Функціонування юридичної особи

Засновницький договір є обов'язковим не тільки для засновників (учасників), а й самої юридичної особи, на підставі якого вона діє. У даному договорі визначаються зобов'язання учасників створити товариство, порядок їх спільної діяльності щодо цього, умови передання товариству майна учасників тощо (ч. 2 ст. 88 ЦКУ). Між тим і ЦКУ, і спеціальне законодавство можуть встановити й додаткові вимоги. Так, відповідно до ст. 120 ЦКУ засновницький договір повного товариства повинен також містити дані про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір і порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів. При цьому слід розрізняти засновницький договір, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦКУ) та договір про створення акціонерного товариства (ч. 2 ст. 153 ЦКУ). Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю та договір про створення акціонерного товариства укладаються тільки у тому разі, коли вказані підприємницькі товариства створюється декількома особами. Вони не належать до установчих документів, а тому подання їх при здійсненні державної реєстрації не обов'язкове. Вказані договори теж цивільно-правові, але на відміну від засновницького договору мають зовсім іншу мету - визначення взаємовідносин, що виникають і тривають між засновниками до моменту державної реєстрації нового учасника цивільних правовідносин - товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного товариства. За своєю правовою природою вони є договорами про сумісну діяльність, але мета їх інша - організувати засновників на створення юридичної особи.

Індивідуальний установчий акт - це односторонній правочин; а спільний установчий акт - багатосторонній правочин, що спрямовані на створення юридичної особи. В установчому акті вказується, перш за все, мета, визначається майно, яке засновник (а у разі його смерті - зобов'язана особа) передає установі після її державної реєстрації і котре необхідне для досягнення мети, структура управління установою. Закон передбачає, що якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі з вказаних положень, їх встановлює орган, який здійснює державну реєстрацію (ч. 3 ст. 88 ЦКУ).

Державна реєстрація включає в себе:

- перевірку комплектності документів, які подаються, та повноту відомостей, що зазначені у реєстраційній картці;

- внесення відомостей про юридичну особу до Єдиного державного реєстру;

- оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та витягу з Єдиного державного реєстру.

Строк державної реєстрації не повинен перевищувати трьох робочих днів з дня надходження належно оформлених документів.

Юридичній особі видається свідоцтво про державну реєстрацію, яке містить у собі:

- найменування юридичної особи;

- ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України;

- місцезнаходження юридичної особи;

- місце і дату проведення державної реєстрації;

- відомості про державного реєстратора.

2.2 Порядок припинення юридичних осіб

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність. Такими обставинами можуть бути:

а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення будівництва об'єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження);

б) закінчення певного строку, на який було розраховано Діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо).

Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються. [23]

Підприємство ліквідується також у випадках:

а) визнання його банкрутом;

б) якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності;

в) якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

г) з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах.

Формами припинення юридичних осіб є:

а) ліквідація (ст.110 ЦКУ)

б) реорганізація (ст.106,107 ЦКУ)

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію юридичної особи створюється, ліквідаційна комісія.

Ліквідаційна комісія або інший орган, що здійснює ліквідацію, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію та про порядок і строки пред'явлення кредиторами претензій. Водночас вживаються заходи зі стягнення дебіторської заборгованості підприємству і виявлення претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власникові чи органу, який призначив ліквідаційну комісію. [20]

Претензії кредиторів до підприємства, що ліквідується, задовольняються з майна цього підприємства. При цьому у першу чергу погашаються борги перед бюджетом і компенсуються затрати з рекультивації земель, що перебували у користуванні підприємства.

Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх пред'явлення, задовольняються з майна підприємства, що залишилося після першочергових вимог та інших претензій, виявлених або заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені внаслідок недостачі майна, вважаються погашеними. Так само погашеними вважаються претензії, не визнані ліквідаційною комісією, якщо кредитори протягом місячного строку з дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не пред'являть позову до суду про задоволення їхніх вимог. При ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу видається йому у грошовій формі або цінними паперами після задоволення вимог кредиторів.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів та членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника.

При ліквідації кооперативу майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу. Майно ліквідованої громадської організації передається її вищестоящій організації, а у разі відсутності такої -- відповідному органові на громадські потреби. Майно, що залишається після задоволення вимог усіх кредиторів ліквідованої міжколгоспної, державно-колгоспної або іншої державно-кооперативної організації, розподіляється між її учасниками пропорційно до їхніх внесків.

Законом України Про громадські об'єднання від 22.03.2012 № 4572-VI (п.2 ч.1 ст.25, ст.28) передбачено й примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднань громадян. Зокрема, за позовом уповноваженого органу з питань реєстрації на підставі рішення суду об'єднання громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадку порушення громадським об'єднанням вимог статей 36, 37 Конституції України, статті 4 цього Закону. Заборона громадського об'єднання має наслідком припинення його діяльності у порядку, встановленому цим Законом, та виключення з Реєстру громадських об'єднань. [5]

Однією з підстав ліквідації юридичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності є банкрутство. Відповідно до ст. 1 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом від 14.05.1992 № 2343-XII під банкрутством розуміється визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. [7]

Визнання юридичної особи банкрутом здійснюється судом за заявою будь-кого з кредиторів або самого боржника. Кредитор може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи у разі коли остання неспроможна задовольнити протягом одного місяця визнані нею претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами. Боржник може звернутися до суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове і майнове становище.

