впливом соціального ризику громадянин з не залежних від нього причин не має джерел та засобів існування.

У підрозділі 1.3. “Поняття права соціального забезпечення як галузі права та його місце в правовій системі України” аналізуються особливості права соціального забезпечення в ринкових умовах. Зазначається, що проблема суспільної цінності сучасного права соціального забезпечення характеризується змістом основних завдань, покладених на цю правову галузь як на один із головних правових інструментаріїв регулювання соціально-забезпечувальних відносин у суспільстві.

На думку дисертанта, право соціального забезпечення є фундаментальним в системі галузей права. Воно забезпечує процес повної та своєчасної реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина у соціальній сфері, функціонування органів місцевого самоврядування та їх взаємодії зі структурами державної виконавчої влади, спрямовує діяльність усіх гілок влади.

Дисертант доводить, що право соціального забезпечення поєднує в собі елементи приватного і публічного права. Віднесення соціального забезпечення до суто приватного може привести до усунення держави від питань соціального забезпечення і перекладання всього тягаря соціальних проблем на плечі громадян і благодійні організації. Такий шлях неодмінно спричинить напругу в суспільстві, недовіру до державних інститутів, невпевненість громадян, які потребують підтримки та соціального забезпечення з боку держави й суспільства, у своєму майбутньому, невизначеність джерел фінансування соціальної сфери тощо.

Автор зазначає, що право соціального забезпечення - це система правових норм, встановлених державою та угодами на підставі законодавства, які відбивають соціальну політику держави, спрямовану на правове врегулювання суспільних відносин щодо матеріального забезпечення у певних організаційно-правових формах законодавчо визначених категорій громадян України, які з не залежних від них причин внаслідок настання соціального ризику не можуть забезпечити себе самостійно. Вищезгадана система будується на засадах поєднання приватного і публічного права та принципів соціальної справедливості.

Право соціального забезпечення, як і будь-яка інша самостійна галузь, має власний предмет і метод правового регулювання, власні принципи, правові джерела, організаційно-правові форми здійснення соціального забезпечення, які розкривають специфіку правового регулювання надання соціального забезпечення.

Дослідник зауважує, що необхідно також користуватися таким беззаперечним досягненням правової науки, як поділ системи права на галузі, який дозволяє поглиблено вивчати зміст правовідносин, визначати права та обов'язки відповідних суб'єктів, концентрувати увагу на вирішенні проблемних питань, удосконалювати правове регулювання та підвищувати рівень правових гарантій для громадян України, у тому числі й у соціальному забезпеченні.

Відмова від уявлення про право як систему його галузей та інститутів і обмеження цього поняття двома структурними підрозділами (публічним і приватним правом) має певні недоліки. Така позиція призводить до збіднення вчення про різноманітність предметів, методів, принципів правового регулювання, згідно з якими галузі права відрізняються одна від одної і можуть формуватися всередині як приватного, так і публічного права або на їх межі. Крім того, згадана вище позиція суперечить вимогам сьогодення, бо саме нині відбувається бурхливий розвиток права.

Автор критично ставиться до появи нового системного утворення (соціального права) як своєрідної правової спільності, що об'єднує низку самостійних галузей, для яких визначальною рисою є забезпечення соціального захисту громадян, що потребують допомоги держави як основного соціального гаранта.

Дисертант не підтримує думки, відповідно до якої соціальне право визначається як самостійна галузь, як система правових норм, за допомогою яких здійснюється правове регулювання соціального захисту, з притаманними їй предметом і методом правового регулювання.

Автор доводить, що ця позиція збіднює такі сформовані галузі права, як трудове право, фінансове право, адміністративне право, право соціального забезпечення, а також ще більше ускладнює і робить незрозумілою та непрозорою систему соціального забезпечення. Пропозиція введення соціального права як галузі є необґрунтованою і може привести до плутанини, невизначеності окремих інститутів, погіршення правового регулювання соціальної сфери.

У підрозділі 1.4. “Теоретичні проблеми формування соціально-забезпечувальних відносин. Ознаки, які характеризують їх однорідність” здійснено всебічний аналіз соціально-забезпечувальних відносин.

