Римське право

Размещено на http://allbest.ru

1. Суб'єкт права

Той, хто здатний носити право, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатність -- не природжена. біологічна чи якась інша властивість людини, а соціальне явище, наслідок соціально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою Раб. звільнений з рабства, набуває здатності мати право.

У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби є речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони розглядаються далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність, у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, пере-фіни. вільновідпущеники і колони; за сімейним станом -- глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність.

Стан свободи -- це головний правовий стан - є свобода -- певний мінімум прав, немає свободи -- немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство.

Стан громадянства відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу приводила лише до зміни громадянства: латини, могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називалися середніми і впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності. Сімейний стан поділяв вільних на дві групи: осіб свого права -- глави родини та осіб чужого права. Всі інші члени сім'ї -- так звані підвладні, оскільки вони знаходилися під владою глави сімейства. Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям.

Дієздатність -- це здатність здійснювати юридична значимі дії і відповідати за них.

2. Введення у володіння

Введення у володіння здійснюється за розпорядженням претора чи для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у володіння спадковим майном з метою забезпечення виконання заповідальних відказів.

3. Договір

Договір -- двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату -- виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів -- двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівняно рідко. Предмет договору -- яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовили ся між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон. Договір -- це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Однак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша -- тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки. -- двосторонніми. Одностороннім називається договір (зобов'язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга несе тільки обов'язку (і ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім -- договір (зобов'язання), в якому кожна із сторін має права і обов'язок, наприклад договір купівлі-продажу.

Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного значення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розвивався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.

Пакти -- неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту. Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша -- тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, -- двосторонніми

4. Система римського приватного права

Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: цивільне право; право народів; преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму -- споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкнутого характеру.

Основним джерелом були Закони XII таблиць, прийняті ще в період становлення республіки (451-- 450 рр. до н.е.).

Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму. Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого.

Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами. Саме в цей період (III--І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Середземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Так виникла ще одна система римського приватного права -- право народів як різновид римського цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Названі системи існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивільного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права -- преторське право, що склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.

5. Інституції Юстиніана

Уже Феодосій II мав намір зробити загальний перегляд як конституцій, так і юридичної літератури, і укласти єдиний цілісний звід, але задум свій не здійснив. Виконав цей план у найширшому масштабі візантійський імператор Юстиніан.

Насамперед Юстиніан вирішив упорядкувати конституції, які були видані після Теодозіанського кодексу, і переглянути попередні кодекси, вилучити все застаріле, а діюче об'єднати в один збірник.

З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга І містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. Усередині титулу розміщені окремі конституції у хронологічному порядку.

Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу. Аналогічно побудовані й Інституції Юстиніана.

Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами, і деякі з них набули істотного значення, спричинивши повну реформу в деяких галузях права (наприклад, у галузі спадкування). Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх систематизувати, але його задум залишився нездійсненим. До наших днів дійшло декілька частин збірників новел, які розглядаються як остання, завершальна частина Юстиніанівського законодавства.

На думку Юстиніана, усі названі частини кодифікації мали становити єдиний Звід права, хоча вони й не були тоді об'єднані однією загальною назвою. Лише у Середньовіччі, коли відродилося вивчення римського права (починаючи з XII ст.), весь Юстиніанівський звід набув загальної назви Corpus juris civilis - Звід цивільного права. Під цією назвою він відомий і тепер.

6. Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей.

Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона -- продавець -- бере на себе обов'язок передати іншій стороні -- покупцеві -- у власність яку-небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну. Права і обоє'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Продавець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.

Договір найму речей -- це контракт за яким одна сторона -- наймодавець -- приймає на себе обоє 'язок надати іншій стороні -- наймачу -- в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.

Договір найма послуг -- консенсуальний контракт, за яким одна сторона -- наймит -- приймає на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони -- наймача.