Після прийняття заяви суд не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає боржникові, кредиторам і банкам, які здійснюють розрахунково-касове обслуговування боржника, ухвалу про порушення провадження у справі. Не пізніше як через місяць після цього суд у попередньому засіданні оцінює подані документи, заслуховує пояснення сторін і банків і в разі потреби призначає розпорядника майном боржника і зобов'язує заявника подати до офіційного друкованого органу Верховної Ради чи Кабінету Міністрів оголошення про порушення справи про банкрутство. Розпорядником майна боржника може бути призначений банк, фонд державного (комунального) майна або інша особа за пропозицією боржника чи кредиторів. Повноваження розпорядника майна втрачають силу з моменту утворення ліквідаційної комісії.

У місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство кредитори подають до суду письмові заяви з майновими вимогами до боржника, які суд визнає або відхиляє. У цей же строк суд виносить ухвалу, в якій зобов'язує всіх осіб, що подали заяви з майновими вимогами, скликати збори за їх участю, на яких у разі потреби створюється їх повноважний комітет. Якщо є фізичні чи юридичні особи, які бажають взяти участь у санації (оздоровленні фінансового стану) боржника, то вони повинні у той же місячний строк подати до суду заяви з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. Санація можлива за умови, що збори (комітет) кредиторів погодилися на її проведення. Право вибору умов проведення санації шляхом реорганізації, приватизації залишається за боржником у разі якщо він сам звернувся до суду із заявою про визнання його банкрутом.

Суд приймає або ухвалу про проведення санації, або постанову про визнання боржника банкрутом у разі відсутності пропозицій щодо проведення санації чи незгоди кредиторів з умовами її проведення. У постанові про визнання юридичної особи банкрутом визначаються ліквідатори з числа представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також фонду державного (комунального) майна, якщо банкрутом визнано державне підприємство. На ліквідаторів, які утворюють ліквідаційну комісію, покладаються обов'язки проведення процедури задоволення вимог кредиторів.

Існує черговість задоволення претензій кредиторів при ліквідації юридичної особи внаслідок визнання її банкрутом.

Відповідно до ст. 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з коштів, виручених від продажу майна банкрута. [7]

У першу чергу - покриваються вимоги щодо виплати заборгованості із заробітної плати перед працюючими та звільненими працівниками банкрута, грошові компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки та додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, інші кошти, належні працівникам у зв'язку з оплачуваною відсутністю на роботі (оплата часу простою не з вини працівника, гарантії на час виконання державних або громадських обов'язків, гарантії і компенсації при службових відрядженнях, гарантії для працівників, що направляються для підвищення кваліфікації, гарантії для донорів, гарантії для працівників, що направляються на обстеження до медичного закладу, соціальні виплати у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності за рахунок коштів підприємства тощо), а також вихідної допомоги, належної працівникам у зв'язку з припиненням трудових відносин та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інше соціальне страхування, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі;

вимоги кредиторів за договорами страхування;

витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі:

витрати на оплату судового збору;

витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їхніх коштів;

витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство, введення процедури санації, визнання боржника банкрутом;

витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута;

витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною;

вимоги щодо виплати основної грошової винагороди арбітражному керуючому;

вимоги щодо відшкодування витрат арбітражного керуючого, пов'язаних з виконанням ним повноважень розпорядника майна, керуючого санацією боржника або ліквідатора банкрута;

витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута;

витрати Гарантійного фонду виконання зобов'язань за складськими документами на зерно, пов'язані з набуттям ним права регресної вимоги щодо зернового складу, - у розмірі всієї виплаченої ним суми відшкодування вартості зерна.

У другу чергу задовольняються вимоги із зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації у ліквідаційній процедурі відповідних платежів, у тому числі до Фонду соціального страхування України за громадян, які застраховані в цьому фонді, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, зобов'язань із сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інше соціальне страхування, крім вимог, задоволених позачергово, з повернення невикористаних коштів Фонду соціального страхування України, а також вимоги громадян - довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом.

У четверту чергу задовольняютьсявимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.

У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного капіталу підприємства;

вимоги щодо виплати додаткової грошової винагороди керуючому санацією або ліквідатору у частині 5 відсотків обсягу стягнутих на користь боржника активів (повернення грошових коштів, майна, майнових прав), які на дату порушення провадження у справі про банкрутство перебували у третіх осіб;

вимоги щодо виплати додаткової грошової винагороди керуючому санацією або ліквідатору у частині 3 відсотків обсягу погашених вимог конкурсних кредиторів, які підлягають позачерговому задоволенню та віднесені до конкурсних згідно з цим Законом;

У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

У разі недостатності майна для повного задоволення всіх вимог однієї черги претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не задоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

В разі неплатоспроможності боржника до нього можуть застосовуватися не лише санація або ліквідація, але й процедури з реструктуризації, які включають проведення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства з метою відновити його платоспроможність.

При реорганізації також відбувається припинення юридичної особи, але її справи і майно переходять до іншої юридичної особи у порядку загального правонаступництва. [16]

Сама реорганізація здійснюється в різних формах: шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення або перетворення.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання -- це форма реорганізації, за якої одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Приєднувана організація припиняє свою діяльність.

