Предмет права соціального забезпечення

У роботі звертається увага, що до предмета права соціального забезпечення слід віднести також відносини із загального та безплатного медичного обслуговування громадян. У сучасних умовах, можна додати, що і відносини з медичного обслуговування і надання медичних послуг за рахунок обов'язкових страхових внесків на підставі загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування також належать до предмета права соціального забезпечення.

Автор виділяє наступні ознаки, яким повинні відповідати відносини: 1) виникнення відносин зумовлено потребою громадянина у засобах існування або самореалізації; 2) для виникнення цих відносин обов'язкова наявність певних визначених законом обставин; 3) цільовим призначенням цих відносин є відновлення матеріального становища особи, полегшення її існування або надання їй можливості для самореалізації. Зазначеним ознакам, а відповідно, і таким, що входять до предмета права соціального забезпечення, є відносини із: 1) пенсійного забезпечення; 2) виплати допомог; 3) соціального обслуговування. Перші два види є відносинами з матеріального забезпечення, оскільки їх призначення - надання джерел для існування певним категорія осіб.

Слід зауважити, що в сучасних умовах до предмета соціального права на законодавчому рівні забезпечення включається все більше коло суспільних відносин.

На нинішньому етапі становлення системи соціального забезпечення в Україні предметом регулювання норм права соціального забезпечення виступають наступні види суспільних відносин: а) відносини з обов'язкового державного соціального страхування; б) пенсійні відносини, які засновані на засадах обов'язкового соціального страхування, а також відносини з пенсійного забезпечення окремих категорій громадян; в) відносини з приводу забезпечення громадян допомогами; г) відношення з приводу надання громадянам натуральних соціальних послуг, медичної допомоги і лікування; д) відносини з приводу забезпечення громадян компенсаційними виплатами; е) відносини з приводу встановлення юридичних фактів, реалізації і захисту права на той або інший вид соціального забезпечення, тобто відносини процедурного і процесуального характеру.

Кожний із вказаних видів суспільних відносин має складну структуру, оскільки існує чотири фонди із загальнообов'язкового державного соціального страхування, декілька видів пенсій за віком і пенсій за вислугу років, різні види допомог, які фінансуються за рахунок державного бюджету або місцевого бюджету тощо.

У ринкових умовах все більшого значення набувають відносини із загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також відносини з приводу додаткового недержавного пенсійного забезпечення та медичного страхування та обслуговування на засадах соціального партнерства.

У роботі зазначається, що предметом права соціального забезпечення є відносини з матеріального забезпечення (у тому числі, пенсіями, різноманітними допомогами, наданням соціальних пільг), соціального обслуговування певної категорії громадян в різних організаційно-правових формах, які мають на меті задоволення найнеобхідніших потреб при настанні визначених законами України соціальних ризиків.

У підрозділі 2.3. “Розмежування предмета права соціального забезпечення від предмета суміжних галузей права (трудового, фінансового, адміністративного)” зазначається, що, визначаючи самостійність тієї чи іншої галузі, необхідно чітко відмежовувати її від інших галузей права, які регулюють суміжні відношення, оскільки це дає можливість розбудови зрозумілої та прозорої системи соціального забезпечення. Для права соціального забезпечення такими є: трудове, адміністративне та фінансове право.

Становлення і розвиток права соціального забезпечення відбувалось поряд з розвитком науки трудового права. Право соціального забезпечення виокремилося від трудового права, перетворилось на самостійну галузь, але на сучасному етапі розвитку українського законодавства в ній є норми, які залишаються такими, що є суміжними з іншими галузями права і, перш за все, з трудовим правом. Багато правовідносин, які є, по суті, предметом права соціального забезпечення, регулюються нормами трудового права.

У ринкових умовах норми трудового права мають свою мету, а норми соціального права - свою.

Право соціального забезпечення регулює інші відносини, пов'язані з наданням непрацездатним особам допомоги та матеріального забезпечення окремих категорій громадян. Ці відносини, як правило, приходять на зміну трудовим. Суб'єктами цих відносин є особи, які або ще непрацездатні, або вже непрацездатні, а також особи, які в силу об'єктивних причин не можуть самостійно подолати життєві негаразди і потребують підтримки з боку суспільства і держави (наприклад, особи похилого віку, інваліди, безробітні, самотні, безпритульні малозабезпечені громадяни, багатодітні сім'ї, діти-сироти, особи, які отримали професійне захворювання, постраждалі від стихійного лиха тощо). Повна або часткова втрата працездатності є підставою для поширення на цих суб'єктів норм права соціального забезпечення. Автор підкреслює, що в умовах розвитку та вдосконалення національної системи соціального страхування, призначення і виплати допомоги у разі тимчасової непрацездатності, у зв'язку з трудовим каліцтвом та професійним захворюванням, а також у зв'язку з безробіттям мають регулюватися правом соціального забезпечення, а не трудовим правом.

У процесі реалізації соціально-забезпечувальних відносин застосовуються не тільки норми права соціального забезпечення, а й норми фінансового права. Ці галузі мають значне коло подібних відносин.

Враховуючи, що в ринкових умовах існують різноманітні джерела акумуляції та фінансування системи соціального забезпечення, є певний зв'язок між правом соціального забезпечення з нормами фінансового права.

Фінансове право врегульовує розмежування видатків на соціальну сферу між бюджетами на основі єдиних принципів і оптимальних критеріїв доцільності їх віднесення до того чи іншого бюджету.

Право соціального забезпечення визначає організаційно-правові форми й види надання соціального забезпечення, суб'єктів, підстави і порядок надання соціального забезпечення, а фінансове право - принципи і порядок акумулювання коштів, а також фінансування витрат на соціальне забезпечення.

