Цивільна юрисдикція

На розгляд пленуму у другому читанні судовою палатою у цивільних справах було запропоновано проект постанови «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ». Як наголосив доповідач з цього питання Олег Ткачук, проблема розмежування юрисдикції справ між судами цивільної юрисдикції та іншими спеціалізованими судами вкрай актуальна. Через відсутність чіткого законодавчого визначення у процесуальних кодексах розмежування юрисдикцій виникають спірні ситуації між спеціалізованими судами, що спричиняє проблеми насамперед для суб'єктів звернення до суду.

У проекті постанови, поінформував Олег Ткачук, роз'яснено спірні моменти, що виникають у судовій практиці, визначено критерії розмежування юрисдикцій, належність справ, щодо яких є найбільше спорів, до цивільної юрисдикції, прописано критерії визначення підсудності між судами та відмінність між ними. Як зазначив Олег Ткачук, це перша така постанова для судів при розгляді цивільних справ, в якій враховано відповідну практику Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду, зауваження та пропозиції представників Верховного Суду України, апеляційних судів, провідних вищих юридичних закладів.

Під час обговорення найбільше питань виникло щодо юрисдикції земельних спорів. Проте, як наголосили і доповідач, і секретар пленуму ВССУ Дмитро Луспеник, й інші судді, правова позиція незмінна - це цивільні спори.

Врахувавши надані редакційні зауваження, пленум ВССУ прийняв постанову в цілому.

Також пленум прийняв у другому читанні постанову «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки». Ця постанова, підкреслив доповідач суддя Борис Гулько, містить значне коло питань, актуальних для судової практики. Зокрема, у ній викладені роз'яснення положень, які в законі є неоднозначними й тлумачаться по-різному в процесі правозастосування. Необхідність прийняття цієї постанови, зазначив доповідач, викликана значною кількістю справ цієї категорії, новелами, що внесені до Цивільного кодексу України, а також запровадженням системи обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Водночас необхідність надання роз'яснень пов'язана з тим, що у випадку завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки підстави та умови виникнення зобов'язань суттєво відрізняються від загальних положень про цивільно-правову відповідальність, що, відповідно, потребує виокремлення вказаних випадків в особливу різновидність деліктних зобов'язань. Тому у запропонованій постанові роз'яснено питання, що стосуються відшкодування шкоди, завданої при ДТП, відповідальності при ДТП у разі настання страхових випадків із транспортним засобом, приділено увагу законодавчим змінам щодо процедури оформлення ДТП, документів на підтвердження права керування автотранспортним засобом, а також поняттям «суброгація» і «регрес».

Під час засідання пленуму також було заслухано інформацію про узагальнення судової практики розгляду цивільних справ з іноземним елементом. Необхідність його здійснення, зазначила доповідач з цього питання суддя Олена Ситнік, пов'язана з розширенням інтеграційних процесів в Україні. Тому метою вивчення судової практики з цієї категорії справ, повідомила суддя, є виявлення та роз'яснення проблемних питань щодо застосування чинного законодавства, норм міжнародного права й міжнародних договорів при розгляді спорів за участю іноземного елемента. В узагальненні роз'яснено питання визначення підсудності справ, які виникають у цивільних, сімейних та трудових правовідносинах, з іноземним елементом, приділено увагу питанню судових доказів у справах з іноземним елементом, процесуальному положенню іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб у суді. Водночас, зазначив доповідач, в узагальненні роз'яснено правові підстави набуття права власності на об'єкти нерухомого майна та земельні ділянки іноземцями та особами без громадянства, зазначено особливості спадкування за участі іноземного елементу, приділено увагу розгляду трудових спорів за участю іноземного елемента, особливостям відшкодування шкоди та сімейним спорам.

Заслухавши інформацію, пленум постановив на основі узагальнення підготувати інформаційний лист апеляційним судам та напрацювати відповідну постанову.

