Цивільна юрисдикція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальна характеристика цивільної юрисдикції

1.1 Поняття цивільної юрисдикції та її види

1.2 Поняття “компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду цивільних справ”

1.3 Наслідки порушення правил юрисдикції цивільних справ суду

2. Підвідомчість окремих видів цивільних справ

2.1 Підвідомчість справ, що виникають з цивільних відносин

2.2 Підвідомчість справ, що виникають з житлових відносин

2.3 Підвідомчість справ, що виникають з трудових відносин

2.4 Постанови пленуму вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Коментарі

3. Методи вирішення юрисдикційних проблем

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів громадян і організацій здійснюється різними юрисдикційними органами (загальним судом, господарським та третейським судами, нотаріальними й адміністративними органами та ін.), тому існує проблематика, пов'язана з критеріями віднесення тієї чи іншої категорії справ до розгляду та вирішення її певним органом цивільної чи адміністративної юрисдикції.

Проблема підвідомчості цивільних справ тісно пов'язана з правом на судовий захист. Необґрунтовану відмову в прийнятті позовної заяви варто розглядати як відмову в правосудді.

Значення підвідомчості полягає в тому, що завдяки їй визначається предметна компетенція органів цивільної юрисдикції. Оскільки підвідомчість є міжгалузевим інститутом, то для правильного застосування норм права передбачається доцільним проаналізувати міжпредметні зв'язки цього інституту й охарактеризувати класифікації цивільної юрисдикції.

У чинному законодавстві України закріплено розмежування функцій державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Тобто існують органи, які своїм призначенням мають розгляд певних правових спорів та вирішення правових питань (юрисдикційна діяльність). В силу особливого характеру деяких прав або особливого становища, яке займають суб'єкти права та ін., держава залишає частину функцій по захисту права у віданні адміністративних органів або засновує для захисту окремих прав спеціальні органи. цивільний юрисдикція справа суд

Розмежування компетенції щодо розгляду і вирішення спорів та інших правових питань складає зміст інституту юрисдикції (старий кодекс називав його інститутом підвідомчості цивільних справ). Юрисдикцію ще можна розглядати як певну властивість конкретних правовідносин у разі виникнення спору підпадати під відання (входити до юрисдикції) того чи іншого органу. Або як коло справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або громадського органу.

Відповідно, під судовою юрисдикцією слід розуміти розмежування між судом та іншими юрисдикційними органами повноважень щодо розгляду та вирішення спорів. Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України, відповідно до яких юрисдикція суду поширюється на усі правовідносини, які виникають у державі, постає питання щодо розмежування компетенції з вирішення цивільних справ, що безпосередньо пов'язано із правом на судовий захист.



1. Загальна характеристика цивільної юрисдикції

1.1 Поняття цивільної юрисдикції та її види

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

З поділу системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації випливає поняття цивільної юрисдикції, під якою розуміється компетенція суду щодо вирішення справ у порядку цивільного судочинства.

Статтею 15 ЦПК визначено компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ провадиться за правилами іншого судочинства. Оскільки згідно із ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суди не розглядають у порядку цивільного судочинства лише ті спори, вирішення яких віднесене Конституцією та законами до компетенції КСУ або господарських чи адміністративних судів і здійснюється за правилами судочинства, встановленими, відповідно, Законом України "Про Конституційний Суд України", ГПК і КАС.

Законом передбачено й винятки із загальних правил визначення цивільної юрисдикції. Як зазначалось, спори, що виникають із трудових відносин, розглядаються місцевими загальними судами у порядку цивільного судочинства. Разом з тим, у п. 2 ч. 2 ст. 17 КАС передбачено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з неї. Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. З КАС публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба тощо. Отже, зазначені спори є винятком і не відносяться до цивільної юрисдикції судів.

Виняток із загального правила щодо адміністративної юрисдикції та підсудності адміністративних справ передбачений також у ч. 2 ст. 21 КАС. Так, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Якщо ж вимогу про відшкодування шкоди заявлено окремо від адміністративного позову (наприклад, якщо вже є рішення адміністративного суду про протиправність рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень), то така вимога розглядатиметься місцевим загальним судом за правилами цивільного судочинства, якщо позивачем є фізична особа, або місцевим господарським судом, - якщо позивачем є юридична особа.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Наприклад, у разі подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів або визнання тих рішень, що не підлягають примусовому виконанню (розд. VIII ЦПК); заяви про відновлення втраченого судового провадження (розд. IX ЦПК); скарги на постанову чи ухвалу у кримінальній справі щодо відшкодування шкоди, у випадках, визначених ст. 12 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; виконання судових доручень іноземних судів (ст. 415 ЦПК).

Справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу також відносяться до компетенції місцевих загальних судів (ч. 4 ст. 15 ЦПК).

Отже, вирішуючи питання щодо розгляду справи в порядку цивільного судочинства, суд повинен перевірити дотримання таких умов:

1) наявність між сторонами відносин, врегульованих ЦК, СК, ЗК, ЖК, КЗпП, іншими актами цивільного законодавства;

2) наявність спору про право, що виникає із зазначених відносин;

3) відсутність у законі норми, що прямо передбачає вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Якщо суд, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, з'ясує, що заяву подано з порушенням зазначених вище умов, він постановляє ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК). У разі виявлення порушення цивільної юрисдикції суду на наступних стадіях процесу - ухвалу про закриття провадження у справі. Постановлення відповідних ухвал виключає можливість повторного звернення до суду з таким самим позовом.

У зв'язку з тим, що розгляд і вирішення цивільних справ віднесені до компетенції не лише суду, а й інших органів держави, змішаних органів (комісій по трудових спорах), третейських судів, цивільна юрисдикція поділяється на виключну і численну, залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних юрисдикційних органів або до компетенції декількох.

За виключною юрисдикцією розгляд певної категорії цивільних справ належить виключно до компетенції суду (справи про позбавлення батьківських прав, справи про усиновлення тощо).

Численна юрисдикція передбачає можливість захисту цивільних прав органами державної влади, місцевого самоврядування, нотаріусом, третейським судом тощо.

Залежно від способу вибору юрисдикційного органу з декількох, до компетенції яких може бути віднесена справа, чи недопущення такого вибору, численна юрисдикція поділяється на:

- договірну юрисдикцію, згідно з якою компетенція з розгляду цивільних справ визначається за взаємною згодою сторін. Зокрема, до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виник між ними, за винятком справ, не віднесених ст. б Закону України "Про третейські суди" до їх підвідомчості (справи у спорах, що виникають із сімейних, трудових відносин; справи у спорах щодо нерухомого майна тощо). Рішення третейського суду може бути оскаржено в порядку, передбаченому ЦПК;

- альтернативну юрисдикцію, яка означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, заборгованість за нотаріально посвідченим правочином може бути стягнута шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису або шляхом звернення до суду;

Малюнок - 1.1



- імперативну (умовну) юрисдикцію, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Зокрема, до органів, які розглядають трудові спори, відносяться комісії по трудових спорах, а також районні, районні у містах, міські чи міськрайонні суди (ст. 221 КЗпП). Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, зазначених у статтях 222,232 КЗпП. У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду. Слід зазначити, що цей вид юрисдикції значною мірою втратив своє значення. Це пояснюється тим, що згідно конституційним положенням, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (див. постанову Пленуму ВСУ "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 р. № 9);

- змішану юрисдикцію, яка поєднує ознаки, властиві іншим видам, зокрема альтернативній юрисдикції. Так, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування. Таке звернення не позбавляє особу права на звернення до суду (ст. 19 СК). (Див. малюнок 3)

1.2 Поняття “компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду цивільних справ”

Поняття «компетенція» походить від латинського competentia від competo - взаємно прагну, відповідаю, підходжу. Під компетенцією слід розуміти коло повноважень будь-якої організації (органу), установи чи особи або коло питань, в яких ця особа має певні повноваження, знання, досвід. Виходячи із цього загального поняття слід дати визначення компетенції суду взагалі та окремих видів судочинств і визначити терміни, які характеризуватимуть питання належності спору до відання судової гілки влади.

Під поняттям “цивільна юрисдикція” (компетенція) слід розуміти нормативне визначення компетенції суду з вирішення справ у порядку цивільного судочинства.

Главу 2 ЦПК названо «Цивільна юрисдикція», проте не розкривається сутність цього терміна та інституту, а у ст. 15 ЦІІК йдеться вже про компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ.

Спроба визначити компетенцію суду за ознаками, сформульованими у ч. 1 ст. 15 ЦПК наштовхується на необхідність з'ясувати, які ж конкретно правовідносини можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства. Наведений у ч. 1 ст. 15 ЦПК перелік правовідносин не є вичерпним. Крім того, у ч. 1 цієї норми пропонується визначати підвідомчість справ у порядку цивільного судочинства, виходячи із винятків, тобто крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (адміністративного, господарського).

