Поняття та характеристика екстрадиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Організована злочинність різних країн встановлює тісні контакти, злочинці, які здійснили злочин у одній державі, переховуються за кордоном, часто змінюючи місце проживання, одержуючи підтримку і сприяння з боку своїх «побратимів». Усе це робить проблему екстрадиції неабияк актуальною. У той самий час визначилася прагнення багатьох держав не видавати своїх громадян, що скоїли злочини за кордоном, якщо вони не користуються дипломатичним імунітетом. Інші країни охоче віддають «своїх» злочинців, знімаючи із себе тягар їх покарання.

Розуміння правової природи екстрадиції також неоднакове. Деякі учені гадають, що видача злочинців - це суто адміністративне питання, бо часто постанову по цьому питанню приймає не суд, а уряд чи будь-який його орган. Отже, можна віднести цей інститут адміністративному чи державному праву. У той самий час екстрадицію можна розуміти як елемент кримінально-процесуального права, бо очевидний порядок передачі людини, яка вчинила злочин, іншій країні з повним дотриманням певних процесуальних гарантій. Екстрадицію можна розглядати і частиною кримінального права, саме - а інституту виконання покарання.

Практично питання про екстрадицію у країні, зазвичай, вирішують все-таки судові органи, зокрема звичайні кримінальні суди. У той самий час, багато країн визнають можливим вирішення питань видачі злочинців - створюючи спеціальні суди.

Про це згадується у законодавчих актах і юридичній літературі Австрії, Данії, Франції, Португалії, Швейцарії та Іспанії. Ісландія, Фінляндія і Швеція теж не виключають створення особливих судів для вирішення питань екстрадиції.

Питання видачі злочинців вперше виникло через відкликання дипломатів, які вчинили в інших країнах непорядні вчинки або інші злочини. Народився «дипломатичний імунітет» - новий інститут, потім збільшилося коло суб'єктів, на яких цей імунітет поширювався. Далі «правом невидачі» користувалися ті, хто просив й інші державі про політичний притулок, вчинивши злочин, кримінально караний за законами тієї країни,з якої він втікав. Нарешті, у вигляді політичних переконань «права невидачі» набули ті, хто вчинив звичайні кримінальні злочини.

Критикуючи аналізований інститут, багато вчених відзначають, що наявні договори між державами про екстрадицію не завжди відповідають Пактам про права людини. Найхарактерніший приклад такої невідповідності - випадки, коли між країнами переговорів про видачу, нерідко триваючі кілька років, а громадянин, провину якої судом ще доведено, всі роки перебуває в ув'язненні. Загальноприйняте і, начебто, цілком розумне становище міжнародного права у таких випадках ускладнюють діяльність національних правоохоронних органів, суперечать внутрішньому законодавству і пактам про права людини. Тож у договори про екстрадицію мають включатися загальновизнані принципи і норми, пактів про права людини, за обов'язкової поваги національного законодавства держав.

Роль інституту видачі на сьогоднішній день зростає, про що свідчить зростаюча активність держав у цій галузі: приймаються нові закони, полягають міжнародні договори, приймаються резолюції міжнародних організацій і все більш велика судова практика.

Актуальність поставленого питання в наш час є доволі значною, оскільки зростає чисельність злочинців в тому числі і міжнародних, а сама злочинність набирає обертів на міжнародній арені.

Метою роботи є ознайомлення з специфікою видачі осіб, які звинувачені у вчиненні правопорушень, та розкрити поняття самої екстрадиції та процедури її проведення.

Враховуючи наведені факти потрібно підкреслити, що роль інституту екстрадиції відіграє значну роль не тільки у міжнародному праві, але і внутрішньому праві кожної держави окремо. Оскільки співробітництво у цій сфері сприяє розвитку добросусідських відносин, то вклад кожної держави має бути оцінений належним чином.



Розділ І. Поняття та характеристика екстрадиції

1.1 Поняття інституту екстрадиції

Серед інститутів міжнародного права, народжених ще в древні століття, потім потерпілих істотні зміни, чільне його місце займає інститут видачі злочинців.

Місце екстрадиції, тобто інституту видачі злочинців, у системі міжнародного права трактується зовсім не однозначно. Іноді його вважають інститутом другорядним, відживаючим віку. Тим більше що злочинність ускладнюється, не визнає кордонів.

Екстрадиція - це формальний процес, що включає передачу особи однією Державою під юрисдикцію іншої Держави з метою кримінального переслідування чи виконання судового вироку. Як інструмент, що дозволяє Державам забезпечувати притягнення до відповідальності осіб, які здійснили тяжкі кримінальні злочини, екстрадиція є важливим механізмом у боротьбі з безкарністю, включаючи справи, пов'язані, наприклад, з порушеннями міжнародних прав людини і гуманітарного права, які часто стають формою переслідування і причиною переміщення. Як така, екстрадиція також є ключовим інструментом у боротьбі Держав з тероризмом та іншими формами міжнародної злочинності.

Зміст інституту видачі злочинців змінювався у процесі історичного поступу людського суспільства. Ці зміни тісно пов'язані зі змінами інституту права притулку. У стародавньому світі застосування інституту видачі обмежувалося інститутом гостинності, наданням притулку. Взаємозв'язок інституту видачі та інституту права притулку тривав й у наступні епохи.