Також судовою палатою у цивільних справах ВССУ узагальнено судову практику розгляду цивільних справ про спадкування. Як поінформував суддя Микола Наумчук, за даними судової статистики справи про спадкування становлять одну із трьох найбільш поширених категорій цивільних справ, що розглядалися судами України протягом останніх років. В узагальненні, зазначив доповідач, розглянуто проблемні питання застосування норм процесуального права, які стосуються всіх категорій справ про спадкування, роз'яснено питання застосування норм Цивільного кодексу, що регулюють спадкові правовідносини. Також визначено спірні питання застосування у судовій практиці правових позицій Верховного Суду України, які викладені у постановах Пленуму ВСУ, зокрема щодо участі у цих справах нотаріусів, та напрацьовано правові позиції для усунення неоднакового застосування судами норм матеріального і процесуального права.

Пленум постановив на основі узагальнення підготувати інформаційний лист апеляційним судам та довести його до відома Міністерства юстиції України, оскільки пропонуються зміни до законодавства.

Про підсумки роботи судів цивільної та кримінальної юрисдикцій у 2012 році доповіли виконуючий обов'язки Голови ВССУ Станіслав Міщенко та заступник Голови ВССУ Павло Гвоздик.

Як повідомив Станіслав Міщенко, проведений аналіз надходження, розгляду справ і навантаження у судах загальної юрисдикції засвідчив, що у 2012 році зберігалася тенденція до збільшення кількості касаційних скарг, справ, заяв та клопотань, які надійшли до ВССУ, тоді як у судах першої та апеляційної інстанцій цей показник значно зменшився.

Особливу увагу присутніх Станіслав Міщенко звернув на необхідність дотримання розумних строків розгляду справ, врахування практики Європейського Суду з прав людини, а також закликав до активної участі суддів апеляційних судів у надання методичної допомоги колегам з місцевих судів.

Змістовний аналіз причин скасування та зміни судових рішень судом касаційної інстанції щодо окремих категорій справ, переконаний Павло Гвоздик, повинен здійснюватися апеляційними судами кожного регіону та доводитись до відома всіх суддів місцевих загальних судів. «Необхідно створити умови для ефективного та справедливого розгляду справ цивільної юрисдикції саме в суді першої інстанції. Це завдання для виконання якого мають бути докладені максимальні зусилля апеляційних судів, їх керівників, а також ВССУ як суду касаційної інстанції у цивільних справах».

Заслухавши та обговоривши інформацію виконуючого обов'язки Голови та заступника Голови, пленум прийняв постанову «Про підсумки роботи судів цивільної і кримінальної юрисдикції у 2012 році та завдання на 2013 рік». Згідно з постановою були визначені основні напрями діяльності ВССУ, місцевих та апеляційних судів на 2013 рік.

Разом з прийняттям Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ постанови № 3 від 01.03.2013 р. "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" в окремих періодичних виданнях відбулось обговорення теми щодо одноособового вирішення ВССУ на свою користь суперечки, яка існувала з Вищим адміністративним судом України з питань підвідомчості земельних спорів.

В контексті зазначеного, потрібно звернути увагу на те, що спір про підвідомчість спорів цієї категорії існує вже не один рік і тривалий час вищі спеціалізовані суди надавали учасникам судового процесу роз'яснення, які входили в суперечність одне з одним.

Всім відоме рішення Конституційного суду України від 01.04.2010 року № 10-рп/2010, в якому Суд дійшов висновків відносно того, що органи місцевого самоврядування при здійсненні своїх функцій в галузі земельних відносин виступають як суб'єкти владних повноважень, у зв'язку з чим розгляд справ у сфері земельних правовідносин за участі органів місцевого самоврядування має відбуватися за правилами адміністративного судочинства.

У вказаному рішенні Суд не тлумачив положень ст.ст.1 та 12 ГПК України і ст.15 ЦПК України, у зв'язку з чим, на думку багатьох науковців та практиків, при визначенні підвідомчості господарським судам та судам загальної юрисдикції справ у спорах, що виникають із земельних правовідносин, необхідно в кожному конкретному випадку застосовувати не тільки положення ст. 17 КАС, а й відповідні положення зазначених процесуальних кодексів та норми інших законодавчих актів.