Тому для сприйняття компетенції суду в цивільних справах необхідно аналізувати ст. 17 КАС, яка встановлює компетенцію адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. А саме компетенція адміністративних судів поширюється на:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

5) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Щодо розмежування компетенції адміністративного та цивільного судочинства, то це положення найскладніше, оскільки в основу компетенції адміністративних органів покладено ознаку - наявність у справі суб'єктів з владними повноваженнями. У «Прикінцевих та перехідних положеннях» ЦПК встановлено, що скарги, заяви щодо нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, подані до набрання чинності цим Кодексом відповідно до глави 39 Цивільного процесуального кодексу України, розглядаються за правилами позовного провадження, встановленими цим Кодексом. Щодо подальшої долі категорії справ, в яких розглядаються скарги на неправильно вчинені нотаріальні дії чи відмови у їх вчиненні, то вона має бути підпорядкована загальним правилам і враховувати, що нотаріуси не наділені владними повноваженнями. Водночас посада нотаріуса є публічною, а його діяльність - ні, тому навряд чи можна цю категорію справ передавати до адміністративного судочинства. Багато й інших державних органів назвати владними просто неможливо, оскільки вони такими повноваженнями не наділені, зокрема РАЦС, тощо. Тому питання компетенції адміністративного суду в Україні потребують уточнення, наприклад, як у Російській Федерації відокремлено адміністративні (владні) правовідносини від публічно-правових, а розгляд спорів в останніх правовідносинах залишено в межах цивільного судочинства.

При розмежуванні сучасної компетенції суду необхідно брати до уваги не тільки суб'єктивні ознаки, а й зміст спору. Коли спір виник між суб'єктом владних повноважень та іншими особами, то необхідно розглядати зміст спору, коли він зумовлений вжиттям таких повноважень або незастосуванням їх, коли законом встановлений обов'язок їх застосування, то такий спір має розглядатися адміністративним судом. Якщо ж суб'єкт владних повноважень вступив у договірні відносини з іншим суб'єктом, то цивільний договір не повинен містити переваг в однієї із сторін, тому такий договір не може розглядатися в межах адміністративного судочинства. Навіть застосування у таких відносинах владних повноважень має інші ознаки, які можна кваліфікувати за ст. 191 КК як привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем тощо. Тому відсутність таких ознак може служити підставою для правильної кваліфікації належності спору до цивільної юрисдикції.

Необхідно також брати до уваги положення ст. 12 ГПК, де встановлено, що господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:

- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Отже, простіше вирішується питання про розмежування між господарським та цивільним судочинством, оскільки в основі такого розмежування лежить, в основному, суб'єктний фактор. Так, до господарського судочинства вправі звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 1 ГПК). Хоча й тут передбачено певні винятки: у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, зокрема, коли питання ставиться про банкрутство підприємства тощо.

За загальним правилом, не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Це правило необхідно правильно сприймати.

Наприклад, авторські права регламентовано у ЦК, але порушення авторських прав є підставою для порушення кримінальної справи. Зокрема, громадяни можуть звернутися до цивільного судочинства за захистом у тому випадку, коли їхнє авторське право порушене. Але це звернення має кваліфікуватися за cm. 176 КК у разі виявлення таких ознак правопорушення, як: незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп'ютерних програм і баз даних, об'єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, тобто у цьому випадку на підставі cm. 176 КК має порушуватися кримінальна справа, до чого зобов'язує суд (ст. 4 КПК). Суд може пояснити заявнику, що його цивільно-правові вимоги можуть бути розглянуті і в кримінальному процесі як цивільний позов.

Так, за ст. 4 КПК суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. Наведене положення свідчить про те, що суд дану категорію справ не повинен розглядати в порядку цивільного судочинства, але й не може відмовляти в прийнятті відповідної заяви.

Складність вирішення питань підвідомчості конкретних справ суду посилюється й тим, що слід розрізняти терміни “різні види судочинства” та “різні види проваджень в цивільному судочинстві”.