В епоху рабовласництва особливо значна була роль видачі як засобу припинення втечі рабів - основної продуктивної сили. Відповідні договори добре відомі практиці міст-держав Стародавньої Греції та Риму. Разом з тим існували й деякі правила гостинності, зрозуміло, не для рабів. Гостинність часто надавалося втікачам з ворожих держав.

У середньовіччі співробітництво держав у питанні видачі значно розширилося. Видавалися особи, котрі втікали до іншої країни за політичними мотивами, і навіть перебіжчики, які були злочинцями.

У середньовіччі, особи, які здійснили кримінальні злочини, видавалися нечасто. Тому інститут видачі на той час був у стадії становлення. Застосування інституту видачі обмежувалося ще тим, що у феодальних державах Західної Європи існував звичай покріпачення всіх іноземців, які прибули до країну без дозволу чи пробувших у ній більше року.

Більше інтенсивне співробітництво держав в припиненні злочинів належить до XVIII в. Відтоді угоди про видачі дедалі більш поширюються на кримінальні злочини.

З кінця XVIII - ХІХ ст. Франція була головною країною у сфері видачі злочинців, з ініціативи якої було сформульований низку інших положень інституту видачі. Особи, раніше переслідувані за політичними мотивами, під час буржуазних революцій повсталі проти феодалізму і абсолютизму, стали виключатися з договорів про видачу злочинців.

З іншого боку, коло осіб, проти яких держава вважала себе зобов'язаною давати притулок, стало зменшуватися і обмежилося особами, котрі скоїли й інші державі політичні злочину. Держави дедалі більше переймаються переконанням у необхідності застосування інституту видачі до злочинцям, які заподіяли загальнокримінальні злочини.

У зв'язку з цим держави для посилення охорони правового порядку вдалися до нових інститутів, так з'явився інститут видачі злочинців. Європейські держави стали укладати як двосторонні, і багатосторонні угоди про видачі злочинців.

У деяких країнах було прийнято спеціальні закони про видачу злочинців. У цих актах перераховувалися злочину, скоєння яких держави могли вимагати видачі злочинців. Ці самі закони регулювали питання процедури видачі необхідних осіб. Першої країною, яка прийняла в собі закону про видачі злочинців, була Бельгія (1833 р.), її, приміром пішли інші держави, зокрема Голландія та Англія.

Мусульманські країни не видавали осіб , які сповідують іслам державам з іншою релігією.

У цей період відбувається становлення нової характерної риси інституту видачі. Він не тільки служить боротьбі держав проти злочинності, а й забезпечує деякі права видаються. Наприклад, затверджується принцип подвійної кримінальності, відповідно до якого діяння, що є підставою для видачі, має вважатися злочином по праву як видає, так і запитуючої про видачу держави; принцип спеціалізації або конкретності, відповідно до якого судити видана особа можна лише за той злочин , за який вона видана. Ця риса отримала подальший розвиток у наш час.

У цілому інститут видачі розвивався відповідно до історичної тенденції демократизації та захисту прав людини. У новий час стає нормою невидача політичних злочинців. Зустрічаються відхилення від загального шляху, що носили перехідний характер, не надаючи значення на загальноприйняті принципи інституту видачі.

Отже, розглянувши історію розвитку інституту видачі, можна сказати, що екстрадиція на протязі всього часу свого існування, була, хоч і з різних причин, дуже затребувана державами, в різних регіонах світу, що, у свою чергу, показує важливість і фундаментальність даного інституту в сфері міжнародного співробітництва.

1.2 Правила застосування інституту видачі особи

Необхідність боротьби із злочинністю здавна зобов'язала держави об'єднувати свої зусилля, надавати один одному допомогу в реалізації кримінальної політики. Кримінальну політику держави, як і загальну визначають національні інтереси, і вони, безумовно, виражаються в екстрадиційній діяльності. В пам'ятках літератури українського і зарубіжного права, що дійшли до нашого часу, є численні тому приклади. Інститут надання правової допомоги, одним з видів якої є видача (екстрадиція), набув найбільшого значення серед форм міжнародної співпраці у сфері кримінальної юстиції.

Видача є одним із засобів реалізації кримінальної юрисдикції держави, що має право на її здійснення. Обставини для видачі породжують втечу особи, що вчинила злочин в одній країні, до іншої держави з метою уникнення відповідальності і покарання за скоєне. Приховування винного тягне неодмінний пошук шляху його кримінального переслідування, яким і є міждержавна співпраця. Надання притулку утікачу створює умови для безкарності злочинців, які матимуть нагоду переміщатися в інші країни. Держава місця здійснення злочину не зможе реалізувати своє право на кримінальне переслідування обвинуваченого, що істотно ускладнить криміногенну обстановку не тільки в цій країні, але і в державі-притулку, в якій створюватиметься загроза латентної злочинності і акумуляції в її межах злочинного елементу. Ця ситуація змушує держави до взаємних дій по видачі обвинувачених на погоджених, загальноприйнятих умовах. Конкуренція держав в здійсненні кримінального переслідування завжди безпосередньо пов'язана з правом притулку і внутрішньодержавною політикою.