У будь-якому суспільстві, незалежно від економічного і політичного ладу, завжди є люди, які через природні, не залежні від них причини не можуть власними зусиллями знаходити засоби існування. До їх числа, насамперед, належать діти й люди похилого віку. Перші “ще”, а другі “вже” непрацездатні. Крім того, людина в силу фізіологічних особливостей хворіє. Особи, які втратили здатність працювати тимчасово або постійно у зв'язку з розладом здоров'я, поповнюють лави непрацездатних. У кожному суспільстві є люди, котрі від народження до старості не можуть самостійно забезпечити свого існування, а також які не мають можливості займатися підприємницькою діяльністю або плідно працювати на підставі трудового договору. Інваліди, хворі, особи похилого віку, багатодітні сім'ї потрапляють у важке матеріальне становище, особливо у нинішній складний період переходу до ринкових відносин, адже всі непрацездатні потребують засобів існування, догляду й лікування.

Ускладнення соціальних зв'язків, пануючих у суспільстві економічних відносин породжують безробіття, інфляцію, бідність тощо, а отже, зумовлюють появу нових причин виникнення потреби отримання соціальної допомоги. Ці питання вирішує саме така галузь, як право соціального забезпечення.

Галузі права соціального забезпечення притаманні всі ознаки, характерні для будь-якої самостійної галузі. До них належать:

1) однорідність суспільних відносин, що виникають між компетентними органами і фізичними особами у зв'язку із реалізацією права останніх на соціальне забезпечення; 2) норми права, які регулюють соціально-забезпечувальні відносини і мають рівну юридичну силу з нормами галузей як публічного, так і приватного права і успішно взаємодіють із ними; 3) регулювання суспільних відносин із соціального забезпечення, що здійснюється на певних принципах, які відбивають суть галузі (правовими засобами забезпечити соціальну справедливість суспільства до всіх своїх членів); 4) соціально-забезпечувальні відносини, що регулюються такою кількістю нормативних правових актів, яка перетворилася на якісну важливу передумову для формування і ухвалення кодифікованого акта; 5) велика потреба суспільства в регулюванні суспільно-забезпечувальних відносин на рівні самостійної галузі, яка зумовлена тим, що, з одного боку, суб'єктом відносин виступає все населення країни, а з другого - через систему соціального забезпечення розподіляється частина валового внутрішнього продукту, призначена для надання кожному гідного рівні життя.

Охарактеризовані ознаки формують поняття „галузь права соціального забезпечення”, а також надають можливість визначити предмет та окреслити сферу дії галузі.

Автор доводить, що об'єктивною підставою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежовування їх від інших суспільних відносин, урегульованих правом, виступають соціальні ризики, за яких особа втрачає роботу чи інші засоби існування з не залежних від неї причин і самостійно не може подолати скрутне становище, в якому вона опинилася (втрата годувальника, роботи, техногенна катастрофа, тяжке матеріальне становище, старість, самотність тощо).

Соціальний ризик - закріплена законодавством і визначена суспільством соціально значима обставина об'єктивного характеру, з настанням якої громадяни (та члени їх сімей ) втратили тимчасово або назавжди засоби існування, потребують додаткового соціального забезпечення, не можуть самостійно її уникнути. Ризик можна визначити як передбачувану можливість визнаних державою негативних явищ.

Соціальні ризики як підставу набуття людиною права на соціальне забезпечення необхідно чітко закріпити в законодавстві, серед яких: старість, хвороба, безробіття, трудове каліцтво, професійне захворювання, смерть годувальника, інвалідність, материнство, техногенна катастрофа, бідність.

Ще однією ознакою соціально-забезпечувальних відносин є неодмінна участь у них держави в особі спеціальних органів: органів соціального захисту, державної служби зайнятості або соціальних фондів. Нарешті, для соціально-забезпечувальних відносин характерне використання методу соціального надання послуг, виплат, а також принципу соціальної солідарності при розподілі соціальних коштів. Саме принцип соціальної солідарності пронизує все коло соціально-забезпечувальних відносин.

Дисертант доводить, що соціальне законодавство необхідно реформувати з урахуванням солідарних засад.