Щодо різних видів судочинства, то до них відносимо: кримінальне судочинство (процес), цивільне судочинство, господарське судочинство, процес у третейських судах, процес у міжнародному комерційному арбітражі, адміністративне судочинство. Тому якщо вимоги належать до різних видів судочинства, наприклад цивільного і господарського, то такі вимоги не можуть бути об'єднані в одне провадження, крім випадків, коли законом передбачається можливість такого об'єднання. Наприклад, у порядку кримінального судочинства, тобто разом із розглядом кримінальної справи судом може розглядатися цивільний позов (ст. 28 КПК).

Однак виникає питання про можливість та доцільність роз'єднання однієї справи на її складові елементи, коли одна частина підлягає розгляду у господарському судочинстві, а інша - за правилами цивільного процесу. Наприклад, коли громадянин здав у оренду належну йому за правом власності квартиру, яку орендувала спочатку одна юридична особа, а потім цю квартиру без згоди власника було передано в оренду іншій особі. Тобто суб'єктний склад свідчить, що у справі мають брати участь такі особи: орендар - юридична особа - відповідач, суборендар - юридична особа - третя особа, хоча відносини між юридичними особами мають розглядатися у порядку господарського судочинства.

Отже, характер вимог диктується властивостями конкретної справи, тому комплексне вирішення правовідносин дасть можливість зекономити час та процесуальні засоби судів. Для ліквідації можливих колізій доцільно одному із судів надати відповідні переваги на розгляд справ і проблеми у вирішенні питань компетенції судів будуть застережені.

Але на відміну від розглядуваного випадку, у цивільному судочинстві є різні види проваджень - позовне, окреме, наказне. Виникає запитання, чи можливе об'єднання вимог, які належать до різних видів проваджень цивільного судочинства в одне провадження, наприклад, частина вимог належить до окремого провадження, а інша частина - до позовного провадження, тобто можливість «поглинання» одного провадження іншим у порядку цивільного судочинства? Хоча про такі випадки в ЦПК не йдеться, але об'єднання вимог, які належать до різних видів провадження цивільного судочинства, в одне провадження - можливе. До такого висновку можна дійти: якщо під час розгляду справи окремого провадження виникне спір про право, то суд за ч. 6 ст. 235 ЦПК залишає заяву окремого провадження без розгляду та роз'яснює заінтересованим особам їхнє право на звернення до суду з позовом на загальних підставах. Тобто особи звертаються у позовне провадження і разом з позовом розглядається заява окремого провадження. Наприклад, у порядку окремого провадження розглядалась заява про встановлення факту родинних відносин з метою отримання спадщини. Під час розгляду цієї справи виник спір про право, а саме - про розподіл спадкового майна. Отож після виникнення спору про право та залишення заяви про встановлення юридичного факту без розгляду, заінтересовані особи звернулися з позовом про розподіл спадкового майна та одночасно у цьому ж провадженні встановлювався факт родинних відносин. Частиною 2 ст. 100 ЦПК також передбачено випадок «поглинання» позовним провадженням наказного.

Слід також розглянути випадок, коли до суду подається заява, а в ній мають місце одночасно вимоги позовного та окремого провадження, наприклад, встановлюється факт прийняття спадщини (окреме провадження) та вирішується питання про розподіл спадкового майна (позовне провадження). Тому така заява повинна за змістом та формою відповідати вимогам, які висуваються до позовної заяви (ст. 119 ЦПК), у одному провадженні одночасно розглядаються ці дві вимоги. Але таку правову ситуацію щодо об'єднання в одне провадження вимог різних видів провадження цивільного судочинства у ЦПК не врегульовано, тому у такому випадку доцільно застосовувати аналогію закону - ст. 126 ЦПК, згідно з якою об'єднуються в одне провадження вимоги різних видів проваджень цивільного судочинства, якщо спільний розгляд є доцільним та ці вимоги пов'язані одними правовідносинами.

Ллє слід брати до уваги особливості деяких справ окремого провадження, які, на нашу думку, об'єднуватися з іншими справами не можуть. Наприклад, об'єднувати справи про визнання особи недієздатною з матеріальними вимогами до неї представляється неможливим, оскільки статус особи-боржника невизначений і така особа до встановлення її правового становища судом не може набути в суді статусу “відповідач”. Інакше може вийти, що участь у справі брала недієздатна особа.

Розглядаючи альтернативу цивільному судочинству, якою є вирішення справ третейськими судами, можна помітити, що сторонам надане право передати спір на розгляд третейського суду. Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про третейські суди» до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов'язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

8) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Отже, з наведеного більш конкретного переліку можна зробити висновок про те, що, виключаючи з переліку сімейні відносини, автори Закону мали на увазі широке сприйняття цивільних відносин. Тобто земельні та житлові правовідносини у такому випадку можуть належати до цивільних.

