Поняття та характеристика екстрадиції

2.2 Особливості функціонування механізму правового регулювання екстрадиції в Україні

Для України, яка останнім часом активізує свої дії на шляху інтеграції у світове співтовариство, зокрема в Європейський Союз, актуальним є питання приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами, у тому числі у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах у формі екстрадиції. У цьому зв'язку існує об'єктивна потреба належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв'язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов'язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.

Маючи міжнародно-правову основу, екстрадиція реально функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть.

Положення стосовно надання допомоги в кримінальних справах у названих угодах мають багато спільного і в основному зводяться до регламентації питань вручення і пересилання документів; надання відомостей про чинне право і судову практику; допиту обвинувачених, підсудних, свідків, експертів; здійснення огляду, обшуку й інших процесуальних дій; проведення експертиз; передачі речових доказів; порушення кримінального переслідування; видачі осіб, що вчинили злочини. В угодах зазначаються державні органи, що надають правову допомогу (найчастіше це міністерства юстиції і прокуратура), зміст і форма доручень про надання правової допомоги і порядок їх виконання. Прохання про надання правової допомоги і додані до нього документи надаються, як правило, мовою запитуючої сторони. При цьому кожна сторона здійснює витрати, пов'язані з діями з надання правової допомоги на її території.

У доктрині міжнародного права обговорюється проблема розроблення спеціальної багатосторонньої конвенції про злочини міжнародного характеру або створення міжнародного кримінального кодексу. Зокрема, Асоціація міжнародного права приділяє їй багато уваги. Вказані міжнародно-правові акти покликані кодифікувати норми щодо припинення і покарання злочинів такого роду.

Поняття екстрадиції потрібно розглядати на двох рівнях. На нормативному рівні екстрадиція - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку із наданням однією державою іншій правової допомоги у кримінальних справах, яка полягає у відданні компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої держави обвинуваченого з метою сприяння забезпеченню належних умов для здійснення правосуддя по тій категорії справ, які відносяться до компетенції останньої, або засудженого для приведення до виконання такого, що набрав законної сили, вироку національного суду запитуючої держави. В такому значенні екстрадиція виступає правовим інститутом, за допомогою норм якого здійснюється регламентація так званих екстрадиційних відносин.

На фактичному рівні екстрадиція - це врегульовані нормами права відносини, вступаючи в які одна держава - запитувана сторона - уможливлює [шляхом віддання обвинуваченої або засудженої особи] реалізацію іншою державою - запитуючою стороною - комплексу заходів по кримінальному переслідуванню особи, обвинуваченої у вчиненні екстрадиційного злочину, або спрямованих на приведення вироку, що набрав законної сили, до виконання.

Виокремлено специфічний комплекс правових засобів, націлених на забезпечення результативного впливу на відносини, що виникають при співробітництві держав у галузі надання правової допомоги у кримінальних справах у формі видачі особи (екстрадиції), який [комплекс] функціонує як системне утворення - механізм правового регулювання екстрадиції. Під цим кутом зору механізм правового регулювання екстрадиції - це система нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні відносини, який [вплив] здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах з метою сприяння процесу реалізації охоронних кримінально-правових відносин. Встановлено іманентні ознаки даної системи, одна з яких полягає в наступному: функціонування механізму правового регулювання екстрадиції зумовлюється порушенням особою кримінально-правової заборони певної держави.

В межах механізму правового регулювання екстрадиції основне змістовне навантаження несуть екстрадиційні норми, що в поєднанні утворюють комплексний міжгалузевий правовий інститут - інститут екстрадиції. Комплексність даного інституту витікає із належності його норм до різних галузей права як на національному, так і на міжнародному рівнях. До екстрадиційних норм на внутрішньодержавному рівні можуть бути віднесені окремі норми конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, тоді як на міжнародному рівні ними можуть виступати деякі норми міжнародного кримінального та міжнародного кримінально-процесуального права. Певну частку екстрадиційних норм складають матеріальні екстрадиційні норми кримінально-правового характеру.

У межах механізму правового регулювання екстрадиції юридичними фактами виступають різні за своїм характером та змістом життєві обставини, які передбачені екстрадиційними нормами як підстави виникнення, зміни та припинення екстрадиційних правовідносин. Характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. Виявлено, що "початковим" елементом таких фактичних складів виступає факт існування охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин у запитуючій державі.