Право держав неоднаково регламентує інститут видачі. Існують два основні види комплексу норм інституту видачі. Один з них умовно можна назвати європейським, інший - англо-американським. Перший властивий країнам романо-германського права не тільки континентальної Європи, але і латиноамериканським країнам, а також колишнім колоніям європейських країн, за винятком британських. Другий властивий країнам "загального права".

Перший опирається на ряд чітко певних принципів:

1. Невидачі своїх громадян;

2. Подвійної кримінальності (тобто кримінальної караності відповідних діянь за законодавством обох сторін);

3. Виданого злочинця може бути засуджено лише за той злочин, у зв'язку з яким відбулася видача;

4. Особа, яку переслідують за політичні злочини, видачі не підлягає;

5. Невживання до виданої особи смертної кари.

Другий вид заснований на невизнанні цих принципів. Його головне завдання - забезпечити невідворотність покарання навіть шляхом "ліберального" тлумачення договорів і законів.

Обидва види мають свої позитивні і негативні сторони. Європейська система забезпечує законність і права особи, яка підлягає видачі. Разом з тим вона часом дає злочинцю можливість уникнути покарання. Англо-американська система знижує роль загальних принципів і надає суду право вирішувати кожну справу з урахуванням конкретних обставин, маючи перед собою мету забезпечення покарання злочинця.

Держава зобов'язана видати злочинця тільки у тому разі, якщо вона уклала з іншою державою відповідний договір (є стороною відповідного багатостороннього договору, спеціального договору про екстрадицію або договору про правову допомогу). Якщо такий договір відсутній, держава відповідно до свого внутрішнього законодавства вирішує питання щодо видачі або невидачі конкретної особи.

В договірній практиці і законодавствах різних країн відображено правила про невидачу своїх громадян. Україна не є винятком. Держави не видають також так званих політичних злочинців. Воєнні злочинці, а також особи, які скоїли злочини проти людства, не є політичними злочинцями згідно з резолюціями Генеральної Асамблеї ООН.

Загалом питанням видачі або передачі злочинців присвячені такі міжнародно-правові документи:

Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р., додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 років;

Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.;

Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.;

Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р..

Зокрема, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. визначає підстави видачі або невидачі злочинців, передбачає відповідні процедури, оформлення документів тощо. Україна є учасницею цієї Конвенції.

При здійсненні екстрадиції осіб, які вчинили злочини, виникають питання пов'язані із захистом прав людини, у тому числі вимоги, які пред'являються тій чи іншій державі (право на життя, здоров'я, право на свободу, право на повагу до гідності, право на свободу світогляду і віросповідання). Вони передбачені, зокрема, Конституцією України та низкою міжнародних договорів, що регулюють екстрадицію таким чином, щоб суди та органи виконавчої влади водночас враховували як права особи, яка видається, так і інтереси правового переслідування.

В зв'язку з цим у міжнародних актах існує право відмови видачі особи на умовах винесення смертних вироків, небезпеки піддатися катуванням або нелюдському поводженню до особи, що принижу її гідність.

У деяких країнах прийняті спеціальні закони про видачу, але в більшості своїй відповідні норми містяться в конституційному, кримінальному, кримінально-процесуальному праві. Наприклад, у ст. 61 Конституції України закріплено: «Громадянин Російської Федерації не може бути виданий за межі Російської Федерації або виданий іншій державі». Так само ця позиція міститься і в ч. ст. 13 КК, а в ч. 2 тієї ж статті встановлюється можливість видачі знаходяться на території РФ іноземних осіб та осіб без громадянства, які вчинили злочини в іноземній державі відповідно до міжнародного договору РФ.

Відповідно до статті 14 Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах прохання про взаємну допомогу повинні містити:

- назву органу, що звертається із проханням;

- предмет і причину прохання;

- у міру можливості, відомості про відповідну особу і її громадянство;

- у разі необхідності, прізвище і адресу відповідної особи.

Конвенція про передачу засуджених осіб визначає, що Сторони зобов'язуються якнайширше співпрацювати одна з одною у тому, що стосується передачі засуджених осіб відповідно до положень цієї Конвенції.

Особу, засуджену території однієї сторони, може бути передано на територію іншої сторони, відповідно до положень цієї Конвенції, для відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою згідно з цією Конвенцією.

Із запитом про передачу засудженої особи може вертатися як держава винесення вироку, так і держава виконання вироку.

Стаття 3 Конвенції про передачу засуджених осіб визначає умови передачі засуджених осіб наступним чином. Засуджену особу може бути передано за цією Конвенцією тільки за таких умов:

а) якщо ця особа є громадянином держави виконання вироку;

б) якщо рішення є остаточним;

в) якщо на час отримання запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання впродовж якнайменш шести місяців або якщо їй винесено вирок до ув'язнення на невизначений строк;

г) якщо на передачу згодна засуджена особа або, коли з врахуванням її віку або фізичного чи психічного стану одна із двох держав вважає це за необхідне, - законний представник засудженої особи;

д) якщо дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території;

ж) якщо держава винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженої особи.

Частина 2 цієї ж статті визначає , що у виняткових випадках Сторони можуть погодитися на передачу засудженої особи, навіть якщо засудженій особі залишилося відбувати покарання протягом меншого часу, ніж визначено у пункті

1в.