Призначення системи соціального забезпечення становлять його функції, особливості яких відбивають специфічність правого регулювання (тобто предмета галузі), а також його методу. Їх природа виявляється в безперервному впливі на правовідносини.

Автор акцентує увагу на тому, що найважливішою функцією системи соціального забезпечення є, безумовно, забезпечення достатнього рівня життя населення. Структура цієї системи така: непрацездатним надається соціальна допомога; працездатним - можливість соціального страхування; потребуючим соціальної підтримки - соціальне обслуговування.

Другою, не менш важливою, треба назвати функцію перерозподілу доходів, типовим прикладом чого в соціальному забезпеченні є соціальна допомога, за якою здійснюється вертикальний перерозподіл останніх. Ще одним структурним напрямком, що виконує функцію вертикального перерозподілу, є соціальне обслуговування. Функції горизонтального перерозподілу виконує соціальне страхування.

У розділі виокремлено функції соціального забезпечення: економічну, соціально-реабілітаційну, політичну й демографічну.

Також дисертант аналізує захисну функцію. Завданням, яке, перш за все, ставить перед собою суспільство, надаючи соціальне забезпечення своїм громадянам, є їх захист у важкій життєвій ситуації, допомога у вирішенні різних проблем (матеріальних, фізичних, психологічних, вікових тощо), що, у свою чергу, виступає основним призначенням соціального забезпечення.

У підрозділі 1.5. “Сучасний стан та основні напрями розвитку соціального законодавства” привертається увага до концептуальних підходів у визначенні основних напрямів розвитку законодавства про соціальне забезпечення.

Щоб подолати негативні наслідки минулої системи соціального забезпечення, а також недоліки сучасної в умовах переходу до ринкової економіки щодо соціального забезпечення та підтримки пенсіонерів, тимчасово непрацездатних, хворих, безробітних, сімей з дітьми та сімей, які втратили годувальника, постраждалих внаслідок техногенних катастроф (а також інших категорій громадян, які потребують підтримки з боку держави та суспільства), необхідно, по-перше, чітке визначення предмета та методу, принципів правового регулювання, цілей і завдань права соціального забезпечення; по-друге - розбудова прозорої та зрозумілої для всіх системи соціального забезпечення, встановлення і запровадження нових механізмів у соціальному забезпеченні, чітке визначення організаційно-правових форм та видів соціального забезпечення, а також джерел фінансування соціального забезпечення.

Актуальною і важливою є ліквідація будь-якої дискримінації у розподілі видів соціального забезпечення.

Автор доводить, що важливе значення має чітке визначення джерел фінансування системи соціального забезпечення; реформування управління системи соціального забезпечення, зменшення адміністративних витрат; розвиток соціального партнерства.

Дисертант критично ставиться до правової позиції, відповідно до якої соціальний захист включає до себе і соціальне забезпечення, а також виступає комплексом організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах.

Дисертант акцентує увагу на необхідності внесення змін до ст. 46 Конституції України, а саме: термін „право на соціальний захист” замінити на більш широкий та місткий - „право на соціальне забезпечення”.

Автор доводить, що на сучасному етапі необхідно продовжити подальшу комплексну розробку проблеми гармонізації галузевої доктринальної термінології, оскільки її вирішення - це підґрунтя ефективного правового регулювання у сфері соціально-забезпечувальних відносин.

Виходячи з міжнародних правових норм, законодавства та соціальної політики України, основними напрямами розвитку соціального забезпечення необхідно вважати: розвиток різноманітних програм соціальних допомог і універсальних систем соціального забезпечення, системи загальнообов'язкового державного соціального страхування як організаційно-правової форми соціального забезпечення; забезпечення гарантованого доступу до медичного обслуговування; розробку соціальних стандартів, у тому числі критеріїв достатнього рівня життя та шляхів його вдосконалення; створення системи, яка б гарантувала надання допомог і пільг. Цей підхід дозволить максимально враховувати всі категорії громадян, які потребують такої допомоги.

У підрозділі 1.6. “Соціальне забезпечення як основний напрям соціальної політики держави” досліджується соціальне забезпечення як важлива складова соціальної політики держави.