Договір підряду -- консенсуальний контракт, за яким одна сторона - підрядчик -- приймає на себе обов'язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні -- замовнику -- в установлений строк.

Договір доручення -- консенсуальний контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) приймала на себе обоє 'язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії. Договір товариства -- консенсуальний контракт, за яким дві або кілька осіб об'єднувалися для досягнення якої-небудь господарської мети

7. Джерела пізнання римського приватного права

Джерелами пізнання римського приватного права є численні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо. На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знайдених в різних частинах Римської імперії, внаслідок археологічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права. У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правління відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту.

Немало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалізацію норм римського приватного права в дійсному житті. Дуже важливою і цікавою пам'яткою права є юридичні та неюридичні твори. Це передусім твори римських істориків, граматиків (Варрона, Феста, Валерія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських письменників III--II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них писав про землекористування, інший (Цицерон) багато виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав картини римської судової практики. Великий інтерес становлять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).

8. Ознаки юридичної особи

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб'єкта цивільного права є безсумнівною заслугою римського права. Тільки через нього ця юридична форма увійшла в обіг нового європейського права. Але в самому Римі ця форма союзної організації вироблялася повільно і протягом усієї римської історії.

Відомі в Римі різні приватні корпорації, зокрема союзи релігійного характеру, професійні союзи різних ремісників. Подібні приватні корпорації уже згадують Закони XII таблиць. Такі приватні корпорації створювалися без дозволу держави, аби їх діяльність не суперечила діючому праву, і в період республіки їх вже було чимало, наприклад корпорації нижчих службовців при магістратах, корпорації взаємодопомоги (похоронні корпорації). Ці корпорації звичайно мали певну організацію, певне спільне майно - загальну касу, проте майно юридично розглядалося або як власність усіх окремих членів у певних долях, або як майно одного з них -того, хто був скарбником. Однак названі корпорації як єдність, як окрема юридична особа не виступали, і треті особи мали справу тільки з їхніми окремими членами.

Тривалі й наполегливі пошуки фігури юридичної особи знайшли, нарешті, і перше вирішення. У період другої половини республіки, як відомо, у складі Римської держави виявилося багато нових одиниць, за якими було визнано право на внутрішнє самоуправління. Це - міські общини, муніципії, які раніше були самостійними державами, а згодом приєднані до Римської держави.

Рішучий крок був зроблений - юридична особа була створена, хоч на перших порах вона ще не володіла усіма атрибутами, які набула згодом. Вироблений у застосуванні до муніципій, принцип юридичної особи згодом переноситься на різні приватні корпорації, які починають наділятися цивільною правоздатністю на зразок муніципій. Першим кроком і тут було визнання за ними в преторському едикті права позивати і відповідати на суді через своїх представників. За першим кроком були зроблені і наступні, хоч правоздатність корпорацій в деяких окремих випадках все ж залишалася більш вузькою, ніж правоздатність муніципій. Наприклад, муніципії вже з давніх часів могли одержувати майно за заповітними відписами (легатами), іншим організаціям це право було надано значно пізніше. Усе це, однак, були лише окремі обмеження. В принципі корпорації трактувалися як особлива юридична особа, яка може мати права і вступати в юридичні відносини. Усі корпорації в Римі мали назву universitas*

Отже, період пізньої республіки і на початку імперії муніципії та приватні корпорації були визнані як юридичні особи. Щодо державної казни (фіска), то процес'її перетворення в юридичну особу був ще складнішим і тривалішим. Справа в тому, що на перших порах фіск розглядався як особисте майно принцепсів і тому підлягав нормам звичайного цивільного права.

9. Вербальні договори

Вербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошення їх. Звідси і їхня назва -- вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні і встановленні приданого.

Сутність вербальних договорів в найбільшій мірі відображає стипуляція. Це договір, що встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність.

Форма укладення стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва.

Стипуляція -- це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора. Найчастіше Стипуляція застосовувалась для оформлення поруки -- найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань.