Реалізація значного кола питань щодо соціального забезпечення здійснюється за допомогою норм адміністративного права (наприклад, призначення державних допомог особам, які не є суб'єктами загальнообов'язкового державного соціального страхування; пенсійне забезпечення окремих категорій громадян; утримання будинків-інтернатів тощо). Таким чином, у багатьох випадках адміністративне законодавство має вплив, є механізмом реалізації права на соціальне забезпечення. Отже, кожна правова галузь обслуговує коло суспільних відносин, які складають предмет її правового регулювання.

Адміністративне право визначає засади формування і принципи управління пенсійним фондом (чи будь-яким іншим фондом соціального страхування), а право соціального забезпечення - засади і порядок пенсійного забезпечення.

Автором зазначається, що вдосконалення правового регулювання в управлінні соціальним страхуванням дозволить підвищити рівень соціальних гарантій і реалізації конституційного права на соціальне забезпечення Так, з метою скорочення адміністративних витрат, необхідно, щоб управління загальнообов'язковим соціальним страхуванням здійснював єдиний Національний фонд соціального страхування.

Системне реформування соціального законодавства передбачає проведення різноманітних експериментів, що ставить на порядок денний дослідження питань щодо складання науково-дослідної програми експерименту, призначення якої - допомогти експериментаторам у сфері права соціального забезпечення максимально використовувати пізнавальні можливості експериментального методу. Науково-дослідна програма експерименту повинна, на наш погляд, включати: визначення предмета, задач і цілей експериментального дослідження; формулювання гіпотез експерименту; обґрунтування вибору експериментальних і (у разі потреби) контрольних об'єктів; обґрунтування терміну проведення експерименту; опис моделі експериментальної ситуації; розробку методики експериментального дослідження.

У підрозділі 2.4. “Визначення системи права соціального забезпечення” зазначається, що норми права функціонують не самі по собі, а в рамках єдиної системи, на підставі якої здійснюється правове регулювання поведінки учасників суспільних відносин.

Сучасною наукою системність розглядається як одна з фундаментальних ознак об'єктивного світу. Кожна галузь права є системним явищем. Система права соціального забезпечення - це розподіл правових норм, який дозволяє представити різні частини цієї галузі в їх єдності. Автор зазначає, що система галузі права - це система взаємопов'язаних правових норм, які розподілені за інститутами. Таким чином, правовий інститут повинен складатися із взаємопов'язаних правових норм, а галузь - із взаємопов'язаних інститутів. При цьому мова йде про такі взаємозв'язки, які об'єктивно існують, склались відповідно до закономірностей розвитку.

Право соціального забезпечення має свою систему, структуру, яка заснована на певних закономірностях та елементах, що її утворюють (інститутів, норм права). Під системою права соціального забезпечення необхідно розуміти науково обґрунтований, об'єктивно існуючий зв'язок інститутів і норм, які складають самостійну галузь права.

Будь-який вид соціального забезпечення - це закріплена в нормах права форма забезпечення належного життєвого рівня громадян у разі соціального ризику. Саме соціальний ризик може бути основним системоутворюючим критерієм системи права соціального забезпечення, тобто визначати коло якісно однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права. Однак, разом із тим, соціальний ризик є основним диференційним критерієм, згідно з яким відбувається поділ Особливої частини права соціального забезпечення на окремі правові інститути.

Система права соціального забезпечення, вибудувана за зазначеними критеріями, має відповідати таким вимогам: 1) давати повне й об'єктивне розуміння про право соціального забезпечення; 2) бути раціональним підґрунтям для систематизації соціально-забезпечувального законодавства.

Зазначене свідчить, що галузеві норми за своїм змістом можна класифікувати на дві відносно самостійні групи. Перша з них - норми загального характеру. У них містяться принципові положення, які характеризують право соціального забезпечення як галузь права. До другої групи норм належать ті, в яких закріплені правила, що регламентують конкретні види соціально-забезпечувальних відносин, які, у свою чергу, включені до предмета права соціального забезпечення. Наявність такої диференціації норм дозволяє обґрунтовано виокремити Загальну та Особливу частини права соціального забезпечення.

Загальна частина права соціального забезпечення складається з норм, які закріплюють специфіку та загальні положення і правові інститути права соціального забезпечення, а саме: окреслюють сферу дії, визначають предмет галузі, правовий статус громадян у сфері соціального забезпечення, нормативи; регламентують інститут правосуб'єктності або правового статусу суб'єктів; визначають загальні принципи права соціального забезпечення; містять вказівки щодо правових джерел галузі; вказують на підстави виникнення, зміни та припинення соціально-забезпечувальних відносин; встановлюють організаційно-правові форми соціального забезпечення, визначають види забезпечення державного обов'язкового соціального страхування.

Особлива частина права соціального забезпечення включає норми, які регулюють умови надання, форми та розміри видів соціального забезпечення, порядок їх встановлення, захист порушених прав у сфері соціального забезпечення тощо. Особливу частину складають правові інститути, покликані вирішувати не загальні, а окремі питання регулювання суспільних відносин: організаційно-правові форми надання соціального забезпечення, види відносин із загальнообов'язкового державного соціального страхування, державного соціального забезпечення, державної соціальної допомоги та державної підтримки, розміри та обсяги надання окремих видів соціального забезпечення.

У підрозділі 2.5. “Особливості методу права соціального забезпечення” досліджуються сучасні підходи щодо особливостей правового регулювання соціально-забезпечувальних відносин.