Але у наведеному переліку виявляється недовіра держави до третейських судів, діяльність яких державою й дозволена, оскільки держава позбавляє свої органи можливості дати дозвіл на розгляд спору третейським судом. Третейські суди, які мають складатися із юристів-професіоналів, як недержавні установи, здатні вирішувати будь-які цивільно-правові спори, але державою обмежена їх компетенція. Так само юрисдикцію третейських судів Сприймає й більшість осіб, які з довірою ставляться до державних судів, хоча вирішення справ третейськими судами відрізняється більшою оперативністю, а державні суди перевантажені.

1.3 Наслідки порушення правил юрисдикції цивільних справ суду

У ЦПК немає єдиної норми, яка регламентувала б наслідки порушення правил юрисдикції цвільних справ суду, як це передбачено щодо наслідків порушення правил підсудності (ст. 115 ЦПК), проте такі наслідки мають місце в окремих нормах ЦПК. Так, п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК передбачено, якщо справа не підлягає розгляду у порядку цвільного судочинства, то суддя відмовляє у відкритті провадження у справі. Пунктом 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК передбачено, якщо недотримання правил цивільної юрисдикції судом буде встановлено після відкриття провадження у справі, то суддя своєю ухвалою має закрити провадження у справі. Останні дві норми, незважаючи на відмінність у застосованій термінології, фактично, мають на увазі один і той самий випадок, коли заява подана з порушенням компетенції суду щодо розгляду правового питання в межах цивільного судочинства. Дане положення представляється необхідним застосовувати разом із застосуванням обов'язку суду (ст. 10 ЦПК) щодо роз'яснення питання, до повноважень якого суду належить вирішення розглядуваної правової ситуації.

Пунктом 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК передбачено, що суддя постановлює ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу справи на вирішення до третейського суду і від відповідача до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами надійшло заперечення проти вирішення спору у суді. Дане положення свідчить про те, що договірна підсудність стає виключною після досягнення сторонами відповідної згоди з приводу вибору на користь третейського суду. Оскільки третейських судів існує багато, то при відсутності чіткої вказівки на конкретний третейський суд можна буде констатувати виникнення спору щодо підсудності справи суду. Вважаємо, що такий спір може вирішуватися на користь суду загальної юрисдикції.



2. Підвідомчість окремих видів цивільних справ

2.1 Підвідомчість справ, що виникають з цивільних відносин

Судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з майнових і особистих немайнових відносин (якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин), урегульованих цивільним правом, зокрема:

По спорах, пов'язаних з правом захисту честі, гідності та ділової репутації. Суб'єктивний склад справ цієї категорії не впливає на визначення їх підвідомчості суду. Статтею 7 ЦК передбачено, що громадяни або організації вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності (засоби масової інформації -- друкованої або аудіовізуальної -- телерадіоорганізації: редакції, засновники, видавці, розповсюджувачі, державні органи, організації та громадські об'єднання; організації, які видали документ, що містить відомості, які порочать честь, гідність та ділову репутацію).

Цивільному судочинству не підвідомчі справи про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

Громадяни або організації вправі вимагати поряд із спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, відшкодування майнової і моральної шкоди, заподіяної їх поширенням.

По спорах, пов'язаних з правом власності, судам підвідомчі справи: 1) власників за вимогами про усунення будь-яких порушень їх права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодуванням завданих цим збитків; 2) осіб, які не є власниками, але володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, діючого успадкованого володіння або на іншій підставі, передбаченій законом або договором; цих осіб про захист свого володіння також від власника; 3) власників про повернення (віндикацію) свого майна з чужого незаконного володіння; 4) про позбавлення громадян права власності на землю; 5) про припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій розташоване це майно; 7) власників майна про відшкодування його вартості у разі технологічних та екологічних катастроф й інших обставин надзвичайного характеру.

Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною права приватної власності.