Порука -- договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов 'язання боржником. Літеральні (письмові) договори Письмовими контрактами називали договори, які укладалися письмово.

Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі. оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної основи договору

Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф -- фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому.

В період абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже. виникає інша форма літерального контракту -- хірограф -- боргова розписка, що складається від імені першої особи -- боржника -- і підписується ним.

10. Система цивільного процесу

Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді .

Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга -- в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора.

Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгляду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення доцільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт -- поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

11. Поняття володіння

У римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» мало двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності;

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому -- право володіння Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника -- від володільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець -- це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник -- фактичний володар речі й має право власності на неї.

Припускають, що володіння як фактичне обпадання річчю походить від освоєння земель родами. Володіння, основане на праві, -- це вже не володіння, а право власності. Фактичне обпадання річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві.

Володіння як фактичне обладнання річчю -- просто факт. У ранній період римські юристи перший елемент володіння -- фактичне володіння розуміли досить примітивно -- тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обпадання річчю не обов'язково брати її в руки.

Під фактичним обпаданням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності. Другий елемент володіння характеризує суб'єктивне ставлення власника до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Отже, не всяке фактичне обпадання річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі.

Отже. володіння -- це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання -- фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, власник речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає її привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

12. Іпотека

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Ульпіан писав: «У власному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння». Так виникла іпотека -- одна з форм заставного права, яка була досконаліша, ніж попередні. Вона на багато віків пережила своїх творців. Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержцю предмета застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви).

Боржник -- заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, вилучати з речі доходи й під час застави. Це давало йому змогу швидше погасити свої борги, тобто полегшувало його економічне становище. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не відбивалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу. Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше.

Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибрати найбільш вдалий час, вигідного покупця і розрахуватися з боргами. В разі продажу застави боржник зобов'язаний був попередити покупця про це, оскільки застава переносилась на нового власника. Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню і витіснили старі форми застави. Основним для заставодержця за іпотекою було право продати річ в разі невиконання зобов'язання боржником. Договір закладу міг мати й інші побічні умови. Договором закладу могли бути встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу застави. Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави: б) поєднанням в одній особі заставодержця і заставодавця; в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

13. Правоздатність

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного сучасному поняттю визначення правоздатності, хоча й користувалися цим поняттям. Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав:«Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знаходиться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподілі спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився. Моментом народження римські юристи визнавали відділення дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала.

Зрозуміло, правоздатність могла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними представниками здійснювалися будь-які цивільно-правові правочини. Правоздатність припинялася смертю людини. Римське право прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатність відновлювалася, хоча і не завжди в попередньому обсязі. Правоздатність -- це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі -- будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів: права брати законний шлюб, в якому діти набувають статусу римського громадянина, і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо.

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї.

14. Особливості екстраординарного процесу

Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату. Однак з встановленням імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Поступово екстраординарний процес витісняє процес формулярний і до початку періоду абсолютної монархії стає вже єдиним.

Заміна формулярного процесу екстраординарним означала докорінну зміну в ряді основних принципів. Зокрема, розгляд справ втратив публічний характер, усний процес замінювався письмовим, що було порушенням демократичних принципів попередніх видів процесу. Якщо у формулярному процесі розгляд справи по суті і саме рішення в ідеї ґрунтувалися на згоді сторін, то тепер весь процес будується на засадах влади; рішення є не думкою третейського судді, а владним наказом носія влади. Цей загальний характер нового процесу позначається на всьому ході розгляду справи.

Процес розпочинався поданням позивачем скарги, яка заносилась до протоколу судової установи і потім офіційно повідомлялась відповідачу. Виклик до суду здійснювався вже офіційно за участю представника державної влади. Якщо не з'являвся до суду позивач, то справа припинялася. У разі неявки відповідача справа розглядалася заочно.