Роз'яснення з цього приводу можемо знайти в постанові Верховного Суду України, прийнятою колегією суддів Судової палати в адміністративних справах 27.04.2010 р. у справі N 21-2328во09, згідно з якою до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій. Земельні відносини поділяються на публічні і приватні. Відповідно, і спори в таких відносинах можуть бути як публічно-правовими, так і приватноправовими (цивільними, господарськими).

Отримавши повноваження з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів, Верховний Суд України, не зважаючи на те, що він неодноразово зазначав, що до його повноважень не належить вирішення питання компетенції суду адміністративної юрисдикції (приклад: постанова від 19.12.2011 р. № 21-252а11), 09.04.2012 р. все ж таки прийняв постанову № 21-291а11, якою сформулював обов'язкову для всіх суб'єктів правозастосування правову позицію, яка раніше неодноразово наводилась в його судових актах, відповідно до якої при здійсненні повноважень власника землі рада є не суб'єктом владних повноважень у тому значенні цього терміна, в якому його вжито у пункті 1 частини першої статті 17 КАС, а рівноправним суб'єктом земельних відносин, дії якого спрямовані на реалізацію свого права розпоряджатися землею.

Аналогічна позиція була наведена в постанові Верховного Суду України 14.02.2012 р. № 21-1041во10, розглянутої за винятковими обставинами.

Своє відображення в постановах пленумів вищих спеціалізованих судів вказана позиція знайшла ще 17.05.2011 р., коли Вищий господарський суд України в п. п. 1.2.2. - 1.2.5. Постанови Пленуму № 6 від 17.05.2011 р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" вказав, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок. Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності. Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 підвідомчі господарським судам.

Наразі, як вбачається зі змісту постанови Пленуму ВССУ від 01.03.2013 р. № 3, зазначений суд касаційної інстанції також вирішив надати власні роз'яснення з цього питання.

На мою думку, вони узгоджуються з наведеною позицією Верховного Суду України, хоча і сформульовані, на відміну від роз'яснень Вищого господарського суду України, дещо не в достатній мірі повно, оскільки зрозуміло, що підвідомчість спору визначається не тільки за суб'єктним складом, але і за характером взаємовідносин сторін. А тому, виділяючи спори у земельних правовідносинах, які все ж таки не підвідомчі судам загальної юрисдикції, ВССУ мав би вказати, що до таких також відносяться й інші спори, якщо вони носять не приватно-, а публічноправовий характер, оскільки наведений ним перелік не можна вважати вичерпним.

Аналізуючи ситуацію, що склалась, слід зазначити, що постанови Пленумів вищих спеціалізованих судів носять рекомендаційний характер і однозначно спору щодо підвідомчості не вирішать, а отже й надалі траплятимуться спірні питання з цього приводу.

Відповідаючи на питання, як зміниться відтепер процедура розгляду вказаних спорів та чи складніше буде відстояти свої права, слід відзначити, що відстоювати права потрібно на однаковому рівні за будь-якою формою судового процесу і положення КАС України на практиці суттєвих переваг позивачам не надають. Навпаки, система адміністративних судів з її завантаженістю переводить всі передані на її вирішення спори, крім податкових, в тривалий судовий процес, що тягнеться роками.

3. Методи вирішення юрисдикційних проблем

Однією з центральних проблем українського судочинства є розмежування юрисдикції судів. Не лише позивачі, а й суди часто помиляються під час визначення власної компетенції щодо розгляду та вирішення справ. Це призводить до порушення права особи на швидкий і справедливий суд. Непоодинокими є випадки, коли причиною скасування судового рішення, яке набрало законної сили, є саме порушення правил юрисдикції. Страждають від цього насамперед сторони у справах, адже вони змушені розпочинати все спочатку. Очевидно, що такий стан речей не відповідає конституційним принципам побудови судової системи, зменшує ефективність правосуддя, підриває його авторитет в очах людей.

Окремі аспекти цієї проблематики розглядались у працях В. Кампа, М. Козюбри, В. Скоморохи, В. Бойка, В. Маляренка, Д. Шадури та інших вчених. Окремо слід згадати працю М. Смоковича «Визначення юрисдикції адміністративних судів та розмежування судових юрисдикцій» (2012 р.).