Зворотний процес має місце при поділі й виділенні. Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникає дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється. При виділенні немає припинення юридичної особи. З її складу лише виділяється нове соціальне утворення, яке наділяється правами юридичної особи.

Своєрідною формою реорганізації юридичних осіб є їх перетворення. Суть перетворення полягає в тому, що на основі юридичної особи створюється нова організація, яка має інший профіль, цілі діяльності, структуру тощо, але приймає всі активи і пасиви свого попередника. При злитті і поділі юридичних осіб майно (права та обов'язки) переходить до новоутворених юридичних осіб. У разі приєднання однієї юридичної особи до іншої її майно переходить до останньої. Майно переходить до правонаступника в день підписання передаточного балансу, якщо інше не передбачено законом або постановою про реорганізацію.

Правонаступник відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, що припинила своє існування, у повному обсязі, тобто і тоді, коли одержані активи не покривають усіх вимог кредиторів. При поділі і виділенні правонаступники відповідають за боргами попередника пропорційно до часток одержаного ними майна, зазначених у розподільчому балансі.

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності не лише при приєднанні до неї інших юридичних осіб, а й шляхом відкриття філій і представництв. Філія юридичної особи -- це структурно і територіальне відокремлена її частина, яка за своїм місцезнаходженням виконує всі або найголовніші функції самої юридичної особи: виробничу, наукову тощо. [18]

Представництво -- теж частина юридичної особи, але воно здійснює лише деякі функції від імені юридичної особи поза її місцезнаходженням (укладає договори, дає згоду на оплату рахунків тощо). Філії і представництва не мають прав юридичної особи. Керівник філії або представництва діє на підставі довіреності, одержаної від юридичної особи. [15]

Відповідно до ст. 95 ЦК України юридична особа може відкривати філії і представництва в порядку, встановленому законодавчими актами. Зокрема, створення філій, представництв, відділень та інших відокремлених підрозділів підприємств, об'єднань, організацій та установ здійснюється у тому самому порядку, що його встановлено для створення цих організацій.

Крім понять "філія" і "представництво", у практиці трапляються поняття дочірньої організації, хоч воно в законі не визначене. Дочірньою може визнаватися організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй частини свого майна у повне господарське відання або оперативне управління для досягнення цілей, визначених засновником. Засновник затверджує статут дочірньої організації, призначає її керівника та здійснює щодо неї інші права власника, передбачені законодавчими актами. Дочірня організація зазначається у статуті організації, яка її створила. Проте дочірня організація не відповідає за боргами своєї основної організації, а остання -- за боргами дочірньої організації. При неплатоспроможності (банкрутстві) засновника стягненнями за його боргами може звертатися на майно дочірньої організації за умови ліквідації останньої і після задоволення претензій її кредиторів.



3. Юридична особа у зарубіжному праві

3.1 Поняття, ознаки та порядок виникнення юридичних осіб у зарубіжних правопорядках

Питання визначення поняття юридичної особи є одним із найбільш дискусійних у цивілістиці різних країн світу. Незважаючи на відсутність єдиного доктринального підходу до сутності інституту юридичної особи, у науці, законодавстві та судовій практиці держав світу неодноразово робились спроби надати визначення такій правовій категорії, як юридична особа.

Аналіз іноземної цивілістичної доктрини і законодавства засвідчує, що поняття юридичної особи є невизначеним у цивільних кодексах та законах. Законодавчі документи більшості західних країн не наводять тлумачення терміна "юридична особа", у тому числі чинні цивільні кодекси деяких держав. Такого підходу дотримувалися і автори одного з найбільш відомого і авторитетного Цивільного кодексу Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона), у тексті якого до 1978 р. був відсутній сам термін "юридична особа". І тільки з 4 січня 1978 р., як підкреслено у науковій літературі, законом "Про товариства" було введено поняття юридичної особи до ЦК Франції.

Подібна ситуація спостерігається і в інших цивільно-правових кодифікаціях. Наприклад, у Цивільному кодексі Італії 1942 р. у розділі, який містить загальні положення про юридичні особи, наводиться лише їх класифікація.

В інших випадках цивільні кодекси та цивільно-правові акти обмежуються лише най загальнішими та стислими формулами.

Легальну дефініцію поняття юридичної особи містять закони небагатьох держав, серед яких виокремлюються країни Латинської Америки. Наприклад, відповідно до § 545 Цивільного кодексу Чилі 1855 р. юридичною особою визнається фіктивна особа, яка здатна мати права та нести цивільно-правові обов'язки, вступати у правові і неправові відносини, представляти себе у суді та поза судом. Аналогічне визначення міститься в цивільних кодексах Колумбії, Сальвадору, Еквадору.

Стаття 52 Швейцарського цивільного уложення 1907 р. визначає юридичні особи як об'єднання осіб, які мають корпоративний устрій, та самостійні установи, засновані для будь-якої особливої мети. Такі об'єднання набувають статусу юридичної особи шляхом внесення їх до торгового реєстру.

Звід англійського цивільного права від 1938 р. у главі II, яка має назву "Юридичні особи (об'єднання осіб)", містить статтю 14, де зазначено, що об'єднання осіб можуть бути корпоративними (тобто такими, що утворюють корпорацію) та не корпоративними (тобто такими, що не утворюють корпорацію). Серед юридичних осіб Звід у ст. 16 виділяє "корпорацію в силу давності", під якою розуміється об'єднання осіб, яке користується правами корпорації з незапам'ятних часів.