В межах механізму правового регулювання екстрадиції не виключається можливість так званого індивідуального піднормативного регулювання екстрадиційних відносин у вузькому розумінні, яке забезпечується через акти застосування екстрадиційних норм; за допомогою таких актів дія припису екстрадиційних норм поширюється на конкретну життєву ситуацію щодо екстрадиції особи. Як приклад, визнання у конкретному випадку компетентними органами запитуваної держави порушення кримінально-правової заборони, у зв'язку з яким запитується екстрадиція, політичним правопорушенням (злочином), визначення критеріїв оцінки гарантій незастосування в запитуючій державі смертної кари до особи, екстрадиція якої запитується, тощо.

Функціонування механізму правового регулювання екстрадиції буде результативним у разі припинення екстрадиційних правовідносин фактом переміщення особи, здійснюваного на виконання рішення компетентних органів запитуваної держави про видачу (екстрадицію) особи, на територію запитуючої держави. Поряд із цим встановлено, що настання такого факту пов'язується із відповідною поведінкою суб'єктів екстрадиційних правовідносин у вузькому розумінні, яка в межах механізму правового регулювання екстрадиції відіграє роль акту реалізації прав і обов'язків щодо екстрадиції особи.

Розділ ІІІ. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції

3.1 Теоретичні та практичні проблеми екстрадиції

Зacтocувaння дoгoвopiв пpo пpaвoву дoпoмoгу у кpимiнaльних cпpaвaх зумoвлeнe нeoбхiднicтю cпiвpoбiтництвa дepжaв у бopoтьбi зi злoчиннicтю, якa нeзнaє тepитopiaльних мeж i cтaнoвить небезпеку нe тільки для oкpeмої дepжaви, a й вcьoму cвiтoвoму cпiвтoвapиcтву.

Пpoблeмa видaчi злoчинцiв є найскладнішoю cepeд вiднocин мiжнapoднoї пpaвoвoї дoпoмoги, щo пoяcнюєтьcя кoмплeкcнicтю цьoгo iнcтитуту. Дaний пpaвoвий iнcтитут в кpимiнaльнoму пpaвi Укpaїни дoнeдaвнa був нeвiдoмий i увiйшoв у нaцioнaльнe зaкoнoдaвcтвo чepeз iмплeмeнтaцiю нopм мiжнapoдних дoгoвopiв.

Україна знаходиться на тому етапі розвитку, коли реалії життя диктують потребу реформування як правової системи в цілому, так і окремих її галузей. За цих умов прогалини національного законодавства певною мірою заповнюються не тільки шляхом створення власних правових норм, а й за рахунок норм міжнародних договорів.

Укладаючи договори про правову допомогу, наша держава сприяє налагодженню та зміцненню міжнародних зв'язків і розширює свою правову базу.

В умовах глобалізації злочинності особливого значення набуває міжнародне співробітництво держав у галузі боротьби зі злочинністю, у тому числі і у галузі кримінального процесу, зокрема співробітництво з розшуку, затримання та видача осіб, які вчинили злочин, з метою забезпечення виконання завдань кримінального судочинства у кожному кримінальному провадженні.

Законодавець України визнає міжнародно-правову основу видачі особи (екстрадицію), зокрема наголошуючи, що іноземці та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача передбачена міжнародними договорами.

Держава є установою, яка повинна служити виключно цілям своїх членів, і вона має сама здійснювати правосуддя, на яке громадяни мають право.

Закріпивши видачу особи (екстрадицію) в основному кримінально-процесуальному законі - КПК України, законодавець надав йому статус кримінально- процесуального інституту.

Серед основних проблемних питань під час досудового розслідування, що стосуються екстрадиції, є: недостатня законодавча урегульованість окремих процедур екстрадиції; відсутність спеціального договору між Україною і державою, де перебувала особа; відсутність належного фінансування екстрадиції; занадто складний і довготривалий процес екстрадиції; невідповідне оформлення екстрадиційних документів; ненадання або несвоєчасне надання необхідних екстрадиційних документів під час досудового розслідування.