Автор зазначає, що в сучасних умовах стратегія соціальної політики зумовлює роль соціального забезпечення у її структурі.

Соціальна політика реалізується як через державні рішення про соціальні заходи, так і через соціальні програми.

На порядку денному стоїть багато актуальних питань щодо правового визначення поняття „соціальна політика”, правових механізмів здійснення її правового регулювання, змісту соціальної політики, принципів його формування тощо; це зумовлено тим, що ґрунтовного комплексного дослідження правових аспектів соціальної політики як явища наразі не зроблено.

Автор пропонує системно розглядати соціальну політику з правових позицій, а соціальне забезпечення як складову соціальної політики.

Успішному здійсненню правової реформи буде сприяти визначення можливостей права і меж його регулятивної функції, пошук тенденцій взаємодії права з іншими соціальними регуляторами, напрямків розвитку різних підсистем нормативної системи суспільства (директивної, моральної, правової, корпоративної) і сфери дії правових методів впливу.

Соціальна політика повинна здійснюватись шляхом правових заходів. Ігнорування нормативно-правових засад у соціальному регулюванні або відсутність у суспільстві нормативно-правової бази впливу на суспільне життя розбалансовує соціальні взаємозв'язки, підриває основи життєдіяльності взагалі. Особливо це недопустимо у соціальній сфері, визначенні соціальної політики, оскільки цим порушуються фундаментальні соціальні права людини.

Правове забезпечення соціальної політики відрізняється актами загального характеру, які переважно декларативні і не визначають конкретних механізмів реалізації соціальної політики в державі, а отже, потребує кардинального вдосконалення.

Нез'ясованим залишається питання, який суб'єкт повинен розробляти напрями соціальної політики, на який орган необхідно покладати відповідальність у разі невиконання чи неналежного виконання приписів щодо соціальної політики.

Автор доводить необхідність розробки і прийняття Закону України „Про соціальну політику”, в якому має бути визначено і закріплено поняття “соціальна політика”, принципи її здійснення, мета, завдання, гарантії, джерела фінансування, механізм реалізації і повноваження суб'єктів соціальної політики, а також визначено місце соціального забезпечення.

Унаслідок розвитку соціального законодавства, збільшення соціальних витрат держави, надання соціальних допомог як за рахунок державного бюджету, так і позабюджетних фондів виникає потреба теоретико-методологічного обґрунтування категорій „соціальний бюджет” і, закономірно, інструментарію визначення рівня та глибини соціалізації бюджету зокрема і соціального просування суспільства в цілому. Поза увагою правників залишається питання щодо механізму такої соціалізації бюджету держави.

Даний підхід призводить до того, що витрати на соціальну сферу здійснюють за залишковим принципом, тобто спочатку - витрати на державу, а потім - на соціальне забезпечення. Запобігти цьому можна через механізм запровадження соціального бюджету та прийняття Закону України „Про соціальний бюджет”. Автор зазначає, що консолідований соціальний бюджет - це зведений урядом і затверджений Верховною Радою України баланс витрат на соціальні потреби населення у формах та видах, встановлених законодавством, а також джерел їх покриття у відповідному бюджетному періоді. Загальні показники соціального бюджету щорічно затверджуються Законом України (Бюджетною резолюцією) і є обов'язковими при прийнятті Державного бюджету України.

Розділ ІІ “Предмет, метод і система права соціального забезпечення” складається з шести підрозділів, які логічно об'єднані дослідженням специфіки кола відносин, які є предметом права соціального забезпечення.

У підрозділі 2.1. “Сучасні концептуальні підходи у визначенні предмета права соціального забезпечення” ретельно аналізуються основні напрямки дослідження предмета права соціального забезпечення України, які ускладнюються процесом реформування законодавства в соціальній сфері.

Автор акцентує увагу на тому, що в процесі дослідження предмета правового регулювання склалася ситуація, сутність якої полягає в тому, що, незважаючи на велику теоретичну і практичну важливість для юридичної науки цієї науково-практичної конструкції, її загальнотеоретичні розробки сьогодні здійснюються незадовільно.