Пункт 3 зазначає, що будь-яка держава під час підписання або здачі на

зберігання своєї ратифікаційної грамоти або документа про прийняття, затвердження чи приєднання може у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи повідомити про те, що вона має намір виключити із своїх відносин з іншими Сторонами застосування однієї із процедур

Стаття 4 гласить, що Держава винесення вироку інформує будь-яку засуджену особу, до якої може застосовуватися ця Конвенція, про зміст цієї

Конвенції.

Якщо засуджена особа висловила державі винесення вироку побажання бути переданою за цією Конвенцією, така держава інформує про це державу виконання вироку у можливо найкоротші строки після того, як рішення стане остаточним.

Інформація включає:

а) прізвище, дату і місце народження засудженої особи;

б) її постійну адресу, якщо вона є, у державі виконання вироку;

в) виклад фактів, на яких ґрунтується вирок;

г) характер, тривалість покарання і дату, з якої починається його обчислення.

Якщо засуджена особа висловила своє побажання про передачу державі виконання вироку, держава винесення вироку на запит надсилає цій державі інформацію, згадану в пункті 3 вище.

Засуджену особу інформують у письмовій формі про будь-які заходи, вжиті державою винесення вироку або державою виконання вироку на підставі попередніх пунктів, а також про будь-які рішення, прийняті кожною державою у відповідь на запит про її передачу.

В статті 5 даються визначення запитам і відповідям з при воду видачі засудженої особи, а саме:

Запити про передачу і відповіді на них виконуються у письмовій формі.

Запити надсилаються міністерством юстиції держави, яка звертається із запитом, міністерству юстиції держави, до якої звернено запит. Відповіді повідомляються по тих же каналах.

Будь-яка Сторона може у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи повідомити про те, що вона буде використовувати інші канали зв'язку.

Держава, до якої звернено запит, у найкоротші строки інформує державу, яка звертається із запитом, про те, погоджується вона, чи ні на передачу засудженої особи, про яку йдеться у запиті.

Стаття 6 дає перелік документів які потрібно надіслати для підтвердження, це такі документи як:

а) документ або заяву, що свідчить про те, що засуджена особа є громадянином цієї держави;

б) копію тексту відповідного закону держави виконання вироку, який передбачає, що дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок у державі винесення вироку, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території;

в) заяву, що містить інформацію, згадану у статті 9.2

Пункт 2 визначає, що У разі отримання запиту про передачу засудженої особи держава винесення вироку надає державі виконання вироку, якщо тільки одна з держав вже не повідомила про свої заперечення щодо передачі засудженої особи, такі документи:

а) засвідчену копію рішення суду і тексту закону, на якому воно ґрунтується;

б) документ про тривалість вже відбутої частини строку покарання, включаючи інформацію про будь-яке попереднє ув'язнення, звільнення від покарання і про будь-які інші обставини, що стосуються виконання вироку;

в) заяву, що містить згоду на передачу засудженої особи, згадану у статті 3.1.г;

г) у разі необхідності, будь-які довідки про стан здоров'я і поведінку засудженої особи, інформацію про поводження з нею у державі винесення вироку і будь-які рекомендації щодо подальшого поводження з нею у державі виконання вироку.

Згідно з пунктом 3 до звернення із запитом про передачу засудженої особи або до прийняття рішення щодо згоди або незгоди на таку передачу кожна держава може звернутися із проханням надати їй будь-який з документів чи будь-яку із заяв, згаданих у пунктах 1 або 2 вище.

У статті 8 визначені наслідки передачі засудженої особи для держави винесення вироку , а саме:

1) взяття під варту засудженої особи властями держави виконання вироку має силу зупинення виконання вироку в державі винесення вироку.

2) держава винесення вироку може більше не виконувати вирок, якщо держава виконання вироку вважає виконання вироку закінченим.

У статті 9 перераховані наслідки передачі засудженої особи для держави виконання вироку.

Компетентні власті держави виконання вироку

а) продовжують виконання вироку одразу або на основі судової чи адміністративної постанови згідно із положеннями статті 10;

б) визнають вирок з використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінюють міру покарання, призначену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин, згідно з положеннями статті 11.

Держава виконання вироку, на прохання, до передачі засудженої особи інформує державу винесення вироку про те, яку із цих процедур вона буде використовувати.

Виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тільки ця держава має право приймати всі відповідні рішення

Будь-яка держава, яка, зважаючи на своє національне законодавство, не може використовувати одну із згаданих в пункті 1 процедур для виконання заходів, призначених на території іншої Сторони особам, які через психічний стан не були притягнуті до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, і яка готова прийняти таких осіб для подальшого лікування, може у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи вказати, які процедури вона буде застосовувати в таких випадках.

Стаття 10 дає пояснення продовження вироку.

Пункт 1 визначає, що у разі продовження виконання вироку держава виконання вироку дотримується характеру і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку. Однак, якщо це покарання за своєю природою або тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку або якщо її законодавство цього вимагає, ця держава може на основі судової або адміністративної постанови співвіднести призначену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її власним законодавством за вчинення аналогічного злочину. За своїм характером таке покарання або такий захід повинні у міру можливості відповідати покаранню або заходу, призначеному у вироці для виконання. Покарання чи захід за своїм характером або своєю тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення вироку, і не може перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законодавством держави виконання вироку.