По спорах, пов'язаних з правом власності на жилий будинок, судам підвідомчі справи: 1) про визнання права власності на будинок або його частину (частку), витребування цього майна з чужого незаконного володіння, усунення будь-яких порушень зазначеного права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння і відшкодуванням заподіяних цим збитків; 2) про виділ частки з будинку (поділ будинку), що є спільною власністю (частковою чи сумісною); 3) про надбудову, прибудову або перебудову будинку і підсобних будівель, якщо є дозвіл виконкому місцевої ради, але проти цього заперечують інші учасники спільної часткової власності; 4) про визначення порядку користування жилим будинком; 5) про зміну розміру часток будинку, що є спільною частковою власністю; 6) про право привілеєвої купівлі частки в спільній частковій власності на будинок; 7) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни, дарування будинку тощо; 8) про компенсацію, пов'язану із зниженням цінності будинку, що викликано діяльністю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території; 9) про стягнення вартості будинку, будівель, споруд, які підлягають знесенню у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних і громадських потреб, а також відшкодування всіх інших збитків (витрат, яких зазнав власник при перенесенні будинку, перевезенні речей, про надання жилої площі на час проведення робіт по перенесенню будинку).

Судам не підвідомчі спори про поділ будинку, незакінченого будівництвом, але за позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі розглянути такі справи і провести поділ незакінченого будівництвом будинку, або визнати право за цими особами на будівельні матеріали і елементи або конструкції, залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

До підвідомчості суду віднесені спори про виселення осіб з будинків, що загрожують обвалом, та осіб, які самоправне зайняли жилі приміщення, а також із самовільно споруджених будинків, що підлягають знесенню за рішенням виконкому відповідної ради. В судовому порядку розглядаються спори, які виникають з договору найму жилого приміщення в будинку, який належить громадянину на праві власності, але відмова власника будинку дати згоду наймачеві на обмін жилого приміщення не може бути оспорена в судовому порядку (статті 159-170 Житлового кодексу, далі -- ЖК).

Суду не підвідомчі також вимоги про визнання права власності на самовільно збудовані жилі будинки (прибудови) і господарські та побутові будівлі (споруди) або про їх знесення (ст. 105 ЦК). Разом з тим до суду можуть бути оскаржені рішення виконкомів місцевих рад у порядку, встановленому для оскарження громадянами рішень, дій або бездіяльності державних органів, юридичних чи посадових осіб у сфері управлінської діяльності (гл. 31-АЦПК).

По спорах, що виникають із зобов'язального права, -- з договорів ку-півлі-продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, позики, доручення, комісії, схову, довічного утримання тощо, а також з недоговірних зобов'язань -- внаслідок заподіяння шкоди, публічного обіцяння винагороди, рятування державного і громадського майна (глави 14-42 ЦК).

По спорах, що виникають щодо застосування законодавства про захист прав споживачів з питань: безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою; заміни на аналогічний товар належної якості; відповідного зменшення купівельної ціни товару; заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни; розірвання договору та відшкодування збитків, яких зазнав споживач (матеріальних і моральних).

Судам підвідомчі інші справи про захист прав споживачів, зокрема, що виникають з побутового прокату, безоплатного користування майном, підряду (в тому числі побутового замовлення чи абонементного обслуговування), доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії, схову, страхування, з фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян.

По спорах, що виникають з договору оренди. Захист прав орендарів на майно, одержане ними за договором оренди, здійснюється нарівні із захистом, установленим цивільним законодавством щодо права власності. Судам підвідомчі справи за вимогою орендаря (громадянина) про повернення орендного майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, заподіяної майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця, й інші справи.

По спорах, що виникають з приватизації майна державних підприємств; державного житлового фонду -- квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) на користь громадян, спори про відмову у видачі приватизаційних паперів та їх прийнятті у рахунок платежу за придбані громадянами об'єкти приватизації.

По спорах, що виникають щодо застосування положень законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, зокрема, про стягнення матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, якщо одна із сторін у справі фізична особа або держава.

Міждержавні спори, які можуть виникнути внаслідок дій України при застосуванні законодавства про зовнішньоекономічну діяльність, вирішуються сторонами у погодженому порядку згідно з нормами міжнародного права.

По спорах між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями, які підлягають розглядові в судах України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України про захист іноземних інвестицій. Інші спори, не зазначені вище, підлягають розглядові в судах або господарських судах України або за домовленістю сторін -- у третейських судах, в тому числі за кордоном.