Вчення про предмет будь-якої галузі права належить до фундаментальних основ правової науки, оскільки саме теоретичні напрацювання з предмета галузі права вдосконалюють вчення про систему права, допомагають визначити напрям розвитку законодавства. В умовах переходу до ринкової економіки, розбудови правової і соціальної держави приймається багато нових нормативно-правових актів з питань соціального забезпечення, законодавча база постійно доповнюється, змінюється, а, відповідно, змінюються і уявлення про предмет галузі.

Автор доводить, що запровадження тези щодо існування окремих галузей права, таких як пенсійне право, медичне право є теоретично не обґрунтованим. Не можна погодитися із тезою, що пенсійне право (чи медичне право) має окремі предмет і метод, які відрізняються від загального предмета та методу права соціального забезпечення, оскільки будь-які правові відносини у сфері соціального забезпечення мають єдиний предмет правового регулювання і єдиний метод, який полягає в чіткій державній регламентації щодо надання соціального забезпечення в різних організаційно-правових формах усім, хто потребує відповідної допомоги. Будь-які відносини у сфері соціального забезпечення (призначення пенсій, призначення та надання матеріальної і натуральної допомоги, надання медичних та інших соціальних послуг) ґрунтується на єдиних принципах і загальних цілях соціального забезпечення, а відрізняються вони одне від одного лише окремими деталями, що зумовлені особливостями певних форм суспільних правовідношень. Теоретичне визнання самостійності пенсійного права (чи медичного права) не тільки штучно звужує межі предмета права соціального забезпечення і порушує цільність загального вчення про систему права, а й ускладнює практичне здійснення соціального забезпечення через затвердження нових законів із пенсійного забезпечення стосовно окремих категорій громадян (яких нині - 27). Подібна практика призводить до руйнації базових ідей пенсійної реформи (а також реформи надання медичних послуг) - страхових принципів, соціальної справедливості, прозорості та упорядкування законодавства про соціальне забезпечення, зменшення пільгових категорій і необґрунтованих переваг для окремих категорій громадян, диференціації пенсійного забезпечення тощо.

Правові відносини у сфері пенсійного забезпечення, медичного обслуговування і надання медичних послуг, допомоги у разі народження дітей та догляду за ними, нещасного випадку на виробництві та професійних захворювань, допомоги з тимчасової непрацездатності, безробіття тощо об'єднує, перш за все, страхова основа, система загальнообов'язкового державного соціального страхування, яка має єдині завдання, цілі, принципи правового регулювання та управління (на засадах соціального партнерства), єдині умови надання, які ґрунтуються на підставах, визначених законодавством. Суб'єктами вищезазначених відносин є одні й ті ж особи: громадяни, роботодавці, органи пенсійного фонду, фонду страхування з тимчасової непрацездатності чи іншого фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування, в окремих випадках - органи соціального захисту та інші державні контролюючі органи. Ці відносини ґрунтуються на однакових ознаках та засадах, які характеризують надання соціального забезпечення у визначених законодавством випадках, коли людина не здатна самостійно подолати певні негаразди, а соціально орієнтована держава шляхом застосування відповідних правових механізмів надає їй підтримку і соціальне забезпечення.

Наведене підтверджується розвитком соціального законодавства в сучасних умовах.

Автор доводить, що правове регулювання в соціальному забезпеченні повинно відбивати ті реальні суспільні відносини, які існують у суспільстві, тому що прийняття будь-яких законів у цій сфері має здійснюватися на точно визначеному економічному підґрунті із зазначенням джерел фінансування та організаційно-правових форм його здійснення, кола соціальних ризиків (які є підставою для надання соціального забезпечення), кола суб'єктів, яких треба забезпечувати, розміру та видів матеріального забезпечення та підтримки, ступеню врахування трудового стажу тощо.