В статті 11 визначається заміна вироку, наступним чином:

1. У випадку заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку. Замінюючи вирок, компетентний орган: екстрадиція злочинність правопорушення

а) повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або припускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку;

б) не може замінювати міру покарання, що передбачає позбавлення волі, грошовим штрафом;

в) повинен зарахувати у строк покарання весь період, впродовж якого засуджена особа була позбавлена волі;

г) не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи і не повинен вважати обов'язковими жодні мінімальні строки позбавлення волі, які законодавство держави виконання вироку може передбачати за вчинення злочину або злочинів.

2. Якщо процедура заміни вироку здійснюється після передачі засудженої особи, держава виконання вироку тримає цю особу під вартою або іншим чином забезпечує її присутність у державі виконання вироку до закінчення цієї процедури.

У Конвенції також визначаються такі поняття, як помилування, амністія, пом'якшення вироку.

Саме в 12 статті і визначаються ці поняття наступним чином.

Кожна Сторона може прийняти рішення про помилування, амністію або пом'якшення вироку у відповідності до своєї конституції або інших законів.

Перегляд судового рішення розглядається у статті 13, таким чином:

Право вирішувати щодо будь-якого клопотання про перегляд судового рішення має тільки держава винесення вироку.

В статті 14 визначається порядок припинення виконання вироку.

Держава виконання вироку припиняє виконання вироку, як тільки держава винесення вироку інформує її про будь-яке рішення або будь-який захід, внаслідок якого вирок перестає бути обов'язковим для виконання.

В статті 15 визначається інформація про виконання вироку.

Держава виконання вироку надає державі винесення вироку інформацію стосовно виконання вироку:

а) коли вона вважає, що вирок виконано;

б) якщо засуджена особа втекла з-під варти до закінчення виконання вироку;

в) якщо держава винесення вироку звертається із проханням надіслати спеціальне повідомлення.

В статті 16 визначається порядок транзитного перевезення наступним чином:

1. Сторона відповідно до свого законодавства задовольняє прохання про транзитне перевезення засудженої особи по її території, якщо інша Сторона звертається до неї з таким проханням і якщо ця держава домовилася з іншою Стороною або з третьою державою про передачу такої особи на її територію або з її території.

2. Сторона може відмовити у дозволі на транзитне перевезення:

а) якщо засуджена особа є її громадянином;

б) якщо злочин, за який було призначене покарання, не вважається злочином за її власним законодавством.

3. Прохання про транзитне перевезення і відповіді на них надсилаються по каналах, визначених в положеннях статті 5.2 і 5.3.

4. Сторона може задовольнити прохання третьої держави про транзитне перевезення засудженої особи по її території, якщо ця держава домовилася з іншою Стороною про передачу такої особи на її територію або з її території.

5. Сторона, у якої було запитано дозвіл на транзитне перевезення, може тримати засуджену особу під вартою тільки впродовж того часу, який необхідний для перевезення по її території.

6. Стороні, у якої було запитано дозвіл на транзитне перевезення, може бути запропоновано надати гарантії того, що засуджена особа не буде переслідуватися або, за винятком передбаченого в попередньому пункті, утримуватися під вартою або що на території держави транзиту її свобода не буде ніяким іншим чином обмежуватися за будь-який вчинений злочин чи вирок, винесений до її від'їзду з території держави винесення вироку.

7. Дозвіл на транзитне перевезення не запитується, якщо перевезення здійснюється повітряним транспортом над територією Сторони без запланованої посадки. Однак кожна держава у заяві на ім'я Генерального секретаря Ради Європи може під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття, затвердження чи приєднання зажадати, щоб їй надсилалися повідомлення про будь-які такі транзитні перевезення над її територією.

В українському законодавстві питання про видачу осіб, які вчинили кримінальне правопорушення регламентується кримінальним процесуальним кодексом України.

Саме поняттю екстрадиція присвячена глава 44 КПК України.

Стаття 574 КПК України визначає, що центральними органами України щодо видачі особи(екстрадиції), якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є відповідно Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України.

Генеральна прокуратура України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування.

Міністерство юстиції України є центральним органом України щодо видачі (екстрадиції) підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку.

Центральні органи України щодо видачі особи(екстрадиції) відповідно до цього Кодексу:

1) звертаються до компетентних органів іноземних держав із запитами про видачу особи (екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення;

2) розглядають запити компетентних органів іноземних держав про видачу особи(екстрадицію), тимчасову видачу або транзитне перевезення та приймають рішення щодо них;

3) організовують проведення екстрадиційної перевірки;

4) організовують прийом-передачу осіб, щодо яких прийнято рішення про видачу (екстрадицію), тимчасову видачу чи транзитне перевезення;

5) здійснюють інші повноваження, визначені цим розділом або міжнародним договором про видачу особи(екстрадицію).

Стаття 576 КПК визначає межі кримінальної відповідальності виданої особи.

Видана в Україну особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція).

У разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого злочину, не зазначеного у запиті про видачу, притягти таку особу до кримінальної відповідальності або виконати вирок суду за цей злочин можна лише після отримання згоди компетентного органу іноземної держави, що видала особу.