Зроблено чимало висновків щодо причин юрисдикційних конфліктів, і щодо них повторюватися не варто. Водночас щодо методів вирішення цієї проблеми дискусія триває.

Розмежування повноважень судів за їх юрисдикцією має не лише організаційне значення для побудови спеціалізованої системи судів, а й практичне значення для сторін у відповідних справах. Порушення юрисдикції впливає насамперед на реалізацію права особи на судовий захист, оскільки суд, до якого вона звернулась, відмовляє у розгляді та вирішенні її вимог, а отже, захисту не забезпечує. Не лише позивач може помилитися щодо юрисдикції; такої самої помилки може припуститися суд. Суд може помилково відмовити у відкритті провадження (закрити провадження) у справі, яка належить до його юрисдикції; або помилково розглянути і вирішити справу, щодо якої не має юрисдикції. В усіх випадках помилка з боку суду має негативне значення для сторін у справі, насамперед позивача. У разі помилкової відмови у відкритті (закритті) провадження обмежується право позивача на доступ до правосуддя, а у разі помилкового розгляду справи може бути скасоване судове рішення суду першої, апеляційної, а в окремих випадках - і касаційної інстанцій. В цих випадках позивачеві доведеться звертатися до суду вдруге (до іншого суду) і розпочинати все спочатку.

Очевидно, що це не відповідає інтересам позивача і не сприяє реалізації завдань судочинства.

Наведене дозволяє дійти висновків, що існуюча система розмежування юрисдикції судів не сприяє ефективній реалізації права на судовий захист, ускладнює доступ особи до суду, є складною для розуміння як громадянами, так і судами через відсутність чітких критеріїв, а тому потребує істотних змін.

Незважаючи на те, що потреба у реформуванні засад визначення юрисдикції судів визнається як науковцями, так і практиками, зокрема й самими суддями, щодо характеру цих змін єдиного бачення немає. Розгляньмо напрями реформування, які наразі обговорюються.

Уточнення критеріїв розмежування різних видів юрисдикції. У вітчизняному законодавстві відсутня єдина методика визначення критеріїв розмежування юрисдикцій судів. Отже, проблему теоретично можна було б вирішити, запровадивши систему чітких, однозначних і зрозумілих критеріїв. Для цього слід було б відмовитися від застосування бланкетних норм («крім справ, що розглядаються в порядку іншого виду судочинства»), винятків («крім випадків, встановлених законом») та оціночних понять («спір про право», «публічно-правовий спір» тощо).

Видається, що ця система мала б ґрунтуватися на послідовному застосуванні предметного і суб'єктного критеріїв. За предметним критерієм юрисдикція розподіляється на конституційну, цивільну (в тому числі господарську та адміністративну) і кримінальну. У більшості випадків такий розподіл не становить проблеми. Кожен з цих видів судочинства має свою мету, що зумовлює такі особливості провадження, які не можуть бути уніфіковані.

За суб'єктним критерієм розмежовується цивільна, господарська та адміністративна юрисдикція. Господарські справи виникають між юридичними особами та підприємцями, а також з приводу створення та припинення юридичних осіб (корпоративні спори), а адміністративні - за участю суб'єкта владних повноважень. Всі інші справи вирішуються в порядку цивільного судочинства.

Запровадження спеціальних колізійних норм для вирішення юрисдикційних спорів. Можна свідомо допустити існування прогалин у розмежуванні юрисдикцій, але на цей випадок встановити спеціальні норми, які б дозволяли вирішити юрисдикційний спір і остаточно з'ясувати, який саме суд повинен розглянути справу.