Характерною рисою екстрадиції, яка визнається у більшості досліджень є те, що видача особи проводиться лише за вчинення такого суспільно небезпечного діяння, яке є кримінально караним. Однак, питання змісту таких елементів, як «особа, яка підлягає видачі», «держава, компетентна судити особу, яка видається, чи (та) покарати її» та інших складових даного правового інституту залишається доволі дискусійним.

Треба зазначити, що використання термінів «передача злочинця» або «видача злочинця» суперечить принципам міжнародного та кримінально-процесуального права, де також існує принцип «презумпції невинуватості». Оскільки відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, злочинцем є особа, щодо якої набрав законної сили обвинувальний вирок суду. Видача може поширюватися як на осіб, обвинувачуваних у вчиненні злочину, так і на засуджених. Тому застосування вказаного терміну в усіх випадках, коли мають місце екстрадиційні правовідносини, є таким, що суперечить принципам права, зокрема принципу презумпції невинуватості.

Так, екстрадиція включає в себе не лише видачу як таку, але також і сукупність заходів, направлених на її забезпечення. Механізм правового регулювання екстрадиції - це система нормативно визначених засобів впливу на екстрадиційні відносини, який [вплив] здійснюється для забезпечення ефективності співробітництва держав у сфері надання правової допомоги у кримінальних провадженнях з метою сприяння процесу реалізації охоронних кримінально-правових відносин.

У межах механізму правового регулювання екстрадиції основне змістовне навантаження несуть екстрадиційні норми, що в поєднанні утворюють комплексний міжгалузевий правовий інститут - інститут екстрадиції. Комплексність даного інституту витікає із належності його норм до різних галузей права як на національному, так і на міжнародному рівнях. До екстрадиційних норм на внутрішньодержавному рівні можуть бути віднесені окремі норми конституційного, кримінального та кримінально-процесуального права, тоді як на міжнародному рівні ними можуть виступати деякі норми міжнародного кримінального та міжнародного кримінально-процесуального права. Певну частку екстрадиційних норм складають матеріальні екстрадиційні норми кримінально-правового характеру.

У межах механізму правового регулювання екстрадиції юридичними фактами виступають різні за своїм характером та змістом життєві обставини, які передбачені екстрадиційними нормами як підстави виникнення, зміни та припинення екстрадиційних правовідносин.

Таким чином, характерною для механізму правового регулювання екстрадиції є участь у його функціонуванні комплексів фактів (фактичних складів), які в межах даної системи проявляють себе переважно як підстави виникнення екстрадиційних правовідносин. Виявлено, що "початковим" елементом таких фактичних складів виступає факт існування охоронних (загальних чи спеціальних) кримінально-правових відносин у запитуючій державі. Оскільки існує багато недоліків в організації процесу здійснення міжнародного та міждержавного розшуку підозрюваних та їх екстрадиції в Україну, то це питання є дискусійним та потребує ретельного вивчення для забезпечення подальшої наукової розробки.

3.2 Аналіз та вирішення питань вдосконалення інституту видачі особи (екстрадиції)

Як відомо, існує три види міжнародної правової допомоги при розслідуванні кримінальних справ, а саме:

- проведення процесуальних дій, що включає в себе виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних заходів;

- видача (екстрадиція) осіб;

- передача кримінального переслідування осіб.

Хотілося б зупинитися конкретніше на інституті екстрадиції осіб.

Цей правовий інститут кримінальному праву України донедавна був невідомий і увійшов у національне законодавство через імплементацію норм міжнародних договорів.

Основними ознаками інституту видачі злочинців (екстрадиції) у міжнародному праві є:

1) наявність не менше двох сторін: сторони, яка запитує, та сторони, яка приймає запит - контрагент, що досягли згоди;

2) суб'єкт (учасник) процедури видачі - держава, що є стороною у міжнародному договорі та спеціальний суб'єкт - особа, котра скоїла злочин, а саме: обвинувачений у вчиненні злочину, засуджений за вчинений злочин до позбавлення волі, але така, що не відбула покарання за вироком суду, особа, яка відбула тільки частину покарання;

3) зобов'язання видачі, що виникає тільки при наявності відповідного двостороннього або багатостороннього договору між зацікавленими державами, що набув чинності;

4) екстрадиційність злочину, тобто питання про видачу особи виникає тільки при скоєнні нею суспільно небезпечного діяння, що визнається кримінальним законодавством кожної з держав, які домовились про її проведення.