Чинне Німецьке цивільне уложення 1896 р. (надалі - НЦУ) містить окрему главу за назвою "Юридичні особи", в якій юридичні особи розподіляються на товариства та установи, при цьому зазначено, що товариства можуть бути такими, які не мають за мету ведення господарчого підприємства (§ 21), та такими, що мають за мету ведення господарчого підприємства (§ 22). Водночас, за правом Німеччини юридичними особами визнаються об'єднання осіб та (або) капіталів, а також об'єднання цільового майна, які закон визнає як самостійні суб'єкти майнових відносин.

Новітні, сучасні кодифікації приватного права надають більш розгорнуте визначення юридичної особи. Зокрема, Цивільний кодекс Квебеку 1991 р. у статтях 298-320 встановлює, що юридичні особи володіють правосуб'єктністю, створюються в організаційно-правових формах, що передбачені законом, а в окремих випадках - безпосередньо законом. Вони наділені всіма цивільними правами, відокремленим майном, мають немайнові права та обов'язки, що відповідають їх природі, володіють дієздатністю, необхідною для здійснення їх прав та обов'язків. Юридичні особи відмінні від своїх учасників; вони діють через свої органи, такі як правління та збори учасників. Учасники юридичної особи несуть відповідальність перед нею в межах зроблених ними вкладів, якщо законом не передбачено інше.

У Франції статус юридичної особи, відповідно до наукової французької доктрини, мають об'єднання осіб та (або) капіталів, що існують з юридичної точки зору самостійно та незалежно від осіб, які до них входять. Такі об'єднання визнаються юридичними особами після їх реєстрації у відповідному державному органі або реєстрі - торговому реєстрі, префектурі тощо. А у 1984 р. Касаційний суд Франції виніс рішення, відповідно до якого статус юридичної особи може бути визнано за будь-яким об'єднанням осіб, що має мету, яка є ясно вираженою та такою, що не суперечить закону.

Таким чином, у цілому під юридичною особою в західних правових системах розуміють організацію або установу, що виступає як самостійний учасник цивільних правовідносин.

Термін "юридична особа", який існує нині, є загальновизнаним у більшості країн. Але в деяких державах поряд з ним існують і інші терміни. Наприклад, французький ЦК застосовує термін "моральна особа" (personne morale або personnaliter morale), який сьогодні у літературі практично не зустрічається. Він насамперед позначав усе те, що виходило за рамки фізичного. В англо-американському праві розповсюдженим є термін "корпорація" (corporation). А у наукових працях юристів минулих часів зустрічались терміни "містична", "фіктивна" та "штучна" особа (persona mysticae, persona ftctae).

У зв'язку з деякою неповнотою законодавчого регулювання поняття юридичної особи чимало питань щодо юридичної особи відповідного утворення вирішуються судами іноземних держав у межах конкретних справ, які ними розглядаються.

Зокрема, інститут юридичної особи в англо-американському праві було сформовано судовою практикою. Саме прецедентним правом Англії були встановлені принципи діяльності юридичної особи: 1) за позовом про відшкодування шкоди, заподіяної компанії неправомірними діями її посадової особи, як позивач повинна виступати компанія, а не будь-який її учасник; 2) не має значення обсяг повноважень особи, яка уклала угоду від імені компанії, якщо угода створює відносини, які компанія має право здійснювати; 3) при укладанні компанією договору, який не відповідає цілям, зазначеним в її статуті (меморандумі), договір не має наслідків для компанії, навіть при подальшому схваленні учасниками; 4) компанія не має права випускати акції зі знижкою; 5) самостійну правосуб'єктність мають компанія та її пайовик, який володіє практично всіма паями такої компанії, а також визнано правомірність договірних відносин поміж компанією та таким пайовиком.

Сучасна цивілістична доктрина Великої Британії при визначенні поняття "юридична особа" частіше оперує терміном "компанія" та формулює його таким чином: 1) учасники компанії несуть відповідальність за зобов'язаннями компанії в межах вартості належних їм паїв; 2) майно компанії відокремлене від майна її учасників; 3) компанія існує незалежно від її учасників; 4) компанія як самостійний суб'єкт права від свого імені може укладати угоди та виступати як позивач та відповідач. Таким чином, англійське право не надає легальної дефініції поняттю юридичної особи і розуміє під нею у загальному вигляді компанію, що складається із сукупності осіб та являє собою єдине ціле, відмінне від осіб - її учасників.

У США юридична особа здебільшого трактується як "корпорація", поняття та основні ознаки якої були сформовані відповідними судовими прецедентами. Свого часу, в 1819 р., в узагальненому вигляді ці питання були відображені Верховним судом США таким чином: "Корпорація являє собою штучне утворення, невидиме, невідчутне, таке, що існує лише у припущенні права; воно має лише ті властивості, які або виразно надає йому статут, або притаманні самому його існуванню". Сучасна наукова доктрина США визначає корпорацію як штучне утворення, що має статус особи та існує незалежно від її учасників, наділене здатністю безперервного право наступництва незалежно від змін у складі Його членів, на визначений строк або безстроково, та таке, що діє як організація або окрема особа у справах, які належать до загальної мети корпорації, в межах влади та повноважень, що покладені законом на таку особу.