Питання про метод права соціального забезпечення з самого початку утворення галузі було і залишається дискусійним. Але у зв'язку із змінами, що сталися в політичній та правовій сферах українського суспільства, питання про метод потребує нових концептуальних підходів, а також визначення його особливостей.

У сучасних умовах важливе значення має раціональний вибір нових підходів щодо способів правового регулювання. Від того, якими вони будуть, залежить становлення, розвиток законодавства щодо соціального забезпечення, а також той специфічний правовий режим, у якому опиниться громадянин, що потребує допомоги і підтримки з боку держави і суспільства.

Спираючись на погляди правників та чинне законодавство України, можна зазначити, що особливостями методу правового регулювання права соціального забезпечення є: а) поєднання централізованого, регіонального та локального способів регулювання при збереженні централізованого способу як основного і визначення держави головним суб'єктом соціального забезпечення в умовах запровадження загальнообов'язкового державного соціального страхування; б) наявність нормативних та договірних засобів впливу, тобто особливого поєднання імперативних та диспозитивних елементів у правовому регулюванні; в) специфічність правового статусу суб'єктів правовідносин, що виникають з приводу соціального забезпечення, та наявність у них значних повноважень; відсутність субординації і підпорядкування по відношенню один до одного; зумовленість виникнення, зміни і припинення цих правовідносин певними юридичними фактами, подіями, страховими чи соціальними випадками; г) обов'язковість волевиявлення громадянина щодо реалізації свого права на соціальне забезпечення і рішення відповідного органу про надання громадянину можливості такої реалізації; д) поєднання різноманітних джерел фінансування соціального забезпечення: за рахунок державного бюджету або за рахунок обов'язкових страхових внесків, коштів органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та інших не заборонених державою джерел.

Особлива увага приділяється диспозитивному методу в соціальному забезпеченні. У процесі здійснення пенсійної реформи передбачається саме через механізм колективно-договірного регулювання створювати недержавні пенсійні фонди (або брати участь у їх діяльності) і забезпечувати додатковими пенсіями громадян. Пенсія за вислугу років взагалі буде виплачуватися виключно з коштів недержавних пенсійних фондів на умовах, зазначених у колективному договорі та законодавстві про недержавне пенсійне забезпечення.

У підрозділі 2.6. “Проблеми кодифікації соціального законодавства” аналізуються питання систематизації законодавства про соціальне забезпечення.

Слід констатувати, що за роки незалежності в Україні виконана величезна правотворча робота: прийнято значну кількість законів, указів Президента, постанов Кабінету Міністрів України та інших нормативно-правових актів з питань соціального забезпечення населення країни. На сучасному етапі правовий простір у цій сфері регулюється понад 200 нормативно-правовими актами.

Така кількість нормативних актів перетворює соціальне забезпечення на громіздку, складну систему, а інколи недостатньо зрозумілу. Крім того, необхідно зазначити, що положення окремих законів про соціальне забезпечення населення дублюють один одного, по-різному тлумачать терміни й поняття (що призводить до виникнення протиріч у чинному законодавстві) або в їх зміст включаються положення, які повинні міститися в законодавстві не про соціальне забезпечення, а про працю.

Автор доводить, що на сучасному етапі сформовано теоретичне й практичне підґрунтя для систематизації соціального законодавства, яку необхідно проводити шляхом кодифікації. Її результатом на основі перегляду чинного законодавства і внесення змін має стати створення нового об'єднаного нормативно-правового акта, який на базі єдиних принципів регулював би зазначену сферу відносин і був розрахований на тривалий час. Таким чином, однією з умов правового забезпечення і впровадження чіткої, логічно послідовної та прозорої системи соціального забезпечення є розробка та прийняття комплексного систематизованого нормативного акта - Соціального кодексу України, який увібрав би найважливіші норми і на найвищому рівні комплексно врегулював би всю сукупність відносин у цій сфері, а також став основою систематизованого правового регулювання в соціальній сфері, заповнив існуючі прогалини в законодавчому просторі, усунув наявні розбіжності й суперечності між окремими нормами.

У Загальній частині зазначеного акта повинні міститися правові норми щодо сфери дії, предмета регулювання, принципів соціального забезпечення, кола суб'єктів правовідносин, джерел фінансування тощо. В Особливу частину Кодексу необхідно включити норми, які детально регламентуватимуть підстави, порядок і розміри надання громадянам України форм та видів соціального забезпечення. Правові норми Особливої частини повинні підрозділятися на інститути, які регулюють окремі види соціальних правовідносин: обов'язкове соціальне страхування, пенсійне забезпечення, надання медичних послуг та державних допомог, матеріально-побутове забезпечення й обслуговування інвалідів та осіб похилого віку тощо.

Кодифікація законодавства про соціальне забезпечення усуває множинність і протиріччя нормативних актів, виданих з різних питань, значною мірою полегшує користування ними, сприяє законності й підвищує гарантії реалізації прав громадян України у сфері соціального забезпечення.

Розділ ІІІ “Організаційно-правові форми соціального забезпечення” складається з чотирьох підрозділів і присвячується розгляду питань правового механізму реалізації права на соціальне забезпечення

У підрозділі 3.1. “Множинність організаційно-правових форм соціального забезпечення як умова для матеріального забезпечення добробуту усіх членів громадянського демократичного суспільства” досліджуються і визначаються підстави виокремлення конкретних організаційно-правових форм.

Для подолання суперечностей між виробничими та соціальними цілями суспільного розвитку необхідне втручання держави, яка визначає певні соціальні ризики, категорії вразливих верств населення, створює відповідні організаційно-правові форми соціального забезпечення населення. Усе це сприяє створенню чітко визначеної, прозорої, зрозумілої за своєю сутністю, змістом і структурою та дієвої системи соціального забезпечення. Точне визначення організаційно-правових форм соціального забезпечення населення є передумовою повноти обсягу соціальних прав, а також гарантованості реалізації конституційного права громадян на соціальний захист.