На підставі розгляду та аналізу договорів встановлено, що існують прогалини, які необхідно вирішувати на законодавчому рівні. Для їх усунення пропонується: прискорити здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набуття чинності Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р., Конвенції про передачу засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання 1998 р., Угоди про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі зі злочинністю 1998 р.

У сучасному світі розвиток міжнародного співробітництва у галузі боротьби зі злочинністю неможливий без тісних взаємин саме на регіональному рівні, задля цього державам необхідно розробити: міжнародні договори - типові угоди про співробітництво щодо розшуку та видачі злочинців; щодо створення спільних слідчо-оперативних груп; щодо надання техніко-криміналістичної допомоги; рекомендації щодо співробітництва органів внутрішніх справ (поліційських) і судових органів; щодо методів налагоджування регулярного обміну інформацією та іншими повідомленнями, а також створити бази даних для накопичення, зберігання та оновлення інформації. Такі документи могли б прийматися у вигляді меморандумів про домовленості.

В основі двосторонніх міжвідомчих договорів (угод), укладених органами прокуратури і міністерствами внутрішніх справ (поліцейськими відомствами) різних держав знаходяться принципи, зафіксовані в Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 р. та Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

Сучасна наука міжнародного права з питань співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права виходить із принципу державного суверенітету і суворої поваги до внутрішньої компетенції держави. Автором обґрунтовано, що інститут видачі злочинців містить у собі як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального і кримінально-процесуального права держав.

Наголошується на тому, що ряд держав під безпосереднім впливом норм міжнародного права і практики в цій галузі прийняли внутрішньодержавні закони про видачу злочинців, а ряд держав ввели у свої кримінальні закони відповідні положення.

Обґрунтовано, що успіх міжнародного співробітництва залежить від рівня розвитку внутрішньодержавного законодавства. Україна ввела в національне законодавство ряд норм, які регулюють цей інститут, але цьому передував довгий період міжнародного співробітництва та пошук шляхів здійснення видачі. Для гармонізації норм національного законодавства України з питань видачі злочинців з нормами міжнародних договорів одночасно необхідно врегулювати велику кількість суміжних із видачею інститутів, вирішити проблеми стосовно інституту громадянства, статусу іноземців, застосування заходів примусу, забезпечення права осіб, які видаються, та усунути інші колізії.

З метою дотримання принципу невидачі власних громадян держава зобов'язана клопотати про видачу таких осіб, виконуючи ч. 3 ст. 25 Конституції України. На підставі аналізу положень Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. пропонується ст. 65 цієї конвенції доповнити ч. 2 і викласти її в наступній редакції: «При вирішенні питання про видачу запитувана сторона надає перевагу державі, громадянином якої є особа, що підлягає видачі. У разі задоволення такого клопотання держава, громадянином якої є особа, що підлягає видачі, бере на себе зобов'язання здійснити юрисдикцію у повному обсязі відповідно до національного законодавства і на основі норм міжнародних договорів».

Узагальнена практика видачі свідчить про те, що в основній своїй масі вимоги щодо проведення процедури видачі дотримуються. Водночас, наголошується на суб'єктивних та об'єктивних причинах, які впливають на позитивне та своєчасне вирішення питання екстрадиції, вони зводяться до наступного:

- сторонам, які беруть участь у видачі, необхідно в конвенційному порядку закріпити узагальнюючий перелік злочинів, за які може проводитися видача, а саме об'єктивні, суб'єктивні та кваліфікуючі ознаки злочинного діяння, його особливості та санкцію;

- наявність у особи, яка підлягає видачі, громадянства держави-контрагента відповідно до законодавства держав СНД виключає можливість її видачі. Водночас, це не може бути підставою для автоматичного звільнення особи від кримінального покарання. Авторкою звертається увага, що у разі ратифікації Статуту Міжнародного кримінального суду Україна бере на себе зобов'язання видавати громадян своєї держави даному міжнародному органу, і як наслідок, потребує внесення відповідних змін до ч. 2 ст. 25 Конституції України щодо можливості передачі громадян України, які вчинили суспільно небезпечне діяння, під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду;