Запит про надання такої згоди готується та надсилається в порядку, передбаченому для запиту про видачу особи(екстрадицію).

У статті 577 КПК пояснюється зарахування строку тримання виданої особи під вартою.

Час тримання виданої особи під вартою на території запитуваної держави у зв'язку з вирішенням питання про видачу в Україну, а також час її етапування зараховуються до загального строку відбування покарання, призначеного вироком суду України.

Стаття 579 КПК дає пояснення тимчасової видачі.

У разі необхідності запобігання закінченню строків давності притягнення до кримінальної відповідальності або втраті доказів у кримінальному провадженні може бути направлено запит про тимчасову видачу, який готується в порядку, передбаченому статтею 575 цього Кодексу.

У статті 581 КПК визначено права особи, видача якої запитується.

Особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу, має право:

1) знати , у зв'язку з яким кримінальним правопорушенням надійшов запит про її видачу;

2) мати захисника і побачення з ним за умов , що забезпечують конфіденційність спілкування, на присутність захисника під час допитів;

3) у разі затримання - на повідомлення близьких родичів, членів сім'ї, інших осіб про затримання і місце свого перебування;

4) брати участь у розгляді судом питань, пов'язаних з її утриманням під вартою і запитом про її видачу;

5) ознайомлюватися із запитом про видачу або одержати його копію;

6) оскаржувати рішення про тримання під вартою, про задоволення запиту про видачу;

7) висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо запиту про видачу;

8) звертатися з проханням про застосування спрощеної процедури видачі.

У статті 588 КПК визначається спрощений порядок видачі осіб з України.

Особі, щодо якої надійшов запит про її видачу, повідомляється про право звертатися з проханням згідно з цією статтею про застосування спрощеного порядку видачі і роз'яснюється порядок надання відповідної заяви.

Спрощений порядок видачі з України особи може бути застосований лише за наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу, оформленої у присутності захисника та затвердженої слідчим суддею. У разі одержання відповідної заяви видача можлива без проведення в повному обсязі перевірки наявності можливих перешкод для видачі.

Якщо особа, щодо якої надійшов запит про видачу, не погоджується на свою видачу, застосовується звичайний порядок розгляду запиту про видачу.

Після затвердження слідчим суддею згоди особи на застосування спрощеного порядку видачі така згода не може бути відкликана.

У статті 593 КПК визначений порядок фактичної передачі особи, наступним чином.

Передача має бути здійснена протягом п'ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти.

Якщо компетентний орган іноземної держави з незалежних від нього обставин не може прийняти таку особу, центральний орган України встановлює нову дату передачі у строки, передбачені цією статтею.

Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави інформується про строк перебування її під вартою в Україні.

1.3 Відмова від застосування екстрадиції

У Кримінальному процесуальному кодексі України також визначаються і підстави відмови у видачі особи(екстрадиції).

Саме у главі 44 вказані ці підстави.

Стаття 589 КПК визначає підстави відмови у видачі особи (екстрадиції).

У видачі особи іноземній державі відмовляється у разі, якщо:

1) особа, стосовно якої надійшов запит про видачу, відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу(екстрадицію) є громадянином України;

2) злочин, за який запитано видачу, не передбачає покарання у виді позбавлення волі за законом України;

3) закінчились передбачені законом України строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання вироку за злочин, за який запитано видачу;

4) компетентний орган іноземної держави не надав на вимогу центрального органу України додаткових матеріалів або даних, без яких неможливе прийняття рішення за запитом про видачу (екстрадицію);

5) видача особи (екстрадиція) суперечить зобов'язанням України за міжнародними договорами України;

6) наявні інші підстави, передбачені міжнародним договором України.

Особа, якій надано статус біженця, статус особи, яка потребує додаткового захисту, або якій надано тимчасовий захист в Україні, не може бути видана державі, біженцем з якої вона визнана, а також іноземній державі, де її здоров'ю, життю або свободі загрожує небезпека а ознаками раси, віросповідання (релігії), національності, громадянства (підданства), приналежності до певної соціальної групи або політичних переконань, крім випадків, передбачених міжнародним договором України.

У разі відмови у видачі з мотивів громадянства та наявності статусу біженця або з інших підстав, що не включають здійснення кримінального провадження, за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України доручає здійснення досудового розслідування стосовно цієї особи в порядку, передбаченому КПК України.

Стаття 25 Конституції України визначає, що громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Підставою відмови у видачі особи є відповідність санкції за законом про кримінальну відповідальність запитуючої сторони закону України про кримінальну відповідальність. Мається на увазі, що закон України про кримінальну відповідальність мас містити не лише подібне за складом кримінально каране діяння, а й мати санкцію у виді позбавлення волі на певний строк, яке полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.

Згідно зі ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

У процесі розгляду запиту про екстрадицію та проведення екстрадиційної перевірки може виникнути потреба в отриманні від запитуючої держави додаткових даних, відомостей, інформації та документів (ст. 13 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., ст. 59 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.). Причому ст. 59 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. встановлює строк надання додаткових відомостей - до одного місяця.