У підрозділі зазначається, що організаційно-правові форми соціального забезпечення розрізняють за наступними ознаками: 1) способом акумуляції грошових коштів, за рахунок яких здійснюється соціальне забезпечення; 2) колом суб'єктів, які отримують соціальне забезпечення за рахунок вказаного фінансового джерела; 3) видами забезпечення в межах певної організаційно-правової форми; 4) за системою органів, які надають соціальне забезпечення.

Форми соціального забезпечення постійно трансформуються, їх значення у здійсненні соціального забезпечення полягає в тому, що вони допомагають державі й суспільству найбільш раціонально перерозподіляти сукупний валовий внутрішній продукт через систему соціального забезпечення на основі принципу соціальної справедливості.

У сучасних умовах відповідно до міжнародно-правових норм та українського законодавства система соціального забезпечення включає до себе наступні організаційно-правові форми: 1) соціальне страхування за рахунок обов'язкових страхових внесків до відповідного фонду загальнообов'язкового соціального страхування та добровільних внесків до зазначених фондів або недержавних страхових фондів; 2) державне забезпечення та надання соціальних послуг окремим категоріям громадян за рахунок державного бюджету; 3) соціальну допомогу та соціальну підтримку непрацездатних громадян за рахунок державного та місцевих бюджетів.

У підрозділі 3.2. “Соціальне страхування як основна організаційно-правова форма соціального забезпечення” аналізуються питання загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Однією з основних рис сучасної ринкової економіки та становлення правової соціальної держави є розвиток нової всеохоплюючої системи соціального забезпечення населення: розвиток соціального страхування і соціальної допомоги. При цьому основним правовим інститутом соціального забезпечення виступає саме соціальне страхування, воно є головною організаційно-правовою формою соціального забезпечення в ринкових умовах.

Основними ознаками соціального страхування є: фінансування за рахунок обов'язкових страхових внесків, які солідарно сплачують роботодавці і працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальнодержавних податків; обов'язкова участь в системі державного страхування всіх громадян, за деякими винятками; акумулювання внесків на рахунках спеціальних фондів, які сплачують допомогу та здійснюють соціальну підтримку; забезпечення працюючого допомогою в будь-якому випадку втрати ним працездатності, втрати заробітку або у разі безробіття; інвестування надлишків коштів фонду обов'язкового соціального страхування, які не витрачені на сплату допомоги, в економіку з метою одержання додаткового доходу; гарантія для застрахованої особи на соціальне забезпечення та отримання допомоги, визначеної законодавством, лише на підставі обліку страхових внесків, без проведення перевірки доходів або реальних потреб цієї особи; залежність розміру внесків і допомоги від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв; фінансування страхування від трудового каліцтва і професійних захворювань цілком за рахунок роботодавця при можливій участі держави за рахунок податків; здійснення управління системою обов'язкового соціального страхування на основі соціального партнерства; надання особам, застрахованим у системі соціального страхування, підвищених соціальних гарантій з боку держави.

Соціальне страхування здійснюється на підставі обов'язкових та добровільних страхових внесків до відповідного фонду загальнообов'язкового соціального страхування та недержавних страхових фондів.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування є системою заходів соціального забезпечення громадян згідно з умовами та видами, встановленими законодавством, за рахунок страхових внесків, що сплачуються роботодавцями та громадянами до відповідного фонду загальнообов'язкового соціального страхування.

Дисертант виокремлює та досліджує такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування: пенсійне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю та витратами що зумовлені народженням та похованням; медичне страхування; страхування на випадок безробіття.

У підрозділі 3.3. “Державне забезпечення” звертається увага і досліджується така організаційно-правова форма, як державне забезпечення.

Автор зазначає, що державне забезпечення - це організаційно-правова форма соціального забезпечення, яка полягає в наданні соціальних виплат та інших соціальних послуг окремим громадянам за рахунок державного бюджету. Зазначена форма має централізований характер, який знаходить свій вираз у тому, що коло осіб, які забезпечуються, а також певні види соціального забезпечення встановлюються виключно законами України, а обсяги фінансування чітко закріплюються щорічно в Державному бюджеті України. Таким чином, усі соціальні виплати, послуги та суб'єкти визначаються законодавством.

Специфіка кола осіб, які забезпечуються за рахунок бюджетних коштів, полягає в тому, що вона охоплює, по-перше, осіб, які отримують забезпечення у зв'язку з певною суспільно корисною діяльністю (у період якої вони могли і не підлягати загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню) при настанні обставин, які визнаються соціально поважними; по-друге, усе населення країни забезпечується певними видами соціального забезпечення без будь-якого зв'язку з працею. До першої категорії належать, наприклад, військовослужбовці, працівники міліції, служби безпеки, прокуратури, судді тощо.

До другої категорії відносять все населення держави, оскільки окремі види соціального забезпечення гарантуються громадянину як члену суспільства без будь-якого зв'язку його з попередньою працею. До таких видів забезпечення належать: допомога громадянам, які вперше шукають роботу; допомога на дому самотнім людям та особам похилого віку і інвалідам 1-ї та 2-ї групи, які потребують догляду; утримання дітей у дитячих закладах; професійне навчання та працевлаштування інвалідів тощо. Зазначені види соціального забезпечення надаються будь-якому громадянину при настанні обставин, зазначених у законодавстві, незалежно від того, чи отримує він ті або інші види страхового чи іншого забезпечення.