Методами колізійного регулювання могли б стати:

- звернення заінтересованої особи до спеціального органу (суду), який остаточно вирішує юрисдикційний спір. Такі органи існують у Франції (Суд з конфліктів), Німеччині (Єдиний сенат верховних судових установ), Італії (Верховний касаційний суд), Австрії (Верховна судова палата). Право на звернення слід було б визнати за відповідачем або судом першої інстанції, оскільки і він може мати обґрунтований сумнів у власній юрисдикції. Водночас право ініціювати це питання слід обмежити часовими рамками - винятково до початку розгляду справи по суті. Таким чином, на самому початку процесу сторони остаточно упевнюються в тому, що суд, який розглядає їх справу, є компетентним, і не ризикують, що рішення буде скасоване;

- визначення юрисдикції за зв'язком вимог. Для цього слід було б розмежувати основну позовну вимогу, яка є первинною і захищає порушене право безпосередньо, і додаткові вимоги, які є похідними від основної і усувають наслідки порушення. Наприклад, вимога про визнання права власності є основною, а вимога про скасування державної реєстрації (виключення запису з реєстру, зобов'язання внести запис) є додатковою. Відповідно, додаткові вимоги належать до юрисдикції того суду, який розглядає основну вимогу;

- встановлення «залишкової» юрисдикції. Якщо процесуальний закон не дозволяє однозначно визначити юрисдикцію справи, вона розглядається загальним судом за правилами цивільного судочинства. Подібне правило діє і зараз (ст. 15 Цивільно процесуального кодексу (ЦПК) України), але воно нівелюється нечіткістю критеріїв адміністративної та господарської юрисдикції.

Запровадження «м'якої» юрисдикції. Норми про юрисдикцію спеціалізованих судів сформульовані у чинному законодавстві як імперативні, тобто обов'язкові та незмінні для сторін та судів. Їх порушення не вважається формальним, розглядається як вирішення справи неповноважним судом, а тому є безумовною підставою для скасування судового рішення.

Водночас не завжди вирішення справи з порушенням юрисдикції свідчить про її неправильне вирішення по суті. У багатьох випадках в апеляційних (касаційних) скаргах сторони взагалі не посилаються на порушення юрисдикції суду, а отже, не вважають, що вирішення справи «не тим» судом порушує їх права. Скасування судового рішення в цих випадках жодним чином не сприяє досягненню завдань судочинства та здійснюється в інтересах формальної законності, а не осіб, які беруть участь у справі. Їх інтереси тут саме і страждають. Для людей більш важливим є вирішення справи та захист їх порушених прав, аніж те, який саме суд це зробив і в якому процесуальному порядку.

Імперативна юрисдикція іноді може суперечити меті та завданням правосуддя, а отже, потребує більш гнучкого, м'якого застосування. Юрисдикція справи повинна остаточно визначатися до вирішення справи та набрання рішенням суду законної сили. Це, зокрема, означало б, що рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути скасоване з мотивів непідвідомчості справи суду. Відтак - якщо суди першої і апеляційної інстанцій дійшли висновку, що справа належить до їх юрисдикції, касаційний суд не може скасувати рішення і закрити провадження. Законність та обов'язковість судового рішення не залежать від того, який саме суд вирішив справу - прийняв рішення (постанову).

«М'яка» юрисдикція може діставати вияв також в тому, що суд першої інстанції не вправі закривати провадження у справі, якщо жодна зі сторін не вимагає цього, тобто з власної ініціативи. В цьому є певні елементи договірної юрисдикції. Але якщо суд вже відкрив провадження, якщо суд «влаштовує» сторони, то чому він, маючи сумнів у власній юрисдикції, повинен вирішувати його на користь закриття провадження, а не розгляду справи по суті?

Направлення справи судом за належною юрисдикцією. Позивач звертається до того суду, до юрисдикції якого, на його думку, належить справа.

Якщо, на думку суду, позивач помилився з юрисдикцією, суддя відмовляє у відкритті провадження (в господарському судочинстві - відмовляє у прийнятті позовної заяви). Позивачеві доводиться або оскаржувати цю ухвалу, або звертатися до суду іншої спеціалізації. Водночас цей суд може мати свою думку щодо власної юрисдикції, яка іноді може не збігатися з думкою «попереднього» суду. Він теж може відмовити у відкритті провадження. Очевидно, що хтось із суддів помилився, але страждає позивач.