Найбільш загальне визначення юридичної особи нині міститься у проекті Конституції ЄС від 2003 р. Зокрема, у ст. ІІІ-27 Секції І Титулу III "Зовнішня політика та дії" запропоновано таке: "Компанії або фірми" означають компанії або фірми, засновані відповідно до цивільного або торгового права, включаючи об'єднання осіб або інші юридичні особи, які керуються публічним або приватним правом, у тому числі й такі, що не мають за мету отримання прибутку2.

Важливо зазначити, що на відміну від 1950-1960 pp. законодавство багатьох країн, у тому числі і вітчизняне, сьогодні визнає юридичними особами організації що утворені однією особою.

До них можна віднести акціонерні товариства, у процесі діяльності яких акції виявились зосередженими у руках однієї особи, та корпорації, засновані однією особою (one-man company). Якщо раніше законодавство передбачало мінімум засновників юридичної особи, то сьогодні у ряді західних країн, зокрема у Франції (з 1966 p.), Німеччині, Фінляндії та США (штати Айова, Вісконсін, Кентуккі, Мічиган, Аризона, Нью-Йорк) право створювати юридичну особу у законодавчому порядку закріплено за одним засновником.

Тому сучасна правова доктрина сьогодні здебільшого під юридичною особою традиційно розуміє не тільки колективні утворення, а й так звані "компанії однієї особи", "одноособові товариства" та інші не колективи і суб'єкти права: так, у США - це "one-man company"; у Франції - "la societe unipersonelle"; у Німеччині - "Einmanngesellschafl". Ця правова форма функціонування конструкції юридичної особи вже протягом тривалого часу використовується у зарубіжних правових системах. Наприклад, у Німеччині ще у 1970-х pp. серед 42 000 товариств з обмеженою відповідальністю 9300, тобто 22%, були товариствами однієї особи.

Незалежно від того, що зарубіжні доктринальні підходи та іноземні джерела правового регулювання щодо поняття юридичної особи містять різні підходи та визначення цієї правової категорії, в узагальненому вигляді можна виокремити такі ознаки юридичної особи: 1) юридична особа існує незалежно від складу учасників, що входять до неї; 2) юридична особа володіє самостійною волею, яка не співпадає із волею окремих її учасників; 3) юридична особа має майно, відокремлене від майна її учасників; 4) юридична особа несе самостійну відповідальність за своїми боргами всім майном, що закріплене за нею; 5) юридична особа має право вчиняти від свого імені угоди, що дозволені законом; 6) юридична особа може виступати в юрисдикційних органах від свого імені.

Порядок виникнення юридичної особи залежить від сфери діяльності, для якої створюється юридична особа, а також від виду юридичної особи.

Незважаючи на те, що юридичні особи можуть утворюватись різними способами, існують "стандартні" способи виникнення юридичних осіб, які характерні для всіх країн або їх більшості. Такими способами є: дозвільний, розпорядчий, нормативно-явочний.

У розпорядчому порядку виникають та припиняють свою діяльність насамперед юридичні особи публічного права. Більшість юридичних осіб приватного права виникає в нормативно-явочному або дозвільному порядку.

Нормативно-явочний порядок передбачає наявність закону, що визначає порядок виникнення, діяльності та ліквідації певних видів юридичних осіб. Виконання вимог такого закону є підставою для заснування юридичної особи, створення якої посвідчується фактом її реєстрації в установленому порядку. Таким чином, за такого порядку юридичні особи, які створюються, повинні відповідати вимогам загального закону, який допускає існування визначеного виду юридичних осіб. Тобто в країнах, які застосовують нормативно-явочний порядок, існує загальний нормативний акт, що регулює порядок виникнення та діяльність юридичних осіб. Для створення таких юридичних осіб не вимагається будь-якого спеціального дозволу з боку держави. Вони повинні лише здійснити передбачену законом реєстрацію в державних органах, після чого набувають статус юридичної особи. Такий порядок є найбільш розповсюдженим у світовій практиці створення юридичних осіб.

У деяких державах для створення юридичної особи вимагається позитивно виражений намір певного об'єднання діяти як той суб'єкт, що передбачений статутом цього об'єднання. Наприклад, відповідно до Закону Франції "Про асоціації" від 1 липня 1901 р. асоціації, які дозволені законом (так звані "асоціації, що заявлені"), набувають статус юридичної (моральної) особи (personnalitef morale) після реєстрації у відповідній префектурі. Проте основною ознакою того, що така асоціація за французьким правом має статус юридичної особи, є факт існування асоціації незалежно від осіб, що входять до її складу. У зв'язку із цією обставиною порядок, на підставі якого створюється дана юридична особа, інколи називають явочним.

Дозвільний порядок для створення юридичної особи вимагає отримання її засновниками дозволу компетентного органу державної влади. Цей порядок передбачає, що юридична особа створюється в силу індивідуального дозволу, який надається уповноваженим належним державним органом - главою держави, парламентом, урядом, міністерством. При цьому такий орган може вирішувати питання доцільності утворення конкретних юридичних осіб.

Наприклад, за правом Німеччини союзи, метою діяльності яких є отримання прибутку, повинні отримати відповідний дозвіл від уряду тієї федеральної землі, на території якої вони будуть розташовані.