У підрозділі 3.4. “Правове регулювання соціальної допомоги та соціальної підтримки (піклування)” зазначається, що соціальна допомога - це встановлені законодавством види матеріального забезпечення, які надаються громадянам при певних обставинах та у визначених розмірах за рахунок державного бюджету.

Право на виплати по соціальній допомозі не залежить від майнового стану одержувача. На сучасному етапі розвитку суттєво важливим є положення, що органи місцевого самоврядування можуть встановлювати додаткові види соціальної допомоги та підтримки за рахунок власних бюджетів і позабюджетних коштів.

За цільовим призначенням державні допомоги поділяються на дві групи. До першої належать ті, що виплачуються як відшкодування тимчасово втраченого з поважної причини заробітку в розмірі, рівному або наближеному до втраченого заробітку. Це допомоги по вагітності й пологах, по догляду за хворою дитиною, у разі тимчасової непрацездатності. Їх розміри в одних випадках дорівнюють заробітній платі (допомога по вагітності й пологах), в інших - наближаються до втраченого заробітку (допомога при догляді за хворою дитиною) або компенсується частина втраченого заробітку (допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку). До другої групи належать усі інші види допомог, що надаються як додаток до основних джерел існування (заробітку, пенсії тощо) для відшкодування додаткових витрат сім'ї. Це - допомоги при народженні дитини, одиноким матерям, на дітей-інвалідів з дитинства та за інших обставин, передбачених законом. Для призначення таких допомог у багатьох випадках не має значення, працює громадянин чи ні; право на їх отримання визначено чинним законодавством.

Соціальна підтримка (піклування) - це система заходів із матеріального забезпечення за рахунок Державного й місцевого бюджетів та інших джерел фінансування громадян, які не набули з різних причин юридичного права на пенсії та інші види допомог, але потребують соціальної допомоги і не можуть самостійно вийти із скрутного становища. Під скрутним становищем слід розуміти обставини, які об'єктивно порушують життєдіяльність особи та які вона не може подолати самостійно.

У роботі зазначається, що надання соціальної підтримки повинно здійснюватись на таких засадах: адресність надання; доступність отримання; гуманність при визначенні критеріїв допомоги; цільове використання коштів, передбачених для надання соціальної підтримки; надання соціальної допомоги на підставі встановлених законом соціальних стандартів; безповоротність соціальної підтримки.

ВИСНОВКИ

У результаті здійснення в даній дисертаційній роботі комплексного дослідження й аналізу поняття та місця в правовій системі права соціального забезпечення, предмета та методу цієї галузі, організаційно-правових форм соціального забезпечення, а також сучасного стану та перспектив розвитку права соціального забезпечення, проведеного на основі аналізу поглядів науковців з питань соціального забезпечення, аналізу чинного законодавства, теоретичного осмислення наукових праць правників інших галузей права, автором сформульовані наступні висновки та пропозиції.

1. Право на соціальне забезпечення - це визнана Конституцією України, міжнародним співтовариством і гарантована державою Україна можливість людини одержати соціальну допомогу та підтримку для задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб в обсязі, необхідному для гідного життя у тих випадках, якщо внаслідок впливу соціального ризику громадянин з не залежних від нього причин не має джерел та засобів до існування. Підґрунтям реалізації права на соціальне забезпечення є розбудова соціальної держави.

2. Право соціального забезпечення - це система правових норм, встановлених державою та угодами на підставі законодавства, які відбивають соціальну політику держави, спрямовану на правове врегулювання всіх відносин з матеріального забезпечення в певних організаційно-правових формах законодавчо визначених категорій громадян України, які з не залежних від них причин унаслідок настання соціального ризику не можуть забезпечити себе самостійно.

Право соціального забезпечення, як і будь-яка інша самостійна галузь, має власний предмет і метод правового регулювання, власні принципи, правові джерела, організаційно-правові форми здійснення соціального забезпечення, які розкривають специфіку правового регулювання надання соціального забезпечення.

3. Поділ права на публічне і приватне може мати лише методологічне значення щодо вивчення історії розвитку системи права, а також діалектичного зв'язку між приватними та публічними інтересами. Якщо приватне право спрямоване на задоволення потреб окремої людини, забезпечує свободу і приватну ініціативу, то публічне право захищає загальнодержавні інтереси за допомогою владних методів. У демократичному суспільстві публічне право не меншою мірою, хоча дещо іншими методами, захищає інтереси людини. Позиція щодо необхідності відмови від уявлення про право як систему його галузей та інститутів і обмеження цього поняття двома структурними підрозділами - публічним і приватним правом - має певні недоліки. Такий підхід призводить до збіднення вчення про різноманітність предметів, методів, принципів правового регулювання, якими відрізняються одна від одної галузі права, що можуть складатися всередині як приватного, так і публічного права або на їх межі. Крім того, згадана вище позиція суперечить вимогам сьогодення, бо саме нині відбувається бурхливий розвиток права.

4. Потрібно у ст. 46 Конституції України термін „ право на соціальний захист” замінити на - “право на соціальне забезпечення”.

5. Достатній життєвий рівень не є усталеним, тому що він змінюється залежно від соціально-економічних та інших чинників. Завдання держави полягає у створенні належних умов для людини, щоб вона могла своєю працею забезпечити гідну матеріальну базу для себе і своєї сім'ї. Рівень життя - багатогранна і складна категорія, що характеризує сукупність реальних соціально-економічних умов життєдіяльності людей, насамперед, у сфері споживання і тому є найважливішою характеристикою соціального процесу.