2.2 Підвідомчість справ, що виникають з житлових відносин

Судам підвідомчі спори, що виникають з права громадян на забезпечення жилими приміщеннями і користування ними. Спори про забезпечення громадян жилими приміщеннями -- це спори про надання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду. Судам підвідомчі справи: про надання жилого приміщення за вимогами громадян, які мають право на позачергове надання жилих приміщень, у тому числі у випадках порушення встановленого законодавством строку надання житла; про видачу ордера на жиле приміщення, що надається у будинку відомчого житлового фонду за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету (ст. 52 ЖК), або у будинках громадського житлового фонду за спільним рішенням органу громадської організації і профспілкового комітету з наступним повідомленням виконкому місцевої ради про надання жилого приміщення для заселення у випадку відмови виконкому у видачі ордера (ст. 53 ЖК).

Спори, які виникають з приводу користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду, -- це спори з договору найму жилого приміщення (ст. 61 ЖК). Судам підвідомчі спори: про надання наймачеві звільненого жилого приміщення в квартирі, в якій він проживає, якщо йому відмовлено в наданні цього приміщення або на нього видано ордер іншій особі, чи воно передано іншому наймачеві, який проживає в цій квартирі (ст. 54 ЖК); про відмову в наданні жилого приміщення, що збереглося після капітального ремонту; про визнання і втрату права на жиле приміщення (статті 64, 72 ЖК); про відмову у видачі охоронного свідоцтва (ст. 75 ЖК); про примусовий обмін займаного жилого приміщення (статті 80, 87 ЖК); про поділ жилого приміщення (ст. 104 ЖК); про розірвання договору найму жилого приміщення і виселення (статті 108. 116 ЖК); про переобладнання жилого приміщення (ст. 100 ЖК) та ін.

Судам підвідомчі спори про виселення із самоправне зайнятих та із жилих приміщень, що загрожують обвалом, у будинках державного або громадського житлового фонду. Відповідно до ст. 47 Конституції ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судам підвідомчі спори з житлових правовідносин між житлово-будівельними кооперативами (ЖБК) та їх членами й іншими громадянами, зокрема.

Разом з тим судам не підвідомчі спори: про визнання члена кооперативу таким, що втратив право на жилу площу, про дозвіл на переобладнання та перепланування приміщення, що займає член кооперативу; про розмір і строки внесення вступних пайових внесків, внесків до спеціальних фондів, на експлуатацію жилого будинку і утримання прибудинкової території; про розподіл квартир між членами утвореного кооперативу, а також надання звільненого жилого приміщення, крім передбачених законом випадків; спори про прийом до членів ЖБК, крім випадків, визначених ст. 145 ЖК.

Судам не підвідомчі спори, які становлять виключну компетенцію загальних зборів членів кооперативу (зборів уповноважених), зокрема: спори між членами кооперативу, які потребують поліпшення житлових умов, про те, хто з них має переважне право на одержання жилого приміщення, що звільнилося у будинку ЖБК, чи кому з членів кооперативу, які проживають у квартирі, має бути надана кімната (кімнати), що звільнилася в цій квартирі, якою особа, що вибула, не вправі була розпорядитися.

2.3 Підвідомчість справ, що виникають з трудових відносин

Кодексом законів про працю України встановлено, що трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП). У передбаченому порядку підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, які виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Не поширюється встановлений порядок на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (ч. З ст. 221 КЗпП).

Однак згідно з ч. З ст. 16 Закону «Про звернення громадян» судам підвідомчі скарги на рішення у сфері управлінської діяльності загальних зборів членів колективних сільськогосподарських підприємств, акціонерних товариств, юридичних осіб, створених на основі колективної власності.

Не поширюється встановлений ст. 221 КЗпП порядок і на спори, які виникають між працівниками та власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим органом з приводу встановлення нових або зміни існуючих умов праці, не врегульованих законом, іншими нормативними актами про працю. Індивідуальні трудові спори судців, прокурорських і слідчих працівників, працівників навчальних закладів, наукових та інших установ, прокурорів, які мають класні чини, розглядаються в цьому ж порядку, з врахуванням особливостей, передбачених законодавством (ст. 222 КЗпП).

Судам не підвідомчі трудові спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, а вирішуються вони в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується загальним порядком.

Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях (ст. 224 КЗпП). У разі незгоди з рішенням цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП)

Відповідно до ст. 232 КЗпП безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами: 1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються; 2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних вище; 3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділу та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посаду державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян з питань звільнення, зміни дати і формування причин звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладення дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у ч. З ст. 221 і ст. 222 КЗпП; 4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації; 5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і профспілковим органом підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в судах розглядаються також спори про укладення трудових договорів (відмову в прийнятті на роботу): 1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; 2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; 3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів -- за наявності дитини віком до чотирнадцяти років; 4) виборних працівників після закінчення строку повноважень; 5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу; 6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір (наприклад, у випадках, передбачених законодавством, осіб, які були звільнені в зв'язку з направленням на роботу за кордон, призовом на строкову військову службу І повернулися після закінчення цієї роботи чи служби).