Слід підкреслити, що доктрина деяких зарубіжних країн, зокрема, Великої Британії, вирізняє чотири способи виникнення юридичних осіб: 1) в силу незапам'ятної давнини виникли організації релігійного характеру (проте даний спосіб не має практичного значення внаслідок внутрішньої природи); 2) на підставі королівської Хартії, тобто за спеціальним рескриптом монарха (згідно з цією підставою створюються лише ті юридичні особи, які мають важливе значення для держави, наприклад, Банк Англії); 3) на основі спеціального акта парламенту, у тому випадку, коли парламент приймає спеціальний закон про створення компанії; 4) на підставі загального акта парламенту, яким, наприклад, є Закон "Про компанії" 1985 р., відповідно до якого створюються практично всі юридичні особи (компанії) Великої Британії.

Юридична особа за закріпленим правилом наділена загальною правоздатністю, і лише, як виняток, може бути наділена спеціальною правоздатністю.

Зарубіжне законодавство під загальною правоздатністю юридичної особи розуміє здатність її набувати цивільні права та нести цивільні обов'язки у тому ж обсязі, як і фізична особа, за виключенням тих, які є невід'ємними (природними) властивостями людини (наприклад, складання заповіту, укладання шлюбу тощо).

При спеціальній правоздатності юридична особа має право вступати лише у такі цивільні правовідносини, що передбачені для неї законом, статутом або засновницьким актом.

Наприклад, спеціальною (або виключною) правоздатністю наділені державні (публічні) корпорації у США та Великій Британії (які відносять до так званих квазіпублічних юридичних осіб). Так, укладені ними угоди, що виходять за межі спеціальної правоздатності, вважаються нікчемними.

Дієздатність юридичної особи визнається всіма зарубіжними країнами як законодавством, так і судовою практикою. Водночас відмінними є форми та методи такого визнання.

Зокрема, Швейцарським цивільним уложенням передбачено, що юридична особа дієздатна з моменту утворення нею органів, які виражають її волю відповідно до закону або статуту (ст. 54). Ці органи зобов'язують юридичну особу укладанням ними юридичних угод, а також іншою своєю діяльністю (ст. 55), тобто юридична особа несе як договірну, так і позадоговірну відповідальність за дії осіб, які входять до складу її органу.

3.2 Класифікація юридичних осіб у праві зарубіжних держав

Питання класифікації юридичних осіб у праві зарубіжних країн вирішується неоднозначно. Наявність різних систем поділу юридичних осіб пов'язана насамперед із національними особливостями останніх у різних державах, а також із специфікою окремих "родин правових систем" та різними критеріями класифікації.

Загалом розмежування юридичних осіб за видами можна здійснити за різними критеріями. Так, в іноземних правопорядках виділяють декілька критеріїв класифікації: за природою правового акта, на підставі якого виникає юридична особа; за характером об'єднання; за організаційно-правовою формою юридичної особи; за відмінностями правового режиму майна юридичних осіб; за колом дій, які вправі здійснювати юридична особа для набуття прав та обов'язків; за особливостями окремих правових систем.

Класифікація юридичних осіб перш за все спрямована на те, щоб виділити різні типи цивільної правосуб'єктності юридичних осіб та, відповідно, різні види юридичних осіб, які є носіями цих типів. Керуючись цією обставиною, можна встановити теоретичне та практичне значення класифікації юридичних осіб. Теоретичне значення полягає в тому, що класифікація дозволяє проникнути в сутність цивільної правосуб'єктності, виявити фактори, які впливають на типи правосуб'єктності. Практичний аспект виражається в диференційному підході до аналізу правового положення різних видів утворень, а отже, і вирішення ряду практичних питань.

Класифікація юридичних осіб у цивільному праві окремих країн залежить насамперед від національних особливостей юридичних осіб.

Наприклад, право Німеччини передбачає приватні та публічні установи, союзи, акціонерні товариства (Закон "Про акціонерні товариства" від 6 вересня 1965 р.) та товариства з обмеженою відповідальністю (спеціальний закон від 1976 р.), публічні товариства (спеціальний закон від 5 серпня 1964 р.); право Франції - союзи та акціонерні (анонімні) товариства, об'єднання за економічними інтересами; право Великої Британії - юридичні особи, які інкорпоровані на підставі акта парламенту (або королівської хартії), компанії з обмеженою та необмеженою відповідальністю; право США - корпорації, які мають або не мають за мету отримання прибутку, а також різного роду урядові корпорації.

Слід підкреслити, що легалізовані в деяких країнах види юридичних осіб мають різний характер діяльності та організаційну структуру. Разом із тим, усіх їх можна поділити на дві групи, які є принципово відмінними. Найбільш загальною класифікацією юридичних осіб є їх поділ на дві великі групи: 1) юридичні особи публічного права); 2) юридичні особи приватного права.

Принципове розмежування цих двох груп проводиться за природою правового акта, який був підставою для виникнення відповідного суб'єкта. Так, юридичні особи публічного права виникають на підставі публічно-правового акта (закону, адміністративного акта), а юридичні особи приватного права - на підставі приватноправового акта. При цьому юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення спеціальних функцій, не обумовлених їх участю у цивільному обороті.