В екстраординароному процесі зберігся інститут адвокатури, але адвокати перебували під наглядом спеціально призначених чиновників. Уперше встановлюється судове мито на покриття судових витрат.

Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду. Для порушення питання про виконання рішення не треба було, як колись, виконавчого позову, а достатньо простого прохання позивача. Рішення суду виконувалось адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення на майно боржника. Судовий виконавець забирав у відповідача, іноді силою, певну річ, яку згодом продавали, щоб задовольнити претензії позивача. Перенесення стягнення на все майно боржника мало місце лише в тому випадку, коли було декілька кредиторів і всі вони пред'являли претензії до неспроможного боржника, який не віддавав добровільно майно для їх задоволення.

15. Поняття зобов'язання

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права -- це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

Зобов'язання -- це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала або надала.

Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга -- несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сторонами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно.

Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма. Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, зобов'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій

16. Наслідки невиконання зобов'язання

Перш ніж висвітлити наслідки невиконання зобов'язання, слід з'ясувати, що римляни розуміли під невиконанням і неналежним виконанням зобов'язання. Невиконанням та неналежним виконанням зобов'язання вважався відхід від умов договору, порушення будь-якої з вимог його точного виконання. Наприклад, якщо зобов'язання не виконано в обумовлений строк, то це вважалося невиконанням. А коли зобов'язання виконано з запізненням (простроченням), то це - неналежне виконання.

Наслідки в обох випадках були майже однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності. Але форми відповідальності несправних боржників у різні історичні періоди не були однакові. У стародавню епоху відповідальність мала особистий характер: у випадку несплати боргу до боржника застосовувалися (причому самим кредитором) заходи впливу, спрямовані безпосередньо на його особу.

Вказівки на таку особисту відповідальність містяться в Законах XII таблиць. Із спливом часу форми відповідальності пом'якшувались: за невиконання зобов'язання боржники почали відповідати не своєю особою, а майном. У розвинутому римському праві наслідком невиконання або неналежного виконання зобов'язання був обов'язок боржника повернути кредитору заподіяну ним шкоду.

Однак відповідальність боржника наставала лише за певних умов, зокрема - вини: є вина - є відповідальність, немає вини - немає відповідальності. Відомий вже юрист Павло (III ст. н.е.) писав: "Якщо особа зробила все, що належало..., то її вини немає".

Але ж ні норми римського права, ні римська юриспруденція не знали загального поняття вини. Римляни розуміли вину як протиправну поведінку, недотримання поведінки, передбаченої правом. Натомість вони багато уваги приділяли окремим видам вини, зокрема таким як навмисна вина і необережність. Навмисна вина (dolus) - це коли боржник передбачав негативні наслідки своєї поведінки і бажав їх настання. Необережність (culpa) - це коли боржник не передбачав поганих результатів, проте повинен був їх передбачити. Своєю чергою необережність поділялася на грубу і легку. Груба необережність (culpa lata) - це коли не були вжиті необхідні заходи для виконання зобов'язання. Вона, за словами Ульпіана, є наслідком нерозуміння того, що зрозуміло для всіх. Тому груба необережність за своїм значенням дуже часто прирівнювалася до навмисної вини (dolus).

Другий ступінь вини - легка необережність (culpa levis), яка визначалася порівнянням поведінки якогось доброго, турботливого господаря з поведінкою боржника. І якщо поведінка боржника поступалась вимогам турботливого господаря, то така вина визнавалась легкою необережністю. Римське право знало і третій ступінь вини - конкретну вину, яка визначалася шляхом порівняння ставлення особи до власних і чужих справ або речей. Якщо боржник ставився до чужих справ гірше, ніж до своїх, то це конкретна вина. Прикладом конкретної вини можуть служити відносини між товаришами в договорі товариства. Якщо член товариства ставився до справ товариства як до своїх, то його поведінка вважалася бездоганною, в іншому разі вона визнавалася винною.