6. Необхідно розробити і прийняти Закон України „Про соціальну політику”, в якому має бути закріплено: визначення соціальної політики, принципи її здійснення, мета та завдання, гарантії соціальної політики, механізм реалізації, повноваження суб'єктів соціальної політики, джерела фінансування. У цьому законі пропонується закріпити таке визначення: соціальна політика - це сукупність правових, організаційних, економічних заходів, організаційно-правових форм діяльності відповідних суб'єктів соціально-політичного життя, спрямованих на формування і задоволення соціальних потреб, що відображають життєво важливі інтереси людини і суспільства, і реалізацію конституційних соціальних прав людини.

7. Слід розробити і прийняти Закон України “Про соціальний бюджет”, у якому закріпити таке визначення: консолідований соціальний бюджет - це зведений урядом та затверджений Верховною Радою України як законодавчим органом держави баланс витрат на соціальні потреби населення України у формах та видах, встановлених законодавством, а також доходів на їх покриття на наступний бюджетний період. Основні показники соціального бюджету щорічно затверджуються Законом України (Бюджетною резолюцією) і є обов'язковими при прийнятті Державного бюджету України. Крім зазначеного, у цьому законі слід визначити й закріпити мету і завдання соціального бюджету, його функції і загальні принципи; суб'єктів, які розробляють та відповідають за соціальний бюджет; механізм і строки формування та затвердження соціального бюджету; співвідношення соціального бюджету і Державного бюджету України; соціальні нормативи, показники та параметри, які повинні затверджуватися в Бюджетній резолюції; соціальну квоту; джерела фінансування; рівень забезпечення соціальних нормативів.

8. Однією з особливостей соціального забезпечення є ідея солідарності. Вона випливає з почуття взаємної відповідальності, яке об'єднує громадян як членів суспільства, єднає всі покоління - минулі, теперішнє й майбутні. Солідарність є основою будь-якого суспільства. Людина живе і працює в певному суспільстві, а тому мало на що здатна без його допомоги, особливо в тих випадках, коли настає старість, трапляється хвороба, самотність, бідність тощо. Людина є соціальною істотою, яка створена, щоб жити в суспільстві, і є частиною єдиного солідарного цілого. Солідарність та загальний добробут єднають суспільство, зміцнюючи довіру людини до людини. Соціальне законодавство необхідно реформувати з урахуванням солідарних засад.

9. Об'єктивною основою для виникнення соціально-забезпечувальних відносин і відмежовування їх від інших суспільних відносин, урегульованих правом, виступають соціальні ризики, через які особа втрачає роботу чи інші засоби для існування з не залежних від неї причин і самостійно не може подолати те скрутне становище, у якому вона опинилася (втрата годувальника, роботи, техногенна катастрофа, тяжке матеріальне становище, самотність тощо).

10. Важливою ознакою соціально-забезпечувальних відносин є неодмінна участь у них держави в особі спеціальних органів: органів соціального захисту, державної служби зайнятості або соціальних фондів. Також для соціально-забезпечувальних відносин характерне використання методу соціального надання послуг, виплат, а також принципу соціальної солідарності при розподілі соціальних коштів.

11. З урахуванням наведених у дисертації підходів, поглядів та позицій правників можна зробити такі висновки щодо визначення предмета права соціального забезпечення: а) предметом права соціального забезпечення є система суспільних відносин із задоволення першочергових і найнеобхідніших потреб тих громадян та їх сімей, які з об'єктивних, визнаних суспільством (державою) поважних причин опинились у складній (здебільшого негативній) життєвій ситуації, шляхом надання їм матеріального забезпечення чи допомоги в різних організаційно-правових формах; б) під обставинами, які призводять до складної життєвої ситуації (обставинами), слід розуміти: вік, хворобу, часткову або повну втрату працездатності, інвалідність, безробіття, бідність, безпритульність, малозабезпеченість, самотність, сирітство, тимчасову непрацездатність, смерть годувальника, стихійне лихо, техногенну катастрофу, нещасний випадок на виробництві та професійне захворювання та інші визначені на законодавчому рівні обставини; в) складна життєва ситуація - це така ситуація, в якій особа опинилася з не залежних від неї обставин і неспроможна їх подолати власними зусиллями або за допомогою тих членів своєї родини, які зобов'язані надати таку допомогу.

12. На нинішньому етапі становлення системи соціального забезпечення України предметом регулювання норм права соціального забезпечення виступають наступні види суспільних відносин: а) відносини з обов'язкового державного соціального страхування; б) пенсійні відносини, які засновані на засадах обов'язкового соціального страхування, а також відносини з пенсійного забезпечення окремих категорій громадян; в) відносини з приводу забезпечення громадян допомогами; г) відношення з приводу надання громадянам натуральних соціальних послуг, медичної допомоги і лікування; д) відносини з приводу забезпечення громадян компенсаційними виплатами; е) відносини з приводу встановлення юридичних фактів, реалізації і захисту права на той або інший вид соціального забезпечення, тобто відносини процедурного і процесуального характеру.

Кожен із вказаних видів суспільних відносин має складну структуру, оскільки існує чотири фонди із загальнообов'язкового державного соціального страхування, декілька видів пенсій за віком і пенсій за вислугу років, різні види допомог, які фінансуються за рахунок державного бюджету або місцевого бюджету тощо.

У ринкових умовах усе більшого значення набувають відносини із загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вони мають складний суб'єктний склад (страхувальники, страховики, застраховані особи) та складну структуру (із перерахування обов'язкових страхових внесків, управління страховими фондами на засадах соціального партнерства, з різноманітних відповідних виплат тощо).