Поділ юридичних осіб на дві основні групи відбувається не лише на теоретичному, а й на законодавчому рівні. Зокрема, такий поділ можна проілюструвати на прикладі Німецького цивільного уложення, де його закріплено у першій книзі § 89. За французьким правом усі юридичні особи також поділяються на публічні (personnes morales de droit publik) та приватні (de droit privet).

До юридичних осіб публічного права належать ті, які наділені владними повноваженнями: адміністративно-територіальні одиниці, різні державні органи та установи, торгово-промислові палати, а також установи та організації соціальної сфери, які здійснюють просвітницьку, культурну, наукову, лікувальну діяльність: університети, ліцеї, музеї, лікарні тощо. Зокрема, публічними юридичними особами, наприклад, у Франції, визнаються держава, державні установи, колективні органи управління регіонами, департаменти, общини, комуни, державні навчальні заклади, торгові палати, благодійні організації, професійні союзи; в Італії - провінції та комуни. В Німеччині існує розгалужена система юридичних осіб публічного права; насамперед, це федеральні державні установи (oberste Bundesbehurden, Bundesoberbehuxden, Zentrale Bundesbehurden), у тому числі Уряд, Федеральний банк, Федеральна рахункова палата, Патентне відомство, Федеральна пошта, Міністерство іноземних справ, інші федеральні міністерства та відомства, а також землі, комуни та общини, фонди тощо. В США юридичними особами публічного права є держава (федерація та окремі штати), державні органи - муніципалітети, департаменти, незалежні агентства тощо.

Юридичні особи приватного права утворюються суб'єктами права різних держав як колективні або такі, що засновані на власності однієї приватної особи. Спроби визначення даної групи юридичних осіб як самостійних суб'єктів майнових відносин здійснювались неодноразово, що знайшло своє відображення у зарубіжних нормативно-правових актах.

Зокрема, до юридичних осіб приватного права загалом відносять торгові товариства (у Франції виділяють також цивільні товариства) та монополії.

Серед сучасних торгових товариств виокремлюють статутні, договірні, персональні та колективні. У деяких країнах їх поділяють ще на більш дрібні групи. Наприклад, у Франції до числа договірних відносять повне та командитне товариство, а до статутних - акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та акціонерну командита.

У Німеччині торгові товариства посідають особливе місце серед юридичних осіб приватного права; вони визнаються такими незалежно від предмета діяльності. До кола договірних товариств, поряд з повним (§ 105 НЦУ) та командитним товариством (§161 НЦУ), належать негласні товариства (§ 335 НЦУ)2, прості товариства.

Для англо-американського права типовими юридичними особами приватного права є публічні компанії (public companies), які з класичними юридичними особами публічного права мають схожу назву, але відмінні за суттю.

У Великій Британії приватна компанія (private company) існує з початку XX ст. Спеціальним Законом 1980 р. було закріплено розмежування між приватною та публічною компаніями. Так, приватна компанія користується певними перевагами; для початку її діяльності не вимагається промислового свідоцтва; вона може мати лише одного директора; пом'якшеними є вимоги до осіб, які можуть виступати як директори. Закон не передбачає вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу та частини статутного капіталу, що підлягає сплаті на момент державної реєстрації. Натомість у США приватній компанії Великої Британії відповідає закрита корпорація (close corporation), яка була легалізована судовою практикою, та має такі особливі риси: 1) обмежена кількість акціонерів; 2) заборонена публічна підписка на акції; 3) обмежена можливість передачі акцій. За наявності згаданих рис корпорація може вести справи у спрощеному порядку та користуватися привілеями.

У найбільш загальному вигляді товариство - це організація, яка створюється з метою ведення справ з одержанням прибутку.

Щодо різноманіття юридичних осіб у міжнародно-правовій практиці, то можна підкреслити, що внаслідок багатовікових традицій у світі виробились конкретні організаційно-правові форми, які можуть варіювати за назвами залежно від країни, проте правовий статус кожної з форм, незалежно від її назви, приблизно є однаковим. Хоч єдиної класифікації юридичних осіб, безумовно, не існує.

Одним із найпоширеніших поділів юридичних осіб на види є їх поділ з огляду на характер об'єднання (осіб або капіталів) та ступінь відповідальності учасників за зобов'язаннями юридичної особи (усім своїм майном або виключно в межах зробленого внеску). Тому торгові товариства можна поділити також на: 1) "об'єднання осіб" або персональні товариства; 2) "об'єднання капіталів". Сьогодні такий поділ юридичних осіб проводиться у багатьох розвинених зарубіжних правопорядках.

При цьому підставою для "об'єднання осіб" є довірчий характер взаємовідносин учасників та особиста їх участь у веденні справ юридичної особи. "Об'єднання капіталів", у свою чергу, базуються насамперед на майнових зв'язках пайовиків та має за мету концентрацію капіталів та звільнення учасників від ризику, який виникає у процесі господарської діяльності. Саме у зв'язку з даними обставинами "об'єднання осіб" є характерною правовою формою для середнього та дрібного бізнесу, а "об'єднання капіталів" - для сфери великого бізнесу.

У більшості країн континентальної Європи поширений поділ об'єднань підприємців на такі види: повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство. При цьому повне та командитне товариства - це "об'єднання осіб", а товариство з обмеженою відповідальністю та акціонерне товариство - "об'єднання капіталів".