Із сказаного випливає, що для визначення легкої вини римляни керувалися абстрактними і конкретними критеріями. Абстрактний критерій передбачав дотримання таких вимог, яких дотримувався б найкращий господар, а конкретний критерій не йшов далі тих вимог завбачливості, яких боржник дотримувався у своїх власних справах.

За навмисну вину і грубу необережність відповідальність поставала завжди. За легку необережність - не завжди. Все залежало від того, на чию користь укладено договір. Наприклад, якщо боржник за договором позички одержав від сусіда в користування коня, то він зобов'язаний був берегти його так, щоб повернути в неушкодженому вигляді. Якщо кінь зазнав якихось пошкоджень або загинув, то позичкоодержувач ніс відповідальність за найменшу необережність.

У тих випадках, коли договір укладений на користь кредитора, з якого боржник не мав ніякої вигоди, останній ніс відповідальність лише за навмисну вину і грубу необережність. У випадку рівної вигоди сторін, їх спільного інтересу відповідальність боржника поставала за будь-яку вину.

Отже, за римським цивільним правом кожна особа несла відповідальність лише за свою власну вину. Однак римському праву відома відповідальніть і за чужу вину. Найчастіше це траплялося тоді, коли обов'язок дбайливості і обережності містив у собі обов'язок охорони речі, тобто custodia. Підставою виникнення такої відповідальності могли бути: самостійний договір, додаткова угода до договору, наслідки необережності, які випливали безпосередньо з договору.

Джерела римського права вказують на такі випадки відповідальності за чужу вину: а) коли особа брала на себе обов'язок охороняти чужі речі за винагороду і ці речі викрадено; б) відповідальність власників готелю за речі клієнтів; в) відповідальність власників кораблів за вантаж та речі пасажирів; г) відповідальність довіреної особи за використання третіх осіб, так званих сибститутів, під час виконання договору доручення та в багатьох інших випадках. Підвищена відповідальність власників готелів і кораблів пояснюється частими грабунками і піратськими нападами, організаторами яких були названі особи.

Іншою важливою умовою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання є шкода, заподіяна боржником майну кредитора. З'ясуємо поняття шкода. Майнова шкода (збитки) - не виражене в грошовій сумі будь-яке зменшення наявного майна та інше ураження майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправною дією іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: позитивна шкода та упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - це дохід, який міг би одержати власник від використання речі (втрата можливого прибутку). Наприклад, викрадений в цирку кінь, тобто зменшення майна власника цирку на вартість коня - це позитивна шкода. Але кінь приносив би власнику певну вигоду, якби він виступав у цирку, і якої був позбавлений власник. Це - упущена вигода.

Ступінь вини в цивільному праві не впливає на визначення обсягу відповідальності. Боржник завжди ніс відповідальність у розмірі завданої шкоди. Ступінь вини мала значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності (див. наведений приклад про позичку і поклажу).

Відшкодування збитків було можливе і за інших умов, зокрема: а) коли дійсно порушувались права (а не була лише спроба), причому протизаконно, бо хто здійснює своє право, той не шкодить; б) коли є причинний зв'язок між протиправними діями боржника і шкодою. Наприклад, власник закупив корм для своєї худоби у торговця, а той не доставив його в строк і худоба загинула з голоду. Торговець відповідатиме за невиконання зобов'язання, але не нестиме відповідальності за загибель худоби, бо тут немає причинного зв'язку між його діями та результатом цих дій - адже господар міг купити корм в іншому місці і не доводити свою худобу до загибелі.

У римському праві відомі дві обставини звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: коли мав місце випадок (casus) чи непоборна сила (vis major). Випадок - це обставини, за яких без вини боржника неможливо виконати зобов'язання. Непоборна сила - це дія стихійних сил природи, яку не можна ні передбачити, ні відвернути. Але і в цих випадках були деякі відхилення. Зокрема, в разі односторонніх зобов'язань, якщо предметом була індивідуально визначена річ, то боржник звільнявся від відповідальності. Якщо ж річ була родововизначена, то навіть випадок чи непереборна сила не звільняли боржника від відповідальності, бо римляни вважали, що рід не гине.