До правового регулювання підвідомчості суду справ, що виникають з трудових правовідносин, Конституцією України були внесені істотні зміни. Стаття 43 Конституції закріплює широкі трудові права громадяни, а оскільки відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі відносини, що виникають в державі, а за ч. З ст. 8 Конституції її норми є нормами прямої дії і звернення до суду за захистом конституційних прав безпосередньо на підставі Конституції гарантується, тому трудові справи розглядаються судами й у тому разі, коли працівник не звертався за вирішенням спору до комісії по трудових спорах. Суд не вправі відмовити особі в прийняті позовної заяви лише з підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», п. 3). Попереднє позасу-дове вирішення трудових спорів у комісії по трудових спорах не є обов'язковим, тому працівник на свій розсуд вирішує питання звертатись чи не звертатись йому до неї за розв'язанням трудового спору.

Особливість характерна для підвідомчості і вирішення судом колективних трудових спорів (конфліктів). Такі спори виникають між сторонами колективного трудового договору, якими згідно з ст. З Закону від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» є наймані працівники підприємств і організацій, профспілкова чи інша уповноважена працівниками організація та власник підприємства, організації.

Колективний трудовий спір вважається таким, що виник (тобто в наявності), після обов'язкового застосування процедури попереднього врегулювання розбіжностей між сторонами (тобто примирної процедури), внаслідок якої власник або уповноважений ним орган повністю або частково відмовив у задоволенні вимог найманих працівників чи їх професійних спілок або коли строки розгляду вимог закінчились, а від власника не надійшло відповіді.

Примирна процедура врегулювання розбіжностей між сторонами колективного трудового договору провадиться з участю примирних комісій, незалежних посередників і трудового арбітражу (статті 7-16 названого вище Закону від 3 березня 1998 р., Указ Президента України від 17 листопада 1998 р. «Про утворення Національної служби посередництва і примирення»)

Для захисту своїх економічних І соціальних Інтересів працівники мають право на страйк (ст. 44 Конституції), який одночасно є засобом врегулювання колективного трудового конфлікту. Страйк на підприємстві оголошується рішенням загальних зборів (конференції) найманих працівників за поданням профспілкового органу чи іншої організації, уповноваженої представляти інтереси працівників. Одновасно з оголошенням страйку обирається орган (особа) для керівництва ним.

Орган, який очолив страйк, може, керуючись ст. 39 Конституції, організовувати проведення мітингів, зборів, пікетів, походів, демонстрацій за межами підприємства з обов'язковим завчасним сповіщенням органів місцевої виконавчої влади. Але в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або прав і свобод інших людей реалізація цього права може бути обмежена судом.

Аналіз ст. 39 Конституції свідчить, що право на звернення з заявою до суду щодо порушення справи про обмеження прав страйкуючих збиратися і провадити збори, мітинги, походи, демонстрації мають місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування, повноваження яких поширюються на територію, на якій відбувається страйк. Така заява розглядається судами у порядку, встановленому для розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

Судам підвідомчі також справи про визнання страйку незаконним з підстав, передбачених ст. 22 Закону від 3 березня 1998 р. ЦПК окремо не встановлено порядок їх розгляду, але, виходячи з характеру спірних трудових правовідносин і ст. 24 ЦПК, такі справи підвідомчі суду і на практиці правильно розглядаються у порядку позовного провадження за місцем знаходження відповідача (ст. 125 ЦПК) -- органу (особи), що очолює страйк. Звернутися до суду з позовом (бути позивачем) може власник особисто або уповноважений ним орган (представник). Стаття 23 Закону не передбачає право прокурора на звернення до суду з вимогою про визнання страйку незаконним, але він має таке право на підставі п. 2 ст. 5, ст. 121 ЦПК та ст. 33 Закону «Про прокуратуру».



2.4 Постанови пленуму вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Коментарі

1 березня 2013 року відбулося засідання пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, під час якого у другому читанні було прийнято дві постанови, підведено підсумки роботи судів цивільної та кримінальної юрисдикцій у 2012 році й визначено завдання на І півріччя 2013 року.

...