Зокрема, за правом Німеччини по "об'єднань осіб" (Personengesellschaften) належать повні та командитні товариства, що називаються також договірними об'єднаннями (або договірними товариствами), але формально вони не визнаються юридичними особами. На противагу їм, "об'єднання капіталів" охоплюють товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства, які за німецьким правом також називаються статутними об'єднаннями (або статутними товариствами).

Слід наголосити, що рішенням Вищого федерального суду Німеччини від 29 січня 2001 р. статус юридичної особи було визнано також за таким об'єднанням осіб, як просте товариство. Відповідно до цього рішення просте товариство у відносинах з третіми особами від свого імені може укладати договори, мати права та нести обов'язки, виступати у суді та поза судом як позивач та відповідач. Форма простого товариства є основою для правового регулювання діяльності повного та командитного товариств, та у разі наявності прогалин у законодавстві щодо даних видів торгових об'єднань закон передбачає застосування норм про просте товариство.

У Великій Британії та США розрізняють товариства (partnership та limited partnership, які приблизно відповідають повному та командитному товариствам) та корпорації, або компанії (stock corporation та close corporation, private company та limited liability company, які наближуються до європейського поняття акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю). При цьому за англо-американським правом до "об'єднань осіб" належать товариства - partnership та limited partnership, а також товариства з обмеженою відповідальністю, а до "об'єднання капіталів" - корпорації, або компанії, а також акціонерна командита.

Усі види персональних товариств, що об'єднують як капітали, так і спільну діяльність членів товариства, мають характерну особливість особистий елемент, який має важливе значення. Особистий елемент може виявитися, наприклад, в обмеженні права на відступку членства в товаристві, у наданні кожному учаснику права на ведення справ та представництво товариства.

Різновиди "об'єднання капіталів" характеризуються тим, що члени товариства не беруть участь у застосуванні капіталу до процесу відтворення, вони об'єднують лише капітали. Представництво та оперативну діяльність таких товариств здійснюють спеціально створені органи. За зобов'язаннями товариства несе відповідальність саме товариство, яке має статус юридичної особи.

Таку класифікацію юридичних осіб законодавчо закріплено у нормативних актах багатьох країн. Наприклад, Торговий кодекс Португалії від 28 червня 1888 р. у ст. 105 встановлює, що торгові товариства можуть бути таких видів: повне товариство; акціонерне товариство; командитне товариство. Крім них, існують також товариство на паях, які засновуються спеціальним Законом від 11 квітня 1901 р. Повне товариство Португалії характеризується солідарною та необмеженою відповідальністю всіх його членів (§ 1 ст. 105 Торговельного кодексу). Акціонерне товариство - таке товариство, в якому члени обмежують свою відповідальність вартістю акцій, на які вони підписались у капіталі товариства (§ 2 ст. 105). Товариство є командитним за умови, коли один чи більше його членів несуть відповідальність, якби товариство було повним, а інший чи інші - лише надають зумовлену вартість, якою обмежують свою відповідальність у товаристві (§ 3 ст. 105).

Якщо узагальнити підходи іноземних законодавств, то повне товариство можна визначити як об'єднання двох чи більше осіб, які займаються спільною підприємницькою діяльністю. Саме у зв'язку з особистим характером цього виду товариства воно припиняє своє існування у разі вибуття з його складу хоча б одного з його учасників. Майно повного товариства, залежно від специфіки законодавства іноземних держав, може мати різний правовий режим. Так, для повного товариства США і Великої Британії характерним є режим спільної власності його членів, а для повного товариства Німеччини та Франції - режим власності самого товариства.

Прибутки та збитки повного товариства розподіляються пропорційно до внесків його учасників. Управління справами товариства здійснюють усі його члени або декілька учасників, за дорученням усіх членів. Відповідальність по боргах товариства несуть усі члени товариства всім майном, яке особисто їм належить, у солідарній формі.

Усі зазначені обставини і зумовлюють несприйняття великим бізнесом іноземних держав такого виду товариства, як повне.

Командитне товариство складається з двох груп учасників: повних товаришів (учасників), які відповідають по боргах товариства всім своїм майном, та командистів, які беруть участь у діяльності товариства лише своїми внесками, відповідно до яких отримують прибуток, та не беруть участь в управлінні справами і відповідають по боргах у межах своїх внесків.

У зв'язку з тим, що командитне товариство не дає змоги забезпечити повноту влади та отримувати найбільші прибутки, воно не зайшло застосування у сфері великого бізнесу іноземних держав. Керуючись цими обставинами, у законодавстві ряду держав виник новий варіант кома плитного товариства - акціонерна командита. Так, у розвинутих правопорядках континентального права, насамперед у французькому та німецькому праві, традиційно допускається поділ капіталу, що вноситься до команд йти (за суттю - командитного товариства) її вкладниками, на акції, що тягне появу акціонерної командити. Таким чином, в акціонерній командит і капітал командистів (вкладників) поділяється на акції, які можуть вільно відчужуватись.

У теперішній час така юридична особа досить часто являє собою невелике акціонерне товариство, в якому внутрішні відносини його учасників будуються за моделлю кома плитного товариства. Адже один або кілька акціонерів (вкладників) беруть на себе необмежену відповідальність за боргами товариства, набуваючи таким чином становища повних учасників, які здійснюють управління всіма справами, а інші автоматично займають положення командистів, які не мають права голосу та ризикують лише своїм вкладом.

...