Обставини, за яких видача особи не може бути здійснена, містяться у міжнародних багатосторонніх договорах України та відповідних ратифікаційних законах України.

Так, Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. та Додаткові протоколи до неї передбачають цілу низку підстав, за яких у видачі може бути відмовлено та які ратифіковані Україною:

1) Україна залишає за собою право не здійснювати видачу, якщо особа, видача якої запитується, за станом здоров'я не може бути видана без шкоди її здоров'ю;

2) видача не здійснюється за правопорушення, які передбачені військовим правом і які не є правопорушеннями за звичайним кримінальним правом, однак видачу правопорушників за вчинення загально-кримінальних правопорушень, що також є військовими правопорушеннями, може бути здійснено Україною лише за умови, якщо особу, видача якої запитується, не буде піддано кримінальному переслідуванню за військовим правом або законом;

3) Україна здійснюватиме видачу лише осіб, які вчинили злочини, що караються позбавленням волі на максимальний строк не менше одного року або більш суворим покаранням;

4) видача не здійснюється, якщо правопорушення, у зв'язку з яким вона запитується, розглядається запитуваною стороною як політичне правопорушення або правопорушення, пов'язане з політичним правопорушенням, однак вбивство або замах на вбивство глави держави або члена його сім'ї не вважається політичним правопорушенням.

Україна залишає за собою право вирішувати у кожній окремій справі, задовольняти чи не задовольняти запит про видачу правопорушника. Проте політичні правопорушення не включають:

а) злочини проти людства, зазначені в Конвенції про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього, яка була ухвалена Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 9 грудня 1948 р.;

б) порушення, зазначені у ст. 50 Женевської конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях (1949 р.), ст. 51 Женевської конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (1949 р.), ст. 130 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими (1949 р.) та ст. 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949 р.);

в) будь-які аналогічні порушення законів війни, діючих на час набрання чинності. Додатковим протоколом до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15 жовтня 1975 р., і існуючих на цей час звичаїв війни, не передбачені у зазначених вище положеннях Женевської конвенції;

5) видача не здійснюється, якщо Україна має достатньо підстав вважати, що запит про видачу правопорушника за вчинення звичайного кримінального правопорушення був зроблений з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань або що становище такої особи може бути зашкоджене з будь-якої з цих причин;

6) видача не здійснюється за правопорушення, щодо якого була проголошена амністія в запитуваній державі і за яке ця держава мала компетенцію переслідувати згідно з її кримінальним законодавством;

7) Україна може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, що розглядається як її територія;

8) якщо правопорушення, за яке вимагається видача, було вчинене за межами території запитуючої сторони, у видачі може бути відмовлено, тільки якщо законодавство України не передбачає переслідування за таку саму категорію правопорушень у випадку їх вчинення за межами території останньої сторони або не передбачає видачі за правопорушення, у зв'язку з яким вимагається видача;

9) Україна може відмовити у видачі відповідної особи, якщо компетентні органи цієї сторони переслідують її у зв'язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача;

10) видача не здійснюється, якщо компетентні органи України проголосили остаточне рішення щодо відповідної особи у зв'язку із правопорушенням (правопорушеннями), за яке вимагається видача. У видачі може бути відмовлено, якщо компетентні органи запитуваної сторони ухвалили рішення або не порушувати, або припинити переслідування у зв'язку із таким самим правопорушенням (правопорушеннями). Видача особи, щодо якої було постановлене остаточне судове рішення в третій державі, яка є договірною стороною Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 p., за одне правопорушення (або кілька правопорушень), у зв'язку з яким було зроблено запит про видачу, не здійснюється:

а) якщо зазначеним вище судовим рішенням вона була виправдана;

б) якщо строк ув'язнення або інший захід, який було їй призначено:

- був відбутий повністю;

- повністю, або у невиконаній його частині, не відбувався через помилування чи амністію;

в) якщо суд визнав правопорушника винним, але без призначення міри покарання.

Конституції України: ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;

11) якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої сторони, Україною може бути відмовлено у видачі, якщо запитуюча сторона не надасть запитуваній стороні достатніх гарантій того, що смертний вирок не буде звернений до виконання.

Так, Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. та Додаткові протоколи до неї передбачають низку підстав, за яких у видачі може бути відмовлено, та які ратифіковані Україною:

1) видача не здійснюється для притягнення до кримінальної відповідальності за такі діяння, які за законами запитуючої сторони і України є караними і за здійснення яких передбачається покарання у виді позбавлення волі на строк менше одного року або більш м'яке покарання;

2) видача не здійснюється для приведення вироку у виконання за такі діяння, які відповідно до законодавства запитуючої сторони і України є караними і за здійснення яких особу, видача якої потрібна, було засуджено до позбавлення волі на строк менше шести місяців або до більш м'якого покарання;

3) видача не здійснюється, якщо на момент одержання вимоги кримінальне переслідування відповідно до законодавства України не може бути порушено або вирок не може бути звернений до виконання внаслідок закінчення строку давності або з іншої законної підстави;

4) видача не здійснюється стосовно особи, видача якої потрібна, на території України за той же злочин був винесений вирок або постанова про припинення провадження в справі, що набрала законної сили;

5) злочин відповідно до законодавства України переслідується в порядку приватного обвинувачення (за заявою потерплого), перелік цих злочинів визначений ст. 477КПК.