Для кращого розуміння змісту предмета правового регулювання права соціального забезпечення видається, що слід дотримуватися традиційної теоретичної позиції розподілу на галузі за предметом правового регулювання. Тобто розглядати предмет права соціального забезпечення як якісно однорідні суспільні відносини із матеріального забезпечення громадян у певних організаційно-правових формах. Такий підхід дозволить змістовно і повно дослідити особливості права соціального забезпечення, оскільки предмет - це категорія, яка визначає певну цілісність, виокремлену із світу різноманітних об'єктів у процесі людської діяльності і пізнання.

У підрозділі 2.2. “Межі та поняття предмета права соціального забезпечення” наголошується, що при визначенні правовідносин, які входять до предмета права соціального забезпечення, необхідно виходити із загального визначення: правовідносини - це врегульовані правом суспільні відносини, що виникають на підставі певних юридичних фактів і характеризуються зв'язком між безпосередніми їх учасниками і державою, яка через правові норми встановлює (санкціонує), охороняє й забезпечує реалізацію їх взаємно кореспондуючих прав та обов'язків.

Визначення змісту суспільних відносин, що входять до предмета права соціального забезпечення, дозволяє чітко окреслити коло суб'єктів, які потребують допомоги і підтримки, закріпити форми і види соціального забезпечення в сучасних умовах переходу до ринкових умов, визначити конкретні організаційно-правові форми і джерела фінансування соціального забезпечення громадян України.

До предмета права соціального забезпечення на законодавчому рівні забезпечення включається все більше коло суспільних відносин, що зумовлено новими суспільно-економічними змінами.

Автор критично ставиться до пропозиції щодо включення до предмета права соціального забезпечення відносин, які виникають у разі втрати заробітку. З таким підходом не можна погодитись, тому що підставою виникнення права на соціальне забезпечення може бути, наприклад, необхідність у санаторно-курортному лікуванні, протезуванні, наявність утриманців, самотність тощо. Таким чином, широке коло відносин із соціального обслуговування не завжди виникає лише внаслідок втрати заробітку.

Вбачається недоведеною позиція, згідно з якою до основних відносин з права соціального забезпечення включаються суспільні відносини з матеріального забезпечення і соціального обслуговування осіб похилого віку і непрацездатних, а також сімей, які мають дітей. В основу цих відносин покладається обов'язок держави щодо необхідності утримувати та обслуговувати осіб похилого віку, неповнолітніх членів суспільства. Зазначена позиція має певні недоліки і не враховує широкого кола відносин з різних видів загальнообов'язкового державного соціального страхування (матеріального забезпечення та підтримки безробітних, тимчасово непрацездатних тощо), а також відносин щодо надання адресної соціальної допомоги, яка набуває все більшого значення в умовах переходу до ринкової економіки.

Автор критично ставиться до пропозиції віднести до предмета зазначеної галузі забезпечення житлом, що право реалізації на житло повинно регулюватись нормами права соціального забезпечення. У роботі доводиться помилковість такої позиції: по-перше, не можна буде чітко визначити суб'єктів такого права на житло саме з точки зору соціального забезпечення; по-друге, реалізація права на житло здійснюється зовсім в іншому правовому режимі ніж реалізація права на соціальне забезпечення, на інших підставах виникнення; по-третє, конкретно не визначаються джерела фінансування (що має першочергове значення в цьому питанні). Наведене свідчить, що немає підстав для включення цих відносин в предмет права соціального забезпечення.

Не можна погодитися з точкою зору, згідно з якою відносини із загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування включаються до предмета цивільного права. По-перше, прийнято низку законів із загальнообов'язкового державного соціального страхування, куди входить і обов'язкове медичне страхування (в основі якого будуть ті ж самі цілі, засади що й для будь-якого іншого виду соціального страхування) і які чітко визначають правові особливості соціального страхування (у тому числі, і обов'язкового соціального медичного). По-друге, цей вид загальнообов'язкового державного соціального страхування має примусовий характер (а відповідно, імперативний спосіб регулювання правовідносин, який не властивий цивільному праву) і включений до загальної системи охорони здоров'я, у тому числі, частина якої повинна буде фінансуватись не тільки за рахунок обов'язкових страхових внесків, а й за рахунок державного бюджету, місцевих бюджетів, а також частина фінансування в окремих випадках буде здійснюватись за рахунок роботодавців через систему колективних договорів та угод.

...