З метою усунення цієї ситуації слід було б надати судді право передавати справу до належного суду, в тому числі до суду іншої юрисдикції. Можливість відмови у відкритті провадження з підстав неналежності справи до юрисдикції суду слід скасувати в принципі. Це перешкоджає доступу до правосуддя і прямо суперечить принципам правової держави. Суддя може самостійно вирішити, до компетенції якого суду належить справа, і направити її за належністю. Ухвала суду про передачу справи до іншого суду підлягає апеляційному оскарженню. Тому якщо сторони не погоджуються з такою ухвалою, існує механізм перевірки правильності такого процесуального рішення. Ухвала апеляційного суду з цього питання є остаточною. Подальші спори щодо юрисдикції припиняються. Звісно, що такий підхід не виключає дискусій між судами. Можна сподіватися, що вищі спеціалізовані суди і Верховний Суд України зможуть дати відповідні роз'яснення, і спори врешті-решт припиняться. До речі, аналогічні підходи давно існують в Німеччині і довели свою ефективність.

Перекваліфікація виду судочинства з ініціативи суду. Загальні суди розглядають цивільні, адміністративні і кримінальні справи. Трапляються випадки, коли позивачі помилково звертаються до суду як адміністративного, в той час як мали б звертатися до цього суду за правилами цивільного судочинства або навпаки. За чинним законодавством суд повинен відмовити у відкритті провадження і роз'яснити позивачеві право на звернення до цього самого суду в порядку іншого виду судочинства. Практично це потребує всього лише неістотної зміни позовної заяви, переважно - посилань на Кодекс адміністративного судочинства чи ЦПК України. Людям цей формалізм не зрозумілий, а тому його потрібно усунути.

Видається, що в цих випадках доцільно було залишати позовну заяву без руху і роз'яснювати позивачеві, що справа може розглядатися за іншим видом судочинства. У разі, якщо позивач не заперечує проти цього, суддя відкриває провадження за тим видом судочинства, за яким, на його думку, повинна розглядатися справа. Це не створює процесуальних перешкод у доступі до суду і, як правило, не порушує чиїхось прав. Водночас, якщо позивач наполягає на розгляді справи саме за тим видом судочинства, який він зазначає, суддя відмовляє у відкритті провадження.

З метою практичної реалізації права особи на доступ до суду та ефективного захисту її порушених прав необхідно позбавити суд касаційної інстанції права скасовувати судове рішення із закриттям провадження з мотивів порушення юрисдикції; запровадити чіткі критерії розмежування юрисдикції судів; розробити порядок розв'язання юрисдикційних спорів; внести відповідні зміни до процесуального законодавства.

Висновок

Таким чином, розглянувши та проаналізувавши дану роботу, можна зробити наступні висновки: при наявності трьох критеріїв (неналежність до інших видів судочинства, характер спірних правовідносин, необхідність захисту суб'єктивного права та інтересу) справу слід вважати такою, що належить до цивільної юрисдикції суду.

Суди розглядають цивільні справи в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Справи, де відсутній спір про право, законодавець виключає із судової підвідомчості чи встановлений спрощений порядок розгляду. І напроти, є ряд категорій справ, в який фактично відсутній спір про право, але вони вирішуються у порядку цивільного судочинства. Ці справи становлять окремий вид провадження у цивільному процесі - окреме.

Питання про юрисдикцію суддя вирішує при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. При встановленні того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства суддя за загальним правилом заяву або відмовляє у відкритті провадження у справі, постановляючи про це ухвалу (ч. 2 ст. 122 ЦПК). При прийнятті справи, яка не належить до цивільної юрисдикції суду, провадження у ній підлягає закриттю.

У випадку відмови у відкритті провадження у справі чи закритті провадження у зв'язку з тим, що заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (не належить до цивільної юрисдикції) суд (суддя) зобов'язаний вказати заявнику, до якого органу йому слід звернутися за вирішенням цього питання. На відміну від справ, які можуть бути розглянуті іншими органами, вимоги, що випливають з відносин, які не є правовими, взагалі не належать до юрисдикції будь-якого органу чи особи, тобто закон цих відносин не захищає ні у судовому, ні у будь-якому іншому порядку. Якщо конфлікт взагалі не підлягає вирішенню яким-небудь юрисдикційним органом, то не виникає питання про юрисдикцію у цій справі.

Ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, про закриття провадження у справі та про повернення заяви можуть бути оскаржені.

Список використаної літератури

Нормативно-правові акти

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30

2. Цивільний процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України від 18.03.2004 № 1618-IV

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р.

4. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Відомості Верховної Ради України; Закон від 17.07.1997 № 475/97-ВР

5. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини. Відомості Верховної Ради України; Закон від 23.02.2006 № 3477-IV

6. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997 - 2001. Книга 1. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

7. Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ. Вищий спеціалізований суд. Постанова від 01.03.2013 № 3

Наукова література

1. Бичкова С.С. Бобрик В. І., Ізарова І. О. та ін. Цивільне процесуальне право України: Навчальний посібник / За заг. ред. С. С. Бичкової. - 2-ге вид., доповн. і переробл. - К.: Атіка, 2007. - 404 с.

2. Гаркуша О.Оhttp://library.nulau.org.ua/cgi-bin/nph-proxy.cgi/00/http/10.106.3.2:8080/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe=3fZ21ID=3d=26I21DBN=3dIBIS=26P21DBN=3dIBIS=26R21DBN=3d1 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13=26S21STN=3d1=26S21REF=3d3=26S21FMT=3dfullwebr=26C21COM=3dS=26S21CNR=3d20=26S21P01=3d0=26S21P02=3d0=26S21P03=3dM=3d=26S21STR=3d Цивільна юрисдикція : окремі правові проблеми розмежування суміжних юрисдикцій.// Адвокат. - 2008. - 11. - С. 36-39

3. Грабар Н. Особливості наказного провадження як спрощеної правової процедури. Право України ,2011 - № 4

4. Д. М. Шадура. До питання про єдину цивільну юрисдикцію. // Конституційні аспекти судової реформи : Матеріали наук.-практ. конф., 26-27 черв. 2008 р. - Х. : Право, 2008. - С. 89-91

5. Кравчук В. Методи вирішення юрисдикційних проблем.

6. Навч. посіб. /А. В. Андрушко, Ю. В. Білоусов, Р. О. Стефанчук, О. І. Угриновська та ін. -- За ред. Ю. В. Білоусова. - К: Прецедент, 2005. - 293 с.

7. О. І. Угриновська. Юрисдикція судів України щодо розгляду цивільних справ // Актуальні проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України : Тези доп. та наук. повід. учасн. міжнар. наук.-практ. конф. (25-26 січ. 2007 р.). - Х. : Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого / за заг. ред. В. В. Комаров, 2007. - С. 144-150

8. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: Монографія / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В.В. Баранкова та ін.; За заг. ред. Професора В.В. Комарова. - Х.: Харків юридичний, 2008. - 928 с.

9. Цивільна юрисдикція та підсудність В. В. Комаров, П. І. Радченко, Н. Ю. Сакара // Теорія та практика судової діяльності : наук.-практ. посіб. - К. : Атіка, 2007. - С. 7-38

10. Фурса С.Я., Щербак С.В., Євтушенко O.I. Цивільний процес України: Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. - К.: Видавець Фурса С.Я.: КНТ, 2006. - 448 с.

11. Харитонов Є.О., Харитонова О.І., Андронов І.В., Ахмач Г.М., Голубєва Н.Ю. [та ін.] цивільний процес України. Підручник для студ. вищих навч. Закладів - К.: Істина, 2012 - 536с.

12. Цивільне процесуальне право України: Підручник / Бичкова С.С., Бірюков І. А., Бобрик В. І. та ін.; За заг. ред. С. С. Бичкової.- К.: Атіка, 2009 - 760 с.

13. Цивільний процес України : академічний курс: підручник / за ред. С.Я. Фурси. - К.: КНТ, 2009. - 848 с.

14. Цивільний процес України. Підручник Червоного Ю.С. Рік видання: 2007- 392 с.

15. Цивільний процес України: навчальний посібник / С.В. Васильєв - К.: «Центр учбової літератури», 2013. - 344 с.

16. Чорнооченко C.I. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп.: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 472 с.

17. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. - К.: Ін Юре, 2005. - 624 с.

Размещено на Allbest.ru