На завершення слід відзначити, що розроблена римськими юристами теорія відповідальності за невиконання зобов'язання, а також інше протиправне учинення шкоди виявилася настільки життєстійкою, що збереглася в своїй основі і в наш час.

17. Володіння законне і незаконне

Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізняли володіння законне і незаконне. Вважалося нормальним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є законним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Володільці, які фактично панували над річчю з наміром ставитися до неї як до своєї, проте не мали права володіти, визнавалися незаконними володільцями.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів:

а) незаконне добросовісне;

б) незаконне і недобросовісне.

Добросовісне володіння Ґрунтується на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю. Наприклад, володілець не знає і не може знати, що він не має права володіти річчю, яку купив на ринку у злодія. Недобросовісному володільцеві, навпаки, добре відомо, що він не має права володіти річчю, але він володіє і ставиться до неї як до своєї. Прикладом недобросовісного володіння може служити володіння річчю злодія.

Різниця між добросовісним і недобросовісним володільцями мала значення у ряді правовідносин. Зокрема, тільки добросовісний володілець міг набути за давністю володіння право власності; у випадках, коли власник подав позов про повернення речі від фактичного володільця, недобросовісний володілець речі суворіше відповідав за збереження речі, за плоди від неї і прибутки, ніж добросовісний. Наприклад, добросовісний володілець зобов'язаний був повернути всі наявні плоди на момент пред'явлення позову і повертав одержані прибутки тільки після подання позову; недобросовісний зобов'язаний був повернути одержані прибутки, а також відповідав за ті, які він міг би одержати, але не одержав через недбале використання речі.

Суб'єкти і об'єкти володіння. Відомо, що володіння складається з двох елементів: суб'єктивного і об'єктивного. З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юридичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).

Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.

18. Поняття суду, судового процесу

Здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не містять. Проте зрозуміло, що він виникає одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для утримання в покорі стану рабів. Завдяки розподілу праці охорона інтересів, що зіштовхувалися між собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і права приватного. суд рим юстініан договір

Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом. Майнові спори належало розглядати в цивільних судах. Діяльність суду щодо здійснення правосуддя називається судовим процесом, який залежно від характеру справи, що розглядається, поділявся на кримінальний і цивільний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненні кримінального злочину розглядалися в порядку кримінального процесу. Спори, що виникали між особами з приводу майна (майнові спори), підлягали розгляду в формі цивільного процесу.

Особа, що вважала своє майнове право порушеним і зверталася до суду за його захистом, дістала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензія -- позов. -- відповідача у справі Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом. Особливістю римського цивільного процесу в республіканський період і період принципату є його поділ на дві стадії: розгляд справи в претора та розгляд справи в суді. Перша стадія мала на меті підготовку справи до слухання, друга -- в суді. Це були дві стадії одного і того самого судового процесу, що розглядав одну й ту ж справу в два етапи.

Справа не розглядалася в суді без її розгляду у претора. Закінчення розгляду справи у претора мало місце лише у випадках, коли відповідач визнавав заявлені до нього вимоги і погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо відповідач позов не визнавав, він підлягав обов'язковому розгляду як в стадії (у претора), так і в стадії (в суді) На жаль, немає вірогідних даних щодо пояснення доцільності поділу римського цивільного процесу на дві стадії, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнівним залишається факт -- поділ цивільного процесу на дві стадії значною мірою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

19.Фідуціарна угода

Найбільш рання форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кредитору (заставодержцю) замість одержаних в позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг в строк погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу в строкобов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим, оскільки за умовами договору кредитор ставав власником застави з усіма наслідками, що з цього випливають. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сумління кредитора.