- порядок зносин судів та правоохоронних органів України з відповідними установами іноземних держав регулюється ст. 31 КПК України, яка єдина в своєму роді. З метою міжнародної правової допомоги суди та правоохоронні органи України відповідно до цієї норми застосовують законодавство України та міжнародні договори. Кримінально-процесуальний кодекс України чітко не встановлює механізму видачі злочинців. Тобто у своїй діяльності щодо екстрадиції установи юстиції та правоохоронні органи користуються саме міжнародними нормами, в зв'язку з чим виникає необхідність прийняття профільного Закону України «Про видачу особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння (екстрадицію)». В даному Законі необхідно передбачити, поруч із загальними положеннями, механізм врегулювання видачі або відмови у видачі не тільки тій державі, що бере участь у конвенціях щодо надання правової допомоги та кримінального судочинства, а й іншим державам, враховуючи національні інтереси держави;

- основним завданням видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, є правомірне притягнення її до відповідальності та справедливий судовий розгляд справи з призначенням відповідного покарання. Держава, що проводить процедуру екстрадиції, повинна бути впевнена у беззаперечному дотриманні прав особи на справедливий розгляд у суді та принцип спеціалізації.

Запропоновано алгоритм орієнтування правоохоронних органів зарубіжних країн із застосуванням можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні, виходячи із ситуацій, які склалися; організації розшуку, затримання на території зарубіжних країн та екстрадиції осіб, розшукуваних правоохоронними органами України.

Висновок

Безумовно, інститут видачі злочинців займає одне з найважливіших місць у сучасному міжнародному кримінальному праві. Сьогодні простежується тенденція збільшення міжнародної злочинності, відповідно і підвищується роль інституту видачі злочинців в міжнародне право, оскільки осіб, які вчинили злочини щодо одного державі, найчастіше шукають притулок, ховаються за іншими. Звідси випливає актуальність цього явища.

Під видачею злочинців розуміється заснований на міжнародні договори і загальновизнаних принципах міжнародного права акт правову допомогу, котра перебувала передачі звинувачуваного чи засудженого державою, біля якого він перебуває, що вимагає передачі державі, біля якого необхідну обличчя зробило злочин чи громадянином якого вона є, або, потерпілому від злочину, щодо залучення його до кримінальної відповідальності або заради приведення у виконанні вироку.

Видача злочинців в міжнародне право, безумовно, є і багатогранним явищем. Дослідження, вивчення цієї категорії здійснюється й у час, зокрема, й розробка деяких основних принципів інституту екстрадиції. Ця розробка ще завершено, але цими принципами вже керується міжнародне наукова спільнота.

До вищевказаних принципів ставляться:

а) послідовне дотримання правами людини в угодах про екстрадицію, відповідність їхньоїпактам про права людини;

б) корпорація у внутрішній законодавство основних правами людини, передбачених у міжнародних конвенціях і угодах про екстрадицію;

в) обережне ставлення до екстрадицію до випадках можливість застосування страти, враховуючи загалом негативне ставлення до цієї міри покарання (в законодавчі акти деяких держав прямо зазначено неприпустимість екстрадиції, коли після передачі злочинця щодо нього буде застосована смертну кару);

р) виняток екстрадицію до країни, де застосовуються тортури чи допускається жорстоке поводження із ув'язненими;

буд) виняток екстрадицію до країни, де існує дискримінація по расовим, релігійним або іншим суб'єктам підставах;

е) заохочення екстрадицію до країни, де керуються принципами гуманізму, зокрема стосовно осіб, що скоїли злочини.

Підбиваючи підсумки розгляду такого явища, як видача злочинців, слід підкреслити, що міжнародне кримінальна право як комплексна галузь права самотужки інституту існувати неспроможна. Застосування її як до міжнародних, до щодо інших злочинів свідчить, що у розвитку міжнародної кримінального права настав новий етап. Він пов'язаний із тим, що кордони між злочинами міжнародними, міжнародного характеру і багатьма видамиобщеуголовной злочинності стають дедалі більше прозорими. У той самий час той процес може бути оцінено як поглинання міжнародним кримінальним правом внутрішнього права держав, навпаки. Відмінності завжди залишаться. «Злиття» їх не може. Але враховувати процеси, які у світі, необхідно. Завдання цих галузей - боротьби з злочинністю, лише на різні форми і у різний спосіб, спрямованими право на захист злочинних зазіхань, як міжнародного співтовариства, і кожної людини.

Размещено на Allbest.ru