13. Особливостями методу правового регулювання права соціального забезпечення є: 1) поєднання централізованого, регіонального та локального регулювання при збереженні централізованого як основного способу і визначення того, що держава і в умовах запровадження загальнообов'язкового державного соціального страхування є основним суб'єктом соціального забезпечення; 2) наявність нормативних та договірних засобів впливу, тобто особливого поєднання імперативних та диспозитивних елементів у правовому регулюванні; 3) специфічність правового статусу суб'єктів правовідносин із соціального забезпечення (наявність у них значних повноважень), а також зумовленість виникнення, зміни і припинення цих правовідносин певними юридичними фактами - подіями (страховими чи соціальними випадками); 4) необхідність волевиявлення громадянина на реалізацію свого права на соціальне забезпечення і рішення відповідного органу про надання громадянину цього права; 5) специфічність правового статусу суб'єктів правовідносин із соціального забезпечення, наявність у них значних повноважень, відсутність субординації і підпорядкування по відношенню один до одного; 6) поєднання різноманітних джерел фінансування соціального забезпечення (за рахунок державного бюджету, обов'язкових страхових внесків, коштів органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та інших не заборонених державою джерел).

14. З метою скорочення адміністративних витрат необхідно, щоб управління загальнообов'язковим соціальним страхуванням здійснював єдиний Національний фонд соціального страхування, до складу якого входили б відділення: пенсійного страхування; страхування від безробіття; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, страхування у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; медичного страхування.

Єдине центральне управління допоможе уникнути громіздкої фінансової структури, сприятиме зменшенню адміністративних витрат, удосконаленню підстав та умов соціального забезпечення, більш чіткому розмежуванню організаційно-правових форм соціального забезпечення.

Національний фонд соціального страхування буде брати участь у розробці політики соціального забезпечення на загальнодержавному рівні; узагальнювати, аналізувати всі витрати в соціальній сфері, виявляти недоліки щодо соціального забезпечення і вносити відповідні пропозиції; здійснювати облік, збір та акумуляцію обов'язкових страхових внесків та контролювати їх використання.

Керівним органом Національного фонду має бути Правління, кількісний та персональний склад якого затверджується Верховною Радою України. Робочим органом Фонду є Виконавча дирекція, яка формується Правлінням та підзвітна йому.

15. На сучасному етапі склалося теоретичне й практичне підґрунтя для систематизації соціального законодавства. Систематизацію законодавства з питань соціального забезпечення необхідно проводити шляхом кодифікації, результатом якої на основі перегляду чинного законодавства і внесення в нього змін має стати створення нового об'єднаного нормативно-правового акта, який би на основі єдиних принципів регулював зазначену сферу відносин і був розрахований на тривалий час. Таким чином, однією з умов правового забезпечення і впровадження чіткої, логічно послідовної та прозорої системи соціального забезпечення є розробка і прийняття комплексного систематизованого нормативного акта - Соціального кодексу України, який би увібрав найважливіші норми і на найвищому рівні комплексно врегулював усю сукупність відносин у цій сфері.

У Загальній частині зазначеного акта повинні міститися правові норми щодо сфери дії, предмета регулювання, принципів соціального забезпечення, кола суб'єктів правовідносин, джерел фінансування тощо. В Особливу частину Кодексу необхідно включити норми, які детально регламентуватимуть підстави, порядок і розміри надання громадянам України різних форм та видів соціального забезпечення. Правові норми Особливої частини повинні поділятися на інститути, які регулюють окремі види соціальних правовідносин: обов'язкового соціального страхування, пенсійного забезпечення, з надання медичних послуг, державних допомог, матеріально-побутового забезпечення й обслуговування інвалідів та осіб похилого віку тощо.

Кодифікація законодавства про соціальне забезпечення усуне множинність і суперечності нормативних актів, виданих різного часу з різних питань, значною мірою полегшить користування ними, сприятиме законності й підвищить гарантії реалізації прав громадян України у сфері соціального забезпечення.

16. Узагальнення поглядів правників та аналіз чинного соціального законодавства свідчить, що система соціального забезпечення складається з трьох елементів, які відрізняються колом суб'єктів, джерелами фінансування, умовами та метою забезпечення.

У сучасних умовах відповідно до міжнародно-правових норм та українського законодавства система соціального забезпечення включає до себе такі організаційно-правові форми: 1) соціальне страхування за рахунок обов'язкових страхових внесків до відповідного фонду загальнообов'язкового соціального страхування та добровільних внесків до зазначених фондів або недержавних страхових фондів; 2) державне забезпечення та надання соціальних послуг окремим категоріям громадян за рахунок державного бюджету; 3) соціальна допомога та соціальна підтримка непрацездатних громадян за рахунок державного та місцевих бюджетів.

Чітке визначення організаційно-правових форм є підставою і гарантією реалізації конституційного права на соціальний захист.

17. Основні ознаки соціального страхування: соціальне страхування фінансується за рахунок обов'язкових страхових внесків, які солідарно сплачують роботодавці і працівники при можливій участі держави у формі додаткових страхових внесків або дотацій за рахунок загальних податків; обов'язкова участь усіх громадян з деякими винятками; внески акумулюються в спеціальних фондах, за рахунок яких виплачуються допомоги та здійснюється підтримка; за соціальним страхуванням забезпечуються працівники у всіх випадках втрати ними працездатності або у випадку втрати заробітку в разі безробіття; надлишки у фонді обов'язкового соціального страхування, не використані на сплату допомоги, інвестуються для розвитку економіки і одержання додаткового доходу; особисті права на соціальне забезпечення та отримання допомоги (які визначені законодавством) гарантуються наявністю обліку страхових внесків без перевірки доходів або потреби застрахованої особи; розмір внесків і допомоги часто залежить від того, скільки застрахований працівник заробляє або заробляв; страхування від трудового каліцтва, а також професійного захворювання цілком фінансується за рахунок роботодавця при можливій участі держави за рахунок податків; управління системою обов'язкового соціального страхування здійснюється на засадах соціального партнерства; держава надає підвищені соціальні гарантії застрахованим особам у системі соціального страхування.