Звідси і назва цієї форми застави -- угода з кредитором, що основана на совісті, довірі. Умови зазначеної форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання юбов'язання різницю також одержував кредитор. Пізніше претори почали надавати позов проти кредитора, якщо той відмовлявся повернути заставу при виконанні зобов'язання боржником. Проте це мало чим полегшувало становище боржника

20. Легати і фідеїкоміси

Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, але й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це є так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги.

Першою історичною формою відписів, відомої ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом з заповітом, були легати. За цивільним правом легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.

За своєю формою і за своїми діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.

1.Legatum per vindicationem - легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа - легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у випадку затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.

2.Legatum per domnationem - легат дамнаційний. За цим легатом легатарію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.

3.Legatum per praeceprionem - легат престаційний. Самими римськими юристами цей легат трактувався по-різному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з декількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки. Прокульянці, навпаки, вважали, що цей легат є лише різновидом першого легату, тобто legatum per vindicationem, оскільки він дозволяв робити відписи і на користь третіх осіб.

4Legatum sinendi modo - легат неперешкоджаючий. За цим легатом спад-коємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.

Слід зазначити, що легати, як і заповіти, підлягали суворому формалізму. Найменша помилка у виборі належної форми легату призводила до його недійсності. Тому в імператорський період поряд з легатами виникає і розвивається інша форма відписів - фідєїкоміси. Зародком цієї форми відписів стали різноманітні неформальні, словесні або письмові прохання особи, яка помирає, до спадкоємця передати щось іншій особі. Таке прохання з юридичного погляду для спадкоємця було зовсім не обов'язковим, а лише справою його совісті (fidei - звідси fideicomisum).

Однак уже з часів Августа імператори стали доручати магістратам, а згодом і фідеїскомісним преторам стежити за тим, щоб такі фідєїкоміси були виконані.

На відміну від легатів фідеїкоміс міг бути покладений не тільки на спадкоємця за заповітом, але й за законом. Фідеїкоміс міг бути зроблений до і після заповіту у вигляді доповнення до нього. Спочатку не вимагалося для його виконання будь-яких формальностей. Але, як правило, фідєїкоміси складалися у письмовій формі на ім'я спадкоємця.

Якщо за допомогою легату можна було відписувати лише частину спадкового майна, то з появою фідеїкомісів стало можливим відписувати всю спадщину. У такому випадку постає універсальний фідеїкоміс.

Фідеїкоміарій мав зобов'язальне право вимагати від спадкоємця видачі спадщини, хоч останній залишався спадкоємцем, і, отже, ніс відповідальність за борги спадкодавця. Зрозуміло, що за таких обставин чекати прийняття спадкоємцем такої спадщини було важко, а тому розпорядження спадкодавця часто залишалися невиконаними. Ось чому за постановою сенату (56 р. н.е.) спадкоємець не відповідав за борги спадкодавця, якщо він переуступив спадщину фідеїкомісарію. У такому випадку обов'язок сплатити борги спадкодавця припадав на останнього. Внаслідок цього фідеїкомісарій ставав універсальним наступником.

Проте за таких умов фідеїкомісарій залежав від спадкоємця, оскільки він міг зруйнувати все право фідеїкомісарія - варто тільки спадкоємцю відмовитися від прийняття спадщини і разом з падінням заповіту відпадає і фідеїкоміс.

У зв'язку з цим з'являється друга постанова сенату (69 - 79 р. н.е.), яка, прагнучи створити для фідуціарія (спадкоємця) інтерес для прийняття спадщини, переносить на всі фідєїкоміси правило, за яким спадкоємець, котрий добровільно приймає спадщину, дістає право на утримання 1/4 частини спадщини. Якщо цей інтерес виявиться недостатньо сильним, то, на прохання фідеїкомісарія, фідуціарій (спадкоємець) може бути змушений до прийняття спадщини у встановленому порядку, і при цьому він позбавляється права на фальцидієву четвертину.

...