У видачі також може бути відмовлено щодо осіб зі спеціальним статусом (ч. 2 ст. 589 КПК), яким у запитуючої сторони загрожує порушення їх прав, гарантованих міжнародними договорами України у гуманітарній сфері, до яких належать: Конвенція про статус біженців 1951 p., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 p., Європейська конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1996 р. та інші міжнародні договори щодо захисту прав людини.

Статус біженців встановлений та регулюється Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 р. та законодавством України, до якого передусім належить ЗУ "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 р. № 3671-VI, згідно з яким:

1) біженцем вважається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону);

2) особою, яка потребує додаткового захисту, вважається особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону);

3) особою, які потребують тимчасового захисту, вважаються іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону).

3. У всіх випадках відмови центральний орган України повинен поінформувати запитуючу сторону про підстави відмови із обов'язковим посиланням на чинне законодавство України або міжнародні нормативні правові акти, ратифіковані Україною.

У разі коли відмова у видачі особи не звільняє її від притягнення до кримінальної відповідальності за законодавством України за клопотанням компетентного органу іноземної держави Генеральна прокуратура України доручає здійснення досудового розслідування стосовно цієї особи в порядку, передбаченому КПК.



Розділ ІІ. Механізм правового регулювання екстрадиції в правовій системі України

2.1 Екстрадиційні правовідносини як компонент механізму правового регулювання екстрадиції

Частина 3 статті 6 Кримінального кодексу України наголошує, що злочин вважається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Частина 4 цієї статті розкриває питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудними у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

Стаття 8 визначає, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за Кримінальним кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені КК України тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

Враховуючи, що самі екстрадиційні відносини характеризуються низкою особливостей, можна говорити і про існування специфічного комплексу правових засобів, націленого на регулювання цих відносин. Для позначення останнього правова наука зазвичай послуговується терміном «механізм правового регулювання», поява якого ознаменувала цілу епоху в розвитку правової думки радянського часу. Підвищена увага до поняття механізму правового регулювання як такого сприяла його науковій розробці на галузевому рівні. Сучасна ж правова наука дещо відійшла від даного поняття. Більш того, у літературі останнім часом висловлюються сумніви щодо правомірності використання за умов гуманітаризації теоретичних знань про державу і право поняття механізму правового регулювання, яке є наслідком причинно-механістичної картини світу.

Треба зауважити, що в теорії права існує декілька підходів до розуміння загального механізму правового регулювання. Так, в силу однієї з точок зору механізм правового регулювання є механізмом специфічно юридичної дії норм. До його складу входять норми, правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки. Більш визнаною і сприйнятою є розроблена Алексєєвим С.С. теорія механізму правового регулювання, згідно з якою під механізмом правового регулювання треба розуміти взяту в єдності всю сукупність юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини. Враховуючи поліваріантність підходів до поняття механізму правового регулювання, в літературі було запропоновано виділяти поняття механізму правового регулювання у вузькому (1-а точка зору) та широкому (2-а точка зору) розуміннях.

При дослідженні механізму правового регулювання екстрадиції потрібно виходити із широкого розуміння механізму правового регулювання. Під цим кутом зору сам механізм правового регулювання екстрадиції можна розглядати як систему нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні відносини, який вплив здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах з метою сприяння процесу реалізації охоронних кримінально-правових відносин.

Механізм правового регулювання екстрадиції як система, тобто множина взаємопов'язаних між собою компонентів, впорядкована за відношеннями, що наділені цілком визначеними властивостями , має низку характеристик, які потребують окремого пояснення. Так, однією з властивостей механізму правового регулювання екстрадиції (як і будь-якого механізму правового регулювання) є те, що він належить до тих систем, «в яких взаємодія елементів характеризується умовною поетапністю впливу однієї ланки (елемента) на іншу, в результаті чого з'являється елемент, наділений новими у порівнянні із попереднім елементом властивостями». Такими елементами механізму правового регулювання екстрадиції, подібно до загального механізму правового регулювання, виступають екстрадиційні норми, екстрадиційні правовідносини, акти застосування екстрадиційних норм та акти реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. В межах даної системи як цілісного утворення не виключається дослідження названих складових як її елементів. Однак, з огляду на те, що елемент є « тим основним у складі речі, із чого річ складається, до того ж саме воно не ділиться далі за видом…» , та враховуючи, що кожна із складових сама по суті є «системою» в межах системи, доцільніше названі одиниці механізму правового регулювання екстрадиції надалі іменувати компонентами. Крім того, як самостійний компонент (ланку) механізму правового регулювання екстрадиції пропонується розглядати юридичні факти, автономність яких проявляється, зокрема, тоді, коли вони відіграють роль «правопороджуючих» обставин. Так, виникнення екстрадиційних правовідносин пов'язується із сукупністю юридичних фактів - фактичним складом, в утворенні якого «беруть участь» фактичні обставини, що передбачені нормами різних галузей права. Треба зазначити, що позиція про виділення юридичних фактів як самостійного компонента механізму правового регулювання в літературі поділяється як науковцями-дослідниками загальної теорії права , так і вченими-представниками галузевих наук.

...