18. Важливе значення при запровадженні обов'язкового соціального страхування має рівень фахівців, які будуть працювати у зазначеній сфері. На порядок денний стає питання підготовки нового покоління правників, таких як юрист-фінансист, юрист-актуарій тощо. Юрист-актуарій - це фахівець, який використовує правовий, математичний апарат, статистичні і юридичні методи, фінансово-правовий аналіз для оцінки фінансових та правових наслідків від невизначених майбутніх подій. Це дає змогу системам обов'язкового соціального страхування оцінювати свої фінансові зобов'язання, майбутні грошові потоки та необхідні страхові внески.

19. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування є системою заходів із соціального забезпечення громадян за умовами та видами, встановленими законодавством, за рахунок страхових внесків, що сплачуються роботодавцями та громадянами до відповідного фонду загальнообов'язкового соціального страхування.

Страхування забезпечує відповідність між розміром страхових внесків працюючого і рівнем соціального забезпечення, гарантує його надання в разі настання страхових випадків та зменшує фінансове навантаження на державний бюджет.

20. Державне забезпечення - це організаційно-правова форма соціального забезпечення, яка полягає в наданні соціальних виплат та інших соціальних послуг окремим громадянам за рахунок державного бюджету. Зазначена форма має централізований характер, який знаходить свій вираз у тому, що коло осіб, які забезпечуються, а також певні види соціального забезпечення встановлюються виключно законами України, а обсяги фінансування чітко закріплюється щорічно в Державному бюджеті України. Таким чином, усі такі виплати, послуги та суб'єкти визначаються законодавством. Специфіка кола осіб, які забезпечуються за рахунок бюджетних коштів, полягає в тому, що вона охоплює, по-перше, осіб, які отримують забезпечення у зв'язку з певною суспільно корисною діяльністю (під час якої вони могли і не підлягати загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню) при настанні обставин, які визнаються соціально поважними; по-друге, все населення країни забезпечується певними видами соціального забезпечення без будь-якого зв'язку з працею.

21. Соціальна підтримка (піклування) - це система заходів із матеріального забезпечення за рахунок державного й місцевого бюджетів та інших джерел фінансування громадян, які не набули з різних причин юридичного права на пенсії та інші види допомог, але потребують соціальної допомоги і не можуть самостійно вийти із скрутного становища. Соціальна підтримка надається у вигляді матеріальної допомоги, соціального обслуговування та різноманітних пільг найменш захищеним категоріям населення в індивідуальному порядку після перевірки наявності у них засобів для існування. Вид, форма і розмір соціальної підтримки залежать від особливостей кожного окремого випадку. 22. При запровадженні реформи в соціальній сфері пропонуємо попередньо здійснювати правовий експеримент. Вважаємо за доцільне прийняття розробленого на основі даного дисертаційного дослідження Проекту постанови Верховної Ради України “Про порядок організації проведення правових експериментів”.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія: Прилипко С.М. Проблеми теорії права соціального забезпечення: Моногр. - Х.: П.П. „Берека-Нова, 2006. - 264 с.

Статті в наукових фахових виданнях:

1. Прилипко С.М. Розмежування права соціального забезпечення та трудового права // Право України. - №10. - 1999. - с. 58-61.

2. Прилипко С.М. Шляхи вдосконалення соціального законодавства // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 42. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. - с. 101-106.

3. Прилипко С.М. Недержавне пенсійне забезпечення у системі соціального захисту в Україні // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 43. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. - с. 63-66.

4. Прилипко С.М. Деякі питання пенсійної реформи в Україні // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 46. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. - с. 88-93.

5. Прилипко С.М. Деякі питання щодо змісту конвенції Міжнародної організації праці №102 про мінімальні норми соціального забезпечення // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 48. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. - с. 91-96.

6. Прилипко С.М. Правове регулювання зайнятості населення // Пробл.законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. - 49. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. - с. 104-113.

7. Прилипко С.М. Пенсійне страхування в Україні // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 51. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. - с. 170-177.

8. Прилипко С.М. Деякі питання соціального страхування // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 50. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. - с. 87-92.

9. Прилипко С.М., Гончарова Г.С, Жернаков В.В. Нове дослідження проблем теорії трудового права // Право України. - 2001. - №5. - с. 144-146.

10. Прилипко С.М., Гончарова Г.С, Жернаков В.В. Спірні питання застосування ст.26 Закону України „Про відпустки” // Право України. - 1999. - №9. - с. 43-47.

11. Прилипко С.М., Гончарова Г.С, Жернаков В.В. Підручник з пенсійного права є, але чи є пенсійне право? // Право України. - 1998. - №9. - с. 138-140.

12. Прилипко С.Н. Правоотношение по праву социального обеспечения // Пробл. законності. Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 58. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. - с. 61-70.

13. Прилипко С.М. Організаційно-правові форми соціального захисту // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 59. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. - с. 44-53.

14. Прилипко С.М. Конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці як джерела права соціального забезпечення //Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - Х.: Вид-во Хар РІ НАДУ „Магістр”, 2003. - №2(17). - Ч. 2. - с. 219-225.

15. Прилипко С.М. Основні принципи соціального забезпечення в умовах соціальної держави та ринкової економіки // Пробл. законності: Респ. міжвід. наук. зб. - Вип. 60. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2003. - с. 107-115.