Римське право

Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обмеження. .Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.

49. Позадоговірні зобов'язання

Цивільне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція. вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і Люцій ні в яких договірних відносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція -- це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.

50. Роль претора в легісакційному і формулярному процесах

Перетворення застарілого цивільного права в нову систему правових норм здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхилити позов у випадку, коли за цивільним правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношенню, яке відповідно до норм цивільного права судовому захисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з наявності правової норми, а із свого еквітас.

Система норм цивільного права замінюється системою позовів -- з факту надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спрямування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки одним -- справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні -- не було й позову. Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів виводити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уважно слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприклад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти. суддя, встановиш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповідно до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

Формулярний процес: Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у правовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі. лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду Дегісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни За повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того. що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі Обов'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову Зміст спору він викладав в спеціальній записці судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку судочинства

51. Сторони у зобов'язанні

У римському праві, особливо в ранній період, зобов'язання вважалося лише особистим правовим інститутом, особистим зв'язком між кредитором та боржником, і на третіх осіб не поширювалося. Перекладення будь-яких зобов'язань на третіх осіб, що не брали участі у підписанні договору, не допускалося: кредитор не міг передати свої права, а боржник обов'язки на третіх осіб. У зв'язку з особистим характером зобов'язань у такі правові відносини не можна було вступати і через представника. Отже, у зобов'язання вступали тільки особисто дві сторони: кредитор і боржник.

В умовах обмеженого цивільного обороту це не викликало суттєвих незручностей. Однак невдовзі виявилися недоліки такого підходу і тому допускали перехід права кредитора вимагати або права обов'язку боржника у зв'язку з їх смертю на спадкоємців. Визнанню наступництва спадкоємця в правах і обов'язках сприяв сімейний характер власності в стародавню епоху. Безпосередні підвладні домовласники були його обов'язковими спадкоємцями; їхньої згоди на прийняття спадщини не вимагалося тому, що вони і при житті домовласники були учасниками сімейної власності.

З розвитком економічних і товарно-грошових відносин та міжнародної торгівлі виникла потреба у більш досконалому врегулюванні цієї правової проблеми. Заміна сторін у зобов'язанні була прокладена так званою новацією. Новація полягала в тому, що за погодженням з боржником кредитор міг передати своє право вимагати якійсь третій особі, звичайно, за її згодою. Ця третя особа укладала з божником новий договір такого ж змісту і з такими ж зобов'язаннями з боку боржника, як і в попередньому договорі, а попередній кредитор зрікався своєї вимоги.

Слід зазначити, що новація була досить громіздкою і незручною, оскільки боржник, з тих чи інших міркувань, не завжди давав згоду. Однак найголовніше те, що укладанням нового договору не просто скасовувався старий договір, але й припинялися різні форми забезпечення виконання зобов'язання. Усе це треба було оновляти. А тим часом потреба в передачі зобов'язання постійно зростала і тому була винайдена більш досконала форма заміни кредитора, а згодом і боржника.

Відомо, що під кінець формулярного і появи екстраординарного процесу з'явилося судове представництво. Як тільки стало можливим вести справу в суді через представника була введена особлива форма передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії (cessio). За цим способом кредитор, який бажав своїм правом вимоги поступитися іншій особі, призначав її своїм представником у справі стягнення боргу з боржника і передавав їй своє право. Особа, яка поступилася своїм правом вимоги, називалася цедентом, а та, яка набувала це право, називалася цесіонарісм. Останній пред'являв до боржника позов від імені попереднього кредитора (але за свій рахунок) на підставі укладеної з кредитором угоди. Часто в такій угоді вказувалось, що цесіонарій може залишити стягнене з боржника собі, бо саме він набув права на позов і ніс певні витрати.

Отже, цесія - це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Крім того, цесія не скасовувала засоби забезпечення виконання зобов'язання, які були раніше - вони переходили до нового кредитора.

Однак цесія мала і свої недоліки. Спочатку такий порядок перенесення зобов'язань на іншу особу не був нічим гарантований, оскільки кредитор міг у будь-який час позбавити свого представника повноважень. Тому римські юристи вирішили, що таке позбавлення повноважень можливе лише за умови, коли про призначення представника не повідомлено боржника. З часом у класичному римському праві стали повідомляти боржника про вчинену цесію - щоб він сплачував борги не попередньому кредитору, а його представникові.

Предметом цесії в принципі могли бути всі зобов'язання. Проте були й певні винятки, наприклад, не допускалася цесія, коли вимога мала суто особистий характер (зокрема, аліментні вимоги), вимоги, які ґрунтувалися на, імператорських указах, спірні вимоги та деякі інші. Так не допускалася цесія щодо осіб, які користувалися великим впливом, з тим, щоб не поставити боржника у беззахисний стан. Для свого захисту цесіонарій одержував спеціальний позов.

З часом римське право допускало не тільки перенесення вимоги, але й переведення боргу. Однак, якщо заміна кредитора для боржника не мала особливого значення, а за цесії його тільки повідомляли, то зовсім інакше виглядає справа з заміною боржника. Тут боржник набуває суттєвого значення, оскільки для кредитора важливо знати, кому він позичив гроші, чи спроможний цей боржник повернути борг. Ось чому заміна боржника відбувається тільки за згодою кредитора і також шляхом новації, тобто укладення нового договору між кредитором та новим боржником. Тим самим старий договір втрачав свою силу, а новий договір вимагав дотримання таких умов: а) прийняття чужого боргу повинно бути добровільним; б) особа, яка приймає чужий борг, повинна бути сторонньою, а не членом однієї сім'ї; в) переведення боргу слід належно оформити.

Божник був захищений тими ж засобами, якими б він користувався під час захисту своїх прав від того ж цедента. Згодом боржник був поставлений в ще більш вигідне становище, оскільки його права захищалися від спекуляції скуповуванням претензій за зниженими цінами і від лихварства.

Особистий характер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відношення виникало лише між кредитором і боржником Спочатку зобов'язання було абсолютно невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим характером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника.

Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторони -- кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад, договір товариства). Можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, множинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три варіанти, коли на стороні кредитора:

а) одна особа, а на стороні боржника кілька. (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб. на стороні кредитора, а на стороні боржника одна. (боржник один, а кредиторів кілька),

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. (об'єднання фізичних осіб)

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів -- це активне зобов'язання, якщо ж кілька боржників -- пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними. У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і боржника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов'язання тощо). Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлення зобов'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кредитора. а потім і боржника. Почали застосовувати особливу форму передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії - севкіо. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право.

52. Позовна давність

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи -- втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбільшого значення набула позовна давність -- встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними. Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі -- один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність -- ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. Позовна давність могла зупинитися й перерватися.

Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і закладання позову в установленому порядку . Інший випадок перерви позовної давності -- закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку.

В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається. Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної давності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповноліття правомочної особи на закладання позову та інших обставинах, що були перепоною для закладання позову Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже. виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності

Размещено на